close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Долі людські…
Колись читала історію про одного молодого письменника,що ,прагнучи зацікавити
найскептичнішого критика,почав свою розповідь так : «Ах ти козел!- гнівно кинула
герцогиня…»
От чому вони,історії такі,в голову лізуть,коли молитися треба?
Так,молитися,бо я саме сиджу біля церкви на лавці. Вже давно іде служба Божа - мирне
гудіння бджіл переливається з молитвами за мир і щастя. Дивлюсь крізь відчинені двері на
прихожан. Прости мене,Господи,починаю в голові перемивати кожному кістки. Оце
дожилася на третьому десятку!
Біля дверей стоїть Устина Іванівна-ніколи не чула я від неї лихого слова. А так- все життя
колгоспу віддала. Колись зізналася мені,що тепер не може спокійно поряд з розваленими
амбарами проходити… Проте гумору не втрачає – якось на зауваження,що поля не сіють і
колючки поросли- відповіла «Будемо верблюдів тримати!»
Поруч з нею- дід Степан. То- наша загальносільська гордість-ветеран. Схиливши
голову,воруше тихо губами. Може молиться за вбитих на війні? Чоловік,що танки в боях
підривав! Молодше покоління твердо впевнене,що він нікого-- зовсім нікого не боїться ! Та
скажу по секрету- привітна дідова невістка –єдина людина,якій він підкорився на старість…
Навпроти мене відпочиває на лавці Катерина Миколаївна. От знаєте,без чого я її собі не
уявляю? Без собаки! Вірний Дружок не відходить від господині ні на крок. Чомусь все частіше
мені здається,що друзі- тварини кращі друзів- людей. Та це вже філософія… У війну
маленькій Каті німець дав грудочку цукру-той цукор нині бабуся згадує за кожним
чаюванням.
Пам'ятаю,як цього дня Перемоги тремтячою рукою клала до пам'ятника тюльпани Ганна
Петрівна. Її батько не повернувся з війни. Коли в cорок п’ятому односельці зустрічали
фронтовиків,Ганна сиділа у мами на колінах і витирала їй рясні сльози. Такими ж тремтячими
руками,як нині клала тюльпани…
Півчі співають «Отче наш». Давно,у повоєння,те «Отче наш» вчив їх співати ветеран війни
отець Яків. 25 років він служив у нашій церкві ,він є тут і досі- в серцях людських…
Летить під купол церкви дзвінкий голос регента. Щоразу,як дивлюся на цю жінку,розумію,що
Бог втілив у ній своє бачення творчої людини. І коли я вперто не хочу читати
книжки,мотивуючи тим,що часу немає,-згадую про Марію Олексіївну. Адже вона встигає
шити,співати,плести з лози,пекти короваї – і все це крім домашнього господарства!
Поруч з нею серед півчих –вже не молода,та все ж і досі приваблива Ганна Тимофіївна.
Раніше була далеко не останньою жінкою на селі- бригадир жіночої ланки,що їздила за
кермом власного москвича. Уявляю,як заздрили її чоловіку інші представники сильної статі…
А ще мені страшенно не вистачає серед сьогоднішніх вірян старенької ,сухенької бабці
Федоні. При житті бабця Федоня сильно ображалася на таке ймення,і,насупивши грізно
брови,виправляла – Федора Іванівна я!
Багато років працюючи в сільському клубі ,вона була ходячою енциклопедією усіх сільських
новин. А коли було потрібно дізнатися історичні відомості про село- кращого путівника за
бабцю Федору я не знала. Жінка часто конкретно розповідала мені, де, хто і коли жив,яку
посаду займав. Мабуть,я ніколи не вибачу собі,що не записала її розповіді на диктофон…
Сумно. Чому,як дивишся на людей старих ,то сумно?
Є в церкві і молодь-вертлява, гамірна ,а нині- серйозно притишкла. Біля ікони Матері Божої
стоїть Дарина. З таким обличчям,як у неї зараз,мабуть,моляться,щоб заміж за мільйонера
вийти. Та це я шуткую звісно! Ні,мабуть, за мільйардера….так,про що це я.
От можна про сучасну молодь говорити вічно. Звісно,все починається з підбитої фрази « А от
у наш час…» І поїхали,поїхали… а от ми ходили гуляти пішки,а не їздили на мопедах; а от ми
говорили наживо,а не писали смс;а от ми читали,а не в інтернеті сиділи;а от ми спочатку з
батьками знайомили,а потім одружувалися,а от ми…,а от ми…. І висновок-чим молодші за
нас,тим тупіші .
«Дитино моя,не вір ти сьому»- от що мені якось сказав знайомий дідусь. Посміхаючись у
вуса,трохи побоюючись втратити моральний авторитет старшого покоління, повідав мені
оповиту таємницею правду. «Та ходили ми гуляти,але через вікно,щоб батьки не бачили!
Ой,та пили ми самогон- та ж він був «самий што ні на єсть натуральний»- тому здоров'я
було. Ну звісно, дівчат додому проводжали- але добряче залякавши розповідями про
привидів,щоб дівчата згоджувалися на ті наші проводжання…»
Позаду мене скриплять гойдалки- обертаюсь. Наш батюшка нестандартно підійшов до
проблеми батьків з дітьми на службі- і зробив на території церкви дитячий майданчик. Доки
батьки моляться- діти граються. Як кажуть,і приємно,і корисно!
Діти! Діти-янголята! Розігнався на тій гойдалці,ледь не перевертається, сміху наробив!!! І
проблем ніяких, і політика не хвилює,і війни не боїться. Чому я виросла? Ні,добре,що
виросла. Мама б моя довго не витримала.
От сиджу і міркую,а що про мене люди думають?
Мабуть, не знати краще!
Буває в житті- мріяла стати стюардесою,а стала вчителем. Непостійна …
І скільки нас таких- різних- вмістила нині під своїм куполом церква. І хоч які б ми не були,
йдемо до Бога за прощенням.. Як от прийшла одна бабуня в нашу церкву на сповідь і каже«Усім я грішна,батюшка,усім…» . А батюшка сурово на всю церкву- «Так то ви на колгоспі 20
років тому коней покрали?» І більше у нас глобальних грішників не було…
Та завжди є над чим подумати. Долі людські…
Оксана Івацко с.Білокопитове
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа