close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Співпраця
освітнього
навчального закладу
і сім'ї
[Введіть текст]
Зміст
Вступ.................................................................................................................
4
1. Сучасні форми взаємодії педагога і батьків молодших школярів......
5
2. Нотатки для керівника.............................................................................
15
3. Цикл бесід «Як зрозуміти дитину?».......................................................
32
Бесіда 1. Запорука успішного виховання..............................................
32
Бесіда 2. Як виховується довіра дитини до батьків..............................
35
Бесіда 3. Чи не занадто ми любимо свою дитину?...............................
39
Бесіда 4. Прискорений розвиток дитини: добре це, чи погано?.........
43
Бесіда 5. Дитяча брехливість..................................................................
48
Бесіда 6. Дитяча жорстокість..................................................................
51
Бесіда 7. Дитячі ревнощі.........................................................................
55
Бесіда 8. Дитина втікає з дому................................................................
58
Бесіда 9. Як виховати дисципліновану дитину.....................................
62
Бесіда 10. Дитяча тривожність. Як бути?..............................................
66
Бесіда 11. Ці незрозумілі дитячі страхи.................................................
69
Бесіда 12. Якщо дитина надто сором'язлива.........................................
73
4. Нестандартні форми роботи з батьками................................................
78
5. Поради психолога..................................................................................... 100
Література..…………………………………………………………………...
112
Вступ
Важливою умовою ефективної навчально-виховної роботи є співпраця
освітнього закладу і сім'ї, яке передбачає належний рівень педагогічної
культури батьків. Саме цьому підпорядковані програми школи молодих
батьків та педагогічної культури молодої сім'ї, які спираються на систему
перевірених досвідом багатьох поколінь найважливіших сімейних цінностей
(здоров'я, любов та взаємоповага членів сім'ї, матеріальне благополуччя і
духовність). Ці програми ґрунтуються на особистісно-орієнтовному підході,
найбільш коректному та ефективному в роботі з сім'єю, який враховує
конкретні життєві та індивідуальні особливості. Відповідно орієнтовані й
програми з родинної педагогіки.
Тісний взаємозв'язок освітнього закладу та сім'ї може розвиватися
завдяки педагогічній освіті батьків і залученню їх до виховної роботи.
Робота педагогічних колективів з батьками здійснюється в двох
напрямах: з колективом батьків і індивідуально. У практиці склалися
найбільш раціональні її форми: загальні і внутрішньо-гурткові збори батьків,
колективні і індивідуальні консультації, бесіди, лекції, конференції,
відвідування сімей учнів, оформлення різних за формою і змістом текстових
матеріалів, фотомонтажі, виставки робіт учнів. Батьки залучаються до участі
в організації навчально-виховного процесу: керівництво гуртками, виступи
перед батьками і дітьми, господарська допомога та інше.
В психолого-педагогічній науці є чимало досліджень, присвячених
методам і формам роботи педагога з батьками у навчально-виховному
процесі молодших школярів (Я. А. Коменський, К. Д. Ушинський, А. С.
Макаренко, В. О. Сухомлинський, Г. І. Щукіна, О. Я. Савченко, Я. Корчак, Б.
Спок, Ю. Азаров, М. Монтесорі та багато ін.).
А як важливо виховати у дітей цікавість і любов до рідної природи, яку
К. Д. Ушинський називав одним з великих учителів і наставників: "Називайте
мене варваром у педагогіці, але я виніс із вражень мого життя глибоке
переконання, що красивий ландшафт має такий величезний виховний вплив
на розвиток молодої душі, з яким важко змагатися впливу педагога", а далі
зазначав: "День, проведений дитиною серед лісу та полів... вартий багатьох
тижнів, проведених на шкільній лаві".
Особливо актуальною і значимою ця проблема є сьогодні, коли перед
педагогами стоять важливі завдання підготовки підростаючого покоління до
життя, творчого пошуку у майбутній діяльності. І таку підготовку необхідно
розпочинати з раннього віку дитини, з перших днів перебування її у
навчальному закладі. Цьому може прислужитися використання у навчальновиховній діяльності роботи з батьками учнів.
1. Сучасні форми взаємодії педагога і
батьків молодших школярів.
В умовах перетворень у суспільстві в цілому і в системі освіти зокрема
взаємодія педагога з сім'ями гуртківців набуває нового змісту.
Відповідальність батьків за виконання своїх обов'язків значно підвищується.
Проте не кожна сім'я розуміє, далеко не всі батьки реалізують усі можливості
сімейного виховання повною мірою. Причин тут багато, але одна з них дуже
істотна – відсутність системи роботи освітнього закладу з батьками учнів.
Школа, позашкільний заклад покликані забезпечити єдність зусиль педагогів
і батьків, вони зобов'язані допомогти сім'ї кожного учня максимально
реалізувати свій виховний потенціал.
Відомо, що вплив сім'ї як основи первинної соціалізації особистості на
дитину сильніший, аніж вплив освітніх закладів, вулиці, засобів масової
інформації. Водночас сім'я не в змозі забезпечити в новому обсязі виховання
активної, життєздатної особистості, яка б легко адаптувалася до нових
соціально-економічних умов, опанувала і засвоїла інтелектуальні, культурні,
духовні цінності. У випадках, коли особистість позбавлена такого розвитку, в
дитячому середовищі з'являються наркотики, алкоголь, відбувається
небезпечне згаяння часу.
У суспільстві посилилася небезпечна соціальна тенденція
самоусунення батьків від розв'язання питань виховання та особистісного
розвитку дитини. Батьки, не володіючи належною мірою знаннями щодо
вікових та індивідуальних особливостей розвитку дітей, почасти здійснюють
виховання наосліп, інтуїтивно, що, як правило, не дає позитивних
результатів. У таких сім'ях відсутні міцні міжособистісні взаємини між
батьками та дітьми, як наслідок, авторитет переходить від батьків до
зовнішнього негативного оточення, що спровоковує «відхід» дитини від
впливу родини.
Водночас далеко не всі освітні заклади приділяють належну увагу
вдосконаленню виховного процесу, налагодженню взаємини з родиною
учнів. Як наслідок – відчуження сім'ї від освітнього закладу, педагогів – від
батьків, родини – від інтересів творчого і вільного розвитку особистості
дитини.
Діяльність батьків і педагогів зарадити інтересів дитини буде успішною
лише в тому випадку, якщо вони стануть союзниками, що дасть їм змогу
краще пізнати дитину, побачити її у різних ситуаціях, і таким чином
допомогти дорослим усвідомити індивідуальні особливості дітей, розвивати
їхні здібності, формувати ціннісні життєві орієнтири, долати негативні
вчинки і прояви у поведінці. Важливими завданнями у діяльності педагогів є
налагодження партнерських взаємин і спільних інтересів з родиною кожного
учня, створення атмосфери довіри, взаєморозуміння, взаємодопомоги,
співтворчості у вихованні та навчанні підростаючого покоління.
Сім'я сьогодні значною мірою втратила свої, притаманні лише їй,
функції, і процес відтворення основної з них – виховної – йде досить
повільно. Сім'я повноцінно виконуватиме свої виховні завдання лише у тому
випадку, коли це буде колектив однодумців.
Сім'я, як і навчальний заклад, - це своєрідний посередник між
особистістю, яка формується, і суспільством. Отже, батьки повинні мати
уявлення про мету і завдання, кінцевий результат процесу виховання, що
допоможе їм у вихованні власної дитини. Процес сімейного виховання має
підготувати до життя і праці у суспільстві, забезпечити формування
громадянина, інтегрованого у сучасне йому суспільство.
Завдання батьків – проектування тих особистісних якостей дитини, які
їй знадобляться для майбутнього життя.
Однак практика свідчить, що багато батьків відчувають труднощі у
встановленні контактів з дітьми. Педагоги і батьки, намагаючись спільно
віднайти найбільш ефективні засоби розв'язання цієї проблеми, долучаються
до педагогічної просвіти, визначають зміст і оптимальні форми цієї роботи,
яку слід спрямувати на вирішення наступних завдань:
- довести до свідомості батьків педагогічні поради і рекомендації,
виробити позитивне ставлення до них;
- сформувати психологічну і педагогічну готовність до їх реалізації;
- активізувати здатність батьків до аналізу своєї виховної діяльності
та об'єктивної оцінки її результатів.
Функції спільної діяльності батьків та педагогів
освітня
оціночна
стимулююча
виховна
аналітична
діагностична
Кожна зустріч педагога з батьками, кожне заняття повинно виконувати
кілька взаємопов'язаних функцій:
- освітню (озброєння
педагогічних знань);
батьків
певним
комплексом
психолого-
- оцінну (здійснення об'єктивного оцінювання реального досвіду
сімейного виховання);
- стимулюючу (стимулювання батьків до вдосконалення власного
педагогічного досвіду);
- виховну (виховання у батьків якостей, ставлень і вмінь, необхідних
для удосконалення їхньої виховної практики);
- аналітичну (розвиток здібностей батьків для аналізу власного
педагогічного досвіду);
- діагностичну (виявлення змін у стані педагогічної культури батьків і
позитивних зрушень у практиці сімейного виховання).
Педагог, який працює з батьками гуртківців, має виходити з
особливостей сучасної сім'ї, враховувати її типологію.
Типи сімей
1
2
3
4
соціально
здорова і
благополучна
родина
соціально
здорова, однак
не благополучна
родина
соціально
нездорова і
проблемна
родина
соціально
нездорова,
негативна
родина
Для організації педагогічної просвіти батьків можна орієнтовно визначити
наступні типи сімей:
1 тип – соціально здорова і благополучна у виховному сенсі родина.
Проте це не означає, що вона не потребує педагогічних рекомендацій.
Педагогу слід звернути увагу на перспективи виховної діяльності родини
даного типу:
- створення умов для всебічного розвитку дитини і формування її
творчої індивідуальності;
- визначення її життєвих цілей;
- зміни в характері сімейного виховання у зв'язку із віковими
особливостями особистісного розвитку дитини.
Педагогічні рекомендації стосовно даного типу сім'ї повинні мати
випереджувальний характер, попереджати батьків щодо можливих помилок і
похибок у виховному процесі, допомагати їм у виправлянні окремих
особистісних недоліків і хиб у поведінці дитини.
2 тип – соціально здорова, однак не благополучна у виховному сенсі
родина. Вона потребує психолого-педагогічних рекомендацій, які
допоможуть їй змінити несприятливу виховну ситуацію, зумовлену
протиріччям у внутрішньосімейних взаєминах. Педагог може допомогти
кожному з батьків усвідомити свою роль і відповідальність у зміцненні
внутрішньосімейних взаємин, накреслити разом з подружжям шляхи
згуртування сім'ї як колективу, здатного створити необхідні умови для
розвитку дитини, основні напрямки підвищення педагогічної культури членів
родини.
3 тип – у виховному сенсі родина. Працюючи з батьками із родини 3го типу, педагог не повинен обмежуватися лише педагогічними
рекомендаціями. Великого значення набуває вплив на мікроклімат у сім'ї,
підвищення відповідальності за виховання дітей. Тільки на тлі всебічних
впливів на сім'ю можна вести мову про підвищення педагогічної культури
батьків і сподіватися на успіх просвітницької роботи з ними.
4 тип – у виховному сенсі родина. Така родина, навіть, за умов
зовнішнього благополуччя, є найбільш складним об'єктом для педагогічного
впливу. В ній перевалюють викривлені уявлення про родинні виховні
функції: батьки свідомо виховують індивідуальні риси особистості дитини,
прищеплюють їй викривленні уявлення щодо життєвих цінностей, надаючи
першорядне значення матеріальним набуткам. До будь-яких педагогічних
рекомендацій батьки з сімей цього типу ставляться негативно, тому від
педагога щодо такої сім'ї очікуються дії з докорінної перебудови родинної
психології, і насамперед її світоглядних установок. Відповідно до цього
педагогічні рекомендації слід спрямовувати на перебудову свідомості і
світогляду, розкриття життєвих цілей і перспектив як учня, так і власне
батьків.
Зрозуміло, що в організації взаємодії батьків і педагогів важливіша
роль належить останнім, а оскільки не всі батьки відгукуються на прагнення
педагога до співпраці – не виявляють належної зацікавленості в об'єднанні
зусиль у вихованні своєї дитини, то вчитель має виявити терплячість і
цілеспрямовано шукати розв'язання цієї актуальної педагогічної проблеми,
викликаючи авторитаризм, менторство.
Удосконалення сімейного
виховання
* формування у батьків загольнопедагогічних умінь
*формування у батьків організаторських умінь
* формування у батьків умінь педагогічної техніки
*формування у батьків прикладнихумінь
Практика вдосконалення сімейного виховання передбачає формування
у батьків загольнопедагогічних, організаторських умінь, умінь педагогічної
техніки і умінь прикладного характеру.
Загальнопедагогічні уміння – це уміння:
- визначити цілі і конкретні завдання щодо виховання дитини на
даному конкретному етапі вікового та індивідуального розвитку;
- спроектувати віддалений у часі результат сімейного виховання;
- здійснити добір засобів, необхідних для досягнення запланованого
результату сімейного виховання;
- розробити план власних дій;
- узгоджувати власні дії з навчальним закладом, порадами і
рекомендаціями педагогів, досягти спільного успіху.
Організаторські уміння – це уміння:
- організовувати життєдіяльність родини як дружного колективу,
який спільно вирішує життєві проблеми дорослих і дітей;
- організувати сімейне виховання;
- розподіляти і погоджувати функції членів родини у вихованні дітей;
- організовувати режим дитини в сім'ї, який би розумно поєднував
навчання, працю і відпочинок.
Уміння педагогічної техніки – це уміння:
- висувати вимоги до дитини і досягати їх виконання;
- розмовляти з дитиною, переконуючи її;
- толерантно ставитися до помилок, промахів, недоліків у поведінці
дитини;
- стимулювати позитивні прояви у діях і вчинках дитини;
- застосовувати заохочення і покарання, розумно і вміло поєднуючи
їх.
Прикладні уміння:
- художня творчість – співи, танці, гра на музичних інструментах,
малювання, фотографування щодо;
- технічна творчість – конструювання, моделювання тощо;
- сільськогосподарське дослідництво – садівництво, квітникарство,
бджільництво тощо;
- спортивні уміння за видами спорту.
Звичайно, в поданому переліку умінь репрезентовані лише
найважливіші. Творчий підхід до виявлення практичної підготовленості
батьків до реалізації науково-методичних рекомендацій допоможе педагогам
збагатити зміст поданих умінь. Проводячи заняття з батьками, педагогам
необхідно враховувати характер навчального закладу, тип сім'ї, місцеві
умови, можливості педагогічного колективу та інші фактори.
Засновуючись на нормативних правових документах, педагогічний
колектив кожного навчального закладу прагне до свого становлення як
відкритої соціально-педагогічної системи, готової до розширення і зміцнення
взаємодії з усіма соціальними інститутами і насамперед з сім'єю. Величезне
значення у роботі з батьками учнів має заздалегідь продумана і чітко
організована система взаємодії: спонтанні і погано організовані зустрічі та
заняття нічого, крім недовіри і тривоги, не додадуть у взаєминах з батьками.
Безумовно, педагог самостійно не в змозі впоратися з цією проблемою.
До психолого-педагогічного просвітництва, яке є найважливішою формою
взаємодії з сім'єю, слід долучати різнопрофільних спеціалістів: лікарів,
юристів, правоохоронців, шкільних психологів, науковців-педагогів,
соціальних педагогів, представників громадських організацій, вчителівпредметників, враховуючи, що від ступеня їх компетентності, ерудиції,
комунікабельності значно залежить міра довіри батьків до керівника.
Необхідно враховувати, що робота з батьками повинна мати яскраво
виражений випереджальний характер, особливо дітей молодшого шкільного
віку, під час переходу на старший рівень навчання, до якого батьків треба
спеціально готувати, як і до у психолого-фізіологічному розвитку дітей
молодшого підліткового віку. Про все це з батьками слід вести мову
заздалегідь, попереджаючи проблеми, які виникнуть у майбутньому процесі
сімейного виховання.
Аби психолого-педагогічне просвітництво викликало інтерес у батьків,
педагог має не лише пропонувати теми для обговорення в ході батьківських
зборів, а й обов'язково враховувати побажання і зауваження батьків,
добираючи тематику психолого-педагогічної просвіти.
Бажано доповнювати теоретичний матеріал для роботи з батьками
демонструванням відеоматеріалів, слайдів, статистичними даними, які
зроблять психолого-педагогічну просвіту більш наочною, достовірною і
переконливою. Все це дасть можливість батькам побачити себе та інших в
обговорюваній проблемі, порівняти зразки власної і чужої поведінки,
практичні підходи до вирішення сімейного виховання, а також зробити
відповідні висновки.
Отже, одним із головних завдань педагога позашкільного закладу є
співпраця і взаємодія з сім'ями учнів, мета яких – розширення поля
позитивного спілкування в сім'ї, реалізація планів з організації спільних
справ батьків і дітей.
Основними
напрямами
організації
навчального закладу з сім'ями учнів є:
взаємодії
складання характеристик сімей учнів (склад батьків, сфера їх
зайнятості, освітній, соціальний і моральний рівень дорослих, тип
сім'ї);
рівень
благополуччя
(неблагополуччя)
психологічний клімат тощо);
сім'ї,
морально-
організація діагностичної роботи з вивчення сім'ї (з використанням
оптимальних форм та методів у диференційованій, груповій та
індивідуальній роботі з сім'єю);
організація психолого-педагогічної просвіти батьків, створення
системи масових заходів з батьками, робота з організації спільної
суспільно значущої діяльності і дозвілля батьків і дітей;
виявлення і використання у практичній діяльності позитивного
досвіду сімейного виховання;
впровадження у практику сімейного виховання традицій народної
педагогіки;
надання допомоги батькам у формуванні морального способу життя
родини, у профілактиці та діагностиці сімейного насилля,
алкоголізму, наркоманії та попередження інших негативних проявів
у батьків і дітей;
використання різноманітних форм співпраці і взаємодії окремо з
батьками і матерями, залучення їх до спільної з дітьми творчої
соціально значущої діяльності, спрямованої на підвищення їхнього
авторитету;
створення умов для забезпечення прав батьків на участь в
управлінні освітнім закладом, організації навчально-виховного
процесу, організації діяльності громадських батьківських спільнот;
активне залучення до роботи з сім'єю психолога, соціальних
педагогів, бібліотекаря, керівників гуртків, вчителів, вихователів;
надання допомоги батькам у розвитку в дітей соціального досвіду,
комунікативних навичок і вмінь тощо;
тематичне оформлення для роботи з сім'єю залу, куточка для
батьків, музею сімейних традицій, сімейної світлиці.
Для організації взаємодії між педагогом і батьками важливо розглядати
колектив гуртківців як єдине ціле, як велику родину, яка формується і цікаво
розвивається лише у випадку, якщо організована спільна діяльність
педагогів, батьків і дітей. Керівнику гуртка найчастіше доводиться миритися
з існуючою ситуацією сімейного мікроклімату конкретного учня, допомагати
дітям і дорослим у вирішенні особистих проблем на основі педагогічної
підтримки, залучення дитини до спільної діяльності, надавати допомогу в
реалізації її запитів, потреб, інтересів.
Отже, корисно і доречно значну частину виховного процесу
організувати спільно з учнями та їхніми батьками, а завдання і проблеми, які
неодмінно виникають, вирішувати спільно аби дійти згоди, не утискаючи
інтересів один одного, об'єднуючи зусилля для досягнення більш високих
результатів.
Взаємодія керівника з батьками гуртківців молодшого шкільного віку
буде тим ефективнішою, чим більше різноманітних чинників буде залучено.
Форми взаємодії педагогів і батьків – це різноманітність їх
спільної діяльності та спілкування.
Батьківські збори – одна з основних форм роботи з батьками. На них
обговорюються актуальні проблеми життя колективу гуртка. Збори не
повинні зводитися до монологу вчителя. Це – взаємообмін думками, ідеями,
знаннями, спільний пошук оптимальних рішень.
Особливу турботу у педагогів викликає залучення до співпраці
батьків – чоловіків для підвищення їхньої ролі у вихованні дітей. З цією
метою керівник гуртка організовує спеціальні зустрічі з батьками учнів,
конференції, роздуми, тематичні збори.
З урахуванням сучасних вимог до урізноманітнення форм проведення
батьківських зборів організовуються «круглі столи», практикуми,
семінари, тематичні дискусії самих батьків із запрошенням
різнопрофільних фахівців, у чиїх знаннях зацікавленні родини учнів,
консультації спеціалістів.
Заняття в батьківських лекторіях, університетах педагогічних
знань, участь у тематичних конференціях з обміну досвідом сімейного
виховання сприяють підвищенню рівня педагогічної культури батьків, їхньої
психолого-педагогічної компетентності в питаннях сімейного виховання,
виробленню єдиних підходів усіх членів родини і педагога до виховання
дитини. Дуже важливим є залучення батьків до визначення тематики занять і
заходів.
Вечори запитань і відповідей організовуються із залученням
науковців-педагогів, психологів, юристів, лікарів та інших спеціалістів,
батьків із урахуванням вікових особливостей дітей (батьків першокласників,
батьків хлопчиків, матерів дівчаток тощо).
Диспути, дискусії – обмін думками з наболілих питань виховання
дітей молодшого шкільного віку в сім'ї – одна з найцікавіших форм взаємодії
педагога з батьками гуртківців. Вона дає змогу залучити батьків до
обговорення найгостріших проблем, сприяє формуванню у них умінь
всебічно аналізувати факти і явища, спираючись на накопичений досвід,
стимулює активне педагогічне мислення. Результати дискусій і диспутів
сприймаються батьками з великою довірою.
Батьківський клуб за інтересами – дуже цікава форма взаємодії
батьків і педагогів – організовується власне батьками, проводиться у формі
постійних зустрічей, вимагає від організаторів спеціальної підготовки.
Головна перевага такої форми взаємодії – добровільність і взаємна
зацікавленість. У процесі зустрічей і занять з батьками педагогам важливо
зосереджувати уміння і зусилля на виробленні у них конкретних
педагогічних знань, умінь і навичок виховання дітей у сім'ї, вчити батьків
мистецтва доброзичливого й оптимістичного спілкування з дітьми та
самоаналізу, організації всього способу життя сім'ї, який би позитивно
впливав на виховання дитини, розвиток її творчих здібностей, формування
високих почуттів і життєвої позиції.
Отже, ефективність всієї виховної системи позашкільного закладу
характеризується і забезпечується насамперед взаємодією педагогів з
батьками учнів, утвердженням батьків, усіх дорослих членів родини в якості
суб'єктів цілісного виховного процесу, формуванням у них установки на
самостійну творчу діяльність шляхом впровадження активних форм,
передових технологій і методик психолого-педагогічної просвіти.
2. Нотатки для керівника.
Місце і роль сім'ї у вихованні
особистості.
Сім'я, родина — найвища цінність на Землі, яка робить життя
кожної людини щасливим, повноцінним, плідним. Але батьки повинні
усвідомити, що вони виконують і важливу соціальну роль, адже кожна
повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства. У статті 59 Закону
України «Про освіту» зазначено, що виховання у сім'ї є першоосновою
розвитку дитини як особистості. На кожного з батьків покладається однакова
відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
М. Стельмахович розглядає родину як перше соціальне та емоційне
мікросередовище, у якому розвивається і виховується людина від моменту її
народження. В. Сухомлинський писав: «У сім'ї, образно кажучи, закладається
коріння, з якого виростає пагін і гілки, і квітки, і плоди. Сім'я — це джерело,
водами якого живиться повноводна річка нашої держави».
На сім'ю, родину покладено найважливіші функції:
репродуктивну (продовження людського роду),
економічну (бюджет сім'ї),
побутову (забезпечення житлом, ведення домашнього господарства),
комунікативну (створення сприятливого сімейного мікроклімату),
релактивну (організація вільного часу та відпочинку),
виховну (формування особистості дитини, передача соціального
досвіду).
Наразі, на жаль, можна спостерігати відчуження батьків і дітей, зміну
ціннісних орієнтацій молоді, втрату високих ідеалів української родинної
педагогіки.
Сімейне виховання — це зусилля, які докладають дорослі задля
того, щоб молодші члени сім'ї відповідали їхнім уявленням про те, якою
повинна стати дитина, підліток, юнак чи юнка. Сімейне виховання полягає у
формуванні особистості дитини, розвитку її здібностей, інтересів, світогляду,
духовної культури, передачі дорослими членами сім'ї соціального досвіду.
Родина формує ставлення до праці, до іншої людини, до світу, до
суспільства, до самої себе. Вона допомагає подолати життєві випробування,
дає реальну підтримку, вселяє віру у власні сили і краще майбутнє.
Як свідчать дослідження А. Баранова, О. Іванова, В. Сисенко та ін.,
сім'я:
створює сприятливий емоїцйно-психологічний мікроклімат, заснований на
неповторній близькості батьків з дітьми, яка неможлива в інших ситуаціях спілкування
дітей з дорослими;
формує характер, звички, ставлення до людей, праці, суспільства, природи тощо;
дає уроки життя в усіх його виявах, виконуючи своєрідне тренування у виконанні
певних функцій;
Сім'я
створює
сприятливий
мікроклімат
формує
характер, звички
дає уроки життя
Досвід показує досить наочно, що жодні виховні заклади, навіть
найкращі, не можуть виконувати ту роль у вихованні дітей, яку відіграє сім'я,
не можуть ефективно функціонувати без участі і допомоги сім'ї, без взаємодії
з батьками. Про це слід пам'ятати керівникові.
Велике значення у вихованні молодшого покоління відіграє батьківська
педагогіка як компонент народної педагогіки. Вона репрезентує народну
мудрість виховання дитини в сім'ї завдяки передачі їй дорослими духовного
й виробничого досвіду, прищеплює культуру поведінки. У Національній
доктрині розвитку освіти України зазначено: необхідно відроджувати кращі
національні виховні ідеї і методи, українські звичаї і традиції. У цьому
велику роль відіграє педагог і його професійна робота з батьками.
Типові помилки сімейного виховання.
Виховання дітей — найважливіша галузь нашого життя. Наші діти
— це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть
історію. Наші діти — це майбутні батьки і матері, вони теж будуть
вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними
громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це не все: наші діти —
це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане
виховання — це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша провина перед
іншими людьми, перед усією країною», — писав А. Макаренко в «Книзі для
батьків». Причиною неправильного сімейного виховання є помилки, яких
припускаються батьки.
Типові помилки сімейного
виховання
Розбіжність членів сім'ї у питаннях виховання
Незнання батьками психологічних особливостей дитини
Надмірне опікування дитиною
Недостатнє опікування дитиною
Виховання в культі хвороби
Виховний контроль через викликання почуття провини
Хибний авторитет батьків
Типові помилки сімейного виховання:
1. Низька згуртованість і значна розбіжність членів сім'ї у питаннях
виховання. Внаслідок різних виховних підходів членів сім'ї виховання
дитини стає суперечливим, непослідовним, неадекватним.
2. Незнання батьками психологічних особливостей своєї дитини.
3. Гіперпротекція (гіперопіка) — надмірне опікування дитиною,
придушення її самостійності та ініціативи, прийняття за неї рішень
(позиція батьків: «Я краще знаю, як вчинити»), надмірний контроль.
Внаслідок надмірної опіки дитина не привчається до самостійності, в
неї не формується почуття відповідальності.
4. Гіпопротекція (гіпоопіка). Дорослі члени сім'ї недостатньою мірою
опікуються дитиною та контролюють її.
5. Емоційне відчуження дитини.
6. Виховання в культі хвороби — це ситуація, за якої навіть незначна
хвороба дитини дає їй особливі права, ставить її в центр уваги сім'ї. За
такої виховної позиції у дитини культивується егоцентризм.
7. Виховний контроль через викликання почуття провини. Дитині, яка
постійно не слухається, говорять, що вона «не виправдала надії»,
«доводить батьків до серцевих нападів», тобто самостійність дитини
сковується постійним побоюванням стати винною в неблагополуччі
батьків.
8.
Авторитет батьків, побудований на хибному підґрунті. А. Макаренко
виділяв кілька видів хибного авторитету: авторитет придушення,
віддалі, чванства, педантизму, любові, доброти, підкупу, резонерства.
Програма вивчення сім'ї.
Головне завдання роботи педагога з батьками - забезпечувати єдність
вимог до виховання учнів з боку сім'ї та навчального закладу, створювати
нормальні умови для домашнього навчання дітей, спрямовувати виховну
діяльність сім'ї. Розпочинати цю роботу необхідно з вивчення особливостей
сімей.
3.
Матеріальний
добробут сім'ї
2.
Відомості про
батьків
1.
Структура сім'ї
8.
Педагогічні
висновки
педагога
Програма
вивчення сім'ї
вихованця
педагогом
7.
Проведення
вільного часу
Розглянемо
Л.Кацинською.
програму
4.
Суспільнопедагогічна
спрямованість
життя сім'ї
5.
Внутрішньосімейні стосунки
6.
Сімейні традиції
вивчення
сім'ї
вихованця
педагогом
за
1. Структура сім'ї: склад (повна чи неповна), співвідношення поколінь у
родині, кількість дітей.
2. Батьки: вік, освіта, професія, улюблені заняття.
3. Матеріальний добробут сім'ї.
4. Суспільно-педагогічна спрямованість життя сім'ї: ставлення дорослих
до своєї професії, особисті моральні якості, ставлення до виховання
дітей, спрямованість виховного впливу матері і батька, знання учня про
суть трудової діяльності своїх батьків, їхню громадянську позицію,
ставлення батьків до навчання дітей, виконання ними громадських
доручень у класі, педагогічна активність батьків (участь у заходах, які
проводяться для них у навчальному закладі, обговорення з учителем
проблем виховання і навчання своїх дітей, допомога педагогу у
формуванні коллективу у гуртку). Які методи виховання
використовують батьки: живи як живеться, наказ, тиск, жорсткий
контроль, вседозволеність, побажання, переконання, піклування,
оберігання від труднощів, задоволення всіх бажань дитини, покарання,
пояснення, приклад, нотація, обмеження задоволень. Педагогічне кредо
батьків у вихованні дитини. Виховання хлопчиків, дівчаток. Ставлення
батьків до формування правильних стосунків між дітьми. Виховання
поваги і готовності до праці, орієнтації батьків стосовно майбутньої
професії дитини. Погляди батьків на майбутню сім'ю своєї дитини і
підготовка дітей до ролі чоловіка або дружини. Ставлення сім'ї до
самовиховання, стимулювання прагнення дитини вдосконалюватися
тощо.
5. Внутрішньосімейні стосунки:
а) стиль взаємин між батьками (авторитарний, демократичний, ліберальний);
б) ставлення батьків до дітей: теплота - вимогливість, теплота - дозвіл,
холодність - дозвіл, холодність - вимогливість;
в) ставлення дітей до батьків: повага, любов, піклування; грубість, егоїзм;
г) стосунки між дітьми у сім'ї: діти дружать з братами і сестрами,
допомагають
у навчанні; ворожі стосунки, діти постійно конфліктують, намагаються
заподіяти шкоду один одному (встановити причину);
ґ) загальна психологічна атмосфера в сім'ї: є у сім'ї порядок, оптимістичний
настрій чи все робиться хаотично, залежно від настрою будь-кого; дорослі і
діти не привчені до порядку, нема постійного тону, сім'я живе емоційно
бідно, замкнено;
д) виконання домашніх побутових справ у сім'ї: розподіл трудових
обов'язків, спільне виконання трудомістких справ, участь дитини у домашній
роботі;
е) дані про сімейну раду, чи є у сім'ї звичай радитися з важливих питань, чи
залучаються діти до таких обговорень, як часто це відбуваєтеся.
6. Сімейні традиції: як у сім'ї відзначають свята календаря, зокрема
народного календаря, сімейні дати, чи існують у родині сімейні
реліквії, знання родоводу власної родини тощо.
7. Проведення вільного часу: як у сім'ї дорослі та діти проводять вихідні
дні, їхні захоплення, чи є спільні, улюблені для всіх заняття.
8. Педагогічні висновки педагога про спрямованість спільної роботи з
сім'єю, виправлення помилок у сімейному вихованні, підсилення
виховного потенціалу сім'ї (план індивідуальної роботи з сім'єю на
семестр).
Форми роботи педагогів з батьками
Форми роботи педагогів з батьками - це способи організації
спільної діяльності та спілкування.
Форми роботи педагогів з
батьками
Індивідуальні
Групові
Колективні
Масові
відвідування сім'ї
вихованця
педагогом
засідання
батьківського
комітету
групові
батьківські
збори
загальні (по
відділах)
батьківські збори
індивідуальні
бесіди з
батьками
робота з
групами батьків
лекції
сімейні тижні
бесіди
дні відкритих
дверей
листування
конференції
сімейні свята
Робота педагогічних колективів навчальних закладів з батьками
здійснюється в двох напрямах: організаційна робота закладу із сім'єю та
підвищення педагогічної культури батьків.
В організаційній роботі з батьками доцільним є
індивідуальних, групових, колективних та масових форм роботи.
поєднання
Індивідуальними
формами роботи педагога з батьками є
відвідування сім'ї учня вдома, бесіди з батьками учня, листування тощо.
Відвідування сім'ї вихованця педагогом. Педагог відвідує сім'ю
дитини з метою налагодження контактів з батьками, з'ясування загальної та
педагогічної культури сім'ї, умов життя учня, консультування щодо єдиних
вимог до дитини обговорення відхилень у її поведінці, вжиття необхідних
заходів щодо їх запобігання, залучення батьків до участі в роботі закладу
тощо. Відвідувати батьків учнів можна, маючи запрошення від них або
домовившись заздалегідь. Несподіваний візит педагога викликає ніяковість,
збентеження батьків. Під час зустрічі педагог має підкреслити позитивне в
дитині, тактовно звернути увагу на недоліки, разом поміркувати над тим, як
їх усунути. Дуже важливо створити атмосферу довіри і доброзичливості.
Перше відвідування сім'ї керівником є дуже відповідальним моментом,
який найчастіше вирішує, чи будуть батьки прислухатися до порад педагога,
співпрацювати із закладом в питаннях навчання та виховання дітей. До
відвідування тієї чи іншої сім'ї вихователь готується заздалегідь: дізнається
про її склад, матеріальне становище, освіту батьків, місце роботи, обмірковує
можливі питання та відповіді на них, визначає, які дані про дитину потрібно
отримати насамперед.
Звичайно, за один візит керівник не зможе отримати відповіді на всі
питання, що його цікавлять. Тому не слід виявляти нетерпіння, переривати
розповіді батьків та інших членів сім'ї. Бесіда з батьками має проходити у
доброзичливому, спокійному тоні. Бажано, щоб у розмові брали участь усі
дорослі члени сім'ї, тому доцільно домовлятися про відвідування сім'ї, коли
вся родина вдома.
Індивідуальні бесіди з батьками відбуваються як за ініціативою самих
батьків, так і за ініціативою педагога. Інтереси батьків до питань виховання,
їхню ініціативу щодо бесіди з керівником на педагогічні теми потрібно
заохочувати та стимулювати. Якщо педагог не готовий одразу відповісти на
запитання батьків чи надати їм кваліфіковану рекомендацію, він може
перенести бесіду на інший день та ретельно підготуватися до неї.
Неприпустимо тільки вказувати батькам на недоліки, помилки їхніх сина чи
доньки. Потрібно запропонувати методи, за допомогою яких вони зможуть
вплинути на дитину.
У ході першої індивідуальної бесіди з педагогом батьки мають відчути,
що той вболіває за успіхи кожної дитини. Тому не варто запевняти батьків,
що всі відповіді на свої запитання вони отримають на перших батьківських
зборах.
Не можна проводити бесіду з батьками у присутності дитини, якщо ви
не впевнені, що ваше схвалення чи осуд учня будуть сприйняті дорослими
так, як ви цього бажаєте.
Наприклад, Мишко — вихований хлопчик. Але він лінується,
намагається перекласти на товаришів свої обов'язки, погано чергує.
Учителька намагалася в розмові з матір'ю Мишка, що відбувалася в його
присутності, зосередити увагу на цьому. Але мама відповіла: «Не сваріть
його, він хороший хлопчик. Чи не так, Мишку?» Хлопець, чуючи таку
відповідь, ще раз переконався в тому, що йому все дозволено.
Не завжди бесіда з батьками має бути тривалою. Іноді буває достатньо
короткої розмови, кількох вагомих слів.
Перевагою індивідуальної роботи є те, що наодинці з педагогом батьки
відвертіше розповідають про свої проблеми та труднощі у вихованні дітей.
Дорослі мають бути переконані, що їхня бесіда з учителем залишиться між
ними, що жодна їхня відверта думка не буде розголошена.
Індивідуальне спілкування з батьками дає вчителю можливість вибрати
правильний підхід до дитини.
Наприклад, у Сергія часто виникали конфлікти з однокласниками.
Дехто дорікав йому, що він жадібний, його дражнили. У розмові з матір'ю
хлопчика вчителька з'ясувала, що вдома його привчили дотримуватися
чіткого порядку стосовно своїх речей. Хлопчик обов'язково питає дозволу,
коли хоче взяти якусь річ. Спостереження за учнями класу показало:
конфлікти виникають саме тоді, коли хтось бере без дозволу книжку, олівець
чи якусь іншу річ Сергія. Учителька похвалила Сергія за охайність, а на
зауваження про те, що він жадібний, нагадала правила, яких потрібно
дотримуватися, беручи чужу річ, - чемно запитати дозволу, охайно з нею
поводитися, покласти на місце. Відтак конфлікти між Сергієм та іншими
учнями виникали рідше.
Листування передбачає періодичне надсилання батькам листів про
успіхи дитини, старанність, уважність та відповідальність. Можна
повідомити про певні труднощі дитини, попросити про зустріч. Варто
висловити щиру подяку за гарне виховання дитини. Лист передають батькам
через дитину, попередньо ознайомивши її зі змістом. Найчастіше листування
використовують, коли керівник
не може зустрітися з батьками у них удома або запросити їх до закладу.
До групових форм роботи належать засідання батьківського
комітету, робота з групами батьків тощо.
Батьківський комітет обирається на батьківських зборах у вересні.
Зазвичай він складається з 3-5 осіб. Створюють батьківський комітет з метою
демократизації управління виховним процесом, налагодження зворотного
зв'язку сім'я – освітній заклад, для поточного коригування управлінських
рішень, забезпечення єдності педагогічних вимог до учнів, надання допомоги
сім'ї у вихованні та навчанні дітей. До роботи в комітеті залучають
найактивніших батьків, авторитетних людей з високою громадянською
свідомістю, які виявляють інтерес до справ гуртка, закладу. Батьківський
комітет обирається на весь термін навчання учнів у гуртку. Залежно від
потреб він змінюється: чи за кількістю, чи за розподілом обов'язків.
Педагог скеровує діяльність батьківського комітету на розв'язання
навчально-виховних завдань, що стоять перед гуртком. Члени батьківського
комітету встановлюють контакт з громадськими організаціями, беруть участь
в організації дозвілля дітей (прогулянок, екскурсій, походів у театри та кіно),
допомагають керівникові проводити педагогічну пропаганду тощо.
Роботу з групами батьків керівнику доцільно починати зі
спостереження за навчанням та поведінкою учнів та вивчення їхніх сімей.
Застосування методів анкетування, опитування, вивчення документації,
спостереження дозволить педагогу отримати потрібну інформацію та
розподілити батьків на групи (за типом сім'ї, за помилками батьків у
сімейному вихованні, за проблемами учня, що виникають у навчанні,
спілкуванні з товаришами тощо). Деякі батьки можуть входити до кількох
груп. Соціально-педагогічна робота педагога з групами батьків сприяє
активнішій участі батьків у взаємодії освітнім закладом.
Основними колективними формами роботи з батьками є класні
батьківські збори, лекції, бесіди, конференції, сімейні свята («День матері»,
«Бабусина скарбничка» тощо).
На групових батьківських зборах заслуховуються повідомлення з
різних питань виховання (доповідь, інформація вчителя, лікаря чи
повідомлення батьків про досвід виховання дітей у сім'ї), підбиваються
підсумки роботи з дітьми за семестр, рік, вирішуються організаційні та
господарські питання.
Тематика педагогічних бесід та доповідей на зборах визначається
керівником відповідно до річного плану роботи з батьками. При цьому
неодмінно мають враховуватись інтереси та побажання батьків. Зміст такої
бесіди повинен містити не тільки теорію питання, а й конкретні рекомендації.
Бесіда з батьками передбачає жвавий обмін думками, участь у ній кожного з
батьків.
Батьківські збори слід проводити двічі на семестр. Проте, за
можливості, краще організовувати їх частіше. Особливо це стосується
батьків молодших школярів, які більшою мірою потребують педагогічних
порад щодо організації життя, навчання та виховання дитини.
Батьківські збори можна організовувати по-різному.
Орієнтовний план проведення батьківських зборів.
1. Бесіда на педагогічну тему, яку готує педагог чи спеціаліст
(лікар, працівник соціальної служби, психолог).
2. Обмін думками.
3. Повідомлення керівника про навчально-виховну роботу в групі.
4. Обговорення та вирішення питань, що стосуються життя групи.
5. Різне.
Перед проведенням батьківських зборів керівник має потурбуватися,
щоб у класі було прибрано, провітрено. Бажано посадити батьків на місця, де
сидять їхні діти - таким чином вони побачать робоче місце сина чи доньки,
матимуть можливість познайомитися з батьками сусіда по парті.
Можна покласти перед батьками складений аркуш паперу, всередині
якого написати індивідуальне звернення до батьків. Наприклад, «Наталка
стала уважнішою, але все ще потрібно звертати увагу на …»; «Коля останнім
часом дуже неуважний, втомлюється до закінчення занять. Залишіться, будь
ласка, після завершення зборів. Я хочу обговорити з вами ситуацію»;
«Запрошуємо вас на консультацію з приводу... Вона відбудеться о 14 годині в
суботу». Це додаткове педагогічне спілкування дає батькам важливу для них
інформацію.
Батьківські збори мають тривати не більше ніж 1 год — 1 год ЗО хв.
Невимушене, емоційно забарвлене вступне слово вчителя створює
доброзичливу атмосферу.
Після короткого вступу педагог проводить бесіду на педагогічну тему.
Зупиняючись на теоретичних та методичних аспектах проблеми, він
обов'язково розкриває її стосовно конкретної ситуації життя даного класу,
складу учнів та їхніх батьків. Характеризуючи учнів, потрібно відзначити
успіхи тих, чиї батьки прислухалися до порад педагога.
Вчителю дуже важливо продумати проведення тієї частини зборів, що
стосується організаційних питань. Якщо не приділити їй належної уваги, то
батьки будуть поспішати, записувати тільки те що безпосередньо стосується
їхньої дитини, намагатимуться уникнути доручень.
Батьківські збори за проблемами, що на них вирішуються, поділяються
на організаційні, тематичні та підсумкові. Але більш раціональною та дієвою
формою цієї роботи є комбіновані збори, які комплексно розв'язують
завдання, поставлені перед освітнім закладом в соціально-педагогічній роботі
з батьками.
Для ефективної організації батьківських зборів доцільно періодично
проводити анкетування.
Анкета для батьків.
1. Яку інформацію Ви хотіли б отримати на батьківських зборах?
2. Які питання виховання Вас особливо хвилюють?
3. Яку пресу Ви читаєте?
4. Чим Ви можете допомогти керівнику в роботі з дітьми групи?
5. На що педагогу слід звернути особливу увагу в роботі з Вашою
дитиною?
Масові форми роботи: загальні батьківські збори, збори батьків учнів
усіх груп відділу; тижні сім'ї (вечорниці, сімейні естафети, концерти,
написання творів про свою сім'ю тощо); дні відкритих дверей; конференції
тощо.
Однією з форм роботи з батьками молодших школярів є день відкритих
дверей. У деяких закладах для цього виділяють певний день місяця, в інших
проводять його залежно від конкретних умов. У цей день до закладу
запрошують усіх батьків. Відвідування занять, безпосереднє ознайомлення з
роботою керівника, спостереження за дітьми є дієвою формою педагогічної
пропаганди.
Щоб батьки з безлічі вражень виділили справді потрібне, керівник
проводить з ними вступну бесіду. Він визначає, на що потрібно звернути
особливу увагу. Педагог може запропонувати батькам звернути увагу на
прийоми, які ви застосовуєте для зосередження уваги учнів на необхідному,
на те, як вводить у навчальний процес ігрові ситуації тощо.
Педагог звертає увагу батьків і на те, як у класі здійснюється турбота
про здоров'я учнів: у приміщенні прибрано, провітрено, педагог стежить за
осанкою учнів, запобігає їхній втомі, вводячи у процес заняття
фізкультхвилинки, та ін.
Перед організацією дня відкритих дверей, якщо він відбувається
вперше, батьків слід попередити, щоб вони в жодному разі не перебивали
педагога, а всі пропозиції та побажання висловлювали після заняття.
Дбаючи про ефективну взаємодію з батьками, при використанні
різних форм роботи учитель має враховувати важливість таких
чинників:
1.
Запрошення батьків до співпраці. Часто педагог вважає, що
батьки перебувають в опозиції до нього. Намагаючись запобігти
можливим запереченням з їхнього боку, він починає розмову в
директивному тоні замість того, щоб спробувати зрозуміти їхні
почуття, виявивши стриманість. Доброзичливість, відкритість у
спілкуванні з батьками — перший крок до співпраці з ними.
2.
Дотримання позиції рівноправності. Об'єднання зусиль педагога
та сім'ї учня можливе за взаємного визнання ними
рівноправності. Перший крок має робити педагог, оскільки до
цього його зобов'язує професійний обов'язок.
3.
Визнання важливості ролі батьків у співпраці. Керівник повинен,
завжди наголошувати на важливій ролі батьків у вихованні та
розвитку дитини.
4.
Вияв любові, захоплення їхньою дитиною. Психологічний
контакт із батьками виникає одразу, як тільки педагог виявляє
розуміння дитини, симпатію до неї, бачить позитивні та
негативні риси. Батьки, відчувши доброзичливість керівника,
охочіше спілкуються з ним, налаштовуються на співпрацю.
5.
Пошук нових форм співпраці. Педагог може запропонувати
одному з батьків організувати батьківські збори, разом
визначивши їх тематику, структуру тощо. Особливо корисний
обмін думками з батьками щодо налагодження взаєморозуміння з
дітьми.
Підвищення рівня педагогічної освіти
батьків.
Рівень педагогічної освіти батьків залежить від традицій у сім'ях, в
яких вони виросли, від набутих знань, життєвого досвіду, здатності до
саморозвитку. На сучасному етапі, у зв'язку з переходом до нового типу
суспільства, утвердженням нових суспільних, етичних цінностей, а також із
процесами глобалізації, педагогічна грамотність батьків нерідко відстає від
реальної педагогічної ситуації, суспільних потреб, очікувань дитини. Тому
педагогічний заклад має дбати про постійний розвиток педагогічних знань
батьків, вдаючись до різних методів роботи.
Методи роботи, що сприяюють
підвищенню рівня педагогічної
освіти батьків
1
2
3
4
5
6
педагогічна
пропаганда
виступи
перед
батьками
психологів,
лікарів,
юристів
відвідування
батьками
занять
організація
кабінетів
педагогічного
всеобучу
батьків
обмін
досвідом між
батьками
опрацювання
педагогічних
ситуацій
Найпоширеніші методи роботи:
— педагогічна пропаганда (у вигляді індивідуальних та індивідуальногрупових консультацій) серед батьків,
— виступи перед батьками психологів, лікарів, юристів;
— відвідування батьками занять;
— організація кабінетів педагогічного всеобучу батьків (тут мають бути
зосереджені методичні матеріали з питань сімейного виховання, спеціальні
стенди, присвячені різним напрямам сімейного виховання, конкретний
роздатковий методичний матеріал для батьків - розклад занять, перелік порад
для батьків тощо);
— обмін досвідом між батьками щодо сімейного виховання дітей;
— опрацювання педагогічних ситуацій, які використовують для розв'язання
окремих питань сімейного виховання (це дає можливість з'ясувати уявлення
батьків про ті чи інші педагогічні проблеми сімейного виховання, а також
допомагає здобути певні педагогічні знання).
Робота з батьками проводиться систематично та планово. Річний план
такої роботи складається на основі завдань навчання та виховання, з
урахуванням особливостей контингенту батьків і дітей, умов життя тощо.
Плануючи роботу з сім'ями учнів на наступні роки, педагог виходить з
аналізу цієї роботи за попередній період, враховує зміни, які відбулися в
сім'ї.
Робота педагога з проблемними сім'ями.
Сучасні сім'ї різноманітні, і від того, в якій родині живе дитина,
залежить,
яким змістом наповнюється процес формування її особистості. Умовно сім'ї
поділяють на благополучні та неблагополучні.
Благополучна сім'я — сім'я з високим рівнем внутрішньосімейної
моральності, духовності, координації та кооперації, взаємної підтримки та
взаємодопомоги, з раціональними способами розв'язання сімейних проблем.
Її благополуччя забезпечується гуманністю у взаєминах, умінням членів сім'ї
любити і поважати один одного. Для неї характерна висока скоординованість
дій під час вирішення внутрішньосімейних проблем, взаємоповага і
взаєморозуміння, сформована позитивна моральна атмосфера. Дитина
почувається рівноправною в сімейному колективі: її люблять, залучають до
сімейних справ, водночас враховуючи її особисті інтереси та потреби. Діти
цінують поради батьків, наслідують їхній особистий приклад. У нормальній
сімейній атмосфері дитина росте доброзичливою, гуманною, спокійною та
оптимістичною.
Неблагополучною є сім'я, яка через ті чи інші причини повністю або
частково втратила свої виховні функції. Це спричинює несприятливі умови
для виховання дітей.
До неблагополучних належать:
— сім'ї, де батьки — алкоголіки, наркомани — ведуть аморальний
спосіб життя. У таких сім'ях формування особистості дитини
спотворюється. Вона народжується слабкою, хворобливою, страждає на
нервово-психічні захворювання, росте без турботи, опіки, не має
найнеобхіднішого;
— сім’ї соціального ризику — це соціально незахищені сім'ї, які
потребують підтримки соціальних служб. Ці сім'ї не можуть повноцінно
виконувати свої функції внаслідок складних соціальних умов. Як правило, це
малозабезпечені, багатодітні сім'ї, сім'ї, які мають дітей-інвалідів, батьківінвалідів, а також сім'ї з неповнолітніми матерями;
— сім'ї конфліктні, де постійно відбуваються конфлікти між батьками,
батьками і дітьми. В умовах конфліктної сім'ї дитина набуває негативного
досвіду спілкування, відчуває вороже ставлення батьків один до одного. Вона
зневірюється в можливості існування дружніх і довірливих стосунків між
людьми. В конфліктній сім'ї дитина не засвоює загальнолюдських норм та
цінностей, у неї формуються суперечливі почуття до своїх батьків, а інколи
навіть і вороже ставлення до них. У конфліктній сім'ї через чвари між
батьками дитина зазнає сильних психологічних травм. Якщо конфлікти в
сім'ї відбуваються постійно, то вони здатні розхитати нормальну психіку
дитини;
—сім'ї асоціальні, члени яких конфліктують з морально-правовими
вимогами суспільства, схильні до правопорушень;
— сім'ї неповні, коли дитину виховує один з батьків, переважно мати.
Виникають вони здебільшого внаслідок розлучення подружжя, смерті одного
з батьків, позбавлення батьківських прав тощо. У таких сім'ях спілкування з
дітьми збіднене, часто вони відчувають труднощі побутового характеру,
психологічний дискомфорт, тому нерідко їм не вистачає врівноваженості,
доброзичливості, натомість діти виявляють надмірну роздратованість,
байдужість;
— сім'ї, зовні благополучні, які систематично припускаються
серйозних прорахунків у сімейному вихованні через низьку педагогічну
культуру та неосвіченість. Це сім'ї, де стосунки з дітьми є формальними,
відсутня єдність у вимогах до дитини, наявні бездоглядність, надмірна
батьківська любов або суворість у вихованні, застосовуються фізичні
покарання тощо.
Захистити дітей від сімейного неблагополуччя може система
регулювання сімейного виховання. Організацію допомоги батькам, якщо
вони мають бажання нею скористатися, здійснюють педагог і навчальний
заклад на основі формування стосунків співпраці, взаємодопомоги,
взаєморозуміння.
Принципи роботи з
неблагополучними сім'ями.
1. Не звинувачувати сім'ю.
2. Здійснювати індивідуальний підхід.
3. Підтримувати постійний контакт із сім'єю впродовж тривалого
часу.
4. Правильно будувати взаємини між сім'єю та педагогом.
5. Поважати членів сім'ї.
6. Орієнтуватися на позитивний потенціал сім'ї, на її здатність до
самовдосконалення.
7. Гнучко залучати широкий спектр методів і прийомів у роботі
педагога-вихователя.
Процес налагодження взаємодії з батьками ефективний за дотримання
педагогом психолого-педагогічних правил. До них належать:
- використання заходів, спрямованих на підвищення авторитету батьків.
У спілкуванні з батьками слід уникати категоричного тону, який може
спровокувати образи, роздратування. Нормою мають стати стосунки,
засновані на взаємоповазі;
- педагогічний такт, неприпустимість необережного втручання в
життя сім'ї. Педагог - особа офіційна, але за специфікою своєї роботи
може стати свідком стосунків, які приховуються від сторонніх. Якою б не
здавалася йому сім'я, педагог повинен бути тактовним, ввічливим,
інформацію про сім'ю використовувати лише для допомоги батькам у
вихованні дитини;
- життєстверджувальний, мажорний настрій у вирішенні проблем
виховання, опора на позитивні риси дитини, орієнтація на успішний
розвиток особистості. Формування особистості дитини передбачає
подолання труднощів, протиріч у її житті. Важливо, щоб це сприймалося як
вияв закономірностей розвитку (нерівномірність, стрибкоподібний характер,
причиново-наслідкова зумовленість, вибіркове ставлення дитини до
виховних впливів), тоді складнощі, протиріччя, несподівані результати не
викликатимуть розгубленості у педагога.
3. Цикл бесід «Як зрозуміти дитину»?
 Бесіда 1.
Запорука успішного виховання.
Часто ми, дорослі, виховуючи власних дітей, виходимо з певних
соціальних еталонів, ідеалів виховання. А точніше - з уявлень, штампів про
те, якою має бути успішна дитина. Звісно, ми намагаємося дотримуватися
деяких узагальнених норм: «слід бути» добрим, порядним, чесним,
працелюбним, розумним тощо.
Все це ми часто повторюємо дітям. Але загалом є дві вимоги, які ми
ставимо перед дітьми особливо цілеспрямовано й жорстко: «будь
слухняним», тобто керованим і зручним, і «роби як я». Більшість батьків при
цьому не враховують (не знають, не замислюються, не хочуть знати)
особистої спрямованості дитини. Але ж дуже важливо зрозуміти глибинний
характер особливостей дитячої особистості. Адже саме в психічному складі
людини уособлені значущі, цінні життєві сенси, взаємодіючи з якими вона
переживає відчуття життя в собі самій, або, кажуть деякі вчені, «себе в світі і
світ у собі».
Знання батьками таких особистісних особливостей і створює
реальність взаєморозуміння й розуміння дорослими дитини. Саме це
відкриває справжню можливість спільними зусиллями сприяти розвитку
дитини й одночасно своєму власному.
Неможливо зрозуміти свою дитину, не зрозумівши спочатку самого
себе. Що є для нас найважливішим у світі? Чого чекати від власної дитини?
Якими засобами ми користуємося, аби досягти бажаних життєвих цілей?
Зрозуміти себе самих такими, які ми є, а не вигаданими — ось що, як не
дивно, сприяє гарним результатам у вихованні власних дітей.
Чи помічали ви, що дорослим притаманна швидка й велика готовність
оцінювати, засуджувати й карати? У такої готовності є певні психологічні
причини. Насамперед реакції батьків на життєві події більшою мірою
мовлені тим досвідом, яким їх збагатило власне дитинство. Якщо ми
змалечку були привчені, що як тільки вчинено щось негарне, то миттєво, без
встановлення мотивів, причин, обставин дається оцінка: «Ти - поганий!
Лише погана людина може так вчинити!», а потім визначається й покаяння,
то в дорослому віці, як правило, з такою ж готовністю й ревністю засуджуємо
й інших. І копіюючи (більшою мірою не усвідомлено) дорослих свого
дитинства, передаємо далі своїм дітям естафету «спадковості».
Існує ще один момент у беззастережній оцінці та засудженні інших.
Коли ми говоримо про когось: «Він - погана людина», - а нас іще й
підтримують навколишні, то напрошується легкий висновок: гарні люди - це
ми та наші однодумці. Ця впевненість у своїй правоті й погрішності інших
зумовлює засудження й покарання в майбутньому, насамперед, власної
дитини. Батьки часто запитують, як дізнатися про прихований смисл вчинків
і висловлювань дитини, відчути її справжні бажання й почуття, одним
словом, як зрозуміти дітей?
Відповідь проста: цього треба вчитися. Вчитись усе життя. Причому, за
бажання, навчитися тією чи іншою мірою розуміли власну дитину може
кожний дорослий. Читайте спеціальну літературу, звертайтеся за порадами
до вчителів, педагогів, вихователів, спостерігайте за дитиною, аналізуйте її
особистісні прояви і вчинки - у цьому запорука успішного виховання.
Однак дуже важливо не лише зрозуміти, а ще й зуміти це своє
розуміння виразити, дати дитині відчути його. Душевний зв'язок
проявляється і в словах, і в інтонації. Якщо ви не зовсім зрозуміли, що саме
намагається висловити дитина і що її до цього спонукає, спробуйте самі
оформити думку, але іншими словами. Це не лише підсилює розуміння, а й
допомагає дитині вчитися висловлювати свої почуття й думки. Але не
«забігайте наперед», не перебивайте дитину, незважаючи що вам з її перших
слів і так все начебто зрозуміло, будьте терплячими й уважними.
Ми намагаємося у спілкуванні з дітьми бути «на висоті»: виглядати
розумними, знаючими, сильними, непогрішними; усього навчити, усі знання
передати, усе попередити, від усього застерегти. А вислухати дитину часто
не вміємо. Не приховуючи свого незнання або невдач, не боячись
нерозуміння, неприйняття новим поколінням - спокійно й доброзичливо
слухати і вислуховувати.
Дитину слід обов'язково навчити демонструвати свої почуття, не
приховувати їх, усіляко виражати; навчити відчувати стан іншої людини.
Американський філософ Філ Беннет свого часу написав статтю про те, чим
може, обернутися надмірно жорстке виховання хлопчиків як обов'язково
сильних чоловіків, які не проявляють своїх почуттів. З таких хлопчиків
виростають чоловіки, які не вміють виразити свої почуття, поряд з якими
страждають від самотності їхні дружини, діти, близькі. Категорична заборона
в дитинстві виражати свої почуття — «Не рюмсай!», «Справжні чоловіки не
плачуть!» — шкідлива ще й тим, що почуття, яке не було свого часу
виражене, відчуття, яке не усвідомилося, лягає «на дно» несформованої душі,
навантажує психіку, уповільнює особистісний розвиток. Важливість
можливості та вміння вчасно й вільно виражати почуття задовго до
психологів зрозуміли поети. «Виразити почуття - означає вичерпати його,
означає оволодіти ним», - писав Є. Баратинський.
Батькам слід насамперед допомогти дитині не боятися, не соромитися
будь-яких своїх почуттів, уміти їх усвідомити, назвати й адекватно виразити.
Для цього необхідно знати й розуміти не лише почуття дитини в певний
конкретний момент, але його більш широкий контекст, ті загальні почуття й
бажання, на тлі яких виник даний конфлікт або переживання.
Адже, як правило, головна мета будь-якої дитини, у тому числі й
«важкої» - агресивної, неслухняної, впертої - гарні стосунки з навколишніми
дорослими, ровесниками. Саме ця потреба в гарних стосунках і любові
породжує в дитині й реакції образи - «Ви мене не розумієте, не любите,
ображаєте - то я піду від вас!» - і агресивні дії, які ці бажані гарні стосунки
руйнують, хоча насправді мета дитини - саме вибудувати їх або відродити.
Ваше розуміння допоможе дитині називати й виражати свої почуття,
керувати своєю поведінкою, поділяти почуття інших. Ви допоможете їй
розвиватись, долати свою нерішучість і невдачі, діяти, будувати плани на
майбутнє, плекати надії, зростати чесною із самою собою. При цьому ви
даєте дитині зразок взаємодії з життям - спокійної, активної, доброзичливої,
розуміючої, а не оцінювальної та караючої.
Дитина в навколишньому світі, який все-таки належить дорослим, дуже
тендітна і вразлива - ось про що завжди слід пам'ятати батькам. Як часто ми,
дуже чутливі до будь-якого критичного зауваження на нашу адресу, не
зважаємо на самолюбство дитини, не піклуємося про її впевненість у власних
силах. Переносячи на дитину нашу невпевненість і тривожність, гасимо її
ентузіазм: «Облиш, не чіпай, нічого в тебе не вийде, незграбо! Ніким тобі не
стати, невдахо!» Ці мимохідь проголошені сентенції можуть закарбуватися у
свідомості дитини надовго, якщо не назавжди. І закладене відчуття «у мене
все одно не вийде» супроводжуватиме будь-яке починання, а там і до
комплексу неповноцінності недалеко.
Звичайно, не для кожної дитини слова, навіть якщо їх повторюють
найдорожчі дорослі - тато й мама, стають тривалим травмуючим фактором,
однак дитина часто діє в ситуації новизни, невпевненості й потребує
підтримки. Довіра до світу дитини, поважливе, навіть більш поважливе, ніж
до значущих інших дорослих, ставлення до слабких і молодших - ось
найважливіше підґрунтя для того, аби ваше намагання зрозуміти переросло в
розуміння.
Отже, завдання дорослих - допомогти дитині розуміти, відчувати
інших. Ви не можете? Ви невпевнені в собі, неврівноважені, дратівливі?
Змінюйтесь! Ваша дитина дає вам шанс. Відомо, гарний приклад - найкраща
проповідь. Тільки «покращуючи» себе можна допомогти дитині. І навчитися,
як відомо, можна найкраще, саме навчаючи інших. Це стосується не лише
шкільних знань, але й умінь життєвих - доброзичливості, витримки,
оптимізму тощо.
Саме так - вдосконалюватись, рости разом з дітьми, використовувати
шанс, наданий життям!
 Бесіда 2.
Як виховується довіра дитини до батьків.
Довіра - це стан душі, який дає змогу людині бути відкритою,
відвертою, прямо й чесно ділитися з іншою людиною своїми думками (навіть
якщо вони не дуже й гарні), бажаннями (навіть якщо вони й не цілком
«правильні»)тривогами (хай і перебільшеними). При цьому той, хто довіряє,
знає: він може розраховувати на увагу, зацікавленість, турботу іншого; його
почуття і потреби поважаються і визнаються.
І малі, і дорослі потребують підтримки. Рослині, аби рости, потрібні
сонячне світло, повітря і вода. А дитині, аби розвиватися, потрібна увага тих,
хто поруч. І мудрі дорослі знають - інтуїтивно або з розумних книжок формулу «вирощування» довіри у дитини: «Я довіряю тобі. Ти можеш
зробити те ж саме: довіряй собі і поціновуй свої зусилля».
Якщо людина не вміє довіряти, їй важко вибудовувати близькі
взаємини з навколишніми: у неї нема ані друзів, ані коханих. Така людина
ризикує опинитись у зачарованому колі ізольованості: чим менше вона
довіряє, тим менше в неї друзів, чим менше друзів, тим бідніші стосунки, які
живлять довіру. Людині видається, що навколишні не потребують її, що вона
якась не така, що з нею не все гаразд. В її душі оселяються вразливість і
ранимість. У спілкуванні з іншими у такої людини скоріше виявляється
потреба у самозахисті, аніж у відкритості.
Наголосимо, що встановити довірливі взаємини з дитиною може кожен
дорослий. І кожний дорослий може вдосконалювати ці взаємини з тим, аби
поміж ним і дитиною зростали відкритість, турбота повага один до одного.
Секрет успіху встановлення довірливих взаємин дорослого з дитиною
полягає в тому, що він не втручається в особистісний простір дитини, а
довіряє їй діяти самостійно. Коли двоє людей довіряють один одному, їхні
життєві простори перетинаються. Виникає «спільна територія», де й
відбувається взаємодія. Площа цього спільного простору впливає на
результати загальної справи: чим вона більша, тим більше можливостей для
«маневрів» і різноманітних зусиль, які ведуть до успіху.
Поміркуймо, як збільшити розміри «спільного простору» - аби менше
часу витрачати на відособлене життя на двох закритих територіях. Слід
пам'ятати, що довіра існує лише на території спільного простору. Яким би
досвідченим і доброзичливим не був дорослий, діти щось обов'язково
втаємничуватимуть, у них залишатимуться секрети. Певна кількість
«секретних» проблем завжди існує також і на території дорослої людини,
проте ефективні взаємини дорослого з дитиною вимагають, аби територія
довіри, «спільний простір» були доволі значними.
У дітей звичайно є багато причин для недовіри дорослим. Найбільш
поширена - страх засудження, покарання або просто неусвідомлений,
«тваринний» страх, пережитий колись у минулому, але який зберігся,
законсервувався у дитячій пам'яті. У кожного з нас є такий страх, який в
певні моменти змушує поводитися безглуздо, нерозважливо, забувши про
власну дорослість, досвідченість і мудрість.
Ще одна причина недовіри - невміння відокремити «погану поведінку»
від власне людини, яка - сама по собі - заслуговує на безумовне визнання,
особливо батьківське. «Якщо я зробив щось не так, я поганий, тобто невдаха,
телепень, дурень, брехун» - усе це засвоюється дитиною змалечку. Засвоєні
стереотипи виховання позбавляють дорослих права «вчиняти погано»,
оскільки це засуджується у громадській свідомості. Справді, маємо визнати: і
лінощі, і брехня - це великі гріхи наших дітей. Але ж погляньмо на себе...
І якщо батьки справді прагнуть до встановлення довірливих взаємин з
дитиною, необхідно визнати за сином чи донькою (і за собою також)
наступне: навряд чи вдасться в процесі виховання уникнути лінощів,
брехливості, фальші, боягузтва та інших слабкостей і помилок, однак жоден
виявлений людиною «негатив» не дає права на позбавлення її довіри,
можливості подальшого самовдосконалення, особистісного зростання.
Усвідомлення свого права на помилку, визнання такого права за
іншими не применшує, а сприяє росту довіри і водночас - відповідальності за
власну поведінку, вчинки.
На жаль, розуміння батьками причин дитячої недовіри не рятує від
певних наслідків. Якщо недовіра виникла, вона неминуче і серйозно впливає
на спілкування з дітьми, а іноді навіть робить його неможливим. Коли діти
відчувають, що їх не розуміють, не поціновують, не поважають, не
рахуються з їхніми потребами, думками, почуттями, здатність їх до різних
видів діяльності (інтелектуальної, трудової тощо) різко знижуються. І
навпаки, труднощі відступають, коли у дитини існує можливість поділитися
своїми почуттями, проблемами, міркуваннями і отримати підтримку батьків,
рідних і близьких.
Що ж робити батькам, які відчувають, що дитина все більше
віддаляється, «зачиняється у своєму просторі»? Ігнорувати ситуацію в надії,
що все якось само собою владнається? Сказати дитині, що її недовіра є
недоречною і необґрунтованою? Примусити погрозами покарання бути
відвертою?
Спробуємо дати відповіді на ці запитання. Психолог В. Рахматшаєва
пропонує спеціальну техніку досягнення довіри. Батькам слід засвоїти п'ять
«мовчазних ключів» до довіри: по-перше, перевірити, чи довіряє їм дитина;
по-друге, синхронізувати тон і теми власного голосу з голосом дитини; потретє, налаштуватися на дихання дитини; по-четверте, використовувати
відповідний ритм рухів; по-п'яте, намагатися надати власному тілу позу,
адекватну дитячій.
Розглянемо кожний «ключ» довіри. Зрозуміти, чи довіряє дитина
дорослим, можна за допомогою «мови тіла», яка є справді безцінним і
найправдивішим джерелом інформації. Наявність довіри наповнює дитяче
тіло силою і впевненістю: спина і плечі розправлені, голова високо піднята,
хода ритмічна, рівномірна, руки спокійні, рухи м'які, плавні, позбавлені
поспішності і нервовості. Найкраще і найбільше про існування довіри
скажуть батькам дитячі очі, вираз яких неможливо підробити. Очі у дитини,
яка довіряє дорослим, широко відкриті, дивляться на співбесідника впевнено,
легко, спокійно, лише зрідка зморгуючи. Погляд збоку, часте мруження, очі
«в землю» свідчать про бажання приховати почуття невпевненості та
недовіри. Незворушне обличчя, відсутність привітної, радісної посмішки,
уникнення прямого погляду, неритмічна, нервова (надто тиха або збуджена,
криклива з ледь прихованими сльозами) мова - усе це свідчить, що дитині є
що приховувати від батьків.
Батьки мають замислитися, що відбувається, чому дитина так
стривожена, де знаходиться джерело внутрішньої напруги? У більшості
випадків напруга виникає, коли дитина відчуває загрозу своїй безпеці. Деякі
діти вбачають загрозу буквально в усьому, хоча джерело небезпеки
знаходиться в їхніх душах і ім'я йому - невпевненість у тому, що «я хороший», побоювання, що «зі мною не все гаразд».
У таких випадках допомогти дитині можна і без слів. Невербальне
спілкування має багато переваг: воно точне, переконливе, діє на
підсвідомому рівні - і тому сприймається недовірливою дитиною швидше і
краще, «гасить» її тривоги і страхи, розвіює сумніви.
Прийняти іншу людину - значить поставитися до неї безумовно
позитивно. Невербальні, без слів, знаки прийняття з боку батьків дають
дитині зрозуміти, що вона цінна й значуща. Знаки прийняття потрібні, аби
запросити дитину до співпраці, заспокоїти її, попередити можливу агресію,
тобто збільшити «спільний простір» - територію довіри. Такими знаками
можуть слугувати будь-які рухи: погладжування, дотики, обійми і
найголовніше - тепла, приязна, любляча посмішка батьків. Зазвичай потрібно
зовсім небагато часу, аби після вияву знаків прийняття дитина заспокоїлась,
посміхнулась і відповіла аналогічним дружелюбним жестом.
Розглянемо наступні «мовчазні ключі» до довіри. Синхронізація тону і
темпу батьківського голосу з дитячим вимагає опанувати так звану «техніку
дзеркала», тобто навчитися налаштовуватися на певну швидкість голосу
дитини з паузами і без них, на адекватний тембр.
Відповідність диханню дитини також потребує опанувань цієї техніки.
Певне тренування дасть дорослим змогу помічати з якою швидкістю дихає
дитина. Якщо батьки навчаться вловлювати ритм дихання дитини,
спостерігаючи водночас за верхньою лінією плечей доньки або сина і
фіксуючи ледь помітні рухи вгору і вниз, їм вдасться підлащтовуватись під
ритм і швидкість дитячого дихання.
Використання відповідного ритму рухів, або так зване «перехресне
дзеркало», - більш складний «ключ» до довіри. Опанування його вимагає від
батьків значних тренувань. Необхідно виділити той рух, який дитина
постійно повторює, і супроводжувати його якимось своїм власним.
Наприклад, щоразу, коли дитина починає пересмикувати плечима, батько чи
мати можуть тихенько постукувати ногою по підлозі. «Перехресне дзеркало»
майже не можливо помітити, оскільки більшість людей не замислюється про
свої усталені рухи-звички. Якщо батьки помітили і зафіксували, що дитина
повторює певні рухи, вони можуть підлаштовуватися під них адекватним
чином. Така гармонізація ритмів рухів декому з батьків може видатись
штучною і надуманою, однак перш ніж відмовитись від її застосування,
дорослим слід по експериментувати і впевнитись, як результативно
«перехресне дзеркало» спрацьовує на виховання довіри дитини до батьків.
Останній, п'ятий «ключ» - відображення пози тіла - заснований на
техніці простого наслідування. Батьки мають це робити дуже обережно, аби
не образити дитину. Зовнішня відповідність підкреслює схожість і пом'якшує
відмінність - як результат посилюється взаєморозуміння між дітьми і
дорослими.
Отже, досягнення довіри - засіб синхронізації різних досвідів,
цінностей і звичок дитини й дорослого. Створювати, виховувати довіру дітей
до батьків можна як за допомогою слів, так і засобами невербального
спілкування очима, посмішкою, дотиком - усім, за допомогою чого можна
демонструвати дітям, що вони мають право відкрито виражати свої думки і
почуття. При цьому дорослим слід усвідомити право кожної людини на
приховування своїх думок і почуттів, ізольованість і недоторканість
внутрішнього світу, і головне - визнати це право за дитиною.
 Бесіда 3.
Чи не занадто ми любимо свою дитину?
Хіба можна занадто любити своє дитя? Наші уявлення про нещасну
дитину зазвичай зводяться до того, що її недостатньо люблять батьки та рідні
або що її зовсім не люблять. А чи приносить щастя дитині безмірна любов
навколишніх? Спробуємо проаналізувати це батьківське ставлення.
Досить часто в сім'ї дитина перетворюється мало не на божество, яке
необхідно будь-що захищати від життєвих потрясінь. У такій ситуації слова
«рахуватися з дитиною» означають для батьків «зробити її центром свого
життя». Скільки батьків з гордістю зізнаються, що дитина для них - це все,
хоча насправді від них вимагається зовсім інше: бути гідним прикладом та
орієнтиром.
Якщо дитина бажана, вона часто виконує роль ідеального «Я» для своїх
батьків: заповнює пустоту існування, стає вищим досягненням подружньої
пари. Хіба можна в чомусь відмовити маленькому богу? Дитина, яку
піднесли до найвищого рангу, не визнає жодних заборон, і батьки готові на
будь-які жертви, аби виконати чергову примху свого чада. Багато матерів
відмовляються від самоствердження в професії, улюблених звичок, дружніх
зв'язків заради уявного «благополуччя» дитини. У відповідь батьки, звісно,
очікують, що з часом син чи донька виправдають покладені на них надії.
Батькам варто знати, що стосунки, за яких життя дорослих
підпорядковане тільки існуванню дитини, є завуальованою формою так
званого «батьківського неврозу», коли девіз «усе найкраще - дітям»
схвалюється суспільством у цілому і знаходить підтвердження в родинах
близьких, знайомих, друзів.
Особливе випробування чекає на родину з однією дитиною, до якої
прикута увага всіх дорослих: нею захоплюються, відстежують і
підстраховують будь-які її дії. Водночас єдину дитину постійно повчають, до
кожного її вчинку прискіпуються. З нею панькаються і не допускають
найменшої дистанції у взаєминах, її з гордістю демонструють родичам і
знайомим, перебільшуючи успіхи й досягнення.
Для розвитку психіки кожної дитини потрібен своєрідний душевний
простір. Їй потрібна певна внутрішня і зовнішня свобода, вільний діалог з
навколишнім світом. Єдиній дитині батьки часто відмовляють у такому
просторі. Свідомо чи ні, їй нав'язується роль зразкової, кращої за інших.
Стосовно неї вибудовуються честолюбні плани на майбутнє. Саме через таке
гіперлюбляче ставлення дорослих на єдину дитину чатує серйозна небезпека:
у процесі дорослішання вона може перетворитися на розпещену,
несамостійну, невпевнену в собі людину із завищеною самооцінкою.
Батькам слід пам'ятати «золоте» правило, яке, втім, вимагає значної
енергії та послідовності: виховуючи єдину дитину, ніколи не слід жодним
чином вказувати їй на її винятковість.
У родині, де кілька дітей, процес виховання відбувається простіше: у
батьків найчастіше не вистачає часу, аби прискіпуватися, повчати,
залюблювати кожного з дітей.
Задля нормального особистісного розвитку кожному необхідна
впевненість у безумовній батьківській любові, яка не залежить від його
успішності порівняно з братами і сестрами. Слід розуміти, що цінність
людини не визначається жодними порівняннями, що кожна людина
неповторна, що всі діти мають відчувати любов батьків і свою незамінність
для них. Однак чи реальне намагання батьків любити дітей «однаково»,
бажання, аби всі діти отримували увагу, ласку «порівну», і чи можна це
втілити в повсякденній, практиці родинного виховання?
Дуже важливо, аби діти не відчували, що когось одного батьки люблять
більше. Необхідно стежити, аби цілком можливі уподобання дорослих не
виявлялися в їхній поведінці.
Звичайно, «порівну» одному може виявитися забагато,іншому - замало.
Нереальна також внутрішня установка батьків любити всіх дітей «однаково»
і не варто почуватися винним, якщо комусь із дітей надаєтеся перевага.
Завдання батьків полягає не в тому, аби переживати однакові почуття до всіх
своїх таких різних, але однаково рідних дітей. Важливо усвідомлювати такі
почуття, і тільки після цього намагатися не виявляти їх або виявляти
мінімально. Це спростить життя не тільки «менш любимих» дітей, оскільки в
них не виникатиме образи, а й «улюбленця».
Кожна дитина в сім'ї має відчувати: її сприймають, розуміють, люблять
такою, якою вона є. Саме її, а не «одного з дітей», любимого більше чи
менше за інших. Саме в цьому полягає розв'язання проблеми, а зовсім не в
розподіленні любові «порівну».
Переважна більшість батьків вважають своїм обов'язком захистити
дитину, іншими словами - обмежити, придушити її активність, убезпечити
від навколишніх згубних впливів, відгородити від необхідності діяти.
Вказана поведінка дорослих ґрунтується на двох сумнівних тезах. З
одного боку, стверджується, що людська особистість розвивається найбільш
гармонійно, якщо вона відчуває мінімальні труднощі, причому під гармонією
розуміється в даному випадку не рівновага сил, а відсутність конфлікту як
такого взагалі. З іншого боку, підкреслюється, що справжні потреби дитини
відповідають висловленим нею бажанням настільки, наскільки вони
узгоджуються з поглядами батьків. Іншими словами, щойно з'явившись на
світ, дитина нібито вже інстинктивно знає, що для неї добре, а що погано,
тобто відбувається просте зведення свідомості до звичайного прояву
інстинктів.
Спробуємо пригадати нашу дитину ще зовсім маленькою. Практично
всі ми пам'ятаємо з книжок, що брати малюка на руки, коли він плаче,
шкідливо. Але ж існує материнський інстинкт, який підказує: слід брати маля
на руки, ніжно притискати до себе, розмовляти з ним. Відомо, що ласка
потрібна йому не менше, ніж вітаміни. І не тільки, коли воно ридає... Тепло й
увага дорослих потрібні маленькій людині завжди. Більше того, перебування
дитини у вертикальному стані на надійних батьківських руках просто
корисне. Розширюються дитячі уявлення про навколишні речі і,
найголовніше, зберігається й підтримується безпосередній «емоційний»
контакт між дорослим і малюком.
Однак спілкування з дитиною на руках батьки мають здійснювати в
розумних межах. Якщо постійно заспокоювати її таким чином, вона дуже
швидко призвичаїться й починатиме плакати не лише тоді, коли її щось
турбує, а й для того, щоб батьки взяли «на ручки».
Окрім того, батьки, не усвідомлюючи цього, часто провокують своє
улюблене дитя на крик. Скажімо, дорослим здається, що діти не завжди
«правильно» використовують час відпочинку. Здавалося б, малюк награвся,
його нагодували, час перепочити. Але на обличчі дитини з'являється
незрозуміла гримаса, вона пробує рухатися, намагається встати, плаче, потім
ображено кричить. І тут дорослі, намагаючись відгородити дитя від
неприємних відчуттів, у ту ж мить заспокоюють його в батьківських обіймах.
Проте варто уважніше придивитись і проаналізувати: чи дійсно дитину щось
непокоїть? Як правило, гримаса невдоволення на обличчі свідчить, що малюк
вчиться вправлятися з м'язами обличчя, і це є результатом деяких ще не
сформованих фізіологічних процесів.
Якщо в будь-якому випадку одразу брати дитину на руки, у неї досить
швидко може сформуватися й закріпитися звичка впливати на навколишніх
за допомогою крику й плачу, тобто певним чином шантажувати їх. А це може
бути зародком майбутньої капризної поведінки, в основі якої - батьківська
необмежена любов і поступливість.
Для повноцінного особистісного розвитку дитині необхідні як
позитивні, так і негативні емоції. Відмовляти їй у чомусь, обмежувати її
бажання навіть корисно, оскільки тим самим ви готуєте її до подолання
подібних ситуацій у майбутньому житті. Саме вміння долати неприємності
допоможе вашій дитині переборювати труднощі дорослого життя, сформує її
як особистість.
Роль по-справжньому люблячих батьків насамперед полягає в тому,
аби допомогти підростаючій людині подорослішати, навчитися долати
труднощі, а не втікати, ховатися від них за спинами близьких.
Відгороджуючи дитину від навколишнього світу, виконуючи її примхи й
забаганки, хай і з добрими намірами, батьки тим самим позбавляють її
можливості набути життєвого досвіду, знайти свій шлях у житті, досягти
певного успіху в суспільстві.
Батьки мають терпляче, спокійно, але твердо й рішуче вказувати дитині
на недоліки поведінки, неадекватні вчинки й не прйнятний стиль її взаємин з
близькими, друзями, значущими дорослими. Це жодним чином не послаблює
любові до дитини, а навпаки, надає виховній діяльності високого сенсу.
Надмірна захищеність позбавляє дитину чуттєвого зв'язку зі світом,
замінюючи його безпристрасним сприйняттям. Адже одна справа - знати, що
можна обпектися, інша - дійсно відчути біль і страждання від опіку. Дитина
інстинктивно визначає межі своїх дій, вчинків, поведінки. Інакше рано чи
пізно невдоволеність, викликана їх відсутністю, дасться взнаки.
Оскільки сучасні діти рано прагнуть самостійно долучитися до світу
дорослих, то надмірна захищеність робить цей процес вкрай тяжким. Дуже
часто саме в перехідному віці на підлітків, надзахищених у період
дитинства, чатує депресія, обтяжена цинізмом і нігілізмом. Такі підлітки
сприймають будь-яку протидію їхнім бажанням, намірам, вчинкам як
насилля і відступають перед подвійною мораллю й брутальністю оточення.
Пригнічені своєю неспроможністю, вони прагнуть любові, на яку можна було
б звично спертися, уникаючи при цьому будь-якої ситуації, яка б загрожувала
прямим контактом з реальністю. Такі діти впадають у відчай, агресію або
меланхолію, вживають алкоголь або наркотики, оскільки нездатні
протистояти суспільним викликам.
Вчені б'ють на сполох: ми маємо справу з новим типом молодіжного
відчаю як результатом безмежної батьківської любові в дитинстві.
 Бесіда 4.
Прискорений розвиток дитини: добре це, чи погано?
Фахівці, які працюють з дітьми з високим рівнем розвитку, часто
замислюються: чому батьки так мріють про обдаровану дитину? Їхній
професійний досвід дає підстави стверджувати: обдарованість –
випробування і для батьків, і для дітей.
Про обдарованих дітей іноді говорять, що це діти, чиє майбутнє - в
минулому. Справді, їхнє життя часом складається так, що найбільш яскраві
успіхи, загальний інтерес і визнання їх досягнень припадають на дитинство.
Відомий фахівець у галузі психології здібностей професор В. Юркевич
вважає, що обдарованість - це прискорений, високий рівень розвитку певних
здібностей. Обдарованість буває різних типів, і далеко не кожний з них
пов'язаний зі шкільним навчанням. Так, наприклад, доволі дефіцитна в будьякому суспільстві і найменш вивчена соціальна обдарованість (її ще
називають лідерською) всерйоз не цікавить ані вчителів, ані батьків. Більше
того, її побоюються і ті, й інші, не знаючи, що робити з дитиною-лідером, з її
характером, вчинками.
Є ще ХУДОЖНЯ обдарованість (музична, образотворча., сценічна).
Вона вивчена досить ґрунтовно, але також прямо не пов'язана зі шкільним
навчанням. Існує й психомоторна, або спортивна, обдарованість, проте нас
цікавить інше.
Три типи обдарованості (прискореного, високого рівня розвитку) прямо
пов'язані з навчанням в освітньому закладі.
Академічна обдарованість - це яскраво виражена здатність індивіда
навчатися. Така обдарованість допоможе дитині в майбутньому стати
непоганим, кваліфікованим спеціалістом, але для подолання більших висот її
недостатньо.
Інтелектуальна обдарованість - це вміння дитини мислити,
аналізувати, зіставляти факти й робити власні висновки. Діти, яким
притаманна інтелектуальна обдарованість - розумники й розумниці. Іноді
вони вчаться блискуче, іноді - непогано, іноді - чудово встигають з одних
предметів і погано з інших - усе залежить від їх ставлення до предмета і, що
дуже важливо, до керівника.
Творча обдарованість виявляється у нестандартному баченні світу,
нешаблонному мисленні.
Як батькам не помилитися в розумінні й оцінці здібностей дитини, як
не прогледіти обдарованість? Насамперед, слід пам'ятати, що обдарованість
жодним чином не пов'язана з «натаскуванням». Прискорений розвиток
завдяки «дресируванню» практично завжди призводить до певних
фізіологічних і психічних розладів, провокує формування «невдахи»,
закладає сценарій майбутніх життєвих розчарувань. Справа в тому, що
дитина, яка вільно читає, легко рахує, знає кілька англійських віршиків тощо,
може блискуче вчитися в першому другому класі, добре - в третьому,
четвертому У п'ятому класі вона зустрічається з першими проблемами, а далі,
як правило, перетворюється на «трієчника». Запас знань вичерпався, «фора»,
з якою вона прийшла до школи, закінчилась, а здібності виявилися
недостатніми для подальшого успішного навчання.
Обдаровані діти різні. Серед них є тихі й гамірливі, агресивні й
доброзичливі, веселі й сумні, слабкі й здорові, але всіх їх об'єднує дещо
спільне - яскраво виражена, іноді навіть хвороблива потреба, без якої
неможливий розвиток здібностей. Це так звана пізнавальна потреба, яка
виявляється насамперед у пошуку нового знання, у задоволенні від постійної
розумової праці. Обдарованих дітей не треба примушувати чи заохочувати вони самі безперервно шукають для себе складну інтелектуальну роботу, яка
стає для них величезним задоволенням.
Деякі батьки навіть лякаються одержимості, з якою їхні діти ставляться
до розумових занять, хвилюються, аби вони не захворіли від
перенапруження, ховають від них книжки, задачники, словники, довідники,
енциклопедії, атласи тощо. І тоді такі діти можуть справді захворіти,
оскільки розумова праця їм потрібна як їжа, як повітря, без цього вони, не
перебільшуючи, не можуть жити. Це головна ознака, за якою батьки мають
усвідомити, що дитина справді обдарована, її особистісний розвиток
відбувається прискорено.
Але є й інші ознаки, за якими часто приховується обдарованість. Поперше, це стиль спілкування дитини. Часто обдарована дитина прагне
спілкуватися лише з дорослими - ті більше знають, з ними цікаво. Крім того,
дорослі із захопленням сприймають таких дітей, на відміну від ровесників,
які над ними кепкують, насміхаються цькують, а іноді навіть б'ють. Справа в
тому, що «звичайні» діти активно не люблять тих, хто відрізняється від
норми - дуже товстих і вкрай худих, надвисоких та низеньких, телепнів і
дуже розумних. Вони, як правило, у спілкуванні не терплять нічого
незвичного - обдаровані діти зі своїми інтересами їм незрозумілі, нецікаві,
вони їх дратують.
Емоційність обдарованих дітей видається дорослим неймовірною. Їх
дуже важко втішити, коли фільм, вистава чи книжка мають сумний фінал.
Занадто розвинені діти можуть вчинити,справжній бунт, якщо дорослі
відволікають їх від улюбленої справи, розв'язання цікавої задачі. І це не
капризування - це особливий світ обдарованої дитини, надзвичайно
емоційний і чутливий. Звичайно, є й спокійні обдаровані діти, але це, як
правило, лише «інтелектуали», оскільки творчі діти вкрай рідко бувають
спокійними.
Вражає почуття гумору обдарованих дітей, яке майже завжди є
вродженим. Нерідко (можливо, просто побоюючись або через невпевненість
у реакції навколишніх) вони самі не жартують, але прояви гумору в інших
людях зустрічають із захопленням. Особливо часто загострене й раннє
почуття гумору спостерігається у дітей саме з творчою обдарованістю - вони
легко й радісно помічають будь-які смішні невідповідності в навколишньому
світі.
Обдарованих дітей, як правило, вирізняє особлива манера
висловлюватися, специфічність моторики й сприйняття; навіть у своїх
кулінарних уподобаннях вони відрізняються від більшості однолітків. І це
цілком зрозуміло, оскільки обдарованість - це не лише особливості мозку,
інтелекту, це зовсім інша будова психіки, всього організму. У чомусь такі
діти завжди вразливіші за звичайних ровесників, на жаль, вони частіше
опиняються на межі нервового зриву. Саме тому обдаровані діти, за
визначенням Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я, входять до групи
ризику - разом із розумово відсталими, маленькими правопорушниками,
дітьми алкоголіків тощо. Вони потребують особливого виховання,
спеціальних навчальних програм.
Крім дітей, непересічні здібності яких очевидні, є ще й ті, чий
прискорений розвиток і особливі здібності не знаходять відгуку в дорослих,
не сприймаються ними, видаються звичайними, навіть невідповідними тим
зразкам обдарованості, які затвердились у суспільній свідомості.
Учені свідчать, що дітей з «прихованою», невиявленою обдарованістю
багато, і якщо їм не поталанить, навколишні ніколи не дізнаються про їхню
обдарованість. І найгірше, те, що вони самі не утвердяться у цих здібностях.
Науковці довели, що можливості адаптації у багатьох обдарованих дітей,
порівняно зі звичайними, значно нижчі. І якщо їх схильності та здібності не
вкладаються в певні шкільні та суспільні стандарти, то перспективи цих дітей
сумні - вони стають потенційними невдахами.
Як правило, діти, чию обдарованість або зовсім не виявляють, або
недооцінюють навколишні, відчувають значні труднощі, особливо у
спілкуванні і вдома, і в школі. Звичайно, у пересічних дітей теж виникають
певні труднощі, але в обдарованих їх набагато більше.
Діти з невиявленими здібностями дуже різні. їх можна, щоправда,
досить умовно, поділити на шість основних типів.
«Фанатики» - це захоплені чимось діти, у яких (на превеликий жаль
їхніх батьків та вчителів) яскраво виявляються схильності, які не мають
нічого спільного із навчанням у школі. Школа для них - примусове заняття, а
справжнє життя починається після уроків або навіть відбувається замість
них. Останнім часом серед дітей з'явилося дуже багато комп'ютерних
фанатиків - вони сидять за комп'ютерами практично цілодобово. Серед них
справді багато інтелектуально обдарованих. Вони сприймають школу як
прикру перешкоду в спілкуванні з комп'ютером, але якщо на їхнє захоплення
звертають увагу компетентні дорослі, то ці діти захоплюються точними
науками - і в них з'являється перспектива стати успішними програмістами,
аналітиками тощо.
«Ледарі» - діти, які з неймовірною жадібністю поглинають будь-яку
інформацію, але категорично відмовляються систематично й наполегливо
працювати.
Прогноз
за
такої
форми
прискореного
розвитку
неоптимістичний: людей цього типу не приваблює жодна спеціальність,
жодні серйозні систематичні заняття, які до того ж вимагають певних
вольових зусиль. У майбутньому таких дітей зватимуть «ходячою
енциклопедією», що, можливо, й приваблює, але професією бути не може.
Саме таким обдарованим «ледарям» потрібна спеціальна тривала допомога й
корекція з боку значущих дорослих.
«Скромники», або діти із заниженою самооцінкою, соромляться
показати себе кращими за інших. Вони категорично відмовляються
демонструвати свої здібності, усіляко намагаються бути «як усі». Можливо,
вчителі, і особливо батьки, підозрюють наявність у них здібностей, але як посправжньому обдарованих їх ніхто не сприймає. На уроках вони майже
ніколи не піднімають руку, відповіді дають, коли запитують саме їх і тільки
на поставлене запитання. І лише з письмових завдань можна зробити
висновки про справді високий рівень їхніх знань. Звичайно, далеко не завжди
поведінка «скромників» зумовлена саме заниженою самооцінкою. Часто це
осмислена позиція: бути як «усі», не відрізнятись від інших. І, з певної точки
зору, така позиція абсолютно виправдана: обдарованим «скромникам»
живеться легше, а ніж яскравим вундеркіндам. На відміну від «ледарів»,
«скромники» частіше домагаються успіху в житті, стають визнаними
професіоналами, хоча занижена самооцінка, закладена в дитинстві, має певні
наслідки і в дорослому житті.
Ще один тип обдарованої дитини - «невротик», а іноді навіть
«психопат». Такі діти навпаки завжди прагнуть бути «не як усі», що провокує
конфлікти з дорослими й ровесниками, які, тим не менш, визнають їхні
неабиякі здібності. «Невротики» рано починають читати, складати вірші,
казки, деякі пишуть «енциклопедії», «видають журнали». Вони багато
знають, самовпевнені, постійно самостверджуються. У школі такі діти
завжди прагнуть відповідати, перериваючи інших, виправляють ровесників, а
іноді і вчителів. «Невротики» не вміють змовчати, з пристрастю доводять
свою правоту, звинувачують інших у невігластві. Ровесники не люблять
«невротиків», ображають, дражнять їх, навіть б'ють. У дорослому житті
«невротикам» досить складно і в професійному, і в особистому плані. Вони
високої думки про себе, не вважають за потрібне дослухатися до інших, не
вміють спілкуватися, легко ображають інших, не вибачаючись при цьому,
впевнені у своїй винятковості. У них практично не буває друзів, з ними
складно колегам, від їхньої поведінки страждають близькі.
Водночас серед обдарованих дітей є дуже спокійні, які не прагнуть ні з
ким конфліктувати, але й бути «як усі» також не хочуть. Часто їх вважають
«диваками», адже вони рано починають читати «дорослі» книжки, у школі
переймаються лише тим, що визначили для себе як потрібне або цікаве. Вони
ніколи не підлаштовуються під когось - ані в поведінці, ані в спілкуванні, ані
в манері одягатися. «Дивність» такої дитини - в її незалежності: вона може
встати під час уроку, пояснюючи, що втомилася сидіти. Якщо на уроці
йдеться про вже відоме їй, може витягти книжку й спокійно читати, твір
пише віршами або відтворює зміст малюнками. Такі діти, як правило, дуже
ввічливі, терпляче вислуховують зауваження та докори батьків і вчителів, не
сперечаються, ні з ким не конфліктують, намагаються нікого не образите, але
вчиняють завжди по-своєму. Доля таких дітей складається по-різному, хоча
майже завжди нелегко. Ще зовсім недавно вони ставали дисидентами,
більшість із них досягає в житті певних успіхів, хоча з певного віку вони
можуть «замикатися в собі, звужуючи коло активного спілкування лише до
найближчих людей.
І, нарешті, останній, шостий тип - це «черепахи», тобто повільні діти,
чиї можливості досить невисоко оцінюються дорослими, хоча серед них
справжня, особливо творча обдарованість зустрічається доволі часто.
«Черепахи» - шкільні страждальці, оскільки їхня ситуація в класі ще більш
конфліктна, аніж у всіх попередніх типів. Іноді їх вважають мало не
розумово відсталими. Мабуть, одним з «черепах» був А. Ейнштейн, у якого
до певної затримки загального розвиту додавалася уповільненість психічної
реакції і про якого його вчитель говорив: «Твоє витання за хмарами і
байдуже ставлення до всього, що ми засвоюємо, підриває авторитет класу».
Коли такі «черепахи» подорослішають, можливо, їм вдасться
прилаштуватися до своєї уповільненості, особливо, якщо їм допоможуть
дорослі. Однак у молодших класах їм вкрай важко, оскільки такі діти не
встигають, затримують увесь клас. Дорослим складно розгледіти їхню
обдарованість, пам'ятати не лише про їхні недоліки, але й про чесноти,
допомогти адаптуватися до нових умов.
Усі діти з прискореним розвитком, різними типами обдарованості
потребують особливої уваги навколишніх, батьків, учителів, аби вони змогли
реалізувати свою унікальну індивідуальність, своє уявлення про Бога і
людину, природу і суспільство. Учені вважають, що потреба в
самоактуалізації, яку особливо яскраво відчувають саме обдаровані люди - це
основа всіх духовних потреб людини. Людина, яка не зуміла реалізувати
себе, завжди відчуває глибоке внутрішнє незадоволення життям – якою
благополучною б вона не здавалася ззовні.
 Бесіда 5.
Дитяча брехливість.
Змалечку дітям пояснюють, що брехати - погано. Та в житті кожної
родини бувають неприємні моменти, коли з'ясовується, що дитина порушує
цю настанову.
Мабуть, немає в світі людини, яка хоч раз у житті не збрехала. Мотиви
брехні можуть бути найрізноманітніші, залежно від обстави. Виділяють дві
головні причини, які породжують обман: намагання ухилитися від
відповідальності за якийсь негарний вчинок і бажання домогтись чогось
такого, що в інший спосіб здобути дуже важко або й неможливо.
Однак багато прикладів дитячої брехливості вражають відсутністю
будь-якого серйозного мотиву. Дитяча брехливість часто є особливим
явищем, яке важко зіставити з брехливістю дорослого й адекватно його
оцінити.
Дитина - завжди дослідник і творець, фантазер і винахідник. Щодня
вона дізнається про щось нове, і навколишній світ відкривається для неї з
нового, несподіваного боку. Вона розуміє: те, що їй уже відомо, - це
встановлений факт, але це не означає, що невідомого, непізнаного не існує.
Воно народжується в дитячій уяві у прикрашеній та вигаданій формі.
Оскільки дитина багато для чого не може знайти пояснення, вона
намагається домислити незрозуміле й по-своєму обґрунтувати його. Навряд
чи ми, дорослі, маємо розцінювати це як брехню. Жонглюючи гіпотезами і
«пробуючи на зуб» імовірність явищ та подій, малюк у такий незвичайний
спосіб опановує навколишній світ. Абсурдні, на перший погляд,
висловлювання дитини не повинні бути приводом для батьківського
обурення. Набуваючи життєвого досвіду, вона зуміє сама позбавитися
ілюзорних уявлень і навчитися відрізняти незвичайне від неможливого.
Внутрішній світ дитини відрізняється від світу дорослих ще й тим, що
живиться з іншого джерела, насамперед з гри, де все «не насправді». Світ
дитини - це ще й світ казки, де неможливе - можливо, і навіть природно.
Тому й не дивно, що вона з легкістю переносить у своє повсякдення закони
гри. Граючи й організовуючи ігри, дитина вчиться діяти й мислити. Саме
тому вигадка, фантазія - скоріше помічники на шляху до дорослості, аніж
симптоми брехливості, яка формується.
Однак, якщо фантазування переростає в стійку звичку, батьки мають
потурбуватись, аби дитина не захопилась вигадництвом і не почала з будьякого приводу знаходити фантастичні аргументи. Не варто обривати її
реплікою на кшталт: «Такого не буває!» - для дитини це не доказ. Набагато
краще, якщо батьки спробують так побудувати бесіду, аби, не заперечуючи
навіть немовби погоджуючись із нею, запропонувати більш реалістичне
пояснення як найкраще. Так не постраждає самолюбство дитини, і водночас
вона зрозуміє що дорослим притаманні більш тверезі, реалістичні погляди на
життя.
На щастя, більшість батьків легко відрізняють фантазію від брехні.
Однак дорослих має насторожити брехня «в чистому вигляді», коли дитина
намагається викривити або приховати правду заради досягнення певної мети:
або щоб уникнути неприємностей, або щоб отримати задоволення.
Досить часто дитина вдається до брехні заради власної вигоди. Проте
батькам не слід поспішати засуджувати її, адже, якщо бути чесними, саме ці
мотиви іноді спонукають і багатьох із нас відходити від істини. Однак
виправдання для себе дорослі майже завжди знаходять. Тож слід до дитини
підходити з таких самих позицій. Найважливіше в таких випадках визначити, що спонукає дитину брехати.
Численні дослідження свідчать, що головною причиною дитячої
брехливості є страх перед покаранням. Якщо дитина впевнена, що її вчинок
спровокує серйозні неприємності, з її боку цілком природним буде
спробувати їх уникнути. Помічено, що діти суворих батьків більш схильні до
брехливості, аніж їхні ровесники із сімей з доброзичливим і м'яким
педагогічним кліматом. Звідси простий висновок: якщо батьки хочуть, аби
дитина їх не обманювала, їм слід поводитися таким чином, щоб вона їх не
боялася. Це не означає потурання або вседозволеності. Просто молодший
член сім'ї повинен відчувати, що дорослі готові розділити з ним його
проблеми, що він знайде розуміння і співчуття, а не покарання.
Ще один мотив дитячої (та й не тільки) брехливості - намагання
самоствердитися. Брехливість у такому випадку набуває форми похваляння.
Дитина починає приписувати собі подвиги, яких не здійснювала, вихваляти
доброчинності, яких не має тощо. Вона вигадує те, чого їй бракує. І рецепт
тут один: батьки мають зробити все, аби маленька людина не почувалася
обділеною ані увагою, ані любов'ю і ласкою. Якщо діти знають, що батьки
поціновують їхні певні достоїнства, їм не спаде на думку приписувати собі
неіснуючі чесноти.
Останнім часом вітчизняні та зарубіжні вчені все частіше
переймаються питаннями: чи діти, яким притаманна брехливість, більш
схильні до відхилень у поведінці? Чи є брехня першим кроком до
дезадаптації особистості? На жаль, у ході багатьох досліджень був
встановлений взаємозв'язок між брехнею і соціальною дезадаптацією. Так,
американський нарколог Поль Екман, автор книги «Почему дети лгут?»
стверджує: в ході дослідження, яким були охоплені діти від 5 до 15 років,
встановлено, що дезадаптовані діти брешуть у два з половиною рази більше,
аніж їхні звичайні ровесники. Найбільш притаманний обман дітям з
розладами поведінки, схильним до агресії, жорстокості. За даними М.
Стаутхамер-Лебер, на основі обстежень великого масиву вчителів і батьків
дітей-брехунів, супутниками обману часто є злодійкуватість, вживання
алкогольних напоїв, куріння, токсикоманія, наркоманія. Дезадаптовані діти брехуни, яких буквально «ловлять за руку», звалюють свою провину на
інших і майже ніколи не зізнаються у скоєному. Причому дитяча брехливість
не пов'язана ані зі статтю, ані з расовою приналежністю, ані з рівнем
благополуччя родини. Водночас майже всім дітям-брехунам притаманні
низька успішність і схильність до депресивних станів.
Не вщухають суперечки і щодо того, чи є брехливість причиною
соціальної дезадаптації, чи це її наслідок.
Так чи інакше, але звичка до брехні - погана ознака, оскільки діти, які
призвичаїлись обманювати й отримувати від цього певну користь (уникнути
покарання, отримати кращу оцінку, поповнити свій кишеньковий бюджет
тощо), вірогідніше у міру дорослішання почнуть порушувати певні соціальні
норми й заборони, сподіваючись, як завжди, за допомогою брехні «вийти
сухим із води».
Отже, якщо дитина часто обманює (не фантазує, не розігрує інших),
батькам слід серйозно занепокоїтись. Якщо дитяча брехливість стає звичкою,
невід'ємною рисою поведінки, необхідно встановити її причину. Слід
врахувати, що брехливість може бути викликана поведінкою батьків. Може,
встановлені для дитини у сім'ї «рамки» поведінки завузькі? Може, дорослі
намагаються занадто відгородити, захистити дитину від реалій навколишньої
дійсності? Може, вони нетактовно втручаються в інтимний світ сина чи
доньки? І, що дуже важливо, чи не обманюють батьки самі, на очах у дитини,
доводячи тим самим, що обман - справа нормальна, буденна, житейська
(«Скажи тьоті Валі, що мене немає вдома», «Не кажи мамі, що я пішов на
футбол з Петром Миколайовичем»)?
Якщо це так, то батькам буде дуже важко переконати сина або доньку,
що нечесність руйнує довіру навколишніх, що людям нестерпно жити в
атмосфері неправди, що насправді вони, батьки, не сприймають брехливість і
брехунів.
Наостанок кілька порад батькам і всім дорослим: вмійте відрізняти
корисливий обман від простої вигадки. Дитяче фантазування слід не
викорінювати, а лише тактовно коригувати, аби воно не переросло у звичку
жити у світі ілюзій. Навіть виявивши очевидну брехню, не варто поспішати
засуджувати дитину. Слід спробувати зрозуміти, а потім усунути причини,
які змусили дитину збрехати. Це дасть змогу «вилікувати хворобу, а не її
симптоми». Дитина, яка відчуває любов і доброзичливість дорослих, яку
батьки заохочують за її доброчинності та досягнення, брехати не стане.

Бесіда 6.
Дитяча жорстокість.
В одній із публікацій я прочитала: «Ми живемо в такому полі
жорстокості, у такій його напрузі, що ніхто ні від чого не гарантований. Ані
від того, щоб стати вбивцею, ані від того, щоб стати жертвою».
Жорстокість стала повсякденною справою. Прояви її не шокують ні
дорослих, ні дітей.
Доволі часто жорстока поведінка дає істотні результати: людині
вдається з її допомогою задовольнити свої інтереси і змусити інших
підкорятися. Однак ця дорога веде в глухий кут. Спостерігаючи або відчувши
на собі жорстоку поведінку, навколишні складають відповідну думку про
таку людину і, побоюючись за власну безпеку, намагаються її всіляко
уникати. Жорстока людина, урешті-решт, опиняється на самоті, оточена
страхом, недовірою, не сприйняттям інших.
Жорстокий характер дитини, схильність до насильницьких дій мають
насторожити батьків. Звичайно, син чи донька повинні вміти себе захищати,
однак навряд чи доцільно, аби діти входили у життя, зайнявши бійцівську
позицію.
Хтось мудро зазначив: якби діти були наділені фізичною силою
дорослих, увесь світ занурився б у насильство. Дитина могла б скоїти чимало
лиха, сіючи біль та руйнацію, оскільки ще не засвоїла загальнолюдських
норм поведінки і не навчилася контролювати свої вчинки. На щастя, фізичні
можливості дитини суттєво обмежені.
Щодо природи дитячої жорстокості у науці існує багато думок. Чимало
спеціалістів намагаються відшукати в дитячій жорстокості витоки
майбутньої агресивності, кримінальних злочинів, політичного екстремізму.
Слід визнати, що такі міркування мають рацію, але лише частково.
Жорстокість дитини не варто виміряти дорослими мірками. Це
особливий феномен. Спробуємо розібратися в своєрідності цього явища, його
наслідках, а особливо в тому, чи є невідворотним переростання дитячої
жорстокості в дорослу?
Науці відомо, що жорстокість дорослої людини може бути дитячою за
своєю природою, оскільки цей індивід у своєму моральному становленні
зупинився на нижчому, примітивному етапі, тобто просто не став
повноцінною, зрілою особистістю. Проте ставлення до нього відповідне - від
громадського осуду до кримінального покарання.
А як бути з жорстокою дитиною? Відомо, що розвиток особистості
відбувається поступово, причому для початкових етапів характерна
недосконалість або навіть і відсутність моральної позиції. Свідомою
людиною дитина ще має стати, крок за кроком, під керівництвом дорослого.
Як правило, вона ще перебуває під впливом власних імпульсів і настроїв.
Моральні бар'єри, які впорядковують життя дорослої людини, нею не
засвоєні. До того ж, дитина ще не завжди вміє співвідносити свої вчинки та їх
наслідки. Адже і в багатьох дорослих «сверблять руки», коли їх хтось дратує
своєю поведінкою, і лише значними вольовими зусиллями їм вдається себе
стримувати. Прожиті роки, набутий життєвий досвід, засвоєні моральні
настанови привчили їх дотримуватися суспільних норм.
Дитина ж ще не набула подібного досвіду, не засвоїла необхідних
моральних уроків, у неї «руки сверблять» недовго й розправа над
однолітками, меншими, слабшими відбувається миттєво.
Дитина може вчинити жорстоко від незнання, від нерозуміння, що крик
і плач товариша - свідчення страждання й болю, завданих нею. Якщо дитина
не навчена розуміти і співпереживати, вона не здатна правильно оцінювати й
відчувати чужі страждання. Хоча це не виправдання, оскільки гуманності у
ставленні до інших можна не навчитись ніколи. Збудити в дитячій душі
співчуття - завдання дорослих - батьків, учителів, вихователів тощо.
Дослідники помітили, що жорстокими частіше бувають діти тих
батьків, які самі не намагаються стримувати власні прояви жорстокості.
Можна розглядати цей феномен як прояв спадковості, а можна пояснити це
тим, що діти просто засвоюють на найближчих прикладах відповідний стиль
поведінки.
Не викликає сумніву, що жорстокості можна навчитися. Якщо дитина
виховується в такому середовищі, де жорсткі, безжалісні зіткнення є
буденною справою, вона з легкістю засвоює наочні зразки поведінки. Тим
більше, що зразки сучасної масової культури, до яких діти дуже чутливі,
також переважно нав'язують стереотипи саме жорстокої поведінки. Звідси
проста й природна рекомендація для батьків: піклуйтесь про коло інтересів
своєї дитини, особливо молодших школярів, обмежуйте перегляд бойовиків,
комп'ютерні ігри з елементами жорстокості, насилля та агресії.
Практика свідчить, що найпростіший засіб впливу в сімейному
вихованні - покарання. Але якщо дитина не розуміє, за що її покарано, то
вона відчуває лише спантеличеність і роздратування. Покарання
сприймається нею як свавілля з боку дорослих. Тому вислів «викорінити
жорстокість» парадоксальний за суттю. Насилля не лікується насиллям.
Нерозуміння усувається роз'ясненням. Якщо дитина вчинила жорстоко з
нерозуміння, необхідно його розвіяти, детально пояснивши, що вона скоїла.
Набагато легше це робити, коли родинна атмосфера наповнена духом
співчуття, співпереживання, толерантності до інших людей і «братів наших
менших».
Слід постійно, на власних прикладах, навчати дітей доброти,
людяності, гуманності. Більшість дітей легко засвоюють цю науку, і
проблеми дитячої жорстокості не виникає.
Однак повернемося до покарання. Багато батьків зловживають цим
методом виховного впливу: карають не лише за жорстокість, а й за будь-яку
провину. Часто-густо «педагогічна дія» зводиться до прямого завдання
дитині болю. Це часто дає змогу досягти певного результату: із остраху
перед болем дитина на якийсь час втримається від негарних вчинків, але у
глибині душі у неї зароджується терпимість до жорстокості та насилля.
Дитина впевнюється в думці: старший - сильніший, він завжди може
утвердитися у своїх правах і бажаннях, спричинивши біль і страждання
меншим і слабшим. Найгірше, що такий механізм самоствердження може
вкорінитися в дитячій свідомості.
Багато вчених зазначають, що діти з родин, у яких практикуються
фізичні покарання, набагато частіше вдаються до жорстоких вчинків - їх
цього навчили в сім'ї. Тому батькам необхідно пам'ятати: якщо вони
шмагають дитину за те, що вона побила меншого або вдарила дівчинку, або
познущалася над песиком чи кошеням, то вони не викорінюють бур'ян
жорстокості, а навпаки - підживлюють його.
Відомі випадки, коли фізичні покарання входять до «виховної
системи», перетворюючись буквально на екзекуцію, яку не можна пояснити
лише спалахом гніву, дратівливістю батьків. Ефект такого «виховання»
описаний багатьма вченими-психіатрами, які вказують на його важкі
непоправні наслідки для психіки дитини, її особистісного розвитку. Рубці на
тілі дитини через деякий час загояться, але психічна травма може вилитись у
важкий невроз, який, у свою чергу, спричинить викривлення
психосексуального розвитку. Дослідники вказують, що садомазохістські
сексуальні установки, як правило, виникають у тих людей, які в дитинстві
зазнавали жорстокого побиття. А оскільки задовольнити такі схильності в
нормальному, здоровому шлюбі неможливо, виникає реальна загроза
протиправних дій.
Висновок з цього один: жорстокість, побиття, знущання - це не
інструменти виховання, а серйозна загроза нормальному розвитку
особистості. Хтось із батьків може заперечити: «Мене батько бив, а я виріс
нормальною людиною». Навіть якщо це справді так, то відбулося це не
завдяки, а всупереч такому «виховному впливу». Необхідно пам'ятати:
батьки - старші друзі, а не кати маленької людини.
Історія людства свідчить, що в усі часи завдати болю меншому,
слабшому вважалося низьким, гидким, негідним вчинком. І водночас
поширення набувала практика фізичних покарань дітей. При цьому
вихователі виходили із своєрідної педагогічної концепції, згідно з якою
дитина - ще не зовсім людина. Людиною вона ще має стати. Сучасна наука й
громадська думка дотримуються іншого підходу. Дитина - повноцінна
людина, гідна людського ставлення до себе. Батьки мають власним
прикладом довести до свідомості сина чи доньки: зрілість і сила - не в
здатності руйнувати, знущатися, принижувати фізично й морально, а в умінні
творити, втішати, любити.
Батькам необхідно зрозуміти: жорстокість - це «хвороба» не дитини, а
того середовища, у якому вона росте, де формується її особистість. Дуже
справедливі слова: «Ми не в змозі покращити родину, в якій ростемо, але в
наших силах покращити родину, у якій ростимуть наші діти». Будь-яка
педагогічна порада є коментарем до цього вислову.
 Бесіда 7.
Дитячі ревнощі.
Ревнощам, «зеленоокій відьмі» (за Шекспіром), присвячена силасиленна творів. Отелло вбиває свою дружину, Медея - дітей, яких народила
від чоловіка-зрадника. У поемах Пушкіна «Цигани» і «Бахчисарайський
фонтан» ревнощі також призводять до страшної, кривавої розв'язки.
Не залишилася поза увагою й тема ревнощів братів і сестер: Каїн з
ревнощів і заздрості вбив свого брата Авеля, Ромул власними руками
розправився зі своїм братом-близнюком Ремом, побоюючись, що той спробує
захопити владу в Римі... У всіх народів є міфи, казки, легенди, у яких
присутній мотив не лише суперництва, а й відкритої ворожнечі братів і
сестер.
Сучасна психолого-педагогічна наука теж не залишається осторонь від
розробки цієї вічної проблеми, намагаючись знайти й запропонувати батькам
конструктивні підходи до її розв'язання. У багатьох книжках із сімейного
виховання є розділи, у яких ідеться про дитячі ревнощі і про «засоби
боротьби з ними». І тим не менше, існує цікавий парадокс: багато батьків
щиро дивуються, коли спеціалісти звертають їхню увагу на існування такого
феномену, як ревнощі дітей. Як правило, вони воліють нічого не помічати і
негативно відповідають на запитання: «Чи спостерігаєте Ви ревнощі поміж
Вашими дітьми?»
Чому ж батьки, навіть дуже обізнані в питаннях виховання, не
вбачають очевидного і виявляють разючу безпорадність, коли йдеться про
дитячі ревнощі?
Як не дивно, відповідь дуже проста - це захисна реакція. Людині важко
жити з постійним відчуттям провини. І один із найпоширеніших засобів
позбавитись її - це переконати себе, що, власне, нічого не відбувається.
Батьки, у чиїх родинах існує проблема ревнощів поміж дітьми, цілком щиро
вважають, що ставляться до дітей абсолютно однаково.
Батькам слід пам'ятати: дитячі ревнощі ніколи не бувають
безпідставними. Передусім, варто зазирнути собі в душу. Слід замислитися,
чи не є ближчою молодша дитина, чи не легше чомусь із нею спілкуватися.
Так буває досить часто, і в цьому немає нічого поганого, адже людині
властиве прагнення шукати у світі співзвуччя, гармонію. Але не варто
звинувачувати себе в тому, що ви більше любите одну дитину, ніж іншу, тим
більше не слабшу, не ту, яка в цій ситуації є страждальцем.
Усім відомий вираз «муки ревнощів», але чомусь стосовно дітей його
не вживають. Якщо чоловік або жінка страждають від ревнощів, це викликає
у навколишніх співчуття. Дитячі ж ревнощі братів і сестер спричиняють не
сприйняття, стійку відразу. Дорослі вважають дитячі ревнощі капризами,
вередливістю, розбещеністю, одним словом, вадою, з якою необхідно
боротися.
Але ж це дитячі страждання! Справжнісінькі і часто страшніші, аніж у
дорослих. Дорослі можуть знайти собі якусь розраду: зануритись у роботу, у
нові захоплення тощо. А що робити дитині, для якої до певного віку світ - це
виключно сім'я? З ким вона може «зрадити» батьків? Звичайно, у
підлітковому віці - з вуличною компанією, першим коханням. У молодшому
ж шкільному віці вона приречена зосереджуватися на своїй родині, і якщо в її
житті з'являється «зеленоока відьма», життя маленької людини
перетворюється на пекло.
Аби батьки краще зрозуміли, що коїться з їхньою дитиною, їм слід
«увійти в образ» маленької людини. Зазвичай у батьків прокидаються
жалість і співчуття до враженої ревнощами дитини, з'являється почуття
провини. Переживання, будьмо відвертими, не з приємних, але без цього
неможливо розплутати клубок взаємних образ. Зрозуміло, у сім'ях, де одна
дитина звикла вважати себе улюбленцем дорослих, а інша роками
накопичувала образи, одразу неможливо змінити родинний психологопедагогічний клімат, але поступово можна розв'язати існуючі непорозуміння.
Кожний член сім'ї має свій особливий досвід життя у родині, по-своєму
оцінює те, що відбувається навколо, і це стосується не лише дорослих, а й
дітей. Можна сказати, що в кожного члена сім'ї є свій набір ролей (у жінки,
наприклад, - це донька, дружина, мати, бабуся), і поєднання цих рольових
позицій створює те, що називається словом сім'я (Сім Я).
Коли народжується перша дитина, вона потрапляє у світ дорослих, у
якому є єдиною і неповторною для мами, тата, бабусь, дідусів. Вона зростає в
атмосфері власної унікальності. Друга дитина завжди росте з братом або
сестрою. За суттю стан первістка з народженням другої дитини стає схожим
на стан «монарха, позбавленого престолу». Для старшої дитини це зустріч з
новими, дуже сильними почуттями, які змушують її розпочати пошуки
нового місця в родині. Старша дитина намагається пристосуватися до світу
дорослих, оскільки постійно чує від батьків: «Ти вже великий», «Ти
дорослий», «Ти старший», однак дуже швидко переконується, що все це - на
рівні обов'язків, а на рівні прав - усі обмеження залишаються в силі.
Від старшої дитини, яка ще донедавна була в центрі уваги, вимагають,
аби вона спокійно відійшла в тінь, стала за можливості більш невибагливою і
непомітною. У деяких випадках старшу дитину навіть передають на
виховання бабусям і дідусям. Однак насправді - це спроба підсолодити гірку
пілюлю: ролі в сім'ї не взаємозамінні, тому наївно сподіватись, що дитина,
опинившись поза рідною домівкою, не відчує себе відірваною від
найрідніших людей - батька й матері. У такій ситуації її негативні почуття
стосовно молодшої дитини залишаються і навіть закріплюються.
Однак з часом молодша дитина дорослішає і перестає бути центром
сімейного життя, увага знову переключається на старшу, тим більше, що
вона навчається у школі і батьки починають активно перейматися її
справами, шкільними успіхами. Таке ставлення батьків означає для старшої
дитини, що за умови гарної успішності та поведінки її будуть любити. Це
типова й дуже небезпечна ситуація у сімейному вихованні. Спробуємо
пояснити чому.
Друга дитина в родині теж має певні труднощі життя в родині, хоча
вони й дещо іншого плану. Так, вона не знає, як це - бути єдиною, коли тобі
належать уся увага і любов дорослих. Як правило, вона тягнеться за старшим
братом або сестрою, завдяки чому темп її розвитку нерідко виявляється
вищим, аніж у первістка. Молодша дитина навчається читати, спостерігаючи
за навчанням старшої, вона весь час змагається з нею, причому чим менший
віковий розрив між дітьми, тим сильніше виявляються такі конкурентні
взаємини. Якщо різниця між дітьми чотири або більше років, то первісток
видається молодшій дитині недосяжним ідеалом. Однак коли різниця у віці
між дітьми - усього рік-два, тоді суперництво між ними стає серйозним
випробуванням для батьків.
Стосунки суперництва між дітьми часто прямо або мимоволі
«підігріваються» самими батьками, які виявляють увагу й любов до дитини
як нагороду за її успіхи та досягнення. Конкуренція зростає, коли батьки
починають порівнювати дітей. Дорослим здаєтеся, що порівняння можуть
допомогти слабшому вдосконалитися, однак насправді батьками рухає
бажання, аби дитина завжди і в усьому була попереду, не відставала.
Як результат, у слабшого формується уявлення, ніби його цінність
пов'язана лише з його успіхами та досягненнями, а сам по собі, який він є, він
нікому не цікавий, не потрібний, його ніхто не любить. Але ж головна
конкуренція між дітьми йде не за перше місце на спортивних змаганнях, не
за відмінні успіхи в шкільному навчанні, а за батьківські увагу та любов.
Шановні батьки! Дитина має відчувати, що ви - з нею, між вами існує
глибинний, особливий, неповторний зв'язок, який не залежить від наявності
інших дітей у родині.
Завищені вимоги батьків створюють підґрунтя для прояву невротичних
станів у дітей, коли розвивається тривожність, страхи, причому їх справжню
причину не усвідомлюють ані батьки, ані діти. Пізніше такі завищені вимоги
батьків можуть виявлятися в дорослому житті дітей через сприйняття
навколишнього світу як арени боротьби, де нікому немає діла до реальної
особистості, а любов і повага можливі лише за умови видатних успіхів і
досягнень.
Хочеться поради батькам ставитись до ревнощів як до нормального
почуття маленької людини. Аби дитині було легше впоратися з цим
почуттям, намагайтесь:
— старшій дитині приділяти стільки уваги, як і раніше (до народження
молодшої);
— допомогти старшій дитині знайти адекватні шляхи, аби залучитися
до життя сім'ї, яке змінилося;
—пам'ятати, що ревнощі переходять у суперництво і честолюбство, які
також є нормальними і необхідними якостями особистості, якщо адекватно
скеровуються дорослими;
— не порівнювати дітей, аби не створювати, не поглиблювати, не
стимулювати їх конкуренцію;
— сприймати кожного із своїх дітей як унікального й неповторного.

Бесіда 8.
Дитина втікає з дому.
Діти досить часто втікають з дому, навіть зовні благополучного.
Достеменних даних щодо чисельності дітей-втікачів немає. За різними
оцінками, в Україні нараховується 10-30 тис. безпритульних. Згідно з
дослідженнями ЮНІСЕФ, кожна друга вулична дитина вживає алкоголь і
наркотики, 10 % з них - неписьменні, а інші мають рівень знань, що не
відповідає віку.
Звичайно, можна зазначити: діти тікали з дому в усі часи. Яскраві
описи пригод Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна сприймаються різновіковими
читачами з інтересом і незмінною симпатією до безсмертних героїв Марка
Твена. Проте зовсім інші почуття виникають у батьків, коли їхня власна
дитина раптом починає наслідувати приклад американських непослухів.
Одна справа - придумані і не позбавлені романтики вчинки малих
мандрівників з берегів далекої Міссісіпі. Інша - коли школяр зранку йде до
школи, уроки закінчуються, а він не повертається додому. Вечір. Ніч. Ранок
наступного дня... Дитини нема, і життя родини перетворюється на жах,
оскільки батьки впевнені, що донька або син стали жертвою злочинців.
Звісно, і такий варіант, на жаль, можливий, але частіше дитина, прогулявши
кілька діб, повертається. Що ж спонукало маленьку людину до втечі?
Спробуємо розібратися в механізмах дитячого бродяжництва, тим
більше, що ця проблема тісно переплетена з багатьма іншими.
Подібний феномен у своєму найбільш яскравому прояві описаний
вченими-психіатрами під назвою «дромоманія» (від гр. «дромос» — шлях і
«манія» - палка прихильність, одержимість). Цей психічний розлад
розвивається в поєднанні з іншими порушеннями як наслідок забоїв голови,
струсів і захворювань головного мозку. Дромоманія - не самостійне психічне
захворювання. Зазвичай вона виникає як відображення шизофренії, епілепсії,
істерії тощо. Якщо зрозуміло, що потяг до бродяжництва є одним із проявів
органічного мозкового ураження або серйозного психічного захворювання,
то усунути його разом з іншими симптомами можливо лише за спеціального
лікування, призначеного психіатром.
Але й нормальні діти, які не страждають вираженими психічними
розладами, іноді демонструють явну ненормальність поведінки, а саме: втечу
з дому. У чому ж тут справа?
Іноді одним із спонукальних мотивів виступає так званий сенсорний
голод-потреба у великій кількості нових і яскравих вражень. Дитина, якій
набридла щоденна одноманітність, раптом може податися в далекі краї
(найчастіше - знайомі їй за барвистими описами з пригодницьких книжок).
Надихають її на це й романтичні приклади ровесників-бродяжок, якими
переповнені дитячі книжки та фільми.
Так, бродяжництво притаманне інфантильним дітям, схильним до
нестримного фантазування й авантюр. Іноді власні фантазії захоплюють
таких дітей настільки, що вони втрачають почуття міри й відповідальності,
легко переходять межу, яка відділяє гру від реальності. Втім, романтичний
характер втеч інфантильних дітей не дуже типовий. Набагато частіше вони
втікають з дому в пошуках нових вражень, а також намагаючись ухилитись
від занять у школі, де, на їхню думку, висувають непосильні вимоги щодо їх
дисциплінованості й працелюбства. Повернувшись додому, такі діти знову
здійснюють спробу втекти, захоплені ідеєю жити вільним життям без певних
соціальних обмежень.
Така поведінка, на відміну від справжньої дромоманії, як правило, є
результатом помилок у вихованні, насамперед недостатньої уваги батьків до
потреб та інтересів дитини. З часом особистість дитини зазнає змін у своєму
становленні, накопичується життєвий досвід, і романтичне сприйняття
життєвих реалій змінюється на більш прагматичне, тверезе, відповідальне.
Спеціалісти, які вивчають психологічні мотиви поведінки малих
бродяг, наголошують, що в більшості випадків втечі з дому є своєрідною
реакцією дитини на певні несприятливі обставини її життя. Втім,
трапляється, що такі колізії дитина вигадує сама. Як правило, дошкільники
самі з дому не йдуть, оскільки їхня психологічна залежність від батьків є ще
дуже сильною. Вона слабшає в молодшому шкільному віці, і втеча з дому
стає можливою і реальною.
Втечі з дому сприяє особливий збіг виховної родинної ситуації та
особистісних якостей дитини. Особливість виховної ситуації полягає у
невідповідності батьківських уявлень щодо дитини реальному стану дитячої
особистості. Дітям, схильним до втечі з дому, як правило, властиві
надтовариськість і недостатнє відчуття соціальної дистанції. Опинившись
серед чужих людей, такі діти не відчувають тривоги, легко звертаються до
дорослих за допомогою, швидко привчаються брехати й жебракувати.
Намагання втекти з дому «на знак протесту» більш характерні для дітей
у віці 10-12 років. У цей період особистісного розвитку психологічний клімат
родини набуває для дитини величезного значення. Дискомфорт у взаєминах
дитини, яка прагне дорослості, з батьками, які вперто цього не визнають,
сприймається дуже болісно. Для дітей цього віку типовим є прагнення
протиставити свої судження і смаки батьківським. Зазвичай сварки
провокують розходження у музичних і косметичних пристрастях, манері
вдягатися, висловлюватися. Водночас частішають і більш гострі за суттю
конфлікти: з ким дружити, коли повертатись ввечері додому тощо. І тоді
втеча з дому перетворюється на своєрідний «маніфест», за яким дитина ніби
проголошує себе самостійним членом суспільства.
Втечі з нібито благополучних сімей можуть бути пов'язані з
неправильною батьківською позицією стосовно труднощів дитини у
навчанні. Хронічна неуспішність дитини, скептична оцінка педагогами її
здібностей, зневажливе ставлення однолітків породжує відчуття ізоляції.
Дитина
намагається
демонстративною
відчайдушною
поведінкою
компенсувати внутрішню напругу, але це зазвичай призводить лише до
посилення виховного тиску на неї. У таких випадках від батьків вимагається
вміння тактовно, не підриваючи авторитету школи, «стати на бік» дитини,
підтримати в ній впевненість, що вона здатна подолати проблеми, які
виникли. Коли ж батькам шкода сил і часу на спільне з дитиною подолання
труднощів, тоді вимоги на кшталт «сиди, поки не вивчиш» здатні викликати
у дитини лише розчарування, а то й ворожість.
Зрозуміло, що залишена наодинці з собою дитина легко піддається
небезпечним зовнішнім впливам і нерідко втягується у злочинні та аморальні
діяння. Але навіть якщо, на щастя, такого не сталося, втеча з дому не минає
для неї безслідно.
На перший погляд, найсерйознішою проблемою стає накопичення
навичок поганої поведінки. Знаходячись поза домівкою, батьківським
впливом, діти звикають брехати, ледарювати, жебракувати, красти. Вони
відкриті для проявів ницих інстинктів чужих людей. Набута звичка
відстоювати свої інтереси з допомогою хитрощів або агресивних реакцій
відштовхує від таких дітей і дорослих, і ровесників. Однак особливість
дитячої психології полягає в тому, що поки у дитини переважає наслідувана
форма пристосування до навколишнього світу, усвідомлення нею
відповідальності за свою поведінку не настає.
Менш помітним, але більш істотним чинником для особистісного
розвитку дитини є зміни у ставленні до виховних впливів. Діти, які подолали
психологічну залежність від батьків, часто демонструють самостійність
суджень, вселяючи у дорослих ілюзію можливості домовитись з маленьким
втікачем, що він буде в подальшому поводитися добре. Однак такий підхід,
як правило, безрезультатний.
Апелюючи до свідомості, дорослі одразу обирають неправильний
шлях, якщо забувають, що сферою конфлікту є не мислення (діти прекрасно
розуміють, що втікати з дому погано), а почуття. І провідним серед цих
почуттів є розчарування у можливості близьких людей надати дитині
підтримку у важку хвилину.
У народі кажуть: від гарних батьків діти не втікають. Мабуть, гарні
батьки - це ті, хто здатний так вибудувати взаємини з дитиною, аби
позбавити її подібних розчарувань.
 Бесіда 9.
Як виховати дисципліновану дитину.
Практично всі розмови вчителів з батьками так чи інакше стосуються
виховання у дитини дисциплінованості. Хоч би про що йшлося: як навчитися
слухати дитину, як сприймати її вчинки, як розуміти її бажання - постає
проблема послуху й дисципліни. Дорослі впевнені: існують правила, вимоги,
які дитина має виконувати беззаперечно.
Звісно, такі правила й вимоги існують, потрібна і дисципліна, але не
можна залишити поза увагою й таку обставину: без уміння враховувати
емоції і переживання, інтереси, потреби (як дитини, так і власні) батькам не
вдасться виховати дисциплінованість.
Як це не парадоксально, але дітям теж потрібні порядок і правила
поведінки - вони їх прагнуть і чекають. Виконання писаних і неписаних
законів людського існування робить життя маленької людини зрозумілим,
передбачуваним, створює відчуття безпеки. Батькам знайомі ситуації, коли
їхня дитина, ще немовля, опинившись поза домівкою, у незнайомому місці,
починає вередувати, плакати і заспокоюється лише повернувшись додому, до
звичного оточення.
Дорослішаючи, діти інтуїтивно відчувають, що за батьківськими «не
можна» стоїть турбота про їхню безпеку, благополуччя. У сучасних умовах,
коли більшість батьків багато працює, аби забезпечити сім'ю, діти з таких
родин часто шкодують, що батьки дозволяють їм дуже багато, навіть те, що
заборонено іншим. Вони мотивують це тим, що батькам до них просто немає
діла.
Проте виникає запитання: чому діти, відчуваючи себе більш
захищеними в умовах встановленого дорослими порядку і чіткої
регламентації правил, водночас намагаються ці порядок і правила
порушувати? Існує багато причин, але найголовніша - діти насправді
повстають не проти власне правил і вимог, а проти засобів їх «впровадження
в життя», тобто проти силових методів, дій, проти авторитаризму батьків.
Тому спробуємо відповісти на інше запитання: як батькам знайти
шляхи до безконфліктного виховання дисциплінованості у дитини?
Відомий психолог Юлія Гіппенрейтер сформулювала кілька правил, які
допомагають батькам встановлювати і підтримувати безконфліктну
дисципліну дітей у родині. Так би мовити, правила про правила.
Перше правило: у житті кожної дитини обов'язково мають існувати
певні обмеження, вимоги, заборони, тобто правила. Це корисно пам'ятати
тим батькам, які прагнуть уникати сімейних конфліктів, намагаються
якнайменше засмучувати дитину. Як результат, вони потурають
капризуванням, вимогам дитини.
Друге правило зводиться до того, що обмежень, вимог, заборон, тобто
правил, не повинно бути забагато і вони мають бути гнучкими. Дотримання
цього правила застерігає батьків від інших крайнощів - виховання в дусі
«закручування гайок» або авторитарного стилю.
Обидва правила, разом узяті, передбачають наявність у батьків почуття
міри, їх особливу мудрість у розв'язанні питань щодо «можна» і «не можна»
у взаєминах з дітьми. Знайти золоту середину між потуранням і
авторитаризмом батькам допоможе образ чотирьох кольорових зон поведінки
дитини: зеленої, жовтої, помаранчевої і червоної. Ідея цих зон належить
всесвітньо відомому американському вченому-психологу X. Джайнотту. Ми
ж її інтерпретуємо відповідно до поставленої проблеми.
До зеленої зони належить усе, що дозволено робити дитині за власним
вибором або бажанням. Наприклад, якими предметами і в які ігри гратися,
що робити раніше (іти гуляти чи виконувати домашні завдання), з ким
дружити і кого з друзів-приятелів запрошувати в гості.
Звичайно, не всі батьки погодяться на такий експеримент, і їх
побоювання можна зрозуміти, але, повторюючись день за днем, їхні
хвилювання, прагнення тотальної регламентації дитячого життя стають усе
більш обтяжливими як для них самих, так і для дітей.
Жовта зона - це територія «відносної свободи», де дитині дозволяється
хоча і діяти за власним вибором, але в «певних межах», інакше кажучи
вирішувати вона може сама, але за умови дотримання встановлених правил.
Наприклад, можна дозволити дитині сісти за уроки, коли вона того забажає,
але закінчити роботу точно о восьмій вечора. Можна гуляти у дворі, але
більше нікуди не йти.
Ця жовта зона дуже важлива: саме тут дитина привчається до
внутрішньої дисципліни з механізмом «ззовні всередину», а саме: спочатку
батьки допомагають дитині стримувати імпульси, бути обачною і вчитися
контролювати себе самостійно за допомогою норм і правил, напрацьованих у
родині. Поступово, звикаючи до встановлених правил, дитина починає
виконувати їх без особливої напруги. Проте це матиме місце лише у тих
випадках, коли виконання правил не провокує постійних конфліктів між
дорослими і дитиною.
Тому безконфліктне прийняття дитиною вимог і обмежень має бути
предметом постійної батьківської турботи. Батькам варто в кожному випадку
спокійно, але коротко пояснювати, чим викликана їхня вимога, обов'язково
підкреслюючи, що саме залишається дитині для її вільного вибору. Якщо
діти відчувають повагу до їхнього почуття свободи і самостійності, вони
легше сприймають батьківські обмеження.
У помаранчевій зоні знаходяться такі дії дитини, які взагалі батьками
не схвалюються, але в особливих ситуаціях за певних обставин
допускаються. Наприклад, дитина щовечора лягає спати о десятій, але цього
дня улюблена футбольна команда грає матч на Кубок УЄФА. Гра
розпочинається о дев'ятій вечора і закінчується пізно. Або ювілей бабусі, яка
проживає у передмісті, припадає на будень, і вся родина їде привітати
ювілярку. Звичайно, у день футбольного матчу дитина лягає набагато пізніше
і в день народження бабусі пропускає заняття у школі, чого в інших випадках
батьки б не дозволили.
Відомо, що виняток лише підтверджує правило. Батькам не слід
боятися подібних винятків, якщо вони справді нечасті та виправдані. За таких
умов діти дуже вдячні батькам за те, що ті йдуть назустріч їхнім бажанням та
потребам, і готові дотримуватися усталених норм в інших ситуаціях.
Нарешті, в останній, червоній
зоні знаходяться дії дитини,
неприйнятні за жодних обставин. Це категоричне батьківське «не можна», з
якого не буває винятків. Дитина має твердо усвідомити, що, наприклад, бити
слабших, ламати створене іншими, брати чуже, лихословити, брехати і ще
багато чого - не можна ніколи. Перелік цього «не можна» дорослішає разом з
дитиною і долучає її до серйозних моральних норм і соціальних заборон.
Отже, всі зони, разом узяті, свідчать: правило відрізняється від
правила. І батьки завжди можуть знайти «золоту середину» між готовністю
розуміти дитину і бути твердими, між гнучкістю і непохитністю у вихованні
дисциплінованості у сина чи доньки.
Третє правило: батьківські вимоги не повинні входити в явне
протиріччя з важливішими потребами дитини. Так, дуже часто батьківське
«не можна» стосується дитячої надактивності: не можна багато бігати,
стрибати, лізти на дерева і паркан, кидатись камінням, малювати будь-де,
голосно кричати і сміятися тощо. Забороняти це і ще багато чого дитині - усе
одно що намагатися загатити повноводну річку, тому що все назване вище є
ознакою дуже важливих для розвитку дитячої особистості потреб - у русі,
пізнанні, вправлянні.
Батькам слід спрямувати, дитячу надактивність у безпечне русло:
можна «досліджувати» калюжі, але у високих чоботах; можна розібрати
годинник, але несправний; грати у футбол також можна й потрібно, але не в
приміщенні і подалі від сусідських вікон; навіть кидати каміння в ціль
можна, якщо нікого немає поруч.
Для дітей від 10-11-ти років спілкування з ровесниками стає дуже
важливим. Вони збираються в групи, великі й маленькі, усе частіше
проводять час поза домівкою, більше рахуються з думками ровесників, аніж
батьків.
Аби попередити ускладнення, батьки мають бути дуже обачними у
своїх, заборонах «не дружити», «не ходити», «не вдягати». Справа в тім, що в
цьому віці дитина сприймає батьківські заборони все частіше як загрозу
власному статусу, вона боїться стати «білою вороною», предметом
глузування, бути неприйнятою товаришами. І якщо на одній шальці терезів -
місце дитини серед однолітків, а на другій - батьківське «не можна», то,
швидше за все, переважить перше. Батьки мають проявити терпіння,
толерантність і навіть філософський погляд на проблему, аби спокійно, з
розумінням сприйняти підліткову манеру одягатись, сленг, музичні
вподобання, зачіски тощо.
Психологи порівнюють цей період у житті дітей з віковими
інфекційними хворобами: усі підхоплюють, усі хворіють у більш або менш
серйозній формі і через певний час одужують. Але варто батькам розпочати
конфлікти з цих приводів - і контакт з дитиною, її довіра будуть втрачені,
дисциплінованість зруйнована. Набагато краще, якщо дорослі зосередять
увагу на вихованні в дітей більш загальних, вічних цінностей; чесності,
працелюбства, шляхетності, поваги до особистості іншого. Причому важливо
не лише вербально виховувати їх у дитини, а й реалізовувати вказані якості у
взаєминах з дитиною, чого вона чекає від батьків і сподівається отримати.
Четверте правило: обмеження, вимоги, заборони повинні
узгоджуватися поміж усіма дорослими членами сім'ї та постійно
підтримуватись. У ситуації розбіжностей, неузгодженостей дитина не може
призвичаїтись до вимог; засвоїти певні правила, звикнути до дисципліни.
Вона звикає домагатись свого, провокуючи дорослих на конфронтаційні
взаємини.
Навіть якщо один з батьків не згодний з думкою іншого, краще
обговорити ситуацію, що склалась, за відсутності дитини і дійти компромісу.
Не менш важлива послідовність у дотриманні правил і вимог. Важливо
зрозуміти, що попри невеликий вік і досвід, дитина весь час випробовує
дорослих на «міцність» і сприймає лише те, що не піддається «деформації», а
інакше привчається наполягати, вимагати, скиглити, ридати.
П'яте правило: тон, яким повідомляється вимога або заборона, має
бути скоріше дружнім, аніж нотаційним, директивним. Будь-яка заборона
бажаного є важким іспитом для дитини, а якщо ця заборона висловлена
сердитим або владним тоном, іспит стає вдвічі важчим. Не варто на
запитання сина або доньки: «Чому не можна?» відповідати: «Тому, що я так
сказав!», «Не можна і все!». Краще коротко пояснити: «Це небезпечно»,
«Вже пізно», «Ти можеш зашкодити навколишнім і собі». Пояснення має
бути коротким, чітким, зрозумілим і повторюватися лише раз. Якщо дитина
без кінця перепитує: «Чому не можна?», то справа не в тому, що вона не
зрозуміла, а в тому, що їй важко перебороти свої бажання або небажання
підкоритися.
Дуже корисно заздалегідь обговорювати з дитиною виконання правил і
вимог, нагадуючи про них і попереджаючи можливі труднощі. У таких
випадках місія батьків - бути помічниками дитини у виконанні нею
добровільних зобов'язань, а не суворими наглядачами.
Існує висока вірогідність, що дотримання дорослими цих нескладних
правил виховання збагатить їхні взаємини з дитиною цінним досвідом
безконфліктної дисципліни.
 Бесіда 10.
Дитяча тривожність. Як бути?
Під тривожністю вчені розуміють стан людини, який характеризується
підвищеною схильністю до переживань, неспокою, побоювань. При цьому
наголошується, що такий стан не обов'язково є анормальним. Виокремлюють
два види тривожності.
Перший з них - це так звана ситуативна тривожність, тобто
породжена певною конкретною ситуацією, яка об'єктивно викликає неспокій.
Подібний стан може виникати у будь-якої пересічної людини напередодні
можливих неприємностей та життєвих ускладнень. Цей стан не лише цілком
нормальний, а й за певних обставин відіграє позитивну роль, оскільки є
своєрідним мобілізуючим механізмом, який дає можливість людині серйозно
й відповідально підійти до вирішення проблем, що виникають.
Анормальним, швидше, є зниження ситуативної тривожності, коли
людина перед серйозними обставинами демонструє безладність і
безвідповідальність, які найчастіше свідчать про інфантильну життєву
позицію, недостатньо сформовану самосвідомість індивіда.
Другий вид – так звана особистісна тривожність. Вона може
розглядатись, як досить стабільна особистісна риса, що проявляється у
постійній схильності до переживань, тривоги в найрізноманітніших життєвих
ситуаціях, у тому числі й таких, які не провокують об'єктивно згаданих
емоцій. Особистісна тривожність характеризується станом підсвідомого
страху, невизначеним відчуттям загрози, готовністю сприйняти будь-яку
подію як несприятливу і небезпечну.
Дитина, яка перебуває у такому душевному стані, має постійно
насторожений і пригнічений настрій; у неї утруднені контакти із зовнішнім
світом, який вона сприймає як ворожий і чужий. Закріплюючись у процесі
особистісного розвитку, становлення характеру, така риса зумовлює
формування заниженої самооцінки й похмурого песимізму. Як виникає
тривожність у дитини і як попередити її появу?
Звичайно, в цілому дитяча тривожність є проявом неблагополуччя
особистості. Інколи вона буквально «вирощується» у тривожно підозрілій
атмосфері родинного середовища, де батьки самі схильні до постійних
сумнівів, побоювань, тривог. Дитина «заражається» їхніми настроями і
переймає нездорову форму реагування на зовнішні подразники. У цьому
випадку слід згадати давній заклик до батьків: «Вихователю, виховай
насамперд себе!», який звучить актуально як ніколи.
Шановні батьки! Якщо ви не хочете, щоб ваша дитина була, як
нашорошене і лякливе звірятко, погляньте неупереджено і чесно на себе і
запитайте: «А чи не від мене син (донька) перейняв (перейняла) таку манеру
поведінки?»
Однак така неприємна індивідуальна особливість притаманна іноді і
дітям, чиїм батькам невласна необґрунтована тривожність, навпаки – вони
сповнені цілком оптимістичних настроїв. Такі батьки, як правило, добре
знають, чого хочуть від життя, і зокрема – чого вони чекають від власних
дітей.
Особливу увагу вони приділяють вихованню дисципліни та
вдосконаленню інтелектуальних досягнень дитини. Тому вони постійно
ставлять перед дітьми різноманітні, все складніші завдання, які ті повинні
вирішувати, аби виправдати високі сподівання дорослих.
Дитина не завжди має сили впоратись з усіма вимогами, і це викликає
невдоволення старших. Як результат, дитина потрапляє в ситуацію
постійного напруженого очікування: чи зуміла вона догодити батькам, чи
припустилась якихось помилок, за що на неї чатують неминучі
невдоволення, засудження, навіть покарання. Ситуація може погіршуватись
внаслідок непослідовності батьківських вимог. Якщо дитина не знає
впевнено, як буде поцінований той чи інший її крок, але в принципі
передбачає негативну реакцію з боку дорослих, то дитяче життя
наповнюється тривогою, напруженим чеканням батьківського невдоволення,
покарання.
Батькам варто замислитись: якщо в настроях дитини переважає
напруженість, тривожність, які іноді перериваються бурхливими спалахами
невмотивованої розлюченості, навіть агресії, то чи не виникають на шляху
задоволення основних потреб сина або доньки нездоланні з різних причин
перешкоди? Часто буває, що дитина чекає від батьків любові та підтримки,
натомість дорослі вважають такі прояви почуттів витребеньками, обмежуючи
свою роль у вихованні лише наглядом та задоволенням елементарних потреб
дитини.
Аби уникнути формування у дитини тривожності як особистісної риси,
деяким батькам варто применшити свій педагогічний «ентузіазм»,
обмежившись «лише» батьківською любов'ю і звівши свої виховні зусилля до
таких дій, аби разом з дитиною не допускати, переборювати почуття
тривожності, даючи натомість відчуття впевненості та захищеності.
Батькам слід рахуватись з дитиною і бути поруч з нею, завжди
вважаючи її повноправним членом сімейства, турбуючись про радісну
атмосферу в родинному домі. Життя дитини не повинно перетворюватись на
безкінечні перегони з перешкодами, боротьбу за похвали і симпатії з боку
дорослих. Дитина повинна завжди відчувати, що для найближчих їй людей –
батьків – вона дорога сама по собі, а не як переможець у нескінченній битві
за успіхи у навчанні, спорті чи мистецтві. Дитина має жити з відчуттям
постійної любові з боку доросли, рідних і близьких, оскільки без любові
виховання взагалі неможливе. Батьківська любов спочатку допомагає дитині
рости, а в подальшому житті проявляти свою індивідуальність, розкривати
здібності й таланти.
Учені вважають, що дитинства, сповненого любові, людині вистачає на
все життя. Саме батьківська любов наповнює маленьку людину внутрішніми
захисними механізмами проти всього, що заважає їй розвиватися.
Звичайно, кожна дитина створена природою індивідуально, по-своєму
«запрограмована» і певним чином відрізняється від усіх інших дітей на
Землі. У кожної дитини своя доля і своє життя, яке вона має прожити, і свої
проблеми, які вона має подолати.
Шановні батьки! Ви повинні знати, що можете значно менше, ніж
думаєте, коли виховуєте свою дитину, але саме любов'ю і прихильністю має
бути наповнений кожний ваш рух, вчинок, висловлювання. Тільки так ви
виховаєте у вашої дитини впевненість у собі, у власні сили, віру у перемогу
добра, зробите її духовно захищеною перед неминучими життєвими
негараздами, труднощами, невдачами. Адже людина, яка в дитинстві
постійно страждала від справжніх і уявних тривог, не буде здатною ані до
свідомої дисципліни, ані до серйозних життєвих досягнень.
 Бесіда 11.
Ці незрозумілі дитячі страхи.
Страх - одна з перших емоцій, яку відчуває новонароджений. На думку
психолога Т. Шишової, навіть найперша. Багато вчених переконані, що
дитину в процесі пологів охоплює безмежний страх. Недаремно за давніх
часів вважалось, що діти, які побачили світ внаслідок кесаревого розтину,
вирізнялися згодом особливою безстрашністю.
Отже, лише народившись, людина починає лякатись: спершу різких
звуків, яскравого світла, потім чужих облич, незнайомої обстановки. Дорослі
до цього ставляться з розумінням і співчуттям, але з часом їхнє ставлення
змінюється і дитина чує: «Як тобі не соромно? Такий великий (велика), а
боїшся!»
Справді, якщо про більшість дитячих проблем можна сказати, що з
роками вони минають, то дитячі страхи часто ростуть разом з дітьми. Чим
більше розширюється дитяча фантазія, розвивається пізнання, тим більше
маленька людина усвідомлює небезпеку, якою переповнений, особливо нині,
дорослий світ, нестабільний і агресивний.
Останнім часом спеціалісти фіксують істотне зростання дитячих
страхів як дуже небезпечну тенденцію у розвитку індивідуальності.
Що ж це таке - страх? Страх можна визначити як емоційно насичене
відчуття неспокою у відповідь на реальну чи уявну загрозу для життя і
благополуччя.
У разі явної небезпеки для життя, наприклад при запамороченні,
задухах, падіннях, нападах тощо, страх є інстинктивною зворотною реакцією,
засобом захисту.
В інших випадках страх визначається життєвим досвідом. Це може
бути страх перед якимись подіями, покараннями, засудженнями, перед
тваринами, фантастичними і казковими персонажами тощо. Такі страхи
також виконують захисну функцію, виступаючи як засіб самоконтролю і
саморегуляції. Вони можуть проявлятись у незрозумілому хвилюванні,
неспокої, побоюваннях і тривогах, тобто бути розпливчатими і
невизначеними.
Дитячі страхи притаманні певному віку, певному рівню психічного
розвитку, але вони спостерігаються і за наявності в дітей деяких
захворювань, наприклад неврозів. В інших випадках зі страхами частіше
стикаються емоційно чутливі і вразливі діти, виховані надто турботливими
суворими батьками, які оберігають своїх дітлахів від будь-яких, навіть
уявних, небезпек.
Найчастіше страхи виникають у дітей дошкільного віку, не минають
вони й молодших школярів і навіть підлітків. Такі страхи мають тимчасовий,
минущий, віковий характер. Батькам їх слід брати до уваги як своєрідність
певного етапу психічного розвитку індивіда.
Розглянемо причини виникнення дитячих страхів. Як правило, корінь
їх у родинній ситуації, батьківській поведінці: гіперопікуванні,
авторитаризмі, сімейних конфліктах. На всіх вікових етапах дитячого
розвитку страхи більше притаманні дівчаткам, ніж хлопчикам, оскільки
дівчата чутливіші до сприйняття зовнішньої загрози. Однак хлопчики важче
переживають ситуації страху, вони страждають водночас і через страх, і
через сором за свій страх, оскільки в нашій культурі побутує думка, що
«справжні чоловіки нічого не бояться», а маскультура зорієнтована на героївсуперменів. Дорослі, особливо батьки, ніколи не повинні глузувати з
маленького боягуза, сподіваючись, що хлопчику стане соромно і він
виправиться. Дитина лише замкнеться в собі, перестане довіряти дорослим,
комплексуватиме. Краще, якщо батьки, не боючись підірвати свій авторитет,
розкажуть синові чи доньці про власні дитячі страхи та подолання їх, тим
самим вселяючи в маленьку людину впевненість, що страх можна побороти.
Крім того, у такий спосіб батьки і діти більше зблизяться, довірятимуть один
одному.
Батькам не варто очікувати швидких результатів у подоланні дитячих
страхів. Краще послугуватися прислів'ям: «Помалу їдь, далі заїдеш»,
терпляче і зацікавлено долаючи разом з дитиною існуючу психічну травму.
Ні за яких обставин не можна лаяти, карати, соромити дитину за страхи,
вимагати негайного подолання їх.
Батькам слід знати, що страхи бувають різні, і відповідно різною має
бути тактика батьківських дій щодо їх усунення.
Отже, найпоширеніший страх - страх дітей перед темрявою. Річ у тому,
що в темряві є щось містичне, і у всіх народів ніч і морок асоціюється з
багатьма страшними казками, легендами, бувальщинами. Особливо сильний
страх темряви притаманний народам з малорозвиненою цивілізацією, а
оскільки у дітей архаїчне колективне несвідоме виявляється значно
яскравіше, ніж у дорослих (недарма ж діти так люблять казки), то темрява
часто викликає у них панічний жах.
Психологи і педагоги радять батькам ні в якому разі не примушувати
дітей проти їхнього бажання засинати в темній кімнаті. Це можна робити
лише за погодженням з дитиною. Багато батьків наївно вважають, що сон з
увімкненою електрикою набагато шкідливіший для дитячої психіки, аніж
щовечірній стрес. «Хай звикає», - стверджують такі дорослі, не розуміючи,
що нічні дитячі страхи готують підґрунтя для майбутніх неврозів. Діти
дошкільного і молодшого шкільного віку ще не можуть собі пояснити, що
нічний кошмар - лише сон, і примусити себе прокинутись.
Великої помилки припускаються ті батьки, які уникають розмов з
дітьми на тему нічних страхів, марно сподіваючись, що з роками все якось
поступово минеться. Однак багатьох людей нічні жахи дитинства турбують
навіть у дорослі роки, спричиняючи серйозні нервові розлади і страждання.
Учені рекомендують розпитувати дитину про сутність того, що
наснилось, активно співпереживаючи, проте не зациклюватись на жахах, а
намагатись разом з дитиною перевести їх зміст у площину кумедного і
безглуздого, кожного разу придумуючи щасливу розв'язку.
Суть у тому, щоб дитина навчилась відчувати себе хазяїном у ситуації,
яка наснилась, поступово позбулась містичних страхів.
Багато дітей не менше, ніж темряви, бояться самотності. Як правило, це
хворобливі, сором'язливі, нерішучі діти з досить високим інтелектом і
розвиненою уявою, яка не знаходить адекватного застосування і посилено
малює страшні ситуації. Тому найперше завдання батьків - спрямувати
багату уяву дитини на подолання страху, зацікавити і навчити її самостійної
роботи, прищепити любов до читання, ручної праці, творчого
самовираження.
Деякі діти, пам'ятаючи обіцянки дорослих: «Не будеш слухатись залишу тебе одного (одну) і піду!» - панічно бояться загубитись у натовпі,
опинитись у незнайомому місці, У таких випадках батькам слід привчати
дитину спілкуватися з правоохоронцями, лікарями тощо, водночас
категорично забороняючи розмовляти з незнайомими особами, брати
подарунки тощо.
Один з найпоширеніших дитячих страхів сучасності - страх перед
казковими персонажами, чудовиськами, привидами, який останнім часом
набуває особливо тяжких форм. І тут немає нічого дивного, адже сучасне
мистецтво для дітей насичене монстрами, роботами-вбивцями, вампірами,
зомбі тощо. До того ж діти повсякчасно дивляться бойовики, трилери,
фільми жахів, розраховані на дорослу аудиторію. І якщо додати комп'ютерні
ігри, то стає зрозумілим, чому серед дітей так багато невротизованих.
Батькам слід розумно дозувати й обмежувати доступ дітей до подібних
«витворів мистецтва», водночас знаходячи час і аргументи, щоб,
долучившись до них разом із дітьми, виявляти найменші можливості
показати штучність ситуації та дій героїв, навчити дитину ставитись до них із
зрозумілою іронією.
Наступний дитячий страх—це страх смерті, війни, катастроф тощо.
Страх смерті проявляється десь у шість років і в принципі є нормальним
явищем. Коли дитина усвідомлює, що і вона сама, і всі оточуючі люди
смертні, у дитячій душі відбувається серйозне потрясіння, маленька людина
переживає шок. Проте з часом життя бере своє, і дитина більш-менш
втішається думкою, що смерть - це нескоро, страх відходить, думки про неї
не заважають дитячому існуванню. Однак на деяких дітей смерть справляє
тяжке враження, тому вчені не радять до десяти років долучати їх до
прощання з небіжчиком, похоронів, поминання. А ось згадувати померлих у
присутності дитини необхідно, оскільки якщо небіжчика пам'ятають добром,
то це дає оточуючим - і дітям, і дорослим - надію на «життя після життя».
Що стосується дитячого страху перед війнами, катастрофами тощо (в
основі якого той самий страх перед смертю), то наш час сприяє
обґрунтованості виникнення у дітей таких почуттів. Дорослим необхідно, по
можливості, створювати у дитини відчуття захищеності - не дивитись разом з
нею телевізійні новини, не обговорювати надто емоційно побачене, почуте,
прочитане щодо терактів, військових конфліктів, природних катаклізмів,
тощо. Такі ситуації поглиблюють дитячі страхи і ще більше невротизують
особистість маленької людини.
І, нарешті, страх покарання. Ідеться не про фізичні покарання, які,
зрозуміло, є абсолютно недопустимими ні за яких обставин. Часто буває, що
дорослі до дитини ніколи пальцем не торкаються, але їхня владна
авторитарна поведінка стосовно сина або доньки, не сприйняттям батьками
ніяких заперечень, завищені вимоги призводять до страху маленької людини
бути нелюбою,незрозумілою, знехтуваною.
Батьки мають зрозуміти, що крики, образи, зневажання - це одне з
найгірших покарань для дитини. Постійне перебування в брутальній,
антипедагогічній виховній родинній атмосфері призводить до справжніх
дитячих страждань і може перетворити дитину на жалюгідну, затуркану
істоту, хоча в культурній сім'ї ті самі хлопчик або дівчинка зростали б
вільними, розкріпаченими, сміливими особистостями.
Досить поширеним, особливо у молодших школярів, є страх поганих
оцінок. Вчителі знають, як гірко плачуть деякі діти, отримавши незадовільну
оцінку. Потім вдома такі діти ховають зошити і щоденники, боючись
покарань і намагаючись їх уникнути; відмовляються виконувати домашнє
завдання, переконуючи дорослих, що до них ставляться упереджено.
Шановні батьки! У таких випадках у вас є два шляхи вирішення
проблеми. Перший - спробувати розібратись, чого ви чекаєте від дитини і які
в неї реальні фізичні та інтелектуальні можливості. Якщо ваші завищені
очікування і реальний стан розвитку дитини не збігаються, треба змиритися і
спокійно допомагати дитині опановувати шкільну програму на відповідному
її особистісному розвиткові рівні.
Другий - встановити реальні причини неуспішності: неуважність,
прогалини у знаннях у зв'язку з перенесеною хворобою, відсутність контактів
з учителями, завантаженість позашкільними заняттями, музикою, танцями,
спортом тощо. В таких випадках слід організувати життєдіяльність дитини в
інший спосіб, виділити більше часу на вирішення суто навчальних завдань,
«загасити» шкільні конфлікти, розвивати уяву, пам'ять, увагу,
наполегливість.
У цілому батькам слід усвідомити, що позбавлення дитячого життя
страхів вимагає терплячості і зацікавленості. За страхи не можна сварити,
соромити, карати, вимагати від дитини негайного припинення лякливості.
Постійна і толерантна участь батьків у вирішенні емоційних проблем дітей,
довірливий контакт з ними, взаєморозуміння - ось необхідні умови
попередження й подолання дитячих страхів.

Бесіда 12.
Якщо дитина надто сором'язлива.
Кожній людині притаманні певні індивідуальні особливості, причому
деякі з них допомагають індивіду «вписуватись» у суспільні взаємини, інші
ж, навпаки, заважають жити. Ці останні людина намагається «приборкати»
але не завжди їй це вдається.
Однією, до речі, дуже поширеною, з таких індивідуальних
особливостей є страх спілкування з іншими людьми, особливо з
незнайомими. Іноді лише думка про необхідність увійти в контакт з
незнайомцями панічно жахає індивіда. Як бути такій людині? Уникати
інших? Але ж результати такої стратегії поведінки можуть бути доволі
сумнівними - самотність і невдоволеність життям.
Отже, шановні батьки, йтиметься про сором'язливість як
індивідуально-психологічну особливість людини, яка починає проявлятися
вже в ранньому дитинстві. Коли ви бачите, як зніяковілість і замкненість
заважають вашій дитині повноцінно спілкуватися, гратися, радіти життю,
багато хто з вас з тривогою замислюється, як ця риса відобразиться на її
подальшій долі.
Спробуємо розібратись у психолого-педагогічних механізмах
сором'язливості і можливостях подолати цей серйозний особистісний
недолік.
Під сором'язливістю вчені розуміють комплекс відчуттів незграбності,
розгубленості, сорому, страху тощо, який перешкоджає нормальному
спілкуванню дитини з навколишніми. Сором'язливість характерна для
емоційно-чутливих і самолюбних людей, що переймаються враженням, яке
вони справляють, і оцінками, що їм дають інші. Найбільш часто
сором'язливість проявляється в нових несподіваних ситуаціях спілкування,
коли до людини прикуто пильну увагу навколишніх. Сором'язливість
зумовлена ситуаціями невідомості, невизначеності, коли відсутній чіткий
план власних дій і невідомі їхні наслідки.
Сором'язливим людям не властиві самовпевненість і агресивність, у
спілкуванні вони найчастіше мовчазні, поводяться скуто. Їхнє чутливе «Я»
надто вразливе для травмуючого досвіду, тобто критика їхніх вчинків, манер,
фізичних особливостей, банальне жартування сприймаються такими
індивідами хворобливо. При цьому негативні емоції накопичуються і з часом
починають впливати на особистісний розвиток та поведінку навіть більшою
мірою, аніж справжня, може й більш благополучна ситуація спілкування.
Нездатність сором'язливої дитини до повноцінних контактів з оточуючими
перетворюється на відчуття постійних невдач, неможливість діяти
ініціативно і, як наслідок, з часом переростає у невдоволення собою, навіть у
невпевненість у майбутньому.
У цьому випадку сором'язливість набуває характеру патологічного
умовного рефлексу, тобто виникає знову й знову за аналогічних обставин.
Таким чином, сором'язливості притаманний широкий діапазон проявів - від
легкого дискомфорту під час зустрічі з незнайомою людиною і аж до
свідомого обмеження кола особистісних контактів з метою уникнення
можливих неприємностей, негараздів, невдач.
Яка ж природа сором'язливості? Американський психолог Ф.
Зимбардо, який присвятив цій проблемі ґрунтовне дослідження, розглядає
цілий спектр різноманітних психологічних течій, кожна з яких пропонує своє
пояснення цього феномена. Так, згідно з теорією особистісних рис,
сором'язливість, як і більшість інших індивідуальних особливостей,
визначається генетичними факторами, тобто успадковується. На користь цієї
теорії свідчить і той факт, що в енергійних і товариських батьків діти вкрай
рідко страждають від сором'язливості, і навпаки, діти з труднощами
спілкування частіше виховуються в родинах, членам яких притаманна саме
сором'язливість.
Проте цікавим є й таке спостереження: якщо в сім'ї кілька дітей, то не
всі вони бувають сором'язливими. Зазвичай ця риса характерна для
первістків, тоді як інші діти контактніші і легше пристосовуються до
життєвих реалій та перипетій. Ф. Зимбардо пояснює це таким чином: батьки
адресують саме первістку максимум уваги, турботи, тривоги. До народження
другої дитини вони набувають певного досвіду, заспокоюються, менше
переймаються різними заборонами, обмеженнями, страхами. До того ж
менша дитина природно обмежена у силі, спритності, метикуватості й мусить
знаходити суто психологічні засоби вирішення тих завдань, які постають
перед нею під час спілкування з іншими. Менша дитина просто приречена
вчитись комунікабельності, кооперації, уміння йти на компроміс тощо.
У таких випадках можна вести мову про так званий поведінковий
підхід до пояснення феномена сором'язливості, згідно з яким сором'язливість
- продукт недостатньої сформованості навичок спілкування. Якщо у дитини
не було можливості навчитися продуктивної взаємодії, то вона, звісно,
побоюється осоромитись, потрапити в халепу.
У науці існує й психоаналітична теорія, згідно з якою сором'язливість є
результатом психічної травми.
Ф. Зимбардо слушно вважає, що саме спектром всіх названих підходів
пояснюється феномен сором'язливості, причому в кожному індивідуальному
випадку якийсь із трьох факторів може переважати. Водночас професор
Гарвардського університету психолог Дж. Каган виявив сором'язливих дітей і
деякі спільні фізичні та емоційні показники, а саме: підвищену вразливість,
збудженість, плаксивість. Навіть кров'яний тиск був вищим, ніж у їхніх
енергійніших ровесників.
Причому Дж. Каган наголошує, що подібні фізичні та емоційні
відмінності проявляються у сором'язливих людей не лише в дитячому віці.
Так, сором'язливі дорослі частіше страждають на прояви алергії, у тому числі
сінну пропасницю та екзему, які визнаються спадковими захворюваннями.
Встановлені дослідниками факти дали можливість дійти висновку, що гени
«сором'язливості» і гени імунної системи - кільця одного ланцюга.
Проте, якщо дитина успадкувала від батьків труднощі у спілкуванні, це
ще не означає, що вона страждатиме через сором'язливість протягом усього
життя, вважає американський педіатр С. Суомі. Родинний клімат, у якому
виховується і набуває життєвого досвіду дитина, може значно скоригувати
запрограмовану в генах схильність до сором'язливості. Якщо батьки, інші
дорослі змінюватимуть власну поведінку, манеру спілкування, дитина
активно перейматиме їхній стиль життя, набуватиме рис і ознак лідера серед
ровесників. Саме від значущих дорослих, насамперед батьків, залежать
успіхи дитини у подоланні сором'язливості.
Для цього спробуємо розібратись, як виявляється і формується
сором'язливість у дитячому віці. Страх перед незнайомими дорослими
формується в ранньому дитинстві, коли незнайомі люди звертаються до
малюка. У цей час вони використовують доброзичливі інтонації,
намагаючись копіювати манери спілкування, які у дитини асоціюються з
матір'ю. Невідповідність образу «чужої» людини материнському викликає у
малюка розгубленість, паніку, страх. Дитина завмирає, тулиться до матері,
плаче.
Звичайно, поступово маленька людина призвичаюються до інших,
незнайомих дорослих, набуває здатності контактно реагувати в
різноманітних ситуаціях спілкування, однак прояви сором'язливості у певної
частини дітлахів залишаються.
Іншою поширеною ситуацією формування сором'язливості є
невротична прив'язаність дитини до матері, коли загроза розлуки (найчастіше
надумана) стає для маленької людини джерелом постійної напруги і
тривожності. Тому батьки мають усвідомити, що абсолютно недопустимо
лякати дитину розлукою. Часто мати погрожує неслуху: «Як не
слухатимешся, кину тебе тут, а сама піду!», не усвідомлюючи, що цим самим
ризикує підірвати довіру до себе (оскільки погроза напевне не буде
реалізована) або сформувати в дитини хворобливу залежність і страх перед
незнайомими ситуаціями, людьми.
Батькам важливо знати, що дівчатка сором'язливіші, ніж хлопчики;
проте обом статям притаманні страхи перед раптовими розлуками з
батьками, болючими медичними маніпуляціями, надто ж перед
конфліктними ситуаціями між дорослими членами сім'ї. Усе це може
спровокувати у дитини почуття сором'язливості, непевності, тривожності в
майбутньому.
За рівних умов розвитку, виховання сором'язливість як індивідуальна
риса більше властива дітям добрим, поступливим, з м'яким характером. Але
ж чому такі діти стають сором'язливими? Звичайно, ніжна, чутлива душа - це
в людини від природи, однак деякі психологи (Т. Шишова, І. Медведєва)
вважають, що сором'язливість - це комплекс неповноцінності, помножений
на егоцентризм. Безумовно, деякі діти мають реальні підстави вважати себе
«якимись не такими» (з фізичними вадами, наприклад), проте частіше
подібні страхи відсутні. Сором'язливі діти і симпатичні, і недурні, і здібні,а
вважають себе гіршими за інших. Чому?
Мабуть, тому, що їхні батьки - самі невпевнені в собі, тривожні,
полохливі люди, які притримуються зовнішньо суворих, а за суттю
формальних методів виховання і спілкування з дітьми. Такі батьки
намагаються надто рано прищепити дітям навички самоконтролю і гігієни,
полюбляють соромити і вичитувати їх, обмежують прояви своїх почуттів.
Таким батькам притаманні надлишкова турботливість, постійний неспокій,
очікування нещасних випадків з дитиною і, як наслідок, гіперопіка. У таких
родинах спілкування дитини з ровесниками, як правило, замінюється
дорослим оточенням. Звідси - відсутність у дітей досвіду спілкування з
однолітками, що ускладнює реальні стосунки з друзями, приятелями і сприяє
невпевненості у подальших контактах,особливо з представниками
протилежної статі.
У сім'ях, де з різних причин дітей виховує тільки мати, сором'язливість
посилюється внаслідок відсутності виховного впливу батька - чоловічої
рішучості, впевненості в собі, твердої вдачі, справедливої поведінки.
Часто батьки самі «підгодовують» сором'язливість дитини, заявляючи,
особливо в присутності сторонніх людей: «Ні, цього він (вона) ніколи не
зуміє зробити!» Тим самим найрідніші люди відмовляють дитині у підтримці
її спроб бути активною, рішучою, впевненою в своїх силах, вибиваючи у неї
з-під ніг і так хитку землю.
Породжує дитячу сором'язливість і батьківська авторитарність:
постійно диктуючи дитині власне бачення, вимагаючи обов'язкового
виконання наказів, безумовної покори, батьки не повинні дивуватись, якщо
діти зростають пасивними, невпевненими у собі, у власних силах, невмілими
і невинахідливими при зустрічах з новими людьми і життєвими ситуаціями.
Батькам варто пам'ятати, що «ліками» від сором'язливості для дитини
має стати формування завищеної самооцінки і навичок спілкування. А
починати слід з похвали. Здавалось, всім про це відомо, однак більшість
батьків не поспішають втілювати в життя такий простий принцип виховання.
Батьки чомусь дуже бояться перехвалити дитину, не розуміючи, що для
сором'язливої, із заниженою самооцінкою дитини багато похвали не буває.
Таку дитину слід хвалити навіть ні за що! Просто тому, що вона є,
примовляючи: «Як я радий (рада), що ти в мене народився (народилась)!»
Безумовно, часті похвали не виключають критики і навіть покарань за
погані вчинки. Але по-справжньому сором'язливі діти не бувають пустунами,
розбишаками, агресорами. Звичайно, трапляються і випадки непослуху, але
це природна реакція маленької людини на постійну скутість.
Варто ж дитині з допомогою батьків почати «розправляти плечі» і
пишатися собою, як її поведінка вирівнюється, хоча до справжньої розкутості
ще далеко. Дорослі мають пройти цей шлях разом з дитиною, усуваючи всі
перешкоди, а саме: подаючи приклади впевненості і гнучкості, емоційного,
безпосереднього, продуктивного спілкування з іншими людьми; посилюючи
спортивно-оздоровчу і природну спрямованість сімейного виховання.
4. Нестандартні форми роботи з
батьками.
Батьківські збори-знайомство.
ТЕМА: У сім'ї з'явився школяр.
МЕТА: ознайомити батьків з особливостями розвитку дітей-шестирічок, з
рівнем адаптації їхніх дітей до навчання і школи; познайомити батьків
один з одним та розпочати створення єдиного батьківського
колективу, батьківської родини.
ОБЛАДНАННЯ: анкети для дітей, пам'ятка для батьків.
ХІД ЗБОРІВ
1. Знайомство.
- Доброго дня! Ці батьківські збори у такому складі - перші, і з них
розпочнеться наша робота протягом чотирьох років.
Дехто з вас має досвід відвідування батьківських зборів, дехто це
робить уперше, так, як роблять перші кроки ваші діти-першокласники.
Сьогоднішню зустріч розпочнемо зі знайомства. Ви можете сказати, що
знаєте один одного, бо дітки ходили разом до дитячого садка, ви сусіди чи
просто були знайомі раніше. Але познайомитися ближче, дізнатися про
людину більше ніколи завадить. Ви почали формувати єдиний колектив,
єдину класну сім'ю. А члени сім'ї мають знати один про одного якомога
більше.
Розпочнемо знайомство розповіддю про себе: кажіть, як вас звати, і
продовжуйте: «Я цікава(ий) тим, що...».
- Ось ми з вами і познайомилися, дізналися один про одного таких,
якими ми є на цей момент.
2. Спогади дитинства.
- А тепер спробуємо згадати себе у шкільні роки.
- Що ви пам'ятаєте про шкільне життя?
- Які випадки вам запам'яталися найбільше?
- Можливо, хтось із вас пригадає якийсь випадок саме з першого класу.
(Розповіді батьків.)
- Ви щойно пригадали різні ситуації, випадки. Вони дають можливість
уявити ваше шкільне життя, емоційний стан, стосунки в колективі. Наскільки
комфортно ви почувалися в школі, класному колективі, настільки вдалим у
вас був адаптаційний період. У кожної людини неодноразово змінюються
умови життя, і щоразу їй доводиться долати адаптаційний період.
3. Особливості адаптації (характеристика адаптаційного періоду).
- Шестирічні хлопчики й дівчатка йдуть до першого класу дуже охоче,
їх приваблює «дорослий» статус школяра. Ця віха у розвитку особистості
дитини дуже важлива. Змінюється й ставлення батьків до «новоспеченого»
учня.
Особливу увагу, якою оточують дорослі першокласника у більшості
сімей, певно, можна порівняти хіба що з клопотами навколо
новонародженого.
У перші дні й місяці навчального року ви часто буваєте в школі, вдома
щодня переглядаєте зошити, а нерівні палички засмучують вас більше, ніж
самих учнів. Проте мине час, і вже на кінець року становище першокласника
перестане бути незвичним і для учня, і для батьків. Діти звикають до
навчання, поступово призвичаюються до нових обов'язків, замість паличок у
зошитах з'являються спершу літери, потім слова, цифри...
Звичайно, деякі невдачі та неуспіхи завдають батькам і матерям
прикрощів, за них ви починаєте дітей лаяти, карати. Але потрібно зрозуміти,
чому дитина погано сприймає або запам'ятовує навчальний матеріал, у чому
причина її неуважності, чому в неї інтерес слабший, ніж у інших дітей, у
чому особливості її розумової діяльності.
Ваші діти долають черговий період адаптації, який розпочався з 1
вересня і триває в кожної дитини по-різному — від трьох тижнів до трьох
місяців.
Тривалість адаптаційного періоду залежить від таких факторів:
- вік дитини;
- стан здоров'я та розумовий розвиток дитини;
- індивідуальні особливості дитини (поведінка значною мірою залежить
від типу нервової системи;
- рівень натренованості адаптаційних механізмів (перебування в
дитячому садку, умови життя);
- досвід спілкування з дорослими та ровесниками (позитивне ставлення
до вимог дорослих, адекватне спілкування з іншими дітьми).
Залежно від зазначених факторів адаптація дитини до шкільних умов
проходить по-різному. Є діти, для яких характерна «легка адаптація»,
«адаптація середньої важкості», «важка адаптація».
У будь-якому випадку будуть корисними наступні заходи.
Дуже важливо до найдрібніших деталей продумати розпорядок дня
школяра. На необхідність дотримання режиму дня вказують психологи,
лікарі, адже це важливий засіб збереження нормальної працездатності учня.
Режим дня значно залежить від індивідуальних особливостей дитини, умов
життя.
Навчіть дитину правильно відпочивати. Зміна діяльності є основою
раціонального відпочинку. Для дитини 6 - 9-ти років колективна гра - це
також вид діяльності. Але не кожен вміє весело та цікаво гратися. Інша
крайність - під час відпочинку діти надто мало рухаються. Тому загальна
стратегія відпочинку - зміна діяльності, зняття втоми за певний проміжок
часу, позитивні емоції.
У цьому бурхливому житті нас часто спіткають невпевненість,
труднощі,невдачі, помилки, незаслужені звинувачення, образи, конфлікти. І,
як у мореплавців, кожному потерпілому в цих життєвих аваріях потрібна
допомога.
У наш час існує багато засобів психологічного захисту. Але найбільш
доцільними для учнів молодшого шкільного віку є дихальна гімнастика,
фізичні навантаження, домашній затишок, спілкування з чотириногим
другом, живопис, художнє слово, позитивні емоції музика та спілкування з
природою.
Найкращим способом усунути нервове напруження є фізичне
навантаження - фізична культура і фізична праця. Якщо в дитини поганий
настрій, їй необхідно гратися на свіжому повітрі в рухливі ігри, футбол,
волейбол, теніс. Добре усуває психічне напруження робота на городі, в саду,
на клумбі.
Дитина повинна знати: якщо їй дуже важко в емоційному плані, треба
йти додому. Домашній затишок, добре і лагідне слово рідних допоможуть їй.
Кішка та собака знімають стресовий стан, заспокоюють нервову
систему.
Читання цікавої казки, оповідання сприяє зменшенню нервового
напруження і заспокоює дитину.
Вважають, що театр має магічну силу впливу на психіку.
Здавна
напруження.
відомо,
що
усмішка,
жарт,
гумор
знімають
психічне
Природа заспокоює нервову систему, робить людину добрішою.
4. Ознайомлення батьків з результатами анкетування дітей.
Рекомендації:
- розвиток дрібної моторики рук (ліплення, вирізування, складання моделей з
дрібних деталей конструкторів);
- розвиток спостережливості, уваги, пам'яті (ігри, бесіди);
- дотримання режиму дня;
- забезпечення раціонального харчування.
5. Висновок.
- Шановні батьки! Дозвольте закінчити нашу теплу зустріч щирим
зиченням добра вашим родинам і залишити на згадку «Пам'ятку для батьків».
Хай будуть ваші руки сильними, а душі гарячими!
Хай поруч з мамою завжди буде тато!
Хай кожна людина має люблячих і мудрих батьків!
 ПАМ'ЯТКА ДЛЯ БАТЬКІВ 
Ніколи не займайтесь «виховною роботою» в поганому настрої.
Чітко визначте, що ви хочете від дитини (і поясніть це їй), а також
дізнайтесь, що вона думає з цього приводу.
Надайте дитині можливість бути самостійною, не контролюйте
кожен її крок.
Не підказуйте готового рішення, а показуйте можливі шляхи до
нього і
розглядайте з дитиною її правильні і неправильні, доцільні і
недоцільні кроки до мети.
Не пропустіть моменту, коли досягнуто перших успіхів.
Вкажіть дитині на допущену помилку, щоб вона осмислила її.
Оцінюйте вчинок, а не особистість. Пам'ятайте: сутність людини і
її окремі вчинки - не одне й те саме.
Дайте дитині відчути (посміхніться, доторкніться), що співчуваєте
їй, вірите в неї, незважаючи на помилку.
Виховання - це наступність дій.
Вихователь повинен бути вимогливим, але добрим.
Тренінгове заняття.
ТЕМА: Батьки і діти: шляхи взаємодії.
МЕТА: познайомити учасників; з'ясувати сподівання і побоювання батьків;
допомогти усвідомити різницю між «світом» дитини і дорослого,
емоційні переживання, мотивацію поведінки; формувати навички
аналізу причин поведінки дитини з огляду на її позицію; ознайомити з
поняттям «прийняття» дитини, особливостями батьків, які приймають і
не приймають дитину, впливом негативних установок; визначити
правила «мови прийняття» і «мови неприйняття».
ХІД ЗАНЯТТЯ
1. Привітання батьків.
2. Презентація мети заняття.
3. Вправа-знайомство «Аматорське фото — сімейний фотоальбом».
Мета: познайомити учасників, сприяти згуртуванню групи, створенню
позитивної комфортної атмосфери.
Батьки виконують малюнок «Моя сім'я», використовуючи різні
асоціації.
4. Вправа «Дерево сподівань».
Мета: одержати інформацію, що стосується сподівань учасників
тренінгу.
Учасники на аркушах записують свої очікування від заняття.
5. Інформаційна частина «Особливості дитячого світу».
- Ми часто вважаємо, що діти мають нас і навколишній світ розуміти
так само, як дорослі, але це - найбільша омана. Діти роблять свої висновки з
огляду не тільки на те, що ми їм говоримо, а й на те, що ми при цьому
робимо, як поводимося з іншими людьми. Наш особистий приклад виховує
більше, ніж усі слова.
Особливості дитячого світу порівняно зі світом дорослих:
відсутність сформованих поглядів;
швидкість перевтілення;
емоційність;
висока мінливість;
необтяженість побутовими турботами;
відкритість;
імпульсивність;
злиття із зовнішнім світом;
життя реальними подіями;
повнота світовідчуття.
Часто батькам здається, що дитина погано поводиться навмисно,
однак так буває далеко не завжди. В основі будь-якої небажаної
негативної поведінки дитини можуть бути:
вимога впливу або комфорту;
бажання показати свою владу або демонстративну непокору;
помста, відплата.
6. Вправа «Білль про права».
Учасники діляться на 2 групи («Діти» і «Батьки»).
Мета кожної групи - скласти список своїх прав. Потім вони почергово
називають ці права один одному. При цьому кожне право може бути внесене
в остаточний список тільки тоді, коли воно прийняте іншою стороною.
Кожна сторона може відхилити якесь право або наполягати на його зміні.
Ведучий має право «вето» на припинення обговорення, він виносить
прийняті обома сторонами права на обговорення.
7. Аналіз анкет. Інформація про дві території.
«Я маю знати про дитину все...», «У нього (неї) не може бути жодних
таємниць від мене», - так вважають багато батьків. За результатами ваших
анкет, рівень контролю за дитиною досить високий. З чим це пов'язано?
Розглянемо на малюнках дві території - дорослу й дитячу. Найкраще ця
модель може бути продемонстрована на прикладі «території матері».
Але подальші події розгортаються таким чином, що дитина все частіше
й частіше починає виходити з поля зору матері, і, зрештою, метою її розвитку
стає самостійність.
Звичайно, цей процес поступовий та індивідуальний, з постійною
передачею прав і відповідальності в міру готовності дитини діяти незалежно
від матері, однак уся проблема в тому, наскільки батьки готові надати ці
права. Іноді на цих «територіях» можуть відбуватися справжні «битви» -
дитині доводиться боротися за свою самостійність, або, навпаки, ситуація
«маминого крильця» дуже влаштовує, зате маму значно обтяжує соціальна
неспроможність дорослої дитини.
8. Вправа «Риси моєї дитини».
№ Що мене засмучує в моїй дитині?
Що мене тішить у моїй дитині?
1
2
3
4
5
9. Вправа «Мова «прийняття/неприйняття».
- Дуже часто ми чуємо про безумовне прийняття дитини у всіх її
проявах. Цілком зрозуміло, що це викликає в батьків подив і навіть протест.
Усі батьки ставлять перед собою виховну мету: виховати самостійність,
відповідальність, навчити дитину бути акуратною, контролювати свою
агресивність. Часто батьки, які намагаються демонструвати своє безумовне
прийняття, не можуть виявити ці риси, і в результаті мають справу з досить
егоцентричною особистістю дитини.
Е. Фромм ще в 50-ті роки XX ст. писав про важливість як безумовної,
так і умовної любові. Так, батьки мають право любити дитину за щось,
показуючи їй важливість якихось її рис. Якщо раніше можна було говорити,
що носієм безумовної любові (або любові до безумовних понять) є мати, а
умовної - батько, то зараз кожний з батьків може виконувати обидві ці
функції. Хоча в конкретній родині ситуація може складатися по-різному,
загалом любов батька все одно більш умовна, а у формуванні ставлення до
дитини з боку матері велику роль відіграє її перший досвід спілкування з
малюком. Саме в перші роки життя дитині необхідна велика любов, її
безумовне прийняття, що формує довіру до світу й почуття впевненості в
собі. Недарма в багатьох народів дитині до 5—6-ти років дозволяють багато,
а потім настає період навчання соціальних вимог і заборон. Якщо мати
виховує дитину одна, їй доводиться поєднувати в собі різні риси.
Насправді людина живе у світі, де їй щось подобається, а щось – ні,
вона переживає різні почуття й щодо своєї дитини: позитивні і негативні.
Одним з критеріїв діагностики прийняття дитини може стати те,
наскільки швидко і легко батьки заповнювали графу «Що мене засмучує в
моїй дитині?». Якщо легко вписували «-», але важко «+», навряд чи такі
батьки приймають свою дитину такою, якою вона є. Однак навіть батьки, які
вважають, що приймають свою дитину такою, якою вона є, далеко не завжди
можуть показати дитині своє прийняття. Адже його необхідно
демонструвати. Саме тому дуже важливо навчитися говорити «Мовою
прийняття», не використовуючи негативних установок.
Ознаки мови прийняття.
Оцінка вчинку, а не особистості, похвала, комплімент, ласкаві слова,
підтримка, вираження зацікавленості, порівняння з самим собою, схвалення,
згода, позитивні тілесні контакти, посмішка, контакт очей, доброзичливі
інтонації, емоційне долучення, заохочення, вираження своїх почуттів,
відображення почуттів дитини.
Ознаки мови неприйняття
Відмова від пояснень, негативна оцінка особистості, порівняння не на
краще, зауваження щодо невідповідності батьківським очікуванням,
ігнорування, команди, накази, акцептування на невдачі, образа,
погрожування, покарання, сердита міміка, загрозливі пози, негативні
інтонації.
10. Вправа «Дерево підсумків».
На намальованих яблуках батьки записують свої враження від заняття.
11. Легенда В. Сухомлинського «Хто найкращий майстер на землі».
Це було дуже давно. В одному селі в Україні дівчата і жінки вирішили
показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю усі прийдуть на
сільський майдан і кожна принесе найкраще, що вона зробила своїми руками:
вишитий рушник, мереживо, скатертини, одяг...
У призначений день усі дівчата і жінки прийшли на майдан, принесли
безліч цікавих речей. У старих, які повинні були назвати найкращих
майстринь, очі розбігалися.
Дружини й дочки багатіїв принесли вишиті золотом покривала, тонкі
мережані фіранки, на яких були вив'язані дивовижні птахи. Але
переможницею стала дружина бідняка Марина. Вона не принесла ні
вишитого рушника, ні мережив. Хоча все це чудово вміла робити. Вона
привела п'ятирічного сина Петруся. А він приніс жайворонка, якого сам
вирізав з дерева, приклав жайворонка до губ, і той защебетав, як живий. Усі
завмерли, ніхто не поворухнувся. Всіх зачарувала пісня, і раптом у
блакитному небі заспівав живий жайворонок, якого привабив спів із землі...
12. Слова-побажання батькам.
Пам'ятайте, що дитина - це дзеркало життя своїх батьків. Як у краплі
води відбивається сонце, так і в дітях відображається духовне багатство мами
і тата. Робіть усе, щоб дитинство і майбутнє ваших дітей було прекрасним.
Любові та взаєморозуміння, успіхів і щастя вам і вашим дітям!
Семінар-практикум.
ТЕМА: Заняття – спілкування.
МЕТА: поглибити знання батьків з питань морального виховання;
ознайомити з технікою активного слухання; навчити формувати свої
висловлювання до дітей через «Я-повідомлення»; дати батькам
можливість поділитися досвідом сімейного виховання і підвести їх до
аналізу особистого педагогічного досвіду.
ХІД СЕМІНАРУ
Розминка-гра.
Відгадайте, про які моральні поняття йдеться у висловах знаменитих
людей.
«Заздрість ніколи не знає свята» (Бекон, англійський філософ).
«Найбільше людину принижує брехня - вада груба, низька, вада рабів,
шпигунів, підлих людей» (Сеттембрині, італійський письменник).
«Час цінний, але правда цінніша за час» (Дізраелі, англійський
письменник).
«Найкраща прикраса - чиста совість» (Цицерон, римський оратор,
письменник).
«Працювати найбільше, але найменше говорити про себе» (Саллюстій,
римський історик).
«Дай вільно виговоритися, коли хочеш почути правду» (Римський
поет).
Всі батьки хочуть, щоб їхні діти жили в сім'ї щасливо і мирно. Ніхто не
бажає тримати дитину в страху, виховувати її замкнутою, безвідповідальною,
впертою. Але часто з роками діти набувають небажаних рис характеру, не
маючи віри в свої сили, поваги до себе й навколишніх.
Ми хочемо, щоб наші діти були ввічливими, а вони грубі. Ми хочемо,
щоб вони були охайними, а вони постійно в щось вимазані. Ми хочемо, щоб
вони вірили в себе, а вони нервові і неспокійні.
Сьогодні ми поговоримо про прості речі, з якими зустрічаємося
щоденно й іноді не надаємо їм відповідного значення. Хоча ці дрібнички
заважають виховувати наших дітей.
«Щастя дається тільки обізнаним». Ці слова І. Буніна можна
застосувати до батьків. Любити дітей мало, потрібно знати їх, а цього
необхідно вчитися.
Я хочу ознайомити вас із одним загальним принципом, без виконання
якого всі бажання налагодити взаємини з дитиною будуть безрезультатними.
Що це?
Безумовно приймати дитину - означає любити її не за те, що вона
гарна, розумна, здібна, відмінник, помічник, а просто так, просто за те,
що вона є!
Нерідко можна почути від батьків таке звернення до дитини: «Якщо ти
будеш хорошим хлопчиком, я тебе любитиму» чи «Не чекай від мене
хорошого, поки ти не перестанеш... (лінуватись, битись, грубіянити), не
почнеш... (добре вчитися, допомагати вдома, слухатись)».
Дитині прямо повідомляють, що її приймають умовно, любитимуть
умовно, люблять «тільки якщо...».
Причина такого ставлення до дітей - у вірі, що нагороди і покарання головні у вихованні. Похвалиш дитину - і в ній закріпиться добро, покараєш зло. Але от біда: вони не завжди безвідмовні, ці засоби. Хто не знає таку
закономірність: чим більше дитину сварять, тим гіршою вона стає. Чому ж
так відбувається? А тому, що виховання дитини - це не дресура.
Дитина потребує, щоб їй весь час говорили: «Як добре, що ти у мене
є», «Я рада тебе бачити», «Ти мені подобаєшся», «Мені добре, коли ми
разом».
Відомий сімейний терапевт Вірджинія Сатір рекомендувала обіймати
дитину кілька разів на день. Кажуть, що чотири обійми необхідно кожному
просто для виживання, а для доброго самопочуття потрібно обійняти дитину
не менш як вісім разів! Якщо дитина не отримує цього, з'являються емоційні
проблеми, відхилення в поведінці.
Багатьох батьків, як грім серед ясного неба, вражає поведінка дітей у
підлітковому віці: усе нібито було нормально, і раптом палить, грубіянить,
стукає, грюкає дверима.
В. Сухомлинський писав, що такі батьки схожі на садівника, який, не
знаючи, яке насіння кинув у землю, через кілька років прийшов подивитися і
дуже здивувався, що замість троянди виріс будяк. «І ще смішніше, - додає В.
Сухомлинський, - було б бачити маніпуляції садівника, якби він почав
підфарбовувати, розмальовувати квітку будяка, намагаючись зробити з неї
троянду...»
Моральність підлітка залежить від того, як його виховали в роки
дитинства, що заклали в душу від народження до 10-11 років.
Для успішного виховання важливі не тільки любов до дитини, а й
загальний мікроклімат сім'ї. Від нього залежать і міцність сім'ї, і душевні
якості дитини, і навіть наше довголіття.
Чим частіше батьки сердяться на дитину, кричать, критикують, тим
швидше вона доходить висновку: «Мене не люблять». Слів батьків «Я про
тебе піклуюсь» чи «Заради твого ж добра» діти не сприймають. Тон
важливіший за слова, і якщо він різкий, сердитий чи просто суворий, то
завжди висновок один: «Мене не люблять, не приймають».
Можна висловлювати своє незадоволення окремими діями дитини,
але не дитиною загалом.
Можна засудити дії дитини, але не її почуття, якими б небажаними
вони не були. Якщо вони у неї виникли, для цього є причини. Незадоволення
діями дитини не повинно бути систематичним, інакше воно переросте в її
неприйняття.
Завдання 1. Зрозумійте, наскільки вам вдається приймати свою
дитину. Для цього спробуйте підрахувати, скільки разів ви звернулись до неї
з емоційно позитивними висловами (радісним привітанням, підтримкою,
похвалою) і скільки - з негативними (критикою, зауваженнями, докорами).
Якщо кількість позитивних і негативних звернень однакова чи негатив
переважає, то зі спілкуванням у вас не все гаразд.
Завдання 2. Заплющіть очі і уявіть, що ви зустрічаєте свого
найкращого друга (чи подругу). Як ви покажете, що раді йому, що він вам
дорогий і близький? А тепер уявіть, що це ваша дитина: ось вона приходить
додому зі школи і ви показуєте, що раді її бачити. Уявили? Тепер вам легше
буде зробити це насправді.
Завдання 3. Обнімайте вашу дитину не менш ніж чотири рази на день
(звичайні ранкові привітання і поцілунки на ніч не рахуються). Непогано те
саме робити і щодо дорослих членів сім'ї.
Бктьки для дитини - камертон: як вони прозвучать, так вона і
відгукнеться. Якщо ми погано ставилися, наприклад, до своїх батьків, того ж
потрібно чекати і від власних дітей. Давня притча каже: «Син схопив
старенького батька і потяг його згодувати крокодилам. Його син побіг за
ним. «Навіщо?» - запитав батько. «Щоб знати дорогу, котрою доведеться
тягти тебе...»
У повсякденному житті ми найчастіше страждаємо через відсутність
культури в людях, і справа навіть не у ввічливості, тому що це - зовнішній
вияв культури. Йдеться про брак культури внутрішньої. Дивлячись на
дитину, можна уявити собі, які в неї батьки, як і про що вони говорять між
собою, який мікроклімат у сім'ї. Недарма слово «культурний» має синонім
«вихований».
Запитання до батьків: як можна пояснити поняття «культурна сім'я»?
Підсумовуючи висловлювання батьків, можна сказати, що в культурній
сім'ї ніхто ніколи ні на кого не кричить, навіть не підвищує голосу, бо кожен
бачить в іншому особистість.
Крик - ознака знервованості, некультурності людини, особливо сильно
він діє на дітей. Дитина думає, що її не люблять, не мають за Людину. А
головне - той, хто кричить, опускається в її очах. Культура дитини
зароджується в сім'ї, її не зможуть прищепити ані в дитячому садку, ані у
школі, якщо вдома - постійна грубість.
Виховувати людину зі світлим ясним поглядом на світ - завдання не з
простих. Ось чому дитина постійно повинна бачити навколо себе добро і
красу.
Завдання 4. Ігрова сценка: «Всі ми трішки бабусі» (з книги В. Леві).
За обіднім столом п'ятирічний Антон, тато, бабуся. Антон погано їсть,
грається виделкою. Бабуся сердиться, хоче щоб Антон їв «як потрібно». Тато
слухає і їсть. Син запитує: «Тату, а чому бабуся така нудна і буркотлива?»
Далі прослухайте варіанти відповідей і скажіть, який з них підходить для
відповіді сина або що б ви відповіли на місці тата.
Варіант 1. Бачищ, сину, всі бабусі трішки бурчать і нудні, а також усі
ми в деякій мірі бабусі - трішки бурчимо. Ось зараз і я побуркочу на тебе за
те, що поставив мені таке нудне запитання. Коли мені було п'ять років і у
мене була бабуся, я ніколи не ставив своєму татусеві таких запитань, тому що
у татка був великий-превеликий ремінець, дуже нудний...
Варіант 2. Розумієш, Антоне, людина стає нудною від того, що їй
нудно і ніхто не грається з нею, ти згоден? Ти теж нудний і буркотливий,
коли я з тобою не граюся, так? («Угу...») Ну ось, а якщо будеш з бабусею
гратися й іноді слухатися, побачиш, вона стане веселою-веселою, чи не так,
Ганно Петрівно? (Бабуся розгублено киває.) А виделку я б на твоєму місці з
носа вийняв.
Ви скажете, легко робити, коли все добре. А якщо дитина робить «не
те», не слухається. Як бути в таких випадках?
Уявіть картину: дитина зайнята мозаїкою.Їй не все вдається, як треба,
як вам хочеться. Ви хочете втрутитися, показати, навчити: «Почекай! Треба
не так, а ось як». А дитина відповідає: «Не треба, я сам!»
Діти реагують по-різному: засмучуються, бунтують. Згадайте себе...
Подивіться на однорічну дитину, коли вона робить перші кроки. Мало кому
хочеться сказати: «Хіба так ходять? Подивись, як треба». Також смішні й
інші критичні зауваження.
Аякже навчити, якщо не вказати на помилку? Вказувати треба з
обережністю. Не варто помічати кожну помилку. Краще обговорити це потім,
у спокійній атмосфері, а не в той момент; коли дитина захоплена своєю
справою. Зауваження треба робити на фоні загального схвалення.
Діти задоволені тим, що їм щось вдається. Якщо критикуватимете
- відіб'єте бажання у дитини робити щось своїми руками. Не втручайтесь
у справу, якою зайнята дитина, якщо вона не просить допомогти.
Завдання 5.
1. Складіть перелік справ, з якими ваша дитина може впоратися
самостійно, хоча не завжди ідеально.
2. Для початку виберіть з цього кола кілька справ і намагайтеся не
втручатися в їх виконання. В кінці похваліть старання дитини, незважаючи
на результат.
3. Запам'ятайте 2-3 помилки. Знайдіть час і тон, щоб поговорити про
них. Інша справа, якщо дитина має проблему, з якою вона не може
впоратися. Тоді позиція невтручання не годиться.
Якщо дитині важко і вона готова прийняти допомогу, обов'язково
допоможіть: «Спробуймо разом!» Дитина розвиватиметься швидше,
почуватиметься впевненіше. І коли вона просить «Пограй зі мною...», - хай
відповідь буде: «Так!».
Запам'ятайте, що ви можете:
1. Взяти на себе тільки те, що дитина не може виконати сама, а решту
нехай зробить самостійно.
2. У міру засвоєння дитиною нових дій поступово дозволяйте їй робити
це самій.
3. Вказівки потрібні, але не в спільних заняттях з дитиною.
4. Разом - значить на рівних, а не над дитиною.
5. Особистість і здібності розвиваються тільки в тій діяльності, якою
займається дитина за своєю волею, за своїм бажанням.
Правила бесіди в засобах активного слухання
1. Поверніться до дитини обличчям, щоб її і ваші очі були на одному
рівні.
2. Ваші відповіді повинні звучати в стверджувальній формі.
Наприклад:
Дитина: Не буду більше гратися з Петром!
Мати: Ти на нього розсердився.
Можливі некоректні репліки:
- А що трапилось?
- Ти що, на нього образився?
Вираз, оформлений як запитання, не свідчить про співчуття.
3. «Тримайте паузу». Після кожної репліки краще помовчати. Цей час
належить дитині; не робіть зауважень. Пауза допоможе дитині розібратись у
своєму переживанні і відчути, що ви поруч.
4. Позначте її почуття.
Наприклад:
Дитина: Не буду гратися з Петром!
Мати: Не бажаєш з ним дружити. (Повторили почуте.)
Дитина: Так, не хочу...
Мати (після паузи): Ти на нього образився... (Позначили почуття.)
Результати активного слухання.
1. Дитина уникає негативного переживання.
2. Дитина почне розповідати про себе.
3. Дитина сама вирішує свої проблеми.
Спробуймо навчитися позначати почуття дитини і добирати відповідь.
Розгляньте таблицю і заповніть її.
Ситуація і слова дитини
Почуття
дитини
Ваша
відповідь
1. Сьогодні, коли я виходила зі школи,
хлопчик-бешкетник вибив у мене портфель, і з
нього все висипалось.
Образа,
Ти дуже
засмутилася і
образилася
2. Дитині зробили укол, вона плаче: «Лікар
поганий!»
3. Старший син - мамі: «Ти завжди її
захищаєш, говориш «маленька, маленька», а
засмучення.
мене ніколи не жалієш».
4. Дитина розбиває чашку: «Ой!!! Моя ча-ашечка!»
5. Влітає в двері: «Мамо, ти знаєш, я сьогодні
першим зробив роботу».
6. «Це ж треба, я забула увімкнути телевізор, а
там було продовження мультфільму».
Контрольні відповіді:
— Тобі боляче, ти розсердився на лікаря.
— Тобі хочеться, щоб я тебе теж захищала.
— Ти злякалась, і чашку дуже шкода.
— Чудово! Я бачу, ти дуже радий.
— Дуже шкода...
Почніть те саме робити в повсякденному житті у спілкуванні з
дитиною: помічайте моменти її переживань, коли вона засмучена, боїться,
стомилась, радісна... І називайте їх у спілкуванні з дитиною. Не забувайте
про стверджувальну форму вашої репліки і про паузу після ваших слів.
ЩО ЗАВАЖАЄ НАМ СЛУХАТИ ДИТИНУ (за Т. Гордоном)
1. Накази, команди: «Припини негайно!», «Прибери!», «Винеси з відра!»,
«Швидко в ліжко!», «Щоб я більше цього не чув!», «Замовкни!».
2. Попередження, погрози: «Якщо ти не припиниш плакати, я піду»,
«Дивись, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, і я візьму ремінь!»,
«Не прийдеш вчасно, пошкодуєш».
3. Мораль, проповіді: «Ти повинен поводитися гарно», «Кожна людина має
працювати», «Ти маєш поважати дорослих».
4. Поради, готові рішення: «А ти візьми і скажи», «Чому б тобі не
спробувати», «По-моєму, потрібно піти і вибачитись», «Я б на твоєму місці
дав відсіч».
5. Докази, логічні доведення, нотації, «лекції»: «Час уже знати, що перед
їжею потрібно мити руки», «Постійно відволікаєшся, от і робиш помилки»,
«Скільки я тобі казала! Не послухався - сам винен!».
Часто діти відповідають у цих випадках: «Відчепись», «Скільки
можна?», «Досить!». У кращому випадку вони перестають вас чути.
6. Критика, звинувачення: «На що це схоже?», «Знову все зробила не так!»,
«Все через тебе!», «Навіщо я на тебе покладалася?».
Помножте ці вислови на кількість тижнів, днів - і це буде дорівнювати
негативним враженням дитини про себе. Змінити це можливо тільки словами
схвалення.
7. Схвалення, коли воно є елементом оцінювання. Чим погане схваленняоцінка? По-перше, коли батьки часто хвалять, дитина швидко починає
розуміти: де схвалення, там і догана. Схвалюючи в одних випадках, її
осудять в інших. По-друге, дитина може потрапити в залежність від
схвалення: чекати, шукати його.
8. Висміювання, образа: «Плакса-вакса», «Ну просто дубина!», «Який він
ледацюга!».
9. Здогадки, інтерпретації: «Я знаю, що все через те, що ти...», «Ти знову
побився», «Я знову бачу, що ти мене обманюєш».
10. Розпитування: «Ні, ти все ж таки відповідай», «Що трапилось?», «Чому
ти знову отримав двійку?», «Ну чому ти мовчиш?».
11. Співчуття на словах, умовляння.
12. Жартування, відмова від розмови.
А зараз знову виконаємо завдання, де ми змогли б навчитись слухати
дитину. Спробуйте визначити, до якого типу помилкових висловів належать
відповіді батьків. Візьміть аркуші із завданням і аркуші, на яких написані всі
12 правил « Що заважає нам слухати дитину»:
Дочка: Ніколи не піду до зубного лікаря!
Мати: Не вигадуй, на завтра у нас талончик, треба полікувати зуб. (1)
Дочка: Я більше не витримаю. Знаєш, як боляче!
Мати: Не вмерла ж. У житті часто доводиться терпіти. Якщо ти не
лікуватимеш, залишишся без зубів.
Дочка: Тобі добре казати тобі так не робили! І взагалі, ти мене не любиш!
Син: Уявляєш, я пропустив два тренування і тренер протримав мене сьогодні
в запасі.
Мати: Ну, що ж, комусь там теж треба сидіти, не ти, то інший хлопчик; а
взагалі - сам винен. (3)
Син: Хай інший сидить, а я не хочу. Це ж несправедливо: Петров слабший за
мене, а його випустили грати!
Мати: Звідки ти знаєш, що він слабший? (4)
Син: Знаю! Я один з найкращих у команді.
Мати: Я б на твоєму місці так не хизувалася, треба бути скромнішим. (5)
Син: Що з тобою говорити, ти не розумієш...
Дівчинка (п'яти років): Подивись, що він зробив з моєю лялькою! Нога
висить, відірвана.
Тато: Так, справді. А як це трапилось? (6)
Дівчинка: Звідки я знаю? Моя лялька!
Тато: Ну заспокойся. Давай щось придумаємо. (7)
Дівчинка: Не можу.
Тато: Я придумав! Уяви собі, що вона потрапила в аварію і стала
симпатичним інвалідом (усміхаючись). (8)
Дівчинка: Не хочу уявляти. Не смійся. Наступного разу я тебе вб'ю.
Тато: Що ти сказала? Щоб я це чув востаннє! (9)
Дівчинка: Ти поганий, я піду до мами.
Спробуйте вдома провести один день без слів критики чи докору на
адресу вашого сина чи доньки. Замініть їх фразами схвалення з будь-якого
приводу чи без нього. Подивіться на реакцію дитини.
Ну, а якщо дитина щось зробила не так, хіба нам треба мовчати? Ні.
Якщо дитина своєю поведінкою спричиняє негативні емоції,
переживання у вас, сповістіть їй про це.
Як же це сказати? Коли ви кажете про свої почуття дитині, кажіть від
першої особи. Сповістіть про себе, про свої переживання, а не про дитину, її
поведінку.
Наприклад.
1. Ви зустріли брудного сина:
— Я не люблю, коли діти ходять брудні, і мені соромно перед
сусідами.
2. Ви збираєтеся на роботу, а син увесь, час плутається у вас під ногами:
— Мені важко збиратись на робота коли під ногами хтось повзає, і я
весь час шпортаюся.
3. У кімнаті гучна грає музика:
— Мене дуже стомлює гучна музика.
Всі речення містять займенники: «я», «мене», «мені». Тому вислови з
ними називаються «Я-повідомлення».
Хтось із батьків міг би сказати по-іншому:
— Ну що в тебе за вигляд!
— Припини тут повзати, ти мені заважаєш!
— Ти не міг би тихіше?
Це вже «Ти-повідомлення». Саме воно діє на дитину образливо,
критикує, загрожує.
Наприклад:
— Коли ти, нарешті, почнеш прибирати свою кімнату? (Звинувачення.)
— Ну досить, тату. Це ж моя кімната.
— Як ти зі мною розмовляєш? (Осуд, погроза.)
— А що я сказав?
Переваги «Я-повідомлення»
1. Можна висловлювати свої негативні почуття в необхідній формі.
2. Діти ближче вивчають батьків, пізнаючи їхні емоції, почуття.
3. Коли ми відкриті у вираженні своїх почуттів, діти теж.
4. Висловлюючи почуття без наказу чи догани, ми за дітьми залишаємо
право самим прийняти рішення.
Навчіться не закінчувати «Я-повідомленням» «Ти-повідомленням».
Наприклад: «Мені не подобається, що ти така брудна».
Слід змінити «Ти-повідомлення» на безособове речення: «Мене дратує,
коли діти брудні».
А зараз спробуємо навчитись використовувати «Я-повідомлення».
Виберіть із відповідей батьків ті, які більше відповідають «Я-повідомленню».
Ситуація І. Ви кличете доньку до столу. Вона відповідає: «Зараз», - і
продовжує займатись своєю справою. Ви почали сердитись. Ваші слова:
1. Скільки разів тобі треба казати!
2. Я починаю сердитись, коли доводиться повторювати одне і те саме.
3. Мене сердить, коли ти не чуєш.
Правильна відповідь 2.
Ситуація 2. У вас важлива розмова з другом. Дитина постійно заважає
вам розмовляти. Ваші слова:
1. Мені важко розмовляти, коли мені заважають.
2. Не заважай розмовляти.
3. Ти не можеш зайнятися чимось іншим, поки я розмовляю?
Правильна відповідь 1.
Для виконання наступного завдання згадаємо, що використовуючи «Яповідомлення», важливо називати почуття, яке ви зараз відчуваєте. Це не так
просто: ми звикли думати про слова, які треба казати дитині, а не про наші
почуття, які заганяємо всередину. В цьому завданні ви маєте послухати себе.
Спочатку не думайте, що відповісти дитині, а спробуйте відповісти собі, що
ви пережили в кожному випадку. Спочатку заповніть другий стовпчик.
Ситуація
1. Дитина гралася за столом і, незважаючи
на попередження, розлила молоко.
Ваше почуття
«Я – повідомлення»
Засмутилась,
розсердилась
2. Ваша доросла дочка закохалася.
3. Ви входите до кімнати (9-й поверх) і
бачите вашого сина, дошкільника, який
сидить на підвіконні.
4. Ви чекаєте гостей. Дочка відрізала і з'їла
шматок торта, який ви приготували до
свята.
5. Ви вимили підлогу, син пройшов і
залишив брудні сліди.
6. 3 роботи має прийти чоловік, ви просите
дочку збігати по хліб, вона відмовляється.
А зараз, використовуючи назви тих почуттів, які ви записали навпроти
кожної ситуації, напишіть у третьому стовпчику ваше «Я-повідомлення».
Наприклад, у першій ситуації ваш вираз може бути таким: «Мене
дратує, коли діти не слухають, що їм говорять!» Нагадую, що слово «діти»
тут використовують, щоб не казати «ти».
Домашнє завдання: використовувати «Я-повідомлення» в розмовах з
вашою дитиною. Успіх обов'язково прийде. Спочатку визначте, у кого зараз
проблема.
Вас переповнило почуття? Тоді назвіть його самому собі. Тепер
скажіть про нього дитині. І ніколи не забувайте головного правила:
Приймати дитину — означає любити її не за те, що вона красива,
розумна, вчиться на відмінно, допомагає, а просто так, за те що вона є!
5. Поради психолога.
 ПАМ'ЯТКА БАТЬКАМ ОБДАРОВАНИХ ДІТЕЙ
Створіть безпечну психологічну атмосферу дитині в її пошуках, де
вона могла б знайти розраду у разі своїх розчарувань і невдач.
Підтримуйте здібності дитини до творчості й виявляйте співчуття до
ранніх невдач. Уникайте негативної оцінки творчих спроб дитини.
Будьте терпимі до несподіваних ідей, поважайте допитливість ідеї
дитини. Намагайтесь відповідати на всі запитання, навіть якщо вони
вам здаються безглуздими.
Залишайте дитину одну і дозволяйте їй, якщо вона бажає, самій
займатися своїми справами. Надлишок опіки може обмежити
творчість.
Допомагайте дитині формувати її систему цінностей, не обов'язково
засновану на її системі поглядів, щоб вона могла поважати себе і свої
ідеї поряд з іншими ідеями та їх носіями.
Допомагайте дитині задовольняти основні людські потреби, оскільки
людина, енергія якої скута основними потребами, рідко досягає висот
у самовираженні.
Допомагайте дитині долати розчарування і сумніви, коли вона
залишається сама в процесі не зрозумілого ровесникам творчого
пошуку: нехай дитина збереже свій творчий імпульс.
Поясніть, що не на всі запитання дитини завжди можна відповісти
однозначно. Для цього потрібен час, а з боку дитини — терпіння.
Вона має навчитися жити в інтелектуальному напруженні, не
відкидаючи своїх ідей.
Допомагайте дитині цінувати в собі творчу особистість. Однак її
поведінка не має виходити за межі пристойного.
Допомагайте дитині глибше пізнати себе. Виявляйте симпатію до її
перших спроб виразити таку ідею словами і зробити зрозумілою для
оточення.
ВЧІТЬСЯ ТА НАВЧАЙТЕ ДІТЕЙ ПРАВИЛЬНО СПІЛКУВАТИСЬ
Щоб навчитися правильно говорити, треба навчитися читати і слухати.
Читаючи, зосереджено заглиблюйтеся в зміст написаного: намагайтеся
побачити, почути, зрозуміти й запам'ятати художні особливості мови,
мовні звороти.
Збагаченню словникового запасу допоможе спеціальна робота: заведіть
словник для запису нових слів, тренуйтеся в їх вимові та використанні,
добирайте до них антоніми та синоніми, вивчайте слова, що
використовуються в переносному значенні,
Намагайся не лише запам'ятати мову оратора, а й прийоми її побудови.
Стежте за тим, щоб у розповіді не було слів-паразитів, не використовуйте
непотрібних повторів — це збіднює мову.
Стежте за побудовою речень, не вживайте складних конструкцій.
Щодня читайте вголос по 15—20 хв., усвідомте зміст тексту, поміркуйте,
де зробити паузу, поставити наголос, якого емоційного відтінку надати
мові.
 НІ ВИХОВНІЙ АГРЕСІЇ В СІМ’Ї! 
Виховуючи дитину, ми частішe використовуємо метод «агресії» і
спрямовуємо на дитину потік нищівної енергії з величезним негативним
зарядом. Ми зриваємося на дитині, не розуміючи, що цим «заряджаємо»
її. А вона, не в змозі розрядитися, як ми з вами, накопичує агресію в собі.
І рано чи пізно ця агресія дасться взнаки — дитина хворіє (від легких
колік до серйозних психозів).
Своєю нищівною словесною агресією батьки зазвичай намагаються
наївно припинити імпульсивну агресію дитини, не замислюючись над
тим, що дитина, коли стане дорослою, апробує такий урок на батьках.
Ще один вид виховної агресії — тілесна: биття, ляпаси.
Будь-яка дія бере реванш протидією. Ляпас колись може відгукнутися
насильством, а биття — злочином.
Вихована такими методами дитина дзеркально спрямує потік агресії на
своїх дітей. Вона не забуде гніт батьківських емоцій і, сама стане пригнічувати.
Своїми методами виховання ми позбавляємо дитину права на виявлення
негативних емоцій, хоча самі їх провокуємо.
Дуже важливо, щоб ми використовували симпатію та усмішку, підтримку,
співчуття та навіювали доброту, бо всі негативні емоційні вияви
позначаються на психічному стані дитини.
Змініть тактику виховних впливів і полюбіть її, свою дитину. Якою б вона
не була. Адже обов'язок батьків — зробити свою дитину щасливою.
Тільки батькам під силу прокласти правильний шлях взаємин. Виявіть
розуміння й любов, і дитина відплатить вам тим самим — любов'ю та
розумінням!
 ПОСМІХАЙТЕСЬ! 
Пропонуємо розгадати загадку: «Вона немає ціни. Вона збагачує тих, хто її
одержує, не збіднюючи тих, хто її дарує. Вона продовжується одну мить, пам'ять
же про неї часто зберігається надовго. Немає таких багатих, які могли б прожити
без неї, і немає таких бідних, які б не стали багатші її милістю. Вона створює
щастя в домі, атмосферу доброзичливості у справах і служить паролем для
друзів. Разом з цим її не можна купити, випросити,
позичити чи вкрасти, бо вона являє собою таку цінність, яка не принесе ніякої
користі, якщо тільки не буде йти від чистого серця».
Так що ж це? Звичайно ж, посмішка! Тож поговоримо про посмішку...
Вчинки красномовніші за слова, а посмішка означає: «Ви мені подобаєтесь.
Ви робите мене щасливим. Я радий вас бачити». Я кажу про справжню щиру
посмішку - посмішку, сповнену сердечної доброти, що йде з глибини душі,
посмішку, яка високо цінується в людських стосунках.
Що можна порадити, якщо ви не відчуваєте бажання посміхатись? Спробуйте змусити себе: якщо ви наодинці, наспівуйте якусь веселу пісеньку, згадуйте приємні хвилини вашого життя, коли ви чудово повеселилися у товариша
на іменинах, коли ви добре відповідали біля дошки і одержали заслужену
п'ятірку, коли вам посміхнулася дівчина, яка вам симпатична, і погодилася піти з
вами в кіно... Поводьтеся так, як ніби ви вже щасливі, і це приведе вас до щастя!
Щоразу, коли виходите з дому, наберіть бадьорого вигляду, високо
підніміть голову, ніби вона увінчана короною, дихайте на повні груди, «пийте»
сонячне світло, вітайте посмішкою ваших друзів. Намагайтеся зосередитися на
думці про те, що вам хотілося б здійснити, намалюйте в своїй уяві образ
симпатичної і достойної людини, якою вам хотілося б стати. Підтримуваний
вашою думкою, він буде щохвилини перетворювати вас саме в таку особистість!
Посміхайтеся! І люди, зігріті вашою посмішкою, будуть тягнутися до вас!
Посміхайтеся! І ваша посмішка створить щастя у вашому домі, атмосферу
доброзичливості в спілкуванні.
Тільки ця посмішка має йти від чистого серця, тоді ви станете багатші з її
милості. Адже, якщо ви здатні завжди посміхатися життю, життя завжди
посміхнеться вам!
 РЕКОМЕНДАЦІЇ БАТЬКАМ ЩОДО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ. 
1.
Повірте в неповторність своєї дитини, у те, що вона — єдина,
унікальна, не схожа на жодну іншу і не є вашою точною копією. Тому
не варто вимагати від неї реалізації заданої вами життєвої програми і
досягнення поставленої вами мети. Дайте їй право прожити власне
життя.
2.
Дозвольте дитині бути собою, зі своїми вадами, вразливими місцями та
чеснотами. Приймайте її такою, якою вона є. Підкреслюйте її сильні
властивості.
3.
Не соромтеся виявляти свою любов до дитини, дайте їй зрозуміти, що
любитимете її за будь-яких обставин.
4.
Hе бійтеся «залюбити» своє маля: саджайте його собі на коліна,
дивіться йому в очі, обіймайте та цілуйте, коли воно того бажає.
5.
Обираючи знаряддя виховного впливу, удавайтеся здебільшого до
ласки та заохочення, а не до покарання та осуду.
6.
Намагайтеся, щоб ваша любов не перетворилася на вседозволеність та
бездоглядність. Встановіть чіткі межі дозволеного (бажано, щоб
заборон було «небагато — лише найголовніші) і дозвольте дитині
вільно діяти в цих межах. Неухильно дотримуйтесь встановлених вами
заборон і дозволів.
7.
Ніколи не давайте дитині особистих негативних оцінкових суджень:
«ти поганий», «ти брехливий», «ти злий». Оцінювати треба лише
вчинок. Треба казати: «Твій вчинок поганий, але ж ти хороший і
розумний хлопчик (дівчинка) і надалі не повинен так робити».
8.
Намагайтеся впливати на дитину проханням — це найефективніший
спосіб давати їй інструкції. Якщо прохання не виконується, треба
переконатись, що воно відповідає вікові й можливостям дитини. Лише
тоді можна вдаватися до прямих інструкцій, наказів, що буде досить
ефективним для дитини, яка звикла реагувати на прохання батьків. І
тільки в разі відвертого непослуху батьки можуть думати про покарання. Цілком зрозуміло, що воно має відповідати вчинку, а дитина
має розуміти, за що її покарали. Батьки самі вирішують, як покарати,
але майте на увазі, що фізичне покарання — найтяжчий за своїми
наслідками засіб покарання. Дитина повинна боятися не покарання, а
того, що вона може прикро вразити вас. Покараний — вибачений.
Сторінку перегорнуто. Про старі гріхи жодного слова! Покарання не
повинно сприйматися дитиною як перевага вашої сили над її
слабкістю, як приниження.
9.
Не забувайте, що шлях до дитячого серця пролягає через гру. Саме у
процесі гри ви зможете передати необхідні навички, знання, поняття,
про життєві правила та цінності, зможете краще зрозуміти одне
одного.
10.
Частіше розмовляйте з дитиною, пояснюйте їй незрозумілі явища,
ситуації, суть заборон та обмежень. Допоможіть їй навчитися висловлювати свої бажання, почуття та переживання, тлумачити
поведінку свою та інших людей.
11.
Нехай не буде жодного дня без прочитаної разом книжки (день варто
закінчувати читанням доброї, розумної книжки).
12.
Розмовляйте з дитиною, розвивайте її мовлення. Щодня цікавтесь її
справами, проблемами, переживаннями, досягненнями.
13.
Дозволяйте дитині малювати, розфарбовувати, вирізати, наклеювати,
ліпити, працювати з конструктором. Заохочуйте її до цього, створюйте
умови.
14.
Відвідуйте разом театри, музеї (спершу достатньо одного залу, щоб
запобігати втомі, а згодом поступово, за кілька разів, слід оглянути
всю експозицію), організовуйте сімейні екскурсії, знайомлячи дитину з
населеним пунктом де ви мешкаєте.
15.
Привчайте дітей до самообслуговування, формуйте трудові навички та
любов до праці (підтримуйте ініціативу й бажання допомагати вам).
 ДИТИНУ НЕ КАРАЮТЬ: 
l. За те, що вона чимось не влаштовує дорослих: холерика за те, що він
непосидючий і впертий, сангвініка — за рухливість, флегматика — за
повільність, неврівноваженого — за плаксивість.
2. Під час їжі.
3. Якщо вона зазнала невдачі (вона й без того засмучена, присоромлена,
пригнічена). Тут краще підтримати її.
4. За необережність, а вчать обережності, роблячи висновки з
прорахунків дитини; за повільність, незібраність (за цим може бути приховане
занурення в себе або фантазування); за забруднений і порваний одяг, а
вдягають відповідно до обставин; за прорахунки самих батьків тощо.
5. На людях (в автобусі, на вулиці), адже це ще й публічне приниження.
6. При молодшій дитині, оскільки підривається авторитет старшої, а
якщо є ревнощі між дітьми, то це може породити озлобленість у старшої
дитини, а в молодшої — злорадство, а це погіршить їх взаємини.
7. За емоційність, імпульсивність, енергійність. Здатність передбачати
наслідки своїх вчинків остаточно формується у дівчат до 18 років, у хлопців
— до 20, але навчати цього слід з трьох, а особливо з п'яти років. Карати за
вчинки, які дитина не може передбачити, — значить карати за те, що вона
дитина.
8. Поспішно, не розібравшись: краще пробачити десятьох винних, ніж
покарати одного невинного. Необхідно поєднувати покарання з іншими
методами виховання, дотримуючись педагогічного такту та враховуючи вікові
та індивідуальні особливості дитини.
Реакція батьків на вчинок дитини має бути продуманою, вільною від
негативних емоцій. У реакції не повинно бути істеричності. На істеричний
крик, жестикуляцію, надлишок емоцій дитина відповідає тим самим. Не
повинно бути люті, гніву. Лють призводить до надмірних покарань, а це
породжує в батьків муки сумління. Спочатку покарали, а потім шкодують,
жаліють. Тепер в очах дитини винні батьки і вона стає в позу ображеної. Не
слід погрожувати дитині, краще попередити. Часом погроза сприймається
гірше, ніж саме покарання. В погрозі завжди є шантаж, і зрештою дитина
також починає шантажувати батьків.
 ЯК ЗАПОБІГТИ НЕГАТИВНИМ НАСЛІДКАМ ПОКАРАННЯ. 
1.
Відокремлюйте свої почуття від дій. Не засуджуйте дитину. Вона має
відчувати, що її люблять, але її дії в конкретному випадку можуть бути
неприйнятними. Пам'ятайте: щоб змінити вчинки дитини, треба
навчитися розуміти її. Суворі слова мають стосуватися тільки
неправильних дій дитини, але не її особистості. Брутальність,
моралізування, нетактовність свідчать про педагогічну непридатність, а
дитину роблять невпевненою, знервованою, тривожною.
2.
Уважно вивчайте свою дитину. Обов'язковою умовою у виборі форм
покарання є знання індивідуальних особливостей дитини: її
темпераменту, характеру, особливостей реагування на певний вид
покарання. Ви маєте знати стан її здоров'я, нервової системи. Дії
дитини у стані нервового розладу є симптомами емоційних ускладнень
через критику, звинувачення або покарання, напружену сімейну
атмосферу. Зрозуміло, що витончений, вразливий меланхолік
сприйматиме покарання зовсім не так, як енергійний, товариський
сангвінік, вибуховий холерик чи врівноважений, спокійніший флегматик. Дівчаток теж треба карати не так, як хлопчиків. Дівчинка взагалі
потребує особливого виховання, заснованого більшою мірою на
ніжності й ласці. Вона більш чуттєва й емоційна, глибше переживає з
приводу зроблених помилок. Часом одного суворого слова, навіть
докірливого погляду, досить, щоб вона припинила небажані дії.
Необхідно взагалі відмовитися від тілесних покарань, від яких шкоди
більше, ніж користі.
3.
Треба враховувати емоційний стан дитини. Якщо видно, що дитина
засмучена і дуже переживає, то чи потрібно додавати негативу,
використовуючи покарання? Але водночас треба пам'ятати, що змінити
поведінку дитини можна тоді, коли активізується її почуттєва сфера.
Відчувши всю повноту негативних переживань, дитина навряд чи
захоче повторити подібний вчинок. Потрібно, щоб вона набула цього
негативного досвіду, але тут не можна перестаратися. А дорослий у цей
час повинен бути поруч, зі схваленням поставитися до рішення дитини
виправитися і всіляко підтримати її. Відповідайте на почуття дитини.
Давайте їй виговоритися, щоб негативні емоції знайшли вихід у словах,
а не в діях.
4.
Перш ніж карати, треба обов'язково з'ясувати мотиви вчинку. Якщо без
покарання не можна обійтися, нехай дитина вибере його сама. Практика
показує: діти здебільшого вибирають суворіше покарання, ніж батьки.
Але в таких випадках вони не вважають його несправедливим і не
ображаються.
5.
Караючи дитину, впевніться у тому, що вона розуміє причину, щоб
вона звинувачувала себе, а не того, хто карає. Якщо ж дорослий
змушений застосувати покарання, то при цьому йому не можна
використовувати образливі слова, принижувати гідність маленької
людини, акцентувати увагу на слабких сторонах, фізичних вадах
дитини.
6.
Дайте зрозуміти синові чи доньці, що дисциплінарні проблеми дітей
стосуються не тільки дорослих, а є спільними для всіх.
7.
Навчайте дитину норм і правил поведінки в різних місцях і різних
життєвих ситуаціях ненав'язливо та без моралізування.
8.
Накладіть обмеження на небезпечні та руйнівні дії. Допоможіть дитині
спрямувати свою активність у дозволене русло. У цьому полягає
основна формула динамічного підходу до проблеми дисципліни
дитини.
9.
Будьте самі прикладом культурної поведінки з іншими людьми, з
предметами та довкіллям.
10.
Треба пам'ятати, що вся відповідальність за наслідки покарання цілком
покладається на дорослого. Слід пам'ятати, що міра покарання повинна
відповідати важкості провини, тобто не треба застосовувати серйозне
покарання за несерйозну провину.
 ЯК УНИКНУТИ ПОКАРАНЬ? 
Необхідна профілактика. Вона полягає в тому, щоб запобігти
небажаним діям дитини ще до їх здійснення. Для цього потрібно
сформувати в дитини прийнятну реакцію на певні обставини, виробити
вміння самостійно й адекватно їх оцінювати і відповідно діяти. Краще
запобігти, ніж потім карати. Необхідно поспілкуватися з дитиною,
пояснити, розповісти, показати на прикладі, чому так робити можна, а так
— не можна, до яких наслідків може призвести порушення якогось правила,
норми, розпорядження, яке покарання воно тягне за собою. Треба вчити
дитину робити такий аналіз самостійно, думати, перш ніж щось зробити,
передбачати наслідки скоєного.
Дитина народжується гармонійною, чистою і досконалою. Вона
відкрита для світу, вона всотує все, що їй дають дорослі. Чим буде
насичуватися її розум, наповнюватися її душа, залежить переважно від нас
— батьків, дорослих.
Напевно, покарання як засіб виховання ще надовго залишиться в
нашому житті. Для того, щоб його позбутися назавжди, треба дуже багато
змінити в нашому суспільстві, в культурі сімейних взаємин, у системі
суспільного виховання.
ЗОЛОТІ ПРАВИЛА ВИХОВАННЯ В СІМ'Ї. 
1.
Повага до індивідуальності дитини (врахування
бажань,
інтересів, потреб), її самостійності, допомога у пошуку шляхів
виходу зі складних ситуацій;
2.
Формування
системи
цінностей
та
збереження
в
сім'ї
емоційного комфорту;
3.
Підвищення психологічної освіти батьків, набуття знань,
урахування індивідуальних та вікових особливостей дитини;
4.
Забезпечення тісного взаємозв'язку і взаємодії зі школою та
іншими дитячими колективами. Лише дружні, відкриті стосунки
дитини
з
батьками,
взаємодопомога,
турбота
та
увага
забезпечать добрі відносини в сім'ї, бажаний результат
виховання.
ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БАТЬКАМ. 
1.
Не навчайте тому, у чому ви самі не обізнані. Щоб правильно виховувати,треба знати вікові та індивідуальні особливості дитини.
2.
3.
Не сприймайте дитину як свою власність, не ростіть її для себе.
4.
Довіряйте дитині. Залишайте за нею право на власні помилки, тоді дитина оволодіє вмінням їх самостійно виправляти.
5.
Не ставтеся до дитини зневажливо. Дитина повинна бути впевнена в
своїх силах, тоді з неї виросте відповідальна особистість.
6.
Будьте терплячими. Ваша нетерплячість — ознака слабкості, показ
вашої невпевненості в собі.
7.
Будьте послідовними у своїх вимогах, але пам'ятайте: твердість лінії у
вихованні досягається не покаранням, а стабільністю обов'язкових для
виконання правил, спокійним тоном спілкування, неквапливістю і
послідовністю.
8.
Вчіть дитину самостійно приймати рішення і відповідати за них.
9.
Замініть форму вимоги «Роби, якщо я наказав!» на іншу: «Зроби, тому
що не зробити цього не можна, це корисно для тебе і твоїх близьких».
10.
Оцінюючи дитину, кажіть їй не тільки про те, чим ви невдоволені, а й
про те, що вас радує. Не порівнюйте її з сусідською дитиною,
однокласниками, друзями. Порівнюйте, якою вона була вчора і якою є
сьогодні. Це допоможе вам швидше набути батьківської мудрості.
11.
Ніколи не кажіть, що у вас немає часу виховувати свою дитину, бо це
означатиме: мені ніколи її любити.
12.
Завжди пам'ятайте: ми виховуємо дітей власним прикладом, системою
власних цінностей, звичним тоном спілкування, ставленням до праці та
дозвілля.
13.
Тож давайте вчитися виховувати наших дітей, пізнавати те, чого ми не
знаємо, знайомитись з основами педагогіки, психології, права, якщо
насправді любимо їх і бажаємо їм щастя.
Література
1. Аромштам, М. С. Ребенок и взрослый в «педагогике переживания» [Текст]
/ М. С. Аромштам. — М.: ЛИНКА-ПРЕСС, 1998.
2. Буре, Р. С. Готовим детей к школе [Текст]: кн. для воспит. дет. сада / P.C.
Буре. — М.: Просвещение, 1987.
3. Ватутина, Н. Д. Ребенок поступает в детский сад [Текст] / Н. Д.
Ватутина— М.: Просвещение, 1985.
4. Гиппенрейтер, Ю. Б. Общаться с ребенком. Как? [Текст] / Ю. Б.
Гиппенрейтер. — Т-е изд., испр. и доп. — М.: ЧеРо : Сфера, 2001.
5. Островская, Л. Ф. Беседы с родителями о нравственном воспитании
дошкольника [Текст] / Л. Ф. Островская. — М.: Просвещение, 1987.
6. Волкова, Н. П. Педагогіка [Текст] : пос. для студ. вищих навч. закл. / Н. П.
Волкова —- К.: Вид. центр «Академія», 2001. — С. 220—232.
7. Кацинська, Л. Л. Технології виховної діяльності класних керівників 5—6
класів [Текст]: практ. пос. / Л. Л. Кацинська. — Рівне : ІПКПК,
2000. — С. 6—7.
8. Макаренко, А. С. Книга для батьків [Текст] / А. С. Макаренко.—К.: Рад.
школа, 1980. —327 с.
9. Подласый, И. П. Педагогика. Новый курс [Текст]: учебник для студ. пед.
вузов. В 2 кн. Кн. 2. Процесс воспитания / И. П. Подласый. — М.: Гуманит.
изд. центр «Владос», 1999. — С. 235—240.
10. Савченко, О. Я. Сімейне виховання : Молодші школярі [Текст] / О. Я.
Савченко. — К.: Рад. школа, 1979. — 140 с.
11. Сухомлинський, В. О. Батьківська педагогіка [Текст] / В. О.
Сухомлинський. — К.: Рад. школа, 1978. — 263 с.
12. Фіцула, М. М. Педагогіка [Текст]: навч. пос. для студ. вищих пед. закл.
освіти / М. М. Фіцула. - Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 1999. — С.
97—100.
13. Харламов, И. Ф. Педагогика [Текст] : учеб. / И. Ф. Харламов. — 6-е изд.
— Минск: Універсітзцкае, 2000. — С. 541—543.
14. Шанскова, Т. І. Соціально-педагогічна підготовка до робота з батьками
учнів [Текст] / Т. I. Шанскова. — Житомир : ЖДПУ, 2000. — 100 с.
15.Алєксєєнко, Т. Педагогічні проблеми молодої сім'ї [Текст] / Т.
Алєксєєнко. —ІЗМН, 1997
16. Виховна діяльність сучасної сім'ї [Текст]: зб. статей. — К.: Пед. думка,
2001,
17. Вчителі і батьки — вихователі [Текст]: зб. статей. — К.: НДІ педагогіки,
1990.
18. Корчак, Я. Як любити дітей [Текст] / Януш Корчак ; переклад з пол. В.
Лисиці; упоряд. П. Вовк; передм. М. Шабаєвої. — К.: Рад. школа, 1976. — Бка для батьків).
19. Макаренко, А. С. Книга для батьків [Текст] / А. С. Макаренко. — К. : Рад.
школа, 1980.
20. Програма формування педагогічної культури батіків [Текст] / за ред. В. Г.
Постового. — К.: ДЦССМ, 2003.
21. Родинне виховання: школа і сім'я - виховуємо разом [Текст] / упоряд. О.
Хромова,
Т. Бишова. — К.: Шкільний світ, 2007.
22. Родительские собрания [Текст]: пос. для учителя. — М.: Школьная
Пресса, 2005.
23. Сухомлинський, В. О. Батьківська педагогіка [Текст] / В. О.
Сухомлинський. — К.: Рад. школа, 1978.
24. Фалькович, Т. А. Нетрадиционные формы работы с родителями [Текст]:
для кл. руковод; /Фалькович Т. А., Толстоухова Н. С, Обухова Л. А. — М.: 5
за знания, 2005.
25. Хромова, О. Л. Педагогічний всеобуч батьків [Текст] / О. Л. Хромова,
Т. В.Кравченко. — К.: Знання, 1990.
26. Клюева, Н. В. Программы социально-психологического тренинга [Текст]
/
Н. В. Клюева, М. А. Свистун, г. Ярославль: Содействие, 1992.
27. Лютова, Е. К. Тренинг эффективного взаимодействия с детьми [Текст]:
комплексная программа / Е. К. Лютова, Г.Б. Монина. — СПб.: Речь, 2000.
28. Марковская, И. М. Тренинг взаимодействия родителей с детьми [Текст]:
цели, задачи и основ, принципы / И. М. Марковская. — СПб.: Речь, 2000. (Психол. тренинг).
29. Тартаковский, Б. Повесть об учителе Сухомлинском [Текст] / Б.
Тартаковский. — К.: Днепро, 1983.
30. Фалькович, Т. А. Подростки XXI века [Текст]: психолого-педагогическая
работа в кризисных ситуациях: 8—11 кл. / Т. А. Фалькович, Н. С.
Толстоухова, Н. В. Высоцкая. - М.: ВАКО, 2006.
31. Аромштам, М. С. Ребенок и взрослый в «педагогике переживания»
[Текст] / М. С. Аромштам. — М.: ЛИНКА-ПРЕСС, 1998.
32. Буре, Р. С. Готовим детей к школе [Текст]: кн. для воспит. дет. сада / P.C.
Буре. — М.: Просвещение, 1987.
33. Ватутина, Н. Д. Ребенок поступает в детский сад [Текст]: Н. Д. Ватутина М.: Просвещение, 1985.
34. Гиппенрейтер, Ю. Б. Общаться с ребенком. Как? [Текст] / Ю. Б.
Гиппенрейтер. - 3-е изд., испр. и доп. — М.: ЧеРо: Сфера, 2001.
35. Островская, Л. Ф. Беседы с родителями о нравственном воспитании
дошкольника [Текст] / Л. Ф. Островская. — М.: Просвещение, 1987.
36. Айзенк, Г. Як перевірити здібності вашої дитини [Текст]: тести для дітей
10—15 років : [пер. з англ.] / Г. Айзенк, Д. Еванс. — К.: Школа, 2001.
37. Розкажіть онуку [Текст]: газ. для вчит. почат, кл. та вихов. дит. садка. —
№ 19. —2001.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа