close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Науковий збірник Українського Вільного Університету
ЮВІЛЕЙНЕ ВИДАННЯ
Том VI
Мюнхен 1956
(стор. 147 – 166)
Проф. М. Міллер.
Дніпрельстанівська
археологічна експедиція
Наркомосу України (1927-1932)
Надпоріжжя
Надпоріжжям називається відтинок Дніпра приблизно від м. Дніпропетровського
(Катеринослава) та до м. Запоріжжя (Олександрівське) Цю місцевість звуть також
«Порожистю частиною Дніпра» або «Великим коліном Дніпра». На цьому відтинку Дніпро
перетинає виходи так званого Українського кристалічного щита, що й обумовлює тут
формацію порожистої частини. На протязі понад 90 км. від Дніпропетровського та до о-ва
Хортиці Дніпро має падіння на 33 мтр. і на цьому ж відтинку має 9 порогів, 91 забори та 120
скель і великих каменів.
Місцевість Надпоріжжя – ґрандіозна, прекрасна та своєрідна і дуже відрізняється від
Надчорноморського степу, що її оточує з усіх боків на сотки км. На всьому протязі
Надпоріжжя правий бік Дніпрової долини – крутий, більш скелястий, поперерізуваний
крутими ярами та балками, а лівий – більш похилий. По балках – дубові ліси, по Дніпрові –
блукви та острови скелясті, піскуваті або вкриті лісом. Надпоріжжя мало надзвичайні
природні багатства і в усі часи творило сприятливі умови для життя людини, особливо
вигідні для ранніх ступенів розвитку людства з первісним збирацьким та скотарським
господарством. Велика кількість кам'яних кристалічних порід, лісу, чорноземні узбережні
луки, придатні для раннього хліборобства, незвичайні рибні багатства, сила дикого звіру та
птаства, – всі ці умови різко відокремлювали Надпоріжжя від довколишнього степу і
творили з нього своєрідну оазу. Багато письменників та мандрівників усіх часів, починаючи
від Геродота, звертали увагу на виключно багаті природні умови Надпоріжжя та, почасти,
Нижнього Дніпра.
Цими ж умовами й пояснюється рання поява тут людей, а в зв'язку із знахідками тут
останнього часу виникає вже питання і /147/ про формування тут первісного людського
гурту. Ці ж природні передпоклади обумовили в Надпоріжжі рясне населення вже за
передісторичних часів і високий розвиток культури, яка з цього осередку
розповсюджувалася і вгору і на низ по Дніпрові, на захід до Дністра і на схід до Дінця, а
впливи цієї культури відбивалися й ширше.
Завдяки тому Надпоріжжя має надзвичайну насиченість пам'ятками матеріяльної культури
від первісної людини через усі часи аж до запорізьких січей та російських твердинь 18 ст. –
пам'яток московського наступу та загарбання «Запорізьких вольностей».
1
У всі часи всіх дослідників вражала надзвичайна кількість
могил, що рясно вкривають
степи обабіч Надпоріжжя. У «всеподданейшем докладе» за археологічні розшуки в 1853 р.
сказано: «Оглянуто місцевість між річками Сурою та Базавлуком. Всю ту просторінь вкрито
могилами». І. Забєлін в 1860-х рр. писав: «Ніде немає такої кількости могил
найрізноманітнішого розміру та конструкції, як на просторі, що оточує Дніпрові пороги
верстов на 200 або 300 в квадраті». Д. Самоквасов у 1880-х рр. писав: «Кількістю могил
особливо звертає на себе увагу місцевість, що лежить за порогами. На протязі 7 км.
упродовж та 2 км. завширшки розкидано до 500 могил купами та поодинці. В напрямку на
захід від Безщасної могили тягнеться майже безперервний цвинтар на більш як 5 км., що
складається з насипів різного розміру та форми. М. Ростовцев ще пізніше пише: «На правому
березі Дніпра тягнеться між Никополем та Катеринославом ланцюг найвідоміших багатих та
могутніх могил Чортомлицька, Геремесовські могили, Краснокутська, а також чудова
Олександропільська. Вся ця серія складає одну цілість». Наш відомий археолог
М. Макаренко писав: «Рідко де трапляються степи, так рясно та густо всіяні могильними
насипами, як понад шляхом з Катеринослава на Олександрівське (Запоріжжя) та Никопіль,
уподовж ґрунтового шляху на правому високому березі Дніпра. Увесь той шлях без кінця
всипаний груповими та поодинокими могилами різних часів».
Геродот писав про місцевість Гери над Дніпром, де скити ховали своїх царів. Сучасна
наука вважає доведеним, що Гери – це й є місцевість обабіч Великого Дніпрового коліна.
Надпоріжжя віддавна вславилося численними знахідками пам'яток культур усіх часів.
Місцевий діяч О. Поль в 1860–80 рр. зібрав величезну колекцію археологічних пам'яток, що
на ті часи оцінювалися на 800 000 карб. Більшість матеріялів цієї колекції зібрано в
Надпоріжжі. Далі Д. Яворницький продовжував те збирання і, на базі тих величезних та
дорогоцінних з наукового погляду матеріялів, створено Дніпропетровський історикоархеологічний музей, що був одним з найкращих на всю Україну. /148/
Дніпрельбуд
Після революції, коли владу захопили большевики, вже в 1918 р. вони організували так
званий ГОЭЛРО (Государственный план электрификации России). Ця організація створила
плян побудови великої кількости гідроелектростанцій, в тому й на Україні. Першу
гідроелектростанцію побудовано на р. Волхові (1922 – 1926) і тоді ж на початку 1920-х рр.,
взялися до планування та попередніх робіт для побудови Дніпрельстану (в процесі побудови
– Дніпробуд, по-російськи Днепрострой та Днепрогэс). Перші 2-3 роки переводилися
геологічні, гідрологічні та інші дослідження Надпоріжжя та околишних ділянок Дніпра і,
разом з тим, складалися детальні плани будівництва. В 1927 р. почалися перші технічні
роботи в околицях Кічкаса-Запоріжжя. По шістьох роках основні роботи закінчено і пущено
в хід першу чергу турбін.
В наслідок оцих будівництв мусіли відбутися великі геофізичні зміни всієї смуги
Надпоріжжя, що назагал звалися «деформацією терену». Між Кічкасом та Запоріжжям мала
бути побудована залізобетонна гребля через увесь Дніпро, довжиною на 760 мтр. та
височиною на 60 мтр. Рівень Дніпра мав підвищитися на 37,5 мтр. Затопленню, на протязі
Дніпра вгору до 100 км., підлягала площа коло 16.000 га, на якій містилося коло 4.000
селянських садиб, що підлягали переселенню. Це затоплення творило великий став, що був
названий «Озеро Леніна» і був різної широчини, залежно від топографії місцевосте. В деяких
місцях Надпоріжжя, де до долини Дніпра заходили широкі балки, творилися затоки
довжиною до 15 км. Підвищення рівня води було звичайно найбільшим перед греблею і
вгору зменшувалося поступово, сягаючи біля Дніпропетровського лише 1,5 мтр. Заливалася
також долина в гирлі р. Самари. Крім затоплення долини Дніпра, переводилися також великі
деформації суходолу, Перед островом Хортицею висаджено в повітря низку невеликих
скелястих островів. На правому боці Дніпра скопувано та вирівнювано значні площі для
побудови споруд Дніпрельстану. На лівому високому березі Дніпра скопувано та
2
вирівнювано
верховину гори, площею до 4 кв. км., (Майдан «А») для побудови тут низки
металюрґійних заводів.
Ясно, що за такої деформації, що охоплювала великі площі не тільки всіх низин
Надпоріжжя та островів, але, в деяких випадках, і вищих місцевостей, тут мусіла загинути
величезна кількість історичних та археологічних пам'яток ще невідомих, наявність яких
можна було передбачити завдяки численним знахідкам, що ними здавна уславилося
Надпоріжжя.
Дніпрельстанівська археологічна експедиція Наркомосу України
Вищенаведені обставини врахував ВУАК (Всеукраїнський Археологічний Комітет Акад.
Наук) і добився перед Наркомосом створення спеціяльної археологічної експедиції, що мала
б дослідити /149/ ввесь терен затоплення та деформації, ніде не виходячи за його межі.
Наркомос асигнував спеціяльні кошти, які видавав і в дальшому аж до кінця експедиції.
Деякі кошти, значно менші, давали також ВУАК, Товариство сприяння Дніпрельбуду,
Дніпропетровська міськрада та Музей. Дещо допомагав, більш натурою, і Дніпрельбуд
(приміщення, робітники), а від 1930 р. експедиція мала спеціяльне постачання харчами. Всі
матеріяльні звіти надсилано до Наркомосу в Харків.
За ввесь час праць експедиції витрачено на неї грішми 120.000 карб., що на ті часи,
особливо до 1930 р., становило великі кошти. У всякому разі ДАЕНКУ була першою на
увесь СССР експедицією, пов'язаною з соцбудівництвом і, разом з тим, найбільшою за своїм
складом та найвизначнішою за своїми наслідками. Тому то ця експедиція, її побудова, плян
робіт, досвід та наслідки мали велике значення і особливо цікавили Держ. Академію Історії
Матеріяльн. Культури в Петербурзі (ГАІМК), вищу археологічну установу в СССР, яка
щойно починала приступати до праць на соцбудівництвах.
Під час своєї праці експедиція також творила перший своєрідний польовий інститут. Тут
вироблялися методи польового дослідження, техніки розкопів та вивчення могил, становищ
та селищ з землянок. Археологи, особливо молоді, працюючи під доглядом та керівництвом
старших, набували тут досвіду та знання і, яко науковці, зростали на очах. Експедиція
виробляла та вживала нові методи досліджень та праць, робила вирізки ґранітових брил та
вирізки ґрунтів з палеолітичними стойбищами, і то в розмірах до того не чуваних.
Експедиція працювала протягом шість років, кожного року з весни й аж до осени, в ріжні
роки від 4 до 7 місяців вряд.
Склад експедиції
Вже в 1925 р. керівником всіх дослідів історичних, археологічних, етнографічних та
природознавчих УВАК та Нарокомос призначив проф. Д. Яворницького – давнього
директора Дніпропетровського музею та знавця Надпоріжжя, який і почав справу майбутніх
дослідів лаштувати до стану потрібної організації. Насамперед Д. Яворницький перевів
попередню екскурсію Надпоріжжям для ознайомлення з місцевістю, що підлягала
деформації, та щоб набути матеріяли для складання бодай орієнтовного кошторису на
дослідчу працю. Від того часу і до кінця Дніпропетровський музей зробився головним
штабом, базою та місцем збирання всіх матеріялів експедиції, цю ролю відогравав він аж до
кінця.
В 1927 р. Наркомос зорганізував знову спеціяльну наукову експедицію, яка мала завдання
виявити та занотувати ті найголовніші місцевості по берегах та островах, що їх треба було
дослідити /150/ негайно, разом з роботами на Дніпрельбуді, що вже розпочиналися. Тому
експедиція найбільшу увагу звернула на терени самого Дніпрельбуду, в околицях Кічкасу, де
археологічні пам'ятки кожного часу підлягали загрозі знищення. До складу цієї дослідчої
експедиції належали Д. Яворницький, О. Федорівський (Харків НКО), проф. В. Пархоменко,
проф. В. Бречкевич (Дніпропетр. ІНО та музей), М. Рудинський (Київ, ВУАК), етнограф
3
В. Білий
(Київ, ВУАН), К. Мощенко (Київ, музей), тимчасово Т. Кіранів (Никопіль, музей) та
ще дехто.
Після цієї попередньої експедиції, на перші відпущені гроші, від початку червня 1927 р.
біля Кічкасу почала свою працю вже постійна експедиція. До складу цієї експедиції
(ДАЕНКУ) на її першому етапі належали: М. Рудинський, В. Гамченко, А. Добровольський
(Херсон), П. Смолич (Чернігів), і, яко молодші археологи, – П. Козар, В. Грінченко та
Т. Кіранів. З них В. Гамченко та М. Рудинський, після гострої сутички з А. Добровольським,
покинули експедицію, і В. Гамченко повернувся додому, а М. Рудинський перевів дослідчу
працю окремо й самостійно. Далі прийшли до експедиції М. Міллер (Таганріг) та, пізніше,
І. Левицький (Харків). З молодших археологів працювали П. Козар, В. Грінченко, О. Тахтай,
Т. Тесля, Т. Кіранів, та, яко асистенти, Авраменко, Пасько, Ковтун, І. Потапов,
Т. Неклюдова, О. Фоті, Г. Мартене, К. Болтенко (аспірант ГАІМК з Ленінграду) та один рік
працював, яко консерватор, А. Чернишов (Ін-т Історичної Технології при ГАІМК'у).
Тимчасово працювали й деякі інші особи вже меншого значіння, в тому й студенти
Музейного відділу при Художньому Ін-ті в Києві. Всі роки експедиції працював при ній, яко
кресляр, В. Соляник, один рік маляр І. Євсевський. Яко фотограф, від початку експедиції і до
свого заарештувати в 1931 р., працював Е. Федорович, а по ньому Залізняк.
Кожного року експедиція в своєму складі значно змінювалася, і така поточність та зміна
робітників неґативно відбивалася на праці. З старших археологів найдовше працювали
А. Добровольський (6 років), М. Міллер (4 роки) та П. Смолич (коло 4-х). Всі інші
працювали коротший час. В рр. 1931–32 разом з експедицією працювали також геологичетвертинники акад. В. Різниченко та Л. Лепікаш, і на ті часи експедиція набула характеру
комплексної.
Побудова експедиції
Дніпрельстанівська експедиція була першою в Україні, як і в усьому СССР та в старій
Росії, за своїм розміром, витраченими грішми, за своїм зв'язком з «соцбудівництвом» і,
наприкінці, за своїми наслідками, великими так кількісно, як і з наукового боку. Скільки
уряд СССР передбачав і дальші експедиції такого роду, пов'язані з розгортанням
«соцбудівництва», пов'язаних з деформацією терену, структура, практика та досвід ДАЕНКУ
мали /151/ особливе значіння та викликали особливий інтерес, найбільш в ГАІМКУ, що був
вищою археологічною установою в СССР.
Організація експедиції склалася своєрідна. Офіційним головою був проф.
Д. Яворницький, і він багато зробив для експедиції, для її організації, збирання людей,
здобування потрібних грошей, для оборони її інтересів та представництва перед вищими
органами. Проте за своїм похилим віком не міг довго перебувати на місцях розкопів, в
умовах експедиції, а жив в Дніпропетровському в своєму будинкові і лише 2-3 рази на сезон
приїздив на 1-2 дні до головного штабу експедиції. Завдяки такому стану наукове
керівництво експедицією склалося дуже своєрідне, у вигляді так званих «нарад». Експедиція,
звичайно, була розбита на кілька загонів, на чолі яких стояли старші археологи, біля них
знаходилися асистенти, практиканти та допомогово-технічний персонал. Загони працювали
одноразово в різних місцях. Молодші археологи звичайно робили попередні глибокі
розвідки, відшукуючи пам'ятки, що підлягали дослідженню, іноді ж, з доручення наради, і
самі досліджували деякі пам'ятки. Взагалі експедиція мусіла дослідити всі площі робіт біля
Кічкасу та Запоріжжя і всю смугу затоплення аж до Дніпропетровського, до закінчення
Дніпрельбуду, тобто, до замкнення греблі та підйому води. В зв'язку з тим експедиція мусіла
в своїх дослідчих працях поступово посуватися вгору по Дніпрові.
Наради скликалися в штабі експедиції – місці головних робіт – кожен раз як приїздив
Д. Яворницький, або й без його, в міру потреби, звичайно 1-2 рази на місяць. На нараду
з'їздились всі археологи експедиції. Археологи робили звіти за свої дослідження та стан
робіт на своїй ділянці. Обговорювалися методи дослідження пам'яток. По дискусії
4
вирішували
гуртом, кому треба пересунутись на нове місце і на яке саме, кому поширити
праці на старому, куди пересунути молодших археологів для дальшої розвідки. Тут же
виявлялися потреби експедиції, які доводилися до відома Д. Яворницького.
Такий демократичний спосіб колективного наукового та робочого керівництва
експедицією, мав великі досягнення, бо творив зв'язок між всіми загонами, що працювали в
ріжних місцях. Але заширока демократія в організації таких великих робіт мала й значні
недотягнення. До 1931 р. це досить виявилося і від лопатку робіт цього року, заступником
голови експедиції на місці призначено М. Міллера. Від того часу Д. Яворницький до робіт
експедиції вже зовсім не втручався і приїздив хіба один раз на рік. З призначенням
заступника порядок робіт змінено, заведено єдине керівництво; терени, що підлягали
дослідженню, точно розподілено між археологами з їх повною відповідальністю за
дослідження своєї ділянки. Наради збереглися, але скликалися не часто і мали характер
звітів, які складали про свою працю археологи Заступникові Голови. Наслідки чіткішого
розподілу праці, посилення плановости та відповідальности в праці в скорому /152/ часі
виявилися і тоді саме було зроблене сенсаційне відкриття перших палеолітичних стацій.
Пропагандна праця
При Дніпрельбуді існував фотографічний відділ, в якому були й апарати до
кіноздіймання. Тим фотоприладдям фотовідділ мав фіксувати всі стадії та окремі моменти
процесу побудови Дніпрельстану. В 1930 р. було наказано тому відділу зфотографувати на
кіноплівку також і моменти з праць ДАЕНКУ. Цей фільм, досить цікавий і рідкісний за
своєю тематикою, зроблено. Але він чомусь не був надрукований в позитиві, і плівка-неґатив
була в дальшому передана на сховище до Дніпрельстанівського музею в Запоріжжі. Справді,
в цьому фільмі не було нічого «партийного», і тому, очевидно, партийне керівництво не
вважало за потрібне його демонструвати. А може помстилися за виставку на Дніпрельстані і
не хотіли популяризувати експедицію.
Фотограф експедиції Е. Федорович зовсім не розумівся в завданнях наукового фото, але
мав художній смак і поробив тисячі прекрасних фото з найкрасивіших місць Надпоріжжя.
Зроблено дорогий альбом, туди наліплено понад сотню найкращих фото, на альбомі
зроблено відповідні написи з подякою Дніпрельбуду, і той альбом делегація від ДАЕНКУ
піднесла головному будівельнику Дніпрельбуду інж. Вінтеру.
Технічне обладнання експедиції, в порівнянні до европейських експедицій, було
надзвичайно слабе. Фотоапарати, яких було чимало в аматорів до революції, під час
революції сконфіскували большевики. Своїх фотоапаратів на той час соввлада не робила.
Фотографувати заборонено всі соцбудівництва, всі мости і всі шляхи сполучення. По містах
заборонено фотографувати всі будинки, на яких були бодай які вивіски. До продажу не було
ні фото ні фотохемікалій. Тому ні один навіть старший археолог не мав свого апарату. А у
фотографа експедиції був старовинний апарат з міхом і скляними платівками, і йому дозволено фотографувати лише експедицію, а експедиція працювала одноразово в кількох
місцях, і тому найпоказовіші й найцікавіші моменти з досліджень пам'яток залишалися не
фіксованими на світлинах. Компаси та рулетки у археологів були свої. Ніяких же струментів
для здіймання та нівеліювання місцевости не було зовсім. Всі археологи мали лише мірні
двометрові саморобкові штанґи та ватерпаси і за допомогою цього первісного приладдя
робили окомірне здіймання місцевости та нівелювання. Лише в 1931 р. пощастило здобути
для штабу експедиції, що стояв не в селі, а на Дубовому острові, 3 якихось старовинних
шатра військового типу.
Наслідки праць ДАЕНКУ
Матеріяли, здобуті дослідами та розкопами, наприкінці праць кожної групи експедиції,
маркувалися: на кожній речі хемічним /153/ олівцем становився умовний знак, що подавав
місце5 розкопів, квадрат розколу та глибину, на якій річ знайдено. Той же знак становився на
папірці, який разом з річчю загортався у більший папір і перев'язувався шворкою. На цій
обгортці також становилася тая ж марка. Всі марковані та загорнуті речі укладалися в
дерев'яні скрині, а зверх їх вкладався перелік речей в даній скрині. На скрині знадвору також
робився напись місця розкопів, час та прізвище археолога. По закінченні сезону робіт
експедиції, всі скрині з речами перевозили до Дніпропетровського музею. Кількість скринь з
матеріялами з розкопів експедиції дійшла таких розмірів, що ті скрині довелося складати
серед двору. Тоді Д. Яворницький, по закінченні робіт 1930 р., на залишки від асигнованих
коштів на експедицію, побудував позад музею капітальний склеп, цегловий під залізним
дахом, і там поскладали всі скрині. Там же складалися 8 величезних вирізок ґрунту з палеолітичними кабицями та знаряддям біля них (первісні стойбища). Вирізувані нерухомо, такі
вирізки важили до півтони. Поміж ними були й вирізки так званих монолітів, що показували
геологічне нашарування та культурні горизонти поміж ними.
Проте найбільш показові або цілі речі Д. Яворницький приймав окремо, або й витягав із
скринь і ставив у музеї до експозиції. В музеї також експоновано три вирізки нерухомих
поховань доброї цілости – з доби неоліту, бронзи та пізнє татарське. В музеї ж
демонструвалися вирізки шліхувадел, що являли цілі ґранітові брили з полірувальною
поверхнею або заглибинами, на яких шліхували в свій час кам'яне знаряддя. Для Кічкаського
скарбу придбано спеціяльний залізний сейф.
Таким чином, в скринях залишалися тисячі кремінних та кам'яних малопоказових знарядь,
відскепи, відлупки та скалки, а також тисячі менш показових черепків від посуду
неолітичної, а найбільше брондзової доби та з канцірскої керамічної мануфактури».
Разом з тим до музею, по закінченні праць експедиції, надходили звіти про досліди,
кресленики, плани, перекрої, рисунки кам'яних та бронзових знарядь та кераміки, які робили
на місці В. Соляник та І. Євсевський. Також надходили і неґативи та інше, як алябастрові
моделі керамічного горна і т. п. Всі писемні та інші ілюстративні матеріяли, за відсутністю
спеціяльного місця та через постійну зміну музейних робітників, були безпритульні і
розкидані по всьому музею. Д. Яворницький розкладав ці матеріяли зверху на шафах по
різних кімнатах музею. Лише після остаточного закінчення робіт експедиції М. Міллер, що
завідував на той час археологічним відділом музею, зібрав всі ті матеріяли, упорядкував і
склав їх список. Виявилося, що всіх позначених речей з розкопів експедиції за всі роки було
понад 40.000, неґативів – коло 5.000, планів, перекроїв та таблиць креслеників – коло 200, та
кілька десятків звітів і описів розвідок. /154/
Наукові наслідки робіт ДАЕНКУ були надзвичайно великі, виходячи своїм значенням
далеко за межі історії України і, часом набуваючи всесвітнього значення.
Насамперед треба згадати знахідку стації Середнього палеоліту (Мустьє) біля с. Старого
Кодака. Це відкриття було сенсаційним, бо перед тим пам'ятки Середнього палеоліту були
відомі лише на Кубані (стація) та в Криму (окремі знаряддя). Стацій горішнього палеоліту
відкрито цілу низку від с. Августинівки аж до Старого Кодака. До цього відкриття пам'ятки
горішнього палеоліту по Дніпрові були відомі лише в Києві. Палеолітичні пам'ятки
Надпоріжжя надали багато нового й важливого матеріялу до вивчення «степового»
палеоліту, культури, техніки та побуту первісних мисливців наших степів на мамута та
бізона.
Пам'яток всіх ступнів розвитку неоліту виявлено ведичезну кількість майже по всіх
островах та узбережжях, від Хортиці й до самого Дніпропетровського. То були в основному
сезонні рибальські та збирацькі стації. Чимало знайдено й неолітичних поховань, часто з
реманентом. В Надпорізьких стаціях, уперше на всю східню Европу, відкрито купи кухонних
покидьків, так звані «кьоккенмеддінґи», у вигляді великих куп мушлі. В цих купах
знаходилося кремінне знаряддя, розколоті та обсмалені кістки тварин, обпалене каміння від
кабиць та черепки від посуду. В культурних шарах, пов'язаних з кухонними покидьками, був
той же матеріял, також кістки диких птахів, лушпайка від яєць та щитки черепах, чимало
кістяних знарядь, найбільш гарпунів. В культурних шарах та в кухонних покидьках
6
досліджено
чимало цікавих неолітичних поховань, які творили по місцях, як на Огріні, цілі
цвинтарища. На людських черепах з доби неоліту виявлено досить різкі неандерталоїдні
риси, що вказує на особливу доарійську расу, що населювала в ті часи Надпоріжжя, а як
можна думати за деякими знахідками на Київщині, і всю Україну. Побіля деяких поховань,
як і по стаціях, знайдено, хоч і не багато, речей трипільської культури – кераміки, мотика з
рогу та, очевидно, терниці до розтирання зерна. Ці речі свідчать про значний культурний
вплив на місцеве населення Трипільської культури, що була значно вищою і йшла з правого
берега Дніпра, сягаючи в окремих знахідках м. Новомосковського на р. Самарі й далі на схід
аж до Дінця. Цей вплив виявляється на останньому ступені неоліту – в т. зв. енеоліті, що
виявлявся тут в 3-му тисячоріччі до Р. X.
Доба бронзи (2.000–800 рр. до Р. X.) залишила по всьому Надпоріжжі велику силу
різноманітних пам'яток, всіх ступнів свого розвитку. Сезонні стації, численні поховання під
могильними насипами, часто в формі «родових цвинтарів», поховання в кам'яних скринях,
поховання жінок з побитими дітьми або чоловіка з забитою жінкою, багатший за неоліт
реманент при похованні, окремі знахідки бронзових знарядь та ручних жорен і т. д. Але
найцікавішими і найважливішими для цієї доби виявилися /155/ численні «кам'яні
спорудження», так в могилах, як і побіля стацій. З цих кам'яних пам'яток найбільше значення
мали т. зв. лябіринти, кола з каменю, т. зв. кромлехи, та кам'яні стовпи-менгіри. Пам'ятки
такого типу, особливо кромлехи, відомі від Індії, через Середню Азію та Іран на Кавказі, а
звідти через Україну, по всій Европі, аж до знаменитих менгірів в Бретанії та "кам'яного кола
«Стонехендж» в Англії. Але ніде в цілому СССР, в тому й на Кавказі, ці спорудження не
набули такої величезної кількости та розвитку, як в Надпоріжжі. І то очевидно доводиться
пояснити необмеженою кількістю тут ґранітового каменю всякого розміру та форми, що
надає готовий матеріял для будь-яких споруджень. Лябіринти робилися по схилах берегів до
Дніпра. На час їхнього найбільшого розвитку (коло 1.000 р. до Р. X.) клімат був далеко
сухіший та гарячіший, ніж тепер. Рівень Дніпра був тоді значно нижчий. Тому зараз
лябіринти значною своєю частиною знаходяться під водою. Лябіринти становлять викладки з
каменю цілком фантазійної і дуже складної форми. Ці викладки мають характер невисокого
тину з кількох рядків каменю, іноді лінії творяться з каменів, покладених в один ряд. Іноді
тинки або рядки каменю протягаються рівнобіжно. Ніякої послідовносте в рисунку
лябіринту помітити не можна. Лябіринти мають середню частину з ряснішими викладками, а
далі розходяться покрученою лінією. Лябіринти більш-менш частково досліджено до 9, але
ні в одному, здається, не було знайдено кінця. Тому є думка, що ці лябіринти простягалися в
деяких місцях на кілька кілометрів, сутикаючись один з одним своїми кінцями. Посередині
лябіринтів звичайно знаходилась невеличка площа дуже цупко забрукована каменем. Під
тією площею обов'язково знаходилося поховання. По багатьох місцях лябіринтів знаходилися невеличкі культурні плями-залишки кострищ, побиті горщики та розколоті кістки, ніби
залишки тризни з ритуальним биттям посуду. Лябіринти ще не досить вивчені, навіть
досліджені, тому їхнє призначення не досить ясне. Але більшість дослідників схиляються до
думки, що то були родові жертвовища.
Інші кам'яні спорудження над положистим берегом складалися з кромлехів, кіл, зроблених
з ґрянітових брил, поставлених сторч і впритул одна до однієї. Посередині таких кіл завжди
знаходили велику плаху, покладену пласко, а під нею шматки червоної фарби (червона охра).
Культове призначення цих споруджень, пов'язане з культом сонця, не викликає сумніву. Ці
кромлехи завжди знаходилися біля скупчень стацій бронзового часу. Другі кромлехи, іноді
величезні за своїм розміром та камінням, з якого вони зроблені, зустрічалися в могильних
насипах. В деяких могилах було обставлено могильний насип знадвору, і вони також
творили коло. В менших могилах були менші кола і з меншого каменю, але були майже у
всіх. Більші кола мали завжди вихід на схід сонця. Іноді зустрічалися по кілька кіл,
концентричних, або в двох могилах, сполучених під землею ніби коридором з каменю.
Посередині всіх кіл в насипах обов'язково знаходилися одно або й кілька поховань /156/ тієї
ж доби. Культове призначення цих кіл також не викликає сумніву, лише тут солярний культ
7
сполучається
з уявленням про життя покійника на тім світі.
Менгіри складалися з кам'яного стовпа, звичайно обтесаного в круглій або простокутній
формі. Менгіри становилися в могилі, в головах покійника, або зверху на самій могилі.
Менгіри також пов'язані з солярним культом наших предків, набули особливого розвитку в
Египті за перших династій. Греки їх звали гномон.
З пам'яток наступної по бронзі скитської доби, в Надпоріжжі, по правому берегу Дніпра,
знайдено багато скитських поховань, але не царських, а звичайних середніх вояків. Такі
могли було виявлено в Кічкасі, біля с. Башмачки та нижче Старого Кодака. В деяких
випадках скитські поховання творили цілий цвинтар з могильними написами (Кічкас – або
без могильних написів біля Ст. Кодака).
На лівому високому березі Дніпра (майдан А) було вперше на Україні знайдено
сарматські поховання, такого ж саме типу, як над Волгою та над Доном. До цих же перших
століть після Р. X. відносяться і так звані «поля поховань» з високою культурою римського
впливу, що нав'язуються звичайно готам. Велике поле поховань уперше відкрито біля
с. Чорнявське на правому березі і тут досліджено кілька десятків поховань з багатим
реманентом.
Своєрідну пам'ятку являють собою горна для виробу посуду, відкриті в широкому виході
балки Канцірки на правому боці Дніпра. Тут виявилися в одному місці 21 керамічне горно, з
яких 18 було парних, таких, що до їхнього входу була одна сторчова яма. Горна всі були
сторчові, циліндричні. Закладений до горна посуд, для рівномірного обпалу,
«учереплювався» вгорі черепками з битого посуду. Такі ж саме горна з таким саме
учереплюванням існували в українських гончарів на Харківщині та, очевидно, й по інших
місцях аж до останнього часу. Побіля горнів, що творили собою справжню керамічну
мануфактуру, з виробом на продаж, було знайдено землянку, очевидно того ж часу. Але
молодий археолог, що досліджував горна, не зумів дослідити як слід землянки, ба навіть
визначити її час. Про наявність такої же мануфактури десь недалеко, вгору Дніпром, казали
місцеві дядьки. Найцікавішим в цій знахідці було те, що вся кераміка, що вироблялася на
горнах, відноситься до так зв. Салтівської або Північно-Кавказької культури і властива
давнім ясам на Кавказі. Відома та кераміка й на Полтавщині. Отже, пам'ятки цієї доби (7–9
ст. ст.) простягаються ланцюгом від Дону по лісо-степовій смузі, аж до м. Яси в Молдавії.
Треба думати, що ті пам'ятки належать аланам-ясам, що були перерізані великим
переселенням народів. Частину їх відкинуто на Кавказ, а частину на північ. В останні часи
щораз більше поширюється думка про те, що саме той нарід, який візантійські історики
називали «анти». (Г. Вернадський). Ці здогадки потверджуються не тільки літописними
відомостями, а й археологічними матеріялами. /157/
Черепки від північно-кавказького посуду знайдено також і на лівому березі Дніпра, на
майдані А і аж на Огріні, напроти Дніпропетровського. З зібраної біля мануфактури
величезної кількости черепків, у музеї вдалося скласти і зліпити два великих глека (53 см.
заввишки). Кресляр з більших фрагментів відновив інші форми посуду. Виявилося, що
мануфактура робила лише 5 типів посуду. Що ж до черепків, знайдених на лівому березі, то
виявилося, що вони мають інші варіянти форм і, очевидно, роблені в якихсь інших
мануфактурах. Отже, в цю добу в Надпоріжжі існував великий осередок керамічної
мануфактури, вироби з майстерень якої розходилися далеко навкруги. Весь посуд з прекрасно пересіяної глини, зроблений на гончарних колах, прекрасно обпалений, мас завжди
сірий колір і простий бідний орнамент, властивий північно-кавказькій кераміці.
До пам'яток, очевидно пов'язаних з північно-кавказькою культурою та антами, належить
так званий «Кічкаський карб», мабуть, найбільший на Україні після Перещепинського, і
пов'язаний з ним так культурою, як і добою.
Я вже згадував про «майдан А» на високій горі біля Кічкаського перевозу, відомого вже
Констянтинові Порфірогенету, який називає його «Крарійським». На маківці гори, що
підлягала вирівнянню, площею до 4-х кв. км., знаходилось до 80 великих менших могил. Під
час грабарських робіт виявилася, крім того, сила поховань різного часу, над якими не було
8
насипів.
Працювало тут коло 2 500 грабарів з понад 1 000 грабарських однокінних хур.
Підчас археологічної розвідки площі, що підлягала деформації, в високому бур'яні було
виявлене якесь спорудження, в вигляді валу, складеного з каменю-дикуна і засипаного
землею. Від часу вал той зовсім вже розсунувся і мав сім метрів широчини і лише 20 см.
височини. Вал обмежував площу в формі простокутника з однією вигнутою стороною.
Площу, оточену валом, коло 3 000 кв. метрів, було розподілено на квадратові метри і
поступово досліджено всю. Спорудження виглядало загадковим, бо не могло бути
городищем, не маючи ніде в'їзду, обов'язкового для всіх городищ. Під час розкопів валу, в
ньому поміж камінням знаходили залізні вістря до стріл та черепки посуду північнокавказького типу. В північній частині городища, проти вигнутого боку, під цілком рівною
поверхнею, було знайдено скарб. В цьому місці, на глибині 10–20 см. було виявлено низку
великих каменів, що лежали в формі кола, діям, до 10 мтр. В лінії цього ж кола знайдено яму
з сторчовими стінками, завглибшки до 2 мтр. Яма була всуціль до верху забита каменем з
землею. Серед каменю траплялися залізні вістря до стріл, того ж типу, що й у валі. На
самому споді під каменем, кілька уламків людських обпалених кісток. В лінії того ж кола
виявився і самий скарб. У свій час тут було викопано яму циліндричну діям, коло 70 см. та
завглибшки коло 90 см. Ця яма була всуціль забита металевими речами і ті речі згори
проткнуто наскрізь трьома шаблями. Отже скарб був заворожений. Скарб було вирізано
цілком і в спеціяльній скрині приставлено /158/ до Дніпропетровського музею, де він і був
розібраний. В скарбі виявилося коло 50 залізних стремен, кого 20 залізних удил, також
пряжки, кільця тощо від кінської збруї, 2–3 пари стремен та удил орнаментовано золотою та
срібною насічкою. Далі в скарбі виявилося понад 1 500 золотих речей у вигляді, найбільш,
золотих блях орнаментованих, прикрас на ремені – збрую, пояси тощо та грудочки від
стоплених золотих речей. Поміж золотими бляхами були й кільця та обійми піхов до шабель.
Була також широка золота смуга, прикрашена орнаментом, очевидно, обкладина на сагайдак.
Були й менші золоті платівки, також орнаментовані, можливо обклади сідел, луків та іншого
військового приладдя. Майже всі речі мали сліди перебування в огні, а багато речей було
повністю або частинно деформовано стопленням. Зі срібних речей прегарної цілости
виявився срібний орел. Ноги йому обкручувала гадюка, яка підводилася головою до грудей
орла і гризла його в серце. На лівому крилі знаходилося візантійське клейно, а на грудях
більшими літерами вирізано «ПЕТРОУ». Цей орел – навершок стягу (сігнум) якоїсь
візантійської когорти. Друга пластична срібна фігура, такого ж призначення являла лева, але,
на жаль, залишилася лише голова, решта ж була стоплена. Крім того було чимало частково
стоплених або поламаних срібних речей, з яких більшість – церковне начиння – чаші,
діскоси, кадила і т. п.
Увесь скарб, яко пам'ятка, являє собою рештки поховання якогось варварського князя, що
вертав з наскоку на Візантію. Загальні обставини остільки збігаються з літописними
відомостями про загибель біля порогів князя Святослава, що дехто з археологів вважали цю
пам'ятку за могилу князя Святослава, хоча за аналогією з Перещепинським скарбом вона
може бути і дещо ранішою (8 ст.).
Дальшими в часі пам'ятками є слов'янські селища та окремі садиби. Вже в першому році
робіт було частково досліджене велике селище, розташоване обабіч Дніпра біля Кічкаського
перевозу. Очевидно, торговельний шлях по Дніпрові та перехрестя його в цьому місці з
суходоловим, що йшов з Корсуня на Київ та Західню Україну, обумовили тут існування
великого слов'янського села. До нашого часу дійшла так звана «Подоріж Готського топарха»
(князя). Цей князь, десь в половині 10 ст. їздив у супроводі своїх радників, до руського князя
(очевидно Святослава), прохаючи допомоги проти хозарів. Описуючи оборотну подорож та
ті незчисленні страждання та небезпеки, що їм довелося перенести, він пише про останнє
велике село на Дніпрі, «місто Воріон», звідки вони простували далі до Криму вже степом.
Імовірно, що залишки великого слов'янського села на Кічкаському перевозі і є той Воріон,
що його описує готський топарх.
Залишки слов'янських садиб знайдено на Огріні, а також і по інших місцях Надпоріжжя.
9
Археологи
приспішали, щоб дослідити до кінця будівництва весь терен затоплення, тому
такі тяжкі для дослідження та мало показові пам'ятки, як землянки, часто /159/ обминали,
лише нотуючи їхнє місце знаходження. А наш літопис дуже скупий на географічні відомості,
згадує міста та села лише в зв'язку з якимись подіями. Тому то сучасна археологія знаходить
так багато слов'янських осель по таких теренах, де їх раніше не знали й не сподівалися.
Отже, тепер слов'янські селища простежено по Дніпрові аж до Чорного моря, а по Молдавії
та Румунії аж до Дунаю.
Пам'ятки пізніх кочовиків (від 7 ст. по Р. X.) відомі лише у формі поховань під
могильними насипами середнього розміру. Ці поховання кочовики робили виключно по
вододілах та взагалі по високих місцях. Експедиція ніде не виходила за межі затоплення, де
кочовицьких пам'яток не було. Лише на високому майдані А знайдено поховання якоїсь
татарської княгині в розкішному убранні, від якого збереглися лише металеві прикраси:
перстені, бранзолети та залишки головного убрання у вигляді двох рядків металевих
філігранової роботи зірок з великими каміннями-самоцвітами яхонтами та смарагдами. Ці
зірки, очевидно, було нашито на ковпак.
Там таки знайдено типове поховання половецького вояка з конем, та шкіряним
сагайдаком, в якому збереглися й залізні стріли. Збоку лежала й шабля давнього типу, майже
проста.
Найпізнішими пам'ятками виявилися залишки українських сіл в Надпоріжжі 17–18 ст. ст.
та московських твердинь, яко пам'яток московського наступу та загарбання «запорізьких
вольностей». Ці пам'ятки, як пізніші, не були об'єктом спеціяльного розшуку та досліду, але
й ті, що траплялися випадково, надавали досить цікавий фактичний матеріял до історії
України. Так в селі Військовому навпроти Ненаситця, посеред вулиці, як видувало вітром
пиляку, почали виявлятися темні продовгасті плями, характеристичні для могил.
Розвідковими розкопами двох таких плям виявлено, що то залишки давнього цвинтаря кінця
17 – поч. 18 ст. Дальшими розшуками знайдено неподалік «братські могили» того часу, що
являли собою великі ями з 10–30 кістяками в кожній. Мало кістяків містилося в трунах з
колотих плах на тиблях, більшість – без трун, лежали покотом. В інших випадках видно
було, що покійників впрост кидали в яму без ніякого ладу. В багатьох випадках кістяки мали
сліди ґвалтовного морду – пробиті черепи або поламані рурчасті кістки. Біля деяких кістяків
знайдено бронзові стародавні хрещики натільні, в стилі українського барокко. Окремі
поховання того ж часу, як казали селяни, траплялися й по сільських садибах.
Загальна картина дала вказівки на те, що тут колись існувало велике й багате українське
село. Напочатку 18 ст. воно було знищене упень і його населення частково перебите, а
частково, можливо, розбіглося. Таке ж саме, судячи й з інших аналогічних пам'яток,
відбулося й по всьому Надпоріжжі. Після зруйнування тут всіх сіл та винищення населення,
Надпоріжжя на довгий час повернулося на дике поле. В дальшому, очевидно, вже після
повернення запоріжців з еміґрації, в 1733, ця країна почала знову /160/ заселюватись. Нові
люди вже нічого не знали про старе село, і село Військове розташувалося за новим планом,
ніж попереднє. Тому то старий цвинтар виявився посеред теперішньої головної вулиці, а
братські та й окремі поховання зустрічаються по нинішніх садибах, на городах, або й
посеред двору. Залишки такого великого та багатого села виявлено у вигляді культурного
шару при березі Огрінського півострова по Дніпрі. Це село було розташоване впритул до
Усть-Самарської фортеці і напочатку 18 ст. так само знищене упень. На місці цього села вже
не виникло нового, і його залишки знаходяться на 2 км. від нинішньої Старої Огрині.
Залишки третього великого села, у вигляді поховань 17–18 ст. ст., знаходяться також на місці
нинішнього села Старий Кодак.
Нема сумніву в тому, що це наслідки сумної слави карної експедиції полковника
Яковлева, що після нещасної Полтавської баталії винищив і вимордував усі села по Дніпрові
від Переволочної і аж до Запоріжжя включно. Зв'язок між населенням попереднім та
наступним був повністю надовго порушений. Ці непохитні археологічні факти, яких не
можна ні відкинути, ні перекрутити, самі говорять за себе і особливо яскраво виступають
10 поли совєтська влада, в зв'язку з 300-літтям Переяславської угоди, розгорнула шалену
тепер,
пропаганду про те, як український нарід завжди прагнув до об'єднання зі своїм «старшим
братом» і як той старший брат завжди допомагав українському народові в його боротьбі з
поляками та панами. Надпорізькі знищені села та братські могили замордованих українських
селян свідчать про те, які форми мала та допомога.
Крім перелічених пам'яток основних культур, були також іноді досить цікаві окремі
випадкові знахідки. Найбільш таких знахідок виявилося на дні Дніпра в піску, на місці
Кічкаського перевозу. Тут працювали «ссавці», великі кораблі з машинами, що ссали пісок з
дна аж до самого Гранітового підґрунтя. Тут з піском увесь час із рур вискакували різні речі,
найбільш гроші: ольбійські від 5 ст. до Р. X., понтійські, атенські, римські, европейські
середніх віків і московські часів царату. Траплялася і зброя різних часів та інші речі. Але
сенсаційною знахідкою з'явилися п'ять мечів надзвичайної цілости, що збереглися так
протягом тисячі років у піску без приступу до них кисня. Мечі франкського виробу і на
кращих з них було вирізуване ім'я майстра «Ульфберт». Мечі такого типу добре відомі на
Україні, де їх носили князі та воєводи. Досі по музеях України, з розкопів могил та з
випадкових знахідок, їх відомо понад 120. Але такої цілости, як Кічкаські – нема ніодного.
Близьким до того ж часу виявилися і два бронзових дзвони, очевидно, царгородського
виробу, що їх знайдено забитими водою під каменем на Ненаситці. Один, менший з них,
пощастило витягти з-під каменя, і він був привезений до Дніпропетровського музею. /161/
Досліди та відкриття в Надпоріжжі в післяекспедиційні часи.
Наслідки робіт ДАЕНКУ, хоча й не були опубліковані у вигляді загального звіту, то все ж
таки просякли в наукові кола так шляхом доповідей та розмов, як і в коротких публікаціях
про окремі знахідки. Ті наслідки остільки зацікавили наукові кола та привернули увагу до
Надпоріжжя, що в післяекспедиційні часи і аж до сьогодні по цих місцях робили досліди
менші експедиції та окремі дослідники які зробили чимало надзвичайних знахідок, що
доповнили наслідки робіт ДАЕНКУ. Так в 1937 р. в Києві створено Інститут Археології
Акад. Наук УССР, а вже в 1938 р. Ін-т та Київськ. Істор. музей спрямував до Надпоріжжя 3
невеличкі розвідкові експедиції, з яких одна працювала нижче порогів, розшукуючи та
досліджуючи запорізькі пам'ятки, друга (Фещенко) досліджувала пам'ятки готської культури,
третя (П. Курінний) робила розвідки біля с. Волоського. Вода в Дніпрі до того часу вже
піднялася і створила «Озеро Леніна» Те озеро мало нові береги з м'яких порід, які розмивало
і руйнувало чимало нових, невідомих до того пам'яток. З цих експедицій треба позначити
насамперед досліди П. Курінного, який знайшов біля Волоського прекрасну майстерню
бронзового віку з 36 матрицями до відливання бронзових знарядь. Може ще більше значення
мало відкриття ним же залишків слов'янського села в гирлі р. Сури. Фещенко, від цього року
і аж до війни, досліджував культурні шари доби полів поховань, а крім того, знайшов та
досліджував садибу з землянкою тієї ж культури та гончарні горна.
На початку війни большевики, тікаючи від німців, висадили в повітря греблю. Отже вся
вода з озера збігла і в розмитих берегах виявилося багато кам'яних споруджень, розмитих
поховань, культурних шарів тощо. На той тут постійно робив розвідки молодий археолог,
аматор О. Бодяйський. Він приставив до Дніпропетровського музею цілу колекцію
прекрасних ручних жорен бронзової доби, а також винайшов відслонення культурних шарів
ґотської культури.
Далі приїхали та працювали в Надпоріжжі три німецькі археологічні експедиції. Одна з їх
(Штабу Розенберґа) досліджувала поле поховань біля Ново-Олександрівки, другі дві
(Анненербе) досліджували – одна велику могилу в степу біля Волоського, де виявився
родовий цвинтар бронзової доби, а друга досліджувала неолітичні поховання на Огріні та
розвідувала береги Дніпра від Запоріжжя до Никополя.
Археологічні розвідки продовжувалися в Надпоріжжі і після війни тим же О. Бодянським
та В. Даниленком. якими знову зроблено сенсаційні знахідки. О. Бодянський проти
11
Ненаситця,
а В. Даниленко біля с. Круглика знайшли залишки пам'яток найранішого або
нижнього палеоліту. Ці знахідки до недавніх часів взагалі не були відомі в СССР і вони
підводять нас щільно вже до питання про виникнення людини і становлення людської отари
в його первісній формі, на Україні. /162/
Доля матеріялів ДАЕНКУ.
Як ми вже згадували вище, дослідні праці експедиції переводилися науковцями, що жили
по різних місцях, матеріяли ж експедиції збиралися в одному місці, в Дніпропетровському
музеї. Старші археологи приставляли лише попередні звіти або щоденники своїх дослідів.
Для глибшого ж вивчення здобутих матеріялів потрібне було їхнє камеральне оброблення.
Цих умов на той час взагалі в Україні ще не було, Ін-т історичної технології з відповідними
фахівцями та обладнаними лябораторіями для металу, кераміки, тканин, кісток,
палеоботаніки та для хемічної аналізи, істнував лише в Ленінграді при ГАІМКу, куди
українські археологи передати свої матеріяли відмовлялися.
В наслідок того матеріяли ДАЕНКУ ніколи в цілому оброблені не були, їм припала недоля
і можна вважати, що до цього часу з цих матеріялів загинуло не менш як 9/10.
Беручи під увагу, що значна частина матеріялів, що мали показовий характер, була
експонована в Дніпропетровському музеї і залишилася там, можна сказати, що вже від цього
часу почалося розпорошення матеріялу.
Вже в 1932 р. П. Смолич прохав НАРКОМОС України, щоб всі скрині з матеріялами його
розкопів для наукової обробки було переслано йому до Надпорізького музею і кілька скринь
з матеріялами переправлено до цього музею. Після того І. Левицький, що працював на той
час у Харківському музеї, прохав, щоб усі матеріяли з розкопів палеолітичних стацій, як
також і вирізки палеолітичних стойбищ, так само для дальшого вивчення, було переслано
йому до Харківського музею, що також зроблено.
Після створення у Києві Інституту Археології вже всі інші скрині з матеріялами ДАЕНКУ
перевезено до цього Ін-ту в Київ, разом з усіми звітами, креслениками, неґативами тощо. Під
час археологічних конференцій Ін-ту скрині стояли відчинені, що давало можливість
розтягання матеріялів. Наслідком того два черепи з неандерталоїдними рисами московський
антрополог Шляпкін завіз до Москви, де вони й залишилися в музеї антропології
Московського університету. Інші, як то Даниленко, брали собі в кишені показові креміння
знаряддя, або фрагменти кераміки.
Від початку війни большевики, тікаючи від німців, вивезли до Уфи найбільш показові речі
Київського музею, а в тому й деякі матеріяли ДАЕНКУ. На прикінці ж війни вже німці
вивезли всі скрин з матеріялами ДАЕНКУ, що ще залишилися, до Німеччини. Тут їх
приміщено в спеціяльно відведеному замку біля Гохштедту на Дунаї, в якому також зібрано
деякі речі, вивезені з музеїв: Київського, Полтавського, Миколаївського Херсонського,
Інкерманського, Севастопільського (мало), Ялтинського, Симферопільського, Керченського,
Винницького, Львівського, Менського та навіть Орловського (не багато).
По закінченні війни більш показові з цих матеріялів перефотографували американці, а
тоді всі матеріяли, в тому й /163/ ДАЕНКУ, передано совєтським представникам. На той час
матеріали ДАЕНКУ містилися в коло 200 невеликих скриньках, що були збиті планками по
5. Під час перебування в Гохштедті, а особливо передачі, як всі скрині стояли відчиненими,
чимало речей було розкрадено. В дальшому совєтське радіо сповістило, що матеріяли
надійшли до Києва.
Така ж невдача припала на долю й загального звіту про праці ДАЕНКУ. Повний звіт, в
якому було описано всі праці та їхні наслідки по культурах, що мав своїм завданням завести
до наукового вжитку наслідки робіт експедиції, написав М. Міллер в 1933 р., підписав
Д. Яворницький. За неможливістю на той час надрукувати його в Україні, його передано до
ГАІМКУ в Ленінграді. Але вже на початку друку надійшов гострий протест з боку
А. Добровольського, який вимагав, щоб звіт було складено лише всіми старшими
12
археологами
гуртом і щоб він був надрукований лише в Україні. Оскільки ці умови на той
час не можна було виконати, друк звіту в Ленінграді припинено. В дальшому, вже на
еміґрації М. Міллер знову написав звіт, вже в значно скороченому вигляді, для УВАНУ. Але
в 1948 р. видавничу діяльність УВАНУ припинено, і цей звіт також лишився не надрукований.
Не краща доля спіткала й учасників ДАЕНКУ. З них: Д. Яворницький в 1934 році був
усунутий з усіх посад і в 1939 р. вмер. В. Гамченко, І. Левицький та П. Козар – умерли, з них
останній на еміґрації. М. Філянський та Г. Мартене – розстріляні большевиками в 1937 р.
П. Смолич в 1934 р. утік з Запоріжжя десь на Сибір і його адреса, і дальша доля залишилися
невідомими. Т. Кіранів, в наслідок переслідування большевиками, покінчив самогубством
Т. Тесля, К. Болтенко, А. Чернишов, М. Рудинський та В. Грінченко були заарештовані та
заслані. З них останіх двох було звільнено під час війни. М. Міллер подався на еміґрацію.
Лише А. Добровольський та О. Тахтай відступали з большевиками і, по закінченні війни,
знову працюють в Україні.
Публікації з окремих питань на підставі робіт ДАЕНКУ.
1) М. Рудинський. «Пам'ятки Лоханського острова». Антропологія, І. К. 1928.
2)
М. Рудинський.
«Археологічна
розвідка
на
Дніпрельстані».
Збірник
Дніпропетровського музею, І. Дніпр. 1929.
3) А. Добровольский. «Звіт за археологичні досліди на теріторії Дніпрельстану р. 1927».
Збірник Дніпропетр. музею І. Д. 1929.
4) П. Смолич. «Археологичні розкопи на терені Дніпрельстану в с. Кічкасі в 1927 р.».
Збірник Дніпропетр. музею І. Д. 1929.
5) В. Козловська. «Археологичні досліди на території Дніпрельстану». Звідомлення
ВУАК, вип. І. К. 1929. /164/
6) А. Добровольский. «Студії з Надпорізького неоліту». Антропологія 3. К. 1930.
7) М. Рудинський та Т. Тесля. «Палеолітична стація на б. Дубовій». Четвертинний період,
IV, К. 1932.
8) В. Равдонікас. «Надписи и знаки на мечах из Днепростроя». ГАИМК, 100. Л. 1934.
9) Л. Лепікаш. «Післяпалеолітичні стації на Огрені». ВУАН. Матеріяли комплексної
експедиції в районі Дніпрельстану. І. К. 1934.
10) Л. Лепікаш. «Замітка про геологичні умови знахідки давнього палеоліту в околицях
с. Старий Кодак». Четвертинний період, 10. К. 1935.
11) М. Міллер. «Памятники родового общества на Игренском полуострове». Проблемы
истории докапиталистических обществ. ГАИМК, Л. 1935, № 9-10.
12) Раковины надпорожских палеолитических стоянок». Четвертинний період 2. К. 1936.
13) А. Рогачев. «Палеолитические стоянки в Кайстровой балке». Сборник Палеолит на
Украине. К. 1941.
Ін-т Археології АН УССР в Києві перевів 4 археологічні конференції, в яких брали участь
археологи Ленінграду, Москви та Львова, всього до 100 науковців (1939–1941 рр.). Цей
археологічний осередок та його праця значно пожвавили й досліди над матеріялами
ДАЕНКУ і на конференціях зроблено низку доповідей, які друкувалися на ротаторі і
роздавалися присутнім. Всі вони були прийняті до друку в «працях конференцій». Але через
війну ті праці не вийшли. У всякому разі доповіді на конференціях викликали зацікавленість,
жваво дискутувалися і спричинилися до ширшого ознайомлення науковців, в тому і
російських, з здобутками ДАЕНКУ. Доповіді були такі:
1) І. Левицький. «Палеоліт Надпоріжжя».
2) І. Левицький. «Кодацька палеолітична стація».
3) І. Левицький. «Праці Дніпрельстанівської експедиції вивчення палеоліту».
4) А. Добровольський. «Неолітичні стації порожистої частини Дніпра».
5) М. Міллер. «Неандерталоїдні риси на неолітичних черепах з Надпоріжжя».
6)13М. Міллер. «Кам'яні лабіринтові спорудження в Надпоріжжі».
В післявоєнні часи надруковано:
1) М. Міллер «Палеоліт Надпоріжжя». Аугсбург, 1948.
В СССР:
2) А. Добровольський. «Камяні закладки в околицях Таволжаного острова». Археологичні
памятки України Т. 2. К, 1949.
3) А. Добровольський. «Камяні спорудження Надпоріжжя». Археологичні Памятки
України, Т. 2. К. 1949. /165/
4) В. Даниленко. «Круглик-перша нижньопалеолітична памятка УРСР». Археологичні
памятки України, Т. 2. К. 1949.
5) П. Ефименко. «Первобытное общество» Изд. 3. К. 1953.
В цій праці подано основні відомости за всі памятки палеоліту Надпоріжжя, їхній опис,
характеристику та визначення.
У вигляді популярних розвідок в післявоєнні часи опубліковано:
6) П. Курінний. «Коли з'явилася людина на Україні». Збірник Світання. Аугсбург, 1947.
7) М. Міллер. «З приводу однієї совєтської рецензії». Свобода, (Нью-Йорк), 2. II. 1949.
8) М. Міллер. «Дніпрові таємниці». Свобода, 13. VIII. 1949.
9) М. Міллер. «Могила князя Святослава». Свобода, 22. VIII. 1949.
10) М. Міллер. «Кічкаський перевіз». Свобода, 25. IX. 1949.
Перелік наведених вище наукових дослідів та розвідок з матеріялів ДАЕНКУ, що
друкувалися протягом понад 25 років, доводить, що багатющі матеріяли, зібрані
експедицією, невичерпальні і ще дають необмежені можливості для їх вивчення. До таких
матеріялів належать, наприклад, дві великих праці М. Міллера «Передісторичні культури
Надпоріжжя та Нижнього Дніпра», коло 25 друк, аркушів тексту та понад 100 таблиць,
планів та креслеників, – «Щоденник досліджень та розкопів на Огрінському півострові» його
ж, з 5 друк, аркушами тексту і понад 40 таблиць, планів та креслеників. Обидва манускрипти
знаходяться на збереженні в Бібліотеці Колюмбійського університету в Нью-Йорку.
Деякі факти з наведених в опису робіт експедиції ласкаво подав мені мій давній колеґа в
археологічних дослідах на Україні проф. П. Курінний, якому я тут і висловлюю свою
глибоку подяку. /166/
Руське Православне Коло – http://www.svit.in.ua/
14
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа