close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Комунальний заклад
«Матвіївська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів»
Запорізької обласної ради
Бінарний урок
з української літератури
та історії
Тема: Афганістан у творчості
Василя Слапчука.
Література рідного краю
Підготували:
вчитель української літератури
Челноков П.А.
«спеціаліст вищої категорії»
«старший учитель»
вчитель історії
Шашкіна О.А.
«спеціаліст першої категорії»
2012-2013 навчальний рік
Тема: Афганістан у творчості Василя Слапчука.
Освітня: сприяти формуванню усвідомлення уявлень про історичні події
афганської війни.
Корекційно-розвиваюча: вчити встановлювати причинно-наслідкові зв’язки
історичних подій і фактів; удосконалювати вміння формувати своє ставлення
до соціально-історичного буття та висловлювати свою думку про нього
(буття), корегувати емоційно-вольову сферу, почуття, емпатії.
Виховна: спонукати до усвідомлення людської гідності, справжнього
патріотизму, виховувати шанобливе становлення до Батьківщини.
Обладнання: збірки віршів В. Слапчука, його фотографія, платівки,
географічна карта. На стіні слово «Афганістан», зів'ялі квіти. Виставлені
портрети загиблих «афганців». Запалені свічки.
Епіграф до уроку:
«Ми довго будем пам’ятати
І вам забути не дамо..»
І. Вступна частина. (звучить музика Баха).
1.1. Нервово-психічна підготовка.
Ти – вічний біль, Афганістан,
Ти – наш неспокій.
І не злічить глибоких ран
В борні жорстокій
І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –
Не всі вернулися сини із тих ночей…
Вже багато літ, як прийшли назад додому,
Та до цих пір чує душа війни оскому.
Та до цих пір ще стогнуть ночі, ниють рани,
А у снах – «духи» налітають, мов шайтани.
1.2. Мотивація учнів на діяльність.
Учитель літератури: Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати пам'ять тих,
хто поліг на афганській землі. Молоді люди йшли туди не за орденами і
медалями, свято вірячи, що виконують інтернаціональний обов’язок.
Учитель історії: Афганська війна тривала майже 10 років. Триває і сьогодні,
але, слава Богу, вже без участі наших солдатів. А тоді ж, йдучи у те пекло,
вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не
вбивати, а захищати нове життя.
ІІ. Основна частина.
1. Повідомлення теми та мети уроку.
Учитель історії: Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про
ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою
цифр. Будь-яка війна в цифрах – це страшно і моторошно.
Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських
людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій
війні загинуло понад 15 тисяч наших солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі
потрапили в полон. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління,
народжене в 60-х. Що ж то за країна, що завдала на стільки болю, горя,
смутку?
Учитель літератури: Василь Слапчук живе в м. Луцьк на вул.. Ветеранів.
Автор поетичних збірок «Німа зозуля» та «Як довго ця війна тривала…»,
дитячих книжок «Гарний настрій», «Зелений ведмедик», повісті
«Прокляття…».
Я не ставлю за мету вас повністю ознайомити з літературним портретом
Слапчука: для кожного поета свій вік. Мені просто хочеться, щоб його
поезія, вистраждана в Афганістані пройшла крізь ваші серця і ви зрозуміли,
що найстрашніше й найбезглуздіше у світі – це війна. І ми повинні пам’ятати
тих, хто її пережив.
Отже, Василь Слапчук – один із тих, кого ми називаємо афганцем.
2. Актуалізація опорних знань.
(образ матері-вдови – учениця одягнена в чорне: звертається з болем у душі
до присутніх, нагадуючи сторінки історії…)
Учениця:
Іменем жінки, що овдовіла,
Іменем матері, що з печалі сивіла,
Іменем сина, що в січі смертельний упав,
Я проклинаю війну жорстоку, Вона відібрала у людства спокій.
Іменем тих, хто в колисці сьогодні,
Іменем тих, хто над краєм безодні,
Іменем ще не народжених,
Сном немовлят не стривожених.
Кличу з війною вийти на бій,
Мир відстояти Землі голубій!
Учитель історії: Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а
пам'ять вперто вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися
наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.
27 квітня 1978 р. військові, члени ліворадикальної Народно-демократичної
партії Афганістану (НДПА), здійснили переворот. Цю акцію вони назвали
«Квітневою революцією». Нова влада проголосила курс на соціалізм, видала
декрети про наділення селян конфіскованою у поміщиків землею, про
ліквідацію лихварських заборгованостей, скасування калиму при одруженні
та ін.. У мусульманській країні такі закони були приречені на провал,
оскільки суперечили нормам ісламу. Відмовитися від сплати боргу,
посилаючись на декрет, означало відступитися від клятви Аллахові, що вело
до громадянського осуду. Нова влад розпочала репресії проти духовенства,
мали місце закриття і руйнування мечетей.
27 грудня 1979 року за рішенням ЦК КПРС, очолюваного Леонідом
Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки
прокомуністичного режиму Народно-демократичної партії Афганістану.
Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах
країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території
Афганістану.
Учень:
Вся вулиця на службу проводжала
Улюбленця свойого – Василя,
А парубчак потрапив до Афгану.
А там уже не служба. Там – війна!
А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.
А там ані фронтів, ані тилів.
А там уже покладено, їй-богу,
Багато наших Василів!
В країні досить виплавленого цинку –
Всім Василям убитим по труні.
Хто зможе дати правильну оцінку
Оцій такій неправильній війні?
Чи той, хто із найближчої трибуни,
Одягнутий в кольчугу орденів
Послав на смерть довірливих і юних
В патріотизмі зрощених синів?
Чи той, хто у районнім виконкомі
Від імені народу засідає
І відмовляє батькові в прийомі,
Коли у домі – цинкова біда?
Нам не прикрити рани орденами
І квітами – жахливої труни,
Гріхом найтяжчим нависає над нами
Свинцева тайна «хитрої» війни.
(Іван Низовий)
Учитель літератури: Василь Слапчук був його ровесником. Він народився
на Гороховщині, ріс звичайнісіньким хлопчиною. Війна зробила його поетом.
А ще кавалером ордена Червоної зірки та інвалідом, бо у свої 43 роки Василь
прикутий до інвалідної коляски – не гояться рани, його війна триває.
Йому судилося вижити, щоб стати не лише поетом, а й філософом. Там, в
Афганістані, він дивиться на світ очима простого сільського хлопця, котрому
ненависне будь-яке вбивство. До цього він, як, мабуть, і ви, стріляв у людей з
іграшкового пістолета.
1-ий читець:
У два неповних роки
Мені подарували
Іграшкового пістолета,
І я з захопленням
Розстрілював своїх родичів,
А вони посміхалися –
Знали: я граюся.
Лежу за каменем,
Рахую патрони.
Одного ховаю до кишені.
Пригадую дитинство.
Посміхайтеся, люди,
Мій пістолет вистрілив.
(Василь Слапчук)
Учитель літератури: Пістолетик вистрілив по-справжньому за кордоном.
Василь Слапчук уперше побував там, та ще й у такій екзотичній східній
країні, де замість жита – рис, замість Бога – Аллах, замість автомобілів –
ноші, на яких слуги носять багачів.
2-ий читець:
Я був, шановні, за кордоном
Ні, не послом, не як турист,
Не з Франції вертавсь додому,
Я був аж там, де родить рис.
Я з ханом жив під спільним дахом,
І гостював я у мулли,
Бувало, радився з Аллахом –
В нас різні зустрічі були.
Як залишав той край хороший,
Мов найсвітлішого пашу,
Мене несли тоді на ношах…
Ще й досі я на них лежу.
Учитель історії: Афганістан – це держава, що знаходиться в ПівденноСхідній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганці, а
решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-их років це
була одна з найвіддаленіших країн світу.
Афганістан – це 70 % гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський
хребет Гіндукуш з висотою гір до 7 – 8 тисяч метрів. 86 тисяч населення
проживають в аулах у злиднях. Три мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб
життя. Страшенна бідність, масова неписьменність серед населення,
особливо серед жінок та дітей, висока смертність.
3-ій читець:
Я знаю: повзе десь у горах душман,
У прорізі мушки мене він шукає
Немовби чалма – на вершині туман,
І – постріл, луна не змовкає.
Нагрівся приклад – треба ж так! – від щоки,
Напруживши зір, оглядаю скелі,
Жену я подалі від себе думки, звичайно, думки невеселі…
Прокинувсь. Відлуння тієї війни
Стихають, як сполох в кімнаті.
Сини мої дивляться радісні сни,
Не треба їм сни мої знати…
(«Сни» Іван Шкварко)
Учитель літератури: У декого жінки-вдови посивіли молодими, діти
виростають сиротами. А вони залишились двадцятилітніми. Вони так любили
життя..
4-ий читець:
Посміхнувся поштар винувато,
Що сказати мені – він не знає.
Не приніс знов листа від солдата,
Адже знає, що я так чекаю.
Ти пиши мені, синку, частіше
Хай дорослий, – мені ти дитина,
Повертайся додому скоріше,
Дорогенький, хороший мій сину.
Мені часто ти снишся ночами,
А прокинусь – тебе вже не бачу.
Подивлюсь на портрет твій і часто,
Щоб ніхто не помітив, я плачу.
Подивлюсь на портрет твій і часто,
Щоб ніхто не помітив, я плачу.
Знаєш, сину, мені 38,
Я бадьора, зовсім не хворію/
Все гаразд у нас дома, та тільки
Я чомусь, мій хороший, сивію.
Я думками, синочку, з тобою,
Ти пиши, щоб душа не боліла,
Щоб діждалась тебе молодою
І чорнява була, а не біла.
5-ий читець:
Прости, не смогли мы от горя смереч
Твой ласковый взор и твоих хрупких плеч.
Ты сильная, мама, и выстоишь ты,
За все остальное с отцом нас прости.
Прости, по-другому мы жить не смогли
И легкой тропою по свету не шли,
Наш долг нас позвал.
Он позвал нас вперед
По трудной дороге военных невзгод.
Прости, мне себя уберечь не дал Бог,
Я жизнью солдатской прикрыться не мог.
Пойми, моя мама, поверь и прости.
Иначе не могут отчизны сыны.
6-ий читець:
Чекала мати, так чекала сина!
Цвіла і одцвіла калина,
Додолу стиглі ягоди ронила…
Та де ж у неї бралась тая сила –
Вже й після похоронки ждати сина!
Все бачила у снах чи маренні:
Десь на чужому полі він поранений,
І кличе маму дать води напитися…
Довіку сон той буде мамі снитися.
І ніч, і день. Із жалем і печалями
Він знов безсонням в шибку стукає
І серце материнське повнить мукою…
Учитель історії: Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч
трохи знати її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз,
коли доступнішою стає засекречена інформація. У грудні 1978 року між
СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський союз
зобов’язувався переозброїти афганську армію.
Про те, що готують введення обмеженого контингенту в Афганістан,
звичайно, не знали. Але було передчуття чогось незвичайного. Нашим
солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто
захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні
«вогнем і мечем». Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу
батьків і дідів, які виконували такі ж обов’язки в Іспанії, Угорщині, Чехії...
Учитель літератури: Василеві говорили, що він також виконує
інтернаціональний обов’язок, тобто захищає братній народ. Але ж хіба
можна приносити свободу вбиваючи? Поет не бачив себе визволителем. Для
нього, що виріс у країні черг, Афганістан – це «черга за вінками з хвої». Хто
останній за смертю?...
А на війні як на війні. І наші хлопці засвоюють гірку мудрість: «Не кожен,
хто вбив людину, – вбивця. Але кожна вбита людина - вбита». Наші воїни не
пацифісти. Вони визнають війну. Звертаючись до України, юнак говорить,
що «готовий за неї життя віддати на рідній, на своїй землі».
Учитель історії: Брудна підступна війна… За що, за які ідеали, за чию
Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?
Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало
помилковим рішенням попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне
виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися…
(звучить пісня «Тривога»)
Восени 1988 року за наказом з Москви розпочалася операція «Тайфун».
Радянська авіація завдала нищівного бомбоштурмового удару по кишлаках
уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989
року останній радянський солдат залишив афганську землю.
7-ий читець:
Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – навіки.
В душі чомусь не замовкає.
Я повернувся з тих завій,
Але тривожать сни, як рани,
Що ми ведемо смертний бій,
І що товариш все ще з нами.
Гірський, суворий перевал,
Розщелина… Важке каміння…
Товариш мій від кулі впав,
І смерть нагадує про тління.
Живу. Валерія – нема.
Немає сина, брата, друга.
І тиша скрикує німа,
І не стихає в серці туга.
Я там, ще й досі на війні,
Обличчя вгадую знайомі
І з другом бачуся у сні.
І кличу все його додому…
(«В. Суворову» Анатолій Пожарський)
Учитель літератури: Пам'ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання.
Ніхто ще не рахував, скільки років довелося б мовчати, коли б пом’янули
кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилинку. За всіх. Страшна смерть будьякої людини. І Аллах також дивиться на бій і забирає душі. Схилимо голови
перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя.
Вшануємо їх хвилиною мовчання.
Учитель історії: Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги,
а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто
світить нам з небес. А може, із підбитим крилом ніяк не перелетить
Афганської гори… (Хвилина мовчання. Звучить метроном)
8-ий читець:
Плине, наче вічність, здобута в бою,
Хвилина мовчання.
Натягнуті нерви, немов тятива,
Пронизує пам'ять скорбота прощання.
І сумно згасає, і тяжко сплива
Хвилина мовчання.
І подвиги мужні, і дружнє плече,
І роки надії, перемог сподівань…
І серце сльозою нараз опече
Хвилина мовчання.
Встають побратими, відважні бійці…
Знов закипає та битва остання…
Вона, як сивини, вона, як рубці,
Хвилина мовчання.
Учитель історії:
Легкой жизни просил я у Бога:
«Посмотри, как мрачно все кругом».
И ответил Бог мне:
«Подожди немного, позже ты просишь о другом».
И уже кончается дорога,
С каждым днем все тоньше жизни нить.
Легкой жизни просил я у Бога
Легкой смерти надо бы просить.
Саме такими рядками закінчується лист до матері 19-річного солдата
колишньої радянської армії. На наступний день їхня рота повинна була
перейти перевал. Переходячи через нього (перевал), вона (рота) потрапила у
пастку. В живих ніхто не залишився… Але лист дійшов попри все до матері.
І лише одному Богу відомо, скільки сліз виплакала мати, перечитуючи його
день у день…
Основою для написання й видання цих листів спогадів стала реальна подія.
Це було в одному з таборів для військовополонених поблизу міста Пеневара
в Пакистані на початку 80-х років. Воїни-полонені загинули героїчною
смертю і лише через кілька років, завдяки іноземним спецслужбам стало про
це всім відомо.
(Звучить пісня «Женщина в чорном»)
Учитель літератури: Багато горя, страждань війни приносять як воякам, так
і жінкам. Матері та бабусі, дружини та наречені, сестри та однокласниці –
скільки безсонних ночей проводять вони, чекаючи своїх солдат.
Але не тільки чекати доводиться жінкам. Доводиться і самим бувати у
круговертях війни. Тисячі поранених урятували жіночі руки на афганській
війні. І недаремно в «афганських» піснях солдати, звертаючись до жінок,
співали:
Ты, сестричка в медсанбате,
Не тревожься, Бога ради,
Мы до свадьбы доживем… еще с тобой…
(Лунає пісня «Где ж ты, русский мой афганец?»)
Учитель історії: Спогади, спогади, спогади…Одним із найтяжчих спогадів
війни є полонені та ті, що безвісті пропали. Рідні, близькі, друзі з надією
чекають щасливого повороту долі, чекає Батьківщина своїх синів…
Когда на землю опустимся с гор,
Остынут когда автоматы,
Когда отпылает последний костер,
Какими мы станем, ребята?
Когда мы вернемся в раздолье берез,
Где нервы тревожить не надо,
Где высохнет след от непролитых слез,
Какими мы станем, ребята?
(Лунає пісня Маршалла «Кавказкий пленник» )
9-ий читець:
Літо промило, і пройшла зима,
А тебе, наш любий, все нема й нема.
Може заблукав ти, чи поліг в бою,
Ставши враз зорею у чужім краю?
Пролетіли роки, весни відцвіли,
Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.
Лиш про тебе згадка – фронтові листи,
У яких і досі ще воюєш ти.
Учитель літератури: Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син,
але рідні продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину
листи…
10-ий читець:
Виростають хлопці, як соколи –
Чорні брови, ясневий стан.
Тільки ненці туга серце коле.
Бо на світі є Афганістан.
Земле, вмийся чесними сльозами,
Совість, боліть не перестань.
Тисячі дівчат не вийшли заміж,
Бо на світі є АФГАНІСТАН.
Пам'ять, будь пильною на чатах,
Чуєш, через далечі розстань.
Плачуть ненароджені внучата,
Бо на світі є Афганістан.
11-ий читець:
Очі туманить ядуча сльоза,
Руки скувала утома,
Палить їй душу афганська гроза –
Син не вернувся додому.
В неї він був ясночолий, як світ,
Сонячно так посміхався,
Ще й двадцяти не було йому літ…
Юним навік і зостався.
Ясеночки! Синочки! Сини!
Колосочки вкраїнського поля,
Скільки ж вас не вернулось з війни?
Скільки гибіє ще у неволі?
… Роки летітимуть, мов журавлі,
Та не полегшає втрата,
Доки ходитиме по землі
Мати солдата.
(«Очі туманить ядуча сльоза» Анатолій Пожарський)
Учитель історії: Як посилки присилали в цинкових домовинах загиблих, і
нерідко батьки, плачучи за своїми, ховали чужих дітей…
Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30
% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72
службовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч вояків загинуло у радянськоафганській війні… Вона лишила важкі наслідки для України. Не повернулося
додому з війни 3360 воїнів; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи
потрапило в полон…
Учитель літератури: В цих мертвих Афганських горах знайшли свою
передчасну смерть і наші земляки. Не дочекалися їх рідні… Вони просто
виконували свою військову повинність, свій безвихідний обов’язок… Але
чесно і героїчно. До останнього подиху… Вічна їм пам'ять!
12-ий читець:
Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом,
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверталась чорнотою.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті
Обмащує труну: «Чи ж там він є?..»
Стоять, відводять очі вбік солдати,
І шепотять сержанти, ледве чуть:
«Не велено… Не можна відкривати…
Не велено…»
Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання,
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання…
Школярики стоять, учителі…
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ.
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть одвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі –
В селі ховали воїна, солдата,
У мирному вкраїнському селі.
(«Ховали інтернаціоналіста»)
Учитель історії: І невже можна забути оту згорьовану неньку, оту ранню
сивину, оті виплакані сльози над «цинковими» хлопчиками, яких у Союз
привозив «чорний тюльпан». Так називали літак, який щодоби вивозив гроби
загиблих до Союзу…
Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І
понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули нашого краю,
нашого села… Юнаки із нашого району виконували інтернаціональний
обов’язок. Хлопці повернулися додому, але не всі…
13-ий читець:
Була зима і був Афган:
Повзли колони через Кушку,
А за дувалом дідуган
Запис гвинтівку – брав на мушку.
Йому, старому, все одно,
Хто їх послав сюди вмирати.
І десь чекає сина мати –
Їй стріти сина не дано.
Він плавно натиснув на курок
І … пишуть телеграму строгу:
Упав – обличчям на дорогу
Її кровиночка – синок.
Даремна то була війна,
Даремні ваші жертви були:
Ті, хто послав вас, – їх нема,
А інші – вже давно забули…
(«Даремна війна» Ярослав Семенюк)
Учитель літератури: Солдати гинуть… І кожна смерть страшна. А як
страшно, коли не хочеться помирати у 18 – 19 років, коли ще тільки
починаєш жити…
Скільки їх – юнаків – блакитнооких, русявих і чорнявих, одружених і тих, до
яких ще не прийшло кохання, загинуло на тій землі… А для кількох сот війна
ще й досі не закінчилася… Ті, хто сьогодні серед нас, пройшли сувору школу
Афганістану. Колишні воїни-афганці працюють у різних галузях народного
господарства.
14-ий читець:
Ту дорогу, з якої вертають не всі,
Подолав я, дістався додому,
Та про те, чого смуток обсів,
Не розкажу, пробачте, нікому.
Обмину у розмові гарячу добу,
Загалом розповім, як ішов я.
Так, між іншим, згадаю про місто Кабул
(Кожна згадка – окроплена кров’ю).
Прокидаюся з чорного сну,
Що ніяк не втікає з хати.
Видно, дорогу ту крізь війну
Вже довіку я буду долати…
(«Спогад» Іван Шкварко)
Учитель історії: Розвал держави викликав десятки бойових конфліктів,
сутичок та локальних воєн на територіях колишніх республік. І саме це,
певне, нині турбує воїнів-афганців. Адже немає сильнішої дружби, ніж
фронтова, немає ріднішого братства, ніж бойове.
Пройшло майже півтора десятиріччя… І ще одна держава монстр – США
захотіли зробити життя в Афганістані кращим. Та не знають вони душі, віри
й гонору людей Сходу. Їхнє вторгнення на територію чужої держави не дало
ніяких результатів. Війна триває…
Я думал о том, что вряд ли вернусь,
Но дума была не о смерти.
Ступлю на порог – оглянусь, обернусь;
Я с вами, ребята, поверьте.
Закат багровеет, как знамя полка,
И звездами небо пробито…
Вернуться домой невозможно, пока
Минувшее не позабыто…
Одним з перших засудив цю війну відомий академік, Нобелевський лауреат
Андрій Сахаров, за що був позбавлений всіх держаних нагород і висланий в
закрите місто Горький.
15-ий читець:
Боєць стиснув в руках баранку
І зірко дивиться навкруг,
І думає – з самого ранку –
Хто він афганцям: кат чи друг?
Якщо дивитись принципово,
То він, здається, ні при чім,
Але чому страшне це слово.
«Убивця» гонить сон вночі?..
(«Страшне слово» Ярослав Семенюк)
16-ий читець:
Вже не дійти до рідних берегів.
Ридали друзі, впавши на коліна,
Він помирав серед чужих пісків,
І разом з ним вмирала Україна.
А вдалині сірів чужий кишлак,
І БТР димів опісля бою.
Погасло сонце у його очах,
Аж гори хитнулися від болю.
В оселю рідну – цинкова труна
Страшенна кара, за яку провину?
І божеволіла матуся молода,
А разом з нею – Україна.
(Богдан Дичук)
Учитель літератури: І поки на Землі існують гарячі точки, і поки
порушується біблійна заповідь «Не вбивай», ми не повинні заспокоюватися.
Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється
смерть…
17-ий читець:
Нехай поетів родить не війна,
Нехай черпають фарби тільки з миру.
Кохання, барви квітів і весна
Натхненням напувають їхню ліру.
Та світом править, мабуть, сатана,
І викликає гнів, і мутить розум,
І на планеті ще жива війна,
І юне покоління люто косить.
Хтось нові приміряє ордени,
А інший набив в кишені гроші,
І знову мати віщі бачить сни,
І знов – відправа в серці за усопших.
І вчиться необстріляний солдат
Ремеслам різним на війні одразу:
В людину направляти автомат
І одягати в рими свої фрази.
Учитель історії: Воїни-афганці… Ми тепер називаємо їх по-різному:
інтернаціоналісти, окупанти. Ми називаємо цю війну помилковою. Ми
занадто розумні заднім числом. Більше 60 років тому покладено край
фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх
онуків також називатимуть ветеранами…
18-ий читець:
Хай буде все, що має бути:
І тихі радощі життя,
І слів чужих важке каміння…
Мені не треба співчуття,
Мені потрібне розуміння…
Учитель літератури: Вони все-таки повернулися. Не всі. Частину Бог забрав
до себе. А вони так молилися до нього: і ті, що вірили, і ті, що стали лише на
війні. Можливо, ця віра і підтримувала їх. В Бога, і в Матір…
Давайте ж і ми пам’ятатимемо ветеранів і виявлятимемо розуміння до тих,
хто пройшов через війну і для кого вона триває досі… У спогадах, снах, у
душах. Вони цього заслуговують…
(Пропонується перегляд фільму «9 рота» Федора Бондарчука)
Рефлексія
 Які почуття викликав у вас фільм «9 рота»? (опитування: Де ти
відчуваєш цей страх? А де він у тебе знаходиться?)
 Чи можете ви уявити себе в ролі тих бійців?
 А як би ви хотіли, щоб закінчився цей фільм?
Закінчення уроку
 Ми сьогодні плідно з вами попрацювали. Дякуємо вам за урок. На мою
думку оцінювання сьогодні зайве.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа