close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
• На допомогу батькам
Як впливати на дітей?
Вплив дорослих змінює не тільки поведінку дитини, але й її внутрішній
світ. Дуже важливо, що лежить в основі стосунків батьків і дітей. Довіра,
доброзичливість виявляються сприятливими умовами для використання
батьками свого сильного характеру, авторитету, досвіду, знань. Оскару
Уайльду належить вираз: «Усякий вплив поганий». Навряд чи можна
тлумачити однозначно слова майстра парадоксів, але можна припустити, що
одне із можливих значень тут таке: вплив поганий тому, що він спотворює
істинну природу людини, забираючи у неї свободу самореалізації...
Чи готові прийняти цю думку ті, хто прагне цілеспрямовано та
усвідомлено виховувати своїх дітей? Прагне, не зважаючи на те, що чим
сильніша дія, тим сильніша і протидія, опір нашим впливам? Можна бути
впевненим: не готові. Зрозуміло, що для дорослого краще приймати рішення
самостійно. Але чи завжди можна надати такий вибір малій дитині? Адже вона
ще не здатна зрозуміти, що для неї добре, а що погано. Тому для нас так
важливо задумуватися про її майбутнє, про те, чим їй варто займатися, а чого
взагалі не можна робити. І все ж просте питання: «Чому діти не слухаються
нас, адже ми хочемо їм добра?» — звучить як крик душі.
Можливо, справа не у впливі як такому, а у його характері, в тому що в
ньому є щось від примусовості та насилля? І можливо, варто розраховувати на
успіх впливу іншого роду, основаного на діалозі та співробітництві? Якщо ви
задумувалися над цими питаннями, то ці роздуми здатні, сподіваюсь, змінити
щось у вашому впливі на дитину.
Як же можна впливати на іншу людину, не проявляючи грубого тиску,
який, природно, викликає пасивний або активний опір, неприйняття або навіть
протидію? Які ж способи заохочення можуть вважатися найбільш
сприятливими? Чи варто карати дітей? Перед тим, як відповісти на ці питання,
згадаю про одне психологічне дослідження. Дворічним хлопчикам надавалася
можливість вибрати з двох іграшок, одна з яких знаходилася перед прозорим
бар’єром, а друга за ним. Якщо бар’єр можна було легко подолати, діти
однакової часто брали ту чи іншу іграшку. Коли ж бар’єр був настільки
високим, що дістати іграшку було неможливо, хлопчики намагалися дістатися
до неї в три рази частіше, ніж до зовсім доступної. Дівчатка таким чином
реагували, насамперед, на заборону брати іграшку, а фізичні заборони були
для них меншою спонукою. Але, так чи інакше, вже в дворічному віці у
дитини виникає прагнення подолати перешкоду, порушити обмеження і
знайти! свободу волевиявлення. У три роки маленька людина усвідомлює своє
Я, починає відчувати себе! автономною та незалежною істотою; вона хоче
мати свободу вибору, методом спроб і помилок оцінюючи ступінь своєї
самостійності. З цієї точки зору виховання можна визначити як встановлення
певних меж свободи, що відбувається або під контролем батьків, або через
самоконтроль, чи в гармонійному поєднанні того й іншого.
Який же стиль виховання буде найбільш ефективний, якщо я хочу
виростити людину соціально зрілу, моральну, здатну мати і відстоювати
власну точку зору на дійсність, яка займає активну життєву позицію? Людину
творчу, доброзичливу, яка поважає себе та інших, отримує задоволення від
життя, досягає успіху?
І, навпаки, які види впливу гарантують — можливо, і проти нашого
бажання — виховання конформіста, невпевненого в собі, який страждає від
різних страхів — починаючи від боязні вступати в контакт з іншими людьми і
завершуючи страхом перед життям?
Звичайно, «чистих стилів» виховання не існує, є їхні поєднання, в яких ті
чи інші види впливу все ж переважають.
Почнемо з найбільш продуктивного стилю, який сповідують
демократичні батьки. Вони виховують у дітях самостійність і
дисциплінованість. Наприклад, дають їм змалечку невеликі доручення: піти до
крамниці, допомогти вдома... Зробив швидко і гарно домашнє завдання — у
тебе більше часу для прогулянок та забав. У дитини є не тільки обов’язки, а й
права. Проявляючи до неї теплі почуття, турботу та любов, батьки не
забувають контролювати виконання обов’язків. Вони не обмежуються
вимогами такими, як «Ти повинен», «Так треба», але стараються знайти
переконливі для дитини аргументи, які дозволяють зрозуміти і відчути, чому
одне варто робити, а інше — ні. Якщо від підлітка пахне димом,
демократичний батько може сказати: «Мені здається, ти спробував палити.
Мені це не подобається. Крім того, ти ж займаєшся спортом і хочеш досягнути
певних результатів. Паління не дозволяє це зробити. Тому хороші спортсмени
не палять».
Батьки такого типу цінують дружні стосунки з дитиною: вони прагнуть
мати їх на рівних правах. Це означає, що дитину поважають і від неї чекають
того ж. Визнаючи потреби та інтереси дочки чи сина, мама й тато діляться
своїми потребами та інтересами. Не приймаючи рішень замість дитини,
батьки у спільному обговоренні намагаються зрозуміти, що може спонукати
їхню дитину до самостійної активності та самовдосконалення, які цілі в
навчанні, у спілкуванні, у спорті.
Інший стиль виховання демонструють авторитарні батьки: вони
вимагають абсолютної слухняності, не пояснюють причин заборон та наказів,
намагаються контролювати кожен крок дитини, не даючи йому жодної
свободи і самостійності: «Ти не будеш ходити на дискотеку», «Я забороняю
тобі дружити з Мишком», «Негайно вимкни телевізор». У результаті діти
починають або бунтувати, конфліктувати і повністю відбиваються від рук,
прилучаючись до життєвих цінностей, протилежних до батьківських, або
пристосовуються. Таке пристосування провокує розвиток у дитини цілого
ряду негативних якостей: це конформність, невпевненість у собі,
несамостійність, інфантильність, залежність від думки і оцінок оточуючих. В
їхньому ряді і жорстокість як риса, що відображає бездушність батьків, які
зневажали у своїх вимогах переживання дитини. (Хоча самі вони можуть бути
переконані в тому, що керують ними любов та прив’язаність до дитини.)
Ще один варіант — висока вимогливість, прагнення до повного
контролю поєднуються з емоційною холодністю. І в даному випадку відгуком
такого стилю виховання стає дитяча жорстокість і жорсткість,
неспроможність знаходити глибокі і близькі стосунки з людьми. При цьому у
дітей потреба в любові сильна, але вона не задовольняється. (Варто
підкреслити, що більшість малолітніх правопорушників пережили
психологічне або фізичне насилля в сім’ї.)
Є і такі сім’ї, в яких на дитину не тиснуть просто тому, що до неї
байдужі: батьки занурені у власне життя, у якому немає місця для дитини;
будь-який контроль з боку старших відсутній. В умовах того, що можна
назвати гіпоопікою, діти стають непередбачуваними, попадають у залежність
від зовнішнього впливу: «вулиці», ровесників, старших «авторитетів».
Свобода без обмежень породжує вседозволеність, низький рівень
самоконтролю і саморегуляції.
У той же час протилежний стиль, гіперопіка як зайва турбота та
контроль за кожним кроком, за будь-якими діями дитини, породжує
пасивність, несамостійність, труднощі у спілкуванні з ровесниками. До
гіперопіки схильні ті батьки, для яких дитина стає єдиним сенсом життя, у
яких не залишається власних інтересів, які бачать у дитині можливість, ніби
заново пережити «життя, яке не відбулося».
Реально існує і суперечливе виховання: батьки схильні до протилежних
стилів виховання. Або один з батьків використовує по черзі то один, то другий
стиль виховання. Небезпечні також і завищені очікування батьків по
відношенню до можливостей успіхів дітей: вони сприяють становленню
неадекватної самооцінки, заниженого чи завищеного рівня домагань,
переважанню спонук, пов’язаних із прагненням уникнути невдачі, — замість
того, щоб прагнути до успіху.
На розвиток дитини впливають особливості емоційного відношення до
нього. Зазвичай виділяють два варіанти такого відношення.
Перший — безумовна любов або безумовне позитивне прийняття —
засноване на безкорисливості, альтруїзмі, готовності не чекати вдячності у
відповідь. Я люблю іншу людину за те, що вона є, люблю такою, як вона є, не
пред’являю їй претензій, не хочу її змінити. Я просто живу разом з нею,
змінююсь разом із нею, радію і страждаю також разом із нею. Таке ставлення
до дитини дозволяє їй відчути і пережити власну цінність, стати впевненою в
собі людиною з адекватною самооцінкою.
Другий варіант емоційного відношення прямо протилежний — умовна
любов. На думку одного з родоначальників гуманістичної психології,
американського психолога Карла Роджерса, умовне або оціночне ставлення до
іншої людини деформує її особистість, стає перешкодою для творчого
саморозвитку. Чому ж так відбувається? Тому що для дитини дуже важлива
любов дорослого, і вона заради неї готова відмовитися від себе самої, своїх
справжніх потреб і бажань. Мама каже дитині: «З’їж кашу, будь гарним
хлопчиком, з’їж заради мами, мама буде тебе любити». Дитину нудить від цієї
каші, але вона їсть і давиться, долаючи огиду, щоб заслужити мамину любов.
Психологічний сенс цього впливу полягає в тому, що дитині ставиться умова
за простою формулою «якщо то»: «Якщо ти будеш гарно вчитися, я буду до
тебе гарно ставитися», «Будеш у всьому і скрізь першим — буду тебе
любити», «Якщо станеш акуратною і красивою, я буду тобою захоплюватися».
Один із результатів такого виховання — ставлення до людей за принципом
«Ти — мені, я — тобі». Друга людина починає сприйматися тільки як засіб для
задоволення власних потреб.
Крім того, можливе неприйняття дитини, усвідомлене або
неусвідомлене. Таке ставлення можливе до небажаної дитини або народженої
«невчасно», або до дівчинки, яка народилася замість очікуваного хлопчика.
Неприйняття, яке може проявлятися у відкинені, недоброзичливості, грубості,
ігноруванні, породжує в дитині байдужість до життя. Для того, щоб дитина
нормально розвивалася, дуже важливо, щоб у неї була хоч одна прихильність,
щоб хоч з кимось вона могла розділити душевне тепло, почуття, думки,
сумніви та успіхи. Вплив дорослих змінює не тільки поведінку дитини, але й її
внутрішній світ. Дуже важливо, що лежить в основі стосунків батьків і дітей.
Довірливість, доброзичливість створять сприятливі умови для використання
батьками свого сильного характеру, авторитету, досвіду та знань. Якщо ж
стосунки між батьками та дітьми будуть холодними або непривітними, вплив
буде сприйнятий як тиск, прагнення диктувати і підкоряти.
Отже, найперше, що вам потрібно, щоб вплив став сприятливим: будьте
щирі в проявах своїх почуттів, намірів і мотивів; без цього вам не досягти
довіри дитини до ваших пропозицій. По-друге, спробуйте навіть і в протидіях
дитини побачити його добру волю, інакше вплив перетвориться в тиск і
насилля. По-третє, ваш вплив має розвивати дитину, виводити її на новий
рівень мислення, почуття, усвідомлення.
Які ж із тактик впливу меншою мірою породжують спротив і дають
позитивний результат? Насамперед, це емоційний вплив і розумне
переконання. Дорослий може давати натхнення дитині своєю щирою вірою та
ентузіазмом. А розумне переконання підкріпить цю віру логікою і силою
фактів і дасть дитині додаткову інформацію, що дозволить їй переконатися,
що намічені цілі та рішення відповідні до її інтересів. До голосу розуму
прислухаються уже дворічні малюки. Оскільки дитина помаленьку набуває
рівноправної партнерської позиції, в ній починає поступово проростати
доросла частина її Я.
Часто ми забуваємо, що у людини є не тільки сфера свідомості, на яку
впливають слова, логіка, аргументи, але й підсвідомість, яка живе своїм
власним життям і має для нас не менше, а може й більше значення, ніж
усвідомлювані розумові процеси. Яким чином здійснюється несвідомий
вплив, які засоби застосовуємо ми, самі того не розуміючи? Це добре відомі
невербальні засоби спілкування: міміка, пози, жести, розташування у
просторі, навіть запах, залежно від якого може проявитися симпатія чи
антипатія до іншої людини. Для дитини часто важливішим, ніж слово, є
просто усмішка, кивок головою чи сміх. Інтонація, тембр голосу, темп речі,
паузи, покашлювання або постукування пальцями по столі — всі ці сигнали,
що посилають інформацію нашій підсвідомості й викликають часто
неадекватну реакцію, якщо судити тільки зі сказаних слів. Тому такий
важливий дотик до руки, обійми, якісь спільні дії. Якщо у важкий момент ви
посидите поруч з дитиною, обігрівши її своєю позитивною увагою, ви
допоможете їй зберегти бажання продовжити почату справу і не втратити
впевненість у собі.
Батьків хвилює питання: чи потрібно наказувати дитину і якщо так, то як
і чим? Психологи рекомендують уникати дисциплінарної спонуки та кари,
тому що всі вони дуже поверхневі, відгукуються лише на зовнішній, а не на
внутрішній зміст діяльності. Для того, щоб дитина зрозуміла, що вона зробила
не так, важливо, щоб вона відчула, що саме почуваєте ви.
Так ми підійдемо до одного з найголовніших умінь у людському житті:
помилку можна виправити самому — з допомогою інших. Адже ніщо не вчить
краще, ніж помилка: усвідомивши, що було зроблено неправильно, і
зробивши, як треба, ми розвиваємося і рухаємося вперед.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа