close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
О, ПОДВИГУ, ПОЛІТ БЕЗСМЕРТНИЙ!
Літературно-музична композиція до дня виводу військ з Афганістану.
Для учнів 9-11 класів
Мета: розширити знання учнів про афганську війну, познайомити їх з учасниками цієї війни,
формувати бойовий, морально-психологічний дух молоді; спонукати до фізичного вдосконалення,
виробляти розуміння громадянського обов’язку, вивчати героїчні сторінки історії українського народу,
пропагувати ідеї гуманізму, справедливості, добра і миру.
Оформлення: плакати «Воїни-афганці; портрет Олександра Стовби з чорною стрічкою; свіча,
квіти.
Хід заходу
1.
Звучить спокійна музика
2.
Горить свіча
Веучій: Слово «Афганістан» 35 років тому змушувало завмирати серця матерів в очікуванні
повістки до армії чи похоронки звідти. Саме там, в Афганістані, перевірялося молоде покоління 80-х
років на гідність, відповідальність, готовність до подвигу.
Афган… Для безліч родин воно назавжди стало грізним знаком біди, символом непогамованих
душевних мук і безутішного горя.
Ведучий: Не відболить це горе, не віплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки
житимуть батьки і сестри, вдови і діти, підступно загиблих у горах і долах Афганістану синів України.
Ще довго ярітимуть в душі прийдешніх поколінь запитання: в ім’я чого загинули й ставали
каліками тисячі й тисячі юних співвітчизників у далекому Афгані?
Ведучий: Згідно радянсько-афганського Договору про дружбу, добросусідство й співробітництво
керівництвом Радянського союзу було прийнято рішення про введення обмеженого контингенту військ
в Афганістан.
Ведучий: На підставі телефонних розпоряджень 24 грудня 1979 року за підписом Міністра
оборони маршала Устинова у відповідні армійські частини була відправлена директива про введення і
розміщення в Афганістані радянських військ. А наступного дня о 15 годині перші бойові підрозділи
Збройних сил Радянського Союзу перетнули кордони і вступили на землю Афганістану.
Ведучий: Та в кінці лютого 1980 року з Москви надійшов категоричний наказ разом з
афганською армією здійснили рішучу бойову операцію з метою знищення озброєних маджахедівських
банд. Це означало, що радянські війська силоміць втягувалися у братовбивчу громадянську війну в
Афганістані, яка тривала майже 10 років. З 25 грудня 1979 р. до 15 лютого 1989 р., тобто 330 днів.
Відео «Пришел приказ»
Ведучий:
Війна безжалісно, без меж,
Людські понівечила долі.
Смертями й смородом пожеж
Вона наситилась доволі…
Ведучий: Лютий 1989 року став особливим в історії нашої Вітчизни, закінчилася війна, яка ще
довго буде хвилювати наші душі і серця.
Ведучий:
Підуть у небуття епохи лютих війн,
Затягнуться поранені рубцями,
Та сльози вдів, сиріт і матерів
Пектимуть нам, як невигойні рани.
Ведучий:
Миттєвий спалах – і могильні квіти,
Кривавим згустком – орден у труні…
За що вмирали ви, по суті діти,
На тій афганський, на чужій війні?
Ведучий:
Як відомо, війни не закінчуються тією довгоочікуваною миттєвістю, коли замовкає зброя. Вони
продовжуються в душах тих, хто брав участь у війні.
Ця афганська війна не вийняток. Вона ще довго буде нагадувати про себе, поки живі матері, які
втратили своїх синів, поки болять рани воїнів-афганців… Вона буде жити в пам’яті сиріт, які
залишилися без батьків, в поезіях і піснях тієї війни. Були там і свої герої, і свої поети. Часто поети там
ставали героями.
Вихрь пламени взметнулся и угас,
Успев историю лишь с краю опалить.
Где мы берем той прочности запас,
Что помогает нам страдать и жить?
Ведучий: Ці слова написав Олександр Стовба, наш сучасник, виконуючи військовий обов’язок в
Афганістані, загинув у 22 роки. Відомий український письменник Олексій Дмитренко написав книгу
про нього (російською мовою), яка називається «Аист».
Учитель: Шановні друзі! Сьогодні літературні читання, присвячені поету Олександру СТОВБі.
Ми пройдемо сторінками книги Олексія Дмитренка «АІСТ», ми поринемо у Храм поезії самого
Олександра Стовби.
Маю надію і віру, що після зустрічі з героєм повісті ви торкнетесь серцем подвигу Олександра і
понесете у своїй душі високу гордість за безсмертний подвиг української Людини.
Дозвольте Вам представити учасників бойових дій в Афганістані, які завітали до нас на
літературні читання:
Вовнянко Сергій Іванович- голова громадської організації Первомайської спілки ветеранів війни в
Афганістані.
Ефимов Валерій Володимирович - заступник голови громадської організації Первомайської
спілки ветеранів війни в Афганістані.
Ведучий:
Олександр Іванович Стовба. Ім’я, по-батькові, прізвище – скорочено АИСТ
(рос.).Олександр – в перекладі з грецької мови «захисник». Словом «стовба» на Україні називають
головний корінь дерева, він наймогутній, найсильніший корінь, що вертикально проникає в глибину
рідної батьківської землі. Аист – українською лелека, - найулюбленіший птах нашого народу.
Життєпис О. Стовби загалом повторює біографії 15 тисяч його ровесників, які вчились,
працювали, закохувались і мріяли. А потім загинули заради чужих амбіцій.
Ведучий: Олександр Стовба народився у м. Дніпропетровську, там почав ходити до школи. В
родині панувала тепла аура довіри, взаємоповаги і розуміння, культ книги і пам ять про предківське
коріння.
Згодом сім’я переїхала до Дніпродзержинська, де по-сьогодні живуть рідні Олександра. Серед
ровесників він виділявся працьовитістю, цілеспрямованістю, заглибленістю в себе. Ще в школі він
пише вірші, але нікому не показує, бо вважає, що не досяг вершин майстерності.
Метеорит живёт мгновенье,
Сгорая в дымной синеве.
Его отвесное паденье
Сквозь смерть направлено к Земле.
И я готов, летя сквозь годы,
Метеоритом в синей мгле
Сгореть, сжигая все невзгоды,
Во имя жизни на земле.
Це рядки юнака, закоханого в небо, в рідну землю, у життя.
Ведучий: Після закінчення школи №20 і невдалої спроби вступити до військового училища
працював пожежником, наступного року таки вступив до Київського вищого військового училища ім..
Фрунзе. Вчився з відзнакою, одержав погони лейтенанта, служив командиром мотострілкового взводу.
Багато працюв над собою, читав, пишав вірші, про які знали лише друзі та рідні.
Цветы Земли,
Лишь вы храните нежность,
К губам истресканным,
Забывшим аромат…
Я сохраню
Родных полей безбрежность,
Как сохранил её Отец-солдат.
Ведучий: Совість для поета і воїна означала вірність собі, своїм ідеалам, матері і Батьківщині.
Після закінчення училища Олександр Стовба виконує свій інтернаціональний обов’язок у Афганістані.
Туди він потрапив наприкінці 1979 року. Звідти молодий офіцер не повернувся – 29 березня 1980 року
він загинув. Ціною власного життя врятував життя своїх товаришів по зброї.
Відео Книги О. Дмитренка « АІСТ»
https://drive.google.com/file/d/0ByRag_JJB-vrMlF4UUN5WDlNbTA/edit?pli=1
Інсценізація глав книги О. Дмитренка «Аист»
Дійові особи: Лідія Петрівна – мати Саші, лікар, бійці.
Виходить дівчина в чорному вбранні
Я, мати, Лідія Петрівна. В березні мені постійно чулися телефонні дзвінки. Я просиналася,
піднімала трубку. Але телефон мовчав. Якось серед ночі я проснулася від того, що хтось зупинився біля
мого ліжка. Це був хлопець – високий, широкоплечий. В руках він тримав не то книгу, не то листа.
Декілька хвилин хлопець мовчки дивився на мене, а потім почав роздивлятися лінію життя на долоні,
що світилася, і, чомусь раптом обірвалася. Я майже бачила його насправді. У дворі всю ніч світила
лампочка прямо у вікно. Обличчя хлопця роздивитися не вдалося, але в що він був одягнений я добре
запам’ятала: кітель кольору хакі, панама мотострілка. Серце раптом пронизала тривога, неспокій. Я
скочила з ліжка і стала будити чоловіка: «Ваню, проснись». Хлопець тихенько повернувся і пішов до
дверей. На другу ніч сон повторився як і в перший раз… Хлопець повільно направлявся до дверей. Я у
відчаї закричала: «Ваню, затримай його!».
Лікар: Вранці Лідію Петрівну привезли до лікарні. Для 45 років діагноз був занадто жорстокий –
інфаркт, нервове потрясіння. У лікарні нестримна сила материнського передчуття тягнула її до
телевізора. Із сльозами на очах вона дивилася інформаційну програму «Сьогодні в світі». Вночі, коли
лікарня замовкала до ранку, її мучили невідступні думки. Щоб хоч якось відволіктися від них, Лідія
Петрівна брала книгу і читала про південні гори, читала, і ніби разом із сином знайомилася з далекою
землею його служби. В уяві вона проходила увесь його шлях, всю дорогу – від України до Афганістану.
Олександр Стовба:Между нами расстояний мгла,
Реки и не пройденные выси,
Тропка связи нашей пролегла
Строчками твоих сердечных писем.
Знаю я, с печалью обо мне
Ты встречаешь зиму или лето,
Ждёшь письмо от сына, ждёшь ответа
И о нём тоскуешь в тишине.
Лікар: З суботи на неділю, це був останній день березня – всю ніч Лідію Петрівну мучили
кошмари.
Лідія Петрівна: Незнайомі холодні гори, де немає ні доріг, ні рослин, ні людей. Мертвий камінь і
вітер. І ось на засніженій сопці, яка нагадує сільську хату під соломою, якийсь невгамовний дикун
знищує гніздо лелеки, а маленьких пташенят скидає у прірву. Птах до смерті 6’ється з дикуном.
Я хочу допомогти, але варвар намагається колючим дротом виколоти мені очі.
Поранений лелека падає до моїх ніг. Але торкнувшись мене, він знову набирає сили, щоб віднести
полум’я на скелю. Горить дикун, ось-ось він задихнеться від диму. Я чую його крик, усвідомлюю, що це
лише сон.
І в цю мить гострий біль пронизує моє усе тіло й душу.
Із жахом схоплююся з ліжка. Немає навіть сили щоб крикнути. Щось непоправне трапилося із
моїм сином. Мій старший сину!
Було на 9-ту ранку. Це я чітко згадала потім. Через тиждень, коли привезли тіло сина. Бойовий
друг, теж Саша, Саша Параскевич передав мені годинник із розбитим склом. Стрілка на циферблаті
зупинилася на позначці 8 годин 58 хвилин.
Лікар: І від чогось страшного застигла душа і серце матері, потім, раптом, вона здригнулась і
прошептала: «Сашенько, Сашко! Любий мій АИСТ!» Саме в цей час матері привиділось, що стоїть вона
вся окровавлена. Саме в цей час високо в горах, де мертві скелі, де холодний камінь, прикриваючи своїх
друзів, загинув її Олександр.
Олександр Стовба: У офицеров и солдат
В бою тяелом время сжато…
Вот, приготовив автоматы,
Твои товарищи лежат.
Их жизнь зависит от тебя.
О, подвига, полет бессмертный!
Ты бросился на выстрел первый
Друзей и Родину любя.
Боєць: Він повз у мареві і не пам’ятав як давно повз по холодній нічній землі. На тілі не було
живого місця, де б не запеклася кров, Відірвано ступні ніг. Доторкання до гострих каменів знівеченими
ліктями і колінами спричиняли нестерпний біль, щоб не застогнати і не закричати, він ще міцніше
зціплював зуби. Час від часу свідомість поверталась і підказувала, що треба повзти до дороги – там
залишилася ще надія на спасіння. Тільки зараз він до кінця зрозумів, що людині, яка вже майже
перетворилася на криваве місиво – так хочеться жити.
Олександр Стовба: «Жити!, «Жити!» - для мене не було сильнішого бажання. Жити! І я
продовжував повзти тільки неймовірними зусиллями волі. Більше всього я боявся втратити ясність
свідомості. Виявляється, що людина безсила протистояти провалам пам’яті. Я це перевірив на собі, Бо
пам’ятав усе до найменших подробиць, пам’ятав, і міг відновити початок нападу душманів у нічній
ущелині.
Боєць: Засада ворога нагадувала жорстоку обручку удава, який намагався задушити жертву. Але
Саша з групою бійців рішучим вогнем розрубали стягуюче коло, прикрили відхід товаришів, а самі
залишилися в ущелині, у пастці. Саша був поранений у живіт, дві кулі пройшли біля серця, дві
обпалили ліву руку, Але і цього душманам було мало. На вогні кати розтерзали юних солдат.
На другий день ми знайшли мертвого АИСТА. Він лежав повернутий до неба, де назавжди для
нього зникли неосяжні світи і зірки. За щастя свободолюбивої афганської землі він без коливання
заплатив самою дорогою ціною – своїм життям.
Був передостанній день березня. Просиналася весняна земля, сонце осяяло глибокі ущелини в
горах. Жити б та й жити, коли тобі тільки 22.
А у небі здригнувся стрімкий журавлиний ключ. З тужливими криками птахи поспішали у рідні
краї, на своїх крилах вони понесли безсмертний подвиг АИСТА.
Ведучий:
Улетает Аист, улетает…
Нет – летит, врезаясь во врага!
Вскрик витает – или пуля тает
В закипевшем сердце вожака!
Тучу в клочья разметал с размаху,
Стал бессмертным подвигом полёт
Это, мама, за тебя в – атаку,
И за всех, кто крылья нам даёт.
Ведучий:
Улетает Аист, улетает
Неземным заоблачным путём.
И перо на землю опадает
Белым неотправленным письмом.
Ты не верь, родная и святая,
На пороге тихо вечно стой…
Улетает Аист, улетает
Миг – и станет дальнею звездой.
Мати:
Сашенька, сыночек, милый Аист мой
Не вернёшься больше ты ко мне домой.
Над землёй Афгана гордо пролетел
Улетел мой белый Аист, улетел!
Ведучий: Мати! Стоїть мати на Землі – і вища найсвятіша від усіх богинь. Стоїть і молиться за
народ, за синів своїх і дочок! Чуєте! Молиться мати не за себе, а за нас, тому, що вона – Мати!
Ведучий:
Руки морщинисты, волосы седы –
Знаю, коснулись не раз тебя беды.
Слово, как солнце, греет столетья,
Имя твоё остаётся бессмертным –
Мама!
Ведучий: Коли після смерті Саші були прочитані його записники, то виявилося, що втратили не
лише чудову людину, прекрасного командира, але й талановитого поета.
Вірші О. Стовби вперше були надруковані вже після його загибелі.
Перша маленька книжечка «Песня грозы сильней», підготовлена стараннями матері поета і
відомого письменника Михайла Селезньова, побачила світ в місцевому видавництві 1981 року.
Вже через рік у Москві вийшла друга книжка, потім ще декілька. У березні 1984 року Олександра
Стовбу посмертно було прийнято членом Спілки письменників СРСР, а 1987 р. йому присуджено
премію ім.. Ленінського комсомолу. Пізніше під впливом сотень листів від окремих осіб і цілих
колективів до керівних державних органів 11 листопада 1990 року Указом Президента СРСР
Олександрку Стовбі посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ведучий: Живуть Сашині збірки поезій, їх друкують і поуляризують, читають, складають за ними
літературні композиції.
Його Поезія бентежить душі, викликає відгук в серцях і змушує мислити. Бо це справжня глибока
духовність. І можна лише уявляти, яким сильним майстром слова став би Олександр Стовба, скільки
прекрасних поезій міг би подарувати, якби…Гіркі запізні жалі.
Если умолкнет певец,
Болью рожденная мысль,
Песню подхватят друзья,
Песня нужнее одежд,
Пламя горячих сердец
В песне свободы смысл.
Смертью убить нельзя !
Красные блики костра,
Вольные ветры степей
Старой гитары звон,
Стужу несут или дождь.
Алая дымка костра Песня грозы сильней,
Ими певец рожден.
Песня - духовный вождь.
Свежесть юной зари,
Отблески давних надежд,
Хрустальное зеркало вод.
Словом люди сильны.
Пой, певец, говори,
И если умолкнет певец,
Слышит тебя народ !
Песню подхватит другой.
Время - незримый судья
Если падет боец ,
И за свободу борец.
Винтовку поднимет живой,
Требуй и ты от себя
Чувствуя силу плеч,
Правду о жизни, певец.
Сдвинем ряды, друзья.
Слово не знает преград,
Песня - разящий меч,
Слову дороги вольны,
Песню убить нельзя.
Слово - звенящий набат,
Ведучий: Олександру Стовбі написано долею бути воїном, захисником Вітчизни з душею поета,
щоб повідати світу про жах та антигуманність війни, про красу навколишнього світу, про безцінність
кожного людського життя. Він до кінця виконав те, що судила йому доля.
Ведучий: В Афганістані воювало 179 жителів Первомайщини.
При виконанні інтернаціонального обов’ яку загинули наші земляки:
24.12.1987 р. - лейтенант Валерій Олександрович Кондрат’єв
23.07.1984 р.- рядовий Володимир Васильович Кіндяков
1983 р - Юрій Давидчук
Андрій Ситніков
Демонстрація соціальної реклами про українського воіна
Ведучий: З березня 2014 р. і по цей день тисячі наших солдатів захищають рідну землю. Та шлях
до перемоги досить довгий і кривавий, бо несе загибель тисячам людей, потворить мільйони душ.
Ведучий: Немеркнуча свіча! Вічна пам’ять всім солдатам – захисникам Вітчизни!
Вшануємо хвилиною мовчання!
И опять плачут свечи,
Из воска льётся слеза...
Опускаются плечи
И устала душа.
Я молюсь днём и ночью
Неумелой рукой,
Чтобы Бог дал вам силы
Всем вернуться домой.
Может, эта молитва,
Что родилась в душе,
Белой птицей взметнётся
К облакам в синеве.
И услышит Господь наш
Те простые слова,
И вернутся родные
С той войны навсегда.
В сердце тонкие нити Между мной и тобой.
Возвращайтесь родные,
Возвращайтесь домой!
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа