close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
А люди біднії в селі
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть…
Сумують комини без диму.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини…
Т.Г.Шевченко. «Чума».
Нищівною чумою прокотився по Україні у 30-ті роки минулого століття Голодомор.
Ми, учні та вчителі школи № 25, вирішили записати спогади свідків тих страшних
подій,
зібрати їхні фотографії. Це була цікава і сумна робота: від наших прадідусів та
прабабусь,
дідусів та бабусь та дізнавалися про нові і нові факти і не переставали дивуватися як їм
вдалося вижити? Коли ми зібрали всі матеріали, то у нас вийшов справжній
сімейний альбом.
На його сторінках фото і спогади, пам’ять і скорбота.
Одже, ми пропонуємо вам перегорнути ці сторінки, щоби краще зрозуміти нашу
історію,
відчути її серцем…
Я, вчитель допризивної підготовки юнаків
Вігуржинський Краснослав Михайлович
хочу розповісти про свою родину.
Вігуржинська Євгенія Федірівна із своїми вихованцями
Моя мама, Вігуржинська Євгенія Федірівна, народилася в 1898 році у селі
Степанки Копайгородського району Вінницької області.
Батько Вігуржинський Михайло Іванович,
народився у 1886 році.
Сестра Муза, Михайлівна, старша за мене, їй було 8 років, коли разом із батьками
довелося пережити страшний голод. Вона запам’ятала, як мама ділила
зерно і додавала до нього різної трави, а потім із цієї суміші робила млинці.
Мама не любила згадувати про ті страшні роки, але говорила, що у селі багато
людей померло. Їсти не було чого. Важко було всім - і дорослим, і дітям, і їй
навіть не вірилося, що вдасться вижити, зберегти дітей. Мама завжди вчила нас
цінувати навіть
хлібні крихти. Вона була вчителькою начальних класів і працювала у рідному селі.
Вчила дітей цінувати життя, бути Людьми з великої літери.
Мій батько теж
багато років свого
життя
віддав дітям, був
вчителем,
директором школи
в селі Юзине
Копайгородського
району
Вінницької області.
Напевне, не могло
бути
інакше –став вчителем і я.
Немає їх вже на землі наших батьків,
але низький уклін їм від мене та сестри за те,
що виростили нас, вберегли від лиха.
Вігуржинський Михайло Іванович із своїми учнями
біля Юзинської сільської школи
Це моя мама, Охова Катерина Іванівна, 1938р.
народження, уроженка села Нове Очаківського
району Миколаївської області.
Мама згадувала: « До мого народження у сім’ї було
вже троє дітей. Батько та мати – колгоспники. Свого не мали нічого. Все, що
було – забрали.
Була одна корівчина. Для сім'ї вона була годівницею. Щоб її не забрали, батько,
коли дізнавався, що їдуть із обшуком, виводив корівку за село і там чекав, доки
не поїдуть. Досить довго вдавалося її зберегти.
Вижили тільки тому, що було молоко. Наше село завжди було невеличким, а
після 1933 року людей
стало так мало, що це вже було не село, а так –
невеличкий хуторець».
Старожили- односельці розповідали: «У тих, хто був більш-менш заможним,
забирали все: зерно, худобу, сільськогосподарський інструмент. Стали всі
рівними – бідними. Допомоги чекати не було від
кого. Кожен був за себе. На думці було одне – як вижити, а вижили не всі».
Вчителька російської мови та літератури Федчак Л.В.
Я, учень 7-го класу
Мартинюк Ярослав,
дізнався про долю своєї
прабабусі Черноусан Марії
Степанівні, яка народилася
4 серпня 1924 року у селі
Дорошівка Миколаївської
області. Там і пройшло усе її
життя.
На цьому фото вона із своїми
дітками.
У прабабусі було два брати і
дві сестри. Мама Марії
Степанівни працювала у
полі, і щоб прогодувати дітей, вона щодня брала жменьку зерна, ховала його на
грудях. Це було дуже небезпечно. Як би зерно знайшли, то відірвали б її від дітей,
посадили до в’язниці, а діти, звичайно, померли би. Вона захворіла
від постійного недоїдання і важкої роботи. Хвороба перейшла у туберкульоз, і у
1940 році вона померла.
А Марія Степанівна прожила до 1996 року
На цьому фото - велика родина Полторак:
Моя прапрабабуся Марфа Корніївна,
Прапрадідусь Антон Олексійович та їхні
діти (дівчинка з намистом - моя прабабуся Марія).
Їм довелося підіймати 4 дітей. На їхні плечі лягли тягарем страшні роки скрути. Та
винесли вони все, зберегли діточок. За це земний їм уклін від мене, праправнучки
Плахтій Катерини.
А з цього фото посміхаються ще молоді та щасливі мої прабабуся Марія
Антонівна та Олексій Іванович Зеленцові. А на руках вони тримають мою
бабусю
Аллу, 1947 р. народження.
Прабабуся Марія Антонівна народилася у 1921 році,
а прадідусь Зеленцов Олексій Іванович - у 1911.
Проживали вони у Миколаєві. У страшні 30-ті роки
вони ще не знали один одного: прабабуся навчалася у у школі, а прадідусь – у ФЗУ.
Пізніше вони розповідали моїй бабусі, а вона моїм батькам і мені, що у ті скрутні
роки було дуже важко вижити не тільки у селі, а і у місті. Щоб прогодувати сім’ю,
обмінювали домашній скарб на борошно, крупу.
Та настали і такі часи, коли виносити з дому вже не
було чого. Намагалися влаштуватися хоч на якусь
роботу: там годували у буфеті, і можна було хоч
щось принести додому.
Я запитала у бабусі Алли Олексіївни :
- Чи помирали люди від голоду?
- Так, мені мати говорила, що і дорослі
і діти ходили попухлі від голоду, падали
прямо на вулиці. Наша сусідка не дійшла
до дому, померла на вулиці.
- Чи допомагали люди один одному виживати
під час голоду, чи ділилися продуктами?
- Звісно. Особливо дбали про дітей.
Пам’ятаю, у нас на квартирі жила вчителька.
Вона завжди ділилася з нами, дітьми, тим,
що їй давали на роботі. Цього було мало, але
й за це щиро дякували.
Записала учениця 10-го класу
Плахтій Катерина.
Холодняк Олександра
Андріївна.
Моя прабабуся Холодняк
Олександра Андріївна
народилася у 1919 в селі
Богданове Криничанського
району Дніпропетровської
області.
До 1939 року жила у рідному
селі, а потім переїхала до села
Павлово-Мар’янівка (Тукули)
Снігурівського району
Миколаївської області. Там
вона познайоми- лася із
майбутнім чоловіком, одружилася і прожила до 2000 року, а потім, коли вона стала
вже зовсім ста- ренькою, переїхала до дітей у Миколаїв.
Моїй прабабусі запам’яталося, що її мама ховала
їжу у печі. Тому,що щодня до хати приходили люди
із залізними прутами, і якщо знаходили щось їстивне,
то забирали все .
Записала учениця 7-а класу Валерія Шеремет.
Це моя бабуся Остапчук Надія Оверківна,
яка народилася 22 липня 1930 р. в селі
Чорногрудка на Житомирщині.
В той час, коли в Україні був штучний голодомор,
Надійці було всього два рочки. Вона запам’ятала
та розповіла такий епізод:
одного разу її шукала мама і не могла знайти.
Вона кликала: «Надійка! Надійка!»
Батьки дуже хвилювалися, дівчинки ніде не було.
Через якийсь час Надійка сама прийшла додому.
Мама запитала її:
- Надійка, де ти була?
-Козю їла.
(А «козя» - це дикий щавель, який ріс навесні).
Померла моя бабуся 29 вересня 2007 року.
Записала учениця 5-б класу Олексієнко Марина
Я, учень 7-а класу Чуєв Максим, хочу розповісти про свою прабабусю, яка
пережила дві революції, голодомор, Велику Вітчизняну війну.
Мою прабабусю звуть Фоменко Галина Вікторівна. Вона народилася в місті
Миколаєві у 1917 році.
Прабабуся розповідала, як вижила вона разом зі своєю сім’єю у 1932-1933 роках. ЇЇ
мама ходила до села і обмінювала речі на зерно. Приходила додому, кидала пшоно в
кип’ячену воду і робила рідку кашу, яку ділила на всіх дітей. Прабабуся
розповідала, що багато людей померло від голоду, їх ховали у братських могилах.
Фоменко Галина Вікторівна
20 листопада 2007 року
відзначила свій ювілей - 90 років
Я, Зайонц Артур, учень 7-а класу, хочу розповісти
про мою бабусю – Марію Георгіївну Кравченко,
яка пережила голодомор 1932-1933 років.
Народилася вона в місті Миколаєві у 1918 році і
прожила тут все своє життя. Коли настали ті страшні
часи, їй було 14 років. Життя, як і у всіх, було важким.
Коли у 2001 році бабусі не стало, я був ще зовсім малим і я не все розумів з того, що
вона розповідала про голодомор, про інші події, та і не любила бабуся згадувати ті
страшні часи. Була вона працелюбною, доброю людиною. Говорила нам, своїм
рідним: «Саме головне – Мир у країні та злагода у родині, а на столі – святий
хліб».
Моя бабуся
Ольшт Домна Пантеліївна, народилася у 1924році і проживає у селі Козирка
Очаківського району Миколаївської області.
Ольшт Домна Пантеліївна із сином
Я, її онучка, Биканова Олена Григоріївна, вчитель історії взяла у неї інтерв’ю:
Чи пам'ятаєте Ви голод 1932-1933 років?
- Я була ще зовсім маленькою, але добре пам'ятаю той
час. Такого жаху ніколи більш не бачила, цього не можна забути.
Як поводили себе люди, які забирали продукти?
- Спеціальні люди (4-5 чоловік), озброєні гострими
залізними штиками, перевіряли всі закутки,
навіть стріхи, чи не сховано там що - небудь із продовольчих запасів.
- Забирали лише продукти харчування, чи й іншеодяг, худобу? Чи мали вони при собі якісь документи?
Хто це був?
- Забирали все, що їм хотілося, і ніяких документів вони при собі не мали. А
навіщо? Розкуркулювали свої
ж односельці, але родичів не ображали і тим жилося добре. На сльози та благання
не звертали ніякої уваги.
- Чи відправляли людей на заслання?
- Так. І деякі не поверталися. Мій чоловік розповідав мені, що його рідного брата
заарештували й повезли
у невідомому напрямку. Някої звістки від нього не було. В нашому селі були свого
роду тюрми (сараї), де тримали заарештованих.
-Чи добровільно люди йшли до колгоспу?
- Вони йшли туди, бо розуміли, що так їм не вижити. Якщо людина не йшла до
колгоспу, її виганяли із хати, або в хаті розвалювали комин, виривали двері,
вікна, забирали геть усе. Приклад - моя сім'я. Наш батько працював в той час на заводі
ім. Марті (ЧСЗ), в
колгоспі він не був. Нам навіть забороняли спочатку випасати худобу, яку потім
взагалі забрали.
Управління освіти Миколаївської міської Ради
Загальноосвітня школа №25
Всеукраїнський конкурс науково-пошукових робіт
"Голодомор 1932-1933 рр. Україна пам’ятає"
Тема :
«Історія голодомору на сторінках
сімейного альбому»
Виконали: учні 5-11 класів ЗОШ №25
Керівники: Луньова Надія Вікторівна, керівник
гуртка історичного краєзнавства БДЮТ,
Карташова Ірина Євгенівна, вчитель історії ЗОШ №25
м.Миколаїв
2008
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа