close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Миколаївський обласний Центр туризму, краєзнавства та екскурсій
учнівської молоді
«Голодомор 1932-1933 років. Україна
пам’ятає»
Автор роботи:
Геращенко Аліна,
вихованка краєзнавчого
гуртка «Топоніміка
рідного краю»
Керівник:
Коломієць Р.Ф.
Отаке то було лихо
По всій Україні
Тарас Шевченко
Нелегко читати ці гіркі тужливі записи з народних уст. Нелегко ще й тому,
що йдеться про наші рідні краї, про знайомі і близькі села.
Перед нами свідчення епохи, записи документальні, яким немає ціни. Як
сталося, що без стихії, без засухи, без іноземного насильства те могло сподіятись на нашій хліборобній Україні, яка була завжди житницею Європи?
Розміри катастрофи упродовж десятиріч уперто замовчувались. Робилося
все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні масштаби трагедії, і намуштрована пропаганда діяла безупинно, багато людей на Заході так і не могли збагнути, що воно таки сталося, на тій екзотичній
Україні.
Нині ми знаємо, що то було. Був голод штучно зорганізований, був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського народу.
Не хати, а цілі села обездушив голод! Втікали до міста, та він наздоганяв у
дорозі і на вокзалах, на вулицях і в підворіттях - і кидав на промерзлі хідники.
Люди не плакали. Помирали мовчки - вже й на стогін сил не було. Хто лічив їх? Скільки їх, неполічених, зникло з видноколу тоді? Хто зник? І хто знає
сьогодні, кому вдалося полічити їх?
Правда, як небо: по ньому може пропливти павутина, може заступити
хмара, а може насунути тьма-тьмуща. Але мине непогідь, вітер розвіє хмари - і
небо знову стане чистим. Так і правда .Як її не обливай словесним брудом, вдарить час, і вона очиститься, засвітиться первозданно.
І ось цей час настав. Ми побачили свої рани. Відчули рубці на своєму серці. Прокинулася, ожила, колись по-злодійськи розіп'ята на історичних розхрестях наша совість. Перед її очима мовчки звелися мільйони убитих найжорстокішою зброєю- голод.
Ми чуємо потойбічний стогін, ми бачимо внутрішнім зором пухлих людей, ми не забудемо нашу землю, скопану ямами ,- вперше вона так без ліку
приймала людей своїх. Уперше - без жалоби і молитви - як собак.
Бо в живих не було сили поховати мертвих. Мор! Мор! Мор!
Які ж причини голоду?
1929 рік Сталін назвав роком великого перелому. Під прикриттям лозунгу
прискорення темпів індустріалізації він наважився відкинути директиви 15
з'їзду ВКП(б) щодо складання першого перспективного плану розвитку народного господарства, а також розроблений план 1-ої п'ятирічки. Для розгортання
капітального будівництва в промисловості потрібні були кошти. У жертву Сталінському "стрибку" було віддано добробут трудящих міста і села. В найтяжчому становищі опинилися селяни, від яких вимагалися величезні додаткові
кошти для розгортання капітального будівництва у промисловості. Щоб вилучення цих коштів стало дійсністю, розгорнулася суцільна колективізація сільського господарства. З ленінською економічною політикою було покінчено. Під
виглядом хлібозаготівельного плану в село з 1930 року повернулася скасована в
1921 році продрозкладка.
Перший рік голоду українське село витримало завдяки непоганому врожаю. Немало сільських районів республіки були приречені на голод у першій
половині 1932 року.
Влітку 1932 року у присутності Кагановича, Косіора, Молотова, Петровського і Чубаря було піддано критиці розшуку, але Сталін продовжував забезпечувати індустріальний "стрибок" продрозкладкою. Керівники республіки вирішили звернутися до Сталіна, щоб переконати його в тому, що села вимирають
від голоду, а тому подальші хлібозаготівлі неможливі. Другий секретар Харківського обкому партії Терхов побачився зі Сталіним і розповів йому про голод,
що насувався. Як згадував Терехов у 1964 році "генеральний секретар ЦК не
вислухав його до кінця і обірвав розмову гнівною тирадою:
"Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється, що
ви добрий розповідач - вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але
— не вийде! Чи не краще вам залишити пост секретаря обкому і піти працювати
до спілки письменників - будете казки писати, а дурні будуть читати."
Сталін заявив, що знижений хлібозаготівельний план має остаточний характер і в листопаді 1932 року надіслав у Харків, Ростов-на-Дону, Саратов надзвичайні комісії із завданням виконати хлібну розкладку за будь-яку ціну. Діючи нелюдськими методами, комісія під керівництвом Молотова з листопада
1932 р. по січень 1933 року вилучила в сільській місцевості України, якій уже
загрожував голод, додатково 89,5 млн. пудів хліба.
Внаслідок цього голод набув страхітливих масштабів. Голодною смертю
на Україні загинуло біля 5 мільйонів людей.
Чи знав Сталін правду про голод? Знав. І все робив, щоб вона не стала відома тим, хто не голодував.
В той час всі газети розписували про щасливе життя селян, була дана вказівка не вірити любим даним про голод в Радянському Союзі.
Наприклад, в Німеччині організували допомогу для голодуючих німців
Поволжя. Одразу ж в газетах з'явилися матеріали, які говорили про те, що це
наклеп. Польща теж хотіла допомогти голодуючим. В західних областях зібрали сотні тонн пшениці, але состав затримали на кордоні: не пустили на Україну.
Правду про голодомор Сталін приховував не тільки від громадян Союзу,
на території, де був голод, не пускали іноземних журналістів, але все-таки деяким вдалося опублікувати правдиві документи.
У голодному Києві в серпні 1933 року побував прем'єр-міністр Франції
Едуард Еріо. В честь високого гостя влаштувались пишні бенкети і прийоми. В
міста і села, де побував міністр, були завезені продукти, жителям видавалася
одежа.
Після цієї поїздки міністр заявив, що ніякої голодовки в Україні немає.
Пізніше, згадував Черчілль, Сталін признався, що в боротьбі із куркулями
загинуло багато селян.
Ось свідчення про голод 1933-тіх років.
Сторож Харківського тракторного заводу бачив, як діда, який просився на
роботу, виганяли із словами: "Пошел вон, старик, катись помирать в поле!"
У селі Арсин Полтавської області вагітну жінку побили дошкою за те, що
вона рвала на полі озиму пшеницю. Скоро вона померла.
У Бильську озброєний вартовий убив Настю Сліпенко, матір трьох дітей за
те, що вона вночі викопувала колгоспну картоплю. Троє її дітей померли з голоду. А в сусідньому селі сторож-активіст забив до смерті сина селянина за те,
що він збирав качани кукурудзи на колгоспному полі.
У Малій Берешанці Київської області голова сільради розстріляв семеро
дітей, заставши їх за збором колосків на колгоспному полі.
"Я чув, як кричать діти, заходяться, захльобуються криком. Я бачив погляди чоловіків: перелякані, ненавидячі, тупо байдужі,
-Беріть. Забирайте. Все беріть. Он в печі ще горщик борщу. Хоч пустий,
без м'яса. Забирайте, товариші-громадяни! Ось, почекайте, я роззуюсь. Чоботи
хоч латані-перелатані, а все ж таки може пригодяться для пролетаріату, для Радянської влади..."- так згадує Лев Копелев.
Страшною весною 1933 року я бачив, як люди помирали з голоду. Я бачив
дітей і жінок з роздутими животами, посинілих, але ще живих. Трупи. Трупи в
драній душі, в селянських хатах, на берегах річок.
Український письменник Іван Стадник згадує, що один селянин рубав бочку, в якій раніше зберігав масло на дошки і варив юшку.
Астаф'єв згадує, що гра в кості-бабки, в яку раніше грали діти, зникла, оскільки всі старі кістки "випарювались, варились і з'їдались".
Запаси продуктів були, але голодуючі не отримували їх. Це було страшно,
схоже на провокацію. Гори зерна лежали на станції Решетилівка Полтавської
області. Зерно гнило, але охоронялося міліцією.
Люди повставали. В 1933 році селяни Ново-Вознесенськ Миколаївської
області хотіли силою взяти зерно із купи(воно вже почало гнити), але були розстріляні із кулемета.
В травні 1933 року голодні селяни захопили склад зерна в селі Сагайдаки
Полтавської області, але багато хто з них помер, так і не донісши його додому.
А ті, хто залишилися живими, отримали строк від 5 до 10 років.
В 1933 році люди покидали села і виїжджали до міста. Тільки до середини
1932 року три мільйони селян покинули села і шукали собі порятунку.
На початку березня 1933 року голод набрав найвищих масштабів.
Гроссман згадує:
"Коли зійшли сніги, почався страшний голод. Люди ходили із пухлими
обличчями, ногами, здутими животами. їм не було чим мочитися. Тепер вони
їли все підряд. Вони ловили мишей, крис, горобців, комарів, земляних
черв'яків. Люди перемелювали кістки і шкіру в борошно. Коли виросла трава,
почали викопувати коріння, їли листя і бруньки. В хід йшло все, що можна:
кульбаба, лопухи, кропива.
У тих районах, де були равлики, їх варили і пили відвар, а ракушки перемелювали, змішували з листям і з'їдали, швидко ковтаючи. В наших краях люди ловили ховрахів.
Один американський журналіст згадує, що в двадцяти кілометрах від Києва не було ні кішок, ні собак. "В одній хаті варили м'ясиво. В казані були кістки, шкіра, трава. Люди з надією дивилися на це вариво."
Голод - страшне слово. Ми не можемо уявити, що це таке. Немає нічого
страшнішого для голови сім'ї - батька, розуміння того, що він нічим не зможе
допомогти своїм дітям. Якби це було місяць, а то - роки. В селі були чисто виметені сараї
Старші мали ходити до школи до початку весни. Молодші перестали ходити ще зимою. Весною школи закрилися. Вчитель поїхав у місто. Фельдшер
теж. Йому не було що робити. Голод ліками вилікувати неможливо. Ніхто в село не приїжджав.
Із сільського населення України, якого було на початок 30-их років 20-25
млн. чоловік, від голоду померло 5 мільйонів. Рівень смертності доходив від 10
до 100%. На півдні України смертність була найвищою.
У селі Лисняки Яхотинського району Полтавської області жила сім'я Двірпо, батьки і четверо дітей, двоє дорослих і двоє підлітків. Сім'ю розкуркулили,
вигнали з дому. Під час голоду 1932-1933 років вся сім'я, крім матері, загинула.
Одного разу голова колгоспу Самок/шин прийшов до бабусі і змусив її йти
на колгоспне поле. Худенька стара жінки пішла, але біля контори впала і померла.
Опухлого від голоду коваля Жоріона Шевчука, який в 1933році прийшов в
сільраду просити допомоги, заманили в кузню і забили залізними палками.
Олексій Войцековський врятував життя собі і своїй сім'ї тим, що вночі
відкопував трупи коней і приносив м'ясо додому.
Взагалі, селяни зустрічали смерть по-різному:
"В одній хаті йшла постійна війна. Всі напружено слідкували один за другим. Відбирали один в одного крихти хліба. Жінка кидалася на чоловіка, а чоловік на жінку. Мати ненавиділа своїх дітей.
У другій сім'ї до самого кінця панувала любов. У однієї жінки було четверо дітей. Вона весь час розповідала їм казки, щоб ті забували про голод. Язик
ледве-ледве повертався, і хоч їй було дуже тяжко, вона весь час гладила руки
своїм дітям. Любов до дітей не помирала в ній. Люди помічали, що там, де панувала ненависть, помирали значно швидше. Проте і любов матері не змогла
зберегти дітей від голоду.
У селі Білка, Денис Нізенко убив сестру, її чоловіка і їх шістнадцятирічну
дочку, щоб забрати ЗО фунтів муки. Він же вбив і свого друга Петра Коробейника, коли той ніс чотири булки хліба. За декілька фунтів муки і декілька буханок хліба голодні убивали один-одного. Багато хто з них втрачав розум. Були
люди, які розрізали і варили трупи, вбивали своїх дітей і з'їдали їх. Це людоїди,
їх треба було судити.
Лікар із Сум Шевченко Микола Анатолійович згадує: "З грудня 1932 року
почався по залізниці рух голодного люду. Всі поїзди і товарні, і пасажирські були забиті сірою, голодною масою. То висохлі, як тріски, то набряклі, як мішки з просом мільйони людей зрушили з місця. Вони майже не знали, що таке
голод, бо протягом своєї історії що-що, а кусень хліба завжди мали. Почувши в
дорозі, що на станції Булашелівка є радгосп, люди нескінченним ланцюгом тяглися туди щодня, але там вони нікому не були потрібні.
Люди повертались назад, щоб хоч переночувати в приміщенні вокзалу.
Вошей на людях було стільки, що вони, мов тирса, вкривали підлогу. По шляху
від станції до радгоспу сотні голодних людей присідали спочити під насип залізниці, там і зоставались, хто вмирав одразу. А хто ще довго лежав без руху.
Директор радгоспу Моринець Яким щоденно виділяв двокінну гарбу з
двома чоловіками, щоб збирали як мертвих, так і живих, які втратили свідомість. І везли на околицю села... Друга бригада копала тут досить глибокі і великі ями, куди скидали нещасних. Ніхто не цікавився, скільки людей поховано і
хто вони.
З грудня 1932 року до травня 1933 року у братських могилах , за моїми
підрахунками, від шести до десяти тисяч душ. Але самі могили не збереглися,
бо весною ці місця було розорано і засіяно. З роками навіть місце забулося.
На Одещині в 1933 році вимирали цілі села, а з Одеського морського порту
вивозили український хліб за кордон.
Страшна аварія спіткала пароплав "Харків", який ішов з вантажем 8900
тонн зерна та із сільськогосподарськими знаряддями з Одеси в Лондон.
8 березня 1933 року в тумані на підході до Босфору внаслідок помилки, що
її припустився штурман, судно сіло на мілину турецького берега.
Невдовзі з моря подув сильний вітер і судно розвернулося, піднялась величезна хвиля. Розбухання зерна викликало деформацію сталевих поперечних
перегородок палуби. Вранці 10 березня "Харків" почав переламуватись на дві
частини. Майже дев'ять тисяч тонн зерна опинилося на морському судні саме
того страшного березня, коли голод нещадно винищував українські села.
Згадують і діти голод, сироти 1933. Люди пишуть вперше в житті, зовсім
не здогадуючись, що пишуть історію свого народу.
"Ходила така комісія - "макогонщики", і все в людей забирали, грабували.
Навіть зерно з динь, кавунів, гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна ве-
сна 1933 року. Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жали
на стовпах та варили "капусту". Це була не просто трагедія 33-го року, а катастрофа нації. Тоді було так: сьогодні сусід іде до сусіда робити трус, а завтра
той іде до нього. Таку ворожнечу розпалювали між людьми. Якби не було розкулачки, не було б і голодовки"
Олександра Порфирівна, учителька-пенсіонерка з села Капустин Тростянецького району на Вінниччині: "Я іноді думаю, хто був при владі на Україні в
1929-193$роках? Косіор, Якір, Чубар, Постишев, Любченко. Пізніше вони стали
жертвами сталінщини. А чи знали вони про страшний голод 33-го року, про
людоїдство, про вимирання селян?"
Сьогодні можемо відповісти на запитання сільської вчительки однозначно:
знали.
Уряд України звертався до Сталіна з проханням зменшити поставки хліба.
У відповідь - чітка і безкомпромісна сталінська теза: боротьба за хліб - це боротьба за соціалізм.
У Ніжинському ліцеї ( Чернігівська область), де вчився Гоголь, школярів,
котрим не вистачало їжі, попередили не жалітися на голод, тому що будуть
звинувачувати в "поширенні гітлерівської пропаганди". Коли померла стара бібліотекарка, а дівчата-прибиральниці сказали слово "голод", партійний активіст закричав: "Контрреволюція".
Розповідають про лікаря, якого посадили в тюрму на 10 років за те, що він
розповів комусь, що його сестра померла від голоду після конфіскації продуктів харчування.
Купченко Іван Анатолійович із колгоспу імені Фрунзе Доманівського району Миколаївської області розповідає, як його маму Ганну Іванівну арештували в 1932 році за три відра пшениці, яку знайшли. Дітей було п'ятеро: найстаршому - одинадцять, а наймолодшій - три роки. Батько помер у 1929 році. Маму
арештували пізно вночі, вранці прокинулись, а мами вже немає. її засудили на
10 років. До сьогодні ніхто не знає, як склалася її доля.
Більше півроку діти були покинутими, тільки іноді до них заглядали сусіди.
Із Новоодеського району Турманенко Н. С. Розповідає, що 9 грудня 1937
року прийшли до них дільничний інспектор і голова сільради Теплов. Всіх підняли на ноги, забрали батька і повезли в Нову Одесу. Матері сказали, що він
"ворог народу". Через деякий час захворіла дитина, але голова колгоспу не дозволив, щоб взяли коней і підводу і відвезли у місто, тому що батько був "ворогом народу".
Мабуть історія кожного народу знає сторінки, які згадувати особливо
гірко. Для нашого народу доля на них не поскупилася. Та невигойним болем
пече 1933рік, голодний рік, і для людей старшого покоління, які проживають на
території М.- Погорілівської сільської ради Жовтневого району.
Вивчаючи історію рідного краю, осмислюючи історичне минуле українського народу, його багаторічну боротьбу за відновлення державності гуртківці
клубу "Пошук" провели опитування старожильців і записали свідчення.
Учні одинадцятого класу Єрмолаєва Юлія і Скоморовська Ганна відвідали вчительку-пенсіонерку, яка все своє життя віддала М.- Погорілівській
школі-інтернат Стрілку Галину Федорівну і взяли в неї інтерв'ю
Місце запису: с. М.- Погорілове Жовтневого району Миколаївської області.
Дата запису: 5.10.2005рік Єрмолаєва Юлія і Скоморовська Ганна, учениці 11 класу М.- Погорілівської ЗОШ.
- Чи пам 'ятаєте Ви, Галино Федорівна, голод 1932-1933р. ?
- Я жила за адресою: Одеська область, Братський район, хутір Вольний.
Так, хоча була ще маленькою, мені було 5 років. Батько розповідав, що був
урожай, але все вивезли. До 1928року земля належала селянам, а коли почалася
організація колгоспів, то забрали все. Люди жили тільки із своїх городів.
- Які, на вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха,
податки, чи забирала урожай влада?
- Урожай забирала влада: приходили та розривали двір, шукали хліб,
квасолю та інші продукти харчування, були великі податки:47кг м'яса, 380яєць.
Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
-
- Відбирали продукти харчування групи уповноважених, призначені з
району на кожне село. Якщо хтось не сплачував податки, брали на список або
забирали речі. У моєї тітки Стрілки Харитини забрали швейну машинку і 6 по
душок.
- Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування
зерна?
- Щодо винагород, їх , по-моєму, не було. Йшов кривавий терор, страш
ні репресії.
Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на
забирання продуктів?
- Мали якісь папірці(документи), але люди про це не запитували, тому
що були безграмотні.
- Чи застосовувались до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
- Відбувалися знущання над селянами. Дядько Стрілки Г.Ф. був коню
хом, йому приписали, що забивав цвяхи коням в голову, щоб вони здихали. Ні
хто фактів не перевіряв. Його відправили на Соловки. Біля 10 років він там був.
Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
- "Чорні ворони" - так називали чекістів. При собі вони мали револьве
ри, ходили в шкіряних довгих плащах.
Як люди боронилися?
- Люди намагалися боротися, але чекістів всі боялися.
- Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
- Ховати не було що. Більше землі мали куркулі, але на них накладали
великі податки.
Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
- Шворнями залізними переривали все в хаті, клунях, на подвір'ї. Звали
їх чекістами.
- Скільки їх приходило до хати? Хто це був?
- Це були представники з району. Приходило їх 3-4.
- Де можна було заховати продукти харчування?
- Продукти харчування можна було заховати в погребі, в ямі. Деякі лю
ди ховали їх далеко від хати, але хліба не було.
- Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
- Тим, хто пішов до колгоспу, варили баланду або якісь лушпайки. Ви
давали їжу один раз.
- Забирали лише тільки продукти харчування чи й інші речі — одяг, руш
ники, худобу?
- Якщо не знаходили хліба, то брали, що на очі попадало.
- Що таке закон про "п 'ять колосків "? Чи чули Ви про нього? Чи до
зволяли збирати у полі колоски, залишки городини? Хто охороняв поля, колгос
пи, комори?
- Ніхто не мав права збирати колоски (навіть 5 колосків). За це давали
мінімум 5 років. Охороняв поля об'їждчик. Ця посада довго зберігалася ,
пам'ятаю, що об'їждчики були ще в 50-60 роках. Люди дуже їх боялися. Був
випадок, коли діти взяли торбинки і нарізали колосків жита. За це їх дуже по
бив об'їждчик.
- Чи хотіли люди добровільно йти в колгоспи?
- У колгоспи люди, в яких був плуг, кінь і трохи землі не хотіли йти.
Але їх примушували. Забирали все.
- Де переховували худобу, щоб не забрали в колгоспи?
- Були випадки, коли худобу переховували в ямах.
- В який час ходили забирали у людей зерно? Скільки разів приходили до
хати?
- За зерном і продуктами приходили, коли завгодно: і вдень, і вночі. Мо
гли приходити і щодня.
- Коли почали люди помирати від голоду?
- Коли почалася колективізація. Це приблизно32-33рік.
- Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
-
Десь у 38році почали організовувати будинки для сиріт.
А.С.Макаренко організував сирітський дім(колонію).
- Хто не голодував в селі і чому?
- Село повністю голодувало. Не голодувало начальство.
- Хто зумів вижити?
- Хто зберіг корівку. Виживали люди, які були дружними.
- Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися
продуктами?
- Не було чим ділитися. Хто впіймає ховраха, той пожарить його і з'їсть.
- Які засоби вживали для виживання?
- Хто мав гарне рядно, то продасть його за карбованець чи два, то й ку
пить пляшечку олії. Весною виловлювали їжаків, ховрахів, ловили горобців,
зайців(ставили сітки).їли траву.
- Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
- Так. Батьків брат був швець, у нього була менша сім'я, а в нас аж
14дітей.
- Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
- їли бабки, дідки, заячі вуха, какіш, шипшину, глід, вишні, кашку із
акації, калачики. Рятувала річка.
- Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?
- Можна було щось на базарі обміняти. Магазини були пусті.
- Чи був голод у містах?
- У містах був менший голод. Там видавали пайки. Селян гнали від міс
та міліціонери.
- Скільки людей померло у селі?
- Багато. Майже кожен другий.
- Чи були випадки людоїдства?
- Мертвих витягали із труни і їли. В одних людей померла дівчин
ка 11 років. Батьки поховали її біля хати. Із сусіднього села Харитина Стрижак
прийшла, розкопала могилку і забрала. Вона варила людське м'ясо і їла разом зі
своєю маленькою донькою. Софійка, жителька мого села, розповіла, як людилюдоїди закликали до хати дівчинку Леночку, відрізали їй голову та їли. Коли
батьки кинулись шукати, то знайшли лише частини тіла своєї доньки.
- Де і хто хоронив померлих від голоду?
Стрілка Г.Ф. із вихованцями, дітьми-сиротами, М-Погорілівської
школи. 1959 рік
- Хоронили на кладовищі самі селяни. Скидали в одну яму декілька тру
пів і закопували. Інколи трупи розтягували собаки.
- Чи згадують і поминають померлих?
- Так. Завжди на проводах всіх згадують. За часів радянської влади про
голод відкрито ніде не говорилося.
- Чи є у Вашому селі церква?
- У 1947-1948роках була церква, а на ранок прокинулись, а її немає.
- Чи встановлені хрести, пам 'ятники померлим від голоду?
- Ні. Кладовище запущено, заросло травою.
- Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-193Зроків?Чи розповідає
те ви це своїм дітям, онукам, сусідам?
- Сучасна молодь знає про голод, бо в школі вивчають. Я часто на цю
тему говорю зі своїми однолітками, часто мене запрошують в школу-інтернат, в
якій я пропрацювала більше 40років завучем.
- Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Винним у загибелі багатьох людей я вважаю уряд на чолі із
Станіном.
Сатановська О.П.
Учні 11 класу, члени клубу "Пошук" Буячок Наталія, Дзюбенко Олена
та Куфаєва Світлана зустрілися із жителькою с. М - Погорілове Сатановською
Ольгою Павлівною, яка народилася 22 січня 1922року в с. Миколаївка-2 Казанківського району.
1. Запис зроблено в с. М. - Погорілове Жовтневого району Миколаїв
ської області.
2. Дата запису: 4.10.2005 рік.
3. Ким записано: члени клубу "Пошук" М. - Погорілівської ЗОШ Буя
чок Наталія, Дзюбенко Олена, Куфаєва Світлана
- Чи пам 'ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?
- Так. Я добре пам'ятаю, адже мені було тоді 10 років, я навчалася в
школі, Ми до школи приносили, що в кого було, і нам варили обід.
- Які, на вашу думку, могли бути причини голоду?
- Я думаю, що причиною була засуха. Як зараз пам'ятаю: земля так по
тріскалась, що боляче було по ній ходити.
- Якщо відбирали у людей вирощене в полі, на городі, то хто це робив?
- Ходила комісія і забирала все, що бачила. Одна жінка в колиску немо
вляти заховала трохи проса , щоб весною посіяти, знайшли і забрали.
- Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання
зерна?
- Я думаю, що були такі люди, що доносили. На одну сім'ю донесли,
що десь закопаний хліб у дворі, то прийшли шукати. Все перепробували шпич
ками залізними, а тоді в хату ввійшли. Було Різдво. З останнього борошна мати
напекла пиріжків, знайшли і всі до єдиного забрали.
- Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на за
бирання продуктів?
- Ніхто з людей навіть і не думав запитувати їх про документи.
- Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
- Почали організовувати колгоспи у 1932 році(було організовано 3 кол
госпи). Батьки не хотіли здавати корову, але прийшли і забрали. Кормили всіх
колгоспників баландою.
- Збирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, ху
добу?
- Приходили активісти, переписували все майно, худобу, реманент, а
потім в любий час з'являлися і по тому списку забирали.
- Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?
- Ні. Наші батьки не хотіли, але нас ніхто не запитував.
- Коли люди почали помирати віл голоду?
- Починаючи з 1932 року. Наша сім'я врятувалася(померла від голоду
мамина сестра), дякуючи тому, що батько вивіз нас до Білорусії. Коли ми при
їхали туди, то там все було зелене, а в нас не Україні земля була чорна. Прибу
вши в одне село, ми зупинилися на околиці. Білоруси несли нам, хто що міг:
хліб, картоплю. Довго ми не могли знайти роботу, ходили і просили милости
ню. Там ніхто не називав нас "хохлами", говорили - українці. Жителі білорусь
кого села дуже любили слухати українські народні пісні.
На Україну повернулись в 1937 році і, добираючись із вокзалу до села,
побачили підводу-будку із надписом "Хліб". Ми із сестрою(вона 1926 року)
плакали і від горя, і від радості, що ми вже на своїй землі.
Жителька села М. - Погорілове Леонтьєва Олександра Пилипівна сказала, що всіх рятувала річка: ловили беззубок, жарили їх та їли. Люди в селі ходили пухлі. Всі чекали весни, а коли сходила трава, то паслися на толоці, як
худоба.
У селі Харчатівка Мішково - Погорілівської сільської ради Жовтневого
району Миколаївської області живе 82 річна Кравченко Марфа Степанівна.
До неї завітали учні 10 класу. Вони із великим зацікавленням слухали сумну
розповідь бабусі.
- Що Ви пам 'ятаєте про голод 33 року?
- Було мені лише 9 років, коли на голову звалилося це страшне горе. І до цього
нелегко жилося родині, адже батьків насильно загнали в колгосп: забрали коро
ву та двоє коней. Коли відібрали худобу, мати падала під ноги чекістам, втра
чаючи свідомість.
- Чим люди рятувалися від голоду?
Аби вижити, люди їли все, що потрапляло під руку: траву, просо, кору з дерев.
Втрачаючи останні сили, мешканці як могли добиралися до Інгулу і виловлювали там коріння плаваючих у воді рослин. Удома ці корінці висушували,
терли і пекли коржики.
- Чи були випадки арешту людей за збір колосків?
- За збір колосків не пам'ятаю. А рідна тітка моя украла з току жменю пшениці,
щоб хоч якось підтримати своїх вмираючих діток. Проте, саме за це нещасну
забрали в тюрму. Дітей змушені були розібрати найближчі родичі.
- Хто ховав померлих?
- Від страшної голодної смерті помер рідний батьків брат. Він був останнім жи
вим з їхньої родини. Тоді батько повантажив уже закоченіле тіло на тачку і ви
віз у балку, там прикопав, бо глибоко поховати не міг: не було сил викопати
яму. Саме так поховані і інші померлі від голоду.
- Що Вам, Марфо Степанівно, найбільше запам 'яталося?
- Бажання врятувати життя підштовхнуло мене на злочин. Я знала, що сім'я
сільського активіста не голодує і вирішила залізти до них у хату та вкрасти хлі-
ба. Але мене спіймали. Матір мою відправили до в'язниці, а мене до дитбудинку. Я тричі тікала, мене ловили.
Ще довго розповідала бабуся. На її очах були весь час сльози. Все можна забути, але боротьбу за життя в 33 році - ніколи.
Нам прикро, що ми до цього часу не знали про голод 33 року, 21 року, 47
року, а в США працювала парламентська комісія Чейза, яка вивчала причини
голоду на Україні. В Канаді оплакували померлих від голоду. А ми? Що
зробили ми? Поки що майже нічого.
За давнім народним звичаєм, чому б не насипати величний курганмогилу в степу України, на най родючішій землі, щоб усі бачили і
пам'ятали, яке горе відчув наш народ, коли на такій землі сам помирав з
голоду. Обов'язок кожної людини — принести на цей курган хоч жменьку землі
і дати клятву — вовіки не забути їх, ніколи не дозволити подібного глуму на
землі українській.
Все тлінне. Навіть камінь і залізо руйнуються часом. А земля, як саме
життя, - вічна, і вічним буде пам'ятник, створений усім українським народом.
"Пом'янемо ж люди, загиблих на безмежно тоскних полях 33-го! І повчимося у наших прадідів зводити гідні пам'ятники гідним. Не з брил ко штовного металу чи мармуру творити собі кумирів, вкладаючи мільйони,
за рахунок дитсадків, лікарень, квартир для інвалідів...
Жменями і шапками насипали могили наші пращури, ховаючи по братимів. Давайте ж і ми насиплемо могилу "серед степу широкого на
Вкраїні милій". І не треба ні фігур, ні ідолів. Ідоли — падуть. А земля — вічна...
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа