close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Жовтоводська гуманітарна гімназія
ім.Лесі Українки
Реалізм
Виконав:
Троценко Анастасія
Перевірив:
Вінніченко А.С.
2014 рік
План презентації:
• Коротка характеристика
художнього напряму.
• Риси реалізму
• Представники
• Короткі відомості про
одного з представників.
• Твір для прикладу
• Підсумки
Коротке визначення
Реалізм (від лат. Realis – речовий,дійсний) –
художній напрям і метод у мистецтві та
літературі кінця XIX - XX ст. Для реалізму
характерне об’єктивне і правдиве
відображення типових характерів у типових
обставинах у поєднанні із зображенням
індивідуальних рис персонажів.
Про реалізм
Кінець XVIII — початок XIX століть у Європі були багатими на події. До 30-х років
XIX століття настало затишшя. На зміну революційним бурям і їхнім героям
прийшли люди іншої моралі та психології, утверджувалися практичні інтереси й
цінності. В Європі розпочиналась епоха економічного розвитку.
Прозаїчний час потребував свого художнього вираження. Це завдання
покликаний був вирішити новий художній метод — реалізм.
Точно встановити хронологічні межі методу важко. Довгий час реалізм існував
паралельно з романтизмом, навіть у творчості одного письменника. Наприклад, у
першій половині XIX століття такі великі письменники як Стендаль, Оноре де
Бальзак, Чарльз Діккенс, Микола Гоголь були одночасно і реалістами, і
романтиками. Вони синтезували у своїй творчості обидва методи.
У першій половині XIX століття домінував романтизм, а в другій першість
перейшла до реалізму. Реалісти запозичили і пристосували до потреб нового часу
головні відкриття романтизму — історизм і психологізм. У чому це виявилося? У
тому, що реалісти не просто показували сучасний та історично віддалений світ, а
ще й пояснювали його.
Кінець XVIII — початок XIX століть у Європі були багатими на події. До 30-х років
XIX століття настало затишшя. На зміну революційним бурям і їхнім героям прийшли
люди іншої моралі та психології, утверджувалися практичні інтереси й цінності. В
Європі розпочиналась епоха економічного розвитку.
Прозаїчний час потребував свого художнього вираження. Це завдання покликаний
був вирішити новий художній метод — реалізм.
Точно встановити хронологічні межі методу важко. Довгий час реалізм існував
паралельно з романтизмом, навіть у творчості одного письменника. Наприклад, у
першій половині XIX століття такі великі письменники як Стендаль, Оноре де
Бальзак, Чарльз Діккенс, Микола Гоголь були одночасно і реалістами, і романтиками.
Вони синтезували у своїй творчості обидва методи.
У першій половині XIX століття домінував романтизм, а в другій першість перейшла
до реалізму. Реалісти запозичили і пристосували до потреб нового часу головні
відкриття романтизму — історизм і психологізм. У чому це виявилося? У тому, що
реалісти не просто показували сучасний та історично віддалений світ, а ще й
пояснювали його.
Реалізм і його завдання. Століття продиктувало реалізму його головну мету —
всебічне дослідження дійсності. А це означало, що абсолютно всі аспекти життя, а не
тільки виняткові, як у романтизмі, могли стати об'єктом зображення. Реалісти ввели в
літературу як факти і сюжети повсякденного буденного життя («Шинель» Гоголя), так
і історичні події (пугачовське повстання у «Капітанській дочці» Олександра Пушкіна).
Вони вивели своїх героїв на вулиці великих і малих міст, описували садиби, села. Та й
саме коло героїв реалісти значно розширили.
Увага реалістів до внутрішнього життя людини зовсім не означає, що їх не цікавило
життя суспільства в цілому. Реалізмові властива типізація образів. Реалісти
пояснювали особистість людини особливостями середовища, в якому вона існувала
(у романтиків особистість не залежала ні від середовища, ні від часу), що, власне, не
виключало і її індивідуальних проявів. Таким чином, за спостереженнями реалістів ті
самі (типові) обставини породжують подібні одну до одної (типові) особистості.
Увага реалізму до звичайного життя і до звичайного героя визначила «обличчя» його
ідеалу. Ідеал реалістів не протистояв дійсності, як це було в романтиків, а жив у ній,
будучи її продуктом і героєм водночас. Як, наприклад, Татьяна Ларіна («Євгеній
Онєгін»). Вона росла в селі, у звичайному поміщицькому маєтку, але для Пушкіна
вона — ідеал (мала «руську душу»).
Роман — головний жанр реалізму. Виконати завдання «непоетичної» епохи міг тільки
універсальний жанр, яким став роман.
Типізація — процес художнього узагальнення життєвих явищ (людських характерів,
обставин, вчинків, подій), при якому виявляються найбільш суттєві, суспільно значущі
риси реальної дійсності, закономірності розвитку особистості та суспільства.
«Поезія дійсності» — реалізм став основним художнім методом і провідним
напрямом літератури XIX століття. Але він не був єдиним і всеохоплюючим
напрямом. У літературі реалізм глибоко і повно виявився лише в епосі (романі,
повісті, оповіданні), а в ліриці та драмі ще дуже довго панував романтизм.
Основні риси реалізму
• художній напрям і метод у літературі та мистецтві;
• мета — відтворення і пояснення типових характерів у
типових обставинах;
• провідний принцип — об'єктивність і правдивість
зображення дійсності;
• герой — звичайна людина зі звичайного життя;
• наслідування (успадкування) досягнень романтизму;
• поєднання життєвої достовірності з умовними,
фантастичними формами зображення.
Представники
•
•
•
•
•
•
•
•
Стендаль (Анрі-Марі Бейль)
Оноре де Бальзак
Толстой Лев Миколайович
Достоєвський Федір Михайлович
Марк Твен
Чехов Антон Павлович
Солженіцин Олександр Ісайович
Чарльз Діккенс
Чарльз Діккенс (1812-1870)
ДІККЕНС ЧАРЛЬЗ (Dickens, Charles) (1812-1870) — один із самих знаменитих англомовних романістів,
прославлений творець яскравих комічних характерів і соціальний критик.
Чарльз Джон Хаффам Діккенс народився 7 лютого 1812 у Лендпорте біля Портсмута. У 1805 його батько, Джон
Діккенс (1785/1786-1851), молодший син дворецького й економки в Кру-Холле (графство Стаффордшир),
одержав посаду клерка у фінансовому керуванні морського відомства. У 1809 він женився на Елізабет Барроу
(1789-1863) і був призначений на Портсмундську Верф. Чарльз був другим з восьми дітей. У 1816 Джон Діккенс
був направлений у Чатем (графство Кент). До 1821 у нього було вже п’ятеро дітей. Читати Чарльза навчила мати,
якийсь час він відвідував початкову школу, з дев’яти до дванадцяти років ходив у звичайну школу. Не по роках
розвинутий, він з жадібністю прочитав усю домашню бібліотечку дешевих видань.
У 1822 Джон Діккенс був переведений у Лондон. Батьки із шістьма дітьми в страшному нестатку тулилися в
Кемден-Тауні. Чарльз перестав ходити в школу; йому доводилося відносити в заставу срібні ложки, розпродавати
сімейну бібліотеку, служити хлопчиком на побігеньках. У дванадцять років він почав працювати за шість шилінгів
у тиждень на фабриці вакси в Хангерфорд-Стерз на Стренді. Він проробив там не більше чотирьох місяців, але
цей час показався йому болісною, безнадійною вічністю і розбудив рішучість вибитися з бідності. 20 лютого 1824
його батько був арештований за борги й відправлений у в’язницю Маршалсі. Одержавши невелику спадщину, він
розплатився з боргами і 28 травня того ж року був звільнений. Біля двох років Чарльз відвідував приватну школу
за назвою Академія Веллінгтон-Хаус.
Працюючи молодшим клерком в одній з адвокатських контор, Чарльз почав вивчати стенографію,
готуючи себе до діяльності газетного репортера. До листопада 1828 він став незалежним репортером
суду Докторс-Коммонз. До свого вісімнадцятиліття Діккенс одержав читацький квиток у Британський
музей і прийнявся ретельно поповнювати свої знання. На початку 1832 він став репортером
«Парламентського дзеркала»(«The Mirror of Parliament») і «Тру сан» («The True Sun»). Двадцятилітній
юнак швидко виділився серед сотні завсідників репортерської галереї палати громад.
Любов Діккенса до дочки керуючого банком, Марії Біднелл, зміцнила його честолюбні прагнення. Але
сімейство Біднеллів не харчувало розташування до простого репортера, батьку якого довелось сидіти в
борговій в’язниці. Після поїздки в Париж «для завершення утворення» Марія охолонула до свого
шанувальника. У плині попереднього року він почав писати белетристичні нариси про життя і характерні
типи Лондона. Перший з них з’явився в «Манслі мегезін» («The Monthly Magazine») у грудні 1832. Чотири
наступних вийшли протягом січня — серпня 1833, причому останній був підписаний псевдонімом Боз,
прізвиськом молодшого брата Діккенса, Мозеса. Тепер Діккенс був постійним репортером «Морнінг
хронікл» («The Morning Chronicle»), газети, що публікувала репортажі про значні події у всій Англії. У січні
1835 Дж. Хогарт, видавець «Івнінг хронікл» («The Evening Chronicle»), попросив Діккенса написати ряд
нарисів про міське життя. Літературні зв’язки Хогарта — його тесть Дж. Томсон був другом Р. Бернса, а сам
він — В. Скотта і його порадником у юридичних питаннях — зробили глибоке враження на починаючого
письменника. Провесною того ж року він обручився з Кетрін Хогарт. 7 лютого 1836, до
двадцатичетирьохліття Діккенса, усі його нариси, у т. ч. трохи що не публікувалися раніше добутків,
вийшли окремим виданням за назвою Нариси Боза (Sketches by Boz). У нарисах, найчастіше не до кінця
продуманих і трохи легковажних, уже видний талант починаючого автора; у них порушені майже всі
подальші Діккенсовские мотиви: вулиці Лондона, суди й адвокати, в’язниці, Різдво, парламент, політики,
сноби, співчуття бідним і пригнобленим.
За цією публікацією пішла пропозиція Чапмана і Холу написати повість у двадцятьох випусках до комічних
гравюр відомого карикатуриста Р. Сеймура. Діккенс заперечив, що Записки Німрода, темою яких служили
пригоди невдачливих лондонських спортсменів, уже приїлися; замість цього він запропонував написати про
клуб диваків і настояв, щоб не він коментував ілюстрації Сеймура, а той зробив гравюри до його текстів. Видавці
погодилися, і 2 квітня був виданий перший випуск Піквікського клубу. За два дні до цього Чарльз і Кетрін
одружилися й поселилися в холостяцькій квартирі Діккенса. Спочатку відгуки були прохолодними, та й продаж
не обіцяв великих надій. Ще до появи другого випуску покінчив життя самогубством Сеймур, і уся витівка
виявилася під погрозою. Діккенс сам знайшов молодого художника Х. Н.Брауна, що став відомий під
псевдонімом Фіз. Число читачів росло; до кінця видання Посмертних записок Піквикського клуба ( що виходив з
березня 1836 по листопад 1837) кожен випуск розходився в кількості сорока тисяч екземплярів.
Посмертні записки Піквикського клуба (The Posthumous Papers of the Pickwick Club) представляють собою
заплутану комічну епопею. Її герой, Семюел Піквік, — це безжурний Дон-Кіхот, пухкий і рум’яний, котрого
супроводжує спритний слуга Сем Уеллер, Санчо Панса з лондонського простолюду. Вільно наступні один за
іншим епізоди дозволяють Діккенсу представити ряд сцен з життя Англії і використовувати усі види гумору — від
грубого фарсу до високої комедії, рясно приправленою сатирою. Якщо Піквік і не має досить виражений сюжет,
щоб називатися романом, то він, безсумнівно, перевершує багато романів зачаруванням веселості і радісним
настроєм, а сюжет у ньому просліджується не гірше, ніж у багатьох інших добутках того ж невизначеного жанру.
Діккенс відмовився від роботи в «Хронікл» і прийняв пропозицію Р. Бентлі очолити новий щомісячник,
«Альманах Бентлі». Перший номер журналу вийшов у січні 1837, за кілька днів до народження першої дитини
Діккенса, Чарльза молодшого. У лютневому номері з’явилися перші розділи Олівера Твіста (Oliver Twist;
довершений у березні 1839), початого письменником, коли Піквик був написаний лише наполовину. Ще не
закінчивши Олівера, Діккенс прийнявся за Ніколаса Нікльбі (Nicholas Nickleby; квітень 1838 — жовтень 1839),
чергової серії в двадцятьох випусках для Чапмана і Холу. У цей період він написав також лібрето комічної опери,
два фарси і видав книгу про життя знаменитого клоуна Гримальді.
Пригоди Олівера Твіста
Олівер Твіст народився сиротою. Його мама померла при пологах, а батька з невідомої причини не було
поряд. Дитинство, сповнене злиднів та нещасть, пройшло у робітньому домі у безіменному місті (в
першій публікації в «Бентліз Міселені» місто називалося Мадфог і було розташоване на віддалі 75 миль
на північ від Лондона). За законом про бідних 1834 року піклування про нього взяла на себе держава, і
його віддали в дитячу ферму жінці на ймення місіс Менн. Перші 8 років свого життя разом із іншими
юними порушниками закону про бідних Олівер провів, отримуючи мало їжі та турботи. У 9 років містер
Бамбл, парафіяльний бідл, помістив Олівера в робітний будинок, той самий, де працювала перед смертю
його мама. Олівер працював там, відчуваючи постійну нестачу їжі, впродовж шести місяців. Одного дня
до відчаю голодні хлопці вирішили кинути жереб — той, кому він випаде, повинен попросити добавки
каші. Жереб випав Оліверу, і він, тремтячи, із мискою в руках, висловив знамените прохання: «Будь
ласка, пане, я хочу ще».
Здійнявся великий ґвалт. Комітет із добре вгодованих джентльменів, які опікувалися робітним домом, за
обідом, яким можна було б нагодувати могутнього короля, запропонував 5 фунтів стерлінгів будь-кому,
хто згодиться взяти хлопця в навчання. Олівер майже дістався жорстокому сажотрусу, але після
відчайдушних благань хлопця не віддавати його в руки «того страшного чоловіка», лагідний старий
радник відмовився підписати документ про опіку. Потім Олівера взяв до себе парафіяльний трунар
містер Соверберрі. Він ставився до Олівера краще, бо сумне обличчя хлопчика робило з нього чудового
плакальника на дитячих похоронах. Втім, містер Соверберрі був нещасливо одружений, а його дружині
Олівер одразу ж не сподобався, в першу чергу тому, що він сподобався чоловікові. Вона не марнувала
нагоди залишити хлопця голодним і приниженим. З Олівера знущалися також інший підмайстер містера
Совербері, Ной Клейпол, та служниця Шарлотта, закохана в Ноя.
Поневіряння Олівера досягли вершини, коли одного дня, дратуючись із ним, Ной обізвав поганими словами
його маму. Розлючений Олівер накинувся й навіть побив набагато більшого хлопця. Місіс Соверберрі вступилася
за Ноя, разом вони приборкали Олівера, а потім змусили містера Соверберрі та містера Бамбла побити Олівера
ще раз. Вночі, в своїй кімнатці, Олівер зламався й розридався, а цього він не робив ще змалечку. Врешті-решт
хлопець вирішив утекти. Спочатку він тинявся околицями, але потім натрапив на дорожній знак, і ноги привели
його в Лондон.
Дорогою до Лондона Олівер зустрічає Джека Докінса, кишенькового злодія, відомого під прізвиськом Спритний
Пройда, але невинна душа Олівера завадила йому завбачити в такому прізвиську натяк на нечесність. Пройда
пригощає Олівера й розповідає йому, що знає в Лондоні одного пана, який «дасть йому притулок задарма й не
спитає решти». Вдячний за несподівану допомогу, Олівер іде з Пройдою до помешкання старого пана. Так
хлопець потрапляє в руки відомого злочинця-єврея на ймення Фейгін. Саме про цього старого пана говорив
Пройда. Олівер починає жити у Фейгіна разом із його бандою малолітніх кишенькових злодюжок. Він не
розуміє, чим вони займаються, йому здається, що вони виготовляють гаманці й носовички.
Згодом, коли гроші почали танути, Олівер разом із Спритним Пройдою та добродушним хлопцем на ймення
Чарлі Бейтс виходять на «виробництво носовичків». Олівер надто пізно розуміє справжню суть завдання.
Пройда й Чарлі крадуть носовичок у старого пана на ймення містер Браунлоу, й чимдуж утікають. Коли старий
зауважив пропажу носовичка, він обернувся, помітив Олівера й побіг йому навздогін. До погоні приєднуються
інші люди, Олівера ловлять і приводять до судді. На диво містер Браунлоу змінив свою думку про хлопця, й уже
не вірить, що він кишеньковий злодій. На превелике розчарування судді, власник книжкової ятки, який бачив, як
носовичка поцупив Пройда, дає свої свідчення на користь Олівера. Оліверу на ту пору стало зовсім зле, й він
зомлів у суді. Пан Браунлоу забирає його до себе додому й разом із своєю економкою місіс Бедвін почав про
нього піклуватися.
Олівер живе у Браунлоу й, зустрівшись із незвичною для нього добротою, швидко одужує. Проте його щастя
недовге. Фейгін, побоюючись, що Олівер може проговоритися про його злочинну банду, вирішує, що хлопця
потрібно повернути. Коли містер Браунлоу посилає Олівера заплатити за книги, його перестріває член банди,
дівчина на ймення Ненсі, з якою Олівер раніше зустрічався у Фейгіна. Їй допомагає коханець, грубий грабіжник
на ймення Білл Сайкс, і Олівера швидко доправляють до Фейгінового лігва. Злодії забирають у Олівера
п'ятифунтову банкноту, яку йому довірив пан Браунлоу, й відбирають гарне нове вбрання. Олівер у відчаї, він
намагається утекти й пробує покликати на допомогу поліцію, але Пройда, Чарлі й Фейгін безжалісно тягнуть
його назад. Тільки Ненсі зберегла до хлопця співчуття, й це уберігає його від побоїв.
Фейгін робить нову спробу втягти Олівера в злочинне життя, змушуючи його взяти участь у
пограбуванні. Ненсі неохоче допомагає долучити його до справи, хоча запевняє, що при нагоді
постарається допомогти йому. Сайкс, загрожуючи вбити Олівера, якщо він не буде робити, що
велено, змушує його пролізти у віконце й наказує відімкнути парадні двері. Проте пограбування не
вдалося, Олівера поранили вистрілом із пістолета. Сайкс утікає, а про пораненого Олівера змушені
турбуватися люди, яких він намагався пограбувати: Роуз Мейлі, її опікунша місіс Мейлі, яка виховує
Роуз як небогу, хоча й не пов'язана з нею родинними зв'язками, та Гаррі Мейлі, син місіс Мейлі,
закоханий у Роуз. Роуз переконана в невинності Олівера, забирає його до себе й виліковує.
Пан Браунлоу, старий приятель Оліверового батька, змушує Монкса відкрити свою таємницю: його
справжнє ім'я Едвард Ліфорд, він брат Олівера від одного батька. Хоча він народився в законному
шлюбі, але в шлюбі без кохання. Справжнім коханням їхнього батька була Оліверова мати Агнес. У
пана Браунлоу зберігся її портрет, у якому відразу ж кидалася у вічі схожість із Олівером. Монкс
довго розшукував батькову дитину, не для того, щоб стати йому другом і братом, а для того, щоб
знищити. Браунлоу просить Олівера віддати половину спадщини, дуже незначної, Монксу, щоб у
того був другий шанс. Олівер радо згоджується. Монкс емігрує в Америку, де пускає гроші по вітру,
знову береться за злочинну діяльність і, врешті, помирає у в'язниці. Фейгіна заарештували й
засудили до страти через повішення. Напередодні страти відбувається емоційна сцена — до
старого злочинця у Ньюгейтську в'язницю приходить Олівер, де застає Фейгіна у божевільній
лихоманці.
Висновки
Твір «Пригоди Олівера Твіста» — перший реалістичний роман не лише у творчості Діккенса, а й у всій
англійській літературі XIX ст. У ньому виразно відображений демократизм видатного англійського
письменника, його віра в благородство й розум простої людини. Це соціальний роман, оскільки в ньому
описане життя різних верств суспільства та його закономірності. Важливо, що певна суспільна мотивація
поведінки героїв визначає риси їхніх характерів. Так, Ненсі є такою, як вона є, не від народження, а через
жахливі умови життя, про що вона неодноразово заявляє.
Водночас це ще й авантюрно-пригодницький роман. Уже за самою назвою зрозуміло, що в ньому
зображені цікаві події, пригоди, авантюри. Проте й це ще не все — Діккенс філігранно використовує у
творі елементи детективу: тут є злочини, інтрига, їхнє розкриття й покарання злочинців. До того ж це ще
й роман виховання, оскільки в ньому детально зображено процес душевного й інтелектуального
становлення Олівера. За словами самого Діккенса, це роман про те, як його герой «день у день
збагачував розум новими скарбами знань, як розвивалися природні здібності хлопця й сходило насіння
тих чеснот, які він хотів у ньому бачити». Отже, письменник продовжив традиції дидактичної літератури.
Дослідники знаходять у творі ще й ознаки так званого «роману великої дороги», тобто твору, події в
якому розгортаються під час мандрівки, коли герой може спостерігати життя багатьох людей, різні краї
тощо. (До слова, еталоном, неперевершеним взірцем такого роману є «Дон Кіхот» М. Сервантеса). З
таким типом роману «Пригоди Олівера Твіста» зближує мотив його мандрівки з робітного дому до
Лондона. Отже, можна зробити висновок, що автор сміливо і вміло синтезував, поєднав у творі
можливості багатьох жанрових різновидів роману.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа