close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Володимир Малик. Посол Урус-Шайтана
Частина перша. Дорогою слiз
По гребеню гори йшло дво?. Чорнi згорбленi постатi рiзко
вимальовувалися на тлi холодного грудневого неба. В сонячнiй тишi
безкрайнього степу сiявся дрiбний срiбний снiжок, бiлою намiткою покривав
землю, чiплявся за лапатий сухий бур'ян. Замерзла грудкувата дорога раптом
круто повернула вниз. Високий виснажений старець лiвою рукою тримався за
плече пiдлiтка рокiв п'ятнадцяти, а правою опирався на товстий сукуватий
костур. Спiткнувшись об грудомаху землi, вiн мало не застор-чував носом,
але хлопець придержав. Велика торба з невибiленого сирового полотна, що
телiпалась у старого за спиною, вiдлетiла i торохнула по худому висохлому
тiлi. Почувся тихий бренькiт струн.
- А хай тобi чорт, Яцьку! - гнiвно пробурчав старець. - Ведеш мене по
якихось горбах та чорториях... Ще кобзу розтовчу i ноги поламаю.
- Не полама?те, дiду, - спокiйно вiдповiв хлопець, шморгнувши посинiлим
вiд холоду носом. - Уже недалеко... Ген i Сiч видно!
- Що ти мелеш? Яка Сiч? Де?
- Та перед нами ж!
- Справдi?
Старий зупинився i витягнув уперед тонку зморшкувату шию, утупивши в
синiй морозяний простiр глибокi чорнi ями замiсть очей. З ям текли сльози.
В обличчя вiйнуло вiтром.
Старий враз важко задихав i так мiцно вчепiрився кiстлявими пальцями в
поводиреве плече, що той аж помостився вiд болю. Потiм опустився на
колiна, скинув кудлату овечу шапку i схилив попелясто-сиву голову в
низькому поклонi. З грудей вирвався чи то стогiн, чи то плач. Згодом
хлопець почув нерозбiрливе шамкотiння: старий, мабуть, молився.
- Ходiмо вже, дiду! Бо й замерзнемо тута, на цьому щолопку! Продима? ж
наскрiзь! - заблагав хлопець, утягуючи шию у витертий комiр старо?
свитини. - Знайшли де молитись!.. Чей же не в церквi!
Але старий мов не чув тих слiв. Полою витер заплакане обличчя, пiдвiвся
i кiлька разiв вдихнув повiтря, нiби принюхувався до чогось.
- Справдi, Сiч! - промовив глухо. - Пахне димом iз кузнi... Гарячою
окалиною несе... Мабуть, ковалi передержали залiзо в горнi... Та ще
свiжоспеченим хлiбом... Чу?ш, Яцьку?
Яцько промовчав: вiн нiчого не чув. Лише насмiшкувато покрутив головою.
I вигада? ж таке старий! Окалина! Свiжоспечений хлiб! Та до Сiчi ще добрих
п'ять верст! Попомаха?ш костуром! По-похука?ш у закоцюблi руки, най ?х
мамi!.. Хоч би рукавицi якi-небудь, то якось би терпiв! А то хоч плач! У
пучки зашпори зайшли:
болять, мов поодрубуванi... А навкруги - голий степ. Вiтрець невеликий,
а пронизу? до кiсток!
- Ну, чого ж мовчиш? - розсердився старий. - Чи, може, обманув мене,
шибенику, що вже Сiч видно? Га? Покепкував з незрячого?
- Була б охота, - буркнув Яцько. - Сам до не? поспiшаю, мов до матiнки.
- А може, то й не Сiч? - засумнiвався старий, - Скажи менi, ти бачиш
там рiку в улоговинi?
- Та кажу ж вам - Сiч!.. Гоно - Днiпро виблиску? молодим льодком проти
сонця. Чи водою, - хто його розбере звiдси... Блищить, мов срiбло!.. А на
пiвостровi - фортеця. Добре бачу стiни високi з гострим частоколом. I вежу
над ворiтьми... Тiльки не розберу, що там усерединi понабудовано. Далеко.
Та й вiтер сльозу нагонить, най би його шляк трафив! - i Яцько кулаком
протер очi.
Старий тремтiв, як у лихоманцi:
- А церкву... церкву посеред фортецi... бачиш?
- Ще б пак! Он як виблиску? золоченими банями!
- Це - вона! Мати наша... Сiч! - прошепотiв старий i направив чорнi
дiри в той бiк, де, на його думку, мала бути козацька фортеця. Добрався-таки! Аж через двадцять п'ять рокiв, а добрався!.. Слiпий,
немiчний, нiкчемний... Та все ж помру серед свого товариства!
Його довга худа постать нiби застигла на тлi синього кеба. Старий
чимось скидався на велетенського птаха: i простягнута вперед, мов крило,
рука, i великий гачкуватий нiс, i тонкi ноги у бiлих полотняних штанях, достоту немiчний птах видерся на скелю, щоб з не?, мов з висоти пташиного
лету, востанн? глянути на рiдну землю, яку мав покинути.
- А перед фортецею що? Чи ? там слобiдка? - допитувався вiн.
- ?. Мов село, велике i файне.
- Справдi Сiч! - Старий заметушився, заспiшив i знову схопив хлопця за
плече вузлуватою, у синiх прожилках, рукою. - То ходiмо ж швидше! Не
гаймося! Ходiмо!.. Щоб до заходу сонця бути там...
Яцько пiдтягнув шлейку торби, що звисала мало не до жижок, стукнув
костуром по дзвiнкiй мерзлiй землi, i вони пiдтюпцем поколивали з гори.
Корнiй Метелиця, високий, огряднiм запорожець з довгим сивим оселедцем
i золотою сережкою у правому вусi, вiдбивався зразу вiд трьох - Сiкача,
Товкача й Арсена Звенигори. В обох руках вiн мав по шаблi й орудував ними
так умiло, дар молодики, хоч i насiдали на старого, з острахом поглядали
на крицево-синi блискавицi шабель знаменитого на Запорожжi рубаки. Дарма
що це лише гра: один необережний рух - i гостре лезо розпанаха? руку до
кiсток, або ковзне по тiм'ю.
Низьке зимове сонце схилялося на захiд, за високi, з дубовим частоколом
вали сiчово? фортецi i заслiплювало очi нападаючих. Хитрий Метелиця
навмисне ставив сво?х молодих супротивникiв у невигiдне становище. У бою
все важить: i вмiння вибрати час для нападу, i вiдступ, коли потрiбно, i
обманний випад, щоб навести ворога пiд удар, i мiсцевiсть, i освiтлення.
Усiм цим старий козарлюга користувався якнайспритнiше, ще й до того
кепкував зi сво?х учнiв.
- Сiкачику, пiдтягни штани, бо загубиш! А який з тебе до бiса козак без
штанiв? Та очкур затягни мiцнiше!
Пiд смiх i регiт козакiв, якi юрмилися довкола. Сiкач пiдсмикнув лiвою
рукою широкi червонi шаровари i, розгнiваний, ще завзятiше кинувся вперед.
Але могутнiй удар вiдразу охолодив його запал: шабля вилетiла з руки i з
брязкотом упала на землю. Сiкач розгублено зупинився, шкребучи цупкими
пальцями виголену до блиску високу потилицю, i, мов ошелешений, заморгав
очима.
А Метелиця не вгавав:
- Агов, Товкачику, а ти чого розiмлiв, як лин у юшцi? Повертайся
моторнiше, сучий сину! Козаком будь, а не бевзем неотесаним! - гаркнув вiн
i плазом шаблi оперiщив неповороткого товстуна по широкiй спинi.
Той зашпортнувся, як спутаний кiнь, плюнув i, витираючи рукавом
спiтнiлого лоба, вийшов з гри.
Лишився один Арсен Звенигора.
Метелиця враз споважнiв. З лiво? руки викинув шаблю. На поораному
зморшками i шрамами обличчi набрякли вузлуватi жили. Видно було, що вiн
шану? цього супротивника.
В юрбi теж поволi затих гамiр: тiльки тепер починалася справжня гра.
Звенигора з ходу пiшов у наступ - вiд його удару з шабель вiялом
бризнули голубi iскри.
Вищий середнього зросту, гнучкий i тугий, як молодий дубок, з густим
темно-русявим закучерявленим чубом, а не з довгим вiхтем-оселедцем, традицiйною зачiскою запорожцiв, - таким був цей молодик. Вiн розпалився
од бою i з ясним веселим усмiхом тiснив старого. На його чисто поголеному
довгастому обличчi цвiв яскравий червiнь-рум'янець, а бистрi свiтло-сiрi
очi пiд виразними розльотистими бровами блищали вiд молодецького
захоплення.
Шаблi не зупинялися нi на мить, пiд ногами бiйцiв гула поре-пана вiд
морозу земля. Арсеновi дуже хотiлося якимось сильним чи хитрим ударом
обеззбро?ти Метелицю чи загнати у суточки мiж куренями, що теж означало б
поразку старого. Вiн не зважав на те, що його сукняна камiзелька в двох
мiсцях уже розбатована наскрiзь, а лiвий рукав бiло? сорочки зачервонiв
вище лiктя гарячою кров'ю, - натискав так, що Метелиця змушений був
вiдступати.
- Iч, сатана, який завзятий! - лагiдно басив той: видно, любив козака.
- Ну, ну, давай, синку! Почухай боки старому ведмедевi! Але й сам
бережись! Хоч ти й молодий, та Метелицю не так легко подолати!.. О-о, я
бачу, ти не в жарт заповзявся проштрикнути менi черево! Одначе ж - бiйся
бога, хлопче!.. Я ж хочу видудлити добрячий коряк чи й два горiлки. А якщо
ти зробиш у мо?му грiшному пузi дiрку, то менi доведеться тiльки ковтати
слину, як питимуть iншi...
Огрядний Метелиця вправно вiдбив шаблю свого молодого супротивника, яка
небезпечно наблизилася до його чималенько-го-таки черева. Звенигора
вiдступив на кiлька крокiв, перевiв подих, потiм знову пiшов у наступ i
потиснув старого аж пiд мазаний, з очеретяною стрiхою курiнь.
Глядачi захвилювались. Молодi козаки вигуками i свистом почали
пiдбадьорювати Зве?iигору.
- Арсене, давай! Сильнiше!
- Випусти дiдовi Метелицi барило кровi! Це йому, старому чортовi, не
завадить, - менше до молодиць лазитиме!
- I справдi! Поперед нього не потовпишся!
- Го-го-го! Ха-ха-ха!
- Так його! Так! Мат-терi його ковiнька!
- А що, дiду Метелице, жарко стало? Це тобi не блiх ловити в кожусi!
Тут треба шабелькою орудувати!
Метелиця змахнув рукавом з носа краплю поту. З його широких грудей
виривався важкий свист.
Зате старi козаки, без сумнiву, стояли на боцi Метелицi. Маленький,
темношкiрий, висохлий на тараню дiдок Шевчик, смикаючи довгого бiлого
вуса, стрибав збоку дрiбненькими нiжками, радив сво?му друговi:
- Злiва бий, Корнiю, злiва! Не пiддавайся молокососовi, хай йому грець!
Усi розумiли, що це жарт, що двобiй мирно закiнчиться бiля бочки з
горiлкою, але, як i всяка гра, по?динок розпалив пристрастi, i натовп
хвилювався не менше, нiж самi бiйцi.
Нарештi, притиснутий до стiни. Метелиця кинув шаблю в пiхви.
- Став, чортiв сину, кварту горiлки за науку! I не дуже задирай носа,
що перемiг самого Метелицю! - сказав вiн i лагiдно додав: - А все ж
бережись ударiв злiва!.. Дiд Шевчик правильно пiдмiтив...
- Дякую, батьку, - шанобливо вiдповiв, одягаючись, молодий козак i теж
заховав шаблю в пiхви. - Матиму на оцi... Ще раз дякую за науку! Я радий,
що мо?м учителем був знаменитий на все Запорожжя козак Метелиця. Нiколи
вас не забуду, батьку!.. А щоб ви повiрили, що мо? слова щирi, ставлю
барило горiлки - промочимо горло!
- Ну, це дiло боговгодне, - крякнув Метелиця, потираючи руки. - Вiд
чарки та вiд сварки я ще нiколи в життi не тiкав! Особливо, коли випити
можна на дурничку! Га-га-га! Чи не так, брате Шевчику?
Шевчик засмiявся беззубим ротом, зморщивши сухий коричневий вид, вiд
чого став схожий на печену грушу.
Гурт козакiв з гомоном, смiхом i жартами потягнув до бочки з горiлкою,
що стояла посеред майдану. На дубових кiлочках, забитих у стовп, висiли
дерев'янi ковшики-корцi. Поряд з бочкою, на очеретяних матах, лежали купи
в'ялено? риби: лящ, судак, окунь, крутобокий короп. Тут же, на матах,
помiж рибою здiймалися купки нарiзаного великими скибками житнього хлiба,
що лоскотав нiздрi запахом смачно?, засмажено? до блиску шкоринки.
Бiля бочки та привабливих для козацького, часто напiвголодного живота
на?дкiв походжав рудий, з жаб'ячими'очима корчмар Оме.iько. Опецькувате
обличчя його скривилось: знав, що в козакiв грошей чортма i вони знову
проситимуть у борг. Та й козакiв тих - одна жменька! На зиму майже всi
потягли по домiвках та зимiвниках. Зостались самотнi бурлаки, парубки та
безрiднi старi козаки, яким нiкуди було податися. На Сiчi вони всеньку
зиму несли вiйськову службу: стояли на чатах, обколювали навкруги фортецi
лiд, щоб ворог не проник зненацька в Сiч, виготовляли порох та зброю.
Омелько знав, що на них не дуже поживишся. Але ж не викидати добро краще вiддати в борг або пiд заклад. Козацьке слово в цьому дiлi тверде повернуть колись. I вiн уже прикидав, скiльки зiбралось тут козакiв i чи
вистачить на всiх риби.
Арсен Звенигора кинув у Омелькову коновку для грошей срiбного таляра.
Гукнув:
- Пригощайтеся, 'браття!
Та не встигли козаки наповнити корцi, як у ворота вступив слiпий з
поводирем. З торби у нього виглядав жовтий гриф кобзи з темними дубовими
закрутками. Старець, видно, дуже стомився, бо ледве чапав.
- Сюди, сюди, дiду! - гукнув Сiкач, мастак до танцю. - Вип'?ш чарку та
ушквариш нам горлицi!
Поводир пiдвiв слiпого до гурту. Зупинився.
- Це ми вже в Сiчi, Яцьку? - спитав старий.
- Атож. Чу?те - козаки навколо.
Кобзар скинув шапку i, слухом уловивши дихання багатьох людей, наставив
на них порожнi орбiти очей. Потiм низько вклонився. А коли пiдвiв голову,
то всi побачили, що по щоках старого течуть сльози.
- Невже це я в Сiчi, братове? Не вiриться!
- В Сiчi, дiду! В Сiчi! - загули козаки. - Чого ж це тобi не вiриться?
- Багато розповiдати, друзi... Ось уже двадцять шостий рiк, як мене
були схопили кримчаки i продали в неволю. Аж пiд самий Царград... Двадцять
п'ять рокiв я не пив води з нашого Днiпра... А все рвався до нього!... За
те й очей позбувся!.. А тепер - хоч перед смертю - я знову в Сiчi! Дома!..
Спасибi фортунi, що на старостi уподобала мене i повернулася до мене
лицем!..
- Ба, ба, ба! - раптом прогув Метелиця. - Чи ти часом, брате, не Данило
Сом?
У кобзаря по обличчю промайнула якась неясна тiнь, нiби вiн силкувався
пригадати, де чув цей голос. Зморшкуватi руки тремтiли, м'яли шапку.
Над майданом запала тиша.
- Побий мене грiм, не впiзна?, старий хрiн! - Метелиця ударив кобзаря
рукою по плечу. - Метелицi не впiзна?! Та чи видано таке? Мабуть, добре ж,
братику, забили тобi баки проклятi нехристи!
- Метелиця! - Кобзар широко розкинув руки. - Корнiю! Побратиме дорогий!
Який я щасливий, що першим зустрiв тебе!
Вони обнялися.
А збоку вже тиснулись iншi старi козаки. Сом з одних обiймiв переходив
до iнших. Виявилося, що багато хто пам'ята? його
- Ну, як же ти!
- Звiдки? Розповiдай, Даниле!..
- Ти наче з того свiту з'явився!..
- Стривайте, братове, - промовив Сом. - Усе розповiм. Тiльки пiзнiше
трохи. А зараз проведiть мене до кошового... Маю до нього пильну i наглу
справу.
- Iди, йди, Даниле, та повертайся скорiше, поки в бочцi ще ?, а то
осушимо без тебе! - зареготав Метелиця i наказав Товкачевi: - Проведи
старого до Сiрка?
Товкач узяв кобзаря за рукав, повiв через майдан до великого будинку з
широким фарбованим ганком i високими вiкнами з рiзноколiрними шибками.
Тепер погляди козакiв звернулися на кобзаревого поводиря. Яцько стояв
збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Вiн iз захопленням розглядав Сiч.
То це, виходить, запорожцi! Аж дивно, як вони схожi на хлопiв iз його
рiдно? Смеречiвки, звiдки вiн утiк ще в кiнцi лiта. Такi ж огрубiлi вiд
роботи руки та обвiтренi, видубленi дощами i сонцем лиця. В бiльшостi поношенi, латанi свитки, кожухи, стоптанi чоботи i полотнянi штани. Лише
дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш чи новий кожух до станка...
Але й вiдрiзняються вiд смеречiвських хлопiв. У запорожцiв - смiливi,
гордовитi погляди, яких Яцько нiколи не бачив у сво?х односельчан. У
кожного - шабля при боцi, пiстоль або й два за поясом. А на головах -
овечi, лисячi або заячi шапки... Нi, зовсiм не те, що на його рiднiй
гуцульщинi!
Потiм вiн ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах-куренях, що
причiлками майже впритул упирались у фортечнi стiни. Очеретянi стрiхи
припорошенi дрiбним снiжком. Попiд ними - тьмянiють вузькi, мов бiйницi,
вiконця. Будинки вiйськово? канцелярi? i кошово? старшини вищi, кращi,
критi гонтою . На протилежному боцi майдану красу?ться фарбованими стiнами
i золоченими банями сiчова церква.
Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку,
вклонився i проказав хрипко:
- Добридень, панове козаки!
- Здоров, парубче! - вiдповiв за всiх Метелиця. - От тiльки не називай
нас так... Бо якi ми пани? Голодранцi... А пани - там! - кивнув на будинки
сiчових старшин. - Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого
розуму дiло... А тепер розповiдай - звiдки сам? Де зустрiвся з Сомом?
- Та це я розповiм... Потiм... А попереду хотiв би знати, як менi
знайти Арсена Звенигору. Козаки здивовано перезирнулися.
- О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хiба не зна?ш, хлопче,
нашого Звенигори? Вiн тут, мiж нами...
- Нi, не знаю... Маю тiльки щось йому передати... Арсен виступив
наперед. Подряпину на руцi вiн уже встиг залити горiлкою i притрусити
порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух,
помережений красивим шитвом. Але i жупан, i кожух у багатьох мiсцях
полатанi, мабуть, не в одного хазя?на побували, поки, нарештi, потрапили
до козака.
- Що ж ти ма?ш передати менi, хлопче? - спитав вiн стривожено.
- Яз Дубово? Балки, я...
- Ти з Дубово? Балки? - аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там,
на березi Сули, ось уже третiй рiк жили його рiднi - мати, сестра,
дiдусь...
- Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? - Вiн схопив хлопця за плече. Мо? щось передавали тобою? Кажи швидше!
- Мати ваша захворiли. Передавали, щоб ви прибули...
- Мати! Що з нею? Ти бачив ???
- Нi, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дiдом Сомом
ночували у них.
- То ти сам не з Дубово? Балки?
- Нi, вуйку, я з Карпат... Коли зна?те - iз Смеречiвки. Утiк вiд пана
Верещаки... Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бiдного хлопа збитку?ться, як з
бидла!.. А ниньки мам надiю козакувати, якщо приймете...
Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а
потемнiлi сiрi очi пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку.
Заглянув у маленьку хатину пiд га?м, схилився над берестовим лiжком, яке
сам змайстрував, до узголiв'я матерi... Намагався уявити, яка вона
тепер... Блiда, мабуть, з дрiбненькими зморшками пiд очима, густе волосся
рано вкрилося бiлою памороззю. Яка хворiсть причепилася до не?? Чи туга за
чоловiком, Арсеновим батьком, зв'ялила ?? серце? Чи застане ?? живу? Коли
б мав коня - десь за три-чотири днi доскакав би!
- Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, - звернувся вiн до корчмаря,
що саме заходився частувати козакiв. - Чи не дав би ти менi коня пiд
заставу?
- Ти хочеш ?хати додому? - спитав Сiкач, який чув розмову Звенигори з
хлопцем.
- Так. Провiдаю стареньку... Ось Омелько дасть менi коня...
-_ А якщо ти заженеш його? - примружився корчмар.
- То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, ща сором сiдати на не?, а
здереш, як за батька.
- Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш. менi по
чвiрцi злотих. Згода?
Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пiшки по
бездорiжжю, коли вранцi випада? снiжок або iнiй, а вдень тане, i степ ста?
сивий вiд роси.
- Зайдеш до мене на хутiр - скажеш жiнцi, щоб дала Гнiдого. Вона зна?.
А сiдло - в комiрчинi, - пояснював Омелько, радiючи нежданому заробiтковi.
- Гаразд, дякую, - кивнув Арсен i вклонився товариству: - Бувайте
здоровi, друзi? Не згадуйте лихомi До зустрiчi!
Вiн повертався на всi боки i вiдвiшував поклони захмелiлим козакам.
Дженджуристий Сiкач, побачивши латки на кожусi i жупанi товариша,
вигукнув:
- Стривай, Арсене! Скидай iк лихiй мамi свою лахманину! Негоже козаковi
?хати з Сiчi обiрванцем! Та хiба кошове товариство не в змозi спорядити
тебе краще? Ось на лишень!
Вiн швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна i
сиву смушеву шапку-бирку.
- О, тепер не сором i пiд вiнець! - задоволене оглянув вiн товариша,
натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який
наближався до гурту, гукнув: -I першому ж блазневi, який посмi? обiзвати
запорожця нетягою чи сiромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!
Красномовний жест у бiк Товкачево? дорого? шаблi, що мерехтiла проти
сонця дорогоцiнним камiнням, i прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував
друговi, викликали серед козакiв смiшок, бо всi знали Товкачеву пристрасть
до коштовно? збро?. Вiн був, мабуть, найбiднiший серед товариства, ходив у
лахах, зате мав найкращу шаблю. Тако? навiть у кошового не було.
Товкач заклiпав чорними вiями, але повiльно вiдстебнув од пояса шаблю.
Нижня губа у нього затремтiла.
- Яз радiстю... Чого ж... Бери, Арсене! - пробубонiв вiн. - Хiба менi
жалко для друга?
Всi бачили, що йому таки жалко, i потiшалися над погано прихованою
досадою козака. Метелиця аж тремтiв од смiху i важкими кулаками витирав
сльози. Його обвислi м'ясистi щоки дрiбно трусились, а бiла кудлата шапка
мало не падала з голови.
- Ох-хох-хохi Сю нiч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не
засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще пiдвернеться тобi пiд руку якийсь
татарський мурза - i знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! - Арсеновi ж
сказав: - А вiд мене, синку ма?ш люльку i кисетi Пали на здоров'ячко!
- Спасибi, батьку! Спасибi, друзi?- дякував розчулений Зве-нигора.
В цю мить на ганку вiйськово? канцелярi? з'явився джура кошового.
- Арсене! - гукнув вiн. - Арсене-еi
- Чого тобi? - обiзвався козак, обсмикуючи на собi новий кожух.
- Швидко до кошового! Не гайсяi Арсен здивовано глянув на товаришiв,
нiби питав, що там стряслося, але нiхто нiчого не знав.
- Чолом тобi, славний кошовий отамане Iван Сiрко! - привiтався,
вклоняючись, кобзар, коли Товкач завiв його до велико?, гарно прибрано?
свiтлицi вiйськово? канцелярi? i шепнув, що перед ним - сам отаман. - Маю
до тебе пильну справу... Невiдкладну i та?мну...
Сiрко зробив знак Товкачевi, щоб вийшов, устав iз-за столу i сказав:
- Я тут сам, кобзарю... Сiдай - кажи...
Вiн узяв старого за руку i пiдвiв до широко? лави, покрито? пухким
килимом. Поки кобзар сiдав, кошовий вiдступив назад i обiперся рукою на
стiл.
Це був високий дужий козак рокiв за шiстдесят. Добре поголене обличчя з
мiцним крутим пiдборiддям i прямим носом пашiло здоров'ям. З-пiд зламаних
кострубатих брiв проникливе дивилися допитливi очi. Одяг Сiрка свiдчив про
те, що козак дбав не так про красу, як про зручнiсть. Широкi шаровари
шарлатового кольору, заправленi в м'якi сап'яновi чоботи, та бiлий жупан з
фрiзького сукна, - оце i весь одяг. Бiля лiвого боку висiла дорога шабля подарунок молодого царя Федора Олексiйовича, котрий весною сiв на
московський престол.
Вiд усi?? доладно скро?но?, збито? постатi кошового вiяло нестримною
житт?вою силою, внутрiшнiм вогнем i незвичайною рiшучiстю, що в тi суворi
часи висували людину в число вiйськових ватажкiв.
- Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? - запитав Сiрко. Кобзар пiдвiв
жовте, спотворене обличчя, i на його вустах промайнула гiрка усмiшка:
- Ти не впiзна?ш мене, Йване?
Сiрко заперечно похитав головою, нiби слiпий мiг те побачити.
- Нi, не впiзнаю.
- Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли... Та все ж, коли
пошклуба?шся у сво?й пам'ятi, пригада?ш козака Данила Сома...
- Чекайi.. Невже це ти той Сом, що пiд Берестечком принiс Хмельницькому
звiстку про зраду татар?
- Атож... Справдi, то був я, проклятий...
- Чому ж проклятий?
- Аякже! Коли б я не дiзнався про та?мний вiд'?зд хана i не сповiстив
про те гетьмана, може, все було б iнакше. Може, хан пiдступно не захопив
би у полон Богдана i не завiз аж на Iнгулець...
- Зда?ться, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..
- Гетьман узяв не тiльки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала
його, коли вiн гнався за татарами. Багатьох iз нас вони завезли аж у Крим,
а там продали туркам... Майже двадцять п'ять рокiв з мене не скидали
залiза. Воно в'?лося менi аж до кiсток. Ось... - Кобзар вiдтягнув рукав
свитки i показав Сiрковi синi рубцi вiд ран. - Не витерпiв - утiк... Та
хiба втечеш? На Дуна? спiймали - очi випекли... Тiльки тодi й пустили...
Цiлий рiк никав по Волощинi, поки добрався до Покуття... А звiдти вже
сюди... До тебе... Принiс звiстку про брата...
- Про брата? Якого брата? - У Сiрка сiпнулася лiва щока.
- А хiба в тебе не було братiв?
- Були... Але ж вони давно загинули! Максим на Тiкичi - вiд татарсько?
стрiли... Сам бачив... А Нестор... Хоча... невже ти зна?ш щось нове про
смерть Нестора?
- Чому ж про смерть? Вiн живий...
- Живий? - вражено вигукнув Сiрко. - Ти хочеш сказати, що вiн був разом
з тобою у неволi?
- Так, ми були разом з Нестором у неволi. Останнi роки нерозлучно.
Сiрко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здiймалися. Вiн
сполотнiв i закусив срiблястого вуса.
- Неймовiрно!.. Сам подумай - скiльки рокiв ми всi вважали Нестора
загиблим... Його вдова вдруге вийшла замiж... Море води стекло! I раптом така звiстка! Полковник Яким Чорнобай говорив менi, що Нестор загинув у
нього на очах...
- Яким Чорнобай? - Старий пiдхопився, стукнув костуром. - Мерзенний
зрадник! Боягуз! От хто вiн!.. Вiн би мiг тобi розповiсти правду про
брата, коли б захотiв... Але вiн цього не зробить!.. А Нестор менi
розповiдав, як це було... В бою, коли татари потисли наших, пiд Нестором
упав кiнь. Чорнобай був поряд. Вiн мiг виручити товариша. Але натомiсть
плазом шаблi ударив свого оги-ря - i втiк... А незабаром надбiгли татари заарканили Нестора... А Чорнобай каже...
- Гаразд, сiдай, Даниле, - заспоко?вся Сiрко i теж сiв. - Не про те
будемо говорити... Де Нестор? Як можна визволити його?
- Ми весь час були в одного спагi?, багатого турка. Недалеко вiд
Бургаса, у Болгарi?... Село Рудник... Звiдти я тiкав... А Нестор, напевне,
i досi там.
- Якщо живий.
- Живий. Вiн молодший за мене. I дужчий. Що б же з ним сталося?
- Чому ж вiн не тiкав з тобою?
- Останнiй рiк я був пастухом i жив вiльнiше. Без нагляду. А вiн
працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем...
Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагiя вiдпустить. Нестор
не раз говорив про те, щоб тебе сповiстити. Вiн так сподiвався на твою
допомогу! Особливо тодi, коли довiдався, що ти став кошовим...
- Дякую, Даниле. Ти зробив менi велику послугу.
- Я радий, що прислужився тобi, Йване... Але слухай далi - козак Сом
принiс ще одну важливу звiстку. Дуже важливу...
- Яку? - Сiрко здивовано глянув на старого.
- Ходять чутки, що султан Магомет готу? новий похiд на Укра?ну.
Розгнiвався, клятий, що гетьман Дорошенко пiддався царевi московському i
вся Правобережна Укра?на вислизнула в туркiв з рук, i дума? наступного
лiта двинути сво? полки на Чигирин i на Ки?в. Сiрко схопився з лави.
Нахмурився.
- Де чув таке, Даниле? Це справдi дуже важлива звiстка?
- У Волощинi й Молдовi про це говорять... Чутки, звичайно... Але ж диму
без вогню не бува?i
- Скiльки тобi потрiбно часу, щоб зiбратись? Я хотiв би, щоб ти ви?хав
негайно i щоб нiхто не дiзнався про мету тво?? по?здки. Товаришам скажеш:
посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
- Що козаку збиратися, - вiдповiв Арсен. - Я вже готовий.
- От i добре. Кiнь - бiля ганку.
- Спасибi. Бувай здоровий, батьку кошовийi Бувай здоровий, кобзарю! На
весну чекайте мене назадi
- Хай щастить тобi, синку! - Сiрко обняв козака i тричi поцiлував у
щоки.
Арсен затягнув пiд сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за
поводи молодого гарячого коня. "Омелько побачить - позеленi? з досади, подумав козак, уздрiвши баского огиря. - Аякже! Втратив такий заробiток!
За стару шкапину! Навеснi купив би за вирученi грошi цiлий табунi"
Козак швидко збiг з ганку, вставив ногу в стремено i хвацько стрибнув у
сiдло. Застояний кiнь затанцював пiд ним, прищулив вуха.
Щоб не вдаватись у довгi розмови з товаришами. Арсен лише на мить
зупинився бiля гурту:
- Прощавайте! Кошовий посила? до гетьмана з листом. По дорозi заверну i
в Дубову Балку!
- Щасти тобi, синку, - прогув захмелiлий Метелиця. Тут пiдскочив
Омелько:
- А як же з нашим договором? Про коня? Арсен засмiявся:
- Прибережи до наступного разу! Бачиш - маю! Та не такого, як твiй!
- Вiн у нього до весни з голоду здохне, бо в ротi залишився тiльки один
зуб! - хихикнув позаду дiд Шевчик.
- Сам ти здохнеш, шолудивий пес! - вiдгризнувся Омелько. - У тебе в
самого один зуб!
Арсен, не злазячи з сiдла, вклонився ще раз товариству i торкнув
поводи. До ворiт його провели Сiкач i Товкач. Там друзi розлучилися. Сiкач
i Товкач поспiшили назад, щоб застати ще по корцю горiлки. А Звенигора
оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамiрливий натовп козакiв, низькi
мазанi куренi i ви?хав з фортецi.
Грудень 1676 року почався для нього в дорозi. Перший i другий день
минули без пригод. Ночував у знайомих козакiв по хуторах, ?хав навпростець
- степом.
Стояла суха сонячна погода. Морози пересiлися. Вранцi гор-бовиста
рiвнина аж до обрiю мерехтiла сизим iне?м, що густо вкривав м'яку тирсу,
степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, iнiй танув
- i степ зразу чорнiв, навiваючи тугу i смуток.
На третiй день опiвднi Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму,
що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори i високо шугав у
голубе безхмарне небо.
Арсен пiдстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим
схилом, вражений несподiваним видовищем.
На протилежному боцi долини, попiд горбами, чорнiв обрiдний безлистий
лiс, а внизу, в затишку, жовтiв широкий луг. Уздовж струмка вирували
багрянi вогнища. То горiв хутiр. В небо здiймалися бурi стовпи диму.
Малиновi язики полум'я охоплювали приземкуватi будiвлi, i над ними
тремтiло розпечене марево, пронизуване iскрами.
Татари!
Ген на протилежному боцi долини, по вузькiй улоговинi, пiднiма?ться
вгору кiнний загiн. В козака добрий зiр, i вiн бачить вершникiв у лисячих
малахаях, з луками за плечима. А мiж ними - пiший ясир: чоловiки, жiнки,
пiдлiтки.
Арсен скреготнув зубами: проклятi людолови! Розбiй, грабунки i
поневолення зробили вони сво?м ремеслом, бо це приносить ?м величезнi
прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня
козакiв, вiн, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти сво?х людей. А
що вдi? один? Хай подяку? долi, що сам не потрапив у ворожi лабети!
Козак спустився в долину i повiльно по?хав вулицею охопленого полум'ям
хутора. Кiнь сторожко ступав по груддi, косив очi на трупи старих i дiтей.
В одному дворi пiд грушею раптом пiдвелася жiноча постать. Арсен
пiд'?хав ближче. Жiнка глянула на нього божевiльними очима. Бiля не?
лежало двiйко дiток у бiлих сорочечках, залитих кров'ю.
- Ти аж тепер при?хав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пiзно!.. Михайлика забрали,
малих убили... Бачиш?.. А я стала зозулею - ку-ку, ку-ку!.. Полечу за
Михайликом... Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спiть, мо?
дiтоньки, ку-ку, ку-ку!..
??думки сплутались. Вона припала до дiтей, заквилила, мов чайка,
забилась у глухому риданнi.
Арсен рвонув поводи, ударив коня пiд боки.
Чим вiн мiг зарадити цiй жiнцi? Обiцяти, що козаки вiдiб'ють у татар ??
Михайлика? Чи допомогти ?й поховати дiток? Так де там! Вона ще довго
лебедiтиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, i сама помре коло
них.
Ви?хавши на гору. Арсен оглянувся на чорну вiд диму долину i повернув
на пiвнiч.
Щоб не натрапити на татарський загiн, узяв трохи вбiк вiд знайомо?
дороги, по?хав манiвцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кiнцi
якого в закрутi степово? рiчки стояла невеличка фортеця. На
свiжонасипаному валу жовтiли мiцнi дубовi частоколи. Всерединi - добротний
будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлiвами, колодязь з високим
журавлем.
"Оце спорудив хтось!- подумав Арсен. - За такими стiнами можна
вiдсидiтись не те що вiд орди, - орда не любить брати фортецi приступом,
напада? на беззахиснi селянськi двори, - а й вiд кварцяного вiйська чи вiд
яничарiв"!
Вiн спустився з гори i зупинив коня бiля криницi. У ветхому, аж
зеленому вiд моху коритi голубiла прозора холодна вода. Кiнь смакував ??,
цiлячи крiзь зуби.
По вулицi проскакали чотири вершники. Переднiй - у темному жупанi з
тонкого сукна, з дорогою шаблею при боцi - видався Арсеновi знайомим. Десь
вiн уже бачив це блiде трикутне обличчя з мiцно стиснутими губами. Але де
саме - пригадати не мiг. Позаду мчали пахолки.
Пiдiйшов лiтнiй селянин з дерев'яними цеберцями на коромислi Ще здалеку
скинув шапку перед козаком.
- Дай боже здоров'я! - вклонився.
- Здоровенькi були! - вiдповiв той i показав нагайкою на фортецю. - Хто
це тут замок спорудив?
- Знайшовся такий, - ухильно почав селянин, але, побачивши вiдверте
обличчя i доброзичливий погляд, додав: - Петро Чорнобай...
Дорошенкiвського полковника Якима синок... Хоч молодий, а жила! В пани
пнеться!.. От i спорудив... чужими руками...
"А-а, Чорнобай... Так оце вiн проскакав щойно", - подумав Арсен, зразу
пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай при?здив на Запорожжя з листом вiд
правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо,
задирливо, i запорожцi оточили його й погрожували прив'язати коневi до
хвоста, якщо вiн зразу ж не забереться пiд три чорти з Сiчi.
Бачачи, що гарячi голови можуть здiйснити цю погрозу, Сiрко наказав
Арсеновi з десятком козакiв провести Чорнобая в степ i там вiдпустити на
всi чотири боки: все ж таки посланець!
- Пам'ятаю такого, - сказав козак i, пригадавши сплюндрований хутiр,
додав: - Однак ви даремно на нього в обидi.. Фортеця - надiйний захист...
Ось в околицях нишпорять татари, i ви зможете пересидiти в нiй лиху
годину.
- Татари? Де? - Селянин здригнувся.
- Комишувате спалили... Я мало не наткнувся на один чамбул. Усiх
потягли в неволю. А немовлят i старих перебили... Селянин змiнився на
виду:
- Спасибi, козаче, за звiстку! Побiжу... Треба тривогу пiднiмати...
Вiн кинув вiдра на землю i, переполошений, потрюхикав до фортецi.
Напо?вши коня. Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили.
Було б безглуздо на початку подорожi потрапити до рук татар. З огиря
летiла жовта пiна, вiн важко дихав. Болючим зойком з-пiд мокро? груднини
озивалася селезiнка.
Заспоко?вся тiльки тодi, коли в'?хав у лiс. Вузькою стежкою пiднявся на
гору i зупинився.
Вечорiло.
На голому шпилi, що вiдкривався всiм вiтрам, стояв старий, посiрiлий
вiд часу й негоди вiтряк з пообламуваними крилами. Навколо нi душi. Навiть
дороги й стежки, що в'юнилися до нього лiсом, позаростали бур'янами i
чагарником. Видно, вже нiхто не привозив сюди збiжжя для помолу, давно
вiдгуркотiли i зупинилися кам'янi жорна.
Арсен прив'язав коня до обгризено? конов'язi, а сам сiв, розпрямляючи
затерплi ноги, на дубову колоду i прихилився спиною до стiни вiтряка.
Заплющив очi. Вiдчув, як цiлоденна втома поволi скову? тiло, задрiмав.
Раптом у вечiрнiй тишi почулося якесь шарудiння i неголосне зiтхання.
Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Нiде нiкого! Невже хтось прича?вся
у вiтряку? Чи йому приверзлося?
Вiн принишк, припавши вухом до холодних замшiлих дощок. I знову
почулося шарудiння. Потiм тихий жалiбний стогiн. Нiби хтось беззвучно
плакав.
Арсен схопився на ноги i кинувся до дверей. Вони були замкненi залiзним
кiнським путом i закладеш мiцним дубовим кiлком.
"Дивно, - подумав козак, викручуючи з дерева скобель. - Кому
знадобилося замикати цю пустку?"
Дверi зi скрипом вiдчинилися.
- Хто тут? - спитав, заходячи всередину.
У вiдповiдь - тиша й темрява. Ступив кiлька крокiв далi - i сiре
вечiрн? свiтло, вирвавшись з-за спини, упало на вичовгану тисячами нiг
пiдлогу й кострубатi нутрощi вiтряка: на короб для борошна, жорно, вузькi
схiдцi, що вели кудись угору, заснованi павутинням бантини.
- Хто тут? - знову спитав козак, вдивляючись у щось темне пiд
протилежною стiною.
Звiдти почувся приглушений стогiн. Темна купа заворушилася. Здивований
i збентежений. Арсен наблизився i аж скрикнув вiд несподiванки: на пiдлозi
лежало тро? дiвчат. Руки й ноги зв'язанi мотузками, в ротi - ганчiрки. Всi
тро? здригалися вiд холоду, хоча були добре одягненi.
- Хто ви? Як опинилися тут? - Вирвав кляпи, шаблею розрiзав мотузки.
Переляканi, задубiлi дiвчата ледве звелися на ноги. Але, ступивши
кiлька крокiв, посiдали в знемозi З тривогою i недовiр'ям поглядали на
незнайомця.
Вони були дуже вродливi Навiть у сутiнках Арсен звернув на це увагу i
почав здогадуватись, яка доля закинула ?х у цей покинутий вiтряк.
Дiвчата тремтiли, як вишеньки в грозу.
- Звiдки ти? - звернувся до русокосо?, що сидiла найближче.
- З Чигирина, - тихо вiдповiла дiвчина. - Попiвна я... Мене викрали з
дому якiсь невiдомi...
- А ви? - глянув на двох чорнявих.
- З Корсуня... Нас схопили в дорозi, коли ми ?хали з братом до Черкас,
де живе наша тiтка... Брата нападники забили, а нас от завезли
хтозна-куди... I не зна?мо, що з нами буде...
- Не важко здогадатися, - тихо сказав Арсен. - Вас хочуть продати у
гарем... Якiсь мерзотники злигалися з людоловами i торгують живим товаром!
Дiвчата залилися слiзьми. Сестри обнялись, а русокоса простягла руки до
Звенигори:
- Вiдпусти нас! Врятуй, добрий чоловiчо!
- А я вас розв'язав не для того, щоб тримати. Ви вiльнi! Тiкайте звiдси
якнайшвидше!
Дiвчата знову схопилися на ноги. Однак щастя ?хн? було дуже коротке,
вони не встигли навiть вибiгти надвiр. За стiною пролунав стукiт копит перед вiтряком зупинилися три вершники. Побачивши бiля конов'язi коня i
вiдчиненi дверi, вони стрiмголов посплигували на землю i кинулись до
вiтряка, на бiгу витягаючи шаблi.
Дiвочий зойк прорiзав вечiрню тишу. Арсен вирвав з пiхов шаблю - став
на дверях. Незважаючи на густi сутiнки, вiн упiзнав в одному з тих, що
бiгли до вiтряка, Чорнобая.
То ось чи?х рук ця ганебна справа! Колишнiй служака Дорошенка,
втративши господаря, що змушений був здатися на милiсть царя i гетьмана
Самойловича, тепер став справжнiм розбiйником!
- Зупинiться! - крикнув Арсен. - Якщо ви при?хали по дiвчат, то я вам
кажу - не вийде! Не вiзьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хiба
що переступите через мiй труп!
- I переступимо! - вигукнув Чорнобай i теж вирвав блискучу шаблю.
"Гм, я один, а ?х тро?, - подумав Арсен, вiдбиваючи перший випад
Чорнобая. - Зовсiм кепсько... Та якщо доля допоможе менi подолати
Чорнобая, пахолки самi дременуть звiдси!"
Вiн стояв на схiдцях на голову вище за супротивника. Дзвякiт i скрегiт
шабель вiдлунювалися в тихому морозному лiсi. Мiцна i вправна рука влучно
вiдбивала короткi, але небезпечнi випади Чорнобаяi За спиною чулися
переляканi вигуки i плач дiвчат.
Пiд натиском Звенигори Чорнобай трохи вiдступив. Його хиже обличчя з
тонким довгим носом i закушеною губою застигло вiд напруження i здавалося
схожим на маску, з грудей iнодi виривався натужний хрип. Чорнобай, видно,
збагнув, що перед ним дуже вправний бо?ць, i йому враз стало душно. Лiвою
рукою рвонув комiр кунтуша.
- Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодно?-глузливо промовив
Арсен, знаючи, як то насмiшка вибива? супротивника з рiвноваги.
- Ти зна?ш, як мене звати? - скрикнув вражений Чорнобай.
- А чому б нi? Такого значного козака та не знати! Запорожцi
пам'ятають, як ти при?здив у Сiч вiд Дорошенка. Жаль, що не знесли тодi
тобi голови, - не торгував би тепер нашими дiвчатами!..
Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблiдло.
- Хлопцi! - прохрипiв вiн.
Щось просвистiло в повiтрi. Арсен не встиг вiдхилитись, - i туга петля
здавила горло. Вiн хотiв рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх
звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пiстолi.
Позаду почувся жахливий дiвочий зойк.
Важко дихаючи, Чорнобай нахилився i прошипiв в обличчя:
- Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо iнакше!
Вони дивились один одному в очi. Чорнобай зловтiшне кривив у посмiшцi
тонкi губи. На його безкровному обличчi застиг вираз жорстоко? радостi.
Арсеновi стало страшно: Чорнобай нiзащо не залишить живим свiдка свого
ганебного злочину. I нiхто не знатиме, де подiвся козак, що з ним сталося.
Даремно виглядатиме його хвора мати в далекiй Дубовiй Балцi, даремно
чекатиме звiстки кошовий Iван Сiрко...
А Чорнобай нiби читав його думки i кидав словами, що ятрили серце, як
бруднi пальцi рану:
- Хлопчисько! Кому ти хотiв стати поперек шляху? Ха-ха-ха! Чорноба?вi?
Треба бути останнiм йолопом, щоб зважитись на таке! - Вiн говорив про себе
в третiй особi. - Я бачу, ти вже ка?шся. Тобi страшно помирати. Аякже! Ти
зрозумiв, що допустився необачно? помилки, ставши на завадi Чорноба?вi! Ти
вже шкоду?ш, що вступився за тих пташок! - вiн кивнув головою на вiтряк,
де один з пахолкiв в'язав дiвчат. - Тебе мучить думка, що нiхто нiколи не
дiзна?ться про твою смерть... Не дiзна?ться! Ти вiдправишся на той свiт!..
Не без мо?? допомоги, звичайно!.. Ха-ха-ха!
Арсен здригнувся вiд того смiху, мов од гадючого дотику. Розумiючи, що
втрачати нiчого, вiн зненацька рвонувся i вдарив ворога ногами в живiт.
Чорнобай зойкнув i кумельгом полетiв на землю.
Пахолки кинулись до козака. Один рукiв'ям пiстоля з розмаху вдарив по
головi, другий, кинувши дiвчат, навалився всiм тiлом, заломив назад руки.
- Не вбивайте! - крикнув, корчачись вiд болю, Чорнобай. - Я сам!
Пахолок допомiг йому пiдвестися. Зiгнувшись i тримаючись рукою за
живiт, вiн поволi пiдiйшов до Арсена, вихопив з пiхов короткий татарський
кинджал. Перекошене вiд болю й лютi обличчя посинiло, як у мерця, й
ошкiрилось неприродно-дикою гримасою...
"Куди вцiлить? У серце? В живiт? Чи перерiже горло?"- промайнуло в
козаковiй головi.
Чомусь зовсiм зник страх. Нiби йшлося не про його життя. Тiло здавалося
чужим, дерев'яним. Тiльки знову в мозок ударила, як молот, думка: "А
по?здка в Туреччину? Що скаже Сiрко? Адже вiн нiколи не дiзна?ться, що зi
мною сталося... А мати? Бiдолашна моя!"
Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руцi, ковзнув поглядом по
чагарниках i крикнув пахолкам:
- Хлопцi, миттю обчухрайте рiвненький грабок i добре загострiть посадимо це паддо на палю! Та швидше! Пахолки вихопили шаблi й побiгли до
лiсу. В цю мить з узвозу долинув рiзкий свист. Потiм удруге. Хтось, видно,
подавав сигнал тривоги.
- Назад! - гукнув Чорнобай, i пахолки прибiгли до нього. - Садовiть
його на коня! Вiзьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, вiн у
мене сьогоднi помучиться на палi!
Сопучи i лаючись, пахолки враз пiдхопили Арсена, кинули на коня,
арканом зв'язали ноги, мiцно прикрутили до сiдла. Потiм те ж саме зробили
з дiвчатами.
До них пiд'?хав верхiвець.
- Що там? - тихо спитав Чорнобай.
- Хтось ?де узвозом нагору.
- Ет, чорт! Заткнiть йому рота, щоб часом не пiдняв репету! Звенигорi
всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Вiд удару
пiстолем гуло в головi.
- Ну, гайда?- Чорнобай скочив на коня. - Митрофане, бережи менi його,
як власнi очi. В разi небезпеки - ножа пiд ребро. Щоб i не кавкнув!
Загiн риссю ви?хав на лiсову дорiжку, що петляла помiж голими деревами.
Нiхто не говорив, тiльки глухо тупотiли копита.
Незабаром почався степ. Густi сутiнки оповивали землю. Мiсяць ще не
сходив, i холодне зимове небо сiрим ковпаком опускалося з високостi.
У Арсена задерев'янiли зв'язанi ноги й руки. Смердюча ганчiрка не
давала дихати. Вiй намагався ?? виштовхнути з рота язиком чи хоча б
ослабити, але тiльки наковтався шерстi.
Дорозi, здавалося, не буде кiнця. Лиш десь опiвночi зупинилися в
рiдкому чагарнику. Чорнобай зник у темрявi. Незабаром повернувся в
супроводi вершника, в якому не важко було впiзнати татарина.
- ?дьте за нами, - наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином по?хав
попереду.
Вони спустилися в глибоку балку, де горiло багаття. На березi паслися
стриноженi конi. Пiд горбом сидiли i лежали на холоднiй заснiженiй землi
люди. Це був ясир - захопленi в полон чоловiки, жiнки, пiдлiтки. Бiля них
з шаблями наголо ходили дозорцi.
Побачивши прибулих, вiд багаття пiдвiвся кремезний вiспуватий татарин.
Радiсно оскiрнувся. Чорнобай поручкався з ним i теж усмiхнувся
по-приятельськи.
- Алi, дивися товар, бо в мене обмаль часу!
З цими словами вiн наказав пахолкам зняти з коней дiвчат. Нiжнi, блiдi
вiд страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який
прицмокував язиком i розплився в радiснiй усмiшцi.
- Ай-вай! Якшi! Туже топре! - плутав вiн татарськi й укра?нськi слова.
- Якшi ханумi Ага зна? толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний
похiд. Буде з чим з'явитися в Кафу .
Вiн пiдiйшов до дiвчат, брудними пальцями пiднiмав ?хнi бiлi пiдборiддя
i, цмокаючи язиком, заглядав у очi. Нещаснi нiмiли вiд страху, здригалися
вiд огиди, та Алi не звертав на те нiяко? уваги. Його просмердiлi кiнським
потом i баранячим ло?м руки швидко обмацали тугi дiвочi груди, руки,
стегна.
- Ай-вай, якшi ханум, - задоволене повторював вiн. - Спасибi, мiй
торогий труже, спасибi, ага Петро!
- Товар для ханського гарему, - сказав Чорнобай. - Плати грошi, Алi!
Подзьобане вiспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очi
звузилися.
- Скiльки?
- Пiвтори тисячi цехiнiв!
Алi ковтнув слину, нiби вдавився. Вирячив очi.
- Ай-вай. Ти збожеволiв, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав
головою.
- Шiстсот! - Алi облизав язиком пошерхлi на морозi губи.
- Ти виручиш три тисячi, Алi. Я знаю. Таких дiвчат ще нiколи не
продавали нi в Кафi, нi в самому Стамбулi. Вони бiльше вартi, нiж усi тво?
невiльники. - Чорнобай скосив око в той бiк, де ясир. - Менi вони теж не
даремно дiсталися...
- Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризику?... Але ж грошей
ти за них не платив?
- Не варта була б шкурка вичинки... То яке тво? останн? слово?
- Вiсiмсот - i нi цехiна бiльше!
- Гаразд, - погодився Чорнобай. - Але в разi небезпеки... Сам розумi?ш
- вони повиннi навiки замовкнути. Я ризикую головою!
- Про що мова! - образився Алi. - Не маленький - знаю. Удар шаблею башка з плечей!
З-пiд поли засмальцьованого кожуха дiстав капшук, вiдлiчив грошi, потiм
кивнув на Звенигору.
- А цього батира за скiльки?,
- Цей не прода?ться, - похмуро вiдповiв Чорнобай.
- Жаль. Видно, мiцний батир. Був би добрим веслярем на каторзi! I грошi
за нього дали б добрi! Може, продаси?
Чорноба?вi пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне,
бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспiшно вiдрiзав:
- Нi, вiн менi потрiбен. Прощай, мурзо. Наш договiр залиша?ться в силi?
- Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Укра?нi красивi
дiвчата? - Алi хихикнув. - Прощай, ага Петро? Хай береже тебе аллах!
Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алi рукою, i
невеличкий загiн з п'яти вершникiв пiрнув у темряву.
Мерзла земля лунко гула пiд копитами коней. Шелестiв колючий зледенiлий
бур'ян. Щербатий мiсяць розгойдувався посеред неба, нiби п'яний, i,
здавалось, от-от зiрветься i торохнеться лисиною об крутi горби. I тодi
настане тьма.
Арсен розумiв, що то не мiсяць гойда?ться, а вiн сам колива?ться в
сiдлi. Тiло його занiмiло. Туго зв'язанi руки й ноги затекли, i вiн
перестав ?х вiдчувати. Цупкий кляп обiдрав йому язика i рота, доводилося
ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотiлося пити.
Його везли на страту. Вiн знав про це. Але де вона буде i яку смерть
придумав для нього Чорнобай, - його вже не цiкавило. Аби лишень швидше все
скiнчилося...
Бiля високо? могили, що бовванiла на тлi синього неба, Чорнобай
зупинився.
- Митрофане, на шпилi чимало всякого камiння... Пiди принеси одну
каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюковi до ши?. Та не барись! - Пахолок
кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: - Тiльки не думай,
хлопче, що ми тебе втопимо. Нi, голубчику! Це була б занадто легка смерть
для тебе. Ми посадимо тебе на палю i будемо дивитись, як вона вилiзе тобi
горлом... Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому свiтi радитимеш
усiм обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потiм прив'яжемо тобi до
ши? камiнь i кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб i слiду не лишилося!..
Ну, як? Подоба?ться таке?.. Нi?.. Отож!
Вiн говорив би довше, бо уявнi картини майбутнiх мук ворога втiшали
його, але пахолок повернувся з каменюкою i загiн рушив далi.
Через годину вони ви?хали на битий шлях.
- Незабаром озеро, хлопцi, - сказав Чорнобай. - Ще милi двi...
Зненацька вiн замовк i почав прислухатись.
- Ви нiчого не чу?те? Всi зупинились.
- Нiби вершник скаче, - невпевнено промовив довготелесий Митрофан.
- Не нiби, а справдi вершник, - промовив другий пахолок, у бiлому
башлицi. - О-о, чу?те? Наближа?ться сюди... Зда?ться, один.
Здалеку почувся дзвiнкий тупiт - кiнь мчав галопом.
- Хтось поспiша? в Чорноба?вку, - сказав Чорнобай i звернувся до
пахолка в башлицi: - Тхоре, вiд'?дь з козаком за кущi, а ми почека?мо тут
- дiзна?мося, хто це...
Тхiр смикнув Арсенового коня i зупинився за кущем.
Тупiт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника - вiн
мчав щодуху. В мертвiй тишi нiчного степу лунко дзвенiла мерзла дорога.
Побачивши на шляху незнайомцiв, вершник осадив коня.
- Хто ви? - запитав збентежено.
- А ти хто? I куди пряму?ш? - в свою чергу спитав Чорнобай.
- Я ?ду в Чорноба?вку.
- До кого?
- До Петра Чорнобая.
- Я i ? Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спiшнiсть? Пiд'?жджай
сюди!
Вершник трохи пiд'?хав, пильно вдивляючись у незнайомцiв, готовий при
найменшiй небезпецi повернути коня назад.
Та ось Чорнобай пiдвiв голову, i мiсяць освiтив його обличчя. З грудей
вершника вирвалося полегшене зiтхання.
- Ху, це таки ви, пане?- Вiн стьобнув коня i пiд'?хав упритул. - Я вiд
полковника..
- Що з батьком? - кинувся Чорнобай. - Йому погiршало?
- Помира?... Просив, щоб ви негайно прибули до нього. ?дьмо!.. Дорога
кожна мить!
- Мати божа! - скрикнув Чорнобай. - Чи ж устигнемо? У мене такий
стомлений кiнь...
- Будемо сподiватися на краще. Але не гаймося!
- ?демо! Герасиме, ти зi мною! А ти, Митрофане, з Тхором...
Вiн щось шепнув пахолковi на вухо i з мiсця рвонув коня галопом.
Пахолок Герасим i посланець погнали за ним.
Тхiр, ведучи на поводi Арсенового коня, ви?хав з-за/кущiв на шлях,
спитав:
- Що вiн сказав, Митрофане?
- Щоб ми самi зробили з цим хлопцем усе, що треба.
- Хай йому чорт! Менi вже набридло волочитися по степу! I хоч би було
з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам - дулю з
маком!.. Повернемося додому - нi за що буде й горло промочити.
- То що ти радиш? - запитав спроквола Митрофан. - Порiшити запорожця
тут i не сурганитися до озера?.. Про мене, i так можна! Чорноба?вi
хотiлося помучити його, а нам це нi до чого! Хай помира? легкою смертю!
- Який ти недоумкуватий, Митрофане, - пробурчав Тхiр, пiдводячись на
стременах, щоб хоч трохи зрiвнятися з високим, мов жердина, товаришем. Тобi розжуй i в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дiвчат не
дасть i злотого. А нам би непогано мати з цi?? тяганини хоч який-небудь
зиск...
- Зиск? - вирячився пахолок.
- Давай повернемося зараз до Алi, - швидко зашепотiв Тхiр, - i
запропону?мо йому цього козака! Ти ж чув - вiн хотiв його купити. Як ти
дума?ш, скiльки дасть за нього?
- Ти що - здурiв? - аж вiдсахнувся Митрофан. - Чорнобай дiзна?ться голову знiме! У нього мова - коротка!
- А звiдки вiн дiзна?ться? Хiба самi розляпа?мо?.. Скажемо, що посадили
на палю, а потiм почепили камiнь на шию i кинули в воду. Хай пiрне в озеро
- пошука?... Алi ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись
за моря.
Митрофан завагався, щось обмiрковуючи неповоротким сво?м розумом.
- Ну, чого тут довго думати? - не вгавав Тхiр. - Татарин дасть за нього
бiдно сто цехiнiв. Покладемо до кишень по пiвсотнi. Чи ?х у тебе забагато
??
- Кий чорт! Навiть нi за що пива випити. Заборгував шинкаревi
пiвдуката...'
- А то зразу розбагатi?ш! Алi заплатить - не перший раз ма?мо з ним
справу, ?дьмо, поки не свiта?. Бо татари знiмуться - шукай тодi вiтра в
полi!
Митрофан пошкрiб рукою потилицю:
- Страшнувато, правда...
Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхоревi бiльшого й не треба.
Вiн швидко повернув коней i погнав назад.
...Алi довго не торгувався. Помацавши м'язи, зрозумiв, що перед ним
якнайкращий товар, i зразу ж заплатив грошi. Закляклого Арсена зняли з
коня i прив'язали до гурту невiльникiв.
Потяглися довгi днi важкого переходу. Ногайцi ' найчастiше нападали i
брали ясир пiзньо? осенi i взимку, коли позамерзають рiки. За багато
десятирiч шлях до Криму був усiяний кiстками нещасних, скошених простудою
i виснаженням, гострою шаблею i голодом.
Алi був досвiдчений людолов. Вiн знав пота?мнi стежки, на яких рiдко
чатували козацькi дозори, i завжди щасливо виводив з Укра?ни переобтяжений
здобиччю чамбул. Але й вiн боявся раптового козацького наскоку, тому, не
жалiючи невiльникiв, батогом i шаблею гнав ?х без вiдпочинку по
п'ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворiв чи до кровi пiдбив або
вiдморозив ноги, без жалю зносив голову.
Бранцiв гнали пiшки. Лише молодих красивих дiвчат, призначених для
гаремiв, везли на конях; то був коштовний товар. Лiтнiх жiнок i дiтей не
зв'язували. Зате за чоловiками наглядали суворо: десятками приторочували
до сiдел i тягли, мов худобу.
Арсен у сво?му десятку йшов перший; за спиною сирицею скручено руки,
довгий мiцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед i вперед у Крим, у неволю, на смерть.
На другий день, коли чамбул поспiшно, щоб здалеку не помiтила козацька
сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули
голоси.
У Звенигори радiсно тьохнуло серце. Невже запорожцi?
Вiн гарячкове занишпорив поглядом навкруги, сподiваючись побачити
розсипаний стрiй вершникiв. Але всюди тiльки безлюдна, безмежна далина.
Чого ж заметушилися татари? Що стривожило ?х?
Ось вiд чамбула вiдiрвалося п'ятеро вершникiв i чвалом понеслися в
долину. Сполохано спурхнула з бур'яну важка зграя ситих дрохв.
Арсен глянув у той бiк, куди помчали вершники, i в нього стиснулося
серце. На протилежному схилi долини йшло дво? подорожнiх. Щось дуже
знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де вiн ?х бачив?
Тим часом вершники зникли в долинi. Подорожнi зупинились," мабуть,
помiтили татар. Потiм швидко подерлися на гору. Даремнi потуги! Хiба
втечеш вiд прудконогих татарських коней? Хiба захова?шся вiд гострого ока
людолова в цьому голому безлiсому степу?
Ось один оглянувся, кинув свого товариша i прудко помчав уперед. Заднiй
зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потiм,
широко розкинувши руки, почав i собi тiкати. Але робив це дуже невпевнено,
незграбно, спотикався, падав i весь час забирав лiворуч.
"Слiпийiжахнувся Арсен, i враз упiзнав кобзаря Сома i його поводиря
Яцька. - I занесло ж нещасних! У самiсiнькi лапи до степових хижакiвi"
?х привели, коли чамбул спустився в долину.
Яцько плакав i злякано озирався, мов зацькований звiрок. Сом тримався
спокiйно. Його поставили перед Алi._ Старий пiдвiв сиву голову - шапку вiн
десь загубив - i втупився в татарина страшними дiрами, в яких колись були
очi.
Алi презирливо посмiхався.
- Хлопця прив'яжiть! Та мiцнiше! Щеня прудке - ще втече по дорозi!.. А
старого... старого вiдпустiть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий,
iди собi геть! Чу?ш?
- Спасибi тобi, - глухо промовив Сом i ступив непевно вперед. Але тут,
вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько:
- Дiду! Дiду! Куди ж ви? А я?
Почувши Яцькiв голос, кобзар зупинився i намацав рукою полу мурзи його
кожуха.
- Вiдпусти хлопця, чоловiче добрий, i аллах не обмине тебе сво?ю
милiстю. Вiн малий... Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери грiха
на душу! - благав вiн.
- Iди! Iди геть, гяуре! - заверещав Алi й оперезав старого нагайкою по
головi.
Сом схопився за скривавленого лоба i шарпнувся вбiк. Його довгi тонкi
ноги плутались у бур'янi, мов диби. Торба вiдлiтала, била по спинi. Глухо
стогнала кобза.
Алi схопив лук. Наклав стрiлу.
- Дiду, вони хочуть убити тебе! Тiкай швидше! - загукав Яцько.
Алi вiдтягнув тятиву. Почувся рiзкий короткий посвист чорно? стрiли.
Кобзар спiткнувся, змахнув руками - i впав лицем у бур'ян.
Татари зареготали. Котоийсь вийняв шаблю - кинувся до старого, щоб
прикiнчити, але мурза зупинив:
- Здохне й такi Я добре влучив!
Вiн пiд'?хав, нагнувся i висмикнув стрiлу зi спини.
- Смердючий пес! Розбiйник! Навiщо убив дiдуся? Що вiн тобi завинив?
А-а-а!.. - закричав Яцько.
Алi оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум'ям блиснув гнiв.
Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмiшкою. Вiн рвонув
коня, люто шмагонув Яцька по спинi. Хлопець перестав кричати, втягнув
голову в плечi.
- Тiкай сюди! - гукнув Арсен.
Яцько прудко шмигнув у гурт невiльникiв. Тi зiмкнули ряд.
Алi притримав коня, брудно вилаявся.
- Гяур! Собака! - прошипiв вiд'?жджаючи i дав знак переднiм рушати.
Засвистiли нага?, пролунали рiзкi гортаннi крики. Пiсля вимушено?
зупинки ординцi ще швидше погнали бранцiв.
Яцько, тремтячи всiм тiлом, притулився до Арсена. Ясно-голубi очi
злякано визирали з-пiд бiлявого волосся, що нависло на лоба.
- Куди вас несло, нещаснi? - з жалем спитав козак. - Сидiли б собi у
Сiчi!
- Дiд Сом хотiв родичiв провiдати, - схлипнув хлопчина. - Десь тут
недалеко жиють... От i доходилисьмо! Дiд вiддав боговi душу, а мене, мов
курiпку, злапали татарове... У-у-у!
Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втiшити, розрадити його. Де
там! У самого до горла пiдкочувався гiркий клубок, а на серце налiг важкий
камiнь.
...Перекоп проходили пiд вечiр. Велике холодне сонце котилося над
рiвниною i кривавим свiтлом заливало вузький перешийок.
Крим! По-татарськи - Кирим.
Арсеновi вже доводилося тут бути пiд час походу Сiрка, i вiн знав, що
це мiсце називалося Дорогою слiз, або Ворiтьми слiз, бо де б людолови не
взяли ясир - на Правобережжi чи Лiвобережжi, на Слобожанщинi чи в
Галичинi, на Дону чи пiд Москвою, - вони обов'язково проводили його через
Перекоп. Ханська залога i мубашири-урядовцi, якi постiйно перебували в
перекопськiй фортецi, брали за кожного бранця ясак - податок для казни.
Звiдси чамбули роздiлялися на невеликi загони, що розтiкалися по всьому
Криму. Тут дiлили ясир, розлучаючи чоловiкiв з жiнками, дiтей з батьками,
братiв iз сестрами.
Поки бранцi йшли рiдною землею, вони ще не усвiдомлювали повнiстю всi??
глибини нещастя, що спiткало ?х, сподiвалися то на втечу в дорозi, то на
раптовий напад козакiв, то хтозна на що, а тут втрачали останню надiю:
попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку
десятки тисяч людей i майже нiкого не повертала назад.
З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися
навiть твердi чоловiчi серця. Бранцi оглянулися назад, де в сiрiй iмлистiй
далинi зникали рiднi степи, i на очi ?м набiгли сльози. Заголосили жiнки,
заверещали дiти. Чоловiки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану
безлiччю нiг землю, що за багато столiть стала безплiдним солонцем. Тiльки
гiрка ропа виступала на нiй та рiс ядучо-духмяний полин.
Нiколи не думав Арсен, що i йому доведеться йти в неволю цi?ю проклятою
дорогою. А довелося! Зв'язаним, брудним, змученим рабом!
Пiсля Перекопу ще цiлий день iшли перешийком, i тiльки надвечiр Алi
зупинив загiн на березi великого непривiтного озера з важкою мертвою
водою. Тут вiн дав знак дiлити ясир.
Зчинився страшенний лемент. Здобичники позiскакували з коней i почали
шикувати окремо чоловiкiв, жiнок, дiтей. В кошлатих коротких кожухах
вовною назовнi, в баранячих та лисячих шапках-малахаях, у незграбних
чариках з телячо? та лошачо? шкури, нога? були схожi на диких звiрiв, що
раптом ошаленiли i накинулися на свою беззахисну здобич.
Коли всiх вишикували, Алi спершу вiдiбрав свою частку. Вiн ще в дорозi
придивився до бранцiв, а тому взяв собi наймiцнiших чоловiкiв i
найкрасивiших жiнок. Два во?ни невiдступно стерегли трьох бранок-красунь
та Арсена. До полону Алi потрапив i Яцько.
Арсен пригорнув хлопця, що здригався вiд плачу. Хотiв сказати йому
втiшне слово i знову не мiг. Щось болючо-терпке здушило зашморгом горло.
Стримувався, щоб i собi не пустити сльозу. Яцько припав козаковi до
грудей, занiмiв.
На солонцюватiй рiвнинi хвилювалося, ревло, билося вiдча?м i болем
людське горе. Жiнки чiплялися за чоловiкiв, виривали з рук нападникiв
сво?х дiтей. Дiти тяглися до матерiв, благали взяти ?х з собою,
лементували. Чоловiки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на
татар, але зразу ж вiдкочувались назад, бо на ?хнi голови падали десятки
замашних батогiв, вiд яких репалася шкiра. Плач, зойк, стогiн, прокляття
змiшалися з лайкою i погрозами. Тривожно iржали наляканi конi.
Але найгiрше було попереду.
Коли мурза Алi вiдокремив свiй ясир, во?ни один з-поперед одного почали
видирати з рядiв найсильнiших бранцiв i наймолодших бранок. Зчинилася така
веремiя, що Алi вихопив шаблю i з криком кинувся втихомирювати озвiрiлих
одноплемiнникiв.
- Зупинiться, шайтановi дiтиi Заткни рота, Шарiфе, а то я заткну тобi
шаблею. Всiм вистачить, лихий би вас побрав! - кричав вiн, бiгаючи вiд
гурту до iурту.
Його очi дикувато виблискували. З-пiд рудого малахая гнiвом пашiло
сите, в чорних вiспинках обличчя.
До голосiння невiльникiв добавився розгардiяш серед здобичникiв, якi
ладнi були перегризти один одному горлянки.
- Вiдiйди, мурзо. Ти вже сво? забрав - i не втручайся до нас! викрикнув велетень Шарiф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дiвча, що
верещало i брикалося ногами. - Вiдiйди по-доброму!
Вiн кинув дiвчину на землю, наступив на не? ногою i витяг довгу криву
шаблюку, всiм сво?м войовничим виглядом показуючи мурзi, що домагатиметься
свого силою збро?.
Алi зупинився, опустив шаблю.
- Тьфу, проклятi собаки! Хай вас забере шайтан! Дiлiться - хоч
показiться!
Вiн повернувся i пiшов до свого гурту, не звертаючи уваги на гвалт i
дикий вереск, що лунали позаду.
А там саме зчинилася суперечка мiж двома здобичниками з-за пiдлiтка,
власне, хлопчака рокiв дванадцяти. Вони мало не розiрвали його, тягнучи в
рiзнi боки. Хлопець кричав, пручався, але не мiг вирватися й уп'явся
зубами в руку татариновi. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку,
а потiм схопив шаблю i одним махом зняв хлопчинi голову.
- Ха-ха-ха! Забирай його тепер собi! - крикнув убивця суперниковi, що
вiдскочив убiк.
Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець
нiкому не дiстався.
Не бажаючи сваритися зi сво?ми людьми, мурза скочив на коня i наказав
рушати. Кiлька найближчих його родичiв, одержавши свою частку здобичi,
при?дналися до нього. Зменшений бiльше нiж наполовину, чамбул швидко
залишив берег озера i покотив сухим степом на пiвденний схiд, до Кафи. Вiн
тут почував себе в безпецi, i бранцiв розв'язали. Куди втечеш? Навколо чужина, море!
Iшли швидко. Зупинялися тiльки на нiчлiг та на обiд. Кочовики ?ли сиру
конину, порiзану тонкими пластiвцями i спарену пiд повстяним чепраком на
спинi коня. Таку ж ?жу кидали й полоненим. Арсен спочатку вiдвертався од
не?, та голод допiкав, мусив ?сти. Заплющивши очi, гриз сире, в червонiй
пiнi м'ясо, запивав з рiвчакiв, що вряди-годи зустрiчалися на путi,
гiркуватою каламутною водою.
Тiльки на сьомий день з гори вiдкрилося море i показалося велике мiсто
з високими стрiмкими вежами мiнаретiв. Алi зупинив загiн, зняв з ши?
пештимал, розiслав на землi, став на колiна - довго молився, дякуючи
аллаховi за щасливий похiд на невiрних.
Кафа зустрiла ?х галасом приморського ринку, запахом риби i смажено?
баранини.
Алi погнав свiй живий товар до караван-сарая. На другий день меткi
горластi цирульники-греки постригли i поголили чоловiкiв, а наймити
принесли на дерев'яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем.
Тепер Алi не скупився: ситий, неви-снажений раб iшов на базарi по дорожчiй
цiнi. Жiнок вiн приберiгав надалi, ?х ще треба добре пiдгодувати,
причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорноба?вих бранок. Перед
виводом на базар цирульники натруть ?х олi?ю i пахучими травами,
пiдрiвняють брови, покладуть пiд очима легку голубувату тiнь.
Алi зна?, як продавати товар для гаремiв, i сподiва?ться мати добрий
бариш. Сьогоднi ж вивiв тiльки чоловiкiв i пiдлiткiв.
Широкий базарний майдан на березi затоки весь запруджений народом.
Галаслива юрба, що ввiбрала в себе прибережних i степових татар, грекiв,
туркiв, венецiйцiв, кара?мiв, абхазцiв, вирувала, гелготала, кудись
поспiшала, щось купувала i продавала.
Гiрський кряж захищав мiсто вiд холодних пiвнiчних вiтрiв, i опiвднi
проти сонця навiть у груднi тут було тепло й затишно.
Весь лiвий край базару - невiльничий. Вiд мiста його вiддiляла висока
кам'яна стiна, викладена з нiздрюватого бiдастого вапняку. Попiд стiною забитi в землю палi. До них прив'язують невiльникiв.
Живого товару було небагато, i задоволений Алi спостерiг, як за його
валкою ринула цiла юрба покупцiв.
Меткi наймити швидко поприв'язували чоловiкiв до паль. Вони старалися,
бо мурза пообiцяв кожному добрий бакшиш - винагороду.
Арсен стояв крайнiй. Його сусiдом лiворуч виявився якийсь мiцний
бородатий чолов'яга. Незважаючи на зимову пору, вiн був до пояса голий i
мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сiрячину. З-пiд копицi
скуйовдженого пшеничного чуба визирали великi голубi очi.
- Грi?мося, батьку? - невесело спитав Арсен.
- Грi?мося, синашу, - усмiхнувся бородань, блиснувши бiлими мiцними
зубами. - А чому ти звеш мене батьком? Хiба я старший за тебе?
- А хто тебе розбере, - вiдповiв козак. - У нас на Запорожжi навiть
дiди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звiдки, брате?
- Донський козак я. У нас борода - звичайна рiч.
- О, то ми й справдi брати. Вiд Дону до Запорожжя - рукою подати.
- Давно з Укра?ни?
- Два тижнi. Весь час були в дорозi.
- Я теж. Тiльки вчора пригнали в Кафу. А куди далi поженуть - хто
зна?... Бачиш, який вiдгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить i
зажене в Туреччину! А звiдти не те що втекти - навiть думати про домiвку
нiчого... Нi, краще б зразу загинути, нiж конати на каторзi чи подихати
рабом десь у копальнях ?гипту!
- Не каркай, друже, не наврочуй бiди, - вона сама нас знайде. Дончак
похмуро посмiхнувся.
- Е-е, мабуть, хтось ранiш накаркав. Яко? ще бiльшо? бiди треба? - Вiн
показав на сво? зв'язанi руки. - Нема гiрше, як басурменська неволя?
- Всяка неволя лиха, бодай ?? вiк не бачитиi- сказав Арсен i додав: Дивись, той купець сюди просту?... Запримiтив, старий коршун, де поживою
пахне!
До них пiдходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбанi. За ним
повагом iшли два дужi охоронцi.
Хазя?н донського козака i мурза Алi ще здалеку вклонилися багатому
покупцевi, почали навперебiй закликати до себе.
- Ага, прошу сюди! - вигукнув Алi. - У мене всi невiльники, як дуби!
Кожен працюватиме за двох! Вiддам поцiнно? Ось помацай м'язи цього
запорожця - вони мов з крицi! Не оминай мого товару, високошановний ага, такого бiльше нi в кого в Кафi не знайдеш!
- Подивися, ефендi, на цього козака! - гукав сусiд Алi, показуючи на
напiвголого дончака. - Це дикий степовий тур! Сила його незмiрна! Вмi?
доглядати коней i домашню худобу! На каторзi гребтиме за трьох! Будеш
жалкувати, якщо не купиш такого батира!
Покупець пiдiйшов до Алi, почав обмацувати м'язи невiльникiв, заглядав
у рота, нiби коням. Охоронцi вiдводили вбiк тих, кого вподобав покупець.
Яцька забрали теж.
Турок зупинився перед Арсеном, витер розкiшною шовковою хустиною товсту
голену потилицю. Йому було рокiв сорок, але надмiрна повнота старила його.
Вiн примружив припухле повiко i поклав важку руку на плече козака.
Арсен мимовiльним нетерпеливим порухом скинув ??, як щось бридке.
Турок спалахнув од гнiву. Каламутнi очi вирячились, наче мали вискочити
з орбiт. Вiн зцiпив кулак i щосили ударив невiльника в лице.
Лють затуманила Арсеновi розум. Мов несамовитий, рвонувся вiн уперед,
аж затрiщало мотуззя. Покупець вiдсахнувся, скрикнув, та було пiзно.
Могутнiй удар у лiву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетiв i впав у
пилюку.
Все це трапилось так несподiвано - навiть для самого Арсена, - що всi
на якусь мить остовпiли. Алi зблiд i судорожно шарив бiля боку, шукаючи
рукiв'я нагая. Охоронцi кинулись пiднiмати хазя?на. Невiльники притихли, з
жахом дивлячись на перекошене вiд злоби обличчя турка i на невiльника, що,
важко дихаючи, вiдiйшов пiд стiну.
Першим опам'ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо
Арсеново? голови: за вухом репнула вiд удару шкiра, по ши? потекла кров.
Потiм пiдскочили охоронцi. Звалили козака з нiг. Вiн закрив обличчя
руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий
лист Сiрка, ще в караван-сара? забраи Алi. Удари сипалися безперервно.
Батоги рвали сорочку i тiло. Арсен пiдкотився пiд стiну, щоб хоч трохи
зменшити силу ударiв. Але охоронцi стали бiля нiг i коло голови, як
молотники на току - один проти одного. Тепер стiна не заважала ?м. Вiд
виду кровi, що виступила на спинi козака, вони осатанiли ще дужче й били
смертним бо?м.
Арсен звивався, як вуж. Зцiпив зуби, щоб не крикнути, тiльки глухо
стогнав.
Алi хапав купця за руки, кричав:
- Ага, хто менi заплатить за невiльника? Ви ж заб'?те його на смерть!
Раптом дончак вiдштовхнув Алi i впав на закривавленого запорожця,
закриваючи його собою. Сiряк сповз iз його плечей. Кiлька ударiв зразу
збасамужили бiлу спину. Господар кинувся до нього, щоб вiдтягти. Може нi
за що загинути такий мiцний рабi Але тут втрутився турок. Вiн уже трохи
заспоко?вся i похмуро дивився, як катують невiльника.
- Осман! Кемаль! Досить! Ви заб'?те його до смертi. Залиште трохи i для
мене. Я куплю його... I цього теж, - показав вiн на дончака. - Скiльки
вони коштують?
Охоронцi кинули батоги, вiдiйшли, вiдсапуючись.
Алi враз став улесливий i хитро примружив очi. Зда?ться, аллах
скаламутив розум купця: можна погрiти руки. I вiн загилив таку цiну, що
сусiда тiльки охнув, ай-вай! Але сам за дончака запросив стiльки ж.
Турок не торгувався, одразу вiдлiчив за обох невiльникiв грошi.
Дончак допомiг товаришевi по нещастю пiдвестись.
- Спасибi, друже, - тихо промовив запорожець. - Як тебе?
- Роман... Роман Во?нов. Туляк я, а став донським козаком... Утiк вiд
нiмця-барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю... Ехма!.. Дай я
обiтру тобi кров, - бач, як вiдшмагали, проклятi? Шкiра висить клаптями...
Роман, як умiв, перев'язав сорочкою спину Арсеновi, накинув на плечi
жупан.
У той же день ?х загнали на великий сандал - швидкохiдний вiтрильник i замкнули в тiсному смердючому трюмi. Тут було темно, сиро, тхнуло цвiллю
й овечими шкурами.
НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ-IРМАКУ
За кiлька днiв, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина
вкрилася шорстким струпом i почала свербiти. Це була вiрна ознака того, що
рани загоюються.
Пiдпливали до маленького турецького мiстечка, i невiльникiв вивели на
палубу.
З моря дув холодний вiтер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою i
солоною морською пiною. Чомусь довго не подавали трапа.
З корми долiтали збудженi голоси капудан-аги i господаря рабiв.
Спочатку Звенигора не надавав тiй розмовi значення, але потiм почав
прислухатися.
- Не потрiбен менi невiльник! - кричав роздратовано капудан-ага. - Ми
домовлялися, Гамiд-бею, що ти заплатиш менi дзвiнкою монетою!
Гамiд випинав товстий живiт, наполягав на сво?му:
- Не розрахував я, капудан-ага. Витратився в Кафi. А ще далека дорога потрiбнi грошi. А ти нiчого не втрача?ш. Ось частина плати грiшми, а за
решту вибирай собi якого хочеш раба. Продаси - матимеш грошi. Ще й з
баришем будеш...
- Не потрiбен менi баришi Раб здохне або втече - i я залишуся в дурнях.
Заплати менi мо? - i звiльняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке
стерво, то не зв'язувався б з тобою!
- Прив'яжи свiй язик, капудан-ага, бо загубиш! - пiдвищив голос Гамiд.
- I от що: бери раба! Бо iнакше не дам нiчого!
- Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат - з ним добром не домовишся!
Тiльки я сам виберу...
- Я давно це тобi кажу, а ти уперся, як старий iшак! Пiсля обмiну
такими "люб'язностями" капудан-ага i Гамiд зiйшли з кормового мiстка. Не
говорячи один до одного, зупинилися бiля невiльникiв.
- Оцього, - капудан-ага ткнув пальцем Романовi у груди. - I забирайся
до всiх чортiв з мо?? посудини!
Охоронцi Осман i Кемаль повели Романа знову в трюм.
- Прощай, Арсене! - гукнув дончак. - Не згадуй лихом! Пощастить
повернутись додому - передай у станицю Бобровську. Товаришам, бо сiм'? не
маю...
За ним з гуркотом зачинилася ляда.
По хистких дошках невiльникiв звели на берег. Тут же, в невеликiй
закопченiй кузнi, всiм на руки надiли кайдани. А Звенигорi - й на ноги.
Тiльки Яцько лишився незакований.
Вирушили опiвднi. Гамiд ?хав на конi попереду каравану, що складався з
десятка вiслюкiв, навантажених покупками. За невiльниками наглядали Кемаль
та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованiв, що горбилися
на маленьких осликах. Але вухатi сухоребрi тварини нiби не вiдчували
?хньо? ваги i поволi тюпали, повiсивши голови.
На путi караван час вiд часу зустрiчав мовчазних перехожих з темними,
нiби кам'яними, обличчями i бистрими поглядами чорних очей, загони
озбро?них спагi?в на конях i пiших яничарiв, поважних волiв, що тягли
незграбнi гарби на велетенських дощаних колесах, обiдраних жебракiв...
Невеличкi села дивували невiльникiв сво?м незвичайним виглядом. Круглi
низенькi хатки iз цегли-сирцю лiпилися в ущелинах, попiд скелями або на
крем'янистих берегах каламутних струмкiв. Обмитi дощами, випаленi сонцем,
з мазаними глиняними покрiвлями, вони були схожi на сiрi черепи, що
чорнiли порожнiми орбiтами. То дивилися на перехожих вузькi отвори дверей
i незаскле-них вiконець.
Багата приморська вiчнозелена рослиннiсть скоро зникла. Почалися
плоскогiр'я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками i зграями
шакалiв та гi?н, що вечорами виходили на пошуки здобичi.
Арсен важко ступав по нерiвнiй розбитiй дорозi, пiдтримуючи руками
холодне залiзо кайданiв. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнiлий. Руки
засунув у. рукава. Комiр свитини настовбурчив - з нього виглядав
загострений посинiлий носик.
Позаду горбився високий незграбний селянин з-пiд Черкас на прiзвище
Квочка. Зiтхнувши, вiн пробубонiв:
- Пропадемо ми тут, як рудi мишi. Здохнеш - викинуть шакалам на поживу.
Нiхто й не похова?...
- А ти гадав - зроблять тобi труну з клен-дерева?озвався iнший
голос.Рабовi одна шана - роби, поки здохнеш. А потiм - на смiтник тебе...
А ти ж як думав?.. Така рабська доля!
"Така рабська доля,повторив у думцi Арсен.- Але чому? Чому я мушу бути
рабом? Чому повинен день i нiч, лiто й зиму, рiк у рiк працювати, як вiл,
на того клятого товстуна-багатiя, якого до цього часу не знав i знати б не
хотiв?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степовi розбiйники-людолови? Я сам?
А може. Сiрко, що випровадив у дорогу? I що таке доля?.."
Скрипiли, погойдуючись, зустрiчнi гарби, ревли зголоднiлi вiслюки,
дзвенiли бруднi заржавiлi кайдани. А думки снувались i снувались,
безконечнi, як ця ненависна чужа дорога.
"I нiяко? надi? на втечу! Правда, ? золото,- вiн непомiтно мацав
шкiряний пояс i дивувався, що, попри всi пригоди i злигоднi останнiх
тижнiв, нiхто не обшукав його i не вiдiбрав грошей.- Але чи допоможе воно
тут? Чужий далекий край, чужi звича? i жорстокi люди... А мiж чужиною i
вiтчизною - широке бурхливе море... Коли б ще був десь на березi моря, то
мав би надiю на козакiв, якi iнодi нападають на прибережнi мiста. А так
далеко в глиб кра?ни вони нiколи не заходять. Та й хто зна?, куди веде нас
цей мовчазний Гамiд?"
Вiд думок ставало сумно на серцi. У майбутн? заглядав, як у власну
домовину. _I чим далi йшли вони кам'янистим шляхом на пiвдень, тим
холоднiшим i темнiшим здавалося сонце. Тим бiльше гасла надiя на
повернення коли-небудь додому... А Гамiд? Чи забуде вiн сутичку в Кафi?
Звичайно, нi. Недаремно ж тiльки йому наклав на руки й ноги такi важкi
кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися... Та й
чому вiн узяв у голову, що неодмiнно коли-небудь повернеться на Укра?ну?
Хiба не так само сподiвались i сподiваються на повернення тисячi iнших
невiльникiв? I хiба ж вони не такi дужi й смiливi, як вiн? I не такi
спритнi? А пригадай - багато ?х повернулося? Одиницi! Дехто втiк, декого
виручили козаки, iншого викупили родичi або товаришi... Повертались iнодi
старi, немiчнi, слiпi... Турки жорстоко розправляються з втiкачами - ?м
випiкають очi i вiдпускають на всi сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе
бачать iншi невiльники i жахаються необдуманих вчинкiв... Iнодi добрi люди
спроваджували ?х через Болгарiю i Волощину на Укра?ну, як дiда Сома, i там
вони розтiкалися по селах i хуторах, ставали спiвцями-лiрниками,
кобзарями, жебраками, лякаючи слухачiв розповiдями про страхiття
агарянсько? каторги...
Невже й тебе чека? така доля?
Якось надвечiр караван Гамiда спустився з плоскогiр'я в широку долину i
звернув до похмуро?, викладено? з дикого необтесаного каменю фортецi, що
стояла на горбi, недалеко вiд широко? i бурхливо? рiки.
Гримкочучи кайданами, невiльники в супроводi наглядачiв пройшли через
вузьку браму в двiр фортецi i зупинилися пiд розложистим горiхом, що
самотньо стояв посеред кам'яного громаддя. Стомленi довгою виснажливою
дорогою, вони зразу ж попадали на холоднi кам'янi плити, _якими було
вимощене все подвiр'я.
Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом i гамором. Заметушилися на
внутрiшнiх галереях будинку жiнки в темному одязi, заверещали вiд радостi,
сподiваючись на подарунки, дiтваки, що, мов зграя горобцiв, висипали
назустрiч Гамiдовi. Повиходили слуги.
Арсен без цiкавостi дивився на чуже життя. Нили натертi залiзом ноги,
хотiлося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, вiн пiдвiвся i заглянув
через колючий живоплiт, яким було вiдгороджено вiд решти двору невеличку
дiлянку за горiхом. Там у великiй камiннiй чашi вирувало прозоре джерело.
Козак вийшов з гурту, став над ним навколiшки i зачерпнув у пригорщ
холодно?, мов лiд, води. Вона була трохи гiркувата, нiби настояна на
звiробо?, i тоненькими голочками поколювала в ротi.
Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено пiдвiвся. Зненацька
пролунав крик:
- Стережись, Арсене!
Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по головi. Вiд
несподiванки i болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижi жупана i
вiдкинув убiк. Нагай знову кiлька разiв зi свистом прорiзав повiтря.
- Поганий гяуре! - прошипiв над бранцем Гамiд.- Ти осквернив джерело, з
якого п'ють правовiрнi!.. Але, крiм того, ти ще й замахнувся на мо? життя!
Я добре запам'ятав тебе! - Вiя мимоволi торкнувся щоки. - Запам'ятав так,
що ти довiку шкодуватимеш, що не здох ранiше! Тебе варто повiсити за цi
двi провини, але смерть - не найбiльша кара. От коли тво? життя стане
нестерпним i ти сам захочеш вiдiйти в кращий свiт, тодi ти зрозумi?ш, про
що я зараз говорю, собако! А тепер - геть з-перед мо?х очей!
Гамiд знову вдарив козака нага?м, i той кинувся в гурт невiльникiв, якi
прикрили його собою.
Наглядачi загнали ?х у глибокий похмурий погрiб пiд будинком. Крiзь
маленьке загратоване вiконце пiд самою стелею пробивався жмут сiрого
свiтла. Десь шарудiли щури. З кам'яно? стелi i стiн текли патьоки iржаво?
води.
Невiльники зупинилися посеред погреба.
- Отут нам, хлопцi, й могила, - глухо промовив Квочка. - Гарненьку хату
приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навiть солiмки
пiдiслав, щоб не муляло в боки. I солома не свiжа?.. Авжеж нi! Перед нами
тут теж жили невiльники. Вiд них i лишилася... - I вiн люто штурхнув ногою
купу ячно? соломи.
На превеликий подив невiльникiв, звiдти почувся слабкий голос, нiби
зарохкало немiчне порося:
- Яка там зараза штовха?ться? Чи тобi повилазило, чи так заслiпило
баньки? Хiба не бачиш, що тут люди сплять?
- Тю на тебе! - вигукнув вражений селянин. - Звiдки ти тут узявся,
лихий би тебе взяв? I хто ти такий, що по-нашому балака?ш?
Купа соломи заворушилася, i з не? вилiзла якась бридка iстота.
Невiльники з острахом розглядали незнайомця. Вiн обтрусив з себе солому, i
всi побачили худющого виснаженого чоловiка. Його очi горiли хворобливим
блиском. Крiзь дрантя просвiчувало жовте кiстляве тiло. Вiд холоду клацали
зуби.
- Що? Гарний? - хрипко засмiявся вiн. - Аж страшно дивитись? Не
лякайтеся - самi скоро станете такими... Пробудете рокiв кiлька у цьому
людьми i богом проклятому мiсцi, як я, то хто-зна, чи й виживете. А був же
я колись такий, як ви, молодий, дужий... А тепер - сама шкiра та кiстки.
Як перевертаюсь у соломi, то торохтять, мов сухарi у мiшку.
- Як же тебе звати, чоловiче? - спитав Арсен.
- Звали колись Свиридом Многогрiшним... Не знаю, хто з мо?х предкiв так
много нагрiшив, що й прiзвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не
нагрiшив, а розплачуватися доводиться менi.
- Скiльки ж вам рокiв, дiду?
- Рокiв? Хе-хе! - скривився у посмiшцi блiдий рот. - А рокiв менi
всього сорок...
- Не може бути!
Звенигорi пригадалося, що Метелицi було пiд шiстдесят, а вiн мiг
кулаком оглушити вола. А цей од вiтру похилиться.
- Побачимо, що з тебе буде, коли Гамiд вижме всi соки, всю силу, коли
руки тво? повиснуть, як вiрьовки, i зуби вигниють у ротi, i суглоби
розпухнуть на ногах, i нужа тебе за?сть, як паршиве порося... Отодi ти
згада?ш Многогрiшного - правду, мовляв, казав старий...
- Ми й так тобi вiримо. Адже видно, що спиш ти не м'яко, та, мабуть, i
?си не солодко...
- Тут тебе нагодують! Доженуть - та й ще раз дадуть! - Многогрiшний
засмiявся.
Вiн трусився вiд смiху, вiд кашлю i вiд холоду разом. У кошлатiй бородi
стирчали колючi остюки. Гострi колiна пiдгиналися, - здавалося, що от-от
вони переламаються i оцей мiшок з кiстками з гуркотом полетить додолу.
Всi стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив сво? майбутн?.
Квочка важко зiтхнув, почав приказувати:
- Ох, боже мiй, боже, пропала моя голiвонька! Арсен оглянувся на
плаксiя, суворо крикнув:
- Ну, нiчого тут нюнi розпускати! I без того кисло. А коли ще кожен
почне рюмсати, то ми й справдi дуже скоро врiжемо дуба у цiй смердючiй
ямi.
- Та я ж нiчого, - почав оправдуватися Квочка. - Просто - стало важко
на душi...
- Всiм нелегко... Але ж козак не без долi. Дивися - i вивернеться
коли-небудь!
- Слова... Я теж колись так думав, - прошамкотiв Многогрiшний. - Все
надiявся - утечу... А дзуськи! Куди, до бiса, втечеш? Куди пiдеш, коли до
моря два тижнi ходу i на кожному кроцi тебе можуть пiймати! А якщо й до
моря доберешся, то що? Хiба перепiрнеш або по водi перейдеш?
Арсена розiбрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою сто?ть у
могилi, хоче посiяти в ?хнiх серцях зневiру, потягти усiх за собою... Нi,
не вийде! Вони ще молодi, дужi i не повиннi втрачати надi?. Недарма
кажуть: грошi втратив - нiчого не втратив, друга втратив - половину
втратив, надiю втратив - усе втратив.
Стримуючи роздратування, вiн узяв старого за плечi i лагiдно сказав:
- Ти ось що, дядьку Многогрiшний, лягай собi у сво? кубло i не базiкай
зайвого. Не роз'ятрюй нашi серця. Нам i так нелегко.
Вiдчувши, що Многогрiшний намага?ться опиратися, пiдштовхнув його
ззаду, i той покiрно полiз у свiй куток. Хтось притрусив його злежаною
соломою.
Стомленi багатоденною дорогою, невiльники i собi почали вмощуватися на
нiчлiг. Лягали покотом, один побiля одного, щоб було теплiше. Незабаром
свiтло в вiконцi померкло зовсiм, стало темно. Вiд багатьох тiл, вiд
важкого дихання в погребi зробилося тепло, навiть задушно. На всiх налiг
сон.
Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися дверi - i на сходах
забрязкотiли кайдани. В погрiб спустилося кiлька чоловiкiв.
Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогiн.
- О холера ясна, - вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань
польською мовою, - тутай повно непроханих гостейi Грицьку, викреши вогню запалимо свiчку!
Пiд кресалом заблискотiли iскри. Спалахнув жовтий вогник i освiтив
похмурi темнi постатi. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов
списи, вусами i великим гачкуватим носом. На вигляд йому було рокiв
тридцять.
- Побий мене перун! - знову загримiв чолов'яга, на цей раз перейшовши
на лемкiвську говiрку, приправлену полонiзмами. - Адже цi новаки, цi хлопи
вляглися в мо? лiжко! Але ж то ? свинство - припхатися в чужу хату i
зайняти найлiпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, - штовхнув вiн ногою
Квочку, що скоцюрбився в кутку, - звiльняй мiсце!
Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:
- А ти що за птиця?
- О, стонайцять дзяблiв! Вiн ще й пита?! Тутай кожен зна? пана
Спихальського... Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за
вiйськового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп смi? називати мене птицею!
Га?
- Ну й що з того, що ти - вiйськовий товариш гетьмана Яблоновського?
Невелика цяця! А я - Гервасiй Квочка... Чув?
- Не доводилося, - збентежився пан Спихальський.
- Отож-то i ?! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не зна?ш, що за
людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!
- А що ж ти за ?ден?
- Колишнiй хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його
грiм побив! А пiзнiше - вiльний селянин, хлiбороб, бо втiк iз його ма?тку
в селi Заволаному на незайманi землi... А тепер i ти, i я - раби турка
Гамiда. Виходить, ми одного поля ягоди... Тож не бундючся, пане, а лягай
рядом у цей барлiг та спи, якщо хочеш спати. А нi - лягай там, де сто?ш, i
не заважай вiдпочивати.
- О матка боска! - пiдскочив пан Спихальський. - То пан ?сть земляк? Iз
Заволаного? А я з Круглика... Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана
Квочку - що нового в наших краях?
- А коли пан звiдтам?
- Уже чотири роки.
- А я - п'ять... Отже, пан мало що вiд мене дiзна?ться про свого
гетьмана... Хiба що пановi цiкаво буде послухати, як я колись iз
товаришами вiддубасив пана гетьмана рiзками...
- О! Як?
- А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з
паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна
дружба: вiн частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав
iнодi на його стоги та ожереди червоного пiвня... Якраз трапилося так, що
боржок залишався за мною. Як же йти вiд пана, не розрахувавшись iз ним?
Ото я й намовив хлопцiв - пiдстерегти пана. Здибали ми його у Матвi?вiй
пасiцi. Пан Спихальський пам'ята? той лiсок у долинi, що по дорозi iз
Заволаного до хутора Круглика?
- О так! Хiба можна забути те райське мiсце? На всьому Прикарпаттi,
мабуть, не знайдеться красивiшого. Самою натурою, прошу пана, воно
створене для укохання...
- Ото ж бо й воно, що так само думав i пан гетьман. I не тiльки думав,
а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й
пiдстерегли його, коли вiн ?хав верхи. Один схопив коня - притримав, а я з
товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав
голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березово?
кашi...
- Сто дзяблiв! Лайдак! - вигукнув ображено пан Спихальський. - Як же ти
смiв так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за
це тебе, блазня, мало було повiсити! Порубати на шматки! Подумати тiльки не як-небудь, а на мурашник... Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось
хлопа...
Всi прокинулися i слухали, як зi смаком лаявся розгнiваний i ображений
за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав смiх:
Пан Спихальський явно забував, що зараз вiн не "уродзоний шляхтич", а
раб.
Гервасiй Квочка теж усмiхнувся в бороду. Видно, його тiшила ця розмова.
- Але ж я тiльки сплачував борг, ласкавий пане, - сказав вiн спокiйно.
- Сам господь бог заповiдав не залишати неоплачени-ми боргiв наших... А ще
вiн заповiдав вiдплачувати око за око, а зуб за зуб...
- Занадто ти мудрий, пане Квочка! - вигукнув сердито Спи-хальський. Пана гетьмана - i раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобi в
печiнку, розбишако паскудний! На кiл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як
потiшатися над ясноос-в?цоним паном!
Вiн сипав прокляттями, лайкою i мало не кинувся з кулаками на селянина.
Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за
настовбурченого рудого вуса.
Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:
- Ну, й чим же скiнчилася та сумна iсторiя?
- А чим, - розважно вiдповiв Квочка, - вiддубасили ми пана як слiд,
натягли штани i посадили на коня...
- Як же вiн сiв?
- А вiн не сiв - лiг животом на сiдло й так по?хав, прошу пана.
- Холера ясна! Варто було б побачити таку картину... Ну, а та малжонка,
пане Квочка, хто вона? Ви бачили ??? Чи то не панi Зо-ся, дружина пана
Ястржембського, з Залiсся?
- Нi, пане Мартине...
- Ти зна?ш, як мене звати? - здивувався Спихальський. - Сконд? Звiдки?
- Аякжеi Я й досi пам'ятаю все кодло пана гетьмана...
- Но, но, не забувай, з ким говориш! - знову набундючився пан
Спихальський. - Вiдповiдай на питання!
- Я й вiдповiдаю: нi, пане Мартине! До панi Зосi - це всiм було вiдомо
- вчащали ви.
- Кгм... кгм... - закашлявся пан Мартин.
- А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина...
- Цо?
Пан Спихальський пiдскочив, нiби його вбрикнув кiнь. Навiть при
тьмяному свiтлi свiчки було видно, як побуряковiло його обличчя, а очi
мало не вилiзли на лоба. Очманiлим поглядом вiн обвiв пiдземелля.
Незважаючи на страшний, майже трагiчний його вигляд, невiльники не могли
утриматися вiд гучного реготу.
- Що ти сказав? - розгублено перепитав пан Спихальський. - Невже панi
Вандзя...
- Про це теж усi знали, крiм пана. Пан Спихальський стиснув кулаки.
- Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти
можеш поклястись, що то ? правда?
- Як перед богом!
- Прокляття! - вигукнув нещасний пан Спихальський i вдарив закованими
руками в кам'яну стiну. - Прокляття! На кого ж вона мене промiняла? Мене!
Самсона! Геркулеса! На оту зманiже-ну здохлятину! На холодного бридкого
змiя!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який вiн добрий i ласкавий завжди був до
мене! Тепер менi зрозумiло - чому. О ?зус, допоможи менi вирватися з цi??
землi агарянсько?, i ти здригнешся вiд помсти, яку придума? пан Мартин!..
Вiн раптом замовк i сiв на пiдлогу. Безтямним поглядом втупився в
куток, не звертаючи уваги на гармидер i смiх, що лунали навколо.
- Досить вам зуби скалити! - гримнув на смiхунiв Арсен. - Гаси свiчкуi
Спати пора. I ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощiв...
Спихальський глянув на козака, але не вiдповiв нiчого. Сидiв мовчки,
мов закам'янiв. Поволi в пiдземеллi стих гамiр. Новоприбулi невiльники
трохи потiснилися, щоб дати мiсце старожилам, якi з оханням i лайкою
вмощували сво? стомленi цiлоденною працею тiла на тухлу смердючу солому.
Хтось дмухнув на свiчку, i враз настала непроглядна темрява.
Вранцi наглядачi вигнали всiх надвiр. Було холодно й туманно.
Невiльники вiдкочували комiри, куталися в сво? дрантя, а новачки - в ще не
виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.
?х вишикували в один ряд пiд стiною. Навпроти стояв сам хазя?н - Гамiд.
Позад нього - кiлька туркiв-наглядачiв. "Поженуть на роботу", - подумав
Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.
Коли наглядачi Осман i Кемаль зачинили дверi льоху i стали один з
одного кiнця строю, а другий - з другого, Гамiд пiдiйшов ближче, оглянув
невiльникiв i сказав:
- За втечу - смертьi За непослух - канчуки! За лiнощi - теж канчуки.
Зрозумiли?
Стрiй мовчав.
Гамiд презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув
по нахмурених рабах.
- Ось ти i ти, - Гамiд ткнув пальцем в напрямi Яцька i Многогрiшного, вийдiть сюди. Станьте окремо отам пiд деревом. Яцько i Многогрiшний
вiдiйшли вбiк.
- А ти, запорозька собако, вийди теж, - звернувся вiн до Арсена. - З
тобою у мене окрема розмова.
Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.
- Той, хто навiть помислить зробити замах на господаря чи наглядача,
вмре лютою смертю. Так, як оцей козак... Але перш нiж умерти, вiн вип'?
гiрку чашу... Османе, кинь його вниз, у в'язницю!
Осман штурхонув козака пiхвою шаблi.
- Йди, гяуре?
Арсен оглянувся на товаришiв, на Я'цька, що злякано, мов звiрок,
щулився пiд горiхом, з острахом чекаючи вирiшення сво?? долi Чи побачить
вiн ще коли-небудь ?х, цих товаришiв по нещастю? Чи, може, у Гамiдовiй
домашнiй в'язницi знайде свою смерть?
Осман перевiв його через двiр i попереду спустився по крутих сходах у
глибоке пiдземелля. Важким ключем вiдiмкнув обкованi залiзом дверi.
- Заходь! - i штовхнув у спину.
Арсен опинився у вузькiй похмурiй печерi. Важка задуха вiд нечистот i
спертого повiтря вдарила в нiс i перехопила вiддих. Поки Осман не зачинив
дверей, встиг побачити прикованого до стiни чоловiка. Важко було визначити
його вiк: скуйовдженi сивi патли закривали обличчя. Мабуть, не один
мiсяць, а може, й рiк провiв цей нещасний тут, куди не проникав жодний
промiнь свiтла, жодний людський голос, крiм голосу наглядачiв.
По спинi поповзли холоднi мурашки: ось яку кару вигадав для нього
ГамiдI
Дверi зачинилися. Могильний морок i могильна тиша окутали оторопiлого
козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потiм брязнули ланцюги, почувся
тихий хрипкуватий голос:
- Ти хто, друже? - Питання було вимовлене по-турецькому.
- Невiльник.
- Болгарин? Чи, може, козак? Урус? - раптом запитав той по-болгарськи.
- Козак, - вiдповiв Арсен. Вiн зрадiв, що почув болгарську мову, яку
знав i яка нагадувала йому рiдну. - А ти хто, чоловiче добрий? За вiщо
тебе прикували в цiй могилi?
- Пiдiйди ближче - я хочу вiдчути, що поряд зi мною ? жива людина... Я
хочу слухати твiй голос, голос людський... Бо караюся вже тут багато
рокiв... Ти не уявля?ш, як це страшно бути самотнiм, не бачити сонця i
неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гiрських потокiв, спiву
весняного вiтру?.. Дай менi твою руку. О, яка вона мiцна i гаряча? Це рука
во?на, тверда i чесна... Слава аллаху, що почув мо? благання i послав менi
супутника мого тернистого шляху. Ми подiлимо наше горе на двох - i воно
здаватиметься нам наполовину легшим... Що це ско?лося, що Гамiд вирiшив
тебе посадити до мене?
Питання було несподiване, i Арсен не знав, що вiдповiсти.
- Може, вiн кинув тебе на кiлька днiв, щоб потiм я ще з бiльшою силою
вiдчув самотнiсть? - роздумував в'язень. - Вiн здатний на таку вигадку...
- Може, й так, - погодився Арсен, згадавши погрози Гамiда. - Думаю, що
я тут довго не затримаюсь...
- Але вiн помиля?ться, якщо гада? мене ще бiльше вразити. Я вже до
всього звик. Ти от пита?ш, хто я такий... Я мандрiвний дервiш-меддах...
По-вашому - кобзар. За багато рокiв я обходив усю Османську iмперiю - вiд
?вфрату до Дунаю i вiд Кримських гiр до могутньо? i славно? рiки Нiл.
Всюди мене радо зустрiчали, бо я приносив людям пiсню i веселий жарт або
розповiдав про давнiх геро?в чи далекi кра?ни, де менi пощастило побувати.
Тiльки ось потрапив до рук Гамiда...
- За що ж це вiн тебе?
- Це давня iсторiя. Я розповiм ?? тобi... Щоб вона не вмерла разом зi
мною... Та й легше буде на серцi, коли виллю комусь сво? горе. Однак
попереду поснiда?мо. Я чую кроки наглядача.
Хтось вiдмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промiнь вранiшнього
свiтла i старий наглядач внiс два невеликi коржi i вiдро води. Мовчки
поставив посеред льоху i вийшов, щось белькочучи.
- Глухонiмий, бiдолаха, - пояснив меддах, кусаючи твердий корж i
запиваючи водою. - Оце ?дина людина, крiм Гамiда, яку я бачу протягом цих
рокiв, але один одного ми не розумi?мо. Ну, а з Гамiдом у нас були гарячi
розмови на перших порах... Та тепер i вiн не показу?ться.
- Ти хотiв розповiсти менi про нього i про себе, - нагадав Арсен.
- Я не забув, козаче... Я обов'язково розповiм тобi ту давню iсторiю,
яка трапилася зi мною в болгарськiй Старiй Планинi, бо вона пече мене ось
уже багато-багато рокiв... Сiдай i слухай.
- Ми з Гамiдом служили разом в одному загонi спагi?в, що стояв у
серединнiй Болгарi?, - розпочав меддах. - Вiн був молодшим агою, мав
двадцять рокiв i обiймав посаду казнадара, яку одержав, дякуючи сво?му
дядьковi, чаушевi бейлер-бея . Хоч я був старший, але трапилося так, що ми
з ним зiйшлися досить близько. Не дружили, нi. До цього не дiйшло, бо,
незважаючи на молодiсть, Гамiд був скритною людиною. Але часто проводили
час за пляшкою ракi? ' або за картами.
Наскiльки я знав, вiн не мав нiяких ма?ткiв, як i я, i жив скромно,
витрачаючи тiльки те, що мiг заробити. Ми з заздрiстю дивилися на тих
товаришiв, якi одержували з дому цiлi капшуки грошей i жили, як бе?. На
щастя, таких було небагато, i вони не дуже муляли нам очi.
Життя наше текло вiльно, розмiрене. Служба була не важка i перемежалася
товариськими гульбищами в караван-сараях i ахчийницях та рiзними
витiвками, на якi я, признаюсь, був великий мастак.
Але ми були аскери, тобто во?ни, i одного дня нам затрубили похiд.
Знову повстали - в який раз - болгари! Повстання спалахнуло в Старiй
Планинi, диких i малодоступних горах, що перетинають усю кра?ну з заходу
на схiд. Наш загiн спiшно послали туди.
Я не розповiдатиму про те, як ми здиралися на неприступнi бескиддя,
переходили через глибокi ущелини й урвища, як вступили в бiй з повстанцями
i зазнали перших втрат. Скажу тiльки, що за три тижнi ми були ситi вiйною
по горло, хоч вона тiльки розгоралась i ?й не видно було кiнця.
Нам явно не фортунило. Гайдуки добре знали свою рiдну кра?ну i,
користуючись знанням мiсцевостi i допомогою балканджi?в-горцiв, нападали
зненацька. Вбивали кiльканадцять спагi?в або викрадали наших коней i
зникали в лiсових хащах чи тiкали по таких крутих i небезпечних гiрських
стежках, куди ми на сво?х конях не могли й поткнутися.
А потiм трапилося найгiрше. Вони оточили нас в однiй ущелинi, закрили
проходи з не? - а було ?х тiльки два - i почали потроху пострiлювати наших
аскерiв, що необачно висовувались iз сховища. Скоро наше становище стало
нестерпне. Кiлька штурмiв на виходи з долини закiнчилися поразкою. Ми
почали голодувати. Всi розумiли, що без допомоги ми не зможено вирватись.
I тодi паша зiбрав до сво?? печери старшин i викликав охочих пробитися
через гайдуцькi заслони i доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою
про допомогу.
- Пiде два смiливцi, - говорив паша. - Якщо ?х перестрiнуть гайдуки,
один з них повинен буде пожертвувати собою заради всiх нас i затримати
ворогiв, а другий тим часом вiдiрветься вiд них i з допомогою аллаха
добереться до Загори.
Не знаю, який мене шайтан пiдштовхнув, але я встав i сказав:
- Я готовий доставити пакет, шановний пашо!
- Похвально! - вигукнув паша. - Я завжди цiнував твою хоробрiсть i
вiдданiсть нашому найяснiшому султановi, Якуб-ага. Хто ж буде другим?
Вiн обвiв очима старшин.
I тут негадано для мене пiднiма?ться Гамiд i заявля?, що вiн теж згоден
взяти участь у цiй ризикованiй операцi?.
- Якщо Якуб-ага захоче мати мене сво?м товаришем, я з радiстю пропоную
сво? послуги, - сказав вiн i додав: - Я вiрю в свою долю, а в мо?й
хоробростi, гадаю, нiхто з присутнiх не сумнiва?ться. Аллах нам допоможе,
i ми повернемось сюди з свiжими вiйськами бейлер-бея.
Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподiвався на таку
самопожертву сво?х старшин, навiть пiдвiвся з м'якого мiндера i обняв
Гамiда.
- Нiколи не померкне сонце iсламу, бо воно ма? таких мужнiх i вiдданих
охоронцiв! - вигукнув вiн. - Я вiрю у вашу щасливу зорю, мо? дорогi друзi.
I ми всi сподiва?мося зустрiти вас живими й здоровими через три-чотири
днi, коли вiйська бейлер-бея пiдiйдуть сюди.
Вiн вiдпустив старшин, дав менi пакет, як старшому по чину, повiдомив
на всi днi тезкере, доки нас не буде, i побажав щасливо? путi.
Незважаючи на те, що звечора i майже до самого ранку в ту пору свiтив
мiсяць, ми з Гамiдом, як тiльки стемнiло, вийшли з табору, перебралися
через гiрський кряж i поволi почали спускатись його протилежним схилом в
долину, порослу вiковiчним лiсом. Не знаю й досi, чи нам пощастило та?мно
пробратися крiзь гайдуцькi застави, чи, може, вони нас запримiтили i
слiдкували за нами, вирiшивши схопити пiзнiше, далi вiд табору, щоб i нашi
не знали, але, як би там не було, ми вiдiйшли вiд ущелини на фарсах або на
пiвтора, нiкого не зустрiвши. Я вже почав вiрити, що нам пощастить ще того
ж дня надвечiр добратися в ставку бейлер-бея.
Йшли по вузькiй лiсовiй дорозi. З обох бокiв темнiли буки, а вище в
горах - смереки i сосни. Круглий мiсяць котився помiж узгiр'ями на
густо-синьому небi. Дихалося легко. Прохолодне нiчне повiтря було настояне
на розкiшних пахощах високогiрних лукiв i лiсiв.
Раптом позад нас затрiщали кущi i хтось по-болгарському вигукнув:
- Стiйте, турецькi собаки!
Iнший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав пострiл з
яничарки ', але куля не зачепила нi мене, нi Гамiда. Я швидко передав
Гамiдовi пакет.
- Тiкай! А я затримаю ?х! - шепнув, витягаючи з-за пояса пiстолi i
повертаючись лицем до ворогiв.
Та в цю мить пролунав пострiл - мене щось тупо вдарило в спину. Вже
падаючи, я повернувся i побачив, що в Гамiдовiй руцi димiв пiстоль. "Невже
це вiн вистрiлив у мене? - майнула в головi думка. - За вiщо? Що я йому
поганого зробив?" Я хотiв крикнути - i не мiг. Ноги пiдкосилися, все
навкруги попливло обертом, мiсяць на небi нiби сказився - заплигав,
заблимав, потiм покотився вниз - прямо на мене... I я впав.
Останн?, що я, падаючи, почув, було неймовiрне: Гамiд крикнув гайдукам:
- Не стрiляйте! Я маю для вашого во?води важливi вiстi?
I досi цi слова звучать у мо?х вухах, наче я почув ?х лиш учора. Багато
чого вивiялося з мо?? пам'ятi, забулося. Навiть стерлися образи близьких i
рiдних менi людей. А цi слова зрадника навiки закарбувалися в мо?й душi.
Прокинувся я вiд гострого болю i довго не розумiв, де я. Розплющив очi,
оглянувся.
Я лежав на простому, грубому дерев'яному лiжку в невеликiй похмурiй
кiмнатi, стiни яко? були завiшанi шкурами диких звiрiв. Вузьке вiкно в
протилежнiй стiнi нагадувало бiйницю замку. Та, напевне, це й була
бiйниця. Товстi дубовi дверi не пропускали в кiмнату жодного звуку.
Де я? Що зi мною? Серед друзiв чи серед ворогiв?
Я не мiг вiдповiсти на цi запитання i лежав пластом, бо вiд найменшого
поруху менi розривало болем груди.
Потiм я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив бiля себе
хлопчика рокiв п'яти-шести. Вiн стояв бiля лiжка i пильно дивився на мене.
В його гарненьких чорних оченятах цiкавiсть боролася зi страхом. Коли вiн
помiтив, що я прокинувся i дивлюся на нього, то хотiв зразу втекти, але,
мабуть, цiкавiсть перемогла, i хлопчик зостався.
На ньому була червона оксамитова курточка i чорнi, з застiбками нижче
колiн штанцi. Бiлий комiрець сорочки вiдтiняв нiжний загар дитячо? шийки.
Все в ньому було по-дитячому миле, на?вне.
Його права рука нижче лiктя була обв'язана шматком сiрого полотна.
- Хто ти такий? - спитав вiн мене по-болгарськи. З цього я зробив
висновок, що я в болгарських повстанцiв-гайдукiв.
- Мене звати Якуб, - вiдповiв я по-турецькому. - А тебе? Хлопчина теж
перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добiрну, чисту, що я
засумнiвався в сво?му попередньому висновку.
- А мене - Ненко, - вiдповiв вiн i додав: - Я - гайдук! А ти?
Тепер сумнiву не було. Дитяча безпосереднiсть розвiяла його, як дим.
Отже, я в руках гайдукiв, i мене лiкують, - перев'язано таким же полотном,
як i хлопця, - певне, для того, щоб потiм допитати i пiддати нелюдським
мукам. Це вiдкриття вкрай зiпсувало менi настрiй, але я не показав цього
хлопчинi i вiдповiв:
- А я - турок.
Однак мо? признання не збентежило його.
- А чому ж ти не страшний? - здивувався вiн.
- Але ж ти теж не страшний, хоч i гайдук, - вiдповiв я йому в тон.
- Гайдуки - це геро?, якi борються за волю Болгрi?, - гордо сказав
Ненко, пригадавши, напевно, чужi слова. - I коли я виросту, то теж стану
справжнiм гайдуком, як мiй тато! Гайдукiв усi люблять i поважають, крiм
туркiв i помакiв, якi вбивають ?х, садовлять на палi або випiкають очi.
Я не знайшов, що вiдповiсти, бо це була свята правда. Не всi, але
багато хто зi спагi?в, а особливо з яничарiв, справдi жорстоко мучили
полонених гайдукiв i навiть винахiдливiше, нiж це змалював Ненко. Я
перевiв розмову на iнше.
- Хто ж твiй тато, Ненко?
- Во?вода Младен... Вiн повою? туркiв, i тодi" вся Болгарiя стане
вiльною!
Менi все бiльше подобався цей хлопчик, хоч i говорив вiн непри?мнi для
турецького вуха речi.
Отже, його батько - во?вода Младен, вождь повстання. Ми всi знали про
нього, знали також, що це вiн обложив наш загiн у тiй проклятiй долинi,
звiдки не було виходу.
- А маму як звати?
- Маму звати Анка, - коротко вiдповiв Ненко.
- А iцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.
- Яструб кiгтями цапнув. Я хотiв дiстати його з клiтки, а вiн я-як
схопить мене - та до себе?.. Ледве одiрвали. Так i розпанахав руку майже
до кiстки.
- Дуже болить?
- Болiло. А зараз нi. Вже го?ться.
Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку i
простягнув до мене свою тоненьку ручку. Вiд лiктя i майже до зап'ястя
чорнiли три довгi струпи. В деяких мiсцях вони вже повiдпадали, i там
просвiчували свiжi рожевi рубцi.
- Ти й не плакав?
- Плакав, але... трохи. Гайдуки ж не плачуть!
- Ти молодець. Хочеш, я розповiм тобi казочку? Хлопець швидко зав'язав
руку. Видно, не одному менi показував сво? рани i навчився робити
перев'язку.
- Хочу, якщо вона буде про розбiйникiв чи геро?в... Але чекайте, я
погукаю Златку.
- Златку?
- Це моя сестричка, - пояснив вiн.
Вiн миттю зник за дверима, а перегодя привiв дiвчину рокiв трьох. Вона
була схожа на братика, але в протилежнiсть йому - синьоока, хоч мала чорне
кучеряве волосся.
Дiти сiли до мене на лiжко, i я почав розповiдати щось iз казок про
Аладiна. Дитячi оченята вп'ялися в мене, як голочки, i вже не вiдривалися
вiд мого обличчя протягом усi?? розповiдi. Ненко забув, що я турок, а я
забув, що вiн син гайдуцького во?води, проти якого я воював i якого мав
ненавидiти всiм серцем. Прекрасна казка полонила нас - i дiтей, i мене.
Карi Ненковi оченята сяяли вiд захоплення, а менi здавалося, що вже не так
пече пiд правою лопаткою.
За першою казкою я розповiв дiтям другу i третю. Хлопчина не ворушився,
весь перетворившись на увагу, i навiть коли десь за дверима пролунав
жiночий голос, що кликав Ненка, вiн не вiдгукнувся, а приклав палець до
рота, щоб я мовчав.
Однак Златка скочила з лiжка i пухким клубочком викотилася крiзь
прочиненi дверi з кiмнати. А через хвилину на порозi з'явилася молода
красива жiнка у бiлiй сорочцi i довгому темному сукманi'.
- Ненку, синку, ми з нiг збилися, шукаючи тебе i Златку! Що ти тут
робиш?
- Я слухаю казки. Не заважай нам! - незадоволено вiдповiв хлопчина.
Жiнка з подивом глянула на мене i, не сказавши нi слова, взяла дiтей за
руки й вийшла з кiмнати. Дверi залишилися трохи прочиненими.
Я заплющив очi i задрiмав. Не знаю, скiльки минуло часу. Та ось мене
розбудили чоловiчi голоси, що долiтали з сусiдньо? кiмнати. Один з них я
зразу впiзнав - то був голос Гамiда. Другий теж був нiби знайомий, але я
нiяк не мiг пригадати, де й коли я чув його.
- Я розповiв усе, Младен-ага, - сказав Гамiд. - Ви зна?те тезкере на
наступнi п'ять днiв. З ними вашi во?ни можуть легко проникнути в
розташування спагi?в i захопити ?х зненацька. Ви зна?те, що вони голодують
i ?дять конину, але i ?? мало, бо паша не дозволя? рiзати коней. За них
йому доведеться вiдповiдати. А за людей - нi. Такi порядки! Тепер
лиша?ться тiльки вiдпустити мене, оскiльки це була ?дина умова, яку я
поставив вам перед тим, як чесно розповiв про свiй загiн усе, що знав.
- Не поспiшай, ага, - вiдповiв другий голос. - Я вiдпущу тебе тодi,
коли ми зробимо напад на спагi?в i все сказане тобою пiдтвердиться...
Одного не розумiю - що змусило тебе зрадити сво?х? Ти навiть не намагався
втекти...
- Я не втiк би далеко... Мене обов'язково спiймали б вашi люди, i я
досi телiпався б на гiлляцi або сидiв на палi, вирячивши очi. Нi те, нi
друге мене не влаштову?. До того ж у мене ? й iншi причини, про якi я не
можу нiчого зараз сказати.
- Для чого ж було стрiляти в свого товариша?
- Я не хотiв мати свiдка.
Наступила мовчанка. Вiд лютi я знову мало не знепритомнiв. Мерзенна
тварюка? Тепер я дiзнався напевно, що стрiляв у мене Гамiд! Якщо ранiше
сумнiвався, вважав, що то менi верзлося в гарячцi, то тепер сам Гамiд
розвiяв мо? сумнiви. Перед оччма у мене знову попливли жовтi кола, мене
всього трясло як у пропасницi. Я хотiв крикнути, але з грудей вирвався
тiльки слабкий приглушений стогiн.
Не знаю, як я не задихнувся вiд ненавистi, що наповнила мо? груди. Я
ладен був зiскочити з лiжха i бiгти за Гамiдом, щоб затримати його, бо
почув, як вiн виходив з кiмнати. Менi хотiлося тут же на мiсцi убити того
пса. Я рвонувся з подушки, та гострий бiль пронизав мене наскрiзь, i я
впав на постiль. "Нi, Якубе, лежи! - нагадав вiн менi. - Нiчого ти зараз
не зробиш iз здоровим Гамiдом! Набирайся сили i спершу зумiй вирватися з
рук гайдукiв, а потiм думатимеш про помсту!"
Вiдчинилися дверi - i я побачив середнього на зрiст чоловiка мо?х
рокiв, у сукняному кунтушi i м'яких юхтових чоботях, з шаблею при боцi i
багато оздобленими пiстолями за широким болгарським поясом. Це був,
безперечно, во?вода, який щойно розмовляв з Гамiдом. Вiн вийшов з темно?
дверно? нiшi i, усмiхаючись, пiдiйшов до мене.
- Ти не впiзна?ш мене, Якубе? Тобi, зда?ться, вже краще? Свiтло з вiкна
впало на його обличчя, i я з подивом упiзнав у во?водi свого колишнього
шкiльного товариша Младена. Так ось чому голос во?води здався менi
знайомий! Младен, друг i товариш мо?х юнацьких рокiв, - вождь повстанцiв,
гайдуцький во?вода! Хто б мiг подумати колрсь, що таке буде! Тепер менi
стало зрозумiло, як я опинився в цiй кiмнатi i чому мене лiкують замiсть
того, щоб повiсити чи розстрiляти. Младен упiзнав мене i пiклу?ться про
мене?
- Младене?- вигукнув я, перемагаючи бiль. - Младене, невже це ти?
- Як бачиш, Якубе, це справдi я, - вiдповiв вiн, потискуючи менi руки.
- Ось як, друже, довелося нам зустрiтися, - ти в одному станi, а я в
другому. Ти, напевно, вже догадався, що я i ? во?вода Младен, якого
проклинають в усiх мечетях i на всiх перехрестях iмперi?! Та й сам,
мабуть, не раз посилав менi чортiв у печiнку i хотiв бачити мою голову на
спагi?вському списовi...
- Ти не перебiльшу?ш, Младене, - вiдповiв я. - Та все ж я радий бачити
тебе в повному здоров'?, хоча маю сумнiв, що при повному розумi.
- Чому?
- Нiчим iншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собi
твою участь у цьому нещасному повстаннi, яке з самого початку приречене на
загибель.
- Ти помиля?шся, Якубе, - заперечив во?вода. Голос його дзвенiв, як
туго натягнута тятива лука. - Як тобi вiдомо було, я болгарин, у якого
султан вiдняв усе, крiм iменi, - батькiвщину, землю, скот. Залишилась
тiльки Стара Планина, що стала мо?м притулком, мо?м сховищем. Усюди я
бачив гнiт i несправедливiсть. Султан захопив нашi родючi землi, подiлив
?х i роздав сво?м во?нам. Нашi хлiбороби тепер змушенi працювати на них,
платити десятину, що тiльки назива?ться десятиною, а насправдi сяга?
третини ?хнiх прибуткiв. А ще ж вiйськовий податок - харадж, подушний джизь? i, нарештi, проклятий iспендж - податок кров'ю: кожного десятого
болгарського хлопчика султан силомiць забира? у батькiв i вiдда? у
яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарiв. Турки
закривають нашi церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав.
Бейлер-бе?, санджак-бе? i пашi, як чорне вороння, насiли на Болгарiю, на
всi Балкани i запускають кривавi пазурi в саме серце народу! Чи мiг я
спокiйно дивитися на цi знущання, утиски, вбивства i грабунки?
Чи могло мо? серце миритися з чорною несправедливiстю? Хiба воно
кам'яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров'ю?.. Ось чому
ти бачиш мене сьогоднi во?водою болгарських гайдукiв, повстанцiв, борцiв
за свободу свого народу i сво?? кра?ни!
Вiн говорив натхненно. Очi його горiли вiрою у справедливiсть тi??
справи, за яку вiн вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужн? обличчя
свiтилося розумом. Вiдкритий бiлий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою
хвилею спадав на шию, невеличкi темнi вусики робили обличчя виразним,
привабливим.
Менi стало соромно за сво? слова.
- Младене, - сказав я, - коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти
здавався менi чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я
бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був iще й потайний, бо нiколи нiчим не
проявив того, що було в тебе на душi. I хоч я знав, що ти - болгарин,
однак не надавав цьому нiякого значення, бо вважав, що стати турком i бути
турком по-чесно i бажано для кожного, в тiм числi i для болгарського юнака
Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого
пригнiченого народу i знайшов у собi смiливiсть вiдкрито виступити проти
могутнього i безпощадного ворога. Я беру сво? слова назад, Младене, бо
схиляюся перед тво?ю мужнiстю. Я не можу стати тво?м однодумцем i не можу
спiвчувати тво?м переконанням, я не допомагатиму тобi нiчим у во?нних дiях
проти мо?х одноплемiнникiв, бо не хочу бути зрадником, подiбно Гамiдовi,
який мало не вбив мене i розкрив тобi всi нашi та?мницi. Але я серцем
вiдчуваю, що ти не мiг виступити за несправедливу справу, i спiвчуваю
тобi... Хай береже тебе аллах!
- Спасибi, Якубе, - промовив Младен. - Спасибi за те, що ти розумi?ш
мене. Однак я не сподiвався, що тобi вiдомо все про Гамiда.
- Я чув вашу розмову...
- А, тодi зрозумiло... Гамiд - негiдник. Його варто повiсити тричi. За
те, що вiн - спагiя й виступав проти нас, що зрадив свiй полк i що стрiляв
у товариша... Але я дав йому слово, слово честi - вiдпустити.
- Коли?
- Коли дав слово чи коли вiдпущу?
- Коли вiдпустиш?
- Як тiльки переконаюся, що вiн дав менi достовiрнi вiдомостi.
- Тобто пiсля нападу на наш полк?
- Так.
- Младене, дай менi зброю - я уб'ю його сам! - вигукнув я. - Ти дав
слово вiдпустити - ну що ж, вiдпускай! А я поклявся вiдомстити!..
- Заспокойся, Якубе, - нахилився до мене Младен. - Тобi рано думати про
зброю i про помсту. Ти тяжко поранений i повинен спочатку видужати. А
вiдомстити зможеш i тодi, коли повернешся до сво?х. Не самосудом, а
законно. I його розстрiляють як зрадника.
- Коли-то я повернуся до сво?х?
- Повернешся... Я беру на себе грiх перед товаришами, вiдпускаючи двох
спагi?в. Та що поробиш: одного - по службi, а другого - по дружбi. Ну, ти
лежи! А менi треба йти... Зараз пришлю до тебе лiкаря.
Вiн пiдвiвся, але вийти не встиг. В кiмнату ввiрвався Ненко з криком:
- Я не хочу бути з бабкою Пекоюi Я хочу з турком! Побачивши батька,
хлопчик зупинився. За ним до кiмнати зайшла рум'яна вiд швидко? ходи
дружина во?води.
- Що менi робити з ним, Младене? - поскаржилась вона, показуючи на
сина. - Нiяк не слуха?ться бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такi
цiкавi казки розповiда?...
- Анко, нiчого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут.
Я цiлком довiряю Якубовi. Ми з ним поговорили вiдверто - вiн не
навертатиме нашого сина до iсламу... Можеш смiливо залишати хлопця бiля
нього.
Пiсля цi?? розмови Ненко кожного дня прибiгав до мене, i я розповiдав
йому казки та рiзнi iсторi? зi свого вояцького життя. Ми подружили з ним.
Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а вiн,
видно, не маючи товариша для сво?х дитячих iгор, усiм серцем прив'язався
до доросло? людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто
вiн приводив з собою Златку, i тодi в кiмнатi здiймався справжнiй
шарварок. Дiти ганяли одне за одним, галасували вiд утiхи, смiялись, а я
дивився на них i забував, що поранений, що лежу на лiжку того, з ким би
мав воювати, що мо? товаришi даремно чекають нашого повернення. Забував
навiть про Гамiда, хоча думка про нього не давала менi спокою.
Так минуло кiлька днiв. А в одну нiч трапилося лихо.
Перед свiтом я почув шум i крики, тупiт нiг. До мене долинув
розпачливий жiночий зойк. Я не мiг пiдвестись, а тому терпляче ждав, поки
хтось прийде i я дiзнаюся, що там ско?лось.
Через деякий час до мене в кiмнату заглянув старий вусатий гайдук iз
смолоскипом, але зразу ж зник, нiчого не сказавши. А згодом вбiгла
заплакана Анка. В ?? очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на рiзкий
бiль у грудях, пiдвiвся з подушки i глухо промовив:
- Що там?
- О боже, нема? Ненка i Златки! - простогнала вона. - Цей проклятий
Гамiд убив двох стражникiв, няню i, викравши дiтей, утiк...
Ця звiстка приголомшила мене.
- А де ж во?вода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!
- Младен зi всiма гайдуками ще вчора ви?хав до Бялих скель. Там,
напевно, буде сьогоднi бiй. Залишалося тiльки п'ять стражникiв для
охорони. Один вартував Гамiда. Гамiд його задушив i переодягнувся в його
одяг. Потiм зарубав шаблею того, що стерiг ворота.
- А дiти? Як же вiн ?х захопив?
- Решта гайдукiв мiцно спали. Нiхто нiчого не чув. Напевно, це й
наштовхнуло його на думку викрасти дiтей. Вiн увiрвався до них у кiмнату,
забив бабку Пеку, а дiтей схопив сонних на оберемок... Мене розбудив
несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхiдних дверей, i я кинулася
туди... Та було вже пiзно: Гамiд скочив на коня, що завжди напоготовi
стояв прив'язаний бiля ворiт, i, не випускаючи з рук дiтей, помчав у
темряву ночi...
Жiнка рвала на собi коси, металася мов несамовита по кiмнатi.
- Що робити? О, що робити? - стогнала вона, стиснувши голову руками.
- Треба негайно послати на пошуки гайдукiв. Дорога кожна хвилина! вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жiнки.
- Я вже посилала... Але вони повернулися нi з чим, - крiзь сльози
промовила вона. - Нiч темна. Не лишилося нiякого слiду. Хто скаже, куди
вiн утiк? I хто може зловити його тепер у лiсових нетрях? Досi, мабуть,
добрався до сво?х...
Як мiг, я намагався втiшити бiдну жiнку, але це не допомагало. Мене й
самого гризла журба, а ще бiльше гнiтила думка, що Гамiд назавжди
вислизнув iз мо?х рук. А я ж так хотiв з ним зустрiтися вiч-на-вiч! Я
навiть устиг умовити Младена не вiдпускати його до того часу, поки я не
встану з лiжка, i во?вода обiцяв менi це... I ось - ма?ш! Гамiд утiк, i
тепер шукай вiтра в полi. А я лежу безпомiчний на чужому лiжку i не знаю,
коли встану i чи встану коли-небудь взагалi-Ввечерi прибув во?вода Младен
з гайдуками i великою здобиччю: збро?ю, кiньми, одягом i полковою касою.
Мiй паша був розгромлений, тiльки небагатьом пощастило врятуватись.
Дiзнавшись про втечу Гамiда, Младен, розповiдали, не злазячи з коня,
повернув чагiн i помчав на розшуки. З'явився тiльки на другий день,
почорнiлий, з червоними чи то вiд безсоння, чи вiд слiз очима, згорблений
i зразу постарiлий на двадцять рокiв. У його очах свiтилася невимовна
туга.
Вiн iз сво?ми людьми об'?здив усi гiрськi дороги i стежки, обшарив
навколишнi долини, облазив кущi i провалля. Нiде нiякого слiду. Тiльки
одному загоновi, що пробрався аж у пiдгiр'я, де нишпорили турецькi
роз'?зди, пощастило натрапити на дiда-пастуха, який напередоднi бачив
вершника в гайдуцькому одязi. Вершник тримав перед собою якийсь великий
клунок - пастух не розгледiв здалеку, що саме, - i швидко мчав у напрямку
Загори. Коли сказали про це во?водi, вiн наказав припинити пошуки. Вiн
зрозумiв: то Гамiд з його дiтьми ?хав до бейлер-бея. Тепер нiяка сила не
вирве Ненка i Златку з ?хнiх пазурiв.
Настали сумнi днi у Чернаводi. Анка тяжко захворiла, i всi боялися за
?? життя. Младен схуд, почорнiв i почав на виду у всiх сивiти. Гайдуки
ходили опустивши голови. Посланi во?водою в За-гору вивiдачi повернулися
майже нi з чим. Пiдтвердили тiльки те, що вже знали всi мешканцi Старо?
Планини i пiдгiрських долин, - дiти во?води потрапили до рук бейлер-бея.
Незважаючи на горе i тяжкi переживання, Младен не забув про мене.
Кожного дня присилав лiкаря, а iнодi приходив i сам. Сяде на стiлець,
охопить голову руками i невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував
заговорити з ним, утiшити його. Та на мо? слова розради вiн тiльки махав
рукою, нiби казав: "Ти добрий чоловiк, Якубе, дарма що турок, i слова тво?
iдуть вiд серця, i я цiню тебе за це i люблю, як колишнього товариша. Але
ж вiд тво?х слiв менi не легше, i ти, друже, сам це добре зна?ш". Виходячи
з кiмнати, тихо роняв:
- Спасибi тобi, Якубе.
За що - спасибi? За те, що втiшав? Невелика праця! Менi хотiлося щиро,
по-дружньому допомогти Младеновi, але я не вмiв i не знав, як це зробити.
Через деякий час я дiзнався про новий пiдступний i мерзенний удар,
якого завдав менi Гамiд.
Я вже почав видужувати, потроху ходив i чекав тi?? хвилини, коли зможу
повернутися до сво?х. Я не мав анi найменшого сумнiву, що Младен
вiдпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над
мо?ю головою вже зiбралися такi зловiснi хмари, яких не розжене нiякий
вiтер.
Одного разу до мене зайшов Младен у супроводi двох гайдукiв, якi вели
зв'язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред
кiмнати.
- Вiн ма? невтiшнi вiстi для тебе, Якубе, - сказав во?вода. - Тобi не
можна повертатися до сво?х.
- Чому? - аж скрикнув я.
- Гамiд зараз у великiй пошанi у бейлер-бея. Йому пощастило переконати
його в тому, що зрадник ти, що ти видав менi листа пашi i всi паролi. Тебе
оголошено поза законом... За тебе, живого чи мертвого, оголошена
винагорода.
- О аллах! - простогнав я, вражений звiсткою в саме серце. - Невже це
правда?
- Правда, ага, - пiдтвердив яничар. - У нас тiльки й говорять про це
пiсля розгрому спагi?в у долинi Бялих скель.
Младен плеснув у долонi. Ввiйшли гайдуки i вивели полоненого.
- Тепер менi зрозумiло, - сказав Младен, коли зачинилися дверi, - чому
Гамiд стрiляв у тебе i чому вiн видав усi вашi та?мницi... Ми захопили
вiйськову касу - вона порожня. Очевидно, Гамiд чи ще перед походом, чи
пiсля того, як погодився iти разом з тобою до бейлер-бея, викрав грошi, а
щоб замести слiди, вирiшив звалити все на нас. Вiн розрахував точно:
гайдуки за такi важливi вiдомостi його не вб'ють, зате пiд час нападу на
полк розграблять полкову касу, i вiн схова? кiнцi в воду. А щоб вiдвести
пiдозру вiд себе, вiн намагався убити тебе, щоб потiм безкарно
обвинуватити в зрадi... Хитро?.. Викрадення Ненка i Златки, що теж було
ним добре обдумане, ще бiльше допомогло йому. Тепер його вiтають як героя.
Ще б пак, - полонив дiтей гайдуцького во?води, забив двох гайдукiв i сам
вирвався з ув'язнення! Йому вiрять, бо нема пiдстав не вiрити, i
нагороджують, пiдвищують у чинi i навiть видають грошову допомогу для
придбання одягу, збро? i коня... А тебе вважають зрадником.
- Клянусь небом, я вiдомщу йому! - вигукнув я, уявляючи, яким
нелюдським мукам пiддам свого ворога, коли спiймаю. - Младене, дай менi
зброю! Дай менi коняi Я повинен викрити i покарати негiдника!
Але Младен остудив мiй запал.
- Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспiшати. Треба все
обдумати... Я теж палаю бажанням якнайлютiше помститися над Гамiдом за
дiтей. Я вже дав наказ вiрним людям, щоб вони вислiдили його i вбили, як
собаку! Якщо i ти вiзьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамiдовi
недовго залишилося жити... Але ти не можеш з'являтися вiдкрито в ставку
бейлер-бея, де, напевно, перебува? Гамiд. Тобi треба змiнити зовнiшнiсть.
Так змiнити, щоб найближчий товариш не впiзнав.
Младен говорив розумнi речi. Я слухав уважно. I тут менi спало на думку
стати дервiшем або краще меддахом. Я знав безлiч розпирали мо? груди. Я
дивився на сите, самовдоволене обличчя спагi?, на золотi перснi на товстих
пальцях, на дорогi килими, що висiли на стiнах, на всю розкiш, яка
оточувала мого ворога, i пригадував пострiл у спину, викрадення Ненка i
Златки, загибель мого загону, обвинувачення мене в зрадi. Хiба до спiву
було менi в той час?
Тож не дивно, що мiй голос, коли я почав спiвати, задеренчав, як
розладнаний саз. Потiм вiн змiцнiв, але все ж у ньому вiдчувалося
хвилювання. Гамiд пiдозрiло поглянув на мене i вже не зводив очей з мого
обличчя. Невже вiн запiдозрив що-небудь? Невже догадався, що пiд личиною
меддаха прихову?ться його колишнiй товариш по збро?, якого вiн так ганебно
зрадив?
Бачачи напружене обличчя господаря, слуги i домочадцi теж зберiгали
могильну тишу навiть тодi, коли я спiвав жартiвливих пiсень. Усiм нiби
зацiпило.
Я мимоволi лiктем намацав пiд джеббе пiстоль - вiн був заряджений
важкою свинцевою кулею. Це трохи заспоко?ло мене.
Нарештi я взяв останнiй акорд на сазi i вiдпив з глечика трохи айрану.
- Ти непогано навчився спiвати, Якубс, - раптом промовив Гамiд. Спасибi - розвеселив старого друг"!
Коли б пiдi мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не
бiльше здивувало i приголомшило б мене, як цi слова. Я одразу зрозумiв:
якщо в цю ж мить не покiнчу з Гамiдом, то потiм буде пiзно. Я зiрвався на
ноги, вихопив пiстоль i, майже не цiлячись, бо було близько, вистрiлив у
нього.
Гамiд голосно крикнув i схопився за плече. "Погано влучив", - подумав я
i, вiдкинувши тепер уже непотрiбний пiстоль, з кинджалом ринувся до нього.
Жiночий крик на галере? наче пiдстьобнув мене. Ще два кроки - i зчепився б
з Гамiдом вручну? Та хтось ззаду плигнув менi на спину i звалив додолу.
Менi скрутили руки, ударили чимось тупим по головi. Я ще борсався,
намагався вирватись, та сили були нерiвнi. Два велетнi-охоронцi тримали
мене, як лютi пси.
Блiдий, переляканий на смерть Гамiд, поглядаючи на лiве передплiччя, з
якого цебенiла кров, вигукнув:
- Заткнiть йому ганчiркою рота! Закуйте в кайдани i вiдведiть у
пiдземелля! Це не мсддах - це пiдiсланий убивця! Я потiм допитаю його!
Менi не дали сказати й слова. Грубi руки заткнули в рога мiй власний
каук. Охоронцi вивели на подвiр'я, одягнули на мене обруч з цепом i кинули
в це пiдземелля...
З голови юшила кров, праве плече вiд вивиху розпухло i нестерпно
болiло. Спочатку, не знаю - чи довго, приголомшений тим, що сталося, я
непорушне лежав на холоднiй пiдлозi. Потiм бiль нагадав менi, що я живий i
мушу думати про себе.
За довгi роки мандрiв я багато чому навчився, в тому числi й мистецтву
лiкувати. Я помiтив, що людям потрiбнi не тiльки пiснi i звуки мого саза,
а й слова втiхи й поради, умiння затамувати кров чи, навпаки, пустити,
якщо ??, зiпсовано?, надто багато збереться в тiлi. Я вчився у мандрiвних
дервiшiв-мудрецiв, у знахарiв i в столичних лiкарiв, якi у вiдповiдь на
мо? пiснi i розповiдi про далекi, не баченi ними кра? розкривали передi
мною та?мницi сво?х знань. Я знав рiзнi трави i корiння, що допомагають
при слабуваннi, умiв управити вивих чи до ладу скласти поламанi кiстки.
Тож коли бiль нагадав менi, що я живу, я пiдвiвся, сорочкою перев'язав
рану на головi, а потiм лiвою рукою, допомагаючи ногами, вправив вивих
плечового суглоба.
Поволi бiль почав стихати. Натомiсть мене обсiли тяжкi думи. I до цього
часу я не можу ?х позбутися, не можу вiдiгнати од себе.
Так страшно для мене закiнчились мо? багаторiчнi намагання помститися
Гамiдовi. Замiсть радощiв перемоги, я пiзнав гiркоту поразки й зневаги.
Гамiд живцем поховав мене в цiй холоднiй затхлiй норi, щоб дати вiдчути
менi, як я вмираю. Iнодi пiн приходить до мене, б'? нагайкою по головi,
примовляючи: "У тебе занадто чiпка пам'ять, Якубе! Чи не так? Але я виб'ю
?? з тво?? голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти
твого черепа!"
Багато рокiв трива? це катування побоями, голодом, холодом, самотнiстю
i темрявою. А коля закiнчиться - вiдомо одному аллаховi!
- Все на цьому свiтi ма? свiй початок i свiй кiнець. Не треба впадати у
вiдчай, Якуб-ага. Коли-небудь скiнчиться це лихо, - втiшив старого Арсен.
- Авжеж, коли-небудь скiнчиться, - в голосi меддаха забринiла гiркота.
Та вiн зразу ж перейшов на iнше. - Ти мудрий, козаче, i добре говориш
по-нашому... Звiдки ти? Хто ти?
Арсен задумався. Спокiйне запитання Якуба сколихнуло його душу, збудило
спогади. Перед очима пропливло далеке дитинство, юнiсть. Зда?ться, все
було тiльки вчора: i рiдний дiм, i дитячi ватаги, i школа, i милi неньчинi
руки, що голубили його темно-русе кучеряве волосся, i скупа батькiвська
ласка, i дзвiнкий смiх маленько? сестрички Стехи...
Вiн довго не вiдповiдав Якубовi. Перебирав у пам'ятi давно минулi
картини - i все йому здавалося цiкавим. Але чи цiкавим воно буде для
Якуба?
- Менi двадцять три роки, Якуб-ага, - промовив тихо. - Я бiльше як
наполовину молодший за вас... Зi мною не трапилося таких дивовижних
пригод, як з вами. Але й мене життя трохи потерло, пом'яло i дечому
навчило.
Мiсто мого дитинства - Кам'янець на Подiллi. Каменiче - як звуть його
турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього не чув? Це ж туди
кiлька рокiв тому ваш султан Магомет Авджi привiв незчисленнi сво? полки i
кинув на приступ... Але про це згодом. До того злощасного часу, коли
яничари вдерлися в мiсто i спалили його, воно менi здавалося найкращим
куточком на землi.
Наш дiм стояв над швидкоплинним Смотричем, на Карвасарах. Дiм
дерев'яний, але просторий, з багатьма темними i та?мничими закапелками,
забитими рiзним старим мотлохом, серед якого я ховався вiд батька, коли
менi набридало допомагати йому в майстернi. Батько мiй був добрий
майстер-рiзьбяр. Вироби його славилися на всьому Подiллi i навiть залюбки
купувалися в Польщi та Туреччинi. Це приносило батьковi, як я пiзнiше
зрозумiв, непоганi заробiтки. Його обрали цеховим старостою. I вiн,
колишнiй бiдняк-гуцул, пiдмайстер, вибившись у люди, задумав дати синовi
освiту. Вiн вiддав мене спочатку до бурси, а згодом до колегiуму. Хотiв
бачити мене священиком... Там навчали закону божого, пi?тики, риторики, а
також латинi... Однак я був непосидющий i, хоч наука легко лiзла менi в
голову, дуже швидко зрозумiв, що це не мiй шлях. Менi хотiлося волi,
простору. Я мiг годинами стояти на плацу i дивитися, як фехтують,
навчаючись, жовнiри, як стрiляють вони з аркебузiв i самопалiв. Слухав
розповiдi бувалих людей про вiйни, про герцi. Менi й самому хотiлося стати
вояком.
По сусiдству з нами жила багата вiрменська сiм'я. Варпет Ованес
Кероненц мав торговий ряд у мiстi i споряджав великi каравани в Туреччину.
Вiн добре ставився до мого батька - не раз закуповував у нього вироби
цiлого цеху. З його сином Хачиком ми були друзями. А що Керонеици забули
свою мову i говорили по-турецькому, то i я навчився ?? вiд Хачика i
дивував старого Ованеса доброю турецькою вимовою.
Напевно, це спонукало його пiсля того, як я втiк з колегiуму i заявив
батьковi, що нiзащо не вернуся туди, взяти мене до себе на службу. Я
супроводжував його разом з Хачиком та слугами в по?здках по Волощинi,
Болгарi? та Туреччинi. За три роки я тричi побував за Балканами. З Хачиком
ми жили як брати, дiлячи навпiл i хлiб, i сiль. Разом стояли за прилавком,
разом читали Бакi ' i задушеного з дозволу султана Омера Нефi, разом
скакали на баских конях, маючи при боцi шаблю i пiстолi, коли
супроводжували караван старого купця...
Не знаю, ким би я став до цього часу, коли б одного дня над мiстом не
забив на сполох дзвiн. З пiвдня сунула турецька навала. Сам султан
з'явився пiд стiнами Кам'янця.
Поки ще виходи з мiста були вiльнi, батько вiдправив матiр, мою
дванадцятирiчну сестричку i дiдуся, материного батька, у Вiнницю. А менi
дав зброю - i ми пiшли на мiську стiну.
Розпочалася облога.
Це було пекло. Мiсто оборонялося мужньо, але не вистояло. Люди гинули,
будинки палали в огнi. На мо?х очах полягли обидва Кероненци - старий
Ованес i Хачик, а також мiй батько. Я поховав ?х на подвiр'?, де вже
нiчого не лишилося, крiм головешок.
Незабаром яничари ввiрвались у Кам'янець. Що робилося! Пiд ятаганами
падали старi i дiти. Жiнок в'язали i тягнули в неволю. Вояки гинули в бою.
Доля була ласкава до мене. Хоча я бився поряд з iншими, жодна краплина
кровi не пролилася з мого тiла. Увечерi, коли впали останнi польськi
корогви i рештки уцiлiлих во?нiв почали здаватися переможцям, я
переодягнувся яничаром (?хнiх трупiв теж було вдосталь навкруги) i пройшов
через ворожий табiр. На ранок уже був далеко по дорозi на Вiнницю.
Всюди по путi я бачив сплюндрованi села i мiстечка, трупи людей:
татари, мов сарана, прокотилися нашим кра?м. Я розумiв, що ?диний
порятунок для нас - тiкати на Лiвобережжя, пiд владу московського царя.
Забравши рiдних, я вирушив у путь. Ми йшли вночi, ховаючись удень вiд
татарських чамбулiв. Мати, Стеха й дiдусь не переставали плакати за
батьком i гаразд навiть не тямили, куди я ?х веду. По дорозi до нас
приставали такi ж вигнанцi-втiкачi, як i ми, i наш загiн, коли ми бiля
Черкас перебралися через Днiпро, налiчував близько сотнi чоловiк.
Лiвобережжя зустрiло вигнанцiв привiтно, як рiдних. Лубенський
полковник видiлив пустирище над Сулою, що звалося Дубовою Балкою, i ми там
до осенi поставили хутiр. Я з дiдусем збудував хатину, розорав шмат
землi... Але, видно, не судилося менi стати хлiборобом. Захотiлося
потримати шаблю в руцi. Та й час був дуже неспокiйний, жорстокий.
Молодь iшла до вiйська гетьмана Самойловича. Я, залишивши рiдних,
подався на Запорожжя - став козаком. Ну, а звiдти вже доля закинула мене
сюди... Але про це iншим разом. Мабуть, спати пора, ага Якуб. Досi надворi
сто?ть глуха нiч.
Гримкочучи кайданами, вони лягли на холодну долiвку. Якуб ще довго
вертiвся, зiтхав. А молодий Звенигора заплющив очi i враз мiцно заснув.
Минула коротка турецька зима. Безконечнi розмови в'язнiв ще скоротили
??. Якуб умiв яскраво розповiдати, i Арсен в уявi мандрував з ним по
безмежнiй Османськiй iмперi?, заходив у темнi хижi каратюркiв-селян i
свiтлi просторi зали спагi?в, у казарми яничарiв i в похмурi вежi замкiв,
бродив по гамiрливих вулицях i майданах Стамбула... Так наче менше
вiдчувалися голод i сирiсть пiдземелля, забувалось нерадiсне життя i не
таким похмурим уявлялося темне майбутн?.
Одного разу замiсть глухонiмого наглядача на порозi з'явився Осман i
гучно крикнув:
- Гей, ти, невiрна собако, виходьi
Арсен пiдвiвся, потис руку Якубовi i вийшов надвiр. По очах боляче
рiзнуло давно не бачене яскраве сонячне свiтло. Примруживши очi, вiн
поспiшив стати у тiнь горiха, що вже вкрився молодим нiжно-зеленим листям.
На подвiр'? панувала тиша. Осман десь зник. Призвича?вшись до свiтла.
Арсен оглянувся. На подвiр'? - нiкого.
Раптом з галере? пролунав смiх. Арсен пiдвiв голову i стрiвся поглядом
з Гамiдом, що розмовляв з молодим монголуватим чоловiком у дорогому одязi.
По обличчю Гамiда перебiгла гримаса гидливостi.
- Фе, яка брудна свиняi- скривився вiн, дивлячись на козака. - Поглянь,
друже Ферхад, на це чудовисько. Не людина, а звiр! Зарiс, мов гяурський
пiп! Нiгтi на пальцях аж позаверталися. А тхне вiд нього так, що аж сюди
чути. I це падло хотiло мене вбити!
- Ну що ж, убий ти його, - спокiйно промовив Ферхад, нiби мова йшла й
справдi про якого-небудь звiра.
- Убити мало! Смерть ворога приносить насолоду тiльки тодi, коли ти
бачиш його муки й жах, що спотворю? йому обли'i'iя. Дух ворожо? кровi
п'янить, як добре настояне вино! Я приберiг цього гяура до твого при?зду,
Ферхад-ага, щоб потiшити тебе незвичайним видовищем... Гей, Осман,
вiдчиняй клiтку!
Арсен ще не знав, що приготував для нього Гамiд. Однак у його словах
вiдчув смертельну небезпеку для себе. Обвiвши поглядом подвiр'я i галере?,
вiн переконався, що ?диними глядачами ? Гамiд i його гiсть.
Отже, затiва?ться криваве видовище. Щоб не застукали зненацька, став
спиною до горiха.
- А-а, бо?шся! - зареготав Гамiд. - А менi казали, що запорожцi й
самого шайтана не бояться.
Що йому вiдповiдати? Краще промовчати.
Лiворуч, пiд вежею, почувся скрип завiсiв. Стукнули дерев'янi дверцята.
Арсен рiзко повернувся i побачив пругке тiло в'юнкого плямистого барса.
Звiр вийшов iз клiтки, вмуровано? в стiну фортецi, i зупинився.
По тiлу козака пробiг холодок. Он яке видовище приготував для гостя
ГамiдI Хоче нацькувати лютого голодного звiра на беззбройну, виснажену i
заковану в кайдани людину!
Що робити?
Думка запрацювала блискавично. Плигнути на дерево? Нi, це не вряту?.
Барс i там дiстане. До того ж Гамiд знiме з дерева стрiлою або кулею.
Тiкати? Куди? Всi дверi зачиненi, ворота на замках... Вступити з барсом у
?диноборство? Саме на це розрахову? Гамiд. Та що це дасть? Голими руками
звiра не вiзьмеш. Хiба схопити каменюку? То вже хоч яка-небудь зброя!
Гострою каменюкою можна розкраяти череп хижаковi. А може, вичiкувати?
Може, звiр i не нападе?
Барс ще не бачив людини. Потягнувся, позiхнув, широко роззявивши
iкласту пащу, а потiм облизався тонким рожевим язиком. Тiльки пiсля того
нюхнув повiтря, ступив кiлька крокiв наперед - i зустрiвся поглядом з
напруженими сiрими очима... Зупинився, присiвши на заднi лапи, нiби
роздумував, що за дивна iстота перед ним. Потiм, напевне, вирiшив, що це
здобич, яка може наситити його порожнiй шлунок, бо вже другий день його не
годували i вiн вiдчував нудотний пекучий голод. Правда, людина небезпечний ворог. Барс це зна?. В усякiм разi, не за?ць i не козуля.
Навiть не гiрський баран. Та вибирати нi з чого. Голод допiка? все дужче,
i барс зажмурю? жовтi вузькi очi, щоб краще виважити i розрахувати
стрибок.
Арсеновi м'язи теж напружилися. Вiн повiльно почав пiдводити вгору
бруднi руки з закрученими довгими нiгтями, схожими на пазурi хижака.
Тихо забряжчали кайдани. Звiр насторожено пiдняв вуха, збентежений
пiдозрiлим, досi не чуваним звуком.
З галере? долинуло схвильоване дихання Гамiда i Ферхада. Арсен на мить
скосив око, глянув угору. Його вразила зловтiха, що свiтилася в Гамiдових
очах. Спагiя наперед смакував криваву битву звiра i людини.
Барс напружився, готуючись до стрибка. Та стрибнути не встиг. На нижнiй
закритiй галере? почулися тупiт, смiх i вереск. З грюкотом вiдчинилися
дверi. З них прудко вибiгла молода дiвчина в барвистих шароварах. Вiд
швидкого бiгу ?? обличчя пашiло рум'янцем. Пухнасте чорне волосся
розвiвалося за спиною. Слiдом за нею вискочила, смiючись, молодша,
тендiтнiша, i кинулась доганяти втiкачку.
Гамiд i Ферхад схопилися з мiсць, перелякано закричали:
- Назад! Назад!
- О аллах екбер, врятуй ?х!
Дiвчата побачили барса - зупинилися. Пронизливий зойк забринiв
смертельним жахом. Дiвчата кинулись назад, але менша спiткнулась, упала
пiд ноги подрузi, й обидвi покотилися по землi.
Барс не довго роздумував, на кого нападати. Звичайно, на того, хто
тiка?, а не на того, хто рiшуче чека? нападу. В повiтрi промайнуло його
плямисто-жовте тiло.
На галере? заверещав Гамiд. Ферхад перехилився через поручнi вниз i теж
витиснув з горла хрипкий дикий крик.
Арсен не встиг обдумати сво?х дiй. Якась внутрiшня нестримна сила
метнула його вперед, коли звiр був у повiтрi. Тiла зiткнулися. Удар - i
барс покотився по землi. Та за якусь блискавичну мить звiр уже схопився i,
зрозумiвши, що йому не уникнути сутички з нападником, кинувся на нього.
Паща звiра люто ошкiрилась. Хижо блиснули гострi iкла.
Арсен простягнув уперед скованi кайданами руки. Барс, замiсть того щоб
учепитися зубами й пазурами в живе тiло, ударився грудьми об холодний
метал. В ту ж мить ланцюг обкрутнувся навколо його ши?, щосили здавив
горло.
Звiр дико заревiв, заборсався, намагаючись пазурами дiстатися до
ворога. Щоб не дати йому змоги порвати груди. Арсен подався назад. Барс
захрипiв, забив заднiми лапами об землю. Переднiми рвав ланцюг, але
визволитись iз петлi не мiг. Вона все дужче врiзувалась йому в шию. Барс
робив вiдчайдушнi зусилля, щоб дотягнутися лапами до грудей людини. I коли
цс йому щастило, з одягу летiло шмаття, забагрене кров'ю.
Та Арсен уже не вiдступав. Напружував усi сили, щоб якнайдужче
затягнути металеву петлю.
Хряснули кiстки. Звiр завив од болю i замовк. Опустилися переднi лапи.
З пащi перестало вириватися важке хрипiння. Тiло хижака обм'якло,
обважнiло.
Та переможець все ще боявся послабити зусилля: барс - живучий звiр.
Навiть напiвзадушений, вiн може в останню мить завдати противниковi
смертельного удару.
Нарештi, руки самi не витримали нелюдського напруження. Ланцюг
розiмкнувся на здавленiй ши? звiра, i мертвий барс упав на землю.
Знесилений, важко дихаючи. Арсен обiперся спиною об стовбур горiха.
Перед очима пливли жовтi кола, ноги тремтiли. Хотiлося впасти i забути про
все.
Але змушений був стояти: до нього наближалися дiвчата. Попереду старша, позаду - молодша. Як погано не почував себе, все ж не мiг не
вiдзначити, що подiбно? красунi, як ця, передня, йому нiколи в життi не
доводилося зустрiчати. Вона мала не бiльше шiстнадцяти рокiв - той вiк,
коли дiвчина, особливо на пiвднi, розквiта? пишним квiтом. Легке сiре
вбрання окреслювало ?? струнку постать. Обличчя довгасте, нiжне, ледь
покрите легким весняним загаром. Затiненi рясними чорними вiями очi
здавалися i синiми, i темними одночасно.
Дiвчина зупинилася за кiлька крокiв i, все ще здригаючись вiд страшного
потрясiння i навiть забувши, що сто?ть перед чужим мужчиною з вiдкритим
обличчям, тихо промовила:
- Дякую. Ти врятував нас, батире?
Арсен помiтив, що, крiм вдячностi, в ?? поглядi промайнув подив i
прихована вiдраза, i йому до слiз стало соромно за сво? бруднi руки з
велетенськими пазурами, за нечесанi, збитi в ковтюхи патли, за подертий
одяг i важкий дух, що йшов од його давно не митого тiла. Вiн ще не звик
вiдчувати себе рiччю в руках iншо? людини, а тому не мiг допустити думки,
що ця дiвчина та ?? подруга дивляться на нього не як на людину, а як на
тварину, що належить ?й чи членам ?? сiм'?.
Вона стояла перед ним i дякувала за порятунок, а вiн охоче провалився б
крiзь землю, бо усвiдомлював, яким нiкчемним, бридким i навiть огидним
здавався дiвчинi, хоч захистив ?? вiд смертi.
- Я радий, що все скiнчилось для вас так щасливо, джаним, - сказав
хрипко, з трудом пiдбираючи вiд хвилювання i слабостi турецькi слова. - А
для мене...
- Для тебе теж, - сказала молодша дiвчина. - Скажи йому, Адiке!
- Безперечно, - задумливо промовила синьоока. - Хатче правду каже.
Хатче - батькова пестунка, улюблениця нашого хазя?на. Вона попросить - i
ти станеш вiльний.
- Ну, це ще побачимо, - похмуро вiдповiв Арсен. - Хазя?н, мабуть, дума?
iнакше...
Внизу рвучко розчинилися дверi - вискочив переляканий Осман, а за ним
вибiгли Гамiд i Ферхад. Товсте одутле обличчя спагi? посiрiло вiд страху.
Вiн кинувся до Хатче, обняв доньку.
- Хатче, дорога моя, ти жива? Слава аллаху, що урятував тебе!
- Це вiн урятував нас, таточку, - i дiвчина показала пальцем на
невiльника. - Цей нещасний...
Гамiд пiдняв голову. Два погляди, мов двi шаблi, схрестилися на цiлу
хвилину в напруженiй тишi. Арсен помiтив, як щось здригнулося в каламутних
волових очах спагi?, нiби там вiдкрилась якась темна холодна заслiнка.
- Ти заслужив смертi, гяуре, - промовив Гамiд пiсля довгого роздуму. I ти прекрасно це зна?ш...
- Таточку! - Хатче вчепилась у руку батька. - Прошу тебе! Заради мене й
Адiке - прости йому! Хай живе!..
Гамiд погладив ?? по головi i закiнчив свою думку, нiби й не чув тих
слiв:
- Однак сво?ю хоробрiстю ти врятував мою доньку, наречену
високошанованого Ферхада-аги. - Той кивнув на знак згоди головою i випнув
кругле пiдборiддя. - А також - Адiке... Тож, зважаючи на такий гiдний
подиву i подяки вчинок, я дарую тобi життя. Але не волю!.. Ти й надалi
залишишся мо?м рабом. I якщо проявиш непослух, я пригадаю тобi i старi
провини. Дякуй Хатче i Адiке. Це через ?хнiй необдуманий дитячий вибрик ти
залишився живий, гяуре!
Арсен мовчки вклонився. Як-не-як - йому подаровано життя.
- Може, у тебе ? яке-небудь прохання до мене? - спитав Гамiд. трохи
заспоко?вшись. Арсен ступив крок наперед:
- ?, господарю.
- Кажи. Але...
- Я багато не прошу, - перебив його невiльник. - Хочу саму мiзерiю побувати в руках цирульника i помитися...
- Ти занадто смiливий, гяуре, - буркнув Гамiд. - Але хай буде
по-тво?му. Османе, чу?ш? А потiм вiдправиш його до Бекiра в олiйницю. Вiн
скаржився, що не вистача? людей.
- Слухаю, ага, - i Осман подав Арсеновi знак iти за ним. ...Старий
мовчазний турок у волохатому кауцi з верблюжо? шерстi швидко поголив
невiльника i змастив якоюсь маззю глибокi подряпини на грудях i руках.
Потiм Арсен залiз у рiчку i довго полоскався у холоднiй водi. Осман ходив
по березi i нетерпляче поглядав униз, однак пiдганяти раба не посмiв:
пам'ятав наказ хазя?на. Тiльки як той, посинiлий вiд холоду, мокрий, вилiз
i почав з огидою копирсатись у сво?му брудному дрантi, кинув йому замiсть
порваного барсом жупана турецький бешмет i досить пристойнi шаровари.
- Одягайся! Та швидше! - гримнув похмуро.
Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все-таки народ турки! Скiльки часу
вже вiн у ?хнiх руках, а ще нiхто не поцiкавився вмiстом його шкiряного
пояса. Чи не пiдозрiвають, щоб у такого обiрванця водилося золото?
Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.
Знову брязнули замки кайданiв, - i його повели до фортецi. Але тепер
навiть кайдани не здавалися йому такими важкими i ненависними. Чистий,
поголений, помолодiлий, вiдчув, як i ранiш, непереборну жагу до життя.
Запашне весняне повiтря п'янило голову, i вiн жадiбно втягував його в
легенi, мов цiлющий бальзам.
На подвiр'? Осман залишив Арсена одного - пiшов по ключi. За живоплотом
дiти гралися в челика. То була весела гра, подiбна до укра?нського квача,
i Арсен задивився на чорноголових турченят, якi нагадали йому дитинство на
далекiй, мабуть, назавжди втраченiй батькiвщинi.
Раптом до його нiг упав невеликий пакунок. Вiд несподiванки
здригнувшись, глянув на галерею. Там, у вiдчиненому вiкнi, стояла,
прикрившись чорною шаллю, Адiке. Крiзь вузьку щiлину блищали глибокi синi
очi. Дiвчина зробила рукою ледь помiтний знак. А коли побачила, що
невiльник не зрозумiв ??,_ i мовчки дивиться на не?, тихо промовила:
- Вiзьми! То тобi!
Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.
- Спасибi, джаним! - кивнув головою. Дiвчина на мить вiдкинула
покривало i сумно усмiхнулася. Тепер вона здавалася блiдою i зажуреною. А
вiд того ще кращою.
На ?? обличчi були написанi бiль i смуток, як на обличчi людини,
глибоко вражено? жорстоким словом.
Арсен мовчки дивився на не?, мов на чудо, що хтозна-звiдки i як
з'явилося у його життi.
Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся - марево щезло.
Зникла й Адiке. I коли б не пакунок за пазухою та не розчинене вiкно,
можна було б подумати, що все це приверзлося...
Осман одвiв його у погрiб для невiльникiв i замкнув дверi Однак скрегiт
ключа на цей раз здався йому чудовою музикою. Пiсля холодного темного
пiдземелля, пiсля того, як вiн змив з себе кiлькамiсячний бруд i побачив в
очах тi?? дивно? дiвчини спiвчуття, навiть цей льох виглядав затишно й
привiтно. То дарма, що вiконце пропуска? зовсiм мало свiтла, а на пiдлозi
солома геть перетрухла? Головне - вiн живий, молодий, здоровий... А все
iнше якось влашту?ться!
Вийнявши з-за пазухи пакунок, пiдiйшов до вiконця i розгорнув його. Там
лежав чималий пирiжок, шмат баранини i тонкий шовковий шарфик, що зберiгав
якiсь незнанi пахощi - троянд, любистку чи небачених заморських трав.
Пирiжок i баранина - це зрозумiло! А для чого шарфик? Невже дiвчина,
вкладаючи його, хотiла тiльки висловити ще раз свою вдячнiсть? Чи, може...
Нi, навiть думати смiшно? Схаменися, козаче! Не тiш себе марними мрiями!
Однак на душi було i радiсно, i тривожно. Перед очима вставала гнучка
постать Адiке, пишна чорна коса i смутнi очi, що зазирали в серце голубими
весняними зорями. Арсеновi здавалося, що доля навмисне послала дiвчину в
ту фатальну хвилину, щоб урятувати його. Це не вiн ?? та Гамiдову дочку
врятував, а вони його!..
До речi, хто ж така Адiке? Гамiд називав донькою тiльки Хатче. Може,
племiнниця чи якась далека родичка? Хто зна...
Увечерi почали сходитися невiльники. Першим зайшов, подзвонюючи
ланцюгами, пан Спихальський. За ним важко ступав довготелесий похмурий
Квочка. Вiд обох гостро пахло димом i свiжою рiпаковою олi?ю. Важка втома
проглядала з ?хнiх пожовтiлих змарнiлих лиць.
Зi свiтла вони не зразу впiзнали Звенигору. Квочка, як тiльки
переступив порiг, зразу повалився в куток, а Спихальський почав згрiбати
солому i намощувати собi пухкiше ложе.
- Сто дзяблiв його мамi, - лаявся вiн. - Працю?ш, як вiл, а спиш, як
свиня, прошу пана! За день так очманi?ш у диму i накрутишся бiля котка, що
голова йде обертом. А прийде нiч - навiть не вiдпочинеш як слiд! Той
паскудний Гамiд, най би його шляк трафив, свiжо? соломи жалi?...
- Вiн нiчим не гiрший за вельможного пана Яблоновського, пане Мартине,
- втомлено сказав Квочка. - Той теж сво?х хлопiв мав за бидло. Та, врештi,
пан Мартин про це добре зна?, бо сам uq раз, на втiху гетьмановi, вiдбирав
у хлопiв ?хнi пожитки i залишав голих i холодних серед розорених халуп.
- Е, нащо згадувати старе...
- Для перестороги на майбутн?, - втрутився в розмову Арсен i вийшов на
середину, де було свiтлiше.
- А-а, пан запорожець! Сердечне вiтаннячко! - вигукнув радiсно
Спихальський. - Живий?
- Живий, як бачите.
Квочка теж схопився, потиснув руки.
- А ми вже думали, що тебе й на свiтi нема. Виходить, нашого брата не
так легко вiдправити до Вельзевула в пекло! Ми радi тебе бачити!
- Спасибi. А де ж Яцько? Де мiй юний друг?
- Яцька нема? з нами, - люто блиснув очима Квочка. - Ще взимку Гамiд
його i Многогрiшного подарував комусь. Як собак!.. Болячка йому в бiк!
Арсен нахмурився. Радiсть, що сповнювала його серце, раптом поблякла,
зiв'яла, як ряст на морозi. Слова товариша по нещастю враз нагадали про
?хн? страшне, рабське становище, з якого не видно було нiякого виходу.
СЕЛЬ
На крем'янистому березi бурхливого Кизил-Iрмаку сто?ть саманна
закопчена олiйниця. Вона приносить Гамiдовi чималi прибутки, бо вiн
пiдрядився постачати олiю для всiх вiйськових залог санджака '. З раннього
ранку тут палахкотить вогонь пiд залiзним барабаном, в якому пiдсмажу?ться
рiпакове та рижi?ве насiння. Гримить кам'яний коток. Бiля велетенського
преса хекають потомленi люди.
Дим i чад ви?дають очi.
Звенигора, Спихальський i Квочка уперлися грудьми в товстi дубовi
балки, котять по дерев'яному жолобу велетенський круглий камiнь, схожий на
жорно. Камiнь перетира? насiння. Вiн жовто-зелений вiд густо? тягучо?
олi?.
Арсен i Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши вiд натуги очi,
зачiпа? робiтникiв-каратюркiв:
- Що, Юсупе, я чув, сьогоднi у вас байрам?
- Байрам.
- Не схоже. Ти сьогоднi такий же зароплений i прокопчений димом, як i
завжди. Який же це байрам?
- Цить, гяуре! - шипить старий висохлий Юсуп i погрожу? пальцем. - Не
розвереджуй душi! Бо зозла як за?ду тобi кулаком у вухо! Смердючий шакал!
Iшак!
I Юсуп, i його товаришi ще зранку були сердитi: навiть у свято Гамiд
примусив ?х працювати. Яке йому дiло до того, що правовiрнi не зроблять
вчасно омивання i не прочитають намаз? Йому аби олiя була! Кожного дня ??
великими бочками вiдправляють з Аксу в усi кiнцi округу. Пливе ?хня праця
в чужi кра?, як потоки у зливу, щоб потiм повернутися золотим струмочком у
кишеню хазя?на.
Юсупа заспокою? Бекiр:
- Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамiд уже всiм
сiв на голову. Земля наших батькiв i наша земля майже вся опинилася в його
руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я вже шiсть
рокiв працюю на нього, мов каторжник, а кiнця не бачу...
- А я вiдробляю батькiв борг, - сказав Реджеп, молодий довгорукий
чолов'яга, i сплюнув набiк. - Як запрiгся з п'ятнадцяти рокiв, то й до
цього часу... I, дума?те, той борг зменшу?ться? Аякже! Женився - мусив
позичити у Гамiда знов. Кожно? зими, щоб не здохнути з голоду, позичаю
теж... I так без кiнця. Хай шайтан забере таке життя i самого Гамiда!
Кажуть, бiля Ешекдагу знову з'явився зi сво?ми хлопцями Мустафа
Чорнобородий... Плюну я на все та пiду до нього!
- Ти здурiв, Реджепе! Шайтан скаламутив твiй розум, нещасний!
Дiзна?ться про це Гамiд - пропала твоя голова, - зашипiв Юсуп i люто
крикнув на невiльникiв, що, скориставшись розмовою, зупинилися. - Крутiть
коток, проклятi собаки! Нiчого тут прислухатися! Бруднi свинi!
Невiльники знову налягли грудьми на перекладини. Заскрипiв коток,
забрязкотiли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усi
кинулися до дверей.
По дорозi вiд Аксу щодуху мчала дiвчина з кошиком у руцi. То була Iраз,
донька Бекiра. ?? доганяв Осман i намагався зловити за довгий бiлий шарф,
перекинутий у дiвчини через плеча. Позаду ?хав на конi Гамiд i щось кричав
смiючись.
Бекiр розштовхнув плечем товаришiв i побiг назустрiч. Хоча Осман мав
зброю i на голову був вищий за Бекiра, олiйник налетiв на нього, мов
яструб, i зацiдив кулаком у вухо. Iраз вирвалась iз рук охоронця i
вскочила в гурт людей.
Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його круглому
ситому обличчi промайнув подив. Та враз охоронець налився кров'ю i
накинувся на Бекiра з нагайкою. Посипалися градом важкi удари.
- Стривай, Османе, - спинив його Гамiд, пiд'?жджаючи на красивому конi.
- Я хочу поговорити з Бекiром. Облиш свiй нагай!
Осман, кленучи все на свiтi, вiдiйшов убiк. Бекiр теж не хотiв
залишатися в боргу i бажав сво?му кривдниковi звернути шию, здохнути, як
паршивому собацi, або пiдхопити десяток щонайгiрших болячок.
- Та замовкнiть, дияволи! - гаркнув на них Гамiд, злазячи з коня.
Бекiр рушив до олiйницi. Гамiд не вiдставав од нього.
- Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекiре, - сказав Гамiд. Скiльки ?й рокiв?
- П'ятнадцять, ага, -вiдповiв похмуро Бекiр.
- Ти мiг би давно позбутися боргу, коли б послав ?? в замок на роботу.
Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремi...
Вони зупинилися на горбочку.
- Йок! Йок! - вигукнув Бекiр, рвучко повертаючись обличчям до спагi?. Не чiпай ??, Гамiд-бею! Вона ще молода, з не? вистача? роботи вдома. У
мене хвора дружина...
Але Гамiд наполягав на сво?му.
- Ти вже багато рокiв вiдробля?ш позичку, яку взяв на будiвництво хати,
Бекiре, а борг не зменшу?ться, бо, крiм того, треба ще ?сти й пити... А
так ти заразом позбувся б його, як болячки! Подумай!
- Я сам вiдроблю тобi свiй борг, Гамiд-бею! Я працюватиму ще два роки,
але доньки в замок не пошлю! То мiсце не для молодих дiвчатi
Гамiд спалахнув.
- Думай, що мелеш, Бекiре! - вигукнув роздратовано. - Однак рано чи
пiзно муситимеш послати ?? до мене. Борг давно прострочений... Ну, чого
упира?шся? Одумайся!
- Нi, Гамiд-бею, цього не буде! - рiшуче вiдповiв Бекiр. - Усiм вiдомо,
що дiвчат, якi слугували в замку, нiхто не бере замiж! Невже ти хочеш
зробити нещасними зразу чотирьох людей:
мене, мою дружину, доньку i ?? жениха Iсмета?
- Поганий собако! - верескнув спагiя. - Ти ще пожалi?шi Я не забуду цих
слiв!.. Паршива свиня, смердюча гi?на, як ти смi?ш базiкати таке про свого
господаря?.. Даю тобi тиждень для сплати боргу! Якщо не сплатиш чи не
вiдробиш разом зi сво?ю дружиною i дочкою, я викину тебе з хати i вижену з
Аксу!
- Ла хавла? - пiдняв догори руки Бекiр. - Хай буде те, що ма? бути! Але
дочки я тобi не вiддам! Вiзьмеш ?? тiльки пiсля мо?? смертi, Гамiд-бею! Це
мо? останн? слово!
Бекiр сказав це так рiшуче, що всi з подивом глянули на нього. До цього
часу вiн нiколи нi в чому не суперечив нi Гамiдовi, нi його охоронцям, що
нi на крок не вiдступали вiд хазя?на. Тому Гамiд, вважаючи його за
розумного i досвiдченого олiйника, настановив старшим над iншими батраками
i невiльниками. Виконував вiн свою роботу старанно, i Гамiд був ним
задоволений. А зараз просто не можна впiзнати Бекiра - очi палають, кулаки
стиснув, скажи йому ще слово - так i вчепиться в горлянку!
Гамiд нiчого не вiдповiв. Тiльки пильно глянув на Iраз, що визирала
з-за плечей олiйникiв, мов злякане звiрятко, скочив на коня i погнав
чвалом. Осман поколивав слiдом.
- Собака! Брудна свиня! - прохрипiв Бекiр. - Я вiльний турок, а вiн
хоче перетворити мене на раба. Вiн хоче посягнути на честь мо?? доньки i
на мою честь! Але ми ще побачимо, чий день буде довший! Недарма з'явився
Мустафа Чорнобородий у наших краях: вiн знайде стежку i до замку Аксу.
- Хвалилася курка, що буде на байрамi в турка, та й справдi побувала смаженою на столi! - охолодив його запал Юсуп. - Ти даремно роздражнив
цього дикого кабана! Тепер не жди вiд нього iющади. А можна було обiйтися
ладком - вiн i не приставав би до Iраз. Вiн правовiрний, i серце у нього
таке, як i в нас...
- Вiн звiр, а не людина! I серце в нього кам'яне! - вигукнув Реджеп. Рожна йому в бiк - ото i вся з ним мова!
Бекiр обвiв усiх довгим каламутним поглядом i враз якось зiв'яв. Плечi
опустилися, на обличчi з'явилася винувата посмiшка.
Вiн пiдiйшов до Iраз, обняв ?? за плечi, нiби хотiв захистити вiд
нещастя, вiдiбрав кошик з ?жею i тихо сказав:
- Сiдай отут у холодку i чекай на мене - додому пiдемо разом!
Дiвчина сiла на лавочцi пiд стiною олiйницi, а робiтники, товплячись у
низькi дверi, почали заходити в примiщення.
"Он яка Туреччина, - подумав Арсен, кладучи закованi руки на балку i
напираючи на не? грудьми. - I тут, як i в нас, бiднi низом, а багатi горою! Правда мовчить, зцiпивши зуби, а кривда безсоромно розперезалася i
слiпо, нахабно бреде по людських горбах".
За тi кiлька тижнiв, що Арсен працю? в олiйницi, вiн змiцнiв пiсля
перебування в пiдземеллi, випитав у Бекiра, якими шляхами найзручнiше i
найшвидше можна добратися до моря, i почав подумувати про втечу. Його нiщо
не лякало: нi злигоднi в дорозi, нi переслiдування, нi навiть загибель.
Хотiлось одного: щоб на той час не було дома Гамiда. Але хазя?н, зда?ться,
ближчим часом нiкуди не збирався ви?жджати. I це ускладнювало здiйснення
давно обдуманих намiрiв^
Увечерi, коли Бекiр привiв невiльникiв до фортецi, Осман розлютувався.
Навiть у сутiнках було видно, як гнiвно блиснули його круглi очi. Вiн
пхнув Бекiра в спину i почав виштовхувати за ворота.
- Геть звiдси, негiднику! I не потикай сюди свого кривого носа,
червонопикий лисе!
У Бекiра справдi нiс дивився трохи набiк, а вимазане в олiю обличчя
вiдбивало червоною мiддю.
Бекiр огризнувся:
- Забери руки. Османе, а то дуже довгi ма?ш!
- Що ти хочеш цим сказати? Що вкоротиш? Га? - Вiн знову штурхнув Бекiра
в спину, так що той засторцював до ворiт. - Iди, iди, - там я тобi покажу,
скiльки важить мiй кулак, дурню!
Лаючись, Осман випхнув Бекiра за ворота. На деякий час невiльники
залишилися самi. Пан Спихальський i Квочка сiли в знемозi пiд стiною на
кам'яну плиту, а Арсен вiдiйшов убiк i зупинився перед вiкном, де колись
бачив Адiке.
З того часу дiвчина з'явилася у вiкнi ще раз i, як йому здалося,
зробила рукою якийсь знак. Але наглядачi швидко загнали невiльникiв у
погрiб, i вiн не зрозумiв, що вона хотiла сказати. Вiтала його? Чи ще раз
дякувала за порятунок? А може, поманила, щоб пiдiйшов ближче, i знову
кинула б шматок пирога?
У вiкнi промайнула легка тiнь. Адiке! З-пiд покривала показалась бiла
рука, i на землю полетiла якась маленька чорна рiч.
Арсен оглянувся - чи нiхто не слiдку?? А потiм швидко нагнувся. Серце
радiсно тьохнуло: то був ключ вiд кайданiв! Вiн сунув його в кишеню i
вдавано байдуже почав розглядати галерею, в душi сподiваючись побачити ту,
котра заради нього так ризикувала. Але у вiкнi вже нiкого не було. Дiвчина
зникла.
Окрилений радiсною надi?ю на визволення, вiн не звертав уваги на лайку
i штурхани, якими розлютований Осман заганяв ?х у погрiб. У головi без
угаву дзвенiла думка: "Незабаром буду вiльний! Незабаром буду вiльний! А
там усе залежатиме вiд щастя. Тiльки б дiстатися до моряi Я мушу виконати
наказ Сiрка! Обов'язково мушу!"
- Ти чого це такий раденький? - спитав Квочка.
- Пригадав, що рiк тому його вгощали варениками з сметаною... Тепер
при?мно облизатися, прошу пана! - засмiявся Спихальський.
У погребi зашелестiв смiшок, але Арсен не образився. Лiг на сво? мiсце
навпроти вiконця пiд стiною, заклав пiд голову руку й задумався. Треба
серйозно обмiзкувати всi можливостi втечi. Тiкатиме сам. Пiймають - нiхто
не нарiкатиме на нього. Випечуть очi - йому одному. Та самому й легше
всюди пройти i сховатися... А головне - на нього покладено таке важливе
завдання! Без виконання його вiн не може, не ма? права повернутися на
батькiвщину!.. Ключа ж обов'язково вiддасть товаришам. Захочуть тiкати хай скористаються!..
Вiн уявив себе без кайданiв - i тихий усмiх заблукав на стомленому
обличчi. Очi поволi склеплювалися. Розслаблене тiло при?мно нило. На мить
в уявi зринула гнучка постать Адiке, вiн простягнув до не? руки, пiшов
назустрiч, та раптом спiткнувся i полетiв у якесь чорне бездонне
провалля...
На другий день опiвднi почало збиратися на грозу. В повiтрi зависла
важка задуха. На пiвночi, в горах, загримiло. Небо встелили чорнi, з
багряно-бурим вiдсвiтом хмари, ?х раз у раз розтинали слiпучо-бiлi
блискавицi. I хоча над Аксу яскраво свiтило сонце, батраки-каратюрки
занепоко?лись.
- Буде сель, - сказав Реджеп. - Треба йти додому, поки не пiзно.
Арсен не знав, що таке сель i чому так стривожилися турки.
- Справдi, буде сель, - сказав Бекiр i, поглянувши на купу пiдсмаженого
сiм'я, додав: - Давайте швидше закiнчимо i пiдемо? Не можемо ж ми кинути
оце все так!..
- А чому б i нi? - спитав Реджеп. - Не тво? ж... Хай лежить до завтра!
Шайтан його не забере!
- Коли б не вчорашня сутичка, - вiдповiв Бекiр. - А тепер страшно...
Дiзна?ться Гамiд - буде менi ще гiрше. А втiм, я вас не тримаю. Iдiть! Ми
з урусами самi закiнчимо...
Коли всi пiшли, Бекiр гаряче взявся за роботу. Поспiшав, лiтав, мов на
крилах. Насипав насiння у полотнянi ворочки, закладав пiд прес. На його
круглiй голенiй головi рясно виступив пiт. Загорiле худе обличчя
розпашiлося.
Невiльники не вiдставали теж. Бекiр завжди добре ставився до них, i ?м
хотiлося допомогти йому в бiдi. Все ж роботу закiнчили тiльки перед
вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутiнки.
Селище, де жив Бекiр, лежало на протилежному боцi невеликого тихого
струмка Аксу, що впадав у Кизил-Iрмак. Його завжди переходили вбрiд, або
по великих сiрих валунах, що виступали з води. А тепер вiн перетворився на
глибокий бурхливий потiк, що вирував, котив камiння, нiс на сво?х хвилях
вирванi з корiнням дерева, кущi i всiляке смiття.
Бекiр прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:
- Сель!
Невiльники теж прискорили ходу. Перед ними вiдкрилася сумна картина.
Увесь лiвий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою.
Високi буруни руйнували глинянi халупи й хлiви каратюркiв, поглинали ?хнiй
мiзерний бiдняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана
худоба.
Арсен з товаришами пiдiйшов до Бекiра, що стояв над водою, охопивши
руками голову. В його чорних очах свiтився безмежний вiдчай.
- О аллах, там у мене хвора дружина й донька! - простогнав розпачливо.
- Сель уже пiдступа? до нашо? хатини! Ще хвилина - i знесе ??... Чу?те, як
кричать люди? Вони виносять усе найцiннiше, виганяють скот... А хто
допоможе мо?м?
- Люди допоможуть i тво?м, - втiшив його Арсен. Але Бекiр безнадiйно
махнув рукою:
- Ти сам бачив, як допомогли менi мо? сусiди. Знялись - i пiшли, а ти
лишайся, як хочеш... Нi, треба якось перебратися на той бiк. Аллах
допоможе менi - я вмiю плавати... I тут, зда?ться, не так глибоко. А ви, -
звернувся вiн до невiльникiв, - iдiть самi до замку... Ви ж не втечете,
правда?
Вiн ступив у воду i, жахаючись вируючо? каламутi, поволi почав
переходити рiчку. На серединi спiткнувся - i поплив. Сильна течiя
пiдхопила, закрутила у вирi, понесла до Кизил-Iрмаку. Бекiр намагався
пливти, але безуспiшно. Його зносило на середину потоку. Раптом вiн зник
пiд водою. Потiм зразу ж виринув, i над шумом i ревом повенi пролунав
жахливий крик:
- А-а-а!..
Той крик ударив Арсеновi в серце. Вiн кинувся вниз.
- Ти здурiв! Куди? - крикнув Квочка.
Та Арсен уже був у водi. Коли б хтось рiк тому сказав, що запорожець
Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, вiн перший обiзвав би
такого вигадника дурнем. А от довелось!
Йому пощастило. Мимо прокотилося кiлька валунiв, але жоден не зачепив.
Важкi кайдани тягнули донизу, обривали шкiру на ногах i руках, та вiн не
зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того мiсця, де востанн?
бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекiр, на цей раз
дуже прислужилася сво?му хазя?новi: на хвилях замаячили ?? поли, i Арсен
схопив ?х, а потiм витяг i самого хазя?на. Вiдчувши пiд ногами землю, узяв
його на плечi i понiс на той бiк.
Бекiр довго вiдпльовувався водою, стогнав. Потiм розплющив очi.
Побачивши схилене над собою обличчя невiльника, слабо усмiхнувся:
- Спасибi, друже... Допоможи пiдвестися... Треба йтиi Рятувати сво?х!
Вони пiшли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, i
Арсен вирiшив залишитися тут до ранку.
Густiшали сутiнки. На чистому небi розгоралися зiрки. Вдалинi чорними
примарами здiймалося громаддя гiр. З селища долiтали крики людей, рев
худоби i завивання собак.
Бекiр i Арсен звернули у вузеньку бiчну вуличку. Тут вода доходила до
пояса. Попереду хтось бовтався i лаявся, не знаходячи в темрявi дороги.
Десь жалiбно нявчала на покрiвлi кiшка. По вулицях, вигороджених глиняними
тинами, пливло рiзне лахмiття, солома, сухий хмиз.
За рогом вони наткнулись на темну постать.
- Це ти, Бекiре? Поспiшай! У тебе нещастя...
- Яке? - кинувся той.
- Зникла Iраз.
- Втопилася? О аллах!
- Нi, ?? схопили Гамiдовi люди.
- Гамiдовi люди? Прокляття! - Бекiр простягнув до неба худi руки. Невже це правда? О аллах, як же ти допустив до цього? Як же ти не вразив
громом тих смердючих шакалiв? Моя Iраз, моя ?дина втiха!..
Вiн кинувся вперед, охоплений вiдча?м. Арсен ледве встигав за ним.
Ще здалеку вони почули жiночий плач. Бекiр мов несамовитий закричав:
- Гюрю, чому ти не вберегла Iраз? Як це трапилось? Гнiв аллаха на твою
голову, нещасна! Чому ти не вберегла Iраз?
Розпатлана мокра жiнка впала на плече Бекiра, забилася в нестримному
риданнi:
- Я не пускала ??... Вона сама вийшла на Аксу прати шмаття... О моя
донечко!.. Там ?? i схопили...
- Хто?
- Осман... Хто ж iще?
- Скажений собака! А Iсмет уже зна??
- Зна?... Страшно дивитися на нього. Прибiгав рятувати мене вiд повенi.
Взяв деякi клунки i вигнав скотину... Та ось вiн знову йде!
До них пiдiйшов забрьоханий юнак. Не вiтаючись, тихо запитав:
- Ага Бекiр, про Iраз нiчого нового не чули?
- Нiчого...
- Я вб'ю Гамiда!
- Нi, це я повинен його убити! - сказав Бекiр твердо.
- Тодi ми вб'?мо його разом! Я не заспокоюся доти, поки не обмию сво?
руки його скаженою кров'ю!
- Гаразд, синку. Ми це дiло зробимо разом, - погодився Бекiр.
Вони стояли по груди в водi i розмовляли так, нiби йшлося про купiвлю
бичка чи по?здку на базар.
- Про що ви говорите! - вигукнула Гюрю. - Не додавайте до одного лиха
iншого. Рятуйте майно. Незабаром усе затопить.
Чоловiки мовчки взяли мокрi клунки i побрьохалися в темiнь ночi. Арсен
з лантухом пiд рукою йшов позаду.
По пiдгiр'ю палахкотiли багаття. Снували люди. Ревла налякана худоба.
Нiхто не спав.
Бекiр кинув свою ношу бiля Реджепового багаття. Люди розступилися,
даючи йому мiсце. Всi вже знали про його горе i щиро спiвчували йому i
Гюрю. Навiть черствий набожний Юсуп пройнявся гнiвом до Гамiда.
- Не сумуй, Бекiре, - сказав вiн. - Аллах покара? того розбiйника! Нашi
сльози вiдiллються йому на тому свiтi!
- До того свiту довго чекати. Вони вiдiллються йому кров'ю ще на цьому
свiтi! - вигукнув Iсмет, викручуючи мокрий одяг.
Юсуп пожував сухими губами, нiби роздумував, що б йому сказати у
вiдповiдь, але, так нiчого й не придумавши, одiйшов мовчки вiд гурту.
Гюрю трясла пропасниця. Вона страшно кашляла, ?й дали сухий одяг,
закутали в теплу вовняну хустку, та це мало допомагало. ?? очi блищали
хворобливим блиском, а на худих блiдих щоках виступили малиновi плями.
Вона лежала поблизу вогню i тремтiла вiд холоду, що пiдкрадався до ??
висохлого тiла.
Бекiр тримав руку дружини в сво?й руцi i вiдчував, що це кiнець. Давня
хвороба, яку вселив у не? шайтан, втрата Iраз доконали бiдну жiнку.
- Гюрю, рiдна моя, втiхо мого серця, - шепотiв вiн, вдивляючись
божевiльним поглядом у змучене обличчя дружини. - Не йди вiд мене! Не
тiкай у кра?ну предкiв наших! У кра?ну райських снiв!.. Ми ще розшука?мо
нашу Iраз!.. Нашу пташку!.. Ми ще будемо щасливi!.. Чу?ш, Гюрю?
Гюрю чула, але вiдповiсти не мала сили. По холонучих щоках текли скупi
сльози, що проти полум'я здавалися прозорими краплинами кровi.
- Гюрю! - вигукнув Бекiр. - Клянусь бородою аллаха, я вiдомщу Гамiдовi
за нашу Iраз i за тебе! Я вже не повернуся в Аксу, хай буде прокляте це
наймення! Я помчу до Ешекдагу!.. Там Мустафа Чорнобородий збира?
каратюркiв-бiдарiв, щоб вiдплатити нашим кривдникам!.. Ти пам'ята?ш
Мустафу, Гюрю? Нашого давнього безталанного сусiду... Вiн довгий час
переховувався в чужих краях пiсля невдалого нападу на спагiю, а тепер
знову з'явився тут... Його шабля знайде дорогу до серця Гамiда. Я допоможу
йому в цьому. Аллах свiдок!
Гюрю заплющила очi i заперечно похитала головою:
- Не проливай кровi, Бекiре. Аллах покара? тебе за це! Та Бекiр,
розпалений гнiвом i власними пекучими словами, не слухав ??. Схопивши
Iсмета i Реджепа за рукава, гаряче шепотiв:
- Ми засмажимо Гамiда на вогнi, мов жирну дрофуi Ви чу?те? Я хочу
бачити, як вiн конатиме! Як проситиме у мене пощади! Але пощади йому не
буде! Не буде - хоч би аллах потiм кинув на мою голову всi кари - земнi й
небеснi!.. Ви пiдете зi мною, друзi?.. Ти, Iсмете, пiдеш?
- Пiду!
По сухому блиску очей i по мiцно стулених вустах видно було, що вiн не
вiдступить од сво?х слiв.
- А ти, Реджепе?
Реджеп промовчав. Тiльки виразно глянув на дружину, що саме,
вiдвернувшись, годувала немовля, а потiм ствердно кивнув головою.
Арсен вслухався в цю розмову i з подивом вiдзначив у думцi, що люди
скрiзь у горi однаковi. Горе зближу? ?х, розкрива? серця. Подумав також
про те, що зараз дуже зручно втекти. Ключ вiд кайданiв у кишенi. За нiч
одiйде вiд Аксу верст за сорок - i шукай вiтра в полi! Треба тiльки
непомiтно вийти з табору... Але, згадавши про товаришiв, облишив цю думку.
Нi, треба обов'язково передати ?м ключ. Може, ще кому всмiхнеться доля i
пощастить добратися додому? Врештi, нема?, мабуть, жодного невiльника,
який не думав би про втечу, про визволення. Всi мрiють про волю, марять
нею. Тож вiн мусить допомогти товаришам.
Вiн сидiв вiддалеки i, задумавшись про сво?, уже не чув, що говорив
Бекiр. Сон поволi склепив йому обважнiлi повiки. Так, сидячи, i заснув...
Прокинувся вiд голосного плачу Бекiра. Вогнище догорiло. Жеврiли,
потрiскуючи, головешки. Навколо юрмилися люди. Позаду чулося зiтхання i
схлипування жiнок.
Арсен схопився на ноги i заглянув через голови. Там, у колi, на чорному
саванi, лежала нерухомо Гюрю. Бiля не? кричав, б'ючи себе в груди, Бекiр.
На сходi пiднiмався край неба.
Сель спав так само швидко, як i нахлинув.
Вранцi, коли зiйшло сонце. Арсен поволi пiшов понад берегом
Кизил-Iрмаку. Чалапав по рiдкому глею, тягнучи обважнiлi кайдани.
Над рiкою здiймався рожевий ранковий туман. Глухо воркотiли каламутнi
води. ?хнiй шум нагадував рокiт Днiпровських порогiв.
Арсен зупинився над обривистим берегом, дихаючи на повнi груди запашним
весняним повiтрям, тiшачись волею i широкими кра?видами, що вiдкривалися
вдалинi.
Зненацька позаду пролунав тупiт коней.
- Ось де вiн, Гамiд-бею! - почувся радiсний оклик Османа. Пiймали-таки, собаку!
Три вершники пiдскочили до Арсена.
- А я й не думав тiкати, - пояснив вiн. - Я ввечерi рятував Бекiра,
коли той топився, перепливаючи Аксу. Там i заночував... Та Гамiд люто
вигукнув:
- Не викручуйся, гяуре! Нiхто не примушував тебе рятувати того
негiдника. Хай би був потонув!.. Ти знав, що кожного вечора мусиш бути в
замку? Тебе не навчило перебування в казематi? Ти примусив нас усю нiч не
спати!.. Гей, хлопцi, вiдрiжте йому вухо! Тодi пам'ятатиме, що вiн раб. Та
й iншим буде наука!
Осман схопив невiльника за плече, йому на допомогу кинувся Кемаль, на
ходу виймаючи з-за пояса невеликого кривого ятагана.
Арсен метнув швидкий погляд навкруги, мов шукав порятунку, i раптом,
вiдштовхнувши наглядача, плигнув з високого берега вниз, у рудi води
Кизил-Iрмаку.
- Держiть його! Ловiть! - закричав Гамiд, не злазячи з коня. - Гей, ви,
неповороткi вiслюки, наздоженiть собаку!
Швидка течiя пiдхопила втiкача i понесла на середину рiки. Охоронцi
бiгли понад берегом, кидали камiнням. Та жоден з них не влучив. Вони,
напевно, жалiли, що не взяли з собою лукiв або пiстолiв, бо тепер тiльки
стрiла чи куля могла наздогнати невiльника.
Посеред рiки Арсен вiдчув пiд ногами мiлину i зупинився перепочити. Це
було дуже до речi, бо, хоча вiн плавав, як риба, залiзо тягнуло на дно.
Гамiд кричав з берега:
- Все одно не втечеш, рабе! Повертайся назад, поки не пiзно? А то
поплатишся життям!
Арсен мовчки дивився на розлютованого хазя?на, i гнiвнi думки хвилювали
його серце. В одну мить пригадав усе те погане, що чув про спагiю i що сам
зазнав вiд нього, i аж затремтiв. Чому досi не вбив мерзенну тварюку! Ця
людина скрiзь сi? кривду, всiм приносить нещастя i завжди виходить суха iз
води!
Вiн погрозив Гамiдовi кулаком, пiдiбрав ланцюг i кинувся у бурхливу
течiю вузько?, але небезпечно? протоки.
Протилежний берег був похмурий, пустинний. Нiде нi душi! До само? води
понависали дикi кам'янi скелi, подекуди порослi кущами кизилу та дроку.
Звенигора ледве видерся нагору. Гамiд усе ще гарцював конем на тому
березi, а охоронцi бiля олiйницi лаштували човен. Отже, незабаром
перепливуть на цей бiк. Тепер надiя - на власнi ноги!
Швидко дiставши ключа, вiдiмкнув кайдани, жбурнув ?х у кущi i, не
гаючись, кинувся навтьоки.
Бiг до самого полудня без вiдпочинку, не вiдчуваючи нi втоми, нi
голоду. Страх пiдганяв його. Вiн боявся переслiдувачiв, випадкових
перехожих, бо вони могли затримати його, боявся заблудитися i повернутися
назад до рiчки, страшно було зiрватися зi скелi i переламати ногу чи руку.
Тепер, коли вiн дихнув свiжим повiтрям свободи, коли зарожевiла надiя
вирватися з неволi, вiн боявся яко?сь несподiвано? перешкоди, що могла б
усе звести нанiвець.
Iшов без вiдпочинку до самого вечора. Обминув два селища, непомiченим
прокрався повз виноградники, де працювало кiлька жiнок i пiдлiткiв,
перетнув сухий непривiтний гiрський кряж i, нарештi, зупинився на нiчлiг у
лiску. На товстому розкарякуватому деревi намостив з гiлля й листу гнiздо
i, хоча допiкав голод, заснув мiцним безпробудним сном.
Прокинувся, коли сходило сонце. Лiс дзвенiв пташиним спiвом i
щебетанням. Не гаючи нi хвилини, спустився на землю, пожував гiркувато? з росою - трави, щоб утамувати спрагу, i пiшов насупроти сонцю.
Мiсцевiсть почала поволi змiнюватись. Гiрськi кряжi лишались позаду.
Перед утiкачем вiдкрилася горбовиста рiвнина, на якiй подекуди стирчав
кущик колючого терну чи молодого полину. Не поспiшав. Погонi не було та,
напевне, й не буде, - мабуть, не натрапила на слiд.
Другу нiч провiв у печерi, заклавши вхiд брилами камiння, бо кiлька
разiв чув виття гi?н i шакалiв. Сон був нетривкий, з кошмарами, та все ж
вiдновив трохи сили, а хмарний ранок вселив надiю, що буде дощ.
Видершись на крутий шпиль, подивився довкола. Позаду синiли гори, але,
хоч там була вода, повертатися до них було i далеко, i небезпечно: ще
нарветься на переслiдувачiв. Попереду - безмежна пустеля, суха, безлюдна.
Лиш лiворуч, в далекiй iмлi, невисокi гори. Ну що ж, туди! Там, напевно,
можна знайти воду i ?жу. А в них зараз порятунок. Особливо - у водi. Отже,
тiльки тудиi
Iшов швидко. З пологих схилiв бiг пiдтюпцем. З надi?ю поглядав на сiре
хмарне небо, чекав вiд нього хоч краплини дощу. Та хмари блiдiшали,
танули, i незабаром крiзь них блиснули першi ранковi променi сонця.
Опiвднi Арсеновi здалося, що далi йти не зможе. Всерединi палить
нестерпним жаром. У скронi буха? гаряча, мов розтоплене олово, кров.
Безжалiсне сонце висмокту? з тiла останнi краплини вологи, немилосердно
пече неприкриту голову. Ноги пiдламуються в колiнах, вiдмовляються нести
обважнiле тiло.
Але вiн не зупиня?ться. Нi, нi, тiльки не зупинитися, не впасти, бо то
- смерть!
Йому ввижа?ться, як вiн лежить десь тут, на кам'янистiй, розпеченiй, як
присок, землi i до нього пiдкрадаються шакали та гi?ни. В руках i ногах
нема? сили звестися, вiдiгнати звiрiв, якi вичiкують тi?? хвилини, коли
можна буде поласувати нежданою здобиччю. А потiм прилетять
орли-стерв'ятники, обглемедають те, що залишиться од звiрiв, i рознесуть
бiлi костi в рiзнi кiнцi пустелi. Бр-р-рi!
Нi, йому нiяк не можна тут загинути. Десь далеко-далеко, на Укра?нi,
його вигляда? ненька. Виходить на високий шпиль над Сулою i довго дивиться
в степ - чи не ?де Арсен, ?? син коханий, ?? надiя? Потiм мовчки
спуска?ться вниз, до хатини, розмовля? з дiдусем i Стехою. Нарештi ляга?
спати. Але сон десь бариться, не йде до не?, бо туга оповила ?? серце, а
непрошенi сльози, мов ропа, до ранку ви?дають очi. Нi, вiн мусить
перебороти все, навiть смерть, мусить iти далi, щоб одного радiсного дня
усмiхнулася вiд щастя ненька i ластiвкою впала синовi на груди.
Йому не можна безслiдно зникнути ще й тому, що на совiстi лежить
важкий, наче камiнь, обов'язок перед кошовим Сiрком, перед усiм сiчовим
товариством. Гай-гай, як покладався на нього кошовий отаман! Як надiявся,
вiрив, що по?здка буде успiшна, що Арсен i брата з неволi викупить, i
важливi вiстi привезе з Туреччини... Та не так сталось, як гадалось!
Замiсть щасливого повернення, сам потрапив у неволю, як стрепет у сильце.
Що то дума? кошовий? Вигляда?? Сподiва?ться? Жде? Марнi надi?: нескоро,
мабуть, доведеться козаковi ступити на рiдну землю. Та й чи доведеться? А
все з-за Чорнобая!
Чорнобай - ось ще хто мiцно трима? його на свiтi! Пекуча ненависть
розпира? груди, штовха? все вперед i вперед! Вижити, повернутись - i
зустрiтися з недолюдком вiч-на-вiч!
Арсен витира? брудним рукавом обличчя, облизу? розпухлим, нiби
повстяним, язиком порепанi губи i вперто йде далi.
Четвертого дня пiсля полудня, зовсiм знесилений, видерся на гребiнь
гори i побачив широку розлогу долину, на протилежному боцi яко? паслася
велика отара овець.
Серце радiсно забилося. Там люди! Там вода! Пастухи нiколи не вiдходять
вiд не? далеко. Поблизу, напевно, ? колодязь або струмок, де вони
напувають овець.
Вiн зупинився i перевiв дух. На радощах мало не кинувся бiгти вперед,
але вчасно подумав, що зустрiч з пастухами може скiнчитися для нього
неволею. Пастухи, безперечно, озбро?нi луками, списами, ножами, а в нього
тiльки голi руки, та й тi ледве пiднiмаються вiд утоми, голоду й спраги.
Козак перетворився на мисливця, що вислiджу? дичину. Обережно,
ховаючись за кожяий кущик, за кожну брилу, що траплялась на шляху, почав
кружним шляхом наближатися до отари. В головi стугонiло, руки й ноги
тремтiли. Але вiн пiдповзав усе ближче i ближче.
Найкраще було б звернути вбiк i сусiдньою долиною обiйти пастухiв, але
Арсен вiдчував, що в нього не вистачить сил зробити це. Крiм того, вiн
запримiтив пiд скелею над багаттям закiптю-жений казанок, з якого долинув
при?мний лоскотливий дух вареного м'яса. Той казанок мов приворожив
утiкача.
Майже пiвгодини потратив на те, щоб наблизитись до багаття непомiтно.
Iшов з пiдвiтряного боку. З гострим каменем у руцi прича?вся за вапняковою
брилою, вичiкуючи слушного часу, щоб стукнути пастуха по головi.
Бородатий пiдстаркуватий пастух у поношеному джеббе i гостроверхому
повстяному кауку довгим блискучим ножем помiшував у казанку. Потiм вiдклав
ножа вбiк, витяг iз шкiряно? торбини вузлик iз сiллю i почав присолювати
вариво, мугикаючи собi пiд носа якусь пiсеньку.
Це був слушний час для нападу. Зайнятий сво?ю справою, пастух не чув
тихих скрадливих крокiв позад себе. Арсен на мить зупинився, нiби
збираючись iз силою перед сутичкою. Поволi занiс над головою камiнь. I в
цей час його нiби щось ударило в груди:* рука з каменем затремтiла й
опустилася вниз. До свiдомостi долинула рiдна, знайома ще з дитинства
пiсня:
Iдуть воли iз дiброви, А овечки з поля. Розмовляла дiвчинонька З
козаченьком стоя.
Вiн подався наперед i глухо скрикнув:
- Брате! Земляче!
Пастух вiд несподiванки випустив торбину з сiллю й отетерiло глянув на
важенний камiнь, що упав бiля нiг незнайомця.
- Свят, свят, свят! Чи тварюка ти, чи марюка - згинь к бiсовiй мамi! пробурмотiв вiн, вiдступаючи назад.
Арсен з подивом i радiстю пiзнав у пастуховi Свирида Многогрiшного.
Поспiшив заспоко?ти його:
- Не бiйся мене, дядьку Свириде, я такий же невiльник, як i ти...
Пам'ята?ш запорожця Звенигору?.. У Гамiда, будь вiн проклят, погибали
разом... А зараз помираю вiд спраги... Пити!.. Ради всього святого, дай
менi пити! А потiм розповiм, як тут опинився...
Пастух, усе ще недовiрливо поглядаючи на обшарпаного, зарослого,
здичавiлого незнайомця, в якому важко було пiзнати дужого запорожця, витяг
з-пiд кошми овечий бурдюк i дерев'яну чашку, налив сивуватого овечого
молока, розбавленого водою.
- Пий, це айран-Арсен жадiбно припав до чашки, одним духом опорожнив:
айран вiдгонив бурдюком, але був прохолодно-кислуватий i добре тамував
спрагу. Пiсля четверто? чашки вiдчув полегшення. Вогонь, що пiк у грудях,
поволi почав затухати...
Вiн сiв бiля багаття. Тепла п'янка млiсть розлилася по всьому тiлу. З
казанка запахло розвареним м'ясом i лавровим листом. Арсен втягнув
нiздрями запашний дух, наперед смакуючи ситий обiд. Це помiтив
Многогрiшний i гукнув свого напарника, що був коло отари.
- Гей, хлопче, ходи обiдати!
Через кiлька хвилин пiдiйшов другий пастух. Арсен аж об поли вдарив: то
був Яцько.
- Як ти сюди потрапив, братику? Хлопець упiзнав козака. Очi його
заблищали вiд радостi, нiби вiн зустрiв рiдного батька.
- Нас Гамiд подарував зятевi Ферхаду. Не хотiлося ?хати вiд сво?х
людей, думав, пропаду. Аж вийшло на краще. Мене поставили пiдпасичем до
дядька Свирида. - I тихо додав: - Дядько Свирид став потурнаком... Через
те йому деяка полегкiсть. Бачиш - ходимо без наглядачiв, ма?мо що ?сти й
пити, на ногах i руках не бряжчить залiзо... А iншим невiльникам - бiда!
Працюють, мов воли, а живуть у норах, як звiрi...
Тим часом Свирид Многогрiшний навитягував з казана на потрiскане i
досить брудне дерев'яне блюдо тушковано? баранини, розкинув на землi
засмальцьовану бурку:
- Прошу, земляче. Чим багатi, тим i радi.
Арсеновi здалося, що нiколи в життi не ?в нiчого смачнiшого. Пастухи
пiдкладали йому бiльшi й нiжнiшi шматки м'яса, якi вiн запивав кислуватим
айраном. Коли втамував голод, розповiв землякам про втечу вiд Гамiда i
поневiряння в пустелi. Подиву слухачiв не було меж. Яцько дивився на
Звенигору з захопленням. Дiзнавшись, що втiкач за три днi перетнув
безводну пустелю, вигукнув:
- Не може бути! Тут майже п'ятдесят фарсахiвi Турки це нагiр'я
називають Карашайтаном - чорним чортом, бо не один смiливець знайшов там
загибель.
- Менi пощастило, я натрапив на вас, - усмiхнувся Арсен. - Iнакше б i я
наклав головою.
Пiсля ситого обiду його потягло на сон. Очi злипалися, голова падала на
груди.
Це помiтив Многогрiшний.
- Е-е, друже, ти не тiльки пити i ?сти захотiв, а й спати... Ось я
простелю тобi в холодочку - i спи на здоров'ячко?
Вiн розiслав пiд скелею кошму, в узголiв'я помостив джеббе. Арсен лiг,
з хрускотом розправив стомлене тiло.
- Розбудите, коли що, - попросив пастухiв, засинаючи. Вiн проспав мало
не добу i прокинувся вiд того, що хтось шарпав за плече. Розплющивши очi,
побачив перелякане обличчя
Яцька.
- Арсене, вставай! Тiкай за скелi! ?де наш хазя?н Ферхад! - шепотiв
хлопець.
Сон - мов рукою зняло. Миттю схопився на ноги. Та тiкати вже було
пiзно. До них галопом пiд'?хав молодий круглолиций турок на карому конi.
Арсен зразу впiзнав Ферхада. На ньому був дорогий одяг з тонкого синього
сукна. На головi - бiлий тюрбан, на боцi - крива шабля, всипана
дорогоцiнним камiнням, а за поясом - пiстолi, оздобленi перламутром. Кiнь
важко поводив спiтнiлими боками: видно, верхiвець полюбляв швидку ?зду або
ж поспiшав.
- О, Ферхад-ага! Салям!- вклонився Яцько. - Ви самi? Що змусило
шановного господаря ?хати на пасовище? А де ж наглядачi?
- Наглядачi помчали до iнших отар... А я - сюди, щоб розiм'яти
застояного коня, - промовив скрипучим голосом Ферхад. - Женiть отару
додому. При?хав покупець - продавати будемо. Та не барiться! Чу?те?
- Чу?мо, - вiдповiв Яцько.
Ферхад скочив з коня.
Не звертаючи уваги на Арсена, - вiн, мабуть, прийняв його за дядька
Свирида, - кинув повiд Яцьковi. Пройшовшись бiля вогнища i розiм'явши
ноги, оглянувся i тiльки тодi помiтив незнайомця. Лице його витяглеся вiд
подиву. В очах промайнула пiдозра. Вiн поклав руку на ефес шаблi i запитав
Яцька:
- Це хто?
Яцько на мить завагався.
- Це подорожнiй, - сказав невпевнено i показав рукою в бiк пустелi. Вiн прийшов звiдти...
Ферхад обвiв поглядом заросле обличчя втiкача, розбите в дорозi взуття
i припорошений одяг. Його не задовольнила туманна вiдповiдь. Вiн пiдiйшов
ближче, витягнув уперед щелепасте обличчя, нiби хотiв обнюхати незнайомця.
- Хто ти?
- Я погонщик мулiв у караванi одного купця з Болгарi?, вiдбився вiд
каравану i мало не загинув у пустелi.
- А, гяур, - процiдив турок. - А може, ти просто втiкач-невiльник? Га?
Ану, покажи руки?
Вiн раптом схопив Арсена за рукав, закотив його i побачив червоно-сизi
рубцi вiд кайданiв.
На якусь мить турок розгубився вiд несподiванки i вiдсахнувся. Цим
скористався Арсен. Могутнiй удар у щелепу звалив Ферхада на землю.
Вирвавши у ворога з-за пояса пiстоль, ще двiчi стукнув рукiв'ям по головi.
Ферхад зiпнув ротом i затих.
Усе трапилося так несподiвано, що Яцько встиг лише вигукнути:
- О лихо! Що ж тепер буде!?
З долини бiг, розливаючи з дерев'яного вiдра овече молоко,
Многогрiшний.
Арсен скинув з себе дрантя i нарядився в дорогий одяг Ферхада, причепив
до бока шаблю, за пояс засунув пiстолi Коли прибiг Многогрiшний, то
спочатку не впiзнав козака, прийнявши його за якогось незнайомого турка, i
почав голосити над тiлом хазя?на. Та зрештою старий помiтив, що хазя?н
лежить майже голий. Вiн ошалiло глипнув на Звенигору.
- Що ти наробив, розбишако? - з кулаками налетiв пастух. - Тепер же нас
живцем з'?дять! Ти сiв на коня - та й шукай вiтра в полi! А нас... О iдоле
проклятий, ти й не зна?ш, якi муки придума? старий господар! Випустить з
нас усю кров - крапля по краплi! Сотатиме живцем з нас кишки, випече очi,
вiдрiже вуха, вирве язик!.. Нiхто ж не посвiдчить, що це не ми з Яцьком
убили Ферхада. Вся вина упаде на нас. Сьогоднi вечором або завтра вранцi
нас схоплять, як шакалiв, i закатують до смертi... О-оI
Яцько стояв збоку розгублений i мовчки спостерiгав, як дядько Свирид то
виказував Звенигорi, то кидався до тiла хазя?на, то бив з розпуки себе в
груди, рвав на головi чуприну. Арсен з посмiшкою дивився на переживання
старого, але скоро це йому набридло.
- Годi, старий! Замовкни! - гукнув сердито. - Знайшов родича, дiдько б
його забрав! Невже ти довiку найнявся до нього в найми?
- Довiку? - перепитав збентежено Многогрiшний i заклiпав маленькими
почервонiлими очима, та, бачачи, що Звенигора не збира?ться його бити,
знову пiдвищив голос: - Довiку чи нi, а ранiше строку не хочеться
помирати. Якщо тобi, запорожцю, забажалося до чортiв у пекло, то не тягни
за собою iнших!..
- Чому в пекло? Тiкайте разом зi мною! Дивись, доля усмiхнеться будемо дома!
- Дурний пiп - дурна його й молитва! - знову розсердився Многогрiшний.
- Чи ти не збожеволiв, парубче? Звiдси нiхто ще не тiкав. Треба пiвсвiту
вiдмахати, щоб потрапити додому. I всюди на тебе чига? небезпека неперехiднi рiки й моря, вiйськова стража i кожен озбро?ний турок, голод i
спрага! Легко сказати - тiкайте! А ти подумав, як це зробити?
Тут втрутився Яцько:
- Хочеш не хочеш, дядьку Свириде, а тiкати треба! Самi ж кажете закату? хазя?н...
- I ти теж? - визвiрився на хлопця Многогрiшний. - Дурню, ми тут майже
вiльнi, ма?мо що ?сти й пити. Чого тобi ще треба?
Арсена охопило обурення. Так ось як мiрку? цей проклятий по-турнак!
Начхати йому на волю, на рiдну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною,
а там - до всього байдуже. Ex, ушкварити б шаблюкою по його дурнiй головi,
щоб репнула, як переспiлий гарбуз! Та жаль - покористувався гостиннiстю.
Тому стримано сказав:
- Волi треба, дядьку Свириде. Невже тебе не тягне додому, до дiтей, до
дружини, до рiдних? А якщо ?х нема, то просто в нашi просторi степи, де
пахне чебрецем i пшеницею, любистком i ме* доцвiтними гречками!
Многогрiшний почухав розпатлану потилицю. На якусь мить в очах
спалахнув вогник, як згадка про давно втрачене життя, але зразу й погас. I
знову на Звенигору глянули спiдлоба маленькi злi очицi.
- Не каламуть мо?? душi, запорожцю! Iди собi геть!
- Ну й пiду. Залишайтесь! Хай вам грець! - вигукнув спересердя Арсен i
скочив на коня.
- Чекай! - кинувся до нього Яцько. - Я теж з тобою! Вiн стрибнув на
круп коневi, i вони вмить зникли з-перед очей ошелешеного Многогрiшного,
який, понуривши голову, залишився стояти над розпростертим тiлом свого
молодого хазя?на.
ПОРАЗКА
Кiлька днiв вони петляли по гiрських хребтах i долинах, поки добралися
до зелених схилiв Кизил-Iрмаку.
Вiдточивши на каменi кинджал. Арсен поголив голову, пiдрiзав бороду i
став схожий на турка. Гарний одяг Ферхада дуже личив йому. Схудле обличчя
з густими темно-русими бровами i трохи горбкуватим носом було красиве i
погордливе. Зустрiчнi каратюрки, здалеку забачивши вельможу, кланялися
мало не до землi.
На багатолюдних шляхах бiльшу частину путi Яцько йшов пiшки,
приторочений до сiдла. Вiн вдавав iз себе раба i, коли на дорозi
з'являлися перехожi, похнюплено плентався попереду коня. Тодi Арсен
покрикував на нього по-турецькому i замахувався нагайкою. Зате коли
звертали на безлюдну гiрську стежку, хлопець вилазив коневi на спину, i
вони мчали навскач.
Туго набитий золотими монетами гаманець Ферхада вiдкривав перед ними
дверi придорожнiх харчевень. Нiхто не наважувався приставати до знатного
мандрiвника з розпитуваннями, хто вони i куди ?дуть. Це навело Арсена на
думку перетнути таким чином усю Туреччину i досягнути Чорного моря.
На правий берег Кизил-Iрмаку вони переправилися паромом. Тепер дорога
йшла понад рiчкою: то звертала в гори, то збiгала аж до обривистого
берега. З ранку до вечора подорожнi уперто просувалися на пiвнiч, i за два
днi встигли залишити позад себе добрих двадцять фарсахiв шляху.
Одного разу, коли дорога проходила вузькою ущелиною, iз заростей ?м
наперерiз вискочило кiлька озбро?них людей. Арсен осадив коня. Чорнi
похмурi постатi з короткими ятаганами i гострими списами в руках кинулися
до нього. Переднiй схопив коня за гнуздечку, дво? наставили списи.
- Злазь, ефендi! - наказав переднiй, похмурий чолов'яга iз чорним,
подзьобаним чи то вiспою, чи окалиною обличчям. - При?хали I
Арсен сплигнув на землю, розвернувся - стусонув того в зуби. Та його
враз обеззбро?ли i зв'язали за спиною руки. Яцько стояв збоку. Бачачи, що
на нього нiхто не зверта? уваги, хлопець помалу вiдступив до узбiччя i
непомiтно шаснув у кущi.
Не встиг Арсен опам'ятатися, як йому дали пiд боки духопелiв, накинули
на шию аркан i потягли з дороги на ледь помiтну лiсову стежку.
Довго пiднiмалися вгору. Позаду вели коня. Попереду i з бокiв iшла
сторожа зi списами.
Через деякий час загiн зупинився на березi невеликого гiрського озера.
Тут сновигало чимало озбро?них людей. Пiд скелями сiрiли намети з кошми.
Горiли вогнi. Над ними на триногах висiли казани.
Посеред галявини перед печерою на барвистому килимi сидiло кiлька
чоловiк. Арсена пiдвели до них. Вони з цiкавiстю оглянули його багатий
одяг i зброю, яку во?ни поклали перед ними на килим.
- Хто ти? - спитав чорнобородий чоловiк середнiх рокiв, судячи по одягу
i збро?, напевне, старший цього загону.
- Спочатку розв'яжiть, - похмуро сказав Арсен, вiдчуваючи, як нiмiють
туго затягнутi руки.
Чорнобородий кивнув сторожi, i хтось кинджалом розрiзав мотузки.
- Крiм того, я хотiв би знати, до кого я потрапив i на якiй пiдставi
мене затримали? - знову промовив Арсен.
- Ефендi, у тебе, напевно, аллах вiдняв розумi- пiдвищив голос
Чорнобородий. - Твiй час запитувати закiнчився. Тепер вiдповiдай, хто ти?
Як тво? iм'я?
- Я невiльник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точнiше.
- О!- Чорнобородий багатозначно пiдняв вказiвний палець. - Я ж казав,
що ефендi зi страху втратив глузд або насмiха?ться з нас. Але даремно вiн
хитрусi Адже його iм'я вибите на цiй збро?, яку вiдiбрали у нього мо?
во?ни. Чи не так, високоповажний ефендi Ферхад?
- Я не Ферхад, - почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову.
- I знову з молитвою до мулли! Якщо вже ти завзявся нас обдурити,
Ферхаде, то придумай щось бiльш iмовiрне. Який же простак повiрить тобi,
що у втiкача-невiльника чистокровний кiнь до його послуг, добра зброя,
чудове вбрання та, на додачу, гаманець iз динарами й курушами? '
"Що йому вiдповiсти? - подумав Арсен. - Що я вбив Ферхада i забрав його
речi? Але хто зна, як подивиться на це Чорнобородий... Чи не накаже
повiсити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що я запорожець i не
пояснювати, звiдки у мене речi i зброя Ферхада, теж небезпечно...
Виходить: чи верть-круть, чи круть-верть - однаково смерть!.. То краще
говорити правду!"
- Я вбив Ферхада i забрав його речi, - сказав твердо. - Якщо вже хочете
судити мене, то судiть за мою власну провину, а не за чужу.
- Це щось нове, - глузливо промовив Чорнобородий i звернувся до сво?х
поплiчникiв: - Як, друзi, повiримо йому на цей раз?
- Я повiрю тiльки тодi, коли вiн зателiпа?ться на гiлляцi, собака! вигукнув чолов'яга, що керував нападом на дорозi. Вiн люто глипнув на
Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичцi штурхонув кулаком.
- Я теж не вiрю, - вставив один iз тих, що сидiли на килимi поряд з
Чорнобородим. - Ми всi чули про жорстокiсть Ферхада. А тепер дiзналися i
про його брехливiсть... Я пропоную допитати його вогнем. Побачимо, що
заспiва? спагiя, коли стане босими ногамк на палаючу жаровню...
- А так! А так! - закивали головами й iншi. - Допитати вогнем!
Арсен зблiд.
Чорнобородий плеснув у долонi - до нього пiдбiг молодий во?н, що стояв
на чатах поблизу.
- Принеси жаровню!
Через кiлька хвилин принесли жаровню з вугiллям i ковальське
причандалля - обценьки, молоток, широку залiзну штабу. До жаровнi
приступив знайомець з пiдбитим оком, усунув штабу в жар.
- Ну, зараз Ахмед Змiя примусить його заговорити! Цей розв'яже йому
язика! - почулися голоси.
Арсен рвонувся в цупких руках охоронникiв, але його вдарили чимось
важким по головi, а на шию накинули аркан з петлею.
"Ну от, - подумав, - попався, як за?ць у капкан, спробуй тепер
вирватись!"
- Починайте! - наказав Чорнобородий. Його пiдштовхнули до жаровнi.
- Стiйте, стiйте! - крикнув щосили. - Клянусь, я не Ферхад! Я
запорожець! Невiльник!
- Припечiть його! Вiдразу заспiва? iншо?! - кинув хтось iз почту
Чорнобородого.
Ахмед Змiя схопив iз жаровнi обценьками розжарену штабу i наблизив до
Арсенових нiг. На почорнiлому обличчi коваля на мить промайнула
розгубленiсть.
Вiн уперше мав допитувати людину i ще не звик до таких незвичайних
обов'язкiв. Але на нього дивилися владнi очi Чорнобородого та iнших
ватажкiв загону: вони змушували, наказували. I коваль, зажмурившись, почав
поволi наближати розпечене залiзо до живого людського тiла...
В цю мить пролунав пронизливий крик. Обценьки здригнулися, i штаба
впала на землю.
Крiзь натовп оторопiлих во?нiв прорвався обiрваний замурзаний хлопчина,
вiдштовхнув Ахмеда Змiю i впав на ноги полоненого.
- Не руште! За вiщо?
То був Яцько. Голубi очi хлопця з жахом дивилися на розжарене залiзо.
Лiвою рукою вiн охопив Арсеновi ноги, а праву пiдняв, нiби захищаючись вiд
удару.
Ахмед Змiя, застилавшись сво?? легкодухостi, накинувся на хлопця з
кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:
- Чекай. Пiднiми цього обiрванця. Хто вiн такий? Хлопця поставили на
ноги. Яцько швидко заторохтiв:
- Ви ж подивiться - це невiльник! Мiй друг Арсен Звенигора. Вiн був
невiльник Гамiд-бея i втiк вiд нього. Погляньте на його руки й ноги - з
них ще не зiйшли слiди вiд кайданiв!..
I вiн миттю закатав рукав на Арсеновiй руцi. Всi побачили вище зап'ястя
багровi слiди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:
- Гнiв аллаха на вашi голови! Що це все означа??
- Тiльки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене
вогнем, - вiдповiв Арсен, зрозумiвши, що врятований вiд катувань. - Цей
хлопець - пастух Ферхада. Вiн може розповiсти, як я вбив його хазя?на.
Та нi Яцьковi, нi самому Арсеновi не довелося бiльше вигороджувати
себе, бо раптом на галявинi зчинився шум, пролунали окрики, i до
Чорнобородого пiдскочив на конi вершник у сiрому джеббе i голубiй чалмi,
що затiнювала обличчя. Вiн сплигнув на землю i привiтався:
- Салям!
- Салямi Хай береже тебе аллах, Бекiре! - пiдвiвся Чорнобородий. - Якi
новини?
- Ми перехопили посланця Гамiд-бея до пашi. Гамiд-бей просить для
охорони замку загiн спагi?в. А тим часом озбро?в слуг i не показу? носа зi
свого барлога. Менi пощастило заслати до нього пiд виглядом поко?вки одну
жiнку, яка сповiстила, що моя дочка Iраз там, хай будуть довгi днi ??!
Вона також сповiстила, що сьогоднi вночi викине з вiкна схiдно? вежi
камiнь, до якого буде прив'язана вiрьовочна драбина...
- Це ж чудово, Бекiре? Вважай, що замок у наших руках. Ще сьогоднi ми
поквита?мося iз проклятим Гамiд-бе?м!.. Ти ста?ш менi у великiй пригодi,
друже! Дарма, що тиждень у загонi?
- Я розумiю твою радiсть, Мустафа, бо нас об'?дну? спiльна ненависть до
нашого ворога. Але радiти передчасно. Гамiд-бей хитрий, мов лис, а стiни
його замку високi. Тiльки милiсть аллаха допоможе нам оволодiти ними!
Тiльки аллах подару? нам перемогу!
- Хай славиться iм'я його! - склав набожно руки Мустафа Чорнобородий. Ти йди, Бекiре, вiдпочинь перед походом, а ми пiдготу?мось i вирiшимо
справу з цими людьми, що називають себе невiльниками.
Бекiр оглянувся, i його очi розширились вiд подиву. Вiн упiзнав
Звенигору.
- Аллах екберi Та це ж Арсенi- I звернувся до ватажка загону: Мустафа, в чiм провинився мiй друг, що ти хочеш допитувати його? Я бачу
тут жаровню i Ахмеда Змiю! Невже ви припiкали його вогнем?
З тими словами Бекiр зiрвав з ши? Звенигори аркан i обняв невiльника.
Глухий гомiн пролетiв над юрбою. Чорнобородий розвiв руками, не знаючи,
радiти йому чи гнiватись вiд тако? несподiванки.
А визволений козак, з одного боку притискуючи до себе Бекiра, а з
другого - Яцька, весело блискав бiлими зубами i говорив, звертаючись до
Мустафи:
- Мустафа-ага, тепер ти переконався, хто я такий... Друг твого друга не
може бути тво?м ворогом! Якщо ти повернеш менi зброю Ферхада чи даси iншу,
то поповниш сво? ряди ще одним во?ном, який ненавидить Гамiд-бея так само,
як ви з Бе-кiром.
- Поверни йому зброю, Мустафа, прошу тебе, - кинувся до Чорнобородого
Бекiр. - Арсен зна? замок Аксу краще, нiж будь-хто з нас. Вiн довгий час
був невiльником Гамiд-бея i допоможе нам пiд час нiчного нападу.
- Але ж вiн гяур...
- То й що з того? Гамiд - правовiрний мусульманин, а гiрше чужинцiв
обдира? нас, знуща?ться з наших дочок, вiдбира? нашу землю...
Чорнобородий обвiв поглядом сво?х товаришiв. Усi чекали його вiдповiдi.
- Iнч алла! Хай буде воля аллаха! - промовив вiн урочисто. - Вiддайте
зброю цьому хороброму гяуровi, який перемiг скаженого пса Ферхада-ефендi!
Ми сподiва?мося, що цей пiвнiчний вовк коли-небудь перегризе горло i
мерзенному шакаловi Гамiд-бе?вi! А зараз - усiм готуватися до походу.
Виступа?мо, як тiльки тiнь Ешекдагу впаде на скелю посеред озера!
Загiн швидко просувався плутаними гiрськими дорогами. Мiсяць поливав
землю холодним сяйвом. Густо-син?, аж чорне небо низько висiло над
головою, зда?ться, простягни руку - i схопиш блискучу золоту зорю.
В темних ущелинах бовванiли стрункi кипариси, примарними тiнями чорнiли
лапатi лаври. Вiд них вiяло холодом i гострими пахощами. Там, в ущелинах,
уривчасто гавкали голоднi гi?ни i тривожно кричали нiчнi птахи.
Арсен пильно вдивлявся в чужу нiч. Гори стояли настороженi, мовчазнi.
Вiд них вiдлунював тупiт кiнських копит. За плечима чулося дихання Яцька.
Хлопець не вiдставав нi на крок. Перед походом йому дали на озбро?ння лук,
десяток стрiл у шкiряному са-гайдацi, а також кривий турецький кинджал. I
вiн почував себе справжнiм во?ном.
В Аксу прибули опiвночi. Там ?х зустрiв [смет, якого Бекiр залишив
назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок спав: Гамiд не сподiвався
нападу. Тiльки у вузькiй амбразурi схiдно? вежi мерехтiв одинокий жовтий
вогник.
Мустафа роздiлив людей на три частини. Арсен з Яцьком потрапили до
загону Бекiра, на який покладалося найважливiше завдання - проникнути
непомiтно в замок i вiдчинити ворота.
Бекiр вiддав короткий наказ, i всi рушили за ним, залягли в ровi, якраз
навпроти схiдно? вежi. Проти мiсяця зубчастi стiни замку скидались на
гребенясту спину велетенського ящура.
Через годину, що здалась повстанцям вiчнiстю, мiж зубцями стiни
промайнула закутана в чорне покривало жiноча постать, по камiнню ковзнула
плетена драбина.
- Пора, - прошепотiв Бекiр i подерся нагору.
За ним пiднявся Арсен. Згодом до них при?днались iншi повстанцi.
Останнiм вилiз Iсмет. Витягши драбину, вiн обережно опустив ?? в двiр. Там
було темно, як у колодязi. Тiльки у примiщеннi для сторожi тьмяно блимала
свiчка.
- Я полiзу перший, - сказав Арсен. - Я знаю, як вiдчинити браму.
Вiн обережно почав спускатися в двiр: мов велетенський чорний птах,
поволi погойдувався на хисткiй драбинi, опускаючись усе нижче й нижче.
Заглянувши з драбини у вiкно вежi, побачив трьох охоронникiв, якi при
свiтлi восково? свiчки грали в грошi. Всупереч наказовi господаря, вони
залишили сво? пости у вежах i коротали нiч за бiльш при?мною справою. На
столi лежали купки мiдних акче '. Сива кiптява свiчки снувала попiд
стелею.
Арсен усмiхнувся, уявивши, як витягнуться обличчя охоронникiв, коли
через хвилину вiн одчинить ворота i в замок увiрвуться повстанцi. Але в цю
мить десь у внутрiшнiх кiмнатах другого поверху пролунав жахливий жiночий
зойк. Вiн зразу ж i затих, обiрвавшись на найвищiй нотi, та все ж устиг
пiдняти тривогу.
Охоронники, почувши крик, схопилися з-за столу й очманiло кинулися до
збро?. Хтось iз них зачепив свiчку - стало темно. Почулась лайка. Грюкнули
дверi.
Арсен стрибнув додолу. Затрiщали кущi, заторохтiла порожня бочка,
хтозна для чого поставлена в закутку.
Тепер - швидше до вежi!.. Тут на нього налетiв переляканий вартовий.
Та, побачивши блиск шаблi, кинувся в протилежний бiк, Арсен устиг
пiдставити йому ногу, i вiн сторч головою впав на зем.гiю.
Десь нагорi загуло багато стривожених голосiв. Заплакали жiнки,
заверещали дiти.
Не чекаючи пiдмоги. Арсен чимдуж помчав до брами. Ефесом шаблi вибив
важкий залiзний засув, i пiд натиском повстанцiв, що напирiли зовнi, брама
вiдчинилася навстiж. Чорний грiзний натовп з ревом хлинув на подвiр'я
замку.
З селямлика i з верхньо? галере? гарему пролунало кiлька пострiлi iз.
Запалали смолоскипи, освiтлюючи похмурий двiр, що враз перетрорився на
розворушений вируючий мурашник.
Нарештi вибiгла надвiрна варта Гамiда. Зав'язався рукопашний бiй. Арсен
разом з усiма кудись бiг, когось рубав шаблею, шалено кричав. Коли першi
вартовi впали i повстанцi почали штурмувати дверi будинку, з галерей i
вiкон на голови ?м посипались рiзнi речi: металевi пiдсвiчники, склянi
вази й череп'янi глеки, ковдри й пуховики, важкi дубовi лави i посуд.
- Зачиняйте дверi! Заставляйте ?х шафами! - почувся згори голос Гамiда.
- Ми перестрiля?мо цю погань з пiстолiвi
- А, ти тут, скажений шакале! - вигукнув Мустафа Чорнобородий. Клянусь аллахом, настав твiй смертний час! Виходь сюди, боягузе, на чесний
двобiй! Я вiдомщу тобi за мою родину, яку ти пустив по свiту жебраками,
поки я у вiйську захищав нашого падишаха вiд невiрних! За мою землю, яку
ти загарбав насильством i обманом! За наругу над нашими дочками й
сестрами!.. Мовчиш? Бо?шся? Ти зна?ш, мерзенний, що пощади тобi не буде, i
трясешся над сво?м паскудним життям! Трясись! Ми скоро дiстанемо тебе!..
Гей, друзi, давайте вогню - викуримо лисицю з ?? гнiзда!
- Чекай, Мустафа! - крикнув Бекiр. - Там моя донька Iраз! Не треба
палити! Ми й так вiзьмемо Гамiда i його собак! Iсмете, Арсене! Друзi!
Несiть сюди колоду - протаранимо дверi! Захопимо Гамiда живцем!
Ошалiлий гурт з криками й свистом ударив раз i другий мiцною колодою в
дубовi дверi. Затрiщало дерево. Здригнулися мурованi стiни. В чорну дiрку,
звiдки блиснуло полум'я пострiлу, ринули повстанцi.
Арсен вскочив усередину одним iз перших, позаду iз смолоскипом у руцi
бiг Яцько. Хлопець нi на крок не вiдставав од свого старшого товариша.
Бiй, мов гра, захопив його: обличчя розпа-шiлося, яснi очi палали
молодецьким завзяттям. Справжнiй тобi во?н!
В кривавих сутiнках похмурих переходiв селямлика вони раптом упiзнали
Гамiд-бея, котрий вибiг з боково? кiмнати i, побачивши повстанцiв, чкурнув
кудись у темряву.
- Стiй! Стiй! - закричав козак i вистрiлив з пiстоля.
Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагi? зникла в пiтьмi.
Назустрiч Арсеновi вискочили охоронцi Гамiда -Осман i Кемаль. Пiзнавши
невiльника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшнi прокляття.
На просторi вони, звичайно, мали б перевагу, але тут, у тiсному
примiщеннi, освiтленому тiльки смолоскипом Яцька, заважали один одному, i
Арсен тiснив ?х обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом.
Та враз на майданчику стало вiльнiше. То Осман, як хитрiший i
винахiдливiший, залишив Кемаля битись iз повстанцем один на один, а сам у
темрявi оббiг поза колоною i напав з тилу.
- Арсене! - вигукнув Яцько, помiтивши ворога. Однак у запалi бою козак
не почув попередження: вiдбивши випад Кемаля, вiн пронизав йому клинком
груди.
Тодi, нехтуючи смертельною небезпекою, Яцько кинувся навперейми
Османовi i в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в
обличчя палаючий смолоскип.
Жахливий крик перекрив гамiр i гуркiт бою. Осман випустив ятаган i,
вiдсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетiв у нього з голови.
Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля i впала на блискуче голене тiм'я
ворога.
Осман важко осiв i з глухим гуркотом покотився вниз по дерев'яних
сходах.
- Спасибi, братику, - обняв Арсен хлопця. - Молодець! З тебе буде
неабиякий во?н. Бери Османову зброю - вона твоя по праву.
Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, вiн мовби пiдрiс i ладен був
кинутися навiть у саме пекло.
...Тим часом люди Чорнобородого ввiрвалися в гарем. Звiдти линув дикий
жiночий вереск i плач дiтей.
Попереду всiх летiв Iсмет. Зi смолоскипом в однiй руцi i шаблею в
другiй, вiн мчав вузькими переходами, ногою вiдчиняючи дверi в кiмнати.
- IразI Iраз! - гукав голосно.
Але крик його тонув у загальному шумi й лементi. Iраз не вiдкликалася.
Напевно, в гаремi ?? не було, бо переляканi на смерть Гамiдовi домочадцi
клялися, що вперше чують про дiвчину на iм'я Iраз.
Повстанцi, що набилися в гарем i тягли з кiмнат одяг та дорогоцiнностi,
менше всього, звичайно, думали про Iраз, хоча знали, що то дочка одного з
?хнiх товаришiв. Сво?ми криками, бiганиною та лайкою вони лише заважали
Iсметовi, хлопець утратив надiю знайти наречену i кинувся до виходу.
Тут йому пощастило. В дверях вiн зiткнувся з опецькуватим ?внухом Алi
Рiзою, що намагався непомiтно шаснути в якийсь темний закапелок.
Iсмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стiни.
- Де Iраз, кизляр-ага? Скажи менi, де Iраз? Той виряченими вiд жаху
очима дивився на хлопця й не впiзнавав його, а тiльки щось белькотав
незрозумiле. Iсмет ще раз повторив запитання.
- Н-не знаю... Аллах свiдок - не знаю! - вiдповiв ?внух.
- Я уб'ю тебе, Алi Рiза, як смердючу свиню, i твiй жирний труп зжеруть
шакали, коли ти не скажеш менi, де Гамiд подiв Iраз? Ти чу?ш? Ну,
вiдповiдай!
Вiн замахнувся ятаганом.
?внух скрикнув i затулився рукою.
- Я скажу... Я покажу тобi, добрий ага, - пролепетав товстун, важко,
мов лантух, осiдаючи на пiдлогу.
Iсметовi довелося пiдтримати переляканого кизляр-агу.
- Де вона? Веди!
По крутих сходах ?внух почав пiднiматися нагору. Тримаючи в однiй руцi
смолоскип, Iсмет пiдштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище
Алi Рiза зупинився i мовчки показав на велику дерев'яну шафу.
- Тут.
- Де тут? - не зрозумiв Iсмет.
- Вiдчини шафу, там ? ще однi дверi в потайну кiмнату, про яку зна?
небагато людей у замку. Iраз була там.
Iсмет рвонув дверцi шафи, викинув якесь старе лахмiття, що висiло на
протилежнiй стiнцi, i справдi побачив дверi. ?внух не збрехав. У замковiй
щiлинi стримiв, великий залiзний ключ. Iсмет повернув його - дверцята зi
скрипом вiдчинилися.
- Iраз! Це я, Iсмет! Ти тут, Iраз? - гукнув вiн у темряву, не
наважуючись заходити, щоб хитрий ?внух не замкнув його.
Темрява вiдповiла йому мовчанкою.
Iсмет присвiтив смолоскипом. Червонясте свiтло вирвало на мить тонку
дiвочу постать, бiлi руки, що безживно повисли вздовж тiла, невеличкi босi
ноги.
- Iраз! - З грудей Iсмета вирвався дикий крик i лунко прокотився по
пiддашшю. - Iраз!
Усмерть переляканий Алi Рiза кумельгом покотився вниз.
Iраз мовчала. Тонка вiрьовка, мив струна, передушила ?й горло. Iсмет
рубонув шаблею - i дiвчина впала йому на руки. ?? холодне тiло здалося
ючаковi таким чужим i важким, що вiн мало не впустив його.
Вiн нiс ?? обережно, мов дитину, заглядаючи в напiврозплющенi очi, а з
грудей вилiтали пекучi слова.
- ?раз! Джапим! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не
порадилася зi мною? Хiба ти винна, моя весняна квiтко, що холодна жорстока
рука зiрвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?
Вiн нiс ?? повiльно, мов на суд. А позад нього йшли повстанцi, i
могильна гиши, що супроводжувала ?х, була красномовнiша за бурю.
В коридорi, при виходi, цю сумну процесiю зустрiв Бекiр. Вiн здалеку
впiзнав Iраз. Хотiв закричати, але з його грудей вирвався тiльки глухий
стогiн. Iсмет простягнув йому свою важку ношу.
- Бери, батьку, - промовив глухо. - Вона не захотiла пережити ганьбу.
Не захотiла живою дивитися нам в очi... Дурненька... Але, клянусь аллахом,
я страшно помщуся!.. Друзi, де Гамiд? Де. його проклятий виводок? Я хочу
бачити, як тече його кро?) i кров дiтей його!
Мов божевiльний, кинувся вiн до гарему. Пронизливий жiночий i дитячий
крик струсонув замок. Та вiн не зупинив юнака i тих повстанцiв, якi ринули
за ним. Мов вихори, влiтали вони в кiмнати, i ?хнi закривавленi шаблi
сiяли смерть, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей.
По коридорах, мов снiг у вiхолу, полетiло з роздертих пуховикiв бiле
пiр'я. На пiдлозi заструмували червонi патьоки.
На той крик i гвалт до гарему ввiрвався Арсен. Йому здалося, що
повстанцi пiймали Гамiда i на радощах зчинили такий шарварок. Але замiсть
полоненого спагi? побачив жахливу картину.
В кiнцi коридора, перед зачиненими дверима, стара жiнка перегородила
Iсметовi дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Iсмет хотiв вiдштовхнути
??, але вона, мов кiшка, мiцно вчепилася йому в руку, не даючи вiльно
орудувати шаблею.
- Не заходь! Благаю тебе! - кричала хрипко. - Не вбивай Адiке? Вона не
дочка Гамiда!
Почувши iм'я Адiке, Арсен метнувся вперед.
- Геть, стара вiдьмо! - тим часом ревiв Iсмет. - Вiдпусти мене! Смерть
Гамiдовому кодлу!
- Божевiльний! Схаменися! Адiке - теж Гамiдова жертва! Це дочка
болгарського во?води... ?? звати Златкою!.. Пожалiй ??!.. Я теж болгарка.
Мене Гамiд вивiз iз Болгарi?, щоб я доглядала дiвчину, коли вона була
малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а ?? не чiпай!..
Арсен на мить закам'янiв, вражений почутим.
А Iсмет не розбирав розпачливих слiв старо?. Одiрвавши вiд себе ?? сухi
руки, вiдштовхнув до стiни i рубонув шаблею. Жiнка впала. Iсмет ударив
ногою в дверi. З кiмнати пролунав розпачливий дiвочий зойк.
- Чекай, Iсмете! - крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кiмнату i
стаючи поперед нього. - Не руш! Не чiпай дiвчини!
Iсмет нiби не розумiв, чого хоче вiд нього козак. З налитими кров'ю
очима, похмуро дивився на Адiке, яка стояла в кутку на лiжку в бiлiй
сорочцi, схрестивши на грудях руки. В ?? очах свiтився жах. Мертвотна
блiдiсть поволi заливала обличчя. Вона, зда?ться, не пiзнавала Звенигори,
вважаючи його за одного з убивць.
Бачачи, що Iсмет намага?ться обiйти його i вдарити дiвчину шаблею.
Арсен схопив юнака за руку i щосили рвонув ?? назад, за спину. Iсмет
крикнув вiд рiзкого болю. Шабля упала додолу.
Бiль протверезив повстанця.
- Чого ти хочеш, Арсене? Чому став менi на дорозi? - спитав кволо.
- Я хочу, щоб ти не чiпав цi?? дiвчини! Ти ж чув - вона Гамiдова
жертва. Розумi?ш? - I вiдпустив руку юнака.
Iсмет понурив голову, трохи помовчав, а потiм з глибокою тугою в голосi
сказав:
- Роби як зна?ш. Тепер менi однаково. Нема мо?? Iразi Нема? мого щастя!
Навiщо менi жити на цьому свiтi?
Вiн пiдняв шаблю i, похнюплений, убитий горем, поплентав з кiмнати.
Тодi Арсен повернувся до Адiке. Дiвчина все ще, мабуть, не вiрила, що
небезпека минула. Стояла в кутку i широко розплющеними очима дивилася на
струмочок кровi, що тоненькою змiйкою вповзав з коридора по фарбованiй
пiдлозi.
- Адiке, не бiйся мене, - промовив козак, подаючи ?й руку. - Йди сюди!
Я захищу тебе. Ну, ходiмо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з лiжка,
Адiке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою... Ти зна?ш це iм'я? Його щойно
вимовила твоя няня...
- Де вона? - шепнула дiвчина, не зводячи погляду з кровi, що вже
протекла на середину кiмнати.
- ?? нема... Але цiною свого життя вона врятувала тебе... Дiвчина
затулила обличчя руками. Плечi затремтiли вiд ридання. Арсеновi здалося,
що то пiд тонкою сорочкою затрiпотiло ?? серце. Вiн глухо сказав:
- Не плач... Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.
Вийшовши в коридор, вiдтягнув нянин труп до сусiдньо? кiмнати, щоб не
потрапив на очi дiвчинi.
Знадвору долiтали радiснi крики повстанцiв. Десь там загубився i Яцько.
Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Во?н уже - i довiв це в
бою. Зате напружено думав, як бути зi Златкою. Куди ?? подiти? Взяти з
собою в загiн? А потiм?
Через кiлька хвилин дiвчина вийшла одягнута. Вiн узяв ?? за руку, нiжно
сказав:
- Ходiмо! Не вiдставай вiд мене. I не бiйся - все лихе позаду! На
подвiр'? до них пiдбiг Яцько, збуджений, з блискучими очима.
- Арсене, я тебе скрiзь шукаю! Треба вiдiмкнути невiльникiв! Я уже був
там, але у мене не виходить... Мiцнi замки! Арсен на мить задумався, а
потiм сказав суворо:
- Яцьку, я доручаю тобi охороняти цю дiвчину... Вiдповiда?ш за не?
головою. Щоб нiхто й пальцем не зачепив ??! Розумi?ш? Це - Адiке. Златка.
Я розповiдав тобi про не?. Гляди менi!.. А я вiдчиню пiдземелля.
- Розумiю, - сказав хлопець, але по тому, як вiн глянув на дiвчину,
було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорi не посмiв.
Сказав по-дорослому, поважно: - Раз треба - то об чiм мова...
Тим часом небо стало ясно-голубим, аж бiрюзовим. Десь за горами сходило
сонце.
Повстанцi зносили на подвiр'я дорогi речi, зброю, тягли з погребiв
харчовi припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамiр i лемент, що так
притаманний для схiдних базарiв або стихiйних народних бунтiв.
Збивши на дверях до пiдземелля замок. Арсен кинувся вниз. Невiльники
давно не спали. Розбудженi пострiлами й криками, стовпилися бiля вiконця,
намагаючись зрозумiти, що ско?лося на подвiр'?.
- Браття, воля! Виходьте на свiт! Розковуйтеся! Пiдземелля враз
сповнилося радiсними вигуками. Всi кинулись до виходу. Пан Спихальський,
не соромлячись слiз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих
обiймах.
- А най його мамi, я знав, що настане для нас такий день! Ти чу?ш, пане
Квочко? Не я мовив тобi, що ми ще станемо вiльнi? А що каже Мартин
Спихальський, прошу пана, то ? правда, то завжди збува?ться. А ти скиглив
- пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!
Квочка розпростав сво? зiгнутi плечi i враз став вищий на цiлу голову i
вiд Звенигори, i вiд пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчi
заблукала блаженно-радiсна усмiшка. Вiн садонув кулачищем Спихальського
пiд бiк, аж той ойкнув.
- Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зi славою!
Кожен невiльник намагався пробитися наперед, потиснути руку
визволителю, обiйняти, подякувати. Але Арсен поспiшав. Хотiлося швидше
побачити Якуба. Вiн вирвався з чи?хось обiймiв, кинувся через двiр до
Якубово? темницi i зiткнувся з Ахмедом Змi?ю, який нiс поперед себе
величезний оберемок жiночого вбрання.
- Будь другом, ковалю, - усмiхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не
взув його в червонi чоботи, - розкуй мо?х землякiв! Вiк аллаха молитиму за
тебе!
Той бухнув свою здобич на землю.
- А чим? Не голими ж руками!
- Тут ? кузня. Ходiмо!
Невелика замкова кузня мiстилася бiля само? брами. Ахмед Змiя швидко
знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:
- Ану, пiдходь!..
Його обступили радiсно-збудженi невiльники. А тим часом Арсен, схопивши
важкий молот, вибiг з кузнi: дверi до темницi Яку-ба були масивнi, а замки
мiцнi. Хоча надворi майже розвиднiлося, в пiдземеллi стояв густий морок.
Вiд кiлькох ударiв замок злетiв. Дверi з гуркотом розчинились.
- Я куб-ага, ти живий?
Крiзь розчиненi дверi всередину вiрвалося голубувате ранкове свiтло.
Меддах заворушився, прикрив рукою очi. Сива кошлата грива спадала йому на
плечi. Загримiли кайдани. На схудлому, змученому обличчi промайнула слабка
недовiрлива усмiшка:
- Це ти. Арсене? Я радий знову чути твiй голос, друже!
- Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав - нiчого нема
вiчного пiд мiсяцем. Сьогоднi скiнчилася твоя неволя!..
- Хай будуть благословеннi тво? днi! - промовив меддах. - Що трапилось?
Як ти опинився тут? I зi збро?ю...
- Замок у руках повсталих каратюркiв, Якубе, - i Арсен з силою ударив
молотом по шворню, вмурованому в стiну.
Шворiнь зламався. Арсен пiдхопив Якуба попiд руки, допомiг вийти з
темницi.
Тим часом з-за далеких гiр зiйшло сонце.
Поява меддаха справила на всiх велике враження. На подвiр'? затих
гамiр. Повстанцi мовчки дивилися на вихiдця з того свiту.
Якуб йшов з заплющеними очима: боявся ослiпнути вiд сонячних променiв.
Довга сива грива спадала на плечi i на блiде обличчя. Одяг на ньому
зiтлiв, - лишилися лахи, що ледве прикривали тiло. Руки й ноги закованi у
важеннi ланцюги.
- Правовiрнi, ви дума?те - це гяур перед вами? - вигукнув Арсен. - Нi,
ви помиля?тесь! Це такий же, як i ви, правовiрний магометанин, турок!..
Подивiться, що зробив з ним Гамiд-бей!.. Скажiть, хто з вас забив того
пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на дiло рук
сво?х!
Повстанцi похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:
- Гамiд зник. Ми обшукали весь замок. Нема? нiяких слiдiв.
- Вiн десь заховався! Сидить, як лисиця, у норi. Чека?, поки ми
залишимо замок.
- А ми його викуримо! - вигукнув Бекiр. - Хлопцi, давайте вогню!
- Спалити! Спалити! - пролунало навкруги. Iсмет метнувся зi смолоскипом
до дерев'яно? галере?, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я.
Затрiщало сухе дерево.
Малиновi язички подерлися вгору, на другий поверх, i вiн швидко
пойнявся вогнем.
На подвiр'? зчинився галас. Кожен поспiшав винести здобич за, ворота
замку. Розкованi невiльники скидали з себе лахмiття, одягали хазяйське
вбрання або вбрання Гамiдово? челядi. Найбiльш меткi озбро?лися списами, а
то й шаблями.
Ахмед Змiя розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими
ножицями вiдрiзав йому чуприну. Арсен принiс одяг. Старий метушився,
поспiшав одягнутися, все ще не вiрячи в щастя, що так негадано звалилося
на нього. Вiн жмурився, з його очей чи то вiд яскравого свiтла, чи вiд
радостi текли сльози.
А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею i
перекидався на дах i внутрiшнi примiщення. В дворi, як у кам'яному казанi,
ставало жарко. Повстанцi поспiшно залишали замок.
Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загонi порядок, най-спритнiшi
пiдпалили олiйницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим
димом.
Побачивши, як крiзь проламанi дверi в селямлик хлинула юрба повстанцiв,
Гамiд зрозумiв, що все втрачено i потрiбно рятуватися самому. Тому кинув
усiх напризволяще i метнувся до потайного ходу. Поки охоронцi вели бiй у
коридорi, спустився в пiдземелля. А через пiвгодини, брудний, спiтнiлий,
вiдхилив добре замасковану ляду, вилiз з нори i опинився в долинi,
порослiй чагарником.
Пересвiдчившись, що поблизу нiкого не видно, швидко перетнув вузьку
галявину, на протилежному боцi яко? стояла невелика, плетена з хворосту
шопа. Назустрiч кинувся кудлатий пес, але, пiзнавши хазя?на, замовк. На
гавкiт iз шопи вийшов заспаний старик-сторож.
- Кого тут носить? - спитав, вдивляючись в iмлу.
- Швидше коня!
Сторож упiзнав господаря, мовчки повернув назад i вивiв осiдланого
огиря. Гамiд вирвав iз рук старого поводи, скочив у сiдло. Застояна
тварина рвонулася навскач. На оторопiлого сторожа полетiли кiм'яхи вогко?
берегово? землi й грязюки.
Тiльки надвечiр Гамiд вiдчув, що сили залишають його i що коневi теж
потрiбен перепочинок. Замiсть того щоб ?хати прямо до санджак-бея ',
звернув праворуч, переправився поромом через
Кизил-Iрмак i незабаром в'?хав на просторе подвiр'я свого давнього
приятеля i свата Енвера Iсхак-бея.
Слуга взяв повiд, допомiг ледь живому вершниковi зiйти на землю.
- Що трапилося, дорогий Гамiд-бею? - поспiшив йому назустрiч з
простягнутими для привiтання руками високий i чорний, як галка, Енвер
Iсхак-бей. - В такому виглядi! Кiнь весь у милi! Ти нiби тiкав вiд
смертельно? небезпеки!
- Це й справдi так, мiй добрий друже. Мiй нещасний вигляд i мiй
пошарпаний одяг промовисто говорить, що я ледве врятувався. Аксу взяли
приступом повстанцi, мерзеннi каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий,
крiм мене...
- О аллах, що дi?ться на свiтi! - вигукнув Iсхак-бей. - Я гадав, що
тiльки у мене горе.
- У тебе теж горе? Яке?
- Якийсь розбiйник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла
залишитися вдовою, Гамiд-бею. Врятував його вiрний слуга з гяурiв. Тепер
йому краще, i вiн буде радий дорогому гостю... Прошу, заходь, Гамiд-бею.
До вечерi вийшов i Ферхад. Вiн знав про нещастя тестя i стримано
привiтав його, бо не личить правовiрному проявляти надмiрну цiкавiсть до
горя ближнього.
Гамiд уже мав кращий вигляд: помився i переодягся в пристойний одяг.
Пiсля того як гiсть трохи втамував голод i випив келих солодкого
шербету, господар сказав:
- Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамiд-бею.
- Я був би радий бачити вас у себе, - чемно вiдповiв Гамiд, не
запитуючи про причину вiзиту i чекаючи, поки Iсхак-бей сам пояснить ??.
- Мiй невiльник-пастух повiдомив, що замах на Ферхада вчинив твiй
невiльник-утiкач...
- Мiй невiльник? - вигукнув схвильовано Гамiд. - Проклятий урус! Це ж
вiн одним iз перших удерся в мiй замок i намагався вбити мене! О, коли б
вiн потрапив до мо?х рук!..
- Ми спiйма?мо його, - вставив слово Ферхад. - Якщо вiн у повстанському
загонi, то ми знайдемо шлях проникнути туди.
- Як?
Замiсть вiдповiдi Ферхад сплеснув у долонi. Ввiйшов слуга.
- Поклич Свирида!
Пiсля того, як пастух Свирид врятував молодого хазя?на, Iсхак-бей
оточив невiльника не баченою досi увагою. Дав йому новий одяг, наказав
годувати з хазяйсько? кухнi, навiть обiцяв вiдпустити на волю. Свирид нiби
помолодшав. Плечi розправились, щоки округлились, в очах з'явився хижий
блиск. На товаришiв-невiльникiв почав дивитися з неприхованою зверхнiстю.
Зайшовши в кiмнату, вiн низько вклонився i тихо проказав привiтання:
- Мир вам, о правовiрнi? Вiтаю тебе, мiй добрий хазя?не Гамiд-бею! вклонився окремо колишньому господаревi.
Iсхак-бей показав на повстяний мiндер, що лежав бiля порога. Це була
висока честь для вчорашнього раба.
- Алекюм юсселям, Свирид-ага, - вiдповiв старий хазя?н. - Ласкаво
прошу. Сiдай. З тобою хоче говорити мiй син Ферхад.
- Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбiйника, що вчинив на
мене напад? Чи не так? - запитав Ферхад.
- Так, ефендi.
- Мiй дорогий батько i я обiцяли тобi, Свирид-ага, волю за те, що ти
врятував мене... Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Пiсля цього
я сам вiдвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купцiв,
якi за винагороду доставлять тебе на Укра?ну...
- Що я мушу зробити? - запитав з погано прихованою радiстю
Многогрiшний.
- Ти мусиш розшукати того мерзотника i вбити його або сповiстити мене
про мiсце його перебування. ? вiдомостi, що вiн пристав до банди
злочинцiв, якi називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них пiд
виглядом втiкача. Дiзна?шся, скiльки ?х, яка в них зброя i де вони
отаборились. Намагайся сподобатися ?хнiм ватажкам i вивiдай ?хнi найближчi
намiри. Якщо все закiнчиться щасливо, ти станеш вiльною людиною.
- Дякую, ефендi. Я зроблю все, що зможу. Коли пастух вийшов, Гамiд
пiдвiвся теж.
- Дозволь менi, шановний Iсхак-бею, трохи вiдпочити, бо на зорi я
повинен ?хати далi. Завтра з вiйськом санджак-бея вирушу в зворотну путь,
а десь днiв за два-три ми вступимо в бiй. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з
тво?м загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня вiдданих i смiливих людей.
На другий день вранцi на подвiр'я влетiв султанський чауш-гонець. З
коня клаптями падала на землю жовта пiна, а сам вiн ледве тримався на
ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Iсхак-бей, Ферхад i Гамiд снiдали
пiсля ранкового намазу.
- Воля i слово падишаха! - стомлено об'явив замiсть привiтання чауш.
- Хай славиться iм'я його! - схилилися в низькому поклонi спагi?.
- Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя пiвсвiту? - спитав
господар, коли гонець вiдпив з пiали шербету.
Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий сувiй. Iсхак-бей здивовано
вигукнув:
- Фiрман султана! О аллах, вiйна з невiрними! З урусами? Гамiд i Ферхад
переглянулись: цей фiрман зобов'язував ?х у тижневий строк зiбратися разом
зi сво?ми людьми до походу. Але кого мiг зараз виставити Гамiд? Уся його
варта загинула, а зброя розграбована, ?хати самому?
Коли чауш, попо?вши i вiдпочивши трохи, по?хав, Iсхак-бей дав волю
почуттям.
- О вай, вай!- захитався вiн уперед i назад, пiднявши молитовне вгору
руки. - Яке нещастяi Гординя охопила серце пади-шаха! Мало йому перемоги
над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусiв. Але ж тiй землi нi кiнця нi
краю, народу там незлiченно, лiси непрохiднi, а зими такi лютi, що птахи
замерзають на лету!.. О вай, вай, горе менi! ?диний син, ?дина втiха
старостi мо?? мусить iти походом у той далекий край!.. Три мо? сини уже
склали голови в iм'я i славу падишаха! Ферхад - одна моя радiсть, ?дина
моя надiя!.. I його забирають у мене! О вай, вай!
- Не всi гинуть у походi, - намагався втiшити старого Ферхад. - Чому ти
оплаку?ш мене заздалегiдь?
- Я знаю, що таке вiйна, сину. На нiй убивають людей... Гамiд деякий
час похмуро мовчав. Потiм сказав:
- Високоповажний Iсхак-бею, мiй дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу
вам. Аллах розгнiвався на мене, наслав люту зграю розбiйникiв, i тi
знищили мо? гнiздо, мо? майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там...
Серце мо? облива?ться кров'ю, а розум вiдмовля?ться вiрити в те, що
сталося... Помсти! Ось чого я жадаю. Криваво? помсти!.. I, клянусь
аллахом, я зумiю помститися, хоч би довелося винищити все населення
Аксу!.. Але зараз не про те мова. Менi жаль Ферхада, чоловiка мо??
улюблено? Хатче. I хоч я постарiв, однак ще зумiю утримати шаблю в руцi.
Якщо твоя ласка i згода, мiй дорогий Iсхак-ефендi, я стану на чолi вашого
загону замiсть Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього ? вiн ще не одужав пiсля нападу гяура.
Ферхад намагався протестувати, але Iсхак-бей розчулено обняв Гамiда i
притис до грудей.
- Спасибi, Гамiд-ага. Аллах дав тобi добре серце, i вiн не обмине тебе
на дорогах вiйни сво?ю милiстю. Ти повернешся з походу переобтяжений
славою та здобиччю. I знову розцвiте долина
Аксу, знову завиру? життя в тво?му ма?тку, а нащадки прославлятимуть
тво? подвиги!
- У всьому воля аллаха! - промовив урочисто Гамiд.
Пiсля успiшного нападу на замок Аксу повстанський загiн Чорнобородого
вже третiй день вiдпочивав у малодоступнiй улоговинi на березi гiрського
озера.
Перед наметами з кошми, бичачих шкур i сукняних ковдр та перед
печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишнiх скель,
палахкотiли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена
лавровим листом i пахучим корiнням якогось ?стiвного зiлля.
Хоч iслам забороняв правовiрним пити вино, в таборi було багато п'яних.
Повстанцi пили, горланили пiсень i розповiдали нескiнченнi байки про
вдатного на вигадки Ходжу Насреддiна.
Це не подобалося Звенигорi. Люди розбещувалися i, замiсть вiйськового
навчання, займалися хто чим хотiв.
- Ми погано закiнчимо, - ремствував козак, коли Мустафа зiбрав усiх
ватажкiв загонiв на раду. - Крiм ближнiх дозорiв, ми не ма?мо iншо?
охорони, не слiдку?мо за дорогами i за ворогом. Та й ближнi дозорцi п'янi.
В таборi крик i спiви, немов це не вiйськовий загiн, а зборище ошаленiлих
вiслюкiв! I потiм - чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не
пiзно!
- Ти забагато береш на себе, урусе, - незадоволено промовив Мустафа. Люди заробили в бою вiдпочинок i хай використовують його, як ?м бажа?ться.
А заведемо в загонi муштру, як у яничарiв, усi розбiжаться...
- Вiйськова справа - це важка наука, - не здавався Арсен, пригадуючи,
як навчали запорожцi молодих козакiв. - А нашi люди не вмiють збро?
тримати в руках... Порядку нема?.
- Замовкни, урусе! - гаркнув Чорнобородий. - Не тво? дiло! Дякуй
аллаховi, що лишився живий!..
Це була неприхована погроза, i Арсен замовк. Сидiв насупившись, склавши
пiд собою по-турецькому ноги, i неуважно слухав повiльну мову туркiв.
Радилися про пiдготовку нового нападу на ма?ток якогось спагi?,
сперечались, де можна бiльше поживитися. Арсеновi здалося, що коли б не
загроза голоду, нiхто б iз них не подумав про новий збройний похiд. Це
настроювало козака на невеселий лад.
Нараду перервав шум i галас, що рантом зчинився по той бiк намету.
- Що там? - роздратовано спитав Мустафа вартового.
- Дозорцi захопили якогось гяура. Вiн такий побитий, що ледве
трима?ться на ногах.
- Давай його сюди, - наказав Мустафа. - Коли це спагiя, що вида? себе
за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь аллахом!
Два спiтнiлi дозорцi ввели до намету обiрваного, закривавленого
чоловiка, що майже повис у них на руках.
- Ой боже, що вони зi мною зробили! Ой горенько мо? нерозважне?! приказував чоловiк, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчi. - Не
жилець я на бiлому свiтi!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягнiть так,
iродовi душi!
Дозорцi поставили незнайомця перед ватажком загону i вiдiйшли вбiк.
Арсен стримав себе, щоб не скрикнути вiд несподiванки: перед ним стояв
Многогрiшний. Крiзь дранi лахи просвiчувалося спо-лосоване батогами тiло.
Пiд лiвим оком красувався великий припухлий синець. З розбито? губи
стiкала на бороду густа, аж чорна кров.
- Хто ти? - спитав його Мустафа.
- Я раб спагi? Енвера Iсхак-бея, хай буде прокляте його iм'я i iм'я
його сина Ферхада! - вигукнув Многогрiшний калiченою турецькою мовою. - Це
вiн iз сином, якого я на свою погибель вихаючив од смертi, мало не вбив
мене в долинi Трьох баранiв...
- Чому в долинi Трьох баранiв! I звiдки ти зна?ш цю долину, гяуре?
- Як? Хiба ваша милiсть не зна?, що там сто?ть вiйсько Гамiд-бея i
Ферхад-бея? - вигукнув вражений Многогрiшний.
- Гамiд живий! Пощастило втекти собацi! - заговорили навколо.
Арсен схопився на ноги i став перед Многогрiшним, той враз упiзнав
запорожця, i його очi блиснули злобою.
- А, це ти, шибенику! - закричав вiн. - Бодай я з тобою не
зустрiчався!.. Бачиш до чого привела ота зустрiч? На менi живого мiсця
нема?...
- Не про це зараз мова, - перебив його запорожець. - Скiльки у Гамiда й
Ферхада вiйська, i з кого воно склада?ться?
- Ферхад ма? тридцять во?нiв, сво?х слуг... Та ще Гамiд привiв пiвсотнi
чи, може, трохи бiльше... У нього теж наволоч рiзна. Звенигора переклав
Мустафi вiдповiдь i знову спитав:
- Чому вони стоять у долинi Трьох баранiв?
- Вони чекають пiдкрiплення вiд санджак-бея, який обiцяв через кiлька
днiв пiдiйти з великим загоном яничарiв...
- Якi ?хнi намiри?
- А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонцi в цих
богом проклятих мiжгiр'ях! Особливо лютий Гамiд.. Такий лютий, що ладен
без допомоги санджак-бея напасти на вас,..
- А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?
- Пiсля того як я одволав Ферхада, вiн проникся до мене повагою i
зробив сво?м слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убiй.
Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращо? долi для невiльника i бажати не
треба...
- Чому ж ти втiк вiд нього?
Многогрiшний плямкнув розбитою губою, спохмурнiв, маленькi жовтавi
очицi люто заблищали.
- Посилав мене вивiдачем до вас. А я вiдмовився. За це Ферхад зацiдив
менi в зуби, а Гамiд звелiв приготувати з мене шашлик... Мало й справдi не
зробили, шайтановi дiти, та я вночi втiк. Ледве живого пiдiбрали мене вашi
люди.
Арсен переказав розмову з Многогрiшним Мустафi.
- Вiн принiс важливi вiстi, якщо все це правда, - роздумливо обiзвався
Чорнобородий. - Безперечно, Гамiд зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми
будемо хитрiшi. Треба ще сьогоднi напасти на Ферхада i Гамiда, поки до них
не пiдiйшов санджак-бей. До долини Трьох баранiв - два фарсахи. Якщо ми
виступимо через годину, то надвечiр будемо там i схопимо обох ворогiв
разом з ?хнiми людьми.
- А якщо Гамiд заманю? нас у пастку?
- Ти пiдозрiва?ш цю людину у зрадi? - швидко спитав Мустафа. - Вiн твiй
земляк. Тобi виднiше.
- Я не пiдозрiваю, я просто не вiдкидаю й тако? можливостi.
- Пошлемо попереду розвiдникiв. Якщо вони виявлять бiльшi сили, нiж
сказав цей старий, ми заметемо слiди. Пiднiмайте людей! Через пiвгодини
виступа?мо... А цього перекинчика вiзьмемо з собою. Якщо обдурив - гнiв
аллаха на його голову! До загонiв, друзi! Поспiшайте! На цей раз Гамiд не
вислизне з мо?х рук!
Сонце швидко спускалося за далекi узгiр'я. В долинах згущалися
прохолоднi сутiнки i наливали силою притомленi ходьбою тiла ковстанцiь.
Дозорцi донесли, що в долинi Трьох баранiв, названiй так, напевно,
тому, iдо Тi обрамляли скелi, чимось схожi на диких жителiв цих пустельних
мiсць - баранiв, стояв невеликий загiн ворога. Мустафа Чорнобородий
наказав з ходу напасти на нього i винищити всiх до ноги. Лише Гамiда хотiв
пiймати живцем.
- Слухай, урусе, - звернувся вiн до Звенигори, коли вони зупинилися на
перевалi, з якого вiдкрився кра?вид на глибоку долину, порослу рiдким
чагарником. - Ти бачиш ущелину, що праворуч приляга? до долини Трьох
баранiв? Вона веде до Кизил-Iрмаку. Вiзьми свiй загiн урусiв i частину
людей Бекiра, обiйди в тил Гамiдовi тi?ю ущелиною i перетни йому шлях
вiдступу, щоб жоден собака не втiк. Iди, i хай береже тебе аллах!
Бекiр дав Арсеновi частину сво?х во?нiв на чолi з Iсметом. Серед них
був i меддах Якуб. Меддах за цi днi вiдпочив i хоча роки, проведенi в
пiдземеллi, наклали на його обличчя важкий вiдбиток, жваво ходив по землi.
Голуба чалма красиво гармонувала з бiлим, аж срiбним волоссям, а крива,
iнкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.
Пiдходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усмiхнувся:
- Собака Гамiд i не пiдозрiва?, що за чверть фарсаха стоять люди, якi
бажають йому найлютiшо? смертi. Але, друзi, в iм'я пророка, якщо вiн
потрапить вам до рук, збережiть його живимi Я хочу побачити його очi, коли
мо? пальцi ввiп'ються в товсту шию, хочу почути його белькотання,
передсмертний хрипi Збережiть його живим !
- Гаразд, отамане, - вiдповiв Арсен i звелiв рушати.
Загони пiшли кожен сво?ю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену
постать дядька Свирида, якого невiдлучно чатував Ахмед Змiя. Мустафа
Чорнобородий наказав ковалевi пильнувати гяура i при спробi втекти перерiзати ятаганом горло.
Серед чагарникiв загiн Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду.
Пролунав тривожний крик. I хоч обидва дозорцi впали пiд шаблями, долина
враз сповнилася брязкотом збро?, тупотом, криками.
Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пiшов у наступ увесь
загiн. Назустрiч повстанцям з-за скель ударив залп iз самопалiв i
пiстолiв. Просвистiли в повiтрi спiвучi стрiли. Хтось зашпортнувся, хтось
скрикнув вiд болю.
Многогрiшний бiг разом з усiма. Вiд нього не вiдставав Ахмед Змiя.
Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрiлою повстанець, Многогрiшний
нагнувся i вихопив з холодiючих рук убитого ятаган.
- Не смiй брати, гяуре! - гукнув коваль.
Та Многогрiшний або не почув, або ж не звернув уваги на тi слова i
прудко помчав уперед. Ахмед Змiя кинувся за ним.
Попереду вже зав'язався рукопашний бiй.
Сп'янiлий вiд думки, що на цей раз Гамiд не вислизне з рук, Мустафа
Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь
ворожий загiн. Гамiда нiде не помiтив. А ворожi во?ни були схожi не на
слуг спагi?, а скорiше скидалися на добре вишколених яничарiв. Вони
закривалися мiцними щитами з дерева та буйволячих шкур i поволi вiдступали
на середину долини пiд натиском повстанцiв.
"Де ж Гамiд? Невже це iнший загiн? Невже той старий гяур обдурив нас? думав ватажок загону. - Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!"
Вiн побачив Ахмеда Змiю, що на цiлу голову височiв над повстанцями, а
поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабiч долини
пролунав грiзний багатоголосий бойовий клич.
Очi Чорнобородого розширилися вiд жаху. З потайних засiдок, ущелин i
печер, з-за кущiв i кам'яних скель виринули свiжi ворожi загони i почали
швидко оточувати повстанцiв.
"Зрада!"майнуло в головi Мустафи.
Першим його поривом було забити мерзенного гяура-зрад-ника, що завiв ?х
у пастку. Та не встиг вiн зiскочити з каменя, як Многогрiшний раптом
повернувся до свого охоронця i всадив йому в груди ятаган. Ахмед Змiя
недоладно змахнув руками, зiвнув великим чорним ротом i поволi осiв на
землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустрiч во?нам Гамiда.
- Прокляття! - проревiв Чорнобородий. - Затримайте його? Убийте собаку!
Кiлька повстанцiв кинулися вслiд за втiкачем. Хтось метнув списа. Але
спис не влучив, i переслiдувачi, побачивши, що на них суне ворожа лавина,
повернули назад, ?хнi розпачливi крики та зойки внесли в ряди повстанцiв
невпевненiсть i страх.
Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись. Отетерiлий, дивився
вiн на двi хвилi, що от-от мали зiйтись i захлюпнути собою непризвича?них
до бою каратюркiв. Загiн опинився в пастцi. Де шукати порятунку? Невже
його несерйознiсть i легковажне довiр'я призведуть до загибелi всього
загону, всi?? справи, на яку вiн пiдняв цих людей? Що робити? Побачивши,
що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя i, вимахуючи
над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою.
- Вперед, друзi! На супостатiв! - загримiв його голос. - За мною! За
мною!
Впевненiсть ватажка надала людям смiливостi й снаги. Гучний поклик:
"Алла, алла?"пiдстьобнув ?х i погнав уперед. Заблискотiли над головами
шаблi, замиготiли в синюватiй вечiрнiй iмлi темнi списи.
Натиск був такий сильний i несподiваний, що враз чимало ворожих воякiв
упало пiд ноги повстанцiв.
- Натиснемо, натиснемо ще, друзi! - заохочував Мустафа Чорнобородий
сво?х людей. - Вперед! Вперед! Не дамо оточити себе! Бекiре, проривайся
правим кра?м!..
Бекiр iз гуртом повстанцiв i сам намагався пробитися вперед, але нiяк
-не мiг. У нього залишилося зовсiм мало во?нiв. Решта або полягли, або
були пораненi. Однак вiн одважно налетiв на ворожу лаву, шаблею
прокладаючи дорогу товаришам. За ним ринули iншi...
Златка з Яцьком сидiли пiд скелею i прислухалися до далеких крикiв.
Яцько був не в настро?. Йому зовсiм не хотiлося охороняти цю туркеню, за
яку так уболiвав Арсен. Навпаки, хотiлося стати учасником справжнього
дiла. Штурм замку вiн до уваги не брав. Хiба ж то був бiй? Кудись бiг,
щось кричав несамовито. Штрикнув смолоскипом якомусь турковi в пику - i
все... А хлопцевi уявлялося, як на нього налiтають десятки ворогiв, а вiн
одним помахом шаблi розтина? ?х вiд плеча аж до пояса!.. I всi дивуються
незвичайнiй хоробростi молодого героя.
- Я пiду з тобою. Арсене, - просився Яцько, коли той збирався в бiй. Ну, дозволь!.. Златка сама посидить...
- Мовчи i роби, що наказую! - суворо вiдрiзав тодi Арсен i пiдiйшов до
дiвчини.
Златка пiдвелася, зiтхнула. В останнi днi життя закрутило ??, мов
трiску на бистринi. Не встигла прийти до пам'ятi пiсля нападу повстанцiв
на замок Аксу, як розповiдi Арсена, а потiм Якуба про ?? далеку
батькiвщину i рiдних ще дужче роз'ятрили душу. Серце леденiло вiд
усвiдомлення того, що лишилася сама-самi-сiнька, як вiдламана гiлка на
шляху. Хiба може вона сподiватися на зустрiч з батьками? Вони iснують нiби
в iншому часi й iншому свiтi, зустрiтися з ними так само неможливо, як i з
тими, хто в могилi. Дiвчину охоплював страх. I тiльки ласкавi Якубовi
слова i нiжний погляд загадкового козака, що вже двiчi рятував ?? вiд
смертi, утримували вiд розпачу.
- Златко, - сказав Арсен, беручи дiвчину за руку, - наступа? хвилина,
яка може навiки розлучити нас. Iду в бiй. А там усе можливе - навiть
смерть! Тож я хочу тобi сказати, що менi дуже жаль буде загинути саме
тодi, коли зустрiв тебе... Коли покохав тебе...
Златка спалахнула й опустила очi. Але руки не вирвала. Серце ??
стислося. При?мно чути це, однак не хотiлося, щоб отi заповiтнi слова, про
якi мрi? кожна дiвчина, було вимовлено за таких обставин.
Арсен нiби прочитав думки ?? i, помовчавши якийсь час, сказаь:
- Якщо мене не стане, довiрся Якубовi. Вiн знайде шлях до Болгарi?... А
якщо i його вб'ють, тодi тво?м захисником залишиться один Яцько. Хай
прикинеться глухонiмим, i ви, як брат' i сестра, зможете, допомагаючи одне
одному, подорожувати, куди захочете, - в Болгарiю чи й на Укра?ну. Свiт
широкий, i ти ще знайдеш сво? щастя... А щоб легше було в дорозi, я залишу
тобi свiй пояс - у ньому золото. Поки я живий, вено не належить менi, але
якщо загину, ти можеш використати його.
Вiн простягнув ?й важкий широкий черес.
- Надiнь на себе!
Златка заховала пояс пiд покривало.
В цю мить з долини долетiли крики. Арсен потис холоднi пальцi дiвчини,
шепнув:
- Златко... Люба...
- Хай береже тебе аллах, - промовила дiвчина ледь чутно. - Iди! Я
ждатиму тебе... Потiм гукнув Яцьковi:
- Ти все зрозумiв, що я тобi наказував?
- Так.
- Дивися ж - без витiвок! Побачу на полi бою - вiдшмагаю, як
хлопчиська, при всiх! - Вiн здерся на скелю, окинув поглядом поле бою i
махнув рукою. - Вперед, друзi!
Загiн вибрався iз засади й помчав у долину на допомогу товаришам...
Яцько примостився на вершечку скелi, не дуже турбуючись тим, що його
можуть помiтити ворожi стрiльцi з лукiв, бо непохитно вiрив у перемогу
повстанцiв. Хоча вже сутенiло, йому ще добре було видно всю долину, що
мала в довжину бiльше як пiвмилi. Ближче до нього, крокiв за двiстi.
Чорнобородий робив вiдчайдушнi спроби прорватися крiзь ворожi лави. Загiн
Арсена врiзався з тилу. Вороги похитнулися, але, побачивши пiдкрiплення,
що сунуло з бокiв, стали спинами один до одного i почали вiдчайдушне
вiдбиватися вiд повстанцiв.
Яцько здогадався, що то були не слуги Ферхада чи Гамiда, а добре
озбро?нi й вишколенi во?ни, якi протиставили великiй кiлькостi повстанцiв
виучку i вiйськову майстернiсть. Вони сплутали всi розрахунки
Чорнобородого. Хоча багато ?х упало на полi бою, решта затримувала
повстанцiв до того часу, поки не прибуло свiже пiдкрiплення.
Ряди повстанцiв швидко рiдiли.
У Яцька стислося серце, коли вiн побачив, як двi ворожi лавини, що
виринули з засiдок, оточили повстанцiв з усiх бокiв. Почалася ще лютiша
битва. Звенигора зi сво?м загоном мiг би випорснути з кiльця, але, мабуть,
не думав про це, бо врубувався все глибше в стрiй яничарiв, i полиск його
шаблi наводив жах на ворогiв: вони розступались перед ним, як отара перед
розлютованим биком. Поряд з ним iшли Якуб з Iсметом, i ця трiйка, мов
клином, розколювала густi лави нападникiв.
Та сонце зайшло, i в глибокiй гiрськiй ущелинi стало враз темно. Все
злилося в Яцькових очах, i тепер йому здавалося, що то копошиться великий
мурашник. А згодом iмла чорною пеленою окутала i його. Долiтали тiльки
страшнi крики ошалiлих людей, брязкiт збро? та стогiн i прокляття
поранених.
Поволi гомiн бою почав ущухати, а в серцi хлопця наростала тривога. Вiн
уже не тiшив себе думкою про перемогу повстанцiв, бо занадто нерiвнi були
сили. Залишалося одно: сподiватися, що хто-небудь iз сво?х уряту?ться i
вiн не зостанеться самотнiй у цiй кривавiй долинi.
Та ось до його слуху долинув Арсенiв голос:
- Яцьку, тiкай! Не жди нас! Тiкай?
Яцько здригнувся i напружив усю увагу, намагаючись хоч що-небудь
побачити внизу або ще раз почути голос старшого друга. Та бiльше нiчого не
почув i не побачив. Битва закiнчилася. Запанувала тиша, яку вряди-годи
порушували передсмертнi хрипи умираючих та радiснi крики переможцiв.
Що ж._ робити! Тiкати з Златкою подалi вiд цього страшного мiсця? А як
же Арсен? Може, вiн, поранений, лежить десь пiд кущем i чека? на допомогу?
Златчинi плечi здригалися вiд нечутного ридання.
- Всi нашi загинули, - чи то ствердила, чи запитала вона.
- Може, й нi, - утiшав ?? Яцько, - стемнi?, пiду подивлюся...
Ця думка - пiти подивитися - виникла раптово i не давала спокою
хлопцевi. Вiн ледве дiждався хвилини, коли в долинi стихла метушня
переможцiв, якi зносили сво?х поранених до вогнищ, що запалахкотiли пiд
горбами, осторонь вiд поля бою.
Здалеку було чути, як перегукуються вартовi.
Наказавши Златцi нiкуди не вiдлучатися, Яцько сповз зi скелi i
улоговиною, помiж кущами, поплазував на бойовище.
Бiльше години никав вiн там, намагаючись серед багатьох трупiв
розпiзнати Арсена. Нiч була темна, вiд далеких вогнiв долiтали слабкi
вiдблиски. Хлопець пiднiмав голови вбитих, повертав до вогню i тихо
опускав на землю: Арсена нiде не знаходив.
Де ж вiн? Може, поранений i в полонi?
Здобувши повну перемогу, ворожi вояки повмощувалися довкола вогнищ на
спочинок. Лише кiлька вартових бовванiло довкола табору.
Яцько обережно пiдкрався ближче i залiг пiд кущем. Почувся тихий
стогiн, що долетiв з мороку ночi, а вслiд за ним груба лайка:
- Буду я ще шукати для тебе воду, собако! Здохнеш i так до ранку!
Замовкни, а то прикiнчу, ' негiднику!
Кому це так вiдповiда? вартовий? Напевно, не сво?му пораненому, а
полоненому повстанцю.
Яцько шуснув попiд кущами й опинився насупроти вартового, котрий сидiв
на каменi, пiдмостивши пiд себе якусь лахманину. Перед ним у неглибокому
ярку, виритому дощовими потоками, лежало кiлька зв'язаних бранцiв. Яцько
не мiг розпiзнати, чи серед них був Арсен, бо найближче вогнище вже почало
пригасати.
Серце хлопця забилося швидше. Отже, не всi повстанцi заги-нулиi Може, й
Арсен серед них, адже в самому кiнцi бою був ще живий.
Вiн задумався: як же допомогти полоненим визволитися?
Найпростiше - вбити вартового. Спершу так i хотiв зробити:
пiдкрастися й ударити ятаганом по нахиленiй ши?. Але той мiг крикнути,
зчинити тривогу - i тодi все загине. Нi, так не годиться. Може, почекати,
поки засне?
Та вартовий, мов на зло, не засинав, а тихо мугикав собi пiд носа якусь
пiсеньку, погойдуючись з боку на бiк.
Яцько був у розпачi. Час iшов, минав безповоротно. Перед ранком зiйде
мiсяць, i тодi взагалi нiчого не зробиш. Треба на щось зважитись! А на що?
Витягнувши ятаган, юнак поволi поповз уперед, завмираючи при найлегшому
шороховi. Серце лунко калатало в грудях. Вiд хвилювання спiтнiли руки i
пересохло в ротi. Це ж вiн уперше в життi ма? вбити людину! Хай i ворога та все ж людину!
Однак убивати не довелося. Вартовий заворушився, пiдвiвся i поколивав
до вогнища, на ходу збираючи сухий хмиз. Яцько полегшено передихнув, миттю
пригинцi перебiг вiдкриту мiсцину i плигнув у яму. Скотившись крутим
схилом на дно, ударився обличчям об щось тверде.
- Що за диявол тут товчеться! - почувся голос.
- Арсене! - прошепотiв Яцько. - Це ти? Живий? Не поранений?
- Яцько? - зрадiв козак. - Як ти сюди потрапив? Сам знайшов чи, - в
голосi почулася тривога, - привели?
Яцько не вiдповiв. Гарячкове намацав зв'язанi руки i ятаганом розрiзав
вiрьовку.
- Швидше! Поки нема вартового, тiкаймо!
- Тут ще, крiм мене, Iсмет i Якуб. Iсмет поранений. Дай ятаган!..
Вiн швидко звiльнив вiд пут товаришiв i виглянув iз ями. Вартовий
повертався назад.
- Жаль, не встигнемо вшитися до його приходу. Доведеться вiдправити до
прабатькiв! Ти ляж, Яцьку, ми з Якубом самi. Якщо зчиниться тривога,
тiкай, не чекаючи на нас!
Арсен i Якуб прича?лися в тiнi пiд каменем. Вартовий, нiчого не
пiдозрiваючи, вмостився на сво?му джеббе i солодко позiхнув, заплющивши
вiд задоволення очi. В ту ж мить шорсткий вовняний кляп затулив йому рота,
а мiцнi руки здушили шию. Вартовий заборсався, намагаючись вирватись,
захарчав, але швидко замовк.
- Гайда, друзi! - шепнув Арсен i взяв на оберемок Iсмета.
Хмиз, який яничари пiдкинули в цей час на вогнище, пригасив вогонь. Три
постатi непомiченими прослизнули через похмуре бойовище, де лежали
вперемiш мертвi повстанцi i яничари. На землi подекуди блищала зброя.
Втiкачi взяли по шаблi i шаснули в ущелину, де ховалася Златка. Забравши з
собою дiвчину, швидко пiрнули в густу темряву.
Опiвночi досягли берега Кизил-Iрмаку. Почав сходити мiсяць, i каламутнi
хвилi рiки заграли мерехтливими срiблястими вiдблисками. Лiворуч виднiлося
якесь невеличке село. На кiлках, убитих у землю, сохли рибальськi сiтки.
Бiля причалу темнiло кiлька гостроносих човнiв.
Iсмет не приходив до пам'ятi. Його поклали на землю i прикрили вовняною
ковдрою.
- Що робитимемо, друзi? - спитав Арсен. - Незабаром ранок, i по наших
слiдах кинуться переслiдувачi. Якубе, ти мiж нами найстарший i добре
"зна?ш кра?ну, порадь, як нам бути?
- Моя думка така: тiкати звiдси якнайшвидше i якнайдалi. Найзручнiше спуститися на човнi вниз по Iрмаку. Течiя в ньому швидка, i ми до ранку
вiдпливли б на десять, а то й п'ятнадцять фарсахiв... Правда, на рiчцi ?
пороги, але я ?х знаю. Перепливемо.
- А що - це було б непогано! Розумна порада! Гайда! Вони кинулись до
причалу. Одв'язали чималий човен. Замiсть весел вирубали довгi кiлки. Та
раптом до ?хнього слуху долетiв глухий стогiн. Потiм почувся тупiт нiг.
Утiкачi завмерли, прича?лися за кущами. Не сумнiвалися, що по ?хньому
слiду йде погоня, тож випливати на середину рiки було небезпечно, i Арсен
тримався руками за гiлля, що добре захищало ?х вiд стороннього
Хтось швидко наближався. Пiд ногами шелестiла трава, трiщало сухе
галуззя.
Якуб прикрив обличчя Iсмета кауком, щоб стогiн пораненого .?й викрив
?х. Яцько стискав у руцi ятаган. Златка зiщулилась на лавочцi, тремтячи
вiд нiчно? прохолоди i страху. Тiльки Арсен, уловивши вухом, що йде хтось
один i з важкою ношею, спокiйно чекав, поки незнайомець зникне в мороцi
ночi.
Однак незнайомець зупинився за кущем, якраз навпроти човна, i щось
пробурмотiв нерозбiрливе. Арсен подумав досадливо, що доведеться, мабуть,
вiдправити непроханого гостя до чорта в пекло. Тримаючись лiвою рукою за
гiлляку, обережно почав виймати з пiхов шаблю. Та в цей час з-за кущiв
долинув знайомий голос:
- Кинь мене тут, пане Мартине. Не тягни... Однак я не жилець на бiлому
свiтi... Рятуйся сам, поки не пiзно.
- Е, пане Квочко, це було б не по-лицарськи, - прогув у вiдповiдь голос
Спихальського. - Н?х мене перун заб'?, якщо я залишу товариша в бiдi!
- I сам загинеш - i мене не вряту?ш. Арсен сунув шаблю назад у пiхви i,
полегшено зiтхнувши, покликав:
- Сюди, пане Спихальський, сюди! Неси пораненого на човен!
- О матка боска! - вигукнув Спихальський. - Ти чу?ш, пане Квочко? Там
нашi! Тепер ми врятованi!
До берега вийшов, зiгнутий пiд важкою ношею, мокрий вiд кровi i поту
поляк. Арсен перехопив у нього пораненого, поклав на дно човна.
- Сiдай швидше, пане Мартине. Вiдплива?мо! Спихальський сiв на лавочку.
Арсен i Якуб сильно вiдштовхнулися вiд берега, i човен, пiдхоплений
стрiмкою течi?ю, поплив на середину рiки.
ФЕЛЮКА В МОРI
Цiлу добу пливли без вiдпочинку. Тiльки на другий день, коли допiк
голод, причалили бiля якогось невеличкого сiльця до берега, i Якуб купив
кiлька десяткiв сухих ячних коржiв i торбу овечого сиру.
На третiй день поховали у водах Кизил-Iрмаку Iсмета. А на восьмий
добралися до заболоченого, зарослого очеретами гирла, так схожого на
неозорi Днiпровськi плавнi. Важке зелене море болотяно? рослинностi весело
хлюпалося пiд поривами свiжого вiтру. Згра? рiзнобарвного птаства шугали
над безмежними просторами заростей. На спокiйних плесах i в каламутних
заводях лiниво сновигали незграбнi рибальськi човни.
Пiзно ввечерi вигреблися до одного з островiв, намитих морським прибо?м
i рiчковими наносами. Там помiтили у вузькiй протоцi бiле вiтрило.
На березi палахкотiв вогонь. Навiть на вiддалi чути було, як смачно
пахне варена риба. Бiля багаття сидiли рибалки i ?ли з казанка духмяну
юшку. Вони не помiтили в темрявi човна, що тихо причалив до ?хньо? фелюки.
Утiкачi здерлися на судно i вiдштовхнулися вiд берега. Нахилившись на
лiвий бiк, фелюка ковзнула в протоку, що сполучала гирло рiки з морем.
Тiльки тодi почувся пронизливий крик рибалок, але вiн незабаром
розтанув у шумi прибою.
Арсен стояв бiля стерна, i радiсть розпирала йому груди. Перед ним
прослався шлях на батькiвщину! Час, проведений у неволi, здавався важким
сном, що минув безповоротно. Тепер вiн бажав тiльки одного - попутного
вiтру й удачi. А там...
Фелюка йшла шпарко. Поскрипували снастi, гуло вiтрило. Рвучкий вiтер
усе далi й далi вiдгонив судно вiд чужих темних берегiв.
Два днi минули без пригод. Кiлька кораблiв, що зустрiлися втiкачам, не
звернули на них уваги i пропливли мимо. В трюмi було вдосталь води в бочцi
та в'ялено? риби. Нiщо не вiщувало лиха. Ще день-другий - i ось-ось
покажуться пологi береги Буджака або Добруджi. А там - рукою подати до
Днiпра...
Та бiда нагрянула раптово, коли ?? нiхто не чекав.
На третю нiч зник вiтер, i парус повис, мов ганчiрка. Фелюка
зупинилась. Однак море було чомусь неспокiйне. Воно тривожно дихало, глухо
стогнало, легко колишучи невелике суденце на сво?х могутнiх грудях. Мiсяць
зайшов за хмари, i навколо запала непроглядна темрява. Стало важко дихати.
- Збира?ться на грозу, - сказав Якуб.
Арсен перехилився через борт, приклав до вуха долоню. До його слуху
долинуло ледь чутне рокотання, що пiднiмалося мовби з самих глибин. Вiн
знав: такий гул у степу - вiрна ознака, що десь далеко йде кiнна орда. А
на морi.. Невже буря? Невже, коли до днiпровського гирла лишилося день чи
два ходу, ?м на путi стане непереборна перешкода?
- Опустiть вiтрило! Укрiпiть бочку з водою! Та не забудьте люка
закрити! Поспiшайте, друзi! - гукнув вiн, вслухаючись у глухий,
наростаючий гул.
У темрявi нелегко було справитися з великим i важким вiтрилом. Вiрьовки
заплутались, ?х довелося обрубати шаблями. Полотнище впало вниз, i його
запхнули в трюм.
Тим часом грiзний гул, що йшов, як здавалося, зi всiх бокiв, раптом
перерiс у важкий рев i свист. Фелюка здригнулася, нахилилася на лiвий бiк.
Арсен налiг на стерно i поставив судно кормою до вiтру, який пiдхопив ??,
мов пiр'?нку, затряс, завертiв i понiс у темряву ночi.
Холоднi хвилi перекотилися через палубу. Арсен виплюнув з рота солону
воду.
- Якубе, Яцьку, йдiть униз! Вам тут нiчого робити! Ми залишимось нагорi
удвох з Мартином.
Мокрi з нiг до голови Якуб i Яцько, тримаючись за снастi, пробралися в
носову частину фелюки. Вiдчинили ляду i втиснулися в тiсну комiрчину. В
кутку, гойдаючись у пiдвiшенiй на металевих ланцюжках лампадцi, жовтавим
вогником коптiла свiчка. Златка сидiла на лавцi, за невеличким столиком, а
Квочка лежав просто долi. Рана його загно?лась, нога розпухла. Вiд
гострого болю йому хотiлося кричати, вити, але не було сили, i вiн жалiбно
стогнав.
Якуб i Яцько переступили через Квочку i вмостилися в кутку, молячись
сво?м, таким не схожим богам, щоб урятували вiд розлютовано? стихi?.
Буря дужчала. Навкруги все ревло, клекотiло, бiснувалось, мов у
киплячому казанi. Пронизливий вiтер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким
громаддям хвиль, нiби хотiв будь-що закрутити, перевернути утле суденце,
злизнути з поверхнi моря, мов росинку з листка. В його обшивцi щось
скрипiло, стогнало, трiщало, i здавалося, фелюка от-от розсиплеться й
розвi?ться в бурхливому мороцi.
Арсен навалився грудьми на стерно, вiдчуваючи, що воно переста?
слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили
на себе.
- Витрима??
- А кат його зна?! Будемо сподiватися на краще. Якщо буря не
посилиться, то, може, якось минеться! - прокричав у вiдповiдь Арсен.
Новий порив вiтру пiдняв ?х на гребiнь велетенсько? хвилi, а потiм
рвучко кинув у бездонну прiрву. Затрiщала щогла i з грюкотом упала на
носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море.
Блискавицi били безперервно. Спихальський помертвiлими губами шепотiв:
"?зус, Марiя!" Арсен вiдчував, що i в нього похололо пiд серцем. Яке
безглуздя! Вирватися з неволi, подолати такi труднощi - i потонути в морi!
Так минула нiч. Уранцi Спихальський помiтив попереду мiж хвилями щось
темне.
- Скеля, Арсене! - вигукнув злякано.
Обидва налягли на стерно. Фелюка круто повернула вбiк, пiдставивши
правий борт натисковi оскаженiлого вiтру, майже лягла на гребiнь водяного
валу. I тут Арсен побачив, що то не скеля.
- Цс. корабель!.. Галера... Потопа?... Скоро пiде на дно... Тримайся,
пане Мартине, зараз ударимось об не?!
Вони ще дужче налягли на стерно, намагаючись просковзнути мимо
перевернутого догори днищем судна. Але вiдстань до нього швидко
скорочувалась, i уникнути зiткнення було вже неможливо. Фелюка поковзом
черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий трiск - стерно переламалось
i зникло у хвилях.
Вiд удару Спихальський перелетiв через борт i опинився у водi Добре, що
вони ще звечора прив'язалися вiрьовкою до залiзно? скоби, то його не
затягло у вируючу безодню, а Арсен допомiг вибратися на палубу.
- А, най його мамi, давненько я не купався з таким задоволенням, як
ниньки! - не втримався вiд сумного жарту переляканий, мокрий з голови до
нiг шляхтич.
Тепер, коли стерно зламалось i фелюка затанцювала на хвилях, як хотiла,
?м нiчого було робити на палубi, i вони втиснулись у мокру, темну
комiрчину.
- Ну, що там? - простогнав Квочка. - Буря ще бiльше розiгралася? Ми
думали, що вже потопа?мо, - так трiснуло щось...
- Поки що не потопа?мо, але... потонемо, будьте певнi, пане Квочко, похмуро вiдповiв Спихальський, здригаючись вiд холоду. Тiльки тепер до
нього дiйшло, що був на волосину вiд смертi, i йому стало по-справжньому
страшно.
- Потонемо? - Квочка надовго замовк, а потiм тихо сказав: - Це через
мене...
- Як то? - спитав Арсен.
- Я чув старе козацьке повiр'я: якщо на море випливе грiшник, то
обов'язково накличе на себе i сво?х товаришiв бiду. Буря потопить або
розмета? по морю ?хнi човни. А я великий грiшник-Коли тiкав од пана
Яблоновського, обiцяв матерi i братовi вирвати i ?х з лядсько? неволi,
забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота...
- Ну, ну, пане Квочко, не так круто! - пiдняв голос пан Спи-хзльськяй.
- Можна знайти iнше слово!
- Я й кажу: папська наволоч щоб не знущалась над ними! А я - та й до
цих пiр. Проклятий! Забув матiр i брата... Нема? менi прощення! За це бог
i кара? мене, а разом зi мною i вас.
- Не мели дурниць! - пiдвищив голос Арсен, зрозумiвши, до чого той
верне. - Всi ми грiшники, крiм Яцька та Златки.
- Не вмовляй мене, брате, - заперечив Квочка. - Я вiдчуваю, що наступа?
час, коли мушу стати перед богом. Тож в останню хвилину, може, зараджу
вашому лиху. За Квочкою плакати нiхто не буде: жiнка й дiти в неволi,
мати, мабуть, померла... А братовi не до слiз - встигав би вичухуватись
вiд панських канчукiв, чума б ?х побрала!
- Кгм, кгм, - закашлявся пан Спихальський, але промовчав. А Квочка
говорив далi:
- Чув я вiд старих людей, що коли такий грiшник добровiльно кинеться
пiд час бурi в море, то воно прийме жертву, i буря стихне.
- Дурницi! - знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено.
- Я не дозволю тобi зробити це!
- Друже, навiть господь-бог не ма? влади над смертю. А ти хочеш
зупинити ??. Даремнi намагання!
Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бiк, мов суху шкаралупу. Все в
нiй трiщало, скрипiло. Кожна хвилина могла бути для не? останньою.
Пiсля особливо могутнього удару грому i пориву вiтру, коли здавалося,
що судно стало сторчма i от-от перекинеться. Квочка, стогнучи, зiп'явся на
ноги, пересунувся по лавi до ляди, вiдчинив ??.
- Ти куди? - схопився Арсен.
Але Квочка зупинив його, пiднявши перед собою руку.
- Прощайте! Я однак не жилець на бiлому свiтi! А вам ще, може,
пощастить добратися до рiдно? землi Поклонiться ?й вiд мене... Мало я ??
орав, скородив, засiвав... Хай пробача?... Але скажiть, що любив безмежно!
Хоч i не наша була, а панська!.. Любив...
В його словах вчувалась якась незвичайна сила i проникливiсть. Арсен
здригнувся, бо зрозумiв, що так можна говорити тiльки перед смертю, тому
не посмiв затримати цього змученого, але сильного духом чоловiка.
Квочка помахав рукою, усмiхнувся й, обiпершись здоровою ногою об порiг,
вистрибнув на палубу. В ту ж мить велетенська хвиля накрила його з головою
i понесла у киплячу вируючу каламуть.
- О свята Марiя! - прошепотiв побiлiлими губами пан Спихальський.
Усi мовчали.
Наступний день теж не принiс затишшя. Вiд нещадно? хитавицi i морсько?
хвороби обличчя втiкачiв позеленiли. Свiт перекидався ?м перед очима: то
провалювався в безодню, то ставав дибки, лiзучи н.i стрiмку водяну стiну.
Лиiiiе на третiй день буря почала вщухати. По небу пливли похмурi сiрi
хмари, море важко здiймалося, стогнало i кидало фелюку, мов стеблинку.
Куди вона пливла, без стерна i вiтрила, нiхто не знав. Крiзь хмари годi
було побачити сонце чи зорi, щоб визначити напрям. Доводилося сидiти й
терпеливо чекати сво?? долi.
До всiх бiд фелюка поволi почала кренитися на один бiк. Вiдкривши трюм,
побачили, що вiн до половини затоплений водою.
Десь протiкало. Якщо не запобiгти лиху, судно через кiлька годин пiде
на дно.
Арсен плигнув униз - вода сягнула йому попiд руки. Чим же вичерпувати?
Вiн згадав про бочку з прiсною водою. Намацав ?? в кутку пiд вiтрилом,
вибив ногою дно, вiдв'язав i подав Спихаль-ському на палубу. Той приладнав
до не? канат, утворивши якусь подобу велетенського вiдра. Його витягали
втрьох. Вода в трюмi не спадала, але й не прибувала. Це вже був порятунок.
Минув день, а потiм нiч. Утiкачi працювали без вiдпочинку. Яць-ко
намагався не вiдставати вiд дорослих, та пiд ранок зовсiм знесилiв, i
Арсен вiдiслав його в комiрчину. Яцько не послухався, сiв на палубi пiд
зламаною щоглою.
Раптом скочив на ноги i хрипко вигукнув:
- Берег! Я бачу землю!
Всi глянули в той бiк, куди показував хлопець. Крiзь сiру ранкову iмлу
виразно вимальовувались обриси гористого берега, порослого лiсом. Вiтер
гнав фелюку просто на нього.
Втомленi втiкачi кинули бочку i втупились очима в невiдому землю. Куди
?х прибило? Знову до Туреччини? До Криму? Чи, може, до Болгарi??
Арсен знав напевне - це не гирло Днiпра i не береги Добруджi чи
Буджака, низькi i безлiснi. Отже...
Та гадати нiколи. Фелюка швидко наближа?ться до бурунiв. Уже чути шум
прибою.
Стривоженi втiкачi домовились, як поводитися, коли виявиться, що вони
знову опинилися в Туреччинi. Все залежатиме вiд обставин. Але всi
погодилися, що Якуб удаватиме з себе купця з Трапезонту. Златка - його
доньку, а Звенигора, Спихальський i Яцько - невiльникiв.
Бiля берега сiрiла вузька пiщана коса. ?х несло на не?. Зустрiч могла
бути фатальна не тiльки для судна, а й для людей. Хоч буря ущухла, прибiй
був дуже сильний.
Арсен став бiля Златки, щоб допомогти ?й. Якуб молитовне склав руки,
наче благав аллаха послати ?м порятунок. Один Яцько почував себе спокiйно,
не уявляючи, що зустрiч з берегом може обернутися чи?юсь смертю або
калiцтвом.
- Берег зовсiм дикий, - сказав хлопець, вдивляючись у гори, що уступами
спускалися майже до самого моря.
Та йому нiхто не вiдповiв. Фелюка раптом ударилась об пiдводну скелю,
затрiщала, похилилась, i люди з криком полетiли сторчма в пiнисту
каламутну воду.
Частина друга
КОЛИБА НАД МОРЕМ
Берег тiльки здавався пустельним. Насправдi, коли б Яцько мав
можливiсть уважнiше роздивитися, то помiтив би в затишнiй улоговинi, пiд
захистом покручених морськими вiтрами дерев стару чорну колибу з грубо
обтесаних соснових колод.
Низькi дверi хатини були розчиненi. На порозi сидiв старий, тримаючи
рибальську сiтку, усiяну тугими поплавками з кори. Старий перебирав ??
вузлуватими зморшкуватими пальцями, знаходив дiрки i вправно заплiтав
суканими конопляними нитками.
Обличчя в дiда темне, пооране зморшками, але по-старечому красиве. Сиве
волосся обрамлю? високого загорiлого лоба i спада? на боки важкими
хвилями. Примерхлi чорнi очi пильно дивляться з-пiд кострубатих брiв.
Чиста бiла сорочка, стягнута на комiрi синьою стьожкою, свiдчить, що в
колибi ? дбайливi жiночi руки.
Справдi, з-за колиби вибiгла присадкувата пишнотiла дiвчина з
дерев'яним цеберком у руцi i, розхлюпуючи густе козине молоко, кинулась до
старого:
- Леле, мале! ' Гляньте, дiдусю, на море! Там потопа? корабель! З нього
попадали у воду люди!.. Допоможiмо ?м! Нумо швидше на берег! Ну ж, не
барiтьсяi
Старий вiдкинув сiтку, пiдвiвся i, приклавши руку до лоба, глянув на
море. Там, де проходить прибережна пiщана коса, чорнiло над водою
перекинуте судно. Прибiй шарпав його, наближав до берега. Вiддалеки
бовталися у водi люди. Крiзь шум вiтру ледь проривались розпачливi крики.
- Швидше! - вигукнув старий i прудко, що нiяк не пасувало до його
статечно? постатi, помчав за дiвчиною до моря.
У невеликiй, але добре захищенiй од вiтру затоцi стояв рибальський
човен. Дiвчина добiгла перша. Старий поспiшав за нею.
- Чекай, Марiйко! Я з тобою!
Пiд дужим помахом весел човен швидко виплив з затоки i полинув
навперекiс бурунам до потерпiлих.
Першим видерся на нього Яцько. Вiн допомiг нежданим рятiвникам витягти
з води Златку i Якуба, що вже зовсiм знесилiв. Звенигора i Спихальський,
взявшись руками за борти, пливли поряд.
До колиби Якуба принесли на руках i поклали на старих сiтках,
застелених лiжником. Марiйка подала холодно? джерельно? води, однак йому
було ще погано.
- Це твiй батько? - поцiкавилась дiвчина.
- Так, - вiдповiла Златка.
- А мама де?
- Нема. Я сирота.
Це була майже правда. Адже Златка не знала сво?х батькiв. Та й
невiдомо, чи живi вони зараз.
- Бiдненька, - пожалiла Марiйка гостю i принесла сухий одяг, щоб Златка
переодяглась. - Не горюй. Добре, що сама зосталася жива. А сирiт багато на
свiтi. Я теж сирота.
- А хiба то не твiй тато?
- Нi, то мiй дiдусь. Вiн один у мене з рiднi. Тата й маму я не пам'ятаю
навiть. ?х було страчено, коли я була ще зовсiм маленька...
- Страчено? Ким?
Марiйка запнулась, нiби завагалась - казати чи нi? ?? засмагле кругле
обличчя посмутнiло, а очi заблищали вологою. У дiвчини мiцнi натрудженi
руки, широкi, як у чоловiка, але по-жiночому округленi плечi. Невисока,
повна, туга, як молодий огiрок, вона була мiцна i по-сво?му гарна. Всi,
хто знав Марiйку, навiть дiдусь, звали ?? дундою, тобто товстункою. Вона
не ображалась i радо вiдгукувалась на прiзвисько.
- Колись у нашому селi переховувались гайдуки, повстанцi, - сказала
Марiйка тихо. - Яничари дiзналися про те, наскочили - спалили всi колиби,
а людей перебили. Тодi загинули й мо? батьки... Дiдусевi пощастило
вихопити мене з пожарища i втекти в гори. Назад вiн не повернувся.
Збудував тут собi хатину, i ми стали з ним жити над морем. Дiдусь ловить
рибу, а я доглядаю овечок та кiз, у лiсi збираю гриби, горiхи, грушi,
аличу...
- А гайдуки, про яких ти менi розповiдала... вони ще й досi у вас ?? Златка понизила голос.
- А чого це тебе цiкавить?
- Страшно стало... Ще сюди прийдуть...
- Дурненька... - Марiйка засмiялась. - Гайдуки добрi, хороших людей не
займають... Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по-нашому балака?ш. Нiби
справжня болгарка.
- У мене няня була болгарка.
- От воно що...
Хоч слова у Марiйки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок.
Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з мiсця.
- Ой леле! Я й забула, що в мене чорба варитьсяi
Утiкачi сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на каменi ятаган поголився. Пан Спихальський пiдставив i сво? заросле облчччя.
- Поголи, пане добродзею, - сказав, умощуючись на каменi i пiдставляючи
руду щетину. - Тiльки вусiв не чiпай. Вуса - то найперша ознака
шляхетностi... Та ще такi, як у мене! Пхе! Не одна пан?нка сохла через
них. А були й такi, прошу пана, же клали до мо?х нiг цiлi ма?тки, абись
тiльки став ?м за мужа!
- Ну, i де ж тi ма?тки? - спитав Арсен, пiдморгнувши Яцьковi i щосили
шхребучи тугу щоку шляхтича.
Щетина аж трiщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах
виступали сльози, але терпiв.
- Е-е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на
якiсь там ма?тки. - Вiн пiдняв угору палець. - Воля - то найлiпший ма?ток,
прошу пана!
- Але ж пан усе-таки одружився, наскiльки я пам'ятаю з розмов?
- То був чорт у подобi янгола! Але дай-но менi добратися додому!.. почервонiв Спихальський.
Вiн не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як
оскаженiло завертiв ясно-голубими очима i як налилося кров'ю обличчя,
можна було догадатися, що панi Вандзi перепаде на горiхи.
- Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.
- Дуже просто? З Туреччини втекли, а з Болгарi? - i поготiв!
- Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспiшай! У мене тут ? одна
пильна справа. - I Арсен розповiв про Сiркового брата, якого мав
визволити.
Спихальський i Яцько задумались. Це мiняло ?хнi намiри. Замiсть того
щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько
такого i в гадцi не мав. Спихальський теж полюбив козака i високо оцiнив
його за розум, хоробрiсть i кмiтливiсть.
- Що ж, тодi й ми зоста?мося, - сказав вiн. - Виручимо того невiльника
i разом повернемось на батькiвщину.
З колиби вийшов старий. З-за його спини визирала Марiйка, пiдозрiло
поглядаючи на чужинцiв.
- Будь обережний, дiдусю, - шептала. - Я чомусь думаю, що це небезпечнi
люди... З часу на час ма? прибути Драган, може, розмову вiдкласти до його
приходу?
- Гаразд. Готуй на стiл. А я вже сам знаю, що менi робити. Марiйка
зникла в сiнях, а старий поволi наблизився до гостей.
- Прошу, другарi, до господи старого Момчила. Марiйка наварила чорби, а
до не? ? хлiб i бринза. Та й ракi? знайдеться сулiя.
- Спасибi, бай ' Момчиле, ми з великим задоволенням скориста?мося з
вашо? гостинностi, - вiдповiв Арсен. - Би, правду кажучи, добре-таки
охляли за цi днi...
- А звiдки путь держите, другарi? I хто ви? Арсен чекав такого
запитання. I хоча дiд Момчил здавався йому чесною людиною, вiдповiв так,
як домовились:
- З Трапезонта пливли до Варни. Зi сво?м хазя?ном, купцем. Ми козаки...
А вiри християнсько?...
- Руснаки, виходить! - зрадiв старий. - То добре! А чого ж панька?тесь
iз господарем? Можна подумати, що вiн ваш вуйко чи брат... За ноги б - та
в море, невiру! А самi - гайда додому!
Втiкачi полегшено зiтхнули. Виходить, потрапили до друзiв? Чи, може,
хитрий дiд випиту? ?х? Зда?ться, нi.
- Про волю ми й самi дума?мо, бай Момчиле, - вiдповiв Арсен. - Хто ж не
хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час... А господар наш Якуб добра
людина, дарма що турок... I Адiке, його донька, теж мила дiвчина. Ми не
можемо заподiяти ?м зла. А як хто нападе - захищатимемо. Чи не так, друзi?
- Авжеж! - вигукнув Спихальський. - За пана Якуба живiт покладемо!
- Гм, схоже, що цей турок вам нiби й справдi родич, - засумнiвався
Момчил. - Ну, та бог з ним... Ходiмо обiдати!
Арсен помiтив, що Момчил якось пiдозрiло глянув на них, але не надав
тому значення. Хотiлося швидше по?сти i заснути. Кiлька безсонних ночей на
морi виснажили ?х украй.
Обiд був смачний. Духмяна чорба з рибою всiм припала до смаку. Пан
Спихальський, випивши кухоль ракi?, забув про шляхетськi звича? i голосно
сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсеновi виноградна ракiя
здалась не такою мiцною, як запорозька горiлка, але вiн не хотiв ображати
гостинного хазя?на i на всi заставки розхвалював i ракiю, i чорбу, i
солонувату бринзу.
Пiсля обiду всiх потягло на сон. Златку Марiйка повела в комiрчину, а
чоловiкам послала на горищi. Там лежало лiсове сiно, i натомленi втiкачi
миттю поснули.
Коли Арсен прокинувся, стояла вже нiч. На горищi було темно. I Яцько, i
Спихальський мiцно спали.
Арсен повернувся на другий бiк, пiдклав пiд голову кулак i знову
заплющив очi. Та на цей раз заснути не пощастило. З сiней долетiв
приглушений шепiт. Говорив Момчил:
- Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гостi не злiзли бува.
Хай рухтять собi до ранку!
Арсен затамував дихання. В чiм справа? Що там ско?лося внизу? Чому
Момчил бо?ться ?х?
Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сiнях знову заговорили, але тепер
не можна було нiчого розiбрати. Потiм заскрипiли надвiрнi дверi, i
наступила тиша.
"Еге, тут щось не гаразд, - подумав Арсен. - Чи не затiва? старий
чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким властям? За спiйманого
невiльника-втiкача платять добрi грошi".
Вiн хотiв розбудити товаришiв, але передумав. Утрьох у цiй непрогляднiй
темрявi вони зчинять такий шум, що Момчил i його спiльники зразу почують
?х. Нi, краще самому про все дiзнатись.
Ще вдень вiн, за старою козацькою звичкою, лягаючи спати, обдивився
горище i помiтив, що в зашитому дошками причiлковi ? невеликi дверцята,
через якi, напевне, Момчил заносив сiно. Обережно намацуючи руками
бантини, добрався до стiнки. На щастя, дверцята були не замкненi. Вiн тихо
вiдчинив ?х i виглянув надвiр.
Прямо перед ним, на тлi зоряного темно-синього неба, чорнiли гори. Десь
позаду, по той бiк колиби, шумiло море. Арсен виглянув з-за причiлка на
подвiр'я. Там, схилившись один до одного, стояло кiлька чоловiкiв. Серед
них бiлiла чуприна Момчила. Збоку Марiйка тримала за поводи двох мулiв.
Чоловiки про щось говорили, але Арсен не змiг розiбрати ?хнiх слiв:
заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно:
- Пора!
Марiйка сiпнула мулiв за поводи i пiшла попереду. За нею рушили
чоловiки.
Арсен сплигнув з даху i кинувся за ними назирцi.
Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома.
Арсен прискорив ходу, щоб не згубити ?х у темрявi. Раптом помiтив збоку,
мiж брилами камiння, темну постать, що, як i вiн, та?мно скрадалася за
Момчилом та його товаришами.
Невiдомий не бачив Арсена i, пригинаючись, поволi просувався вслiд за
старим та його супутниками.
Бiля обривисто? кам'яно? кручi Момчил зупинився i щось сказав Марiйцi.
Дiвчина притримала мулiв. Чоловiки зникли в низькiй печерi, вимитiй у
вапняках дощовими потоками. Через кiлька хвилин вийшли звiдти з важкими
клунками.
- Во?вода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, - сказав один iз
супутникiв старого. - Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар-бей готу?
напад на Чернаводу, i ми його зустрiнемо олов'яними гостинцями...
- Тут п'ять пудiв олова i стiльки ж пороху, - вiдповiв Момчил. - Через
тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвiчi бiльше. Отож захопи,
Драгане, з собою чотирьох або п'ятьох мулiв та й грошей не забудь - треба
заплатити наперед.
- Я передам во?водi...
Вони вмостили мулам на спини важку поклажу i рушили назад.
Арсен, притиснувшись до скелi, не пропустив жодного слова, хоча мало що
зрозумiв iз тi?? розмови. Однак переконався, що Момчил i його друзi не
затiвають проти них нiчого злого.
Тепер його ще бiльш занепоко?в незнайомець. Без сумнiву, це ворог.
Друговi нема чого ховатись i йти назирцi.
Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землi,
перечекав, поки затих шум крокiв, а потiм звiвся на ноги. В ту ж мить його
схопила за комiр важка рука.
- О аллах! - скрикнув незнайомець.
- Ти хто? - притиснув його Арсен. - Що тут робиш? Замiсть вiдповiдi
незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його i вдарив ятаганом мiж
лопатки. Незнайомець тихо зойкнув i випустив з руки зброю.
На крик прибiгли болгари. В цей час зiйшов мiсяць, i Арсен побачив, що
один з них - молодий сухорлявий юнак, а другий - незграбний дужий велетень
у бiлiй кожушинi без рукавiв.
- Це ти, руснаку? - вигукнув вражений Момчил, упiзнавши козака. - Що
трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?
Арсен розповiв про свою пригоду i, закiнчивши, штовхнув ногою труп
незнайомця.
- А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впiзна?те... Момчил нагнувся,
заглянув в обличчя мертвого.
- Ба, це Василев, кехая з Кам'яного броду. Помак. Дурна i зла людина?..
Вiн, напевно, слiдкував за нами. Драгане, - звернувся старий до
сухорлявого юнака, - вам треба негайно йти звiдси! Хто зна?, чи не
вешта?ться десь тут поблизу загiн спагi?в чи яничарiв.
- А вам, бай Момчиле, хiба не загрожу? небезпека? - спитав Драган. - Я
боюся за вас.
- За Марiйку, ти хочеш сказати, хитрунчику, - усмiхнувся в сивi вуса
Момчил. - Не бiйся! Якщо вас не пiймають, то нам нiчого боятися. Цього
собаку я одвезу в море - нiхто й не знатиме, де вiн подiвся.
- Я навiдаюсь до вас через кiлька днiв, бай Момчиле, - промовив Драган.
- Як тiльки ми досягнемо гори Орлино?, Ганчо сам поведе далi мулiв. Там
уже безпечно. А я повернуся сюди.
- Як хочеш, - вiдповiв Момчил i звернувся до велетня: - Ганчо, допоможи
менi вiднести труп до берега. Я прив'яжу йому до ши? камiнь, вiдвезу
подалi в море i кину у воду.
Момчил спробував пiдняти тiло стражника, але Ганчо випередив його.
Схопивши на оберемок, мок то був куль соломи, бiгом помчав до берега.
Через кiлька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:
- Уже.
- Вiднiс?
- Закинув.
- Як закинув? Куди? - збентежився Момчил.
- У море. Взяв за ноги - розмахав i пожбурив. Тiльки плеснуло!
- Ex, що ж ти зробив, Ганчо! - вигукнув Момчил. - Його ж приб'? до
берега!
- Не приб'?, - похмуро вiдповiв велетень.
- Якщо Ганчо закинув, то не приб'?, - засмiявся Драган. - Вiн, напевно,
двигонув його аж на середину моря!
Взявши мулiв за поводи, хлопцi попрощались i зникли в темрявi. Марiйка
хотiла провести ?х, але Момчил зупинив.
- Не ходи! Треба поспiшати додому. Все-таки боюся, - Василев не сам тут
вештався. - I звернувся до Арсена: - А ти, хлопче, смiливець! Спасибi
тобi!
До ранку нiхто вже не заснув. Зiбралися в тiснiй колибi i при свiтлi
восково? свiчки на всi лади обговорювали, що ?м робити далi. Спихальський
хвилювався i пропонував негайно тiкати в гори. У Арсена визрiвав iнший
задум. Вiд Момчила вiн дiзнався, що до Бургаса можна дiстатися човном по
морю. А звiдти до Рудника, де мав бути Сiркiв брат, - рукою подати.
Але про це вiн поки що мовчав.
Через вiдчиненi дверi долiтав стогiн Якуба. Златка щохвилини бiгала до
нього, давала пити або поправляла постiль, ?? гнучка постать то з'являлася
в напiвосвiтленiй кiмнатi, то зникала в густiй темрявi хатини. Арсен
зловив себе на думцi, що заздрить Якубовi. Хотiлося, щоб то його голову
пiднiмали Златчинi руки, щоб йому вона пiдносила череп'яний кухоль з
холодною джерельною водою. Вiн уже вiдчував, як у серце входить солодке
п'янке почуття, що все бiльше хвилювало його. Перед очима весь час стояла
Златка. Навiть тодi, коли вiн не думав про не?. Навiть увi снi... Тому й
мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу
захистити дiвчину, чи ?хати до Бургаса визволяти Нестора Сiрка.
Почало свiтати. Над морем зачервонiв край неба. Марiйка готувала
снiданок, застеливши стiл новим вишитим настiльником. Момчил витяг з
погрiбця барило ракi?. Нiчний подвиг Звени-гори зворушив старого i розсiяв
його сумнiви щодо втiкачiв. Пiднiмаючи вгору келих, Момчил урочисто
сказав:
- П'ю за здравi? хороброго юнака Арсена!.. За ваше повернення на
батькiвщину, другарi! Щоб жоден турчин не переступив вашо? дороги!
З хатини знову долинув стогiн Якуба.
- Крiм нашого друга Якуба, - вставив Арсен. - Бо не кожен вашенець приятель, бай Момчиле, i не кожен турчин - ворог... Бува? свiй - гiрше
ворога: продасть i грошi полiчить...
Вiн перехилив келих. Ракiя була запашна, настояна на якихось гiрських
корiнцях.
Момчил випив теж i ще мiцними бiлими зубами вiдкусив шматок смажено?
баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, вiн сказав:
- Це так, друже. А проте, я нiяк не второпаю, чому вам такi дорогi цей
турчин i туркеня. Арсен витер долонею рота.
- Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Я куб - наш
приятель. Вiн з нами брав участь у повстаннi проти спагi?, який тримав
його у в'язницi. I нiякий вiн не купець... Ми разом тiкали через море до
нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарi?. Ось чому ми опинилися тут.
Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марiйкою допомогги
нам - спасибi велике, не захочете - ми зразу ж пiдемо в гори. I Якуба
понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.
Момчил заперечливо похитав головою:
- Що ти, другарю! Балканджi? з дiда-прадiда чеснi люди! Бiднi, але
чеснi i добрi. За добро вони нiколи не вiдплачують злом. Хай Якуб з
дiвчиною залиша?ться в нас у колибi. А ви схова?тесь у горах, поки вiн
одужа?.
- Вiват! Hex жи?! - рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль
ракi?. - Пан Момчил ?сть бардзо добрий члов?к! Хай тiльки повернуся додому
- вишлю пановi з оказi?ю бочку мальвазi? ', а панночцi Марiйцi оксамиту на
вбрання i золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я
уродзоний шляхтич ?стемi
- Замовкни, пане Мартине, - нахмурився Арсен. - А то Момчил подума?, що
ми всi хвальки несусвiтнi.
- Пане! - спалахнув Спихальський.
- Не сердься, пане Мартине, - примирливо сказав Арсен. - Бракувало ще
нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду.
Менi треба в Бургас добратись, а звiдти до Рудника.
- До Рудника? - перепитав Момчил. - Ми бували там з Марiйкою. Але що
примушу? тебе. Арсене, ?хати туди?
- Я повинен розшукати там одного невiльника i викупити його. Якщо
зможеш, бай Момчиле, дати менi човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобi
дуже вдячний.
- Але ж ти сам не справишся в дорозi.
- Менi допоможе пан Мартин...
- Атож, - буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.
- Я не про те, - заперечив Момчил. - Ви чужинцi, i вас дуже швидко
схопить стража. Якщо так, то я пошiиву з вами. Я знаю дорогу, звича?...
- Нi, дiдусю, - втрутилась Марiйка, яка уважно вслухалася в розмову, якщо на те пiшло, то попливу я. Хто зна?, скiльки дяiо пiде на цю по?здку,
а тобi треба бути дома. Хiба ти забув, що днями прибуде стамбульський
гiсть? Та й Драган незабаром по-всрнетьсЯi- А й справдi, - замислився Момчил. - Менi не випада? ?хати. Доведеться
тобi. Марiйко, супроводжувати наших гостей.
Арсен недовiрливо глянув на дiвчину. Момчил перехопив той погляд
- Ти сумнiва?шся в нiй? Козаче, ти не зна?ш наших балкан-джiйок!
Мзрiика варта доброго юнака.
- Дiдусю! - зашарiлася дiвчина.
- Не буду, не буду, внучко! Iди приготуй усе в дорогу. Вiзьми запасiв
на тиждень. I не барись. Ви повиннi через годину вирушити.
Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихаль-ськии
помостив сухi рибальськi сiтi, прилiг на них, i скоро почулося його
могутн? хропiння. Арсен сидiв бiля стерна, а Марiйка задумливо дивилася на
далекий синiй берег, що пропливав з правого боку.
На другий день надвечiр вдалинi показався Бургас. Човен вирiшили
залишити пiд наглядом Спихальського мiж очеретами у затишному гирлi яко?сь
рiчки. Повечерявши, лягли спати.
Нiч минула спокiйно. З першими променями сонця, що пiднiмалося з-за
моря. Арсен i Марiйка вирушили в дорогу. Iшли швидко, бо хотiли до вечора
повернутися назад.
Дорога весь час пiднiмалася вгору i петляла помiж зеленими
виноградниками. Назустрiч котилися важкi незграбнi гарби, запряженi сiрими
круторогими волами. На гарбах сидiли поважнi болгари у бiлих штанях,
чорних сукняних камiзельках i високих овечих шапках, ?хнi худi запеченi на
сонцi i вiтрах обличчя були суворi, нiби витесанi з каменю.
Всiляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ - текло тими
гарбами до портового мiста Бургаса, а звiдти морем до Стамбула чи в
заморськi кра?.
Нiхто не звертав уваги на ставного молодика i дiвчину, що поспiшали,
заклопотанi, збиваючи ногами дорожню куряву. Опiвднi вони зупинилися на
високому горбi, звiдки вiдкрився вид на широку долину, де розкинулося село
з рудими черепичними та сiрими очеретяними покрiвлями.
- Оце й Рудник, - сказала Марiйка. - А ген i ма?ток спагi??
То був кам'яний будинок, оточений високим муром i дворовими будiвлями.
Здалеку вiн скидався на фортецю. Насправдi то був звичайний ма?ток
турецького спагi?, викладений руками райя - селян-крiпакiв. Однак мiцнi
стiни будинкiв, ста?нь та iнших будiвель надiйно захищали господаря вiд
раптового нападу i в разi потреби могли витримати облогу гайдуцького
загону.
Дубовi ворота були на замку, i Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з
подвiр'я долинув собачий гавкiт, а потiм у хвiртцi вiдчинилося невеличке
вiконце i в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.
Що за люди? Кого вам? - блимнув круглим совиним оком.
- Ми хочемо бачити господаря, - сказав Арсен i тицьнув у вiконце срiбну
монету. - Вiдчини, будь ласка, чоловiче.
Ворота вiдчинилися, i подорожнi зайшли на просторе подвiр'я.
- Прошу сюди, на лавочку, - зiгнувся турок. - Почекайте, поки я
дiзнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед свiтлi очi.
Незабаром вiн повернувся i завiв Арсена до невеличко? кiмнати. Там
посерединi стояв низенький столик, а довкола нього жовтiли пухкi шовковi
подушки.
- Хай ага почека? тут, - промовив старий. - Господар зараз вийде.
Вiн одхилив важкого килима, що замiняв дверi, i зник за ним. Через
кiлька хвилин до кiмнати зайшов пiдстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям
спагiя i сонно глянув маленькими очицями на чужинця.
- Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу-ага, вклонився Арсен. - Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовiрнi
вiдпочивають.
Спагiя байдуже хитнув головою i простягнув м'яку холодну руку, яку
гiсть потис iз вiдразою, мов слизьку жабу.
- Менi казали, що ти ма?ш до мене справу, - промовив глухо турок,
вiдступаючи на крок.
- Так, ага. Я чув, що ти прода?ш невiльникiв...
- Дурницi. Це хтось тобi набрехав. Я сам купив би десяток або й два.
Молодих, звичайно. Старих маю досить.
- Я купив би старого. Менi якраз старий i потрiбен. Спагiя поплямкав
товстими губами, щось розмiрковуючи. Потiм сказав:
- Якщо тебе муляють зайвi грошi, то я можу виручити тебе вiд тако?
бiди. У мене ? кiлька старих шкапин.
- Чи не можна було б глянути на них?
- Чому ж? Ходiмо. Вони вийшли на подвiр'я.
Спагiя плеснув у долонi. Пiдбiг сторож, що пантрував збоку, бiля дверей
кам'яницi.
- Випусти отих ледацюг, - наказав господар. Сторож брязнув ключами.
- Виходьте! Ви! - гукнув, одiмкнувши замок. Арсен здригнувся. Чи давно
й вiн ночував у такiй смердючiй холоднiй ямi? Чи давно й на нього отак
кричали, мов на тварину?
З льоху долинув дзенькiт кайданiв, стогiн. По крутих сходах пiднiмалися
брудiii, сивi, худi, жовтi, як мерцi, люди i, жмурячись вiд яскравого
сонячного свiтла, ставали в ряд перед господарем.
- За цих дорого не вiзьму, - проскрипiв спагiя. - Купуй, якщо бажа?ш!
Арсен напружено вдивлявся в незнайомi лиця. Хто ж iз них Нестор Сiрко?
Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь
захотiв купити ?х, живих мерцiв.
- Здоровi будьте, люди! - привiтався вiн схвильовано.
- Здоровий будь, молодче, - врiзнобiй вiдповiли тi.
- Чи серед вас нема, часом, Нестора Сiрка?
- Нестора Сiрка? - здивувалися невiльники. - Хто ж. ти такий, чоловiче
добрий? Звiдки зна?ш Нестора?
Арсен розумiв схвильованiсть i радiсть невiльникiв, якi, може, вперше
за багато рокiв почули рiдну мову з уст вiльно? людини. Однак нiхто з них
не вiдповiв на його запитання, i це почало його злити.
- Та вiдповiдайте ж, коли вас питають! - крикнув гнiвно.
- Його нема серед нас, - вiдповiв один тихо.
- Нема?? А де ж._ вiн?
- Господар продав його... Кажуть, на галери...
- Продав? Коли?
- Кiлька тижнiв тому. Ходять чутки, що султан готу? вiйну, i йому
потрiбнi веслярi на галери. Всiх молодих та й немолодих, але дужих
невiльникiв забрали султанськi посланцi. I Нестор потрапив туди. Хоч йому
й за п'ятдесят, але вiн ще мiцний.
Арсен нахмурився. Всi його надi?, якi вiн плекав останнiм часом, на
щасливе завершення небезпечно? подорожi розвiялися в одну мить, як дим.
Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сiрка.
- Може, ви зна?те, куди його повели? - спитав тихо.
- Де там! - вiдповiв сивобородий дiд з чорними, як вуглини, очима. Повели - та й кiнець... Сам спагiя не зна? куди... - Вiн довго й уважно
вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потiм спитав: - А ти, козаче,
при?хав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?
- Так, - безнадiйно махнув рукою Арсен. Невiльники враз загаласували:
- То викупи нас!
- Синку, вiк бога молитимемо за тебе!
- Все майно вiддамо, коли прибудемо додому... Всi, наче чмовинiiiись,
упали на колiна. Арсен аж сторопiв i розгублено глянув на спагiю.
- Чого вони? - спитав той здивовано.
- Просять, щоб я викупив ?х.
- Ну, ii що ж ти вирiшив? Бачиш, який товар? Куiiуй! Для мене вони зайвi роти. ?дять як не в себе! А роботи з них - катма!
Хоч вiшай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно,
вони тобi для чогось потрiбнi...
Невiльники, мабуть, розумiли, про що йдеться, бо, почувши останнi слова
господаря, заволали: - Викупи нас, чоловiче добрий! Викупи!
- Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки...
- Синку, зглянься на нашi муки! Май добре серце! Ми вiддамо тобi тво?
грошi, коли повернемося додому!
Арсен з жахом дивився на благаючi очi, на сухi струдженi руки, на довгi
сивi бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирiшити це питання. Почуття
було таке, нiби в грудях забилося раптом дво? сердець, - в одному
заскiмлила жалiсть до цих нещасних мученикiв, а в другому - твердо, мов
камiнець, замуляло почуття обов'язку. Невiльникiв усюди багато - всiх не
викупиш. А що скаже Сiрко, коли довiда?ться, що кошти витрачено не за
призначенням, а на якихось чужих немiчних людей?
Однак почуття жалю перемогло. "Не везти ж грошi додому. Краще здобути
волю цим бiдолахам".
- Скiльки хочеш за них, ага?
Турок перестав морщитись вiд болю. В його очах враз блиснули пожадливi
вогники.
- - За всiх - п'ятсот курушiв.
- Це багато. Двiстi. I нi куруша бiльше!
Арсен прикинув, що, навiть якщо вiн заплатить i п'ятсот, у нього ще
залишиться досить грошей, аби викупити при нагодi i Нестора.
Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх мiри. Тому повторив
твердо:
- I нi куруша бiльше!
- Дiла не буде! - затявся спагiя. - Ти хочеш мене обманути, гяуре!
- Яким чином? Хiба на базарi за це дрантя дадуть бiльше?
- Якщо ти купу?ш, то вже розрахову?ш на якийсь бариш.
- Авжеж розраховую. Тому i не даю бiльше.
- Ну, чотириста мусиш дати.
- Двiстi п'ятдесят. Це мо? останн? слово.
- Ти хочеш пограбувати мене, невiрний собако! - вигукнув спагiя, але
без особливо? злоби. Крiзь припухлi повiки гостро, мов буравчики,
свердлили молодого покупця хитрi коричневi очицi. - Гаразд, давай!
- Пиши купчу i папiр про звiльнення! I поспiшай - я маю зовсiм мало
часу!
Через годину спагiя винiс папери, а Арсен вiдлiчив грошi. Сторож
вiдiмкнув замки кайданiв, i невiльники зi сльозами радостi кинулися до
свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцiлувати руку. Дiд з
чорними очима притис Арсена до грудей.
- Синку, - шепотiв крiзь схлипування, - тепер ти найрiднiша людина для
Iвана Крука... Будеш у Чигиринi - не обминай мо?? хати...
- А я з Корсуня...
- А я з Брацлава...
Кожен навперебiй запрошував до себе. I Арсен з гiркотою подумав, що
додому i ?м, i йому ще далека дорога. На нiй багато i явних, i пота?мних
небезпек. I хто зна, коли вони досягнуть сво?? тихо? пристанi, свого
затишного, рiдного кутка...
Вивiвши дiдiв iз села, вiн вiддав ?м папери i сказав:
- Бувайте здоровi, земляки! Хай вам щасливо дорога стелеть-сяi Iдiть
прямо через Планину на Волощину. А там - на Запорожжя. Передайте кошовому,
що турки готують вiйну проти нас. Хай нашi пильнуготьi.. Донесете цю
звiстку на батькiвщину - вважайте, що ми з вами квити! Зрозумiли?
Старi упали на колiна. Крук запевнив:
- Зрозумiли. Донесемо! Передамо!.. Хай у всьому щастить тобi, синку!
Бережи себе!
Розчулений Арсен ледве вирвався з гарячих обiймiв, схопив Марiйку за
руку i подався геть. А дiди, ошалiвши вiд щастя, ще довго стояли на горбi
i дивились йому вслiд почервонiлими вiд слiз очима.
Пiзно ввечерi Арсен i Марiйка побачили море. До нього було ще далеко,
але пiд мiсячним сяйвом воно мерехтiло тисячами та?мничих вогникiв i, мов
живе, швидко наближалося ?м назустрiч. Вони прискорили ходу. Пiд ногами
здiймалася ?дка пилюка, на зубах трiщав сухий пiсок. Та ось прошелестiв,
дихнув свiжий вiтерець, остудивши ?хнi стомленi, спряженi сонцем тiла, - i
з горба вiдкрилося у мiсячному сяйвi широке гирло рiки, де в очеретах на
них чека? Спихальський з човном.
Спустившись вниз, звернули на ледь помiтну стежечку. Довго петляли нею,
все далi i далi заглиблюючись у темне море заростей. Пiд ногами хлюпа?
вода, а вгорi, над головами, тихо шелестить тверде, рiзкуче листя ш-ш-ш!..
Арсеновi здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже i берег мав бути.
- Пане Мартине! Де ти? - окликнув голосно, не впевнений, що не
заблудилися.
Прислухався - нiяко? вiдповiдi.
Рушили далi. Шурхотить високий очерет, чавка? рiдка болотяна багнюка,
десь удалинi знялася, залопотiвши крилами, налякана качка.
А в серце закрада?ться неясна тривога:
- Пане Мартине! Агов! Озовися!
Та нiхто не озива?ться.
Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою сто?ть глуха зелена
стiна, це було б i не дивно... Так нi ж, - це та сама стежка, по якiй вони
простували до Рудника!.. Ось - знайомий кущ верболозу... Трохи далi темнi? висока й тоненька, мов свiчка, вiльшина... А ось, нарештi, i
довгожданий берег!.. Рiка... Блищить пiд мiсяцем нескiнченна срiбляста
дорiжка...
Тиша. Нi душi.
Де ж Спихальський?
Арсен пильно розгляда?ться довкола. Густий очерет, що вранцi стрiмко
пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, нiби по ньому прогулявся
табун диких кабанiв. Бiля берега з води вигляда? напiвзатоплений човен, а
поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул мiцне довге весло-Яка
ж драма розiгралася тут? Хто скаже?
- Пане Мартине! - з вiдча?м скрикнув Арсен, не сумнiваючись вже, що з
поляком трапилося якесь нещастя.
Та у вiдповiдь тiльки луна розляглася. I знову настала тривожно-гнiтюча
тиша.
Море пустинне. Нi корабля, нi вiтрила. Голубi хвилi з глухим шумом
б'ються в прибережне камiння, набридливою одноманiтнiстю навiвають на
Момчила глибоку тугу.
- Яцьку, - промовив старий, витягнувши вперед, до моря, зморшкувату
шию, - у тебе молодi очi, поглянь: то не човен показався з-за кам'яного
мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?
Яцько довго вдивля?ться в далечiнь, але нiчого не бачить там.
- То вам здалося...
Момчил скрушно похитав головою i промовив глухо, втiшаючи себе:
- Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же ?м дiтися? Припливуть...
- Звичайно, припливуть, - упевнено сказав Яцько. - Звени-гора не u
таких бувальцях бував, а живим нертався. А це так собi, прогулянка. До
того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен - козак!..
Момчил усмiхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечi:
- Знаю, хлопче. Тому й не дуже тривожусь... Але чи не пора нам
вечеряти? Вже сонце заходить. - Вiн попрямував до колиби.
Вечеряли вчотирьох. Якуб уже почував себе краще i примостився на
покутi. Златка йому постелила великий Момчилiв кожух.
Колибу освiтлювала лойова свiчка. Жовтавий вогник блимав у кутку перед
образами, i по кiмнатi ходили тремтливi, боязкi тiнi.
Златка сидiла навпроти вiкна. Обличчя ?? загострилося, схудло, але вiд
того вона здавалася ще нiжнiшою, красивiшою. Смутнi темно-синi очi пильно
вдивлялися в маленькi чорнi шибки вiконця, а думками дiвчина линула в
море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду, поспiшаючи
до не?.
Дивно трапля?ться на свiтi. Вони так рiдко розмовляли наодинцi. I майже
не говорили про сво? почуття. Але обо? знали, як мiцно кохають одне
одного. Мовчазна мова поглядiв ?м сказала бiльше, нiж тисячi слiв.
Дiвчина поволi жувала солонувату бринзу, а перед ?? очима стояв над
трупом переможеного ним барса закований у ланцюги невiльник. Зарослий,
брудний, заюшений власною кров'ю. Але не це кинулось ?й у вiчi. ?? вразив
його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворi, що його
заздалегiдь готували для двобою з людиною. А ще бiльше ?? вразив погляд
незнайомця: в ньому був i подив, i захоплення, i збентеження, що межувало
з соромом. Ще нiхто так не дивився на не?. Вона зросла в похмурому замку,
серед жiнок Гамiда i няньок, майже не бачила юнакiв, а тим бiльше
смiливцiв, про яких так цiкаво розповiда?ться в казках i пiснях. I раптом
з'явля?ться мужнiй юнак - дарма що невiльник! - i ряту? ?? вiд страшних
пазурiв дикого звiра? Вона була безмежно вдячна козаковi i' намагалася хоч
чим-небудь допомогти в його безрадiсному життi. Думала про нього довгими
вечорами. З цього, мабуть, i виросло ?? перше кохання...
Де ж вiн тепер? Минуло вже чотири доби. А дiд Момчил чекав ?х ще
третього дня надвечiр.
Раптом до ?? слуху долинув глухий тупiт кiнських копит. Вона розгублено
глянула на Момчила. Пiдвелася.
- Ви чу?те?
Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до колиби наближався кiнний
загiн. Це могли бути тiльки яничари. Що ?м тут треба?
- Яцьку, гайда звiдси! Заховайся десь, щоб тебе не помiтили, пiдштовхнув вiн хлопця в плечi, а Якубовi й Златцi махнув рукою, щоб
залишались на мiсцi. - Ви турки, вас не зачеплять!
Яцько швидко шмигнув надвiр. Болгарин вийшов слiдом за ним.
До колиби поволi наближалися вершники. В темрявi Момчил не мiг
розгледiти, скiльки ?х було, - п'ять, десять чи бiльше. Побачивши старого,
переднiй пiд'?хав ближче i ткнув нагайкою в груди:
- Хто такий?
- Здравей, ага! - вклонився той-- Я Момчил Крайчев. А ти хто?
Замiсть вiдповiдi спагiя здивовано свиснув i повернув голову назад.
- Гей, дайте вогню!
Один iз вершникiв спiшився, викресав вогню i запалив смолоскип. Криваве
свiтло затанцювало на суворих обличчях во?нiв i на спiтнiлих конях.
- Ближче! - наказав переднiй.
- Слухаю, Сафар-бею! - i во?н пiднiс смолоскип мало не до бороди
старого.
Момчил прикипiв поглядом до обличчя чорбаджi? . Так ось який вiн,
Сафар-бей, цей кат болгарських райя, селян-крiпакiв, гроза
балканджi?в-гайдукiв! Ще зовсiм молодий! Йому не бiльше двадцяти двох
рокiв. Побачивши вперше, нiколи б не сказав, що його, як вогню, бояться
болгари: нiчого страшного нема? в його зовнiшностi Середнiй на зрiст.
Тонке красиве обличчя, на якому чорнiють опушенi довгими вiями гарнi очi.
Рука, що лежить на ефесi шаблi, бiла i тонка, мов у дiвчини... Невже ця
рука шмагала нагайкою не тiльки чоловiкiв, а й жiнок i дiвчат? Невже це
вона, як кажуть, випiка? розпеченим прутом очi втiкачам-невiльникам i
посила? на шибеницi повстанцiв-гайдукiв?
Поки в головi старого Момчила снувалися цi думки, Сафар-бей саркастично
всмiхався, цвьохаючи в повiтрi нагайкою. А потiм сказав:
- Так ось ти який, гайдуцький пес! Старий шакалi Брудне болгарське
ганчiр'я!.. Ми давно пiдозрiвали, що ти служиш во?водi Младену - гнiв
аллаха на його мерзенну голову! - а сьогоднi пересвiдчився в тому...
Признавайся, це ти вбив стражника Василева? Нашi люди знайшли бiля берега
його тiло, по?дене рибами.
- Я нiкого не вбивав, - спокiйно вiдповiв Момчил.
- Iншо? вiдповiдi я й не чекав вiд тебе, розбiйнику! - скрикнув
Сафар-бей. - Ви всi, болгари, брехливi, як раби!.. Тодi ти, може, скажеш,
де сховав посланця вiд во?води Младена? Ну?
Болгарин мовчав. Кожне слово чорбаджi? приском падало йому на серце.
Вiн розумiв, що йдеться про Драгана, який мав сьогоднi чи завтра прибути
сюди. Яничари, мабуть, вислiдили хлопця i прийшли до колиби по його
слiдах.
- Чого ж мовчиш? - Сафар-бей штурхнув старого в плече. - Чи хочеш, щоб
ми силою змусили тебе говорити?
- Менi нема чого сказати, шановний Сафар-бею, хай аллах продовжить тво?
лiта. Хiба що таке: злi язики оббрехали мене, а ти повiрив ?м, ага... Про
во?воду Младена я чув. Хто ж не чув про нього в нашому кра?? Але я не знаю
його. I нiякого посланця вiд нього у мене нема?... Не вiрите - шукайте!
- Побачимо. Гей, во?ни, огляньте все навкруги. Якщо знайдете щось
пiдозрiле - негайно до мене? Аскери спiшились i метнулись на всi боки.
- Показуй свiй барлiг, старийi- Сафар-бей кинув поводи джурi i
попростував до дверей.
Вони зайшли до колиби.
Перелякана Златка, закутавши голову й плечi тонкою чорною хусткою,
стояла посеред кiмнати. Якуб сидiв за столом.
Сафар-бей пiдозрiло глянув на них:
- Гайдуки?
- Нi, я купець, ага. А то моя донька Адiке, - промовив спокiйно Якуб.
Сафар-бей повернувся до Момчила:
- Чому не сказав про них? Перехову?ш пiдозрiлих?
- Хiба не бачиш, ага, - це вашi люди. З Трапезонта. ?хнiй корабель
розбився... Я врятував ?х, - вiдповiв старий.
- Ну, ми розберемось у цьому пiзнiше, коли прибудемо в Сливен, вiдмахнувся Сафар-бей i схопив Златку за руку. - Ану, вiдкрий обличчя,
пташко? Може, ти з вусами й бородою?
Златка вiдсахнулася. Та Сафар-бей встиг зiрвати покривало. Дiвчина
скрикнула, але не вiдвернулась i обличчя не затулила руками, як зробила б
на ?? мiсцi кожна молода турчанка. Лише гнiвно глянула на молодого
чорбаджiю.
Сафар-бей вiдпустив ?? руку. Вiн був вражений незвичайною красою
дiвчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цiкавiстю розглядали ??.
- О аллах, яка неземна краса! - вигукнув Сафар-бей. - Я беру сво? слова
назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдукiв знайдеться хоч одна така
красуня. Всi вони грубi, тi неотесанi балканджiйки? З порепаними вiд
роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами...
Златка почервонiла. На очах у не? виступили сльози. Кулачки ??
стискувалися, здавалось, вона ось-ось кинеться з ними на свого кривдника.
Але в цю мить ?? заступив Якуб.
- Опам'ятайся, ага! Перед тобою не рабиня-гяурка, а дочка всiма
шанованого в Трапезонтi купця. Як же ти посмiв зiрвати з не? яшмак? Я
протестую! Я жалiтимусь бейлер-бею або й самому вiзировi в Стамбулi!
Сафар-бей приклав руку до грудей:
- Заспокойся, ефендi. Я не хотiв образити нi тебе, нi тво?? красунi
доньки... Менi при?мно, що доля познайомила мене з вами. Буду радий, якщо
ви по?дете зi мною в Сливен i я зможу проявити там гостиннiсть.
- Ми залишимося тут, ага, - перебив його Якуб.
- Ви не залишитеся тут! - твердо промовив Сафар-бей. - Цього старого я
пiдозрiваю в зв'язках з гайдуками i кину до в'язницi. Потiм ми вирiшимо,
що з ним робити. А ви по?дете зi мною i будете мо?ми гiстьми.
- Але...
- Нiяких "але"! Виходьте з колиби! Через хвилину вона пiде з димом!
Сказано це було так рiзко, що Якуб вважав краще не сперечатись. ?хати в
Сливен аж нiяк не входило в його намiри, та, видно, цей зарозумiлий
чорбаджiя не вiдступиться вiд свого. Вiн узяв Златку за руку i рушив до
дверей.
На подвiр'? вони побачили зв'язаного Момчила. Навколо нього стояло
кiлька аскерiв. Iншi нишпорили по березi, свiтячи смолоскипами.
- Ну що? - спитав ?х Сафар-бей.
- Не знайшли нiкого, ага.
- Пiдпалюйте колибу!
Смолоскипи полетiли всередину хатини, в хлiвець, на дах. Запалахкотiв
сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кiлька хвилин червонястий
стовп полум'я шугнув у темне тривожне небо.
Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, i по його поораному
зморшками, закам'янiлому обличчю текли скупi сльозинки.
Якуб наблизився до Сафар-бея, вклонився:
- Ага, я завдячую цьому старому життям доньки i сво?м життям. Вiч
урятував нас у розбурханому морi. Коли б не цей болгарин, я не мав би
при?мностi розмовляти сьогоднi з тобою, бачити радить серця мо? о - люСiу
доiiьку Адiке.
- Адiке... Яке красиве iм'я, - вставив Сафар-бей, кинувши багатозначиий
погляд на дiвчину.
- Вiдпусти його, ara, - благав Якуб. - Це безневинна людина.
- Даремно ти вступа?шся за нього, ефендi! Це гайдук!- вiдрiзав
Сафар-бей i дав наказ рушати.
Аскери пiдвели коней для Якуба i Златки, допомогли сiсти в сiдла.
Незабаром загiн зник у нiчнiй темрявi, освiтлюванiй вiдблисками пожежi.
Коли затих стукiт копит, з боку моря до палаючо? колиби наблизився
незнайомець. З його одягу стiкала вода. Йшов вiн поволi, уважно
вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвiр'я чорною стiною.
Переконавшися, що турки вiд'?хали, незнайомець швидко скинув з себе одяг,
викрутив його i повiсив на кушi дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам
сiв на перевернутий неподалеку човен i став грiтися. Пiд вагою тiла човен
схитнувся, з-пiд нього почувся глухий скрик.
Незнайомець схопився i перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши,
що вiн викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але мiцна рука схопила
його за комiр.
- Чекай, ти хто такий? - спитав незнайомець.
- Яцько, - за?каючись вiд страху, вiдповiв хлопець. - А... ти хто?
- А-а, Яцько... РуснакI Знаю. А мене звуть Драганом. Розповiдай швидше,
ради всього святого, де Марiйка? Де дiд Момчил? ?х убили люди Сафар-бея?
О, горе менi! Це ж я навiв ?х сюди! Це я в усьому виненi..
- Ти винен? Як?
- За мною ув'язався якийсь пiдозрiлий балканджiй... Менi треба було б
повернутися назад або iз засiдки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою
i йшов усе вперед... Сюди... I вiв за собою спостерiгача. А вiн направив
по мо?му слiду негiдника Сафар-бея, хай буде прокляте його iм'я! Коли я
помiтив, що за мною погоня, було вже пiзно тiкати в гори: я потрапив би ?м
просто в руки. Тодi я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я
сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, - я вiдплив у море i
сидiв у водi за скелею, - але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного
зрадника, якого за кiлька днiв перед цим забив твiй земляк. Ми кинули його
в море, i труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар-бей. "Це
робота старого розбiйника Момчила! - кричав вiн. - Я даино пiдпливав, що
його колиба - це гайдуцьке гнiздо! Смерть Василева - справа його рук! Гей,
аскери, за мною! Смерть гайдукам-гяу-рам!" У мене мов що обiрвалося
всерединi. Я знан, як розправля?ться Сафар-бей з болгарами, - вирiзу? цiлi
сiм'?, спалю? живцем, садовить на палi або продац в рабство. I тепер вiн
пiдступа? до найрiднiших менi людей - до Марiйки i дiда Момчила! Що я мiг
зробити? Чим мiг допомогти ?м? - Драган замовк i похилив голову. В його
чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабiсть,
розповiдав далi: - Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не
кинутися на ворогiв, коли вони знущатимуться з Марiйки i ?? дiдуся. Та не
встиг наблизитись до колиби, як вона запалала... Боже! Що я пережив у ту
хвилину! Тiльки бажання вiдомстити Сафар-бе?вi стримало мене од
вiдчайдушного вчинку - забити одного чи двох ворогiв, а потiм i собi
кинутись у вогонь.
- Даремно впада?ш у розпач, Драгане, - сказав Яцько. - Марiйка якраз не
була вдома - вона з Звенигорою i Спихальським попливли до Бургаса... А
дiда Момчила справдi турки схопили i разом з Якубом i Златкою повели з
собою.
- Як? То Марiйка жива? - вигукнув Доаган, схопивши хлопця в обiйми.
- Та кажу ж - жива! Арсен от-от ма? прибути. Ми з дiдом Момчилом чекали
його ще вчора... А з ним прибуде i Марiйка-Хлопець ледве вирвався з рук
очманiлого вiд радощiв Драгана i з подивом глядiв, як той, виблискуючи
голим тiлом проти малинового свiтла, що йшло вiд вогню, раптом затанцював
якийсь швидкий бiсiвський танень.
Арсен з Марiйкою прибули на другий день опiвднi, коли Драган i Яцько,
стомившись вiд безперервного очiкування, обiдали в тiнi чинари.
- Леле, мале, що тут трапилося! - вигукнула Марiйка, вибiгши на вершину
скелi, звiдки виднiлося чорне згарище замiсть колиби.
Вловивши в ?? голосi жах. Арсен прожогом кинувся й собi нагору i
зупинився вражений. Перед його очима вiдкрилася страшна картина. В
затишнiй улоговинi лежала купа головешок, з яких подекуди ще курiлися
сизуватi димки. Нi Златки, нi Якуба, нi Яцька, нi Момчила!
Прибитi горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможнi вимовити й
слова.
Раптом збоку пролунали радiснi крики. До них мчали, розмахуючи руками,
Яцько i Драган.
- Жива! - вигукнув Драган i, не соромлячись чужинцiв, мiцно обняв
дiвчину. - Жива!
Марiйка почервонiла, але не вiдхилила обличчя вiд палких поцiлункiв
юнака.
Та перша радiсть вiд зустрiчi скоро минула. Почувши, що дiдуся Момчила
забрали люди Сафар-бея, Марiйка залилася сльозами. Вона добре знала, що з
рук Сафар-бея рiдко хто з болгар виривався живий.
Арсен намагався не подавати виду, як вiн пережива?, та рiзка зморшка
мiж бровами, потемнiлi очi й мiцно стуленi губи, пойнятi смагою, свiдчили
про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.
- Коли це трапилося?
- Вчора ввечерi, - вiдповiв Яцько. - Я встиг заховатися пiд човном i
чув, як Сафар-бей лаяв дiдуся Момчила, а потiм наказав його схопити.
- Куди ?х погнали?
- Напевно, в Сливен, - пiдiйшов Драган. - Не проходить тижня, щоб вiн
там не повiсив кого-небудь або не закатував.
- Тодi й ми пiдемо в Сливен! - рiшуче сказав Арсен.
- Нi, ми пiдемо в Чернаводу, - заперечив Драган. - У Сливенi нас одразу
схоплять люди Сафар-бея. А в Чернаводi - во?вода Младен. Вiн дасть пораду,
як визволити Момчила. Вiн любить старого.
Арсен вражено глянув на Драгана. Во?вода Младен? Та це ж, напевно,
батько Златки!.. Але сво?х почуттiв не виявив нiчим, лише спокiйно сказав:
- Во?вода Младен! А так. Безперечно, ми повиннi негайно вирушити до
нього. Вiн зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут
зна?ш усi стежки-дорiжки - тобi i вести нас. Друзi, не будемо гаяти нi
хвилини. В дорогу!
- А пана Спихальського хiба не чекатимемо? - спитав здивований Яцько.
- Спихальського нема. Вiн або загинув, або знову в неволi, - вiдповiв
Арсен. - Наша по?здка була дуже нещаслива, як бачите.
- Тодi рушаймо, - сказав Драган. - До вечора ми мусимо вiдiйти звiдси
якомога далi...
ЧЕРНАВОДА
На третiй день добралися до Гайдуцько? криницi. Тут починався
гайдуцький край. На перевалi ?х зупинили дозорцi.
- Хто? - пролунало з кущiв.
Всi зупинилися. Драгаи вийшов наперед.
- Драган, другарi.
- Скажи паролу! '
- Бий железото, докато ? горещр! - тихо проказав хлопець.
- Так, бия ее до победа! - почулося у вiдповiдь. З кущiв вийшли два
гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драгановi руки i запитально
глянули на його супутникiв. Драган коротко пояснив, хто вони, i додав:
- Ми поспiша?мо до во?води Младена.
- Щось трапилось?
- Так, дуже важлива справа.
Сивовусий гайдук кивнув сво?му товаришевi, довгорукому велетневi, що
стояв збоку.
- Ганчо, проведи ?х до Петкова.
Iшли мовчки. Вже сутенiло, коли добралися до невеликого гiрського села,
що прича?лося в глухiй ущелинi серед лiсiв. Ганчо щосили загрюкав в однi
ворота тупим кiнцем списа. Оглядове вiконце у брамi вiдчинилось, i звiдти
долинув сердитий голос:
- Хто там? Чого треба?
- Вiдчини, Савчо? Це я... хiба не впiзнав? - сказав Ганчо i гримнув: -
Та не кричи дуже! Розкричався!
Ворота розчинились, i стомленi подорожнi зайшли на тiсне, вимощене
камiнними плитами подвiр'я. Посерединi сiрiв чималий будинок. Сторож Савчо
поволi поколивав до нього i незабаром вийшов з похмурим чолов'ягою,
зарослим по самi очi чорною бородою.
- Хто такi? - спитав чолов'яга. - В якiй справi? Я кмет Петков.
- Ми хочемо бачити во?воду Младена, - виступив наперед Драган. - У мене
важливi вiстi для нього. Дайте нам ?сти i коней, щоб до?хати до Чернаводи!
- Чекай, чекай, ?хати не треба. Во?вода у мене. Ви його зараз побачите.
Господар завiв ?х до свiтлицi, велико? похмуро? кiмнати, посерединi
яко? стояв незграбний смерековий стiл. Попiд стiнами - широкi лави,
покритi шкурами i килимами. На стiнах - зброя: шаблi, ятагани, луки з
сагайдаками, рушницi-яничарки та два боздугани з мiцними ремiнними
шлейками на рукiв'ях.
На столi, у високому мiдному пiдсвiчнику, горiла воскова свiчка. Тут же
стояли миски зi стравами, чарки i череп'яна сулiя з вином.
За столом сидiв тiльки один чоловiк. Драган шанобливо вклонився:
- Здравей, во?водо?
Арсен прикипiв поглядом до цi?? незвичайно? людини, про яку так багато
розповiдав Я куб. Так ось який во?вода! Скорiше середнiй на зрiст, обличчя
вродливе, блiде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому iскриться
срiбляста паморозь.
Во?вода рвучко схопився з мiсця, пiдняв вгору пiдсвiчник.
- Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?
- Бiда, во?водо. Сафар-бей спалив колибу Момчила, а самого господаря
забрав з собою. Боюсь...
Драган раптом замовк i сумно глянув на Марiйку. В дiвчини затремтiло
пiдборiддя. Во?вода поспiшив загладити промах хлопця.
- Будемо сподiватися на краще. Коли схопили Момчила?
- В суботу.
- Отже, Сафар-бей досi в Сливенi, якщо не робить iнших безчинств по
дорозi. Ну що ж, ми дiзна?мося про все i постара?мося визволити Момчила.
- Спасибi, во?водо, - прошепотiла Марiйка i, знесилена, опустилася на
лаву.
- Господарю, - звернувся во?вода до кмета Петкова, - запрошуй другарiв
до вечерi.
Кмет пвдсунув лаву до стола. Всi посiдали, почали ?сти.
- Ти не з балканджi?в, друже? - перегодя запитав во?вода Арсена. - Я
щось не пам'ятаю твого обличчя.
- Я козак, бай Младене... З Укра?ни, - вiдповiв Арсен. - Ми тiкали з
турецько? неволi разом з Якубом...
- Яким Якубом?
- Вашим другом по медресе Якубом Махмет-агою...
- Що-о? Ти зна?ш Якуба Махмет-агу?
- Так, вiн мiй друг.
Во?вода рвучко пiдвiвся з-за столу. Його блiдi щоки порожевiли вiд
хвилювання.
- Подумати! Стiльки рокiв я не мав звiстки про Якуба - i ось на тобi!
Виявля?ться, вiн живий-здоровий i тiка? разом з козаком-руснаком з
турецько? неволi!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповiсти менi все,
що зна?ш про Якуба!
- Розповiм, бай Младене, - пiдвiвся Арсен, - але тiльки наодинцi. Я маю
для вас ще iншi важливi вiсти
Во?вода проникливе подивився на козака i раптом зблiд. Неймовiрна думка
вразила його в серце.
- Ти хочеш сказати, що... Стривай! Ми пiдемо зараз звiдси. Петков,
проведи нас у свою опочивальню.
Голос во?води затремтiв. Кмет Петков пiдозрiло подивився на незнайомця,
обмацуючи поглядом кожну складку одягу, нiби хотiв пересвiдчитися, чи
нема? там збро?.
- Бай Младене, але...
- Не думай нiчого поганого, Петков. Проведи нас. Кмет провiв ?х до
невелико? кiмнати, що служила йому за спальню, засвiтив свiчку i,
пiдкоряючись твердому поглядовi во?води, з великою неохотою вийшов i
причинив за собою дверi.
- Ти зна?ш щось про мого сина, друже? - спитав во?вода, стискаючи
Арсеновi руку.
- Нi. Про Ненка ми з Якубом нiчого не зна?мо.
- Тодi що ж ти ма?ш менi сказати?
- Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарiю. Во?вода схопився рукою за
серце.
- Златка! Мо? дитя! - прошепотiв задихаючись. - Де ви ?? З Якубом
залишили?
- I Якуба, i ?? захопив Сафар-бей.
- Що?
- Разом з Момчилом. Якуб вида? ?? за свою доньку.
- ?й загрожу? небезпека?
- Не думаю. Якуб - турок...
- Це правда. Однак мала втiха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати
?? з пазурiв Сафар-бея!
- Я теж тако? думки, - сказав Арсен.
- Ми зараз ?демо в Чернаводу!
Во?вода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в свiтлицю, зразу ж
наказав кметовi готувати коней на всiх.
Опiвночi загiн вершникiв прибув у дику й малодоступну ущелину на
Чернаводi, де високо над прiрвою, на вузькому уступi, чимало рокiв тому
гайдуки збудували невеличку, але мiцну кам'яницю, обнесену дубовим
палiсадом i приховану вiд стороннього ока густим ялинником. Тiльки
довiренi люди знали про це та?мне гайдуцьке гнiздо, де жив во?вода, де
зберiгалися казна загону, зброя i харчовi припаси i куди доставляли
поранених та хворих, щоб вилiкувались та вiдлежалися в теплi i затишку.
Ця кам'яниця не була фортецею, але iiри погребi могла захистити вiд
несподiваного нападу. I гайдуки упродовж рокiв берегли ?? вiд хижого ока
султанських вивiдачiв.
Нiч була тепла, мiсячна. Безмовнi Балкани спокiйно спали, оповитi
голубими туманами. Тiльки десь глибоко внизу, на днi ущелини, глухо
вуркотiв гомiнкий невсипущий потiк.
На во?воду чекали. Брама безшумно розчинилася - гайдуки взяли коней i,
освiтлюючи дорогу ялиновими смолоскипами, пiдвели до дверей невеликого
кам'яного будинку. Коли всi спiшились, во?вода сказав:
- Другарi мо?, всi ми стомились, а тому справи вiдкладемо на ранок.
Зараз вас одведуть на нiчлiг... Але я хочу попередити про заведений тут
порядок. Як би хто пiзно не лiг, зi сходом сонця мусить бути на ногах.
Спiть спокiйно, вас розбудять... На добранiч, другарi?
Вранцi до Арсена пiдiйшов гайдук.
- Друже, во?вода чека? на тебе. Iди за мною! У невеликому поко?, куди
вiн завiв козака, було прохолодно i напiвтемне, але во?вода сидiв бiля
столу i щось швидко писав. Привiтавшись, Арсен зупинився. Во?вода присипав
написане пiском, вiдклав аркуша набiк.
- Тепер ми можемо спокiйно поговорити про справи, - сказав неголосно,
жестом запрошуючи Арсена сiдати. - Так трапилося, друже, що ти опинився в
самiй гущi подiй, якi хвилюють мене вже кiлька мiсяцiв. Небезпечних подiй.
- Ви ма?те щось нове про Златку?
- Про Златку - нi. А про iншi справи маю.
Во?вода пильно глянув на козака, нiби хотiв проникнути в його
найпота?мнiшi думки.
Тепер, при ранковому освiтленнi, Арсен помiтив i втому, що просвiчувала
в чорних очах во?води, i сiтку дрiбних зморщок попiд очима, i сивi скронi.
На вигляд йому рокiв п'ятдесят. Одягнутий невибагливе, але зi смаком.
Чорний сукняний чепкен ' щiльно обляга? мiцнi плечi. За широким шкiряним
поясом два пiстолi, а при боцi - багато оздоблена шабля.
- Дорогий мiй друже, - пiдвiвся во?вода, - дозволь познайомити тебе з
мо?ю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але
прошу: будь небагатослiвний. Нас чекають iншi важливi справи...
Во?вода вiдчинив важкi дубовi дверi, що вели до внутрiшнiх кiмнат,
гукнув:
- Анко!
Зразу ж на порозi з'явилася ставна красива жiнка у темному одязi.
Побачивши ??. Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Лдiке. Тепер
нема? нiякого сумнiву, що Адiке i ? дочка во?води Златка.
- Я не могла дочекатися ранку: хотiла бачити вас, - сказала жiнка,
простягаючи замiсть привiтання Арсеновi руку. - Ви найбажанiший наш гiсть,
бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподiвалася. Прошу, сiдайте,
дорогий дружеi
- Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справдi ваша
донька...
- Ви впевненi, що вона так схожа на мене?
- Безперечно. Тi ж очi - такi темно-синi, що здаються чорними, нiс,
рот, навiть голос - усе ваше, панi Анко... Поки я не бачив вас, у серцi в
мене iнколи зринав сумнiв... Тепер вiн зник,-i я радiю разом з вами.
- Радiти рано... Златки нема, i ми не зна?мо, що з нею.
- Гадаю, вона жива. I до того часу, поки Сафар-бей не зна?, чия вона
дочка, ?й не загрожу? небезпека. Для життя, в усякiм разi. А ми тим часом
зробимо все, щоб визволити ??
Во?вода переглянувся з дружиною.
- Ми всю нiч думали про це, - сказав вiн. - Я вже послав вiрних людей у
Сливен - завтра чи пiслязавтра ми матимемо докладнi вiстi про Златку, якщо
вона там. Ми вдячнi тобi, друже, за щиру готовнiсть допомогти нам у
визволеннi нашо? дочки, але, думаю, ми не повиннi вимагати вiд тебе участi
в цiй справi. У тебе своя дорога.
- Так, у мене своя дорога... Але вона так тiсно переплелася з дорогою
Златки, що тепер ?х розведе хiба що сам господь бог! Ось чому я хочу i
мушу зустрiтися з Сафар-бе?м!
Во?вода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без
сумнiву, козак закоханий у ?хню доньку i не прихову? цього. Ба, навiть да?
зрозумiти, що вiн ма? на не? не меншi права, нiж батьки. Це не сподобалось
Анцi. Вона мiцно стулила губи, розмiрковуючи, як повестися з чужинцем, щоб
i не образити i не дати приводу сподiватися на схвалення його почуттiв.
Змiна в настро? Анки вiдразу кинулась у вiчi i Арсеновi, i во?водi.
Козак не надав цьому значення, а во?вода, який, мабуть, був iншо? думки,
нiж дружина, постарався згладити натягнутiсть, що раптом виникла мiж
спiврозмовниками.
- Якщо так, справа вирiшена: тобi, друже Арсен, доведеться ?хати в
Сливен.
- Я теж так думаю, - сказав спокiйно козак. - Крiм мене, нiхто з ваших
людей не зна? нi Златки, нi Якуба.
- Безперечно... Я радий, що ми дiйшли згоди. Треба подумати, як це
зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди снiданок!
Дружина во?води вийшла. Незабаром гайдук унiс на дерев'янiй тацi хлiб,
холодну телятину, мед i глек виноградно? ракi?.
Во?вода наповнив ракi?ю чари i сказав:
- Багато рокiв не було в цiй кiмнатi дорожчого гостя, нiж ти, друже.
Звiстка про Златку влила в нашi серця новi сили, повернула нас до життя...
За тво? здоров'я, дружеi За наш успiх!
- За ваш успiх, во?водо! - з почуттям сказав Арсен. - За гостинну
Болгарiю!
- Ти ма?ш уявлення про наш гайдуцький рух? - оживився во?вода Младен. Ти зна?ш про його цiлi? Тобi вiдомо, що ти опинився серед тих, хто
поклявся не складати збро? доти, доки болгарська земля стогне пiд чоботом
турецького султана i його сатрапiв?
- Так, я знаю про це, - вiдповiв Арсен. - Я кiлька разiв бував у
Болгарi?, багато чув про вашу боротьбу i вiд Якуба... Зараз бачу сам на
власнi очi.
- Ти спiвчува?ш нам?
- Ще б пак! Нашi народи - брати. У нас спiльний ворог. Я не тiльки
спiвчуваю вам, я ладен сам пристати до цi?? боротьби. До того ж у мене ?
завдання, не виконавши якого, я не маю права повертатися на Укра?ну...
- Яке? Ми не могли б допомогти тобi? Арсен розповiв. Во?вода розвiв
руками.
- Тiльки щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, i знайти в нiй
людину, особливо невiльника,так само тяжко, як макове зернятко на пiщаному
морському березi. Що ж до iншого... то i я чув, що султан готу? вiйну
проти Москви i Укра?ни... Власне, це ще треба перевiрити. Завтра чи
пiслязавтра ти пiдеш у Сливен з мо?ми людьми, щоб визволити Златку, i там
тобi обов'язково доведеться зiткнутися близько з Сафар-бе?м i його
оточенням. Спробуй перевiрити цi вiдомостi. Чому я зупинив свiй вибiр на
тобi, а не на комусь iншому? Тебе нiхто не зна?, ти не болгарин, яким
турки не довiряють. Ти можеш видати себе за за?жджого купця...
- Якщо турки дiзнаються, що я з Укра?ни, мене схоплять...
- Видаси себе за польського купця. Зараз султан загра? з польським
королем, щоб вiдвернути його вiд спiлкування з Руссю... До того ж ти
вiльно володi?ш турецькою мовою. Це сподоба?ться тво?м новим знайомим у
Сливенi. Вдавай iз себе прихильника iсламу або справжнього потурнака - i
ти дуже швидко завою?ш ?хн? довiр'я. Якщо виявиться, що турки готують
вiйськовий похiд, мч знайдемо можливiсть попередити Запорожжя i ставку
князя Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися сво?й
батькiвщинi.
Арсен був вражений обiзнанiстю во?води Младена в подiях, що
вiдбуваються далеко вiд його рiдних Балкан.
А во?вода, нiби вгадуючи козаковi думки, говорив далi:
- Болгарiя - маленька кра?на. Наших власних сил для боротьби з Портою
мало. Занадто мало. До того ж ворог посiяв розбрат серед нашого народу:
багато болгар стали помахами, потурнаками, по-вашому. Але, на щастя, ми не
самотнi? З нами i серби, i волохи, i молдавани, по той бiк Чорного моря вiрмени, грузини... Греки теж з нами! Араби! Вони тiльки чекають слушного
часу... Та наша найбiльша надiя на вас, другарi! На Русь!.. Хай-но засуне
пихатий султан голову в пащу пiвнiчному ведмедевi! То буде початок його
кiнця i нашого визволення!... Тепер ти розумi?ш, друже, чому й мене так
цiкавлять тi чутки.
Во?вода замовк i запитливо глянув в очi козака.
- Розумiю, - сказав Арсен. - I згоден усе зробити, що треба!
- Але ти не уявля?ш небезпеки, з якою зустрiнешся мм. Я хочу
попередити про це...
- Я нiколи не уникав небезпеки.
- То було зовсiм iнше: в бою, коли поряд друзi, небезпека не зда?ться
такою страшною. А тут ти зустрiнешся з Сафар-бе?м.
- Ну й що?
- Це наш найзапеклiший ворог! Фанатичний прихильник iсламу i мужнiй
во?н. Усього два роки вiн очолю? великий загiн, а лиха тут нако?в бiльше,
нiж багато хто з турецьких во?вод за двадцять рокiв. Палить села... вбива?
всiх, на кого пада? пiдозра у зв'язках з нами, нещадно розправля?ться з
захопленими у полон гайдуками. Ми давно полю?мо на нього, але безуспiшно.
Це хитрий i пiдступний ворогi Добре володiючи болгарською мовою, вiн часто
сам переодяга?ться в якого-небудь селюка, ходить по базарах, пiдслухову?,
вислiджу? необачних балканджi?в, а потiм зненацька налiта? зi сво?ми
головорiзами на оселi i все пуска? з димом. Я впевнений, що i про Момчила
вiн щось пронюхав. Мом-чил - мiй давнiй другар, мо? око на побережжi, моя
надiйна рука там... Я завжди знав, скiльки i якого вiйська турки
перекинули морем. Через Момчила ми одержували вiд дубровницьких купцiв
порох, олово i фузе?.. Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж
на рахунок Сафар-бея!.. Цьому негiднику треба... - Во?вода зробив рiзкий
помах рукою, що мав означати одне - зняти голову з плеч.
- Розумiю, - кивнув головою Арсен.
- Але основне тво? завдання, Арсене, друже мiй дорогий, - визволити
Златку... Про це мусиш думати передусiм...
- Чекайте!.. У мене е ще одне прохання! - На порозi стояла Анка. Вона
ввiйшла тихо i, очевидно, чула кiнець розмови. - Багато рокiв минуло з
того часу, як було викрадено наших дiтей. Тепер ми натрапили на слiд
Златки. А Ненко?.. У мене ще й досi жеврi? в серцi надiя, що я зустрiну
коли-небудь нашого Ненка... Вiн живий! Материнське серце чу?... Може, вам
доведеться, друже, зустрiнути кого-небудь, хто пам'ята? негiдника Гамiда,
розпитайте обережно про ту давню iсторiю. Чого доброго, це наведе нас на
слiд сина...
Во?вода нахмурився й одiйшов до вiкна. Анка зупинилась перед Арсеном.
- Я постараюся дiзнатися, - тихо сказав козак. - Але минуло стiльки
рокiв...
- Не думайте, що ми не шукали його! - жiнка зблiдла. Очi ??
затуманились. - Младен не жалiв нi зусиль, нi грошей... Однак нiчого
певного ми не дiзнались. Гамiд нiби у воду впав. А з ним зникли i дiти...
Одна-?дина звiстка дiйшла до нас вiд старо? ахчийки з Ямболя. Вона
розповiла, що одного разу в харчевнi зупинився молодий чорбаджiя з почтом.
З ним було дво? дiтей, яких чорбаджiя наказав ахчийцi викупати... Дiвчинка
сидiла тихо в кутку i злякано, мов зацьковане звiрятко, дивилась на чужих
людей, а хлопчик плакав, вiдбивався, вiдмовлявся вiд ?жi i був дуже
брудний. Стара вмовила малого роздягнутись i посадила в ночви, почала
купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати.
"Ненко", - вiдповiв вiн. Та чорбаджiя в цей час повернувся знадвору i
наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто вiн i
звiдки. Однак добре запам'ятала: у хлопчика на правiй руцi, нижче лiктя,
три бiлi шрами... Такi шрами були у нашого Ненка...
Голос жiнки затремтiв, вона замовкла. Во?вода обняв ?? за плечi,
втiшаючи, i непомiтно дав знак Арсеновi, щоб залишив ?х.
На другий день на перевал Вратник ви?хала чимала купецька валка.
Змиленi конi з натугою тягли важкi критi вози. Вiзники то пiдбадьорювали
стомлених тварин вйоканням, то перiщили батогами.
Попереду валки, вiдiрвавшись крокiв на сто, ?хало дво? верхiвцiв. То
були Арсен i Драган. Але ?х годi було впiзнати: Арсен переодягнувся в одяг
заможного купця-турка, при боцi в нього - кинджал i два пiстолi, що
виграють проти сонця перламутровими рукiв'ями. Драган одягнутий скромнiше,
широкi криси капелюха затiняють худе засмагле обличчя; в руцi - важкий
дубовий кийок.
Кам'яниста дорога круто здiймалася вгору. Обабiч похмурою темною стiною
стояли сосновi й смерековi лiси. Зелена тиша, напо?на густими пахощами
трав i смоли, дихала тривожним споко?м, примушувала подорожнiх уважнiше
вдивлятися в густi заростi.
- Скоро вже? - спитав Арсен.
- Зараз i перевал, - вiдповiв Драган. - За цим поворотом нас
чекатимуть. А залога стражникiв - трохи далi... Почують стрiльбу прибiжать.
Через кiлька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо.
В одному мiсцi дорога розширилась настiльки, що утворився чималий майдан,
порослий вереском i захаращений дрiбним камiнням. Лiворуч майдан
закiнчувався стрiмким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник.
- Тут, - сказав Драган i, пiдвiвшись, свиснув. У ту ж мить у лiсi
затрiщали пострiли з пiстолiв i яничарок. Вiзники зупинили коней, почали
квапливо завертати вози назад. Пострiли загримiли знову. Над головами
просвистiли кулi. Кинувши напризволяще валку, Арсен i Драган ударили пiд
боки коней, погнали вперед, волаючи:
- На допомогу! На допомогу! Розбiй! Здалеку долинуло бемкання дзвонiв.
Драган зарепетував ще дужче:
- Сюди! На допомогуi Грабують!
Стрiлянина вщухла. Вози розвернулись, i вiзники погнали коней униз. На
дорозi лишилося десяткiв два озбро?них нападникiв, що вискочили з лiсу.
Кiлька з них були погналися за Арсеном i Драганом, але, побачивши кiнний
загiн стражникiв, якi зi свистом i криками, зi списами напереваги
зненацька виринули з-за червонясто? скелi, повернули назад i при?дналися
до сво?х товаришiв.
- Що тут ско?лося, гнiв аллаха на вашi голови! - гаркнув, зупиняючись
перед утiкачами, огрядний пiдстаркуватий хала-вуз ' з окладистою сивою
бородою.
Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:
- Розбiйники! О аллах! Доганяйте негiдникiв! Вони забрали всi мо? вози
з товарами! О вай, вай? Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас доганяйте! Я щедро заплачуi..
Однак стражники не рушили з мiсця. Халавуз приклав руку козирком до
лоба i поглянув на дорогу, де вдалинi виднiлись гайдуки.
- ?х багато?
- А Хто зна, - втрутився в розмову Драган. - Може, двадцять, а може, й
п'ятдесят... Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку!
Налетiли з лiсу, мов шайтани, завернули коней - погнали назад... Нам
пощастило втекти, а трьох наших супутникiв кинули вниз, у прiрву... Ви не
чули крику?
- Йок, йок, - похитав головою халавуз. - Нi, нi! Стражники похмуро
слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував
фарби.
- Як же це ви могли не чути? Менi той крик i досi у вухах сто?тьi Я-як
схоплять бiдного, я-як кинуть!.. Летить i кричитьi.. Драган почав
перегравати, i Арсен рiзко обiрвав його мову.
- Замовкни, зевзеку!- гримнув вiн i звернувся до стражникiв. - Чого ж
ви сто?те? Доганяйте волоцюг! Завернiть мо? вози! Покарайте вбивць!.. О
вай, вай!
Вiдчай його був такий щирий i глибокий, що халавуз заходився втiшати,
однак не виявляв намiру доганяти гайдукiв.
- Заспокойся, ефендi. Я спiвчуваю тво?му горю, хай аллах усемилостивий
допоможе тобi!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже
сказано: грошi втратив - нiчого не втратив...
- Не говорiть так багато - доганяйте! - вигукнув мнимий "купець".
- Хiба тепер доженеш? - заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти тако? згра?? I нас
переб'ють, i вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена... Подалi
вiд лиха.
- Бiльшого лиха не буде, як трапилось! Все мо? майно загинуло! А мiй
добрий старий батько потрапив у полон.
- Нiхто не просив тебе ?хати через Вратник, добродiю, - огризнувся
халавуз. - ? iншi перевали через Планину - Шипкинський. Троянський... А
тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гада?ш, ми заради тво?х
возiв полiземо пiд кулi?
- То для чого ж ви тут поставленi, шайтан би вас побрав? Стражники
обурено загомонiли.
- Це не твоя справа, гяуре! Дякуй аллаху, що живий зостався! - Я не
гяур! Я правовiрний!
- Тим краще. Аллах допоможе тобi набути нове багатство.
"Купець" похилив голову, а потiм безнадiйно махнув рукою, вдаючи, нiби
тепер йому все одно.
- Гаразд. Проведiть мене до Сливена. Звiдти я вже якось доберуся до
Загори...
Надвечiр "купець" у супроводi двох стражникiв прибув у Сливен, невелике
мiстечко в пiвденних передгiр'ях Серединно? Планини. Одержавши бакшиш,
стражники повернули назад, а Арсен i Драган кривими вуличками пройшли до
базарного майдану, поминули конак i завернули в хан, за?жджий двiр, де
можна було попо?сти i переночувати. Господар хану, старий, але рухливий
Абдi-ага, добре розбирався в людях i вiдразу, по одягу, оцiнив нового
постояльця:
- Весь мiй дiм до тво?х послуг, ага...
- Асан, - пiдказав Арсен, переiнакшивши сво? iм'я на турецький лад.
- Прекрасно... Отже, я до тво?х послуг, Асан-ага, - вклонився господар.
- Чого зволиш?
- Кiмнату для мене i мого провiдника. Вечерю на двох. I спокiй. Хочу
вiдпочити пiсля всього, що я пережив на Вратнику...
- Ти хочеш сказати, що на перевалi на тебе напали розбiйники?
- Так. Вони захопили мого батька i забрали все майно, яке я вiз iз
самого Каменiче.
- Аллах екбер, яка втрата!
- I що найгiрше - я мiг би повернути мо? вози, коли б не боягузтво
стражникiв, якi побоялись погнатися за гайдуками. Полохливi iшаки! Я
пожалiюсь бейлер-бею на них, будьте певнi?
- О-о, ага - смiлива людина, якщо справдi зважиться на таке!
- Ти дума?ш, це небезпечно?
- Для нас - так. Але ж ти чужоземець. До речi, я хотiв би дати раду,
якщо менi буде дозволено...
- Будь ласка.
- Тобi не треба ?хати до бейлер-бея. Як менi вiдомо, сливенський
каймакам Каладжi-бей i бюлюк-баша Сафар-бей мають надзвичайнi повноваження
вершити всi дiла в окрузi. Звернися до них!
- Це порада варта уваги. Дякую, Абдi-ага.
- Нема за що. I вибачай, я мушу йти: хочу розповiсти сусiдовi про таку
важливу новину. Вiн споряджа? караван у Сучаву, тож ма? знати, що Вратник
небезпечний... А ви вiдпочивайте. Все буде до ваших послуг.
Коли Арсен i Драган залишились нарештi в кiмнатi самi, козак з усмiшкою
сказав:
- На завтра ми будемо найвiдомiшими людьми в Сливенi: про це подба? наш
господар. Новина облетить мiстечко мов блискавка. I не я буду, якщо це не
допоможе нам зустрiтися з Сафар-бе?м.
- Яз нетерпiнням чекаю цi?? хвилини. Коли б не запiзнитись... Як ти
дума?ш. - де зараз Момчил, Златка i Якуб?
- Не будемо гадати, а сядемо краще до тушковано? баранини, з якою, чую
нюхом, слуга сто?ть у нас пiд дверима.
САФАР-БЕЙ
Пiсля снiданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом i
почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми во?води Младена, був
тiснуватий на нього, зате добре пiдкреслював стрункiсть постатi i тугi
м'язи плечей.
- Ну й "купець"! - усмiхнувся Драган. - Справжнiй тобi Самсон! Не звик
я бачити торгашiв з поставою во?на.
- Tc-c-clпiдморгнув Арсен, пiдкидаючи на долонi туго набитий грiшми
гаманець. - Ось доказ того, що я купець. Спасибi во?водi, не поскупивсяi..
Ну, а на випадок чого треба мати при собi i шмат гострого залiза.
Признатись, я до нього звик бiльше, нiж до золота. - Вiн пристебнув до
потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м'якому сап'яновому чохлi, що
заховався у широких брижах шароварiв.
Почувся скрип схiдцiв, i до кiмнати зайшов господар хану, вклонився:
- Мир вам, правовiрнi? Я радий бачити вас у доброму здоров'?.
- Спасибi, ага, - вiдповiв Арсен. - Менi доводилося бувати в багатьох
ханах, але тако? гостинностi, як у тебе, не зустрiчав нiде. Вiдтепер усi
мо? друзi i я будемо зупинятися тiльки тут!
- Ти будеш ще вищо? думки про твого покiрного слугу, ефендi, коли
дiзна?шся, що я принiс радiсну звiстку, - розплився в усмiшцi старий турок
i вклонився знову.
- Що? Схопили тих розбiйникiв? Повернули мо? багатства?
- На жаль, нi. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжi-бей. Вiн
бажа? з перших уст почути про напад гайдукiв на купецьку валку.
- I всього? - Арсен зобразив на лицi розчарування, хоча був дуже радий
такому повороту подiй.
- Хiба цього мало? - здивувався турок. - Не кожного чужоземного купця,
хай навiть правовiрного, наш каймакам удостою? тако? високо? честi!.. Але
скажу тобi, не в цьому сила. Менi стало вiдомо, що там буде i Сафар-бей,
гроза гяурiв, славний захисник iсламу!..
- Вiн може допомогти менi в мо?й бiдi?
- Ну, безперечно! Зараз уся вiйськова влада в околi? в його руках.
Досить одного його слова, щоб на пошуки тво?? валки вирушила сотня
аскерiв... А це що-небудь важить!
- Тодi я й справдi дуже тобi вдячний, Абдi-ага, за таку звiстку. Я
постараюся скористатися з тво?? поради.
- Бажаю успiху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Калад-жi-бей
якнайскорiше дiзнався про тво? нещастя i зацiкавився ним.
- Я не забуду цього, Абдi-ага. Якщо тiльки менi повернуть мою валку, ти
дiстанеш штуку найлiпшого гданського сукна на жупан i шаровари...
- Наперед дякую за ласку. I прошу, поспiшай: паша чека?.
Абдi-ага вийшов.
Арсен уважно поглянув на Драгана:
- Зда?ться, усе склада?ться якнайкраще. Треба йти. На майданi, перед
конаком, товпилися, стиха перемовляючись, вiйськовi та цивiльнi урядовцi.
А далi стояли похмурi, чимось стривоженi мiщани, ?х було так багато, що,
здавалося, сюди висипали всi мешканцi мiста.
Коли Арсен i Драган пiдiйшли до дверей конака, дорогу ?м перегородили
аскери:
- Пускати не велено!
- Але ж мене запросив паша Каладжi-бей, - здивувався Звенигора. - Як же
так?
- Ваше iм'я?
- Купець Асан-ага.
- Зараз, - i аскер зник за дверима.
Дуже скоро вiн повернувся зi слугою, який запросив "купця" йти за ним.
Драган зостався на майданi.
Дерев'яними рипучими сходами Арсен пiднявся на другий поверх i слiдом
за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десяткiв
два ошатно вбраних людей.
Слуга низько вклонився i голосно проказав:
- Купець iз Ляхистану! '
Арсен ступив кiлька крокiв наперед i теж вклонився:
- Хай буде мир домовi цьому! Я вiтаю тебе, найяснiший господарю
Каладжi-бей! Спасибi, що дозволив ступити перед тво? очi й усолодити свiй
слух тво?ми мудрими словами!
Всi присутнi одразу замовкли i втупились у злощасного купця, про якого
вчора й сьогоднi тiльки й говорилося в мiстi.
Паша Каладжi-бей, каймакам сливенсько? округи, невисокий носатий
товстун, попри свою огряднiсть, швидко пройшов на середину зали i
зупинився перед Звенигорою. На вiдмiну вiд гостей, вiн був одягнутий
по-домашньому: в чорний шовковий халат, пiдперезаний тонким шовковим
поясом з барвистими китицями на кiнцях. Його сивi кострубатi брови вiд
подиву поповзли вгору: вiн не сподiвався, що якийсь там купчик з далеко?,
варварсько? кра?ни зумi? так тонко улестити йому. А лестощi у вищих колах
Османсько? iмперi? вважалися ознакою хорошого тону i нi в кого не
викликали осуду й огиди. Вiд задоволення булькатi брунатнi очi пашi
заблищали. Вiн сказав:
- Я радий вiтати в своему домi купця з дружнього нам Ляхистану! Ми
чули, що нашого друга спiткало нещастя: все його майно захопили
розбiйники. Я i мо? друзi щиро спiвчува?мо тобi... е-е-е...
вельмишановний... е-е-е...
- Асан-ага, - пiдказав "купець".
Паша кивнув головою i заговорив знову:
- Я докладу всiх зусиль, щоб покарати розбiйникiв...
- I повернути менi мо? майно, - вставив Арсен. Але паша вдав, що
недочув цих слiв.
- Я запросив тебе, ага, щоб дiзнатися про обставини нападу... Може, це
наведе нащих славних захисникiв падишаха, непереможних во?нiв володаря
трьох суходолiв, на слiд мерзенних грабiжникiв.
Арсен став почувати себе невимушене. Все йде добре. Легкий дрож, що
пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненiсть, що все
закiнчиться успiшно.
- Дякую за спiвчуття, ефендi. Справдi, я був дуже зажурений тим, що
трапилося. Але, на щастя, бiльша частина мого багатства була при менi у
виглядi коштовностей, i я змiг урятувати його.
- О! - вихопилось у Каладжi-бея.
- А тому дозволь, мiй найсолодший господарю, засвiдчити тобi свою
повагу скромним подарунком... - i "купець" вийняв iз кишенi золотий
перстень з коштовним камiнцем.
По залi прокотився стриманий гомiн. Присутнi витягували ши?, щоб
роздивитися i на подарунок, i на незвичайного купця.
Вiд пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули
очi пашi. Вiн iз задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець,
деякий час милувався самоцвiтом, пiдставляючи його пiд сонячнi променi, а
потiм узяв "купця" пiд руку.
- Дякую, мiй друже! Дозволь познайомити тебе з мо?ми гiстьми. Це
найкращi люди нашого мiста, а також вiдважнi во?ни сонцеликого падишаха,
хай продовжить аллах його лiта!
Вiн iшов уздовж ряду гостей i називав ?хнi прiзвища. Нарештi Арсен
почув iм'я, що не виходило у нього з голови:
- Сафар-бейi Бюлюк-баша сливенсько? залоги! Перед ним стояв молодий,
красивий ага. Вiн був середнiй на зрiст, худорлявий, але широкий у плечах.
Видно, мав неабияку силу i спритнiсть. На блiдому обличчi, що скорiше
пасувало б ченцевi, а не во?новi, чорнiли допитливi очi.
- Ти зна?ш мене? - спитав Сафар-бей, завваживши, як оживився, почувши
його iм'я, цей чужоземний купець.
- Ще б пак! - Арсен внутрiшньо зiбрався, вiдчуваючи небезпеку. - Хто ж
не чув про подвиги доблесного во?на Сафар-бея! Ще на тому боцi Балкан менi
розповiдали про тво? перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей
край. Чув я i про клятву Сафар-бея винищити до ноги повстанцiв во?води
Младена.
- Собаки Младена!- вигукнув Сафар-бей, i очi його зловiсно блиснули.
- I всiх, хто пiдтримуватиме ?х, - пiдхопив Арсен. - Тож можеш уявити,
як я зрадiв, почувши таке славетне iм'я!
- Дякую, - стримано сказав бюлюк-баша, бiльше нiчим не проявляючи сво?х
почуттiв i нiяк не реагуючи на лестощi.
- Коли я почув тво? iм'я, то подумав: сам аллах посила? менi цього
вiдважного во?на! Якщо вiн захоче, то зумi? знайти i покарати злочинцiв,
якi пограбували мене.
- Можеш бути певен, Асан-ага, - встряв у розмову Каладжi-бей, - що вони
не вислизнуть iз рук Сафар-бея!
- Тодi я наперед дякую йому за майбутн? визволення мого батька, якого
гайдуки поранили i взяли в полон.
- Твiй батько потрапив до рук тих злочинцiв?
- Так. I тому я вирiшив бути тут доти, поки не визволю його або не
дiзнаюся про його долю. А тобi, високошановний Сафар-бею, дозволь на знак
мо?? щиро? приязнi i поваги подарувати одну дрiбничку... Золотий
медальйон... У Ляхистанi польськi лицарi, коли йдуть у похiд, зберiгають у
таких медальйонах пасма волосся сво?х коханок...
Арсен пiдняв тонкий золотий ланцюжок, i медальйончик захитався, мов
маятник, виблискуючи коштовними самоцвiтами.
У Сафар-бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевiлось. Видно, золото
подiяло i на цього суворого во?на. Однак вiн стримано промовив:
- Дякую. Подарунок зобов'язу? вiдплатити дарителевi добром. У мене
нема? нiчого, крiм збро? та рук, якi ?? тримають. Клянусь аллахом, найкращий подарунок для нас усiх - це винищення гайдукiв. Отож я не складу
збро? до того часу, поки хоч один болгарський розбiйник дихатиме цiлющим
повiтрям Балканських гiр! Я вiдплачу ?м сповна за тво? втрати i за твого
батька, чужинцю! Ти задоволений?
"Одержимий! - подумав Арсен. - Недаремно во?вода Младен бажа? його
смертi. Це й справдi небезпечний ворог".
А вголос сказав:
- Задоволений, Сафар-бею! Розбiйники - найлютiшi вороги мирних купцiв,
що приносять кра?нi процвiтання i добробут.
В цей час через вiдчинене вiкно з майдану долинув якийсь тривожний гул.
Усi почали прислухатися. Каладжi-бей проникливе глянув на Сафар-бея i
сказав:
- Панове, наш добрий друг Сафар-бей хоче показати нам наслiдки свого
першого великого в цьому роцi походу на невiрних, тобто на
розбiйникiв-гайдукiв. Прошу вас усiх на майданi А тебе, Асан-ага, теж
ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвiдчитися, що розбiй на
дорогах влада сонцеликого падишаха викорiню? так само успiшно, як i
завойову? довiр'я чужоземних купцiв сво?м ласкавим до них ставленням.
Вийшовши з будинку, Арсен помiтив, що, поки вiн був на прийомi у пашi,
па майданi сталися змiни.
Замiсть поодиноких, розрiзнених куп аскерiв i мiщан стояв великий
чотирикутник, внутрiшнiй бiк якого становили аскери, а зовнiшнiй мешканцi мiста. Всерединi чотирикутника метушилося кiлька людей, щось
ладнаючи.
Паша Каладжi-бей iз знатними мiщанами й вiйськовими старшинами пiднявся
на дерев'яний помiст, оточений вартою, взяв Ар-сена пiд руку, довiрливо
шепнув:
- Зараз ми потiшимо тебе прекрасним видовищем!
Вiн кивнув головою чорбаджi?, що порядкував на майданi. Той помчав
виконувати розпорядження, вiдоме йому, напевне, заздалегiдь.
Серед натовпу зростала тривога, поволi спадав людський гул i гамiр,
перестали колихатись похмурi строкатi ряди аскерiв. Загримiли барабани.
Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Во?ни виструнчились. Почулась
уривчаста команда - i в прохiд у рядах вийшов велетень у чорному одязi i в
такому ж чорному ковпацi, що закривав обличчя. Крiзь прорiзи для очей
блищали очi. В правiй руцi велетень нiс, мов iграшку, важку широколезу
сокиру.
Кат!
Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище
запросив його паша.
Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами во?нiв,
вклонився пашi й старшинам i рвучко стягнув покривало iз свiжообтесано?
колоди. Ввiгнав у дерево сокиру, вiдступив на крок i застиг, мов статуя,
схрестивши на грудях жилавi волохатi руки.
В ту ж мить почувся тупiт кiнських копит, гуркiт колiс - i на майдан
в'?хала велика гарба, в якiй стояло п'ять зв'язаних простоволосих
чоловiкiв. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподiванки:
серед приречених до страти вiн упiзнав Момчила. Старий стояв попереду.
Легенький вiтерець ворушив його довгу сиву чуприну. В поглядi не було
страху, лише вгадувалася прихована туга.
"Що робити? Що робити? - гарячкове запрацювала думка. - Як врятувати
старого? Просити пашу? Сафар-бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно
може накликати важку пiдозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом?
Невже i вони тут, серед глядачiв цього жахливого видовища?"
Смертникiв стяглi? з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту.
Наступила зловiсна тиша. З гiр вiйнуло вiтром. Залопотiли знамена.
Майдан завмер.
Каладжi-бей знову махнув рукою. З-посеред його почту на край помосту
вийшов високий худий казi-ясахчi ' у бiлiй чалмi з суво?м паперу в руцi i
гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на
болгарську мову.
"Указ околiйного каймакама високоповажного пашi Каладжi-бея. Iменем
нашого найяснiшого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель,
наказую всiм пiдданим падишаха вишукувати i винищувати зрадникiв i
розбiйникiв-гайдукiв, ?хнi родини висилати у дальнi вiлай?ти а майно i
землi передавати у власнiсть Османсько? держави.
Усiх, хто зна? що-небудь про гайдукiв i не оповiстить мiсцеву владу,
заарештовувати, а ?хнi будинки спалювати.
Тим же, хто пiдтриму? зв'язок з розбiйниками, допомага? ?жею, збро?ю чи
просто спiвчува? ?м, нещадно бити батогами, а найбiльш упертих i злiсних страчувати.
Загони яничарiв i спагi?в доблесного бюлюк-башi Сафар-бея, на якого
покладено обов'язок винищувати розбiйникiв i пiдтримувати мир i спокiй в
околi?, схопили кiлька десяткiв злочинцiв. Усiх б:!то батогами, а п'ятьох
з них, а саме: Момчила Крайчева, Iвана Ненкова, Герасима Букова, Райка
Драгоманова i Луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогiв падишаха.
Хай кожен бачить, яка доля чека? тих, хто пiднiме руку на освячену аллахом
владу Османiв!"
Останнi слова товмача потонули у гуркотi барабанiв, завиваннi зурн i
рiжкiв, до яких при?днались вигуки во?нiв: "Алла, алла!"
У Арсена по спинi пробiг дрож. Вiн боявся, що Драган зважиться на
якийсь вiдчайдушний крок, щоб урятувати старого, i загине сам. Вiн шукав
його поглядом, щоб застерегти вiд необдуманого вчинку, але Драгана нiде не
було. Та хiба знайдеш його в такому натовпi?
Галас поволi почав стихати. Кат пiдняв сокиру, пальцем лiво? руки
попробував, чи добре вiдточене лезо. Не можна було гаяти нi хвилини. Арсен
нахилився до управителевого вуха, зашепотiв:
- Шановний Каладжi-бею, даю сто курушiв, якщо вiдкладете страту отого
старого болгарина, що сто?ть попереду... П'ятсот курушiв, якщо помилу?те
його i вiддасте менi...
Здивований паша витрiщив очi. В них промайнув переляк:
- Що це все означа?, мiй дорогий гостю?
- Я подвоюю цiну... Ви нiчим не ризику?те. За голову старого - тисячу
курушiв! Неймовiрна плата!.. Я впевнений, що цей дiдуган, з огляду на
старiсть, не завдасть вам нiяко? шкоди, а я за нього зможу вимiняти у
гайдукiв свого батька... Прошу вас, ефендi?
Галас на майданi майже затих. Кат утупився поглядом у пашу, чекаючи
наказу розпочати свою криваву справу.
Арсен розумiв, на яку небезпеку наража? себе, якщо паша запiдозрить у
ньому гайдуцького вивiдача i накаже схопити.
Що ж вiдповiсть Каладжi-бей? Чому вiн мовчить? Ось уже зовсiм стих
майдан. Усi напружено чекають, що буде далi.
Арсен вiдчув, як у нього тремтять вiд напруження руки. Пiд серцем
прокотився непри?мний холодок. Невже все пропало?
Ось Каладжi-бей поверта?ться до Сафар-бея i щось довго шепоче йому на
вухо. На холодному, непроникному обличчi бюлюк-башi з'явля?ться подив.
Однак ненадовго. Бюлюк-баша ствердно кива? головою i, оглянувшись, довго i
пильно дивиться на "купця", нiби хоче проникнути в його пота?мнi думки.
Тепер усе? Не може бути сумнiву: наказано схопити його. Лиша?ться одно
- вбити Сафар-бея i пашуi
Та тут до слуху долiтають слова пашi:
- Реджеп, страта Момчила Крайчева вiдклада?ться... з огляду на його
старiсть... Передай це катовi i скажи, хай почина?i
Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побiг виконувати наказ. У
Арсена вiдлягло вiд серця. До щiк почала припливати кров. Зда?ться, його
несподiване прохання не викликало у туркiв пiдозри.
Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв i мiщан. Сафари бей наказав
безперервно бити в барабани, ?хн? тривожно-надсадне дуднiння заповнило все
мiсто. Арсен зцiпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то
все було в бою, коли люди охопленi шалом i жадобою перемоги. Тут же
вiдбувалося вбивство зв'язаних i, можливо, нi в чому неповинних
балканджi?в.
Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжi-бей поверх нувся до
Арсена, пiдморгнув брунатним оком.
- Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто
гарячi голови!
- А може, ще бiльше розпалить?
- Не думаю. А втiм, побачимо. В усякiм разi, сьогоднiшня страта - добра
наука для непокiрних болгар! Так буде з кожним, хто насмiлиться пiдняти
руку на могутнiсть Порти!
Востанн? упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зiтхання.
Замовкли барабани. Обiрвали свiй тривожний спiв зурни.
Каладжi-бей обернувся до почту. Всi розступилися. Паша глянув на
Звенигору:
- Я буду радий бачити тебе, Асан-ага, у себе за обiдом. До побачення!
- До побачення, ефендi, - вклонився Арсен, радiючи, що одну дуже
важливу битву виграв. Це вселяло надiю, що врештi-решт вiн зустрiне Златку
i вирве ?? з рук Сафар-бея.
Люди розходилися мовчки. Пiд зверхнiм, удаваним споко?м вирувала буря.
Насупленi брови i стиснутi кулаки, сухий блиск очей i погляди, сповненi
люто? ненавистi й гнiву до гнобителiв, свiдчили, що страта чотирьох юнакiв
не злякала болгар, а роздмухала в ?хнiх серцях ще бiльшу жадобу помсти над
ненависним ворогом.
- Ми запам'ята?мо цей день, хай буде вiн проклятийi- долетiли до
Арсенового слуху слова, кинутi молодим високим балкан-джi?м.
- Вiдплатимо око за око! - додав його супутник.
- Скрутимо собацi Сафар-бе?вi голову! - прошипiв третiй, оглянувшись
назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришiв, i вони
шмигнули в якийсь глухий провулок.
Арсен iшов не поспiшаючи. Не хотiлося тiснитися в натовпi, ковтати
пилюку, збиту сотнями нiг. А тому вибирав безлюднiшi вулицi,
запам'ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити,
приглядався до кам'яних, дерев'яних i глиняних будiвель, що ховалися за
високими тинами.
Вiн був задоволений початком свого перебування у Сливенi. Завiв
знайомство з мiськими верховодами, визволив од смертi Момчила. I хоча
нiчого не дiзнався про Златку i Якуба, заради яких, власне, й опинився
тут, однак не втрачав надi?, що i в цьому йому пощастить. На чому
грунтувалась його упевненiсть, вiн i сам не змiг би пояснити. Просто
пiдказувало якесь внутрiшн? почуття.
Несподiвано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся i
повернув голову.
- Сафар-бей? - вiн не змiг приховати подиву. - От не чекав!
- Ти диву?шся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися.
Зайдiмо до мене!
Сафар-бей узяв Арсена пiд руку. Позаду, крокiв за десять, iшло кiлька
яничарiв. "Особиста варта Сафар-бея... Гм, зда?ться, я передчасно радiв, подумав козак. - Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти... I
сподiватися на краще".
За рогом Сафар-бей звернув у вуличку, що поволi пiднiмалася вгору.
Незабаром вони опинилися перед ворiтьми невелико?, але мiцно? фортецi, чи
швидше - яничарсько? казарми-бюлгока.
Вартовi вiдсалютували сво?му начальниковi i пропустили ?х усередину.
Двiр фортецi було роздiлено навпiл камiнною стiною. На лiвiй половинi
перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрiвлями сновигали
соннi яничари. До друго? половини вели ще однi ворота, бiля яких теж стояв
вартовий. Сафар-бей попростував до нього. Вартовий хутко вiдчинив хвiртку,
вiдступив крок убiк.
- Прошу до мого дому, - сказав Сафар-бси, пропускаючи гостя вперед. Тимчасового, звичайно... Ми, во?ни, не встига?мо обжитись, як уже трублять
похiд... Правда, у вас, купцiв, те ж саме: рiдко бува?те дома, все кочу?те
по свiту...
Арсен мовчки поминув хвiртку i опинився в невеликому i досить
занедбаному саду, затиснутому мiж кам'яними стiнами. Швидким поглядом
окинув усе навкруги. В кiнцi саду виднiвся чималий будинок з високим
ганком. До нього вела широка дорiжка з кам'яними лавами по боках. У давно
не розчищуваних заростях цвiли здичавiлi троянди, магнолi?, витьохкували i
виспiвували пташки. У затiнку, на однiй з лав, сидiло дво?.
- О, та тут справжнiй рай! - вигукнув Арсен, милуючись затишним
куточком. - Для повного щастя браку? тiльки гарненько? дружини...
Ба-ба-ба! Беру сво? слова назад! Для повного щастя тут, зда?ться, ? все! I кивнув на далеку лаву, де сидiло дво?: сивий чоловiк у чорному одязi i
тендiтна дiвчина, що, помiтивши незнайомця, опустила на обличчя темний
серпанок.
Сафар-бей задоволене усмiхнувся. Йому сподобалися слова гостя.
- А ти непоганий спiврозмовник, Асан-ага, - похвалив вiн купця.
Почувши голоси i шум крокiв, чоловiк повернув голову. То був Якуб. В
очах старого меддаха промайнув переляк. Дiвчина теж якось напружилася, мов
хотiла зiрватися на ноги й тiкати. Навiть крiзь серпанок Арсен вiдразу
впiзнав Златку, побачив, як розширились ?? очi, а руки затремтiли i почали
перебирати складки одягу.
До всього був вiн готовий, тiльки не до тако? зустрiчi. Ось де чигала
на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи
Златки - i все пропало!
Сафар-бей, нiби вiдчувши щось, насторожився. Його обличчя враз
скам'янiло, а очi пiдозрiло примружились. На якусь хвилину запанувала
напружена мовчанка. Арсен розумiв, що вона могла от-от скiнчитися його
провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:
- Дорогий Сафар-бею, бачу, на цей раз я помилився... Б'юсь об заклад,
це тво? родичi - батько й сестричка!
- Ти знову помиля?шся, Асан-ага, - похмуро вiдповiв Сафар-бей. - У мене
родичiв нема. Тобто я ?х не знаю... Цi люди - мо? добрi друзi...
- Я буду радий познайомитися з тво?ми добрими друзями...
- Перед тобою теж купець, - показав Сафар-бей на Якуба.
- Справдi? Дуже при?мно, що дедалi бiльше туркiв починають цiкавитися
торгiвлею. Ранiше вони нехтували цим заняттям, як i iншими ремеслами.
Вважали, що на свiтi ? одна рiч, заради яко? варто жити, - вiйна...
- Турки - природженi во?ни, - не без пихи сказав Сафар-бей, кинувши
виразний погляд на дiвчину. - Але тепер багато хто почина? дивитися на
життя iнакше. Ранiше переможнi походи наших загонiв сповнювали казну й
кишенi во?нiв золотом i кош- товностями. Та це, на жаль, минуло. Вiйни уже
дають менше, нiж потрiбно для прожиття. От i доводиться нашим людям
братися за торгiвлю та ремесла...
- Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, - Арсен
проникливе глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмовi.
- О нi, - усмiхнувся Якуб. - Ми ризику?мо тiльки сво?м багатством, а
во?ни - життям... До того ж ми завжди ма?мо якийсь прибуток, а на вiйнi
зиск один - пан або пропав! Смерть або калiцтво?
- I купцi терплять збитки, - заперечив Сафар-бей. - Ви, Якуб-ага, на
морi, а наш новий друг, Асан-ага, - в дорозi, вiд розбiйникiв.
- Трапля?ться, - погодився Якуб, що вже здогадався, в якiй ролi
виступа? Звенигора, i взяв себе в руки. - Та все ж я схиляюся до думки, що
коли б наш уряд пiдтримував сво?х купцiв i ремiсникiв, а не вiддавав
торгiвлю на вiдкуп грекам, вiрменам, арабам чи слов'янам, то тiльки б
виграв од цього. Я багато походив по свiту i бачив: вiйна приносить
спустошення не тiльки переможеним, а й переможцям. Тисячi юнакiв складають
сво? голови на полi бою. По всiх вiлай?тах тодi сто?ть плач i стогiн.
Замiсть золота, тканин чи табунiв худоби в житла приходить горе...
- Дорогий мiй Якубе, ви не перекона?те мене обмiняти мою шаблю на
купецький гаман, - заперечливо похитав головою Сафар-бей, пiдходячи до
ганку. - Я залишусь во?ном!
- Ну що ж, кожному сво?!
Вони зайшли до будинку. Чимала кiмната була обставлена досить скромно:
проста дерев'яна шафа, кiлька невеликих килимiв на стiнах i пiдлозi, три
чи чотири подушки для сидiння. Лише зброя - шаблi, пiстолi, луки,
сагайдаки - була дорога, оздоблена перламутром, самоцвiтами i турецькими
та арабськими написами.
Златка зразу ж пурхнула до iншо? кiмнати. Бюлюк-баша запросив гостя i
Якуба сiдати i, вибачившись, вийшов.
Арсен мiцно потис руку Я кубовi.
- Тут зайвих очей i ушей нема?? - спитав тихо.
- Нема?, - пошепки вiдповiв Якуб. - Я радий тебе бачити, Арсене! Але що
це все означа??
- Я був у во?води Младена, бачив його дружину Анку... Златка дуже схожа
на матiр! Безперечно, вона дочка Младена й Анки? Ми повиннi вирвати ?? з
рук Сафар-бея!
- Це не так просто. Вiн трима? нас пiд вартою, як в'язнiв, хоч
намага?ться скрасити наше перебування тут чудовою кухнею i багатим
вбранням для Златки. Вiн закохався в не?.
- О! А вона?
- Не хвилюйся, - усмiхнувся Якуб. - Вона байдужа до нього... Вiн це
бачить, однак зна? й iнше: у нас дiвчину нiколи не питають, аби лиш батьки
погодились - продадуть, мов кота в мiшкуi Але Сафар-бей i не виклика? в
не? огиди. Молодий, красивий... Дару? гарнi речi. Бачив, як вона одягнута?
Це все вiд нього.
Десь грюкнули дверi. Якуб перевiв розмову на iнше:
- Прянощiв тут не купиш поцiнно. По них треба ?хати до Стамбула... Туди
з'?жджаються купцi з усього свiту!
В кiмнату, пропускаючи поперед себе аскера, який нiс на широкiй тацi
круглi полумиски з ?жею, зайшов Сафар-бей.
- Перш нiж говорити про справи, треба пiдкрiпити тiло, - сказав вiн
весело, вдаючи гостинного господаря.
Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик i вийшов.
- Якуб-ага, попроси Адiке, щоб послугувала нам при обiдi, - додав
Сафар-бей.
Коли Якуб зачинив за собою дверi, бюлюк-баша сiв супроти "купця" на
м'який мiндер i сказав:
- Дорогий мiй гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тiльки
для того, щоб пригостити смаженою бараниною зi схiдними прянощами...
Арсен запитливо глянув на господаря i внутрiшньо напружився. Куди той
верне?
- Сьогоднi ти просив нашого пашу Каладжi-бея подарувати життя старому
гайдуковi Момчилу Крайчеву. Дозволь дiзнатися...
Сафар-бей замовк i проникливе глянув на Арсена. Той витримав погляд,
хоча розумiв, що зараз бюлюк-баша може запитати, звiдки вiн, чужинець,
зна? гайдука i чому заступився за нього. Невже Каладжi-бей не передав його
пояснення? Доведеться повторити те, що сказав пашi на майданi. А якщо
Сафар-бей не повiрить?.. Ну що ж, тодi залиша?ться одно: прикiнчити його
тут же, не ждучи слушного часу!
Але Сафар-бея, видно, цiкавило щось iнше, бо вiн пiсля паузи спитав:
- Дозволь дiзнатися, скiльки ти пообiцяв пашi за помилування того
розбiйника?
- Чого це тебе так цiкавить? - полегшено зiтхнув козак.
- Полоненi мо?, i я не хочу, щоб хтось заробляв на них. "Виходить, i
ти, братику, дума?ш не про захист iсламу, а про власну кишеню", - подумав
Арсен, а вголос сказав:
- Я пообiцяв пашi тисячу курушiв. Я можу вiддати тобi половину, бо
розумiю, що ця справа залежить вiд тебе... Але що я скажу пашi?
- Скажи, що вiддав грошi менi.
- А це тобi не зашкодить?
- Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська iмперiя... Я
пiдпорядковуюсь бейлер-бе?вi, а не каймакамовi.
- Гаразд. Менi однаково, кому платити, - погодився Арсен. - Коли ти
передаси менi болгарина?
- Як тiльки одержу грошi. До речi, яким чином ти обмiня?ш його на свого
батька?
- Я знайду шлях... Менi допоможе Абдi-ага, господар хану, де я
зупинився.
- Абдi-ага! Це такий пронира, що за грошi все зробить. Але бережись, бо
обдурить. Якщо ж iз ним нiчого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу
i тут допомогти бiльше, нiж Абдi-ага. Звичайно, за грошi... Ха-ха!
- Гм, з тебе, Сафар-бею, був би непоганий купець. Ти вмi?ш домагатися
свого. Однак ти - во?н, одинак i...
- На жаль, без грошей i во?н безсилий. У наш час усе купу?ться i
прода?ться: посади, чини, земля, навiть трон падишаха... Я довго жив у
столицi i мав нагоду пересвiдчитись, що зараз сильний не той, хто ма?
шаблю, а той, хто ма? великий гаман!
- Ти мудро мiрку?ш. I це ще бiльше перекону? мене, що я маю справу з
порядною i вiдвертою людиною. Я радий бачити захисника iсламу саме таким,
як ти.
- Ти не помилився... Свою шаблю я пiднiмаю в iм'я i славу аллаха! Але
хто ж забува? про себе? Правда, в цiй злиденнiй Болгарi? не дуже
розбагатi?ш... Всюди бiднота!..
- Ви самi виннi. Опустошили вiйнами такий благодатний край.
- Не ми розпочинали вiйну. Болгари самi виннi. Повстають, не визнають
влади падишаха!
- Повстають не вiд доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то
йдiть на Укра?ну, на Русь... То землi багатi i мно-голюднi. Можна взяти
рабiв, скоту i грошей. Та й сво?вольцiв приборка?те. Звiдти розповза?ться
вiльнолюбний дух. Рiч Посполита була б вам за спiльника, бо тi
схизмати-козаки ' ?й теж завдали багато клопоту. - Арсен замовк. Вудочку
закинуто. Чи клюне?
Сафар-бей з цiкавiстю глянув на гостя.
- Багато хто з наших дума? так само. Пiв-Укра?ни випало з рук
Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повнiстю об'сд-налаоi 'i_
Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Iбрагiм-паша,
великий вiзир, готу? вiйсько для походу за Дунай. Ще цього року...
До кiмнати зайшли Я куб i Златка, i Сафар-бей урвав мову на пiвсловi.
Хоч як хотiв Арсен бачити Златку, однак пожалiв, що вона завiтала з Якубом
так невчасно. Ще б хвилина - i Сафар-бей, можливо, розкрив би бiльш
пота?мнi намiри Порти щодо Укра?ни. Однак i з того, що вiн устиг сказати,
видно: влiтку турки розв'яжуть велику вiйну?
Пiсля обiду, на якому Арсен бiльше слухав, нiж говорив, Сафар-бей
запросив його до сусiдньо? кiмнати. Зачинивши щiльно за собою дверi i
переконавшись, що пiд вiкном нiкого нема?, сказав:
- Дорогий Асан-ага, я во?н, людина вiдверта, i в мене на язицi завжди
те, що й на думцi. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одно
бажання.
- Прошу, - вклонився Арсен, не розумiючи, куди верне бю-люк-баша.
- Я хочу одружитися. Слава аллаху, падишах дозволив яничарам таку
розкiш...
- Ну що ж, вiтаю! Зда?ться, я здогадуюсь, хто вона...
- Не важко здогадатись. Але я хотiв не це сказати... Менi потрiбнi
грошi... I ти менi позичиш... До того часу, поки я ?х роздобуду.
"Нахаба! Вiн збира?ться витиснути з мене все, що я маю... Зна?, що
вступитися за мене тут нiкому", - подумав Арсен, а вголос сказав:
- Хiба ? надiя, що роздобудеш?
- Не сьогоднi-завтра йду в похiд.
- Але ж це небезпечно!- вихопилося в Арсена.
- Ти гада?ш, що мене вб'ють?
- На вiйнi все бува?.
- Я вiрю в свою щасливу зорю i в милiсть аллаха.
- Якщо так, тодi я молитиму аллаха, щоб зберiг тобi життя.
- Заради мене чи заради грошей, якi ти менi позичиш? - усмiхнувся
Сафар-бей. - Отже, я можу сподiватися?
- Безперечно. Скiльки тобi потрiбно?
- Крiм тих п'яти сотень, що ма?ш вiддати за Момчила Крайнева, ще
п'ятсот... Отже, всього тисячу курушiв. Якщо ж я повернусь з походу на
гайдукiв i привезу твого батька, вважай, що ми - квити.
- Гаразд. Я згоден. Дивуюся тiльки, для чого тобi потрiбно так багато
грошей? Невже щоб внести викуп за Адiке?
- А чому б нi? Адiке - гарна дiвчина. I хоче Якуб-ага чи не хоче, та
все ж буде мо?м тестем. Я не випущу з рук тi?? пташки!
- Вона справдi гарна дiвчина, - погодився Арсен, присягаючись у думцi,
що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього
самозакоханого жорстокого яничара.
- Чудово! - вигукнув Сафар-бей. - I я не хотiв би Якуба i ?? тримати
пiд замком, поки повернуся з походу... Та доведеться.
- Ти бо?шся, що вони втечуть? Хiба Адiке не коха? тебе? - Арсен ледве
приховав радiсть, що забринiла в голосi.
- Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю ??!.. Тому я i хотiв
заплатити викуп за дiвчину тепер, щоб зв'язати Якуба словом.
- Нiчого ?м не станеться, коли якийсь тиждень посидять пiд вартою. Тут
так гарно?
- Ти ма?ш рацiю. Спасибi тобi, - сказав Сафар-бей, ховаючи грошi. Куди накажеш доставити старого?
- Я зупинився в ханi Абдi-аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером
туди... Я пiду, треба переодягнутися перед обiдом у пашi.
- Отже, ми зустрiнемося. До побачення!
Сафар-бей гукнув аскера i наказав провести гостя з фортецi. Щоб не
привертати до себе зайво? уваги. Арсен не розпитував дорогу i довго петляв
кривими вуличками, поки нарештi вибрався до мiського майдану, а звiдти до
хана. Ще здалеку побачив бiля ворiт сяючого вiд радостi Драгана. Хлопець
кинувся назустрiч.
- Спасибi, Арсене! Не знаю, як тобi пощастило це зробити, але дiдусь
Момчил щойно прибув живий-здоровий! Ходiмо швидше, сам побачиш! Аскер не
вiдходить вiд нього. Каже: "Велено передати купцевi з рук у руки".
На подвiр'? справдi стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи
вiрьовку, якою був зв'язаний старий.
- Я купець, Асан-ага, - сказав Арсен i кинув вояковi куру-ша. Розв'яжи вiрьовку i йди собi геть!
Той схопив монету, розрiзав ятаганом вiрьовку i зник за ворiтьми.
Арсен обняв Момчила.
- Я радий бачити тебе живого, батьку! I на волi!.. Але затримуватися
тут вам з Драганом не слiд. Якомога швидше тiкайте звiдси. Драгане,
проведи дiдуся в безпечне мiсце, а сам з друга-рями повертайся i чекай на
мене в Синiх Каменях, бiля струмка, як домовились. Ну, гайда!
Драган з Момчилом поспiхом рушили з хану, а Звенигора зайшов до
кiмнати.
За двi години до заходу сонця вiн поволi простував мiським майданом.
Пiсля денно? спеки з гiр почала скочуватися свiжа прохолода. Дихалося
легко й радiсно. Поки що все йшло добре.
Драган приведе людей, i вони тiльки-но Сафар-бей виступить у похiд,
нападуть на фортецю i визволять Златку i Якуба.
На протилежному боцi майдану розташувався табором невеликий кiнний
загiн. Спагi? розкладали вогнище, лаштували над ними триноги i казани.
Iржали на припонi голоднi, стомленi конi. Вояки несли ?м у рептухах обрiк,
запашне гiрське сiно.
Арсен не надав цьому значення. Хiба мало рiзних вiйськових загонiв
гаса? по Османськiй iмперi?? Вiн зайшов до конака, i запобiгливий слуга
повiв його нагору до зали, звiдки вже долiтали голоси багатьох людей.
Чийсь гучний надтрiснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг
пригадати, кому належить той голос, як назустрiч викотився жвавий паша,
взяв пiд руку i повiв до вузького вiкна з кольоровими шибками, де стояв
найбiльший гурт людей.
- Дорогi гостi, - дозвольте познайомити вас iз за?жджим купцем iз
Ляхистану Асаном-агою. Вiн добре зна? той край, де доблесним во?нам
падишаха доведеться незабаром прославляти iм'я аллаха. Я думаю, вiн з
радiстю подiлиться з вами сво?ми спостереженнями про звича? невiрних.
- Я весь до ваших послуг, - уклонився Арсен i раптом здригнувся: прямо
перед ним стояв Гамiд i виряченими вiд подиву очима дивився на свого
колишнього невiльника.
- Аллах екбер! - вигукнув Гамiд. - Урус Арсен! Звiдки ти тут узявся?..
Сам Всевишнiй посила? тебе менi в руки!
Вiн схопився за ефес шаблi. Але витягти ?? не встиг. Мов блискавка,
сяйнув Арсенiв ятаган. Та вiстря тiльки ковзнуло по гладенькому панциру,
прикритому верхнiм одягом. Невдача! Розумiючи, що вдруге нанести удар не
пощастить. Арсен рвонувся назад, щоб, скориставшись загальним замiшанням,
вискочити на майдан. А там - тiльки б упасти на чийогось коня!..
Розштовхуючи оторопiлих гостей, козак вибiг на середину зали. Чийсь
вiдчайдушний крик пiдстьобнув його наче батогом. Переляканий слуга, що
заглянув у дверi, побачивши в руках утiкача блискучий кинджал, шарахнувся
в куток. Шлях до виходу був вiльний.
Але в останню мить пружинистий Сафар-бей пiдставив ногу, i втiкач з
розгону полетiв на пiдлогу. Сафар-бей, мов дика кiшка, плигнув на нього,
закрутив за спину руки.
- Тримайте його! В'яжiть!
Кiлька чоловiк, у тому числi й Гамiд, ринулися вперед, насiли на
розпростерте тiло козака. Арсен напружив усi сили, запручався, заборсався,
але ворогiв навалювалося все бiльше. Вiн уже не змiг поворухнути жодним
м'язом, лежав, розпластаний, мов лист, пiд вагою багатьох тiл. Хтось
в'язав руки, завертаючи ?х мало не до лопаток.
- Мiцнiше! Дужче!
- Вирвiть у нього ятаган!
- Пiднiмiть гяура?
Арсеновi стало легше дихати. Натовп розступився. Сафар-бей болюче
вдарив ногою пiд бiк:
- Вставай, собако!
Арсен пiдвiвся спершу на колiна, потiм на ноги. Ззаду його тримали за
зв'язанi руки, обабiч стали з ятаганами два молодi дужi яничари.
Переляканий Гамiд i зблiдлий Сафар-бей ще не отямилися вiд несподiванки i
поводили очима, важко вiдсапуючись.
В залi запала тиша. Всi з острахом i цiкавiстю дивилися на полоненого.
Отетерiлий паша, мов риба на березi, беззвучно плямкав ротом, намагався
щось сказати, але страх здавлював йому горло. Всiм кинулася в очi пухка
рука пашi, на якiй недоречно виблискував камiнцями коштовний перстень,
подарунок "купця" з Ляхистану.
"Як добре, що свiй медальйон я подарував Адiке! - подумав Сафар-бей. А то б i я мав такий жалюгiдний вигляд, як паша!.. Обвiв нас навколо
пальця цей проклятий гяур!.. Треба виплутуватися iз смiшного становища, в
яке ми всi потрапили через того дурня пашу!"
- Дорогий Гамiд-бею, як вчасно ти при?хав! Твiй при?зд допомiг
виправити помилку, яко? допустився наш шановний каймакам!
- Д-дозволь, як тебе розумiти, Сафар-бею? - пробелькотiв Каладжi-бей,
вирячуючи жовтi бiлки очей.
- Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивiдача. Ви, на його
прохання, наказали вiдпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити...
- Бюлюк-баша, перед тобою старший! - обурився сливенський управитель. Як ти смi?ш!
- Ви запросили його до себе, нарештi, а не я! I це могло скiнчитися
трагiчно не тiльки для Гамiд-бея, а й для багатьох iз нас! Я змушений буду
доповiсти про все бейлер-бею!
Каладжi-бей побагровiв:
- Яке нахабство! Панове, будьте свiдками, подарунок пiд цього гяура
взяв не тiльки я, а й Сафар-бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний
перстень! - Вiн зiрвав перстень з пальця i пошпурив на пiдлогу. - Якщо
цьому гяуровi i пощастило обманути кого, то не тiльки мене, а всiх нас!
- Авжеж, авжеж, - пiдтримали пашу мiськi урядовцi. - Нема потреби
сперечатися, хто винен! Треба допитати гяура? Вiн усе скаже!
- Чекайте, чекайте! - вигукнув Гамiд. - Це мiй раб! Утiкачi
Бунтiвник!.. Розпоряджатися ним маю право тiльки я! Вiддайте його менi! Це
вiн з повсталими каратюрками спалив мiй замок в Аксу, повбивав рiдних,
знищив усе майно... О-о-о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що вiн
пожалi?, що доля залишила його живим!
- Нi, Гамiд-бею, - заперечив Сафар-бей, - вiн належить тепер не тiльки
тобi, а й менi! Вiн, напевно, зв'язаний iз гайдуками... Ми допита?мо його
разом. I не буду я Сафар-бей, коли не розв'яжу його брехливого язика!
Вiн пiдiйшов до Звенигори i вдарив кулаком в обличчя:
- Ну, йди, собако!
Його привели у фортецю i кинули в пiдземелля. Свiтло проникало сюди
крiзь вузький душник у стелi. Кам'янi стiни бовванiли в густих сутiнках,
мов чорнi примари. Застояне повiтря забивало вiддих.
- Лежи, гяуре! - крикнув Сафар-бей з порога, бачачи, що в'язень
намага?ться пiдвестись. - Ми скоро повернемось!
Грюкнули дверi. Стало тихо.
Арсен пiдвiвся, став пiд душником. На нього глянула цятка голубою
передвечiрнього неба. Що ж, i це непогано! В останнi хвилини життя вiн
матиме над головою миле, хоч i чуже небо.
Звичайно, тiльки щасливий випадок та власна винахiдливiсть можуть
урятувати його тепер. Арсен добре це розумiв i вирiшив не гайнувати часу.
ПризвнчаТыиксь до темряви, почав оглядати пiдземелля. Невже тут не
знайдеться якогось каменя чи, на гiрший випадок, дрюка, яким можна було б
приголомшити вартового?
Наслiдки огляду були невтiшнi. Стiни мурованi з великих брил вапняка.
Годi й думати виколупати хоч одну з них! На землянiй долiвцi, крiм
оберемка перетрухло? соломи, теж не знайшов нiчого. Кепсько!
Стиснув зв'язанi за спиною кулаки. Ex! Звiльнити б ?х та вкласти шаблю
чи ятаган - тодi i самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!
Раптом угорi щось блиснуло. Арсен пiдiйшов ближче, придивився. Залiзний
гак! I не один, а цiлий ряд! Оце знахiдка!
Треба шiiидше звiльнити руки! Вiн знайшов камiнь, що гострим рогом
виступав iз стiни, повернувся спиною i почав терти об нього вiрьоики. Час
тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далi зовсiм упали
додолу. Розiм'явши затерплi руки, пiдступив до гакiв. Ex, коли б зламати,
непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руцi, цей шматок залiза
став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.
Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не пiддавався
його далеко не слабким силам. Нi, без лома не вирвеш! Марна надiя. А
Сафар-бей кожно? хвилини може надiйти... Хiба спробувати не виривати, а
ламати? Вiн ухопився обiруч за крайнiй гак, уперся ногами у стiну i почав
розгойдувати. Залiзо ледь-ледь зiгнулося. Тодi налiг ще дужче, аж кров
шугнула в скронi, аж затремтiли вiд напруження ноги.
Ну, разом - гу-ух!
Гак подався ще бiльше. Тепер з другого боку! Ну, дужчеi Натискуй! Отакi
Iде! Майже непомiтно для ока, але згина?ться...
Арсен аж корчиться вiд нелюдських зусиль, зрива?ться i пада? на
долiвку. Якийсь час лежить, вiдсапуючись, а потiм знову вста?, хапа?ться
руками за гак, пiдтягу?ться, упира?ться ногами в стiну...
I знову зрива?ться.
Ста? жарко. Пiт залива? очi. Роздягнувшись, швидко вiдкида? одяг,
лиша?ться в самiй сорочцi. I знову береться до роботи. Мина? година,
друга... Мiцний кований гак пiдда?ться неохоче. Гнеться з трудом, але
гнеться. Вперед - назад! Вперед - назад! З кожним зусиллям вiн пода?ться
все бiльше i, зда?ться, легше. Та сил не вистача? доламати до кiнця...
Ста? темно.
Стомлений в'язень важко опуска?ться на долiвку. Ще попрацювати трохи i гак зламався б. Але сили вичерпались. На очi наплива? кривавий туман.
Арсен прихилив голову до стiни i незчувся, коли заснув.
Мiцний козацький сон! Забулося все: i небезпека, i Сафар-бей, i Гамiд,
i те, чого сюди прибув. Нiщо не порушувало того сну до самого ранку.
Тiльки як загуркотiли кованi залiзом дверi, прокинувся i схопився на
ноги. Мимоволi зажмурився вiд яскравого свiтла, що ввiрвалося знадвору,
прикрив очi рукою. На порозi стояло дво?.
"Ex, проспав! Спiзнився!"- рiзонуло ножем у серце. Скручений набiк гак,
якого так i не встиг вiдламати вчора, тьмяно блищав пiд вогкою стелею, мов
докоряв за легковажнiсть.
Попереду спускався Сафар-бей, позаду важко чалапав Гамiд. За ними два
яничари несли вiрьовки, канчуки, вiдро з водою.
- Ну, як ся ма?ш, купчику? - злорадно посмiхнувся Сафар-бей. Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати бiля тебе?
Арсен мовчав.
- А-а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв'яжiть його! Та мiцнiше!
Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши
важкi кулаки в'язня, завагалися i зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамiд
поспiшив ?м на допомогу, однак Сафар-бей притримав його за руку:
- Нi, нi, треба взяти живцем!
Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч-в-руч, насiли,
звалили на землю, зв'язали.
- Пiдтягнiть до гака! - наказав Сафар-бей. - Пiдвiсьте його!
Яничари миттю перекинули вiрьовку через гак, навалилися на не?. Арсен
застогнав: гострий бiль у вивернутих лопатках проник до самого серця.
- Ну, тепер ти в нас заспiва?ш, гяуре! - прошипiв Гамiд.
- Коли б моя воля, ти б у мене i затанцював! - з натугою вiдповiв
козак, бажаючи тiльки одного: швидкого кiнця.
- Слава аллаху, не ми у тво?й волi, а ти в нашiй! - замахнувся Гамiд i
шмагонув батогом, примовляючи: - Це тобi, рабе, за втечу! А це за мо?
розорене гнiздо! А це за те, що я тебе ненавиджу!
Батiг падав на спину, на руки, на голову. Пiсля кожного удару на шкiрi
здiймалися кров'янистi басамуги. Арсен зцiпив зуби, щоб не кричати,
заплющив очi.
- А це, рабе, за мо?х домочадцiв, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня!
- лютував Гамiд, усе бiльше розпалюючись i важко дихаючи.
Сафар-бей стояв збоку. У нього широко роздувалися нiздрi. Батiг у руцi
тремтiв. Запах кровi п'янив, як вино.
- Стривай, Гамiд-бею, ти заб'?ш його до смертi! Залиш i на мою долю
трохи собачого життя! - крикнув вiн, бачачи, як пiсля нещадного удару
здригнувся катований.
Гамiд зупинився, витер рукавом спiтнiлого лоба.
Арсен розплющив очi, позирнув на катiв. Сафар-бей поволi почав
засукувати рукави. На правiй руцi - вiд лiктя вниз до кистi - по смаглявiй
шкiрi трьома свiтлими променями простяглися за-рубцьованi вузькi шрами.
Нiби враз перестала болiти сполосована батогом спина. Заколотилося
серце. А в голову вдарив божевiльний здогад. Невже?
Сафар-бей закiнчив приготування, схопив батiг i пiдступив ближче. Чорнi
очi, мов двi гострi колючки, вп'ялися в обличчя жертви. Губи мiцно
стуленi.
- Ну, самозваний купчику, розповiдай: з якою метою прибув до Сливена?
Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вируша?мо проти гайдукiв Младена...
Обiцяю тобi легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звiдки зна?ш
Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто пiдiслав тебе сюди? Ну?
Вiн схопив Арсена за чуба i вiдкинув голову назад. Два погляди
схрестилися, мов два мечi.
- Ненко! - прохрипiв з натугою скатований козак. - Ненко, невже це ти?
Сафар-бей враз вiдсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.
- Як ти сказав? Ненко? - спитав дивним, нiби дерев'яним голосом. Звiдки ти зна?ш це iм'я? О, аллах екберi Кажи!
Змiна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко,
син Младена... Вiн пам'ята? сво? колишн? дитяче iм'яi.. Але що лишилося в
його пам'ятi ще, крiм iменi? Якi враження дитячих рокiв?
- Розв'яжи мене, Сафар-бею... Я все розповiм. Тiльки якщо тут не
буде...
Вiн хотiв сказати: якщо тут не буде Гамiда. Але не встиг. Гримнув
пострiл - йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли рiзнобарвнi кола, i
вiн поринув у темний морок.
У пiдземеллi поволi розвiювався ?дкий пороховий дим.
Арсен повис на вiрьовках. З голови на долiвку закапала кров.
- Для чого ти вистрiлив, Гамiд-бею? - скрикнув вражений, смертельно
зблiдлий Сафар-бей. - Навiщо ти вбив його? Вiн стис кулаки i весь
напружився.
- А-а, чого паиькатися з собакою! - темне обличчя спагi? перекосилося
чи то вiд збентеження, чи вiд злоби. - Туди йому й дорога? Паскудний раб!
- Що ти наробив, Гамiд-бею! Цей гяур знав якусь та?мницю, що переслiду?
мене вiдтодi, як я став себе пам'ятати!
- Бридня! Не звертай уваги на дитячi сни! Накажи винести й закопати це
падло?
Сафар-бей пильно глянув у великi, виряченi очi Гамiда. Вiд нього не
приховалося збентеження, що прича?лося в них. Але перш нiж вiн устиг
що-небудь сказати, вгорi на сходах почулося гупання нiг. Вбiг захеканий
яничар. Виструнчився.
- Лист вiд бейлер-бея, ага, - i простягнув запечатаний сувiй.
- Гаразд. Iди!
Сафар-бей розiрвав шнурок, розгорнув сувiй, пiдступив до свiтла. Серце
його поволi вiдходило, заспокоювалось. Вi?! мовчки прочитав листа, потiм
повернувся до спагi?:
- Гамiд-ага! Слухай, що пише бейлер-беи! Назрiвають визначнi подi?. Вiн прочитав уголос: -"Сафар-бею, бюлюк-башi окремого вiйськового загону.
Та?мно. Незабаром непереможнi вiйська нашого найяснiшого падишаха
проходитимуть через
Балкани на пiвнiч, тож ви вiдповiда?те за цiлковиту безпеку на перевалi
Вратник. Наказую по одержаннi цього листа негайно виступити в похiд i
знищити гайдукiв розбiйника Младена. На пiдкрiплення висилаю допомiжний
загiн Iсма?л-аги. Вам пiдпорядкову?ться також загiн Гамiд-бея, про що
повiдомте його особисто". Що ти на це скажеш, Гамiд-бею?
- Що у нас буде велика вiйна з козаками i мовсковським царем. Але ж
це,вже давно не та?мниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до
Стамбула, я зрозумiв, що йдеться про велику вiйну... Давно пора нам стати
твердою ногою на пiвнiчному березi Чорного моря. Укра?на дасть нам хлiб,
худобу i рабiвi Заради цього ми й пiднiмемо меч проти Пiвночi... Отже, ми
повиннi вже сьогоднi виступити на Чернаводуi
- Безперечно! Не будемо гаяти часу - ходiмо! Вони вийшли надвiр.
- Ходжа, труби збiр! - наказав Сафар-бей аскеровi з зурною при боцi. А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортецi, доглянеш мо?х гостей. Разом з
Алi. Вiн буде за старшого - я дав йому вiдповiднi розпорядження. А зараз
спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!
Тривожно заграла зурна. З примiщень з криком i лайкою вискакували
яничари, на ходу ладнаючи на собi одяг, зброю.
Гамiд спiшно ви?хав до свого загону. Сафар-бей завернув до себе. Йому
хотiлося побачити Адiке. З кожним днем вiн усе бiльше закохувався в
дiвчину i не пропускав нагоди зайвий раз показатися ?й на очi. Попри всю
жорстокiсть i зарозумiлiсть, перед Адiке вiдчував незручнiсть i боязкiсть.
Однак непереборна сила весь час тягла до не?.
Бiля хвiрточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате
обличчя спiтнiло, в очах свiтився переляк.
- Що трапилося, Джаббар? - нахмурився Сафар-бей.
- Ага, там... унизу... зовсiм не мертвий... той гяур... Очима клiпа?.
То як бути, - пристукнути його чи живцем прикопати?
- Що ти мелеш? Не може вiн ожити! Тобi здалося спросоння!
- Аллах свiдок, я не спав. I не здалося менi, - живий той гяурi
Сафар-бей круто повернув назад i майже бiгом кинувся до пiдземелля.
Джаббар ледве встигав за ним.
В'язень справдi був живий. По його тiлу пробiгав вряди-годи дрож.
Сафар-бей вихопив ятаган i рубнув по вiрьовцi. Обважнiле тiло козака впало
йому на руки. Бюлюк-баша поклав його на долiвку i звелiв Джаббаровi
принести оберемок соломи i шмат полотна.
Пiсля перев'язки Арсен задихав рiвнiше i поволi розплющив очi.
Сафар-бей опустився бiля нього на колiно.
- Ти чу?ш мене, гяуре? - спитав, нахиляючись. - Прочумайся! Рана
неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився пiд щасливою зорею...
Тiльки оглушило тебе. Прокинься!
Та Арсен, видно, дуже знесилiв. Голова упала на груди. Мокрi повiки
опустилися, очi заплющились. Вiн знову знепритомнiв.
Сафар-бей пiдвiвся:
- Джаббар, залишаю цього в'язня на тебе. Ти вiдповiда?ш за його життя!
Вiн менi потрiбен тiльки живий! Даси йому ?сти, пити... Бережи, як зiницю
ока, поки не при?ду. Зрозумiв?
- Зрозумiв, ага. Аякже.
Сафар-бей ще трохи постояв, морщачи в задумi гладенького лоба.
Яку та?мницю хова? в сво?й пам'ятi цей гяур? Як i чому схрестилися ?хнi
долi? Чому iм'я Ненко все життя переслiду? його, стука? в серце? Чи не з
ним пов'язане його далеке дитинство, про яке iнодi зринають окремi неяснi
спогади? А як би хотiлося проникнути в те туманне минуле! Може, в нього
десь ? батьки? Брати i сестри? Вiн знав, що дехто з яничарiв знаходив
сво?х рiдних. А йому хоча б дiзнатися, хто вiн i звiдки...
Нахмурений Сафар-бей вийшов з пiдземелля.
Джаббар пiдсунув пораненому жмут соломи пiд голову, поставив на долiвку
цеберце з водою i миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так
пiклу?ться про цього собаку-гяура бю-люк-баша, й поколивав по сходах
нагору.
Через хвилину знадвору почувся брязкiт засува. Затихли кроки вартового.
У пiдземеллi запанували непорушна тиша й темрява.
НЕНКО
Надвечiр Арсеновi стало краще. Розплющив очi i затуманеним поглядом
обвiв похмурi стiни льоху. Тихо. Темно. Де ж подiлися Сафар-бей i Гамiд?
Невже ?м набридло катувати його? А-а... Вони, зда?ться, говорили щось про
похiд на гайдукiв... Супроти Младена!..
Свiдомiсть миттю прояснилася. Вiн схопився i сiв. Рiзко заболiла
голова. Торкнувся рукою - туга пов'язка з полотна. Це здивувало його. Вiн
не пам'ята?, щоб перев'язував себе. Тодi хто ж це зробив? Невже
Сафар-бей?.. А це що? Дивись! Навiть воду i ?жу поставлено!..
Не знайшовши вiдповiдi на цi запитання, вирiшив не гайнувати часу.
Спочатку пiдкрiпився тим, що знайшов у мисцi, котра стояла збоку, запив iз
глечика холодною водою. Потiм, трохи вiдпочивши, звiвся на ноги.
В головi ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щемiла
збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи бiль i слабiсть, поволi
пiднявся крутими схiдцями нагору, до дверей, i припав оком до шпаринки.
Сонце вже зайшло - над фракiйською долиною догорiв малиновий вечiр, а з
Синiх Каменiв поволi опускалися густi сутiнки. На подвiр'? - нi душi!
Мовби всi вимерли... А було ж людно i гамiрно?
Цiкаво - чи його вартують?
Легенько натиснув плечем на дверi - вони протяжно скрипнули. В ту ж
мить хтось кашлянув, загримiв засув - i в погрiб заглянув яничар.
- А-а, гяур! Тобi краще? Очумався?
- Так. Менi зовсiм добре, - вiдповiв трохи iронiчно Арсен.
- Ну то й лежи спокiйно, поки повернеться бюлюк-баша.
- А коли вiн повернеться?
- Як тiльки зловить отого розбiйника Младена.
Отже, Сафар-бей... нi, не Сафар-бей, а Ненко, син во?води Младена,
виступив iз загоном проти свого батька! Яка несподiвана гра долi! Який
пекельний задум визрiв у Гамiдовiй головi в далекi роки молодостi, коли
вiн викрав дiтей во?води! I як усе сплелося в один нерозривний клубок!
Младен, Анка, Сафар-бей, Адiке... Тiльки вiн та Гамiд знають та?мницю цих
людей. Але Гамiд нiколи добровiльно не розкри? ??, а вiн ув'язнений!
Тим часом Сафар-бей зi сво?ми людьми пробира?ться гiрськими дорогами й
стежками до Чернаводи... У нього доволi вiйська, щоб винищити всiх
прибiчникiв во?води, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до
бейлер-бея.
Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар-бей
- це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матiр! Чи, навпаки, сам
Сафар-бей загинув од руки Младена чи його во?нiв.
Але як попередити? Як вирватися звiдси?
Роздумував Арсен недовго. З пiдземелля один вихiд - через дверi. Iншого
нема?. А дверi замкнено, i ключi у вартового. Отже... Таки потрiбна зброя!
Вiн ухопився за гак руками, почав розхитувати його i гнути. Незабаром
гак став податливiшим i нарештi вiдламався. Загнавши вiстря в щiлину мiж
камiнням, випрямив його i, вiдiрвавши шматок штанини, обмотав ним
вiдламаний кiнець, щоб зручнiше було тримати. Серце радiсно закалатало в
грудях. Вiн ма? зброю - справжнiй кинджал чи спис! Тепер його доля у
власних руках.
Трохи вiдпочивши, голосно заохкав, застогнав. З-за дверей почувся
голос:
- Щ тобi, гяуре?
- Ой, щось менi погано? Сюди! Сюди!
Грюкнули дверi. На порозi з лiхтарем у руцi з'явився вартовий. Поволi
почапав униз, вивергаючи цiлий потiк проклять на голову в'язня.
- Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невiрний
пес, бюлюк-башi, що я мушу доглядати тебе, як зiницю ока? Тьху! - Вiн
спустився з останньо? сходинки. - Де ти тут, хай би забрав тебе шайтанi
У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка i щосили вдарив аскера в
груди. Той охнув, важко упав на долiвку.
Хутко зiрвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся,
схопив ятаган, пiстоль i кинувся нагору.
Надворi вже стояла нiч. Голуба iмла оповила землю. Iз-за Синiх Каменiв
сходив вузький серп мiсяця. Над мiстом повисла сторожка нiчна тиша, яку
зрiдка порушував гавкiт собак.
Ховаючись у затiнок, Арсен обережно пробрався до Сафар-бе?-вого
будиночка. Вартового нiде не було. В саду пахли троянди, шелестiли
верхiвки дерев, скрадливо шарудiли пiд ногами дрiбнi камiнцi.
У крайньому вiкнi тьмяно блимало свiтло. Арсен заглянув, сподiваючись
побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стiл, дрiмав яничар.
- Спiшний наказ Сафар-беяI- стукнувши в шибку, гукнув Арсен.
Не пiдозрiваючи небезпеки, яничар за хвилину з'явився на ганку, та не
встиг промовити й слова, як вiд удару по тiм'ю звалився додолу. Спритно
зв'язавши йому руки й ноги. Арсен втягнув його в кiмнату i запхнув пiд
лiжко. Виживе - хай живе.
З сусiдньо? кiмнати почувся приглушений шурхiт.
- Златко! Якубе? Ви тут?
- Хто там? Це ти. Арсене? - почувся голос Якуба.
- Я! Вiдчиняйте!
- Легко сказати! Ми на замку!
Арсен пiдняв угору свiчку. Вiдщiпнув важку ковану защiпку. Дверi
розчинилися. На порозi стали стривоженi Якуб i Златка.
- Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночi? - щиро здивувався Якуб. - А
де ж Сафар-бей?
- Краще запитай, хто такий Сафар-бей!
- Як тебе розумiти?
- Сафар-бей - це Ненко? Розумi?ш - Ненко, син во?води Младена, брат
Златки!..
Якуб i Златка отетерiли, ?м вiдiбрало мову, а в очах свiтився жах.
Звiстка вразила обох, мов блискавка.
- Не може бути! - вигукнув Якуб. - Де ж вiн зараз?
- Хто зна, де вiн заразi Вранцi вирушив у похiд на Чернаводу. Щоб
розгромити гайдукiв, убити або полонити Младена!..
- О аллах! - простогнав Якуб. - А може, ти помилився. Арсене? Може,
Сафар-бей зовсiм не син во?води?
- Я бачив у нього на руцi три довгi шрами... Пам'ята?ш?..
- Як не пам'ятати!
- Я бачив, як блиснули у нього очi, коли я сказав: "Ненко"... Вiн щось
пригаду?... I хотiв розпитати, але Гамiд вистрелив менi в голову. Я
знепритомнiв. А коли отямився, нi Гамiда,нi Сафар-бея вже не було.
- То й Гамiд тут?
- Атож.
- Аллах екберi- простогнав Якуб. - Ти знову зводиш мене з тим
негiдником! Коло замика?ться на тiй землi, де розпочало свiй бiг. Це
щаслива прикмета. Тепер, Гамiде, ти не вислизнеш з мо?х рук!.. Але що нам
робити з Ненком i Младеном? Може трапитись непоправне лихо!
- Ми повиннi випередити ?хню зустрiчi Найкраще розповiсти Сафар-бе?вi
усе вiдверто, щоб знав, хто вiн такий i хто для нього во?вода Младен.
- Як же це зробити? Ми вийдемо звiдси?
- Ви вiльнi.
- А наш вартовий?
Арсен показав на ноги, що стирчали з-пiд лiжка.
- Вiн нам не заважа?. Ходiмо!
Урочище Чернавода - маленький гiрський потiчок, прозваний гайдуками
так, напевно, тому, що в'юнився мiж чорними кам'яними берегами у дикiй i
похмурiй долинi, вiдрiзанiй од усього свiту неприступними скелями i
непрохiдними лiсами. Там, у предковiчних нетрях i хащах, у надiйному,
самою природою укрiпленому мiсцi, зача?вся гайдуцький стан, або, як його
називали самi повстанцi, - гайдуцьке зборище. Мов зiницю ока, оберiгали
Його гайдуки вiд султанських вивiдачiв, котрi не раз i не два намагалися
проникнути до нього, але кожного разу безуспiшно.
Сюди, мов кров до серця, збiгалися десятки i сотнi мужнiх синiв
Болгарi?, щоб боротися за волю, проти гнiту й насильства султанських
намiсникiв - бейлербе?в, санджакбе?в, пашiв, айянiв та ?хнiх прихвоснiв.
Таких зборищ по всiй Старiй Планинi i по всiй кра?нi налiчувалося
немало, та найбiльше ?х було у Сливенському окрузi, що став центром цi??
боротьби.
Зразу пiсля сумнопам'ятного 1396 року, коли пiсля жорстоких i
кровопролитних трирiчних бо?в роздроблена i знесилена феодальними
мiжусобицями Болгарiя була уярмлена османською Туреччиною, розпочався
гайдуцький рух. I Сливен дав йому найвизначнiших ватажкiв Богдана-во?воду, Мирчо-во?воду, Тима-нуша-во?воду, Страхила-во?воду,
Стояна-во?воду i багатьох iнших во?вод, байрактарiв та гайдукiв, котрих
народ упродовж вiкiв прославляв у сво?х пiснях.
Нiколи не затухали тут iскри народного гнiву. То розгоралися вони дужче
i спалахували вогнями повстань, то пригасали. Але нiколи не затухали
зовсiм.
Гайдуцький рух носив сезонний характер. Як правило, дружини i чети
збиралися на Юр'?в день, у травнi, - гайдуки давали перед во?водою i
товариством клятву на вiрнiсть, приймали урочисту присягу i пiсля цього
починали бойовi дi?. А розпускалися у вереснi, на Хрестiв день. Тодi
бiльшiсть iз них розходилися хто куди - хто додому, хто до вiрних друзiв,
ятакiв, _якi допомагали ?м у всьому, а дехто навiть у Стамбул, де
переховувався зиму серед збiднiлого мiського люду - ремiсникiв, дрiбних
торговцiв, старцiв та волоцюг. I тiльки найбiльш завзятi i найвiдомiшi,
котрим небезпечно було з'являтися в людних мiсцях, залишалися в станах, де
жили до весни, зберiгаючи зброю, порох, одяг та iншi припаси.
Таким постiйно дiючим зборищем, окрiм Аглiкино? поляни, Гайдуцько?
печери, Гайдуцького колодязя та деяких iнших, була i Чернавода во?води
Младена, котрий ось уже бiльше двадцяти рокiв очолював гайдуцькi дружини i
чети старопланинського краю. Для нього i для Анки, а також для ?хнiх
найближчих друзiв це поки що та?мне гнiздо стало рiдним i надiйним
притулком, яке вони поклялися захищати до останнього подиху.
Пiсля того, як Драган сповiстив про можливий напад Сафар-бея, Младен
стягнув усi сво? чети, що налiчували близько трьохсот воякiв, до Чернаводи
i перекрив нижню дорогу. На верхнiй, потайнiй, поставив чотирьох вартових,
якi в разi небезпеки мали запалити на вершинi гори бочку смоли. В самому
замку залишив п'ятнадцять гайдукiв - особисту варту. Чекав нападу не
ранiше суботи. Тож послав двох гiнцiв до во?води Вилкова, свого дап-нього
приятеля i соратника, з проханням прибути на допомогу.
Загiн пiших яничарiв iшов у головi колони. Боячись раптового нападу
гайдукiв, Сафар-бей вислав сильнi дозори, якi пильно вдивлялись у кожну
пiдозрiлу галузку, в кожен кущик. В одному з дозорiв онбашi ' Хапiча був
молодий яничар на прiзвисько Карамлик. Вiн не вiдзначався анi смiливiстю,
анi силою, анi вiйськовою хитрiстю чи вмiнням. Лише природна здатнiсть
Карамлика побачити на фарсах або далi людину, точно описати ?? одяг i
зброю здобула йому славу неперевершеного гострозорця i видiлила серед
товаришiв. Його звiльняли вiд тяжких та набридливих вояцьких обов'язкiв,
зате пiд час походiв призначали в дозор.
Ось i зараз вiн iшов з товаришем високою полониною, пильно вдивляючись
у далину. Раптом зупинився i присiв за кущем. Товариш поспiшив зробити" те
ж саме.
- Дивись, гайдуки! - сказав Карамлик.
- Де? Я нiкого не бачу.
- Ось поглянь на той бiк долини, вони йдуть нам наперерiз... Дво?. У
кожушках-безрукавках, у бiлих штанах. Збро? не видно, але я не сумнiваюся,
що вона у них схована пiд кожушками.
Яничар подивився туди, куди показував рукою Карамлик, але нiчого не
побачив. Карамлик розсердився:
- Та не витрiщай очейi Мчи негайно до онбашi, скажи, щоб поспiшав сюди!
Я слiдкуватиму за ними.
Яничар поплазував назад. А Карамлик, ховаючись за скелями й за кущами,
рушив уперед. Вiн спритно перебiгав вiд схованки до схованки. Кругла, мов
кавун, голова його розгойдувалась на тонкiй ши?, а чiпкi, широко посадженi
очi невiдривне стежили за незнайомцями.
Невдовзi до нього пiдповз онбаша Хапiч з кiлькома вояками.
- Де гайдуки? - спитав тихо.
- Ген переходять дорогу. Внизу, над потоком... О, вже здираються на
гору з нашого боку!.. Дивiться!
Тепер усi побачили двох балканджi?в, якi швидко пiднiмалися на
кам'янистий схил. Онбаша суворо наказав:
- Перетнути дорогу! Взяти живцем! Але не зчиняти шуму.
Яничари шаснули в кущi, миттю пробралися на вершину гори i яi раз на
шляху балканджi?в улаштували засiдку. Чекати довелося недовго. Балканджi?,
очевидячки, поспiшали. Вони хутко дер-лис;: по крутому схилу, допомагаючи
собi мiцними сукуватими пй.::;цями. Та не встигли пiднятися нагору й
перевести вiддих, як ?х сi'очили яничари, зiм'яли, заткнули роти
ганчiрками, а руки скрутили мотузками.
- Швидше до Сафар-бея! - наказав онбаша. - А ти, Карам-лчк, з Мустафою
- вперед! Пильнуйте! IДе розвiдники, за ними можуть бути й основнi сили
розбiйникiв.
Сафар-бей страшенно зрадiв несподiванiй удачi. По-перше, вiн допита?
полонених, а по-друге, це щаслира, на його думку, прикмета: аллах провiща?
перемогу!
Вiйську було вiддано наказ зупинитись, i вояки вiдразу поховалися вiд
пекучого сонця в затiнок. Сафар-бей зi сво?м почтом i полоненими теж
вiдiйшов у тiсну ущелину, захаращену камiнням.
- Хто ви? - звернувся до полонених.
Перед ним стояли два хлопцi, дуже схо-жi один на одного. Навiть
побiжного погляду було досить, щоб сказати, що це брати. Тiльки старший
мав темне волосся i голенi щоки, а молодший, русявий, був ще майже
хлопчина. Його тонкого, по-дiвочому нiжного обличчя не торкалося лезо
бритвИ. Синiми очима з жахом дивився вiн на турецьких старшин i грiзного
Сафар-бея, про жорстокiсть якого вже багато наслухався.
Хлопцi мовчали.
- Як вас звати? Вiдповiдайте! У мене обмаль часу гратися з вами у
мовчанку. Гайдуки? Ну?..
- Нi, ми не гайдуки, ага, - вiдповiв старший. - Ми простi балканджi? з
Жеравни...
- Тодi для чого ж у вас пiстолi, гайдугiьке плем'я? - Сафар-бей
вiдкинув полу кожушка-безрукавки в старшого i витягнув iз-за пояса
пiстоль. - Ви гада?те, що я вам так i повiрю? Нi, голубчики, Сафар-бея не
так легко обдурити!.. Вiдповiдайте: де Мла-ден? Скiльки у нього гайдукiв?
Як пройти В Чернаводу?.. Скажете - будете вiльнi.
- Ми нiчого не зна?мо, ага.
- Прокляття! - вигукнув Сафар-бей розлютовано. - Ви забули, щенята, хто
я такий! Гей, всипте цьому розбiйниковi пiвсотнi канчукiв!
Вiн показав на старшого, але, побачивiИ" якийсь дивний вогник в очах
полоненого, змiнив свiй намiр.
- Нi, нi, спочатку катуйте молодшого! Я бачу, що це брати. Хай послуха?
старший, як затрiщать кiстки в молодшого братика, то буде зговiрливiший i
розповiсть про все, що нас цiкавить!
Молодшого схопили, зiрвали одяг. У нього теж за поясом знайшли пiстоль,
а в шкiряних пiхвах - короткий ятаган. Йому вивернули руки, ударили об
землю.
- Як звати? - Сафар-бей став йому ногою на груди.
- Славчо... Влахов...
- Гайдук?
- Нi.
- Брешеш! Ламайте кiстки!
Велетень яничар схопив важкий камiнь, пiдняв над головою, щоб кинути
полоненому на ноги. Але Сафар-бей зробив ледь помiтний знак. Камiнь застиг
у повiтрi.
- Як звати твого брата?
- Петр.
- Ти його дуже любиш?
- Дуже.
- А вiн тебе?
Славчо промовчав. Петр рвонувся з рук яничарiв. Лице його потемнiло вiд
напруження. Очi скажено забiгали, нiби мали от-от вискочити з орбiт.
- Ага, не губи хлопця!.. Славчо нi в чому не винен!.. Мене катуй, я
гайдук!
- Петр, що ти кажеш! - закричав Славчо. - Опам'ятайсяi Але Сафар-бей
уже повернувся до Петра:
- Ти iз загону Младена?
- Так.
- Як непомiченим пройти до Чернаводи?
- Я не знаю. Туди с одна дорога - i вона охороня?ться. Вам по нiй не
пройти!
- Я чув, що ? друга! Потайна! Вибирай: або ти скажеш, де вона
проходить, або ви обо? помрете лютою смертю!
Обличчя Петра спотворилось вiд болю, що рвав йому серце. Яко?
непоправно? помилки вiн допустився, взявши в цю небезпечну дорогу Славча!
Та хiба вiн сподiвався потрапити до рук яничарiв? Вiн дуже любив брата,
обiцяв матерi, коли вирушали в гайдуцький загiн, доглядати його, берегти.
I справдi був йому за батька й за матiр. Завжди, коли було тому важко,
пiдставляв сво? плечi, заступав собою. На запитання во?води, кого хоче
взяти собi в напарники, не задумуючись вiдповiв: Славча! Бо думав, що з
ним братовi нiщо не загрожуватиме. I от ма?ш! Дивитися тепер, як проклятий
Сафар-бей полама? йому кiстки, випече очi, вирве нiздрi, вiдрiже язика!
Саме так цей жорстокий ага розправля?ться з гайдуками... О небо ясне! Чому
ти не впадеш на цi нещаснi гори i не розчавиш мерзенних ворогiв? Чому не
заклубочишся чорними хмарами i не вивергнеш на голову Сафар-бея
смертоноснi стрiли?
Вiн почав у думцi молитися. Мужнiсть поступово залишала його.
Сафар-бей втрачав терпiння:
- Починай, Абдагул!
Велетень Абдагул жбурнув камiнь на ногу Славчевi. З розтрощено? стопи
бризнула кров, Славчо дико скрикнув. Смертельна блiдiсть розлилася по
нiжному юнацькому обличчю.
Петр закусив губу. Вiдчувши солонуватий присмак на язицi, наче
збожеволiв i швидко-швидко заговорив:
- Не треба! Не треба, ага? Я розповiм! Усе до кiнця! Тiльки не ламай
нiг братовi? Я заклинаю тебе аллахом, пожалiй хлопця! Вiн нiчого не зна? i
нi в чому не виненi Це все яi Я потягнув його в гайдуцтво, хай буде
проклятий той день, коли бог скаламутив мiй розум!
- Петр, що ти надумав? - простогнав Славчо. Але Петр уже не зважав на
нього. Коли б катували його, вiн i слова не сказав би! Але дивитися, як
мучиться Славчо, це понад його сили! До того ж хотiлося вiдтягнути
вирiшальну хвилину:
вiн сподiвався на якесь чудо, що вряту? ?х.
- Я знаю потайну дорогу до Чернаводи, ага, - сказав тихо.
- Як потрапити на не??
- Спершу поклянiться, що вiдпустите нас. Тодi я скажу.
- Клянусь честю!
- Поклянiться аллахом! - Петр знав, яка честь у Сафар-бея. Сафар-бей
презирливо посмiхнувся. Чого хоче цей гяур? Принизити його? За такi слова
вiн зiтнув би йому голову. Але зараз... Можна навiть пропустити мимо вух
цю образу. Хай тiльки покаже, як проникнути непомiченими в гайдуцьке
гнiздо!
- Клянусь аллахом!
- Треба йти через Чорну гору, ага.
- Ти проведеш нас. Влахов! Покажеш дорогу!
- Якщо ви зараз вiдпустите Славча!
- Я не можу цього зробити. Ми заберемо його з собою. Тодi я буду певен,
що ти не зрадиш нас i проведеш до Чернаводи. Але я дав клятву i вiдпущу
вас.
- Гаразд. Ходiмо.
Славчо не мiг сам iти, тому Сафар-бей наказав спорудити для нього з
молодих ялинок носилки. Бюлюк безшумно знявся з мiсця.
Петр iшов поряд з носилками. Хлопець тихо стогнав од болю i вiдвертався
вiд брата. Вибравши хвилинку, коли на них не звертали уваги, Петр тихо
промовив:
- Не сердься на мене, Славчо! Невже було б краще, коли б тобi
поперебивали обидвi ноги?
- Зрадник поганий, iуда! Геть з-перед мо?х очей! - з ненавистю вигукнув
молодший брат.
До них, почувши розмову, пiдiйшов Сафар-бей. Петр нахмурився i трохи
вiдстав.
Опiвднi загiн Сафар-бея роздiлився на двi частини. Одна пiд проводом
Гамiда, щоб вiдтягнути на себе основнi сили гайдукiв, мала штурмувати в
лоб головну дорогу. Друга звернула на Чорну гору, що вiддiляла пiвденнi
вiдроги Планини од Чернаводсько? ущелини, ?? повiв сам Сафар-бей.
Перед виходом на вершину гори бюлюк-баша вислав уперед лазутчикiв на
чолi з Карамликом, а сам не вiдходив од братiв Вла-хових.
Петр, понуривши чубату голову, поволi здирався вгору. Вiн знав, що
недалеко гайдуцька застава, i чим ближче пiдходив до не?, тим бiльше його
терзало сумлiння. Вiн пригадав, як урочисто перед товаришами й во?водою
давав обiтницю чесно служити, не жалiти живота свого за товариство i
Болгарiю, а тепер проявив таку непоправну легкодухiсть! "Ах, братче
Славчо, чого ти ув'язався за мною? Чому я не вiдiслав тебе до матерi в наш
Плехiв? Через тебе я став зрадником, братчеi Заради тебе i нашо? старо?
матерi творю це чорне дiло... Але Всевишнiй бачить, що я не виненi Я роблю
це з велико? любовi до брата, люди!"
Вiн намагався виправдати себе у власних очах, але розумiв, що то хистке
виправдання. Тодi в нього виринула думка закричати на всю Чорну гору, щоб
почули дозорцi i сво?часно повiдомили во?воду про небезпеку. Пiсля цього
була б смерть, але швидка, легка, бо Сафар-бе?вi нiколи було б довго
мучити ?х. Але в Петра не вистачило мужностi i на це.
З Чернаводсько? долини раптом донiсся шум бою. То Гамiд напав на
передовi гайдуцькi заслони. Сафар-бей наказав iти швидше. Спiтнiлi
яничари, важко хекаючи, дерлися на гору, дотримуючись, однак, тишi.
- Де ж та потайна дорога? - допитувався ага.
- Оце вона i ?. Власне, нiяко? дороги нема?, - пояснював Петр. - ?
тiльки стежка, яка веде до ущелини. На нiй сто?ть варта...
Вiн раптом зрозумiв, що ляпнув зайве. Але було пiзно. Сафар-бей
пiдскочив мов ужалений. Стрепенувся i Славчо, котрий не знав цього. Очi
юнака загорiлися радiстю.
- Де варта? Далеко? - швидко спитав бюлюк-баша.
- Та...
- Кажи правду, гяуре! - ага замахнувся ятаганом.
- Якраз на вершинi гори. Незабаром вони побачать нас.
- Зупинiть переднiх! - наказав Сафар-бей, обдумуючи становище. - Ми
повиннi захопити дозорцiв!
Неждано пролунав пронизливий крик. То Славчо пiдвiвся на сво?х
носилках, витягнувши шию, i заволав щосили:
- Гайдуки! Пильнуйте! Зрада! Ге-ейI
Удар ятагана обiрвав той крик, а разом i юнацьке життя. Славчо
здригнувся i замовк. Петр збожеволiлим поглядом утупився в закривавлене
нерухоме тiло брата. Шарпнувся до нього, але мiцна рука велетня Абдагула
перетнула йому шлях, стисла за горло. Абдагул занiс над ним ятаган, та
Сафар-бей випередив його, схопивши за руку:
- Чекай, Абдагул! Вiн ще пригодиться нам. Тримай його мiцно, веди за
нами! Вперед, вперед!
За кiлька хвилин яничари здерлися на вершину Чорно? гори.
А тут уже йшов бiй. Дозорцiв було четверо. Тро? з них, ставши плечем до
плеча, стримували натиск Карамлика i його п'ятьох товаришiв. А четвертий
роздмухував трут, щоб пiдпалити смолу в бочцi, що стояла на кам'янiй
брилi.
З трьома було покiнчено вiдразу, ?х оточили i порубали шаблями.
Четвертий же, побачивши, що пiдпалити смолу не встигне, кинув трут,
плигнув убiк i зник з очей. Коли яничари пiдбiгли до урвища, перед ними
вiдкрилася вся Чернаводська долина - вузька, похмура, з прямовисними
стiнами скель. Внизу, на неширокому уступi, серед предковiчного лiсу,
виднiлися будiвлi гайдуцького стану, обнесенi високим, мiцним палiсадом.
Туди вiв один шлях - довга, обшмульгана до блиску глиця, сточена з кiлькох
ялинових ворин. Поряд погойдувалася пiд вiтром мiцна вiрьовочна драбина з
дерев'яними шаблями, - лише по нiй можна було пiднятися вгору.
Помiтивши гайдука, котрий стрiмголов спускався по глицi донизу,
Сафар-бей вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив. Гайдук розцiпив руки - i
каменем полетiв у прiрву.
- Дорога вiльна! - вигукнув бюлюк-баша. - Вперед! Та не встиг нiхто з
яничарiв ступити й кроку, як Петр, вирвавшись iз рук Абда?ула, кинувся до
глицi, обхопив ?? руками й ногами i шпарко шугнув униз.
- Прокляття! Стрiляйте! - вигукнув Сафар-бей. Онбаша Хапiч вистрiлив,
але промахнувся i ринувся по воринi слiдом за ним. За Хапiчем помчали
Абдагул, Сафар-бей, а там, один по одному, почали спускатись i яничари.
Петр знав, що в замку спокiйнi за чорногiрськi стiни, бо дозорцi при
найменшiй небезпецi подадуть димовий сигнал. Смерть брата так потрясла
його, що вiн раптом осягнув усю мерзеннiсть свого вчинку i вирiшив будь-що
попередити товаришiв про небезпеку.
На сторожовiй вежi не видно було нiкого. Певно, бiй в ущелинi вiдвернув
увагу дозорцiв од цi?? стiни. Яка легковажнiсть! Хоча б один гайдук
лишився тут, на сво?му посту!
Петр сплигнув до палiсаду, картаючи подумки безпечних дозорцiв, наче не
сам привiв сюди яничарiв. "Якщо Сафар-бей ма? мотузянi штурмовi драбини,
то через кiлька хвилин проникне всередину! Що ж тодi буде? Всi
загинуть..."
- Браття! - крикнув з натугою. - Другарi! Сюди! Пильнуйте чорногiрську
стiну-у!
Позаду почувся тупiт. Петр оглянувся i побачив перекошене вiд злоби
обличчя Абдагула, занесену з ятаганом руку. В ту ж мить ятаган блиснув
проти сонця вузьким лезом i вп'явся юнаковi в шию.
- Собака! - вигукнув Абдагул, вирвав ятаган i ще двiчi пронизав ним уже
мертве тiло.
Надбiг Сафар-бей. З гори один по одному спускалися яничари. У кожного
за плечима, в торбинi, мiцна мотузяна драбина з важким залiзним
гаком-лапою.
- На штурмi На штурмi- закричав бюлюк-баша. Зi свистом метнулися вгору
гаки. Однi впали назад, додолу, деякi зачепилися за палiсад. По драбинах
подерлися вгору першi смiливцi; на вiтрi залопотiли широкi червонi
шаровари. За першою хвилею нападаючих полiз i Сафар-бей. Стiну було взято
без опору. Тiльки тодi, коли з пiвсотнi яничарiв проникли в двiр, ударив
на сполох дзвiн. Злякано закричали гайдуки, не розумiючи, звiдки взялося
лихо.
Во?води Младена у станi не було. Як тiльки долинув шум бою на
сливенськiй дорозi, вiн залишив пiвтора десятка гайдукiв, а з рештою
помчав на допомогу сво?м. За старшого призначив Ганчо, смiливого, дужого,
але не дуже розумного гайдука. Iншим разом во?вода не довiрив би йому
оборону зборища, але тепер, коли на Чорнiй горi стояли надiйнi дозорцi, а
на сливенськiй дорозi розгорався запеклий бiй, на Ганча, подумав вiн,
можна було цiлком покластися.
Та Ганчо пiдвiв. Пiсля вiд'?зду во?води бiльшiсть гайдукiв згромадилися
на захiднiй стiнi, звiдки було добре видно бiй у долинi. Сюди ж вийшла й
Анка. Ганчо з п'ятьма гайдуками стояв на пiвдснно-схiднiй стiнi, якраз
проти Чорно? гори. Та коли зi сливенсько? дороги донеслися гучнi крики й
пострiли, не витримав i перейшов на захiдну стiну. А товаришi, не дуже
шануючи його як старшого, один по одному перейшли туди теж.
Поява яничарiв у тилу приголомшила всiх. Почулися розпачливi вигуки:
"Нас обiйшлиi Ми пропали!"
Ганчо вiдразу збагнув, яко? помилки припустився. Виправити ?? можна
було хiба що цiною власного життя. В усякому разi здати стан i живим
з'явитися перед очi во?води вiн i в гадцi не мав. Треба рятувати те, що
можна!
- Драгомире, - звернувся до старого гармаша, - дай сигнал во?водi, що
ми в небезпецi! А ви, Стояне i Павелчо, рятуйте АнкуI Виведiть ?? в
безпечне мiсце! Решта всi за мною! Виб'?мо яничарiв або помремо, другарi!
Вiн перший кинувся назустрiч ворогам, що вже спускалися
в двiр. Водночас пролунав гучний пострiл з ?динорога : то гармаш
сповiщав во?воду про небезпеку.
Побачивши, що вiдкинути яничарiв не пощастить, Ганчо вирiшив зупинити
?х мiж колибами, якi роздiляли двiр навпiл.
- Ставте бочки! Тягнiть сюди все - перегородимо прохiд! - кричав вiн,
наносячи шаблею удар яничаровi, що випередив сво?х товаришiв. Протрима?мось, поки прийде во?вода!
В одну мить вузький прохiд було перегороджено. Крiм кiлькох великих
бочок з-пiд води сюди полетiли столи, лави, сосновi колоди, заготовленi на
дрова... Ганчо видерся на верх загороди i, заохочуючи товаришiв, спритно
орудував залiзним боздуганом.
Бiй заклекотав, завирував. Гайдуки запекло вiдбивали наступ. Упали
переднi яничари. У нападникiв охолов запал. Нiхто не хотiв лiзти вперед,
де свистiв, наводячи жах, боздуган Ганчо. Сафар-бей вистрiлив iз пiстоля,
але Ганчо, мов зачарований, лишився не-ушкоджений. Тiльки усмiхнувся
зловiсно i телепнув боздуганом щосили одного з яничарiв по головi.
- Бийте поганцiв! - гримiв його дужий голос. - За Болгарiю! За
Болгарiю!
Ззаду пiдступив Павелчо, смикнув гайдука за холошу штанiв:
- Ганчо, Анка вiдмовля?ться тiкати. Що робити? Ганчо оглянувся i
завмер. Через подвiр'я до бiйцiв простувала дружина во?води - в чорному
вбраннi, струнка i сувора, з мечем у руцi. За нею, щось говорячи, поспiшав
Стоян, молодий русявий гайдук. Видно, благав, умовляв ?? повернутися, але
вона мовби не чула його слiв.
Ганчо сплигнув з воза:
- Анко! Мати наша! Зупинись! - Вiн розпростер перед нею руки. - Я не
пушу далi! Там смерть! Що скаже во?вода?
- Ми не повиннi здати зборище, Ганчо! Я залишусь тут. Яничари
прорвуться в тил Младена тiльки через мiй труп!
Хоч який недалекий був Ганчо, вiн збагнув, що нiякi вмовляння тут не
допоможуть. Анка не вiдступиться вiд свого. Що ж, хай зоста?ться. Вiн
шепнув Стояновi, щоб той не вiдходив вiд жiнки. А вголос сказав:
- Майко, ми не вiдступимо нi на крок. Будь певна! Але дуже прошу,
благаю, не пiдходь до нас! Заховайся в будинок або в пiдворiття! Ну ж!..
- Ти добрий, Ганчо. Та не треба зайвих слiв... Дивись, яничари рвуться
вперед! Тво? мiсце там!
Ганчо повернувся - бiй закипiв з новою силою. Подекуди яничари вже
здерлися на загату. Блискотiли гарячi шаблi. Падали з криком пораненi i
вбитi. Гайдуки ледве стримували шалений натиск ворога.
Почувся голос Сафар-бея:
- Вперед, молодцi! Рубайте гяурiвi Не жалiйте нiкого! Вiзьмiть живою
тiльки оту вовчицю-во?водихуi
Ганчо, мов розлютований барс, метнувся в саму гущу бою. Боздуганом, як
довбнею, розтрощив голову якомусь товстому яничаровi, зiпхнув з воза
другого i побачив багато вбраного агу. Сафар-бей! Ось до кого б йому
добратися!
Але мiж ним i Сафар-бе?м два ряди яничарiв! Хiба прорвешся? Лиша?ться
одно - розпрощатися з боздуганом, який вiрою i правдою служив йому кiлька
рокiв... Ганчо зiрвав з зап'ястя ремiнну петлю, розкрутив над головою
боздуган, пустив... Тут би й розпрощався Сафар-бей з життям, якби не
пробiгав мiж ним i Ганчом яничар. Бiдолаха сам налетiв на важку залiзну
булаву з гострими шипахами i зразу впав, мов пiдкошений.
Переляканий Сафар-бей з огидою витер обличчя, заляпане кров'ю
нещасного, який корчився в передсмертних судорогах. Поряд лежав гайдуцький
боздуган.
- Великий аллах! - прошепотiв помертвiлими губами ага, уявивши себе на
мiсцi яничара.
До нього пiдбiг Карамлик. Швидко витягнув з сагайдака стрiлу:
- Зараз я того мерзенного гяура! Собаку!..
Ганчо сiпнувся всiм тiлом, схитнувся назад. Близько був вiд нього
Карамлик, мав вiрне око i мiцну руку: стрiла пронизала груди гайдуковi пiд
самим серцем, мов голка лляну кошулю. Ганчо схопився обiруч за не?, з
подивом глянув на тендiтне чорне оперення, нiби питав: невже це смерть? а витягти з рани уже не мав сили. Очi посклянiли, мiцнi, витривалi ноги,
що носили гайдука мало не по всiй неосяжнiй високiй Планинi, пiдкосились,
i Ганчо впав додолу. Встиг тiльки крикнути:
- Тримайтесь, браття!
Яничари завили вiд радостi. Сафар-бей рубонув по руцi якогось гайдука i
вискочив на загату, захаращену тiлами убитих та поранених.
Гайдуки падали один за одним, але не вiдступали. Ось ?х залишилось
тiльки п'ятеро. Проти кожного билося по двое i тро? ворогiв. Решта
яничарiв розтягали загату, щоб зайти гайдукам у тил. З гуркотом покотилися
бочки, розсунулися колоди.
Яничари заверещали, кинулись до Анки.
Дружина во?води пiдняла меч, поволi пiшла ?м назустрiч.
- Да живея Болгарiя! - вигукнула голосно.
Попри сво? сорок п'ять рокiв i тяготи гайдуцтва, вона була струнка,
пiдтягнута, красива. "Наша мати", - так звали ?? гайдуки i вкладали в цi
слова всю свою сувору i нiжну любов.
Яничари перезирнулись. Хто зна?, чи пам'ятали вони наказ Са-фар-бея
взяти жiнку живцем? Анка ж смiливо йшла ?м назустрiч, гордо пiднявши
голову.
Раптом ?? заступив Стоян.
- Другарi, до мене! - вигукнув розпачливо, розумiючи, що сам недовго
зможе протриматись. - На помiч!
Вдруге пальнув ?динорiг. На цей раз гармаш повернув ?? жерлом на
подвiр'я, i кам'яне ядро зi свистом врiзалось у гущу яничарiв. Кинувши
непотрiбну тепер гармату, старий Драгомир плигнув зi стiни i, стрясаючи
над головою боздуганом, ринувся вперед:
- Тримайся, Стояне! Iду!
Вiн пiдбiг вчасно: над молодим гайдуком заблискотiли яничарськi шаблi.
Драгомир збив одного нападника з нiг. Другий позадкував сам. Пiдбадьорений
допомогою, Стоян насiв на нього i прикiнчив влучним ударом шаблi.
Та сили були нерiвнi. Впали останнi захисники, що вiдстоювали зроблену
нашвидкуруч загату. Один Павелчо, заюшений кров'ю, з перерубаною рукою, ще
сяк-так вiдбивався.
- Арканьте ?х! Берiть живцем! - наказав Сафар-бей. ГIавелча збили з
нiг, схопили. Над Анкою, Стояном i Драго-миром прошумiли тонкi довгi
аркани з намиленими, щоб олиска-вично затягувалися, зашморгами. Анка
встигла один шреруба-ти, але другий обкрутився навколо Тi тiла, i жiнка
шiала.
Стоян i Драгомир не давали заарканити себе. Стали спина до сiiини i
шаблями рубали вiрьовки. Бачачи, що в нiй вже не допоможуть, почали поволi
вiдходити до ворiт. Яничари юрмою переслiдували ?х.
За стiнами почулися крики, тупiт нiг. Пiдмога! Гайдуки подво?ли
зусилля. Стоян, який стояв обличчям до брами, зробивши могутнiй випад,
прорвав кiльце ворогiв, метнувся в пiдворiття i ефесом шаблi вибив засув.
Пiд натиском багатьох тiл брама широко розчинилася. В замок влетiло кiлька
десяткiв гайдукiв на чолi з во?водою.
Те, що вони побачили на подвiр'?, вразило ?х, мов громом. Довкола самi яничари. Луна? багатоголосе "алла". В першу хвилину навiть во?вода
розгубився, зблiд. Врятувати стан майже неможливо. А де ж Анка? Що з нею?
Нiби вiдповiдаючи на його думки, Стоян вигукнув:
- Вона там! ?? схопили!
В ту ж мить вiн схитнувся: стрiла вп'ялася йому в плече. Хлопець вирвав
древко, вiдкинув убiк.
- Нiчого! Це пройде! - прошепотiв. - Рятуйте майку Анку!
Цi слова вивели во?воду з остовпiння. Вiн окинув оком поле бою: ворог,
вражений появою свiжих сил, перешиковував ряди. Во?вода правою рукою
вихопив шаблю, а лiвою з-за пояса - пiстоль i перший кинувся вперед. За
ним помчали гайдуки.
Бiй закипiв з новою силою. Хоча гайдукiв було набагато менше, завдяки
тiснотi, вони билися майже один на один - з однаковою кiлькiстю ворогiв.
Тiльки на мiсце загиблого яничара зразу ж ставав iнший, а замiсть убитого
чи смертельно пораненого гайдука, - легко пораненi продовжували битись, не ставав нiхто. Повстанцi подвоювали i потроювали сво? зусилля, щоб
замiнити тих, що вибули.
Б'ючись iз якимось яничаром, во?вода Младен раптом побачив дружину.
Бiля входу в будинок два вороги заломлювали ?й за спину руки, а третiй
в'язав вiрьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини
волосся розсипалося по плечах.
- Анко-о!
Жiнка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з ?? грудей:
- Младене!
?й затулили рота, потягли за рiг будинку.
Во?вода розрядка у груди супротивниковi пiстоль, хоча тримав його на
крайнiй випадок, i, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слiдом. Цс
були нерозважливо, бо за ним встиг iфоско-чит;i один Стоян, який,
перев'язавши рану, вступив у бiй. Решта ж гайдукiв лишилася поза стро?м
яничарiв, котрi зразу ж зiмкнули розiрваний ряд.
Сафар-бей, почувши вигук Анки, зрозумiв, що то во?вода. Лиховiсна
посмiшка скривила його красивi губи.
- А-а, попався, гiрський беркуте! - прошепотiв сам до себе. - Ну, тепер
не виприснеш! - Вiн сплигнув з колоди, на якiй стояв, керуючи бо?м, рiзким
окриком пiдкликав до себе десяток яничарiв. - Ви бачите того гайдука. В
чорному чепкенi? То сам во?вода Младен!.. Заходьте йому в тил!
Сафар-бей перетнув шлях во?водi i схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал
об метал. У во?води мiцно стуленi губи, блiде чоло зрошене потом.
Сафар-бей зловтiшно шкiрить рiвнi зуби. Вiн бачить, як яничари з тилу
обходять во?воду i його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться
нападати, а поволi вiдступа?, заманюючи во?воду в глибину двору.
Во?вода збагнув, що перед ним не звичайний яничар.
- Тримайся, ага! Зараз ти зустрiнешся зi сво?м аллахом, ага...
- Сафар-бей, якщо тобi так хочеться знати мо? iм'я, гайдуцький собако!
- криво посмiхаючись й ухиляючись од випаду во?води, злiсно кинув
Сафар-бей.
- А-а, Сафар-бейi Убивця болгарських жiнок i дiтей! Ну що ж, тим бiльше
в мене бажання проткнути твою горлянку!
Во?вода нiби враз подужчав. Його удари набули могутньо? сили i
влучностi. Сафар-бей перестав посмiхатись. Ледве стримував навальний
натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А
жаль! Як би зросла слава Сафар-бея, коли б закувати цього гяура в кайдани
i на цепу провести через усю Болгарiю аж до столицi!
Та прикiнчити во?воду виявилось не так просто. Пiсля влучних, спритних
ударiв у Сафар-бея у кiлькох мiсцях розпанаханий одяг, а з лiво? руки
капа? кров. З тилу во?воду захищав Стоян.
Тим часом гамiр бою стихав. Упали один по одному всi гайдуки, що
прибули з во?водою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев'язували
рани i... з цiкавiстю спостерiгали двобiй свого ватажка з гайдуцьким
во?водою.
Сафар-бей закусив губу. Такого вiн не сподiвався. Замiсть того щоб
одразу покiнчити з верховодою гяурiв, мерзеннi пси вирiшили потiшитися з
незвичного видовища! "Ну, стривайте ж! Хай аллах тiльки допоможе менi
вирвати перемогу, я не так позловтiшаюся над вами, поганцi!"
Вiн одступав усе далi до закривавлено? i завалено? трунами загати.
Потiм раптово зробив глибокий випад. Во?вода змушений був податися назад й
уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один
яничар.
- Стояне, слухай мене уважно, - повернувши набiк голову, впiвголоса
промовив Младен. - Зараз ми вiдступимо до ворiт... Ти у нас найкращий
бiгун. Спробуй утекти звiдси до наших. Передай мiй наказ: усiм вийти з бою
i розтектися по горах i лiсах. Треба рятувати людей!
- Гаразд, - шепнув Стоян i потiснив супротивника назад.
З бо?м, супроводжуванi гуртом яничарiв, дiйшли вони до пiдворiття, i
Стоян, ударом знизу вибивши з руки супротивника шаблю, шмигнув у ворота.
Яничари не догадалися, що гайдук тiка?, тому в першу мить нiхто не
погнався за ним. Коли ж стало ясно, що вiн вислизнув з рук, було пiзно
доганяти. Кiлька стрiльцiв з лукiв випустили стрiли, але Стоян стрибнув з
урвища в кущi i зник з очей.
Пiдбадьорений успiхом молодого во?на, во?вода рiшуче пiшов у наступ.
Розумiв, що приречений на смерть, i бажав тiльки одного: забити Сафар-бея!
Сафар-бей теж бився з виглядом приреченого. Гордiсть не дозволяла йому
просити допомоги у сво?х пiдлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже
кровоточила i завдавала великих страждань. Смертельна блiдiсть свiдчила
про неймовiрне напруження всiх сил.
Бюлюк-баша вiдчув, що досить йому спiткнутись - i вiн загине. В нього
уже не вистачить снаги вивернутися з-пiд шаблi проклятого гяура.
Цей стан свого старшини помiтив хитрий i всюдисущий Ка-рамлик. З
криком: "Вiн уб'? його!"- яничар розкрутив над головою аркан, накинув
петлю во?водi на шию, потiм рiзко потягнув назад.
Во?вода упав. Карамлик стрибнув уперед i наступив ногою на шаблю
во?води, щоб вiн не рубонув по аркану.
Сафар-бей, заслiплений ненавистю i страхом, ринувся вперед з
наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога.
Але крiзь гамiр, стогiн поранених i вигуки яничарiв до нього раптом
долинув од ворiт короткий окрик:
- Ненко!
Сафар-бей зупинився, очманiло повiв очима. Яничари, вирiшивши, що
по?динок закiнчено, накинулись на во?воду i почали в'язати йому руки.
Карамлик пiдiйшов до Сафар-бея i з простакуватим виразом, за яким, однак,
крилася хитрiсть, скачав:
- Пробачте менi, ага, що я втрутився в двобiй. Менi здалося, ви от-от
прикiнчите во?воду. А я ж пам'ятаю ваш наказ - узяти його живим...
- Гаразд, Карамлик, дякую, - вiдповiв Сафар-бей i вiдвернувся, зайнятий
зовсiм iншою думкою.
Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, та?мниче слово "Ненко", що
переслiду? його все життя? Вiн оглянувся.
Од ворiт поспiшав яничар. Щось дуже знайоме привидiлося Са-фар-бе?вi в
його обличчi i ходi. Ба! Та це ж купець!.. Чи та пак - козак... Нi,
невiльник... Тьху!.. Втiм, один аллах зна?, хто вiн такий насправдi! Може,
шайтан в образi людини?
- Ти? - кинувся йому назустрiч Сафар-бей, ще не вiрячи сво?м очам.
- Я. Слава богу, встиг вчасно?- промовив Арсен Звенигора, витираючи
рукавом спiтнiле чоло.
- Що це все значить? Як ти опинився тут?
- ГIро це потiм. Я бачу, ти взяв у полон во?воду Младена. Заклинаю усiм
святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не
поговрю з тобою, - i додав тихше: - наодинцi...
Сафар-бей якось чудно подивився на козака й наказав вiдвести во?воду та
його дружину в будинок i приставити до них варту.
Чи то вiд втрати кровi, чи вiд раптово? зустрiчi з колишнiм
невiльником, що зна? якусь та?мницю його минулого, вiн ще бiльше зблiд i
видавався дуже схвильованим. Чорнi очi поблякли, стали каламутнi.
Та нiхто з яничарiв не помiтив змiни на обличчi бюлюк-башi.
Вiддавши розпорядження йти на допомогу загоновi Гамiда i допомогти
пораненим, Сафар-бей пiдкликав Карамлика. Тихо сказав:
- Бачиш цього яничара? - показав поглядом на Арсена.
- Так, ага.
- Невiдступне слiдкуй за ним!
- Слухаю, ага.
Сафар-бей узяв Арсена пiд руку, i вони разом пiшли до будинку. Карамлик
рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.
У напiвтемному похмурому примiщеннi нишпорили яничари, заглядаючи в усi
закапелки, - шукали гайдуцьких дорогоцiнностей.
- Геть звiдси! - накинувся на них Сафар-бей. - В ущелинi i досi трива?
бiй, а ви, гультiпаки, тиня?тесь по закутках! Гайда туди! Швидше!
Яничари зiслизли, мов ?х вiтром здуло. Лишились тiльки дво?, що
вартували полонених.
Сафар-бей понурим поглядом обвiв невелику кiмнату. Порожньо i
непривiтно. Над головою - сiра стеля. Пiдлога, як i стiни, застелена
шкурами диких звiрiв, вузькi вiкна-бiйницi. Попiд стiнами - важкi
дерев'янi лави. Посерединi - такий же важкий, незграбний, потемнiлий вiд
часу смерековий стiл. Навпроти i збоку, праворуч, - низенькi дверi до
бiчних кiмнат.
Якась згадка зринула в пам'ятi аги. Радiсть - нарештi захопив це
гайдуцьке гнiздо, що стiльки рокiв не давало спокою туркам, - поступилася
мiсцем тривозi. Коли вiн був у цiй колибi? Чому зда?ться йому, що колись
бачив оцi шкури пiд ногами i цi широкi лави попiд стiнами? Марення це чи
сон? Нi, не сонi Вiн справдi тут бував. Тiльки не пригаду? - коли!?
Сафар-бей збентежено провiв рукою по очах. Арсен з цiкавiстю стежив за
ним. Що вiдбува?ться зараз у його душi? Невже далекi спогади дитинства
зринули в його пам'ятi?
А Сафар-бей справдi напружував пам'ять. Йому нiби пригаду?ться, що за
тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кiмната з одним високим
стрiлчастим вiконцем. Стiни ?? теж позавiшуванi шкурами диких звiрiв i
збро?ю. А з не? ? дверi до iншо? кiмнати, меншо?... "О аллах, невже я в
чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мiй розум?"- прошепотiв
Сафар-бей, вiдчиняючи темнi дубовi дверi.
Кiмната справдi мала високе вузьке вiкно. На стiнах висiли шкури
ведмедiв, диких баранiв i плямистого барса. Праворуч - дверi до сусiдньо?
кiмнати... Сафар-бей заглянув i туди. Зразу за дверима - широке дерев'яне
лiжко, заслане квiтчастою вовняною ковдрою, над ним - роги гiрського
оленя...
Сафар-бей розгублено подивився на Арсена, що невiдступне iшов слiдом за
ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.
- Геть звiдси! Не набридай!
Здивований i ображений Карамлик знизав плечима i зачинив за собою
дверi.
- Чому ти назвав мене Ненком? - без всяко? передмови, нiби продовжуючи
на мить перервану в пiдземеллi розмову, запитав Сафар-бей.
- Про це дiзна?шся, Сафар-бею, через кiлька хвилин, якщо дозволиш... У
присутностi во?води i його дружини...
- То ходiмо до них, - погодився ага.
Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв бiля столу, блимаючи широко
посадженими круглими очима. Вартовi виструнчились бiля дверей. Сафар-бей
мовчки пройшов повз них, але нiби iiсрсдчуйа.очи, що зараз може статися
таке, коли зайвi свiдки небажанi, наказав яничарам вийти надвiр.
Тiльки пiсля того рвучко вiдчинив дверi.
Це була чимала кiмната, напевне, спальня. Во?вода i Анка - обо?
зв'язанi - сидiти на лiжку. Анка, заплющивши очi, схилила голову на плече
чоловiковi. Побачивши Сафар-бея i яничара, вони здригнулися, але пози не
змiнили, ?хнi очi, сповненi ненавистi i презирства, свiдчили, що нi
смерть, нi катування не залякають ?х.
Арсен причинив щiльно дверi, став поруч iз Сафар-бе?м, - той, наче
проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.
Младен ковзнув поглядом по ?хнiх обличчях i враз схопився на ноги. В
його очах промайнули подив, збентеження i гнiв.
- Арсен? Тут? З Сафар-бе?м? Зраднику! - прохрипiв вiн. - Тепер менi
ясно, хто допомiг яничарам проникнути сюди! О боже, навiщо ти заслiпив
мене! Чому не допомiг розгадати в цiй людинi гадюку? Я з головою вiдiрвав
би Тi кусюче жало!
- Заспокойтесь, во?водо, - промовив Звенигора, виймаючи ятаган i
розрiзаючи вiрьовки на руках полонених. - Я не зрадник i не допомагав
яничарам захоплювати гайдуцький стан... Просто я трохи запiзнився виконати
ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! - звернувся
вiн до Сафар-бея. - Закоти рукав!
Сафар-бей зблiд ще дужче. Неймовiрний здогад тупо ударив йому в серце.
Вiн мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими
вузькими шрамами.
I Младен, i Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:
- Ненко...
Тепер сумнiву не було. Батьки самi признали в Сафар-бе?вi свого давно
втраченого сина. Арсен вiдступив у глибину кiмнати. Вiн зробив усе, що мiг
- Син i- Анка схопилася, хотiла крикнути, але з ?? грудей вирвався лише
хриплий стогiн. - Синок! Ненко! Як же це?.. Ти... Сафар-бей?
Вона схитнулася. Сафар-бей пiдтримав ?? i пiдвiв до лiжка. Младен
кинувся на допомогу. Руки батька i сина зiткнулися. Арсен зцiпив зуби.
Важко було дивитись на цих двох людей, якi пiвгодини тому рубалися до
смертi, а тепер припадали над тi?ю, що одному дала життя, а другому все
життя була вiрним другом.
Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер вiдчув, як важкий клубок
пiдкотився до горла, а очi заслав сивий туман. Вiн одвернувся й вiдiйшов у
куток.
Але Анка не даремно була дружиною во?води i дiлила з ним тяготи
суворого життя. Вона миттю отямилась i пiдвелася. Батько i син глянули
один на одного, враз опустили очi i вiдступили на крок вiд лiжка.
- Младене, вiн поранений! - вигукнула Анка, помiтивши, що з лiво? руки
Сафар-бея капа? кров. - Подай менi полотно!
Младен дiстав зi скринi невеличкий сувiй, вiддав Анцi. Арсен простягнув
ятаган. Жiнка вправно вiдрiзала шмат полотна, закотила рукав i перев'язала
рану.
Всi тро? мовчали. Були такi враженi, що не знаходили слiв. Потрiбен був
якийсь час, щоб отямитися вiд потрясiння, зрозумiти, що ж, власне,
сталося, привести в сякий-такий порядок сво? розбурханi думки i почуття.
Арсен вирiшив зразу вiдкрити всi карти. Адже вони ще нiчого не знають
про Златку. Младен i Анка, враженi неймовiрною зустрiччю, забули спитати
про дочку. А Сафар-бей взагалi не зна?, що у нього ? сестра.
- Я хочу сказати, - виступив вiн наперед, - що знайшлася Златка...
Младен i Анка стрепенулись.
- О небо, що за день сьогоднi! - вигукнув Младен. - Де вона?
- Драган повiз ?? i Якуба до кмета Петкова... Там вони будуть у
безпецi.
- Спасибi тобi, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав...
Так усе сьогоднi переплелося: горе iз радiстю. Збожеволiти можна! - сказав
розчулено Младен.
- Я хочу також сказати Сафар-бе?вi, - звернувся Арсен до аги, який
поволi почав отямяюватися. - Златка - твоя сестра... Це Адiке.
Сафар-бей зблiд ще дужче.
- Що? Ти жарту?ш?
- Я не жартую. Адiке - твоя сестра... Найкраще зна? про це Гамiд.
- Гамiд? А вiн при чому?
- Це вiн розлучив тебе з батьками i сестрою. Викрав вас маленькими i
вивiз у Туреччину. Тебе помiстив на виховання у яничарський корпус
аджем-огланiв, а Златку завiз до себе в Аксу... Хiба ти не пригаду?ш цих
кiмнат, у яких провiв ранн? дитинство? Оглянься навкруги - тут ти зростав
разом iз Златкою...
- Отже... ти викрав i Адiке? А хто ж такий Якуб?
- Я не викрав, а визволив Златку... А Якуб... Це довга iсторiя. Зараз
нiколи, та й не менi розповiдати ??.
Сафар-бей важко опустився на стiлець, охопив голову руками i безтямно
втупився поглядом у протилежний куток.
- Розповiдайте! - простогнав вiн, не дивлячись нi на кого. - Все хочу
знати: хто я i чому так трапилося зi мною...
Вiн не змiнив пози: як сiв - так i закляк.
Во?вода переглянувся з дружиною, нiби домовляючись, хто повинен
розповiдати, нерiшуче кашлянув. Видно було, що зустрiч з сином бiльше
збентежила i вразила його, нiж порадувала. Не такою уявляв ?? собi старий
во?вода, ох, не такоюi Не мiг i досi збагнути страшно? iстини, що
Сафар-бей, найлютiший ворог гайдукiв, - його син... Не хотiлося вiрити!
Але ж сумнiву не може бути. Такий знайомий шрам на руцi.. А очi? Це ж
Анчинi очi... А крутий чистий лоб i нiс з горбинкою - це вiд нього, вiд
батька!.. Син, безперечно... Усе ?хн?, рiдне... Одне чуже - серце!..
Во?вода важко зiтхнув i почав розповiдати. Здалеку. З того дня, коли
Ненко з'явився на свiт...
Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидiв мовчки, нахиливши голову.
I важко було зрозумiти, якi думи борознять його душу. Лише коли почув про
пiдступну подвiйну зраду Гамiда, про викрадення во?водиних дiтей, ще нижче
опустив плечi, а руками вп'явся в бильця лiжка.
- Тепер менi все зрозумiло... - сказав глухо, з болем. - Але досить
спогадiв. Я чую, хтось сюди iде. Це, напевно, посланець вiд Гамiда... Що ж
робити з вами?
За дверима почувся шум голосiв: "Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?"
Арсен розчинив дверi. В залi товпилося кiлька яничарiв. Побачивши агу,
вони радiсно вклонилися, загелготали:
- Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамiд-бей!
- Взято в полон кiлька десяткiв гайдукiвi
- Багатьох порубано!
Сафар-бей пiдняв руку. Галас стих.
- А де ж сам Гамiд-ага?
- Вiн не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена...
- Умгу. - Сафар-бей замислився. - Гаразд. Iдiть!.. Або нi, чекайте!
Вiзьмiть оцього гайдука в яничарському одязi! - Вiн показав на Арсена. Але обережно: у нього зброя!
Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.
- Сафар-бею, це ж пiдло! - вигукнув вражений Арсен. Ага не вiдповiв на
його слова.
- Вiдведiть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду...
Арсе?iа вивели. Сафар-бей залишився наодинцi з батьками. Тi пригнiчено
мовчали.
- Ну от, - промовив тихо, - ми самi, i можемо тепер поговорити
вiдверто... Напевно, я повинен вам вiрити, що я ваш син. Але мушу вас
розчарувати: особливо? радостi вiд цього не вiдчуваю...
Все життя я розшукував сво?х рiдних, хотiв зустрiтися з ними. Та,
мабуть, я дуже прогнiвив аллаха, що вiн посмiявся з мене! Хiба ж це не
глум - бути сином гайдуцького во?водиi
- Ненко!- вигукнув Младен. - Опам'ятайся! Гайдуки - такi ж вояки, як i
ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнiчу?ш його! Це не
твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром...
- Я дякую за це аллаховi! - гордовито перебив його Сафар-бей. - I
горджуся тим, що я яничарський чорбаджiяi Така честь випада? не кожному!
Во?вода замовк i з жалем похитав головою. Блiда, мов полотно, Анка
простягла до сина руки:
- Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?
- Краще б ви не знаходили мене? Цi слова хльоснули матiр, мов батiг.
Руки опустились, i вона враз зiв'яла, знiтилася. В очах заблищали сльози.
- Нелюд! - тихе слово впало, мов камiнь. Сафар-бей стрепенувся:
- Нi, я не нелюд! I щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча менi це,
мабуть, дорого обiйдеться... Звiдси ? потайний вихiд? Батьки мовчали.
- Мусить бути. В подiбних мiсцях завжди роблять потайний хiд на випадок
облоги.
- Ми вийдемо звiдси тiльки тодi, коли з нами вийде i козак Звенигора, сказав во?вода.
- Вiн не вийде разом з вами? - рiшуче вiдповiв Сафар-бей. - Вiн менi
потрiбен. Але я обiцяю i йому зберегти життя! Де хiд?
Во?вода вiдтягнув лiжко, пiдняв за кiльце дерев'яну ляду. Внизу зяяв
чорний отвiр.
Сафар-бей сумно посмiхнувся:
- Лiзьте!
Анка спустилася першою. За нею поспiшив Младен. Уже стоячи на схiдцях,
так що над пiдлогою здiймалась тiльки його голова, вiн глянув на Сафар-бея
якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за колiна i притисся
до них щокою.
- Прости менi, сину, що не догледiв тебе i ЗлаткуI Я сам винен, що
втратив вас. Сам... Бо не розгадав до кiнця пiдступного задуму собаки
Гамiда... Прощай!
Вiн швидко зник у темрявi.
Сафар-бей довго стояв над лазом. Потiм мовчки нагнувся, насунув ляду i
поставив на мiсце лiжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився
на нього i схилив голову на бильце.
"О аллах! - простогнав глухо. - За вiщо ти покарав мене сьогоднi?
Навiщо розбив мо? серце i поселив у ньому змiю терзань, болю i сумнiвiв?..
Чим завинив я перед тобою, о всемогутнiй, що ти вiдiбрав у мене чисте
сумлiння i душевну рiвновагу?.. Я вiдчуваю, як пекельний вогонь пожира?
мою душу i палить нутрощi!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим i
холодним, мов камiнь, - тому й вiдштовхнув од себе людей, якi щиро хотiли
прийняти мене в сво? серця... Прости мене, о аллах, - я все це роблю в
iм'я тво?? могутностi i слави!.. Я - твiй раб, я - твiй син. Навчи мене,
як стати мудрим, i захисти вiд пiдступних зазiхань шайтана на мою душу!"
Вiн бився головою об тверде бильце тисового лiжка, пiднiмав до неба
руки i гаряче шепотiв молитви й прокльони. А в його збудженiй, завихренiй,
збентеженiй душi нуртували незнанi досi почуття i думки...
Вiн пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що i в нього,
одинокого, безрiдного яничара, десь, можливо, ? мати, батько, родина, що,
може, одного дня вiн зустрiне ?х...
I от зустрiв... Та радостi не вiдчув од цi?? зустрiчi. Лише бiль i
муку!.. Хiба мiг вiн отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгi роки
вважав сво?ми найлютiшими ворогами?
А Гамiд?..
Вiн здригнувся, згадавши товстого спагiю, якого все життя, вiдколи
пам'ята? себе, мав за старшого друга, майже за родича... "О_ Гамiд! скрикнув люто. - Ти не людина - гадина! Шайтанi З тобою ще буде у мене
крута розмова!.. У-у!"
Згадка про Адiке холодним ятаганом пронизала йому серце. Вiн розумiв,
що, втративши ?? як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радiти йому
з цього. Все переплуталося в його розпаленiй уявi: "Адiке... Златка...
Сестра... О аллах! Спасибi тобi хоча б за те, що не дав менi побратися з
сестрою!.."
Пригадав, що служба в ?нi черi - новому вiйську, тобто яничарському
корпусi - не принесла йому багатства, а тiльки сумнiвну славу вбивцi...
"Але ж я все робив для прославлення i змiцнення влади сонце-ликого
султана, - виправдовувався перед самим собою. - В iм'я пророка! В iм'я
могутностi Османсько? iмперi?... Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?"
Подумав i про Звенигору...
Яка примхлива доля звела його з тим невiльником? Коли б не вiн, все,
може, було б якось iнакше...
Iнакше?
Але як? Забив би во?воду, Анку вiддав би бейлер-бе?вi на тортури? А зi
Златкою одружився б?
Вiн здригнувся. Нi, добре, що аллах не допустив до цього!.. I зразу
подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий
порив - звести Гамiда з його колишнiм невiльником. Подивитися, як Гамiд
буде викручуватись, справдовуватись. I що скаже, коли побачить свого
колишнього раба в ролi свiдка на справедливому судi над собою? А може,
краще було б вiдпустити козака?.. Так, треба вiдпустити! З Гамiдом вiн
поговорить сам, без свiдкiв!
Рiзнi думки тiснилися в Сафар-бе?вiй головi, виштовхуючи одна одну. I
вiд жодно? не знаходив розради, тiльки бiль, душевнi муки... Одно знав
напевне: нiколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Нi, нi!.. Це
було б жахливо!.. Пропало б усе, в що вiн вiрив, i за що боровся...
Розумом сприймав, як незаперечну iстину, - всi докази наявнi, а серцем не
мiг сприйняти. Не мiг примиритися з тим, що вiн, Сафар-бей, - син гяура
Младена, ватажка мерзенних гайдукiв!
Сафар-бей в нестямi сильно вдарив по лiжку руками. З рани сповзла
пов'язка. Хлинула кров. В очах потемнiло, стiни схитнулися, i вiн,
втрачаючи свiдомiсть, безсило грюкнувся на пiдлогу.
Коли розплющив очi, то перше, що вiн побачив, було гладке темне обличчя
Гамiда.
- Слава аллаху, ти прийшов до пам'ятi, мiй хлопчику! - вигукнув спагiя,
злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, вiн важко
опустився на його лiжко. - Тобi краще? Грек Захарiадi скоро поставить тебе
на ноги, будь певен!
Вiд несподiвано? зустрiчi у Сафар-бея знову потемнiло перед очима, i
вiн на якийсь час знепритомнiв. Отямився вiд того, що Гамiд бризнув на
обличчя холодною водою.
- Ох, як ти зiйшов кров'ю! - нiби з туману пробивався Гамiдiв голос. Менi розповiдали, що цю рану нанiс тобi сам собака. Младен... Жаль, що вiн
утiк разом зi сво?ю вовчицею! Ти мiг би розквитатися за такий удар!..
- Гамiде, а може, цей удар треба нанести тобi? - тихо спитав Сафар-бей,
вiдчуваючи, як разом зi злiстю, що вмить заповнила його серце, до нього
повертаються й сили.
Гамiд якось недоумкувате глипнув на молодого агу:
- Як тебе розумiти, хлопчику?
- Не називай мене так, Гамiде! - скрикнув Сафар-бей. - Я все знаю!
- Що ти зна?ш?
- Як ти викрав мене i мою сестру... Що Младен - мiй батько... Ачка мати... А ти... - Сафар-бей замовк i пронизливо глянув на спагiю.
Обличчя Гамiда посiрiло. Вiн беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому
от-от зовсiм перехопить дихання. Вiн не чекав такого повороту в розмовi i,
знiчений, мовчки збирався з думками. Нарештi пробелькотав:
- Сафар-бею, опам'ятайсяi Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогiв мо?х!
- Вiн схопився з лiжка i зашкутильгав по кiмнатi.
Сафар-бей гiрко усмiхнувся, облизав язиком спаленi смагою губи.
- Не прикидайся невинним ягням, Гамiде? Ти на нього зовсiм не схожий...
Не викручуйся, мов черв'як, - не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, пiдступний
шакале! Жирний iшак!.. На тво?й совiстi смерть цiлого загону! Ти зрадив
товаришiв, як потiм зрадив i гайдукiв! Ти викрав мене, сестру мою...
- Сафар-бею! - перебив Гамiд. - Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав
менi такi нечемнi слова! Хай простить тобi аллах, нещасний!.. Подумай сам
- я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привiлейованому вiйськовому
училищi, служиш у яничарському корпусi, став бюлюк-башею!.. Хiба мiг усе
це дати тобi твiй батько-розбiйник?.. Нi, все це дав тобi я! А твоя сестра
Адiке... Коли б я був негiдником, за якого ти мене вважа?ш, то зробив би
?? сво?ю дружиною чи наложницею... Але я цього не зробив. Вона
виховувалася разом з мо?ю донькою, i я мав ?? за рiдну... А тобi вiдкритий
шлях до найвищих посад у державi! Ти можеш стати пашею, ба навiть
бейлер-бе?м!.. Хто для тебе Младен i Анка? Невже ти хотiв би повернутися
до них i роздiлити ?хню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще
зовсiм не знати таких батькiв! Подумай: тисячi яничарiв, тво?х побратимiв
по збро?, не знають сво?х рiдних i чудово обходяться без них. Схаменися,
Сафар-бею! Я врятував тебе i дав тобi майбутн?!
Гамiд замовк, пiдiйшов до вiкна i вдав, що витира? сльози. Сафар-бей
змiнився на виду. Аллах екбер! Гамiд нiби чита? його думки!.. Справдi, вiн
сам вiдмовився признати Младена й Анку за сво?х батькiв, вiдштовхнув ?х од
себе. Вiн обiйма? високу задля його вiку посаду в яничарському вiйську i
сподiва?ться на ще вищу. Вiн мусульманин, зрештою. Чого ж тодi вiн хоче
вiд Гамiда? Чого прискiпу?ться до нього?.. Нi, вiн нiчого не хоче...
Просто йому стала огидною товста Гамiдова пика, стали ненависними його
облуднi, брехливi очi. Вiн не може, не хоче перебувати з ним пiд одним
дахом. Нi, нi, геть звiдси! Геть з-перед _очей!
- Спасибi, Гамiде, - iронiчно промовив Сафар-бей. - Але пiсля того, як
я дiзнався про твiй мерзенний злочин в ущелинi Бялих скель i в Чернаводi,
менi бридко дивитися на тебе, говорити з тобою... Зроби менi послугу поклич лiкаря Захарiадi. Я хочу негайно перебратися з цi?? кiмнати, з
цього будинку. Будь ласка, простягни руку - подзвони!
- Сафар-бею...
- Нi, нi, не вмовляй мене. Я зараз пере?ду до себе... А ти, якщо ма?ш
хоч краплину совiстi, негайно зi сво?м загоном вирушиш iз Сливена... Щоб
не мозолив менi очей! Про твiй давнiй грiх, про злочин супроти нашого
вiйська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднiшню
розмову... Дзвони!
Гамiд хвилину подумав, потiм мовчки пiдiйшов до дверей i смикнув за
червоний шовковий шнурок. За стiною почувся хрипкий протяжний дзвiн.
ЗНОВУ В НЕВОЛI
Два тижнi валка невiльникiв, вбираючи в себе гурти закованих у залiзо
бранцiв з навколишнiх мiстечок i сiл, топтала звивистий, курний, а частiше
кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмiрiв, що,
здавалося, повзе велетенська сiра змiя, голова яко? вже вибралася на
високу гору, а хвiст iще далеко внизу.
Арсен намагався пристро?тися в головi валки. Попереду йти легше: до
тебе заднi прирiвнюють ходу, перший нап'?шся з неска-ламученого джерела
свiжо? води, не ковта?ш збито? тисячами нiг дорожньо? пилюки.
Вiн з цiкавiстю приглядався до сво?х супутникiв. Почорнiлi, худi,
виснаженi голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом
переставляючи збитi до кровi ноги. Тут були болгари, серби, поляки,
волохи, укра?нцi, угри, хорвати, нiмцi, албанцi... Тих захопили на вiйнi,
тих купили на невiльницьких ринках чи запроторили в тюрми... З рiзних
кiнцiв неосяжного свiту невблаганна доля стягла ?х докупи i кинула пiд
ноги страшному молоховi - Османськiй Портi, яка, мов павук, висмоктувала з
них силу, а потiм безжалiсно знищувала.
Ослаблi й пораненi не витримували дороги: падали, знесиленi, пiд ноги
конво?рам, i тi добивали ?х боздуганами. Трупи вiдтягували в лiс на поживу
хижим звiрам або кидали зi скель у провалля.
Вранцi пiд сильною вартою козакiв повели до ?ди-куле. Сумну славу
здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурi кам'янi
стiни ховали безлiч та?мниць. Тут мучилися в кам'яних мiшках болгарськi i
сербськi повстанцi, ватажки селянських бунтiв, змовники проти султанiв i
самi султани, скинутi з престолу щасливими суперниками.
Козакiв завели на широке подвiр'я, де вже стояло чимало невiльникiв,
зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднiлися
обкованi залiзом дверi.
Стривожений гомiн багатьох сотень людей линув понад рядами:
- Що з нами робитимуть? Кинуть у пiдземелля?
- А ти. дума?ш, галушки даватимуть?
- Он шибениця з гаком. Чи не тут пiдчепили за ребро Байду?
- Як нас пiдвiсять, тодi дiзна?мося.
- Усiх не пiдвiсять: гакiв не вистачить!
- Тихше! Тихше! Виходять!
Дверi розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей.
Посерединi став козацький старшина, в червоному жупанi, з шаблею при боцi.
На головi - горноста?ва шапка з двома барвистими павичевими пiр'?нами i
камiнцем-самоцвiтом... Вiн був дуже блiдий i дивився прямо на стрiй
невiльникiв, не повертаючи голови. Маленькi чорнi очi нерухомо сидiли в
набряклих, червонястих вiд запалення повiках. Позад нього стояло кiлька
старшин, козакiв i яничарiв. У них з-за плечей виглядав старий понурий
православний пiп. До старшини в червоному жупанi пiдiйшов сивовусий
непоказний чолов'яга.
Невiльники захвилювалися. Козаки в Стамбулi? Може, кiш прислав
депутацiю, щоб викупити ?х? Таке iнодi траплялося...
Арсен стиснув руку Романовi, вiдчув, як i в того напружилися м'язи.
Невже зараз скiнчиться ?хня неволя?
Сивовусий виступив наперед:
- Браття козаки! - Голос його звучав приглушено. - Браття невiльники?
Люди православнi? Менi важко дивитися на вас, на вашi кайдани, на вашi
страждання, бо й сам я ще недавно був невiльником. Але все в руцi божiй i ось я сьогоднi вiльний i при збро?! I для вас, браття, ? шлях до волi,
шлях на батькiвщину! Тiльки будьте розумнi!
Арсен не вiрив сво?м очам i вухам: Многогрiшний! Звiдки вiн тут узявся?
Як потрапив до Стамбула?.. Так, це вiн! Трохи поправився, поголився,
вiдпустив довгi сивi вуса. У поглядi i рухах з'явилась упевненiсть,
поважнiсть.
- Гм, куди вiн гне? - промовив високий лiтнiй невiльник, що стояв
попереду.
- Цить, Гриво! Послуха?мо! - загукали довкола. Многогрiшний на хвилину
замовк, нiби даючи слухачам час для розмiркування, а потiм пiдвищив голос.
- Браття, настала велика година! Султан Магомет вируша? походом на
Укра?ну, щоб визволити ??!.. З ним вируша? i наш славний, богом даний
гетьман Юрiй Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нинi князем, - i
Многогрiшний шанобливо вклонився старшинi в червоному жупанi. А
випроставшись, повiв далi: - Султан об'явля? козакам-невiльникам велику
милiсть: хто вступить до вiйська ясновельможного гетьмана, той вiдразу
стане вiльний, а на Укра?нi буде нагороджений землею, скотом i грiшми!
Вiн зробив паузу. I в цю мить загримiв голос:
- Гей, виродку, трясця тво?й матерi! На що ж ти нас пiдбива?ш,
окаянний? I де тут взявся Юрась Хмельниченко? - то гукав невiльник Грива.
По рядах прокотився глухий гомiн.
Многогрiшний помовчав, трохи спантеличений, потiм пiдняв руку,
закликаючи до тишi:
- Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрiй
Хмельницький ось перед вами! Як i всiм нам, йому теж довелося не один рiк
побувати в неволi, випити гiрку чашу... Але це все - позаду! Зараз фортуна
повернулася до нього лицем, i вiн став на чолi вiйська, що разом з
непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..
Старшина в червоному жупанi раптом зробив крок наперед, зняв шапку i
злегка вклонився.
- Браття! - гукнув голосно. - Я справдi гетьман Юрiй Хмельницький!
Серед вас, напевне, ? такi, хто пам'ята? мене з давно минулих рокiв. Вони
можуть посвiдчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана i сам
гетьман... Я закликаю вас, браття, стати пщ, мiй бунчук, пiд мо? хоругви!
Султан Магомет допоможе менi здобути мою дiдизну - село Суботiв i славне
мiсто Чигирин, а також усю Укра?ну!
Вiн ще раз легко вклонився i вiдступив назад. А над рядами невiльникiв
прошелестiло:
- Так, так, це вiн! Це вiн! Сам Юрiй Хмельницький! Повеселiлий
Многогрiшний радiсно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що
приглушено гомонiла i колихалася, вражена появою гетьмана, i заговорив
знову, на цей раз бiльш упевнено:
- Братове, геть сумнiви! Ви позбудетесь кайданiв, каторги! Ви станете
вiльними людьми i матимете шаблю в руцi, як оце я! Не роздумуйте довго, бо
така щаслива нагода бiльше не трапиться!.. Я теж був невiльником, а тепер,
бачите, - вiльний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через
мiсяць-другий будете на батькiвщинi!.. Ну, хто охочий - виходьте напередi
З вас тут же зiб'ють кайдани! Виходьте, браття!
Многогрiшний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрiй.
Невiльники теж мовчали.
Раптом з лiвого крила вийшов наперед худий, змучений чолов'яга.
Брязкаючи важкими путами, пiдiйшов до ганку, став лицем до строю,
вклонився, сказав глухо, нiби давлячись сльозами:
- Простiть мене, браття, i не проклинайте! - Вiн похилив чубату сиву
голову.
- Заклечаний, що ти робиш? - крикнув хтось.
- Несила терпiти бiльше, браття, - вiдповiв Заклечаний, не пiдводячи
голови. Потому повернувся до ганку, вклонився. - Я готовий служити тобi,
пане гетьмане!
Той зробив знак рукою. Iз-за ганку вийшли ковалi з переносним ковадлом,
молотом i зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани. Многогрiшний, весело
усмiхаючись, вигукнув:
- Початок зроблено! Хто ще? Смiливiше, друзi!
Вийшов ще один - невисокий блiдий юнак, майже пiдлiток. Мовчки
вклонився, простягнув до ковалiв закованi руки. З них упали на землю густi
краплини кровi. Юнак хитався вiд виснаження. Крiзь бруднi дiрявi лахи
просвiчувало худюще, аж зелене тiло, випирали гострi ключицi.
Арсена тiпало, як у пропасницi. Та що ж це робиться? Так один по одному
вийдуть усi? Кому вони вiрять? Многогрiшному? Турецьким пашам? Султановi?
Сво?м найлютiшим ворогам? Чи нiкчемному зраднику Юраськовi?
Вiн розштовхнув Романа i Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду.
Здивований i обурений Во?нов схопив його за рукав:
- Ти часом не здурiв. Арсене? Але той вiдмахнувся i швидко- пiшов до
ганку. Многогрiшний, не впiзнавши козака, радiв. Його зморшкувате обличчя
розпливлося в усмiшцi, навiть помолодшало.
- От бачите! - вигукнув вiн. - ? мiж вами розумнi люди!
- А ?, потурнаку проклятий! - сказав, пiдходячи. Арсен. - Не всi тут
зрадники, як ти iз сво?м гетьманом i його поплiчниками. - Вiн пальцем
показав на тих, що стояли на ганку, а потiм повернувся до невiльникiв: Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрiшного! Був разом з ним у
неволi на берегах Кизил-Iрмаку! Кому ви вiрите? Зрадниковi, через якого
загинуло багато наших людей? Вiдступниковi, що забув вiру i народ свiй?..
Запитайте його, як вiн тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати
свою шкуру!.. Батькiвщина проклене того, хто разом з яничарами пiднiме на
не? руку!
- Арсене, стережись! - пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.
Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрiшного струмувала лють.
Нижня щелепа тiпалась, як у пропасницi.
- Проп-пад-ди, с-соб-бако! - прохрипiв вiн, вихоплюючи шаблю.
Арсен скорiше iнстинктивно, нiж свiдомо, пiдняв над головою закованi
руки, захищаючись вiд удару.
Шабля зi скреготом ковзнула по ланцюгу i переламалась. Многогрiшний з
подивом i гнiвом глянув на обрубок, що лишився в руцi. Якийсь козачок, що
стояв позаду, вихопив свою - подав йому. Але в цей час ряди невiльникiв
здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку.
Зловiснi вигуки, тупiт нiг, брязкiт кайданiв - усе змiшалося в один
грiзний рев.
Чи?сь дужi руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:
- Арсене! Брате! Зустрiв-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкiше мiж
люди!
Здивований Звенигора вiдчув на сво?й щоцi шорсткi вуса пана
Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.
А розлютованi невiльники перли ?м насупроти, потрясаючи заржавленими
кайданами. З усiх бокiв простягалися страшнi скоцюрбленi руки, щоб схопити
потурнакiв за горлянки.
Переляканий Юрiй Хмельницький i його почет позадкували до дверей.
- Варта! - заверещав Многогрiшний, ховаючись за спину мiцного
горбоносого турка.
Яничари заступили собою дверi, наставили гострi харби '.
- Вургун! Дур! Стiй! Назад, поганi свинi!
Варта вiдтiснила невiльникiв. Яничари лупцювали закованих людей
списами, плазами шабель, зганяючи на середину двору.
Арсен i Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цiй
людськiй круговертi, поволi просувалися до брами, де над головами
виднiлася пшенична кучма Романа Во?нова.
- На каторги всiх! - закричав позаду якийсь ara. - До опачин!
Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями нiг, валка невiльникiв
поповзла рудою, спеченою пiд гарячим сонцем дорогою назад, до моря.
Коли запопадливий на новини i рiзнi iсторi? Спихальський задовольнив
свою цiкавiсть, вислухавши докладну розповiдь Арсена про все те, що з ним
сталося пiсля ?хньо? розлуки в очеретах бiля Бур-гаса, запорожець у свою
чергу спитав:
- Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?
- Серед козакiв?.. Я мав надiю, що здибаю кого-небудь iз знайомих,
прошу пана. I не помилився.
- Та нi. Як потрапив до рук яничарiв? Спихальський заклiпав очима i
знiяковiв.
- О, то длуга гiсторiя...
- А коротко?
- Прошу пана... Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблiв ?й
у пельку! Якраз по вашому вiдходi. Я намостив собi був у човнi гарненьку
постiль з сухого очерету i трави. Прилiг i...
- I закуняв? - усмiхнувся Арсен, знаючи про цю слабiсть товариша. - Ох,
пане Мартине, пане Мартине! Спихальський знiяковiв ще дужче.
- Так, прошу пана, закуняв... Аж раптом прокидаюсь вiд негречного
стусана пiд бiк. Дивлюся - стоять надi мною два турки, глипають чорними
очима ще й регочуть, триклятi? Ну, я схопився i, не довго думаючи,
двигонув еднего в пику, а другого в живiт. Враз облишили смiх, прошу пана!
Нiби зацiпило обомi, "Що тут дiяти? - подумав о тiй митi. - Тiкай, пане
Мартине, до лясуi.." Стрибонув я з човна на берег - та в очеретi Але тутай
наскочило на мене ще дво?, звалили на землю i почали перiщити гарапниками,
мов якесь бидло, пся крев! А опiсля накинулися всi тi штири здрайцi,
зв'язали - i, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звiдтам - сюди, на каторгу.
От так...
- Сумна iсторiя трапилася з нами, - промовив замислено Арсен. - Зовсiм
сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скiлькох злигоднiв
витерпiли - i ма?ш: знову в неволi! Та ще в якiй - на галерi... Одна
втiха, друзi, - ми знову разом.
Вранцi, з першими променями сонця, важка, але швидкохiдна каторга
"Чорний дракон", що мала три ряди весел, м'яко вiдчалила вiд кам'яного
причалу стамбульського вiйськового порту.
Глухо i спроквола загув на нижнiй палубi барабан - бум-бум, бум-бумi В
такт його ударiв одночасно пiднiмалися i опускалися по обидва боки судна
мiцнi довгi весла. Хлюпотiла за бортом голуба вода, iскрилася мiрiадами
срiблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садiв, що
густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського мiста вривалася в
тiснi, затхлi примiщення для пайзенiв - невiльникiв-веслярiв.
Арсен сидiв на однiй лавi з Романом i Спихальським у носовiй частинi
судна.
Вчора, потрапивши на "Чорний дракон", вони до самого вечора вантажили у
трюм разом з iншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи,
ятагани, пшоно, в'ялену i солону рибу. А пiзно вночi, коли робота була
закiнчена, невiльникiв посадили до опачин. Звичайно кожну трiйку веслярiв
приковували до брусiч, на яких трималися залiзнi кочети. Але тут - чи то
за браком часу, чи з якихось iнших причин - ?х просто припнули одним
довгим ланцюгом, що на кормi був наглухо прикрiплений до мiцно? дубово?
стiни, а в носовiй частинi замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг,
протягнутий помiж закованими ногами невiльникiв, звивався, мов чорна
гадюка, i не давав змоги ступити вiд лави далi нiж на два кроки.
По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з
гарапником у руцi. А в темному закапелку, пiд сходами, бiля дiжки з водою,
куняв старий, нездатний до важно? роботи пайзен. Його обов'язком було
подавати гребцям воду i ?жу.
Скрипiли вiд велико? напруги у розбитих гнiздах кочети, хлюпотiли за
бортом блискучi весла. Стиха гомонiли, перекидаючись словами, невiльники.
Арсен мовчки приглядався до ново?, незвично? обстановки. Говорити не
хотiлося. Товаришi мовчали теж. Мiцно стиснувши зуби, щосили тягнули всi
втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу i швидко
кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньо? лави. А тодi
випростовува-лись i знову тягнули весло на себе. Вперед - назад, вперед назад!..
Безперервно гуде, вiдбива? такт барабан, подзвонюють кайдани, важко
дихають спiтнiлi люди.
Корабель швидко мчить мимо крутих берегiв Босфору, чужих i непривiтних,
все далi i далi на пiвнiч, на широкi простори Чорного моря. Попутний
пiвденний вiтер i сила багатьох десяткiв невiльницьких м'язистих рук
невпинно штовхають його вперед i вперед.
Та швидше за нього лине вiльна, незакована думка. Вона як вiтер! На не?
не накинеш ярма, ?? не заб'?ш у кайдани!
Перед Арсеновими очима зрина? сумне, до болю миле личко Златки.
Згаду?ться, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися пiсля
втечi з Сливена. Вiн поспiшав до Чернаводи, щоб попередити во?воду Младена
про небезпеку, а Златка з Яку-бом i Драганом мали пробиратися далi.
Дiвчина тодi нiчого не сказала. Тiльки мовчки рвонулася до нього,
притулилася щокою до його шорстко?, неголено? щоки, i Арсен вiдчув на
губах солонуватий присмак дiвочих слiз. То вона плакала вiд щастя i вiд
горя одночасно.
"Златко, де ти зараз? Чи зустрiнемося ми знову? Чи нашi дороги
розiйшлися навiки?"шепотiв вiн у напiвзабуттi.
Потiм думка шугнула на Укра?ну, в тихий зелений куточок над срiблястою
Сулою. З iмлисто? далини, як зi сну, випливли змарнiлi, тужнi очi матерi.
Самi очi! Йому хотiлося побачити все обличчя, але нiяк уявити його
повнiстю не мiг. Однi очi, виплаканi, сумнi, стояли перед ним в голубiй
iмлi, через степи i моря, через гори i долини дивилися на нього, заглядали
йому в душу, нiби питали:
"Синку, де ти? Як тобi там, у чужих далеких свiтах? На яких шляхах тебе
виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?"
Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очi, труснув , головою.
Видiння щезло, мов ластiвка. Знову заскрипiли давно не мазанi кочети,
забряжчали iржавi ланцюги на ногах i руках. Пролунав пронизливий свист
гарапника - i хтось голосно зойкнув.
Потiм знову настала тиша. I думка линула далi
Враз почувся гамiр Сiчi. Спливли в уявi дебелi постатi Метелицi, Сiкача
i Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид дiда
Шевчика... I раптом з'явився сам кошовий Iван Сiрко. Вiн був суворий i
мовчазний. Пронизливий погляд його крицево-сiрих очей бентежив козаковi
душу, хвилював невислов-леним питанням: "Де ж ти, козаче? Що з тобою
сталося? Чому не пода?ш звiстки?.."
"Як же не подаю? - вдарило в серце. - Хiба ж не дiсталися на
батькiвщину викупленi у спагi? дiди? Ними ж переказував - ждiть навали з
пiвдняi.. Хiба не добрався до Сiчi посланець Младена зi звiсткою про похiд
вiзира Iбрагiма-пашi? Батьку, як же? I переказував, i попереджав!
Готуйтеся! Набивайте гакiвницi i мушкети, сiдлайте вороних коней! Хай
пильнують дозорцi на сторожових вежах у степу i вчасно пiдпалять бочку з
смолою - знак, що в полi з'явився ворог. От тiльки сам я не зможу вчасно
прибути на Запорожжя i передати тобi, батьку кошовий, усе, що бачив тут i
чув... Та й чи прибуду коли-небудь?"
Шумить попереду вiдкрите море, розвiю? важкi невiльницькi думи, що
напливають, мов хмари. Свiжiша? вiтер - уже аж гуде в снастях корабля i
мчить, не зустрiчаючи перепони, вдалину, здiймаючи високi пiнистi буруни.
Невже пропливли Босфор?
Так. Уже море. I "Чорний дракон", вийшовши на широкi синi простори,
змiню? напрям i пливе прямо на пiвнiч.
Популярность: 41, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа