close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
МИСТЕЦЬКА ВІТАЛЬНЯ
«МЕРЕЖИТЬ ДОЛЮ МАМИНЕ ШИТТЯ
НА ПОЛОТНІ НАРОДНОГО ЖИТТЯ»
МЕТА: познайомити старшокласників із біографіями
та творчими набутками поетів-піснярів Д. Павличка та
А. Малишка, життєвими і творчими шляхами
композиторів-земляків О. Білаша і П. Майбороди;
розкрити оригінальність їхніх творів, тісний зв'язок із
народною творчістю, його життям, ознайомити учнів
із розмаїттям сорочок-вишиванок та рушників в
Україні, їх функціональним призначенням,
особливостями гаптування, використанням під час
різних обрядів;
розвивати у дітей інтерес до поетичного слова,
глибоких таємниць декоративно-ужиткового
мистецтва, народних звичаїв, традицій;
виховувати повагу до культурної спадщини свого
народу, любов до матері, Батьківщини.
УЧИТЕЛЬ
Доброго дня всім присутнім. Дякуємо, що прийшли ви сьогодні до
мистецької вітальні «Мережить долю мамине шиття на полотні
народного життя». Так, так, саме мистецької, бо вивчати літературу
без зв'язку із іншими видами мистецтва неможливо. А щоб наша
зустріч була теплою і щирою, запросимо до себе тих, хто своїми
творчими набутками прикрасив наше життя, життя всього народу,
хто подарував нам неоціненні скарби: поезію, музику, полотняні
пам'ятки історії. Мова сьогодні піде про крилату долю двох
авторських пісень, що по праву стали народними, – «Два кольори» і
«Пісню про рушник». За що їх полюбили люди? Бо народилися
вони із глибокої криниці душі, здається, в них сам Бог, сама
мудрість промовляє до нас, нагадуючи вкотре: «Люби і поважай
батька і матір своїх!»
Як тут не згадати зауваження-звернення великого Шевченкового
пророка: «Бо хто матір забуває, того Бог карає»?
УЧЕНЬ
Із матір'ю, мамою, ненькою пов'язане все наше життя. Вона дарує
нам його, у муках своїх ощасливлює весь світ нашою появою. Ніжно
і трепетно зігріває своїм піклуванням і вірить, що життя її дитяти
буде щасливим… Нічого гріха таїти, зачерствіли наші душі,
зашкарубли, забувають люди про матерів, забувають їхню науку, а
водночас забувають і традиції, звичаї, яких вчила мати. Пішли у
небуття й обереги-вишиванки, які охороняли людські долі й душі.
Лише хочеться сподіватися, що нині прийшов час відродження і що
традиційними стануть в Україні не тільки Дні вишиванок, що
будемо одягати мережану сорочку і в будні, як колись робили наші
предки.
(фрагмент репортажу «День вишиванки у Чернівцях» і «Полтава
вишивана)
УЧЕНИЦЯ
Тільки-но з'являлася дитина на світ, батько йшов по воду до
найближчого ручая-оберега, щоб доля була розв'язана, бо криниця
чи ставок мають чотири береги і можуть ту долю окільцювати. У
ночви на спід стелили татову сорочку, якщо народилася дівчинка,
«щоб у дівках не засиджувалася», якщо ж хлопчик – мамину, «щоб
другу жінку Бог послав». І допоки дитя не похрестять, не можна
було вдягати на нього сорочечки, замотували в пелюшки з татових і
маминих сорочок. А от першу сорочку пошиють із крижми –
полотнища, на якому тримали дитину хрещені батьки під час
обряду хрещення… І покладе тоді мама на полотні стіжечки червоні
й чорні, вишиє долю дитині, а вона, та доля – не лише із щастя й
радості, а ще й зі смутку і печалі, бо «червоне – то любов, а чорне –
то журба…»
( Пісня «Два кольори» у виконанні Квітки Цісик)
УЧИТЕЛЬ
Слова пісні, що стала піснею серця народного, написав поет,
лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, політичний і
громадський діяч, Герой України Дмитро Васильович Павличко.
Вона надрукована навіть японськими ієрогліфами у підручнику
української мови для японців, вона та ще «Садок вишневий коло
хати». Життя ж поетове – то мережка складних і водночас цікавих
узорів. Бо було всякого… В його опришковій душі, як і в пісні,
переплелися два кольори - любові й ненависті, радості й журби.
Сам поет писав: « В моєму серці – схрещення доріг – ненависті й
любові…»
УЧЕНЬ
Народився Дмитро Павличко в селі Стопчатові на Станіславівщині (
нині Івано-Франківщина) в кінці вересня 1929 року. Церковний
запис подає народження 28 числом, але самі батьки багатодітної
родини не пам'ятали точної дати. У вірші «Мені приходять
телеграми» молодий ще тоді поет про цю подію писав так:
Мені приходять телеграми,
Мені сповнилось двадцять п'ять.
Нічого лиш нема від мами,
Та їй не будем докорять.
До мене четверо вродилось,
Ще й після мене мала двох…
І каже: «Четверо лишилось,
А трьох забрав до себе Бог».
Вона не пам'ятає дати,
Лиш пам'ята, що восени
Вродився я, коли копати
Картоплю з батьком йшли вони.
Вона не плакала нітрішки,
Кусала з болю кулаки,
Тверда земля була за ліжко,
Шорсткий кептар – за пелюшки.
Мене поклали на солому
В якийсь чужий багацький віз,
І батько мій мене додому
Разом із матір'ю відвіз.
Тоді вона йому сказала:
«Навіщо нам ще й ця біда?»
…Гіркі були мої начала,
Але промчалися літа…
Я поздоровив нині маму.
О, скільки буде вдома втіх!
Послав листа і телеграму,
Я дякував за все, як міг,
За те, що взяв від неї вдачу:
Як радість – всю до дна доп'ю,
Як горе – хоч убий, не плачу,
Зневірі слова не даю;
За те, що я не мерз в морози,
У школу йшов – хай між панят,
За те, що я не випав з воза
Літ рівно двадцять п'ять назад.
Мальовниче село Стопчатів на Прикарпатті споріднене краєвидами
з Шевченковими Моринцями чи Франковими Нагуєвичами, бо
талант не може народитися на землі, яка не має від Бога
миловидності й ласкавого підсоння.
Батько, освічений на той час, розумний і бувалий гуцул, який у часи
Першої світової війни був січовим стрільцем, відвідав Львів і Київ, а
тому потрапив у тюрму Бригідки, був засуджений до розстрілу, та
підняв на повстання ув'язнених і разом з ними вирвався на волю,
твердо вирішив дати своїм синам освіту. Жив, надривно працюючи
від зорі до зорі, смерть прийняв теж як роботу: «Якось, коли вже
йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й
відкинув її геть. «Вже не смачна», - сказав, і помер, стоячи, ніби й
смерть свою сприйняв, як роботу, як роботу, а не відпочинок».
Мати, неграмотна селянка, мала чудову пам'ять: могла цитувати
всього «Кобзаря» Шевченка й поему «Панські жарти» Франка без
жодної помилки. Листи, які вона диктувала малому Дмитрикові,
були справжніми поемами, з римами, влучними висловами, вдало
підібраними художніми засобами. Отже, талант віршування у
Павличка від неньки, проявився дуже рано, про що поет згадував:
«Писати вірші почав я в дитячому віці. Декламуючи зі сцени вірші
Шевченка, я сприймав його вірші як власне імпровізоване слово».
УЧЕНИЦЯ
Спочатку Дмитрик вчився у польській школі (іншої ж не було) в
Яблуневі. Тут українська мова не була в пошані, та й, по суті справи,
бути не могла, бо на весь контингент учнів Павличко виявився чи не
єдиним українцем. Малого карали за неправильно наголошене
польське слово, за ненароком вжите в розмові українське. Карали
суворо, жорстоко: двадцять лінійок по пальцях, стояння на колінах
на гострій гальці. Якби тим учителям тоді хто сказав, що вони
знущаються з майбутнього посла України в Польщі, мабуть,
знепритомніли б од гніву. Де ж, босе – і в посли! Та ще й від кого?
Від не існуючої на карті світу держави.
Але хлопцеві все-таки вдалося успішно закінчити школу і вступити
до Коломийської гімназії, де фундаментально вивчив німецьку й
латинську мови, з підліткового віку вже вільно володіючи
польською.
УЧЕНИЦЯ
1944 Павличкову родину сколихнула трагедія: разом з іншими
заручниками німці розстріляли брата-красеня Петра. Коло братової
могили і народився Дмитро Павличко як поет, бо з болю,
страждань і ненависті заговорила муза. Тоді перед покійним уже
братом дав юнак обіцянку стати поетом. У 15 він написав свого
першого вірша.
Коли Прикарпаття звільнили від окупантів, почалися нові
випробування. Майже півроку Дмитро з іншими підлітками
пережив катування й допити у Станіславській тюрмі, де
енкаведисти вимагали, щоб хлопці зізналися у своїй причетності до
повстанського руху під керівництвом Бандери. На щастя, все
обійшлося.
УЕНИЦЯ
Закінчивши гімназію, 1948 року Павличко вирішив здобути вищу
освіту. Спочатку він подав документи до Станіславського
медінституту, але низка перешкод не дозволила стати студентом
цього вузу, тоді подався у Чернівці, але не вподобав собі виш, а
тому взяв курс на столицю, де успішно склав іспити на
філософський факультет Київського університету. Блискучі знання та
високі оцінки не допомогли. Слова «галичанин», «західняк»
звучали у тому ж контексті, що й «ворог народу». Обурений
несправедливістю, Павличко подався у Міністерство освіти.
Добитися правди й навчатися в найкращому столичному вузі не
вдалося, але юнакові все-таки дали записку до ректора Львівського
університету, в якій значилося, що хлопця дозволяється зарахувати
на історичний факультет. Та поки Дмитро на дахах потягів доїхав до
Львова (гроші давно закінчилися), виявилося, що вакансій на
істфаці нема, і йому запропонували навчатися на філологічному.
Успішно закінчивши вуз, Павличко вступає до аспірантури, взявся за
кандидатську. Його наукові знання були глибокі, але поетична
творчість забирала все більше часу, більше того, 1955 померла
мати, це стало для поета тяжким ударом, і він залишив аспірантуру,
так і не захистивши дисертації.
УЧЕНИЦЯ
Потім робота в журналі «Жовтень» завідувачем відділом поезії. А
ще 1953 вийшла перша Павличкова збірка «Любов і ненависть», яка
стала явищем в українській поезії ХХ століття. Його заочно
приймають до Спілки письменників України. Далі що не рік – то
нова збірка, ще більша популярність і визнання. Дмитро
Васильович переїжджає до Києва, працює на кіностудії ім. О.
Довженка. За його сценаріями знято фільми «Сон», «Захар
Беркут».1977 за книгу вибраних творів поетові присуджують
Національну премію ім. Т. Шевченка. Тривалий час працював у
Спілці письменників України, редагував журнал «Всесвіт», займався
й займається, не зважаючи на вік, державницькою діяльністю,
обирався неодноразово народним депутатом України, був послом
України в Польщі, Словаччині й Канаді, але в душі залишався і
залишається поетом. Працює як літературознавець, критик,
перекладач.
УЧЕНЬ
Багато віршів Павличка стали піснями. Зокрема із композитором
Олександром Білашем створили їх до двох десятків. Але направду
всесвітньовідомий шедевр Павличкової музи – «Два кольори».
Як народилася пісня? Послухаймо, що про це згадує сам поет.
(Фрагмент фільму «Два кольори»)
Назва твору виявилася символічно-пророчою. Його не сприйняла
цензура, «слава» про нього докотилася до КДБ. Уже під час
першого прослуховування виникло безліч питань до автора тексту,
було навіть таке: «Що означають рядки «Мені війнула в очі сивина,
та я нічого не везу додому»? Що, герой повертається із тюрми?» До
речі, першим виконавцем пісні був Анатолій Мокренко.
(Фрагмент фільму «Два кольори»)
Щоразу, коли говорять про пісню, незаслужено забувають про одного з
митців. Але ж пісня – це співтворчість двох авторів. А тут мова піде про
людину надзвичайного таланту – Олександра Білаша, нашого з вами земляка,
уродженця містечка Градизька.
УЧЕНИЦЯ
Олександр Іванович народився 6 березня 1931 року. Він був сином-одинаком
у сім'ї колгоспників і вже змалку виявив свій потяг до музики. Згадує донька
композитора.
(Фрагмент фільму «Два кольори»)
Хотів 16-річний юнак навчатися музики в Полтаві, але в місцевому музичному
училищі майбутньому народному артистові СРСР, лауреатові Національної
премії ім. Т. Шевченка відмовили, посилаючись на відсутність у нього
музичного слуху. І подався тоді Сашко до Києва, але там набір до музучилища
вже закінчився, добре, що існувала тоді музична школа для дорослих, а
вчителювали в ній земляки – Платон і Георгій Майбороди. Після школи –
Житомирське музучилище, а вже потім – Київська консерваторія…
І закрутила, завертіла музика хлопця, всього сім нот, а вирішили все життя.
Про творчість Олександра Білаша можна говорити чимало: він автор сотень
пісень, опер, увертюр, музики до кінострічок. Мало хто знає, що у фільмі
«Небезпечні гастролі» Висоцький співає свої пісні саме на музику Білаша.
(Фрагмент фільму)
До речі, останньою прижиттєвою волею композитора було прохання заграти
над могилою його ж пісню «Лелеченьки», написану теж у співавторстві з Д.
Павличком до кінофільму «Сон». 6 травня 2003 року над останньою
домівкою смертного митця лунала безсмертна пісня: «З далекого краю
лелеки летіли, та в одного лелеченька крилоньки зомліли…» Може, саме
лелекою і здійнялася душа Олександра Білаша у піднебесся, та щовесни і
щоосені нагадує вона про себе розмахом своїх білих крил над рідним
гніздом, ніби промовляючи до всіх, хто на землі живе: «Мене немає, та пісня
моя – з вами».
(Фрагмент фільму «Два кольори»)
УЧЕНИЦЯ
Два кольори душі людської виростають із маминого шиття. Червоне і чорне –
традиційні барви української вишивки, символічний сенс яких не змінився за
тисячоліття. Так вже складається-мережиться життя людини: то щастя, то
горе, то радість, то смуток. «Два кольори» - саме про це. Мабуть, немає такої
людини, яка б спокійно слухала цю пісню. У цьому й увесь секрет її
популярності.
(Фрагмент фільму «Два кольори»)
«Два кольори» - драма людської долі, в якій «переплелись, як мамине
шиття,… сумні і радісні дороги». І йдучи у світ малою дитиною, і вертаючись
«з безвістей життя» до рідного порога вже посивілим, ліричний герой несе з
собою «оба» кольори. Суперечливість життя, мотиви дороги й повернення до
правічних вартостей народної культури, материнська любов і синівська
вдячність – ці прості й вічні проблеми, які кожна людина переживає посвоєму, зумів чистим і проникливим голосом виповісти Дмитро Павличко –
поет по-справжньому народний і по-справжньому глибокий, поет розуму й
серця, поет любові й ненависті, боротьби і кохання, але в першу чергу,
Людина з великої літери, бо як ще інакше можна прокоментувати ці його
слова?
(Фрагмент фільму «Два кольори»)
УЧЕНЬ
Мамина сорочка. Перша – льоля, її носили діти до дев'яти років. Вишиваним
у льолі був поділ, щоб дитя добре росло і мало силу. Її не підперізували, щоб
нічого всередині не боліло. На ній не було комірця, аби була широкою
життєва дорога. Від дев'яти до тринадцяти років шили сорочки із комірцемстоячком, обов'язково вишитим, щоб швидше до людей дорости і вони до
себе приймали. Пізніше – уже дорослі сорочки, на свято й на будень. Вони
часто ставали оберегом для тих, хто потребував допомоги, хто мучився,
страждав, і, зрештою, своєю магічною силою зцілювали, піднімали дух і …
берегли, бо - берегині. Кожен регіон славиться своєю вишивкою, саме тому
сорочки в Україні такі різні.
(Фрагмент фільму)
УЧЕНИЦЯ
З давніх-прадавніх часів стало у нашім краї неписаним законом: кожна жінкаукраїнка – то майстриня-вишивальниця. У 5-6 років починали вчити дівчинку
чарівному мистецтву гаптування. І вже у восьми-дев'ятирічному віці ставали
дівчата віртуозами вишивки, адже то не жарт – надбати посаг до весілля. Як
не буде в нареченої 5-6 … десятків сорочок, блузок чи запасок, свати й на
поріг не стануть.
УЧЕНИЦЯ
Перед весіллям родичі молодої несли в дарунок молодому від неї сорочку.
Вона вишивалася задовго до весілля, бо вірили: коли є вже готова сорочка, то
Бог швидко і молодого пришле.
Весільна сорочка була особливою, як і сам обряд весілля. «В якій вінчатися, в
такій і кінчатися», - казали люди. Отож вона зберігалася аж до смерті, більше
з дня весілля не одягалася. А як для покійного чи покійної не підходила,
вшивалися клини.
(«Українське весілля», на фоні фільму молода, вдягнена у сорочку, сідає на
стілець, засланий вивернутим наверх кожухом чи на подушку, її заплітають
дружки, одягають вінок. Заходить молодий з боярами, молода в'яже йому
хустку на руку, дружки бояр перев'язують рушниками. Молодята стають
поряд, їх благословляє мати короваєм)
- Благослови нас, мати!(тричі)
- Хай Бог благословить! (тричі)
- Благослови, Боже і Пречиста тоже,
І батько , і мати під короваєм гуляти.
(Дружба і дружка стелять перед молодими весільний рушник. Молодята
стають на нього і присягаються).
МОЛОДА
Уже ми стали на рушник з тобою,
Хай він дарує нам і щастя, й долю.
Віднині вкупі цілий вік нам жити,
Тебе я обіцяю все життя любити.
МОЛОДИЙ
Рушник цей поєднав дві наші долі,
Хай буде все тепер у Божій волі,
Кого з'єднав Господь, тих вже не розлучити,
Їм разом усе треба пережити.
МАТИ
Стелися, рушник наш, на щастя стелися,
Два люблячих серця навіки сплелися,
Стелися барвінком, віночком і зіллям,
Без тебе у нас не проходить весілля.
УЧЕНИЦЯ
А й справді, жодне весілля в Україні не проходило без рушника – цього
двокрилого оберега молодої сім'ї. Рушниками перев'язували сватів і бояр,
обвивали гільце, перев'язували руки молодим, коли саджали на посад, а в
деяких регіонах навіть покривали голову молодої після розплітання коси. Але
найважливішим був рушник, на який наречені ставали в церкві під час
вінчання. Він мав особливу магію, бо на ньому вишивалася майбутня доля
молодої родини. Але до нього були й особливі вимоги.
(Фрагмент фільму про весільний рушник)
УЧИТЕЛЬ
На уроках праці дівчата уже гаптують рушники на своє весілля, вкладають у
кожен стіжок сподівання на щасливе сімейне життя. Покажи, будь ласка,
Владиславо, свій рушник і розкажи про нього.
(Розповідь учениці про свій рушник та весільний рушник її батьків)
УЧЕНИЦЯ
(Звучить мелодія «Пісні про рушник», на її фоні змінюються фотографії
рушників)
Український вишиваний рушник з'явився приблизно 5 сторіч тому. У кожній
родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитись рушниками. Про деякі
узори-символи на рушниках ми вже почули, та не про всі.
Часто зацвітала на рушниках калина – дерево українського роду. Колись, у
сиву давнину, вона пов'язувалася із народженням Всесвіту, вогненної трійці –
Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця –
«Коло». А оскільки ягоди червоні, то й стали вони символом крові та
невмирущості роду.
Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім'ї. Садвиноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов'язок
ростити й плекати дерево їхнього роду.
Дерево життя – знамено трьох основ світу. Яв – світ видимий, явний, дійсний.
Стовбур дерева – земне існування людей. Нав – світ невидимий, духовний,
потойбічний, світ предків, коріння Дерева життя. Прав – світ законів, правил,
освячених звичаями, досвідом, обрядами. У кроні Дерева живуть боги.
Світове дерево уособлює єдність усього світу. Це своєрідна модель Всесвіту і
людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце.
Рушники з вишитим зображенням голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були
своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення
мала й кольорова символіка: червоний – любов, жага, світло, боротьба;
чорний – смуток, нещастя, горе, смерть; зелений – весна, буяння, оновлення,
життя тощо.
УЧЕНИЦЯ
Скільки їх, вишитих українських чоловічих і жіночих сорочок, рушників?
Багато. По всьому світу. А ті, хто одягає їх, навряд чи знає невеличке містечко
на Полтавщині, Решетилівку. А між тим, слава про решетилівських майстрів
починається більше ста років тому. Сьогодні вони презентують свої роботи
на міжнародних виставках. Лейпциг, Лондон, Париж ходять у решетилівських
виробах. Чим же знакові вони? Та тим, що шиють у Решетилівці білим по
білому. Це надзвичайно складна, витончена й вишукана робота, особливий
клас майстерності, брендове ремесло. Тому й не дивно, що так високо
цінується. Сама Софі Лорен одягала сукню рук решетилівських майстринь.
УЧЕНИЦЯ
Майже нічого не збереглося до наших днів від стародавнього культу предків,
який шанувався донедавна мало не з початку історії людства. Для наших
прадідів померлі залишалися членами роду, вони лише продовжували своє
існування у потойбічному світі й ставали немов посередниками між людьми і
богами. Майже нічого не збереглося. Хіба що ці рушники. Справжній зміст
звичаю залишати рушника на могилі вже забувся, проте колись це був спосіб
спілкування з мертвими, спосіб надсилати листа, послання у минуле. Справді,
хіба не нагадує біле полотно лист, а візерунки на ньому – письмо? Що пишуть
нам небеса? На жаль, не всі ми листи розуміємо, та й самі розучилися
надсилати такі листи, але деякі з них зберігаємо як нетлінні полотняні
пам'ятки про своїх рідних, яких вже немає з нами, а рушники їхні – то сходи
до неба…
(Розповідь учителя про рушники своєї покійної бабусі)
УЧЕНИЦЯ
«Рушник» від слова «руш», «вирушати», - стверджують наші прабабусі.
Спочатку це був відрізок полотна, який мати давала комусь із членів родини у
далеку дорогу. Замотувала в нього хлібину й казала: «На, руш,
благословляю». Сьогодні вже й науковці погоджуються, що через руки
пристає до речі людська душа. До полотна на рушнику мамині руки
торкалися безліч разів, гаптуючи на ньому візерунок синової чи доньчиної
долі. Традиційно, виряджаючи дітей в далеку дорогу, дарувала ненька
вишитий рушник, що мав оберігати рідну кровинку від усякого нещастя.
Вийме син з полотнини хліб, любовно погладить і лагідно вимовить:
«Рушничок…»
(Фрагмент фільму «Пісня про рушник»)
УЧЕНЬ
«Пісню про рушник» написали Андрій Малишко і Платон Майборода. У
творчості Платона Іларіоновича Майбороди пісня і пісенність важать не
менше, ніж для його учня Олександра Білаша. Музична емблема України «Пісня про рушник» Майбороди в народній пам'яті завжди стоятиме поряд із
«Двома кольорами» Білаша. І це не випадково. Рушник, що стелиться мов
життєвий шлях, «червоне й чорне мамине шиття» - всі ці вічні образи навіки
закріплені в національній свідомості, присутні в текстах обох творів. Обидві
пісні містять неповторну пісенну ауру, яка особливо сконцентрована саме на
Полтавщині і яка ще з дитинства лягла в основу слухового досвіду і Платона
Майбороди, і Олександра Білаша. Обидва ж бо із краю найродючіших
вкраїнських чорноземів – із Глобинщини, яка подарувала світові талант
Лисенка й окрилила пісенну душу Чураївни – Раїси Кириченко.
УЧЕНИЦЯ
Платон Майборода, народний артист України, СРСР, лауреат Національної
премії ім. Т.Шевченка, народився 1 грудня 1918 року на хуторі Пелехівщина.
Батьки його – прості селяни, які пережили усі жахи громадянської війни,
колективізації, розкуркулення й голодомору, що змусив їх податися за
шматком хліба до Запоріжжя. Та на цьому біди не скінчились.
1936 Платон поїхав вступати до Києва, а через тиждень батька заарештували
як «ворога народу». Музучилище закінчив за два роки (здав у повному обсязі
всі предмети), 38-го Майборода – студент консерваторії у класі Левка
Ревуцького, паралельно – збирач фольклору.
Від початку бойових дій у червні 1941 Платон із братом Георгієм воювали в
ополченні, потрапили в полон. Але з цього пекла їх врятувала... мати, якій
згодом присвятить свою «Пісню про рушник» вдячний син.
(Фрагмент фільму «Пісня про рушник»)
Зустріли Перемогу брати Майбороди в Німеччині. А далі – знову музика.
Керівник військового Ансамблю пісні і танцю у Відні, викладач Київського
музучилища, композитор, піснями якого захоплюється чи не увесь світ. У
співпраці тільки з Малишком народилися 22 твори, майже кожен із них став
еталонним зразком втілення української мелодичної традиції та
національного естетичного мислення. «Київський вальс», «Пісня про
вчительку», «Ти моя вірна любов», «Стежина» і, звісно ж, «Пісня про
рушник», яка співається вісімнадцятьма мовами світу.
Але митці зійшлися не відразу.
(Фрагмент фільму «Пісня про рушник»)
УЧЕНИЦЯ
Поява на світ пісні теж напрочуд цікава. Цей твір уперше пролунав у фільмі
«Літа молодії», а вже наступного дня після перегляду кінострічки чи не вся
країна співала: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…». Та слава до
«Рушничка» (саме так почали називати пісню в народі) прийшла не тільки
завдяки Малишку й Майбороді.
(Фрагмент фільму «Пісня про рушник»)
Слава прийшла до поета й композитора. Але хіба це головне? Головне, що
«Пісня про рушник» сколихнула душі людські, знуртувала почуття, нагадала,
якого ми роду, торкнулася найпотаємніших струн і навіть перевернула життя.
(Фрагмент фільму «Пісня про рушник»)
УЧЕНИЦЯ
Матері… Всі вони такі різні за віком, виглядом, звичками… Але є одне, що
об'єднує всіх матерів, - це їхня любов до дітей. Хай ті діти вже дорослі чи ще
зовсім маленькі, неслухняні й непосидючі – материнське серце не перестає їх
любити.
«Ми матері. Для нас найдорожче - діти. В них вся наша любов. Бо на них
тримається життя. Наш Андрій відповів любов'ю всім матерям. Тому й
житиме він у любові всіх матерів», - так сказала на роковинах смерті Андрія
Малишка мати його пісенного побратима Платона Майбороди Дарія
Єлисеївна.
УЧЕНЬ
Малишка не стало 17 лютого 1970 року. Ховали його на Байковому
кладовищі. Брати Майбороди спробували заспівати «Пісню про рушник»,
присутні підхопили її, але за якусь мить всі гірко розридалися й закінчити
хоровий спів не змогли. Поет Іван Драч так описав цю трагічну подію:
Сонце стояло сліпуче, як в пісні,
Хмари, як труни, неслись лиховісні, І от над Байковим пантеоном
Піднявся рушник над Малишковим сконом.
Із пісні піднявся, розкрився, як мева,
І крилами білими бив об дерева.
Злетів над автобусами і над вінками,
Над заломленими од туги руками,
Над лихим поговором, де зненависть люта,
Над гінким осокором, де вимерзла рута,
У небо полинув легкий, як пір'їна,Внизу замерзала від сліз Україна.
8 лютого 70-го поет написав свій останній вірш «Чому, сказати, й сам не
знаю…», якому судилося стати народною піснею «Стежина». А за рік до того,
69-го, поет надривно працює над своєю лебединою піснею – збіркою поезій
«Серпень душі моєї». Сама назва говорила багато, автор же її намагався не
розчарувати читачів, писав, пропускаючи кожне слово через своє зболене
хворе серце. Переважна більшість віршів цієї збірки була написана в
лікарняній палаті: у 60-х здоров'я поета різко погіршилося, він переніс
інфаркт. Серце втомлювалося жити…
Андрій Самійлович натужно працював, допомагав талановитій молоді,
неодноразово обирався депутатом Верховної Ради України, став лауреатом
Національної премії ім. Т. Шевченка, заліковував фронтові рани, згадував
велику Перемогу, яку зустрів у Берліні.
Тривожного літа 1941 року разом з добровольцями Малишко пішов на
фронт, чотири роки він був військовим кореспондентом, писав вірші, нариси,
друкувався. На фронті чекали Малишкового слова, яке піднімало дух
боротьби і перемоги у вояків, та й не лише у них.
(Фрагмент фільму)
УЧЕНЬ
Вірив майор Малишко, що колись закінчиться ця чорна нитка війни на
рушникові життя його народу і засяє яскраво червона ниточка щастя, миру,
любові й добра, як сяяла ще до буремних літ. Тоді талант міцнів, прийшло
визнання, зав'язалася справжня дружба з Рильським, Довженком, Вишнею.
Мати Малишкова, його рідна ненька, переїхала тоді до сина в Київ і щедро
зустрічала завжди Андрійових друзів, подаючи до столу смачні домашні
наїдки. Під час однієї такої гостини і запитав Олександр Корнійчук у Ївги
Остапівни:
- А чого це Ви ходите по Києву босі?
- А щоб краще відчувати рідну землю, - відповіла.
- Оце сказали! – захоплено вигукнув Копиленко. – Жоден поет такого не
придумає.
А Малишкові аж дух перехопило. Мати ж сіла за стіл і … заспівала. Мала
унікальної краси голос, а пісень тих знала – не злічити!..
Любив Андрій Самійлович вечори, коли вони лишалися із матір'ю вдвох;
спогади сповивали тоді київську квартиру: згадували харківський період
життя поета, його першу збірку «Дружба», вчителювання, одруження й
розлучення, а до того було ще навчання в Київському інституті народної
освіти, а перед тим – у медичній профшколі… Літа, літа…
УЧЕНИЦЯ
Дивиться мати на сина, скроні його вже де-не-де вкриває сивина, а ніби
вчора бігало мале хлоп'я. У 20-му році віддали до школи. У домотканих
штаненятах, сорочці-вишиванці було серед однолітків чи не найменше. А ще
любив хлопчиком заходити до осередку бандуристів, де й отримав своє
перше музичне виховання.
А як книгу любив! Рано навчився читати. І все те через дядька Микиту,
«чорнокнижника», як його звали, бо понад усе ставив дядько в житті книгу,
навіть про ремесло родинне забував, чоботарювання, коли якусь книгу
побачить. Любов до книги в Андрія – то від дядька.
Спогади, спогади… Снують червоними і чорними нитками. Мати шиє рушник і
згадує, як важко жилося їм з батьком, що було в сім'ї 11-ро дітей, що Андрій
був третім, явився на світ Божий 14 листопада 1912 року в обухівській хаті, як
змалку тягнувся до краси, любив слухати думи й пісні, казки й легенди,
плакав і сміявся з їх героями, а трагічний кінець почутих творів змінював на
свій лад, щоб всі історії закінчувалися щасливо.
Лягають нитки на полотно, переплітається червоне і чорне, лине тихо
материн спів. Що ще потрібно для щастя?.. Якого ж кольору на маминому
рушнику більше? Мати закінчує мережити і кладе голку з чорною заполоччю
зверху на шитво… Таки ж чорного більше…
УЧЕНИЦЯ
Малишко був у Москві, знаходився в готелі, коли у номер зайшов Олександр
Твардовський і сказав: «Андрію, тобі треба в Київ. Мати тяжко хвора…»
У суботу 15 квітня 1950 року домовину з тілом Ївги Остапівни винесли з
київської квартири сина, поставили на вантажну машину і повезли до
Обухова (таким було її передсмертне бажання). Люду на обухівському
цвинтарі – не злічити. Розітнула тишу траурна музика, доводила до відчаю
скорботну душу, краяла на шмаття серце, глушила пекельні звуки від
забивання цвяхів у домовину… Все…Рушники поволі опускають тіло покійної.
Чорно-червоні крила передають землі ту, яка зродила 11-ро дітей і явила
світові сина Андрія, який уславив святе ім'я Матері на всенький світ своєю
безсмертною «Піснею про рушник».
УЧИТЕЛЬ
Пам'ятайте, діти, нема на світі більшої любові, ніж материнська, чистішої
совісті, ніж материнська, кращої співанки, ніж материнська, гарнішої
вишиванки, ніж материнська.
Ви вже на півдорозі у самостійне життя, тож не забувайте тих, хто вам
подарував його, хто щодня дбає про вас, піклується, оберігає, хто любить вас
понад усе на світі. Не має мамина любов меж, вона безмежна, і ніщо не
владне її знищити.
Ми всі – чиїсь діти. Не забувайте своїх матерів, не ображайте лихим словом
чи навіть помислом, не дозвольте жодній сльозинці скотитися з їхніх очей, не
гнівайтеся на них ніколи, пам'ятайте: мати дала вам життя, і ніхто, повірте,
ніхто на світі не любитиме вас так, як вона.
Ще кілька місяців – і школа зачинить за вами двері. Кожен із вас прагнутиме
досягти своєї мети. Удачі вам у всіх починаннях! Хай рушниками-оберегами,
вишитими маминими руками, стеляться, діти, ваші життєві дороги. І хай буде
на тих рушниках більше червоної нитки. Минулорічні випускники нашої
школи уже визначилися зі своїми майбутніми професіями і тому мають повне
право вимовити свої напутні слова вам, випускникам цьогорічним. Навіть не
вимовити, а виспівати, тож із піснею «Рідна мати моя» до вас звертається
наша випускниця, студентка Київського університету культури і мистецтв
Катерина Деркач.
(Пісня «Рідна мати моя»)
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа