close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
ТЕМА №2
Поняття адвокатури, її завдання, організаційні форми, види і принципи
адвокатської діяльності
1.
2.
3.
4.
5.
6.
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
Адвокатура в Україні: правовий статус, завдання та принципи її діяльності
на сучасному етапі.
Організаційні форми адвокатської діяльності: законодавче врегулювання
та практика, що склалась в Україні.
Види адвокатської діяльності в правозастосовчій практиці.
Зупинення та припинення права на заняття адвокатською діяльністю.
Здійснення в Україні адвокатської діяльності адвокатом іноземної
держави. Особливості статусу адвоката іноземної держави.
Поняття правових гарантій адвокатської діяльності.
РЕКОМЕНДОВАНІ НОРМАТИВНІ АКТИ ТА ЛІТЕРАТУРА:
Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року. - К.: Преса України, 2009.
Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України “Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з
прийняттям Кримінального процесуального кодексу України ” : чинне
законодавство з 19 листопада 2012 року: (офіційний текст). – К.:
ПАЛИВОДА А. В., 2012. – 382 с. – (Кодекс України)
Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [Електронний
ресурс] від 05.07.2012 р. – Режим доступу : http: // www.rada.gov.ua
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» [Електронний ресурс] від
07 липня 2010 р. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/
Закон України «Про безоплатну правову допомогу» [Електронний ресурс]
від 02.06.2011 р. – Режим доступу : http: // www.rada.gov.ua
Питання оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають
безоплатну вторинну правову допомогу: Пост. Кабінету Міністрів
України від 18 квітня 2012 р. № 305. – Режим доступу : http: //
www.rada.gov.ua
Правила адвокатської етики: Схвалені Установчим з’їздом адвокатів
України 17.11.12 р. – Український адвокат. - К., 2012. - С. 45-63.
Положення про Раду адвокатів України : Затв. Установчим з’їздом
адвокатів України від 17 листопада 2012 року. – Режим доступу : http: //
www.unba.org.ua
Положення про Вищу кваліфікаційно-дисмциплінарну комісію
10.
11.
12.
13.
14.
15.
16.
17.
18.
19.
20.
21.
адвокатури: Затв. Установчим з’їздом адвокатів України від 17 листопада
2012 року. – Режим доступу : http: //http://vkdka.org/polojennia
Положення про ордер адвоката та порядок ведення реєстру ордерів: Затв.
Рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року № 36. –
Український адвокат. - К., 2012. - С. 74-78.
Положення про організацію та порядок проходження стажування для
отримання особою свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю: Затв. Рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013
року № 81. - Режим доступу : http: // www.unba.org.ua
Порядок підвищення кваліфікації адвокатами України: Затв. Рішенням
Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 № 85. - Режим доступу : http:
// www.unba.org.ua
Порядок допуску до складання кваліфікаційниого іспиту, порядок
складання кваліфікаційного іспиту та методика оцінювання результатів
кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською
діяльністю в Україні: Затв. Рішенням Ради адвокатів України від 16
лютого 2013 року № 80. - Режим доступу : http://kmkdka.com/post/160
Положення про помічника адвоката: Затв. Рішенням Ради адвокатів
України від 01 червня 2013 № 123. - Режим доступу : http: //
http://kmkdka.com/post/166
Порядок
складання
кваліфікаційних
іспитів
у
регіональних
кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури: Затв. протоколом
Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів
України від 1 жовтня 1999 р № 6/2. – Режим доступу : http: //
kmkdka.com/page/40
Основні положення про роль адвокатів. Прийняті УПІ Конгресом ООН зі
запобігання злочинам у серпні 1990 р.
Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського
Співтовариства, Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць на
пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р.
Європейська угода про осіб, що беруть участь у процесі Європейського
суду з прав людини. Страсбург, 5 березня 1996 р.
Рекомендації И (2000) 21 Комітету міністрів державам-учасницям Ради
Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків.
Прийняті Комітетом міністрів Ради Європи на 72-й зустрічі заступників
міністрів 25 жовтня 2000 р.
Азаров Ю. Що заважає адвокатурі працювати злагоджено? / Ю. Азаров //
Право України. – 1998. – №3. – С. 38–40.
Вільчик Т.Б. Проблеми законодавчого регулювання організації і
22.
23.
24.
25.
26.
27.
28.
29.
30.
31.
32.
33.
34.
діяльності адвокатури / Т.Б. Вільчик // Матеріали міжн. наук.–практ.
семінару. – Х., 2006. – С. 82–84.
Власов И.С. Организация адвокатуры в зарубежных странах /
И.С. Власов, В.З. Пульянов. – М.: ВНИИСЗ Минюста СССР, 1972. – 70 с.
Гловацький I.O. Діяльність адвоката–захисника у кримінальному процесі:
навч. посіб. / I.O. Гловацький. – К.: Атіка, 2003. – 352 с.
Головань І.В. До питання про організаційні форми діяльності адвокатури
/ І.В. Головань // Адвокат. – 2004. – №5.
Гончаренко В.Г. Про призначення судової експертизи адвокатом /
В.Г. Гончаренко // Вісник Академії адвокатури України. – 2008. – Число 3
(13). – С. 5–10.
Довідник майбутнього адвоката: Науково–практична та навчальна
література. – К.: Вид–во Прецедент, 2011 р. – 1152 с.
Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи Про свободу здійснення
професійних обов’язків від 25 жовтня 2000 р. // Адвокат. – 2001. – №1–2.
– С. 29–31.
Синеокий О.В. Адвокатура как институт правовой помощи и защиты:
новый курс адвокатского права и адвокатской криминалистики: учеб.
пособие: изд. 2–е, испр. и доп. / О.В. Синеокий. – Х.: Право, 2012. – 516 с.
Фурса С.Я. Адвокатура України: Навчальний посібник: у 2 кн. /
С.Я. Фурса. – К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2006. – Кн. 1. – 940 с.
Шкарупа В.К. Адвокатура України: навч. посіб.: 2–ге вид., випр. /
В.К. Шкарупа, О.В. Філонов, A.M. Титов, Ю.Я. Кінаш. – К.: Знання, 2008.
– 398 с.
Юрасов. А.В. Адвокат. Процесуальні права згідно діючого законодавства
України: практ. посіб. / А.В. Юрасов. – Мелітополь: Видавничий будинок
ММД, 2012. – 307 с.
Яновська О.Г. Психологічний вплив як чинник ефективної діяльності
прокурора та адвоката в змагальному кримінальному судочинстві /
О.Г. Яновська // Часопис КУП: наук. журнал – 2011. – №3. – С. 257–260.
Яновська О.Г. Концептуальні засади функціонування і розвитку
змагального кримінального судочинства: монографія / О.Г. Яновська. –
К.: Прецедент, 2011. – 303 с.
Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури при Кабінеті
міністрів України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://
vkka.gov.ua/.
1. АДВОКАТУРА В УКРАЇНІ: ПРАВОВИЙ СТАТУС, ЗАВДАННЯ ТА
ПРИНЦИПИ ЇЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Розбудова української правової держави, для якої людина є головною
соцiальною цiннiстю, а її потреби та iнтереси – основними критерiями
дiяльностi цiєї держави, неодмінно
вимагає оновлення
законодавства,
приведення його у вiдповiднiсть з мiжнародними правовими актами в галузi
прав людини. М.С. Грушевський зазначав, що «мораль, як i право, не iснують
незмiнно, а творяться й перетворюються неустанно, пiд впливом обставин
життя полiтичного, соцiального, а головним чином економiчного». У
правовому полі нашої держави повиннi набути послiдовного розвитку та
конкретизацiї основнi принципи, на яких базуються взаємовiдносини мiж
правовою державою та особою: взаємна вiдповiдальнiсть держави та особи;
верховенство закону та суворе пiдпорядкування праву дiяльностi усiх
державних органiв та посадових осiб; обмеженiсть та пiдзаконнiсть державної
влади; невiд’ємнiсть, непорушнiсть та недоторканнiсть прав i свобод людини.
Конституцiя України серед інших важливих конституцiйних прав i свобод
громадян видiляє такi, як право на свободу i особисту недоторканнiсть (ст. 29),
повагу честi й гiдностi особи (ст. 28), закрiплює право громадян на правову
допомогу (ст. 59), презумпцію невинуватості (ст. 62).
У Європейській Конвенцiї про захист прав людини i основних свобод
проголошується
право
обвинуваченого
мати
достатнi
можливостi
для
пiдготовки свого захисту, який вiн може здiйснювати особисто або через
посередництво обраного ним самим захисника, або мати призначеного йому
захисника безкоштовно. Мiжнародний пакт про громадянськi й полiтичнi права
також мiстить принципи правового захисту людини, її прав i свобод.
Реформування держави закономiрно поставило завдання створення
надiйного механiзму захисту прав i свобод громадян, а також юридичних осiб,
надання їм необхiдної юридичної допомоги. Як зазначив М.П. Орзіх,
«правозахисний механiзм вiдносно прав i свобод людини включає поряд iз
нормативно-правовою iнституцiональну частину – органи i органiзацiї, для
яких спецiальною компетенцiєю або статутним завданням (для громадських
органiзацiй) є захист прав i законних iнтересiв людини i громадянина, i
iнструментальну – придатнi для ефективного застосування засоби охорони й
захисту правового положення особи».
«Основні положення про роль адвокатiв», які були прийняті Восьмим
Конгресом ООН з запобiгання злочинам у серпнi 1990 р, підкреслили значення
адвокатури як професiйного правозахисного iнституту. У цьому документi,
зокрема, пiдкреслюється, що кожна людина має право звернутися за допомогою
до адвоката для пiдтвердження своїх прав i захисту на всiх стадiях кримiнальної
процедури, а уряд зобов’язаний гарантувати ефективну процедуру i працюючий
механiзм для реального i рiвного доступу до адвокатiв усiх осiб, що
проживають на територiї держави, а також можливiсть користуватися
юридичною допомогою, яка здiйснюється незалежними юристами без
втручання в їхню дiяльнiсть. Стандарти незалежностi юридичної професiї,
прийняті Мiжнародною асоцiацiєю юристiв у 1990 р. також затверджують
демократичнi принципи здiйснення адвокатської професiї.
Створення правової держави є одним iз найактуальнiших завдань, яке
стоїть сьогоднi перед Україною. Здiйснити його неможливо без усвiдомлення
ролi у цьому процесi правових iнститутiв, покликаних активно сприяти охоронi
прав i свобод громадян, змiцненню законностi i здiйсненню правосуддя. Без
ефективного функцiонування незалежної та сильної адвокатури iснування
демократичної держави i громадянського суспiльства неможливе. Адвокатура
здатна справляти iстотний вплив на всi сторони життєдiяльностi держави,
активно допомагати здiйсненню реформ, формуванню правової держави.
Реальна можливiсть здiйснення, а також захисту основних прав людини
кожною
конкретною
особою
забезпечується,
насамперед,
юридичними
механiзмами кожної конкретної держави. Iншими словами, основними
гарантами прав людини має бути нацiональне законодавство та сама держава,
на територiї якої проживає особа. Воно є основою механiзма забезпечення.
Тому особливого значення набуває визнання й закрiплення у нацiональному
законодавствi основних прав людини вiдповiдно до мiжнародно-правових актiв.
Крім того, юридичний механiзм забезпечення прав людини включає також і
юридичнi засоби (процедури) реалiзацiї прав людини. Це встановлена в законi i
спрямована на здобуття людиною певних особистих чи соцiальних цiнностей
послiдовнiсть i узгодженiсть дiй уповноважених суб’єктiв, а також змiст, обсяг,
форми, способи, методи та строки вчинення таких дiй.
Дуже важливими у цій системі є юридичнi засоби охорони прав людини.
Права людини потребують не лише гарантiй їх належної реалiзацiї, а таких
засобiв, якi могли б захистити людину вiд можливих посягань на її права. До
них вiдносяться всi юридичнi засоби, що виконують превентивну, запобiжну
функцiю.
Найбільшу ж нашу увагу привертають юридичнi засоби захисту прав
людини. Кожна людина має право розраховувати на захист з боку держави у
разi порушення її основних прав або виникнення перешкод на шляху їх
здiйснення. З цiєю метою держава має створити систему вiдповiдних
юридичних засобiв. Це засоби, за допомогою яких припиняються порушення
прав людини, усуваються перешкоди в їх реалiзацiї, вiдновлюються порушенi
права.
Iснуюють такi види юридичних засобiв правозахисту за суб’єктами
захисту: судовi, прокурорські, парламентськi, адмiнiстративнi, контрольно–
наглядовi, адвокатськi.
Серед усiх юридичних засобів захисту прав людини чільне мiсце
належить адвокатурi. Її фундаментальним призначенням є захист прав людини і
саме тому необхідне досконале функцiовання цього надзвичайно важливого
правозабезпечувального iнституту. Реальна здiйсненнiсть i надiйна захищенiсть
прав людини є найвищим критерiєм прогресивностi адвокатури.
Україна, яка стала на шлях свого вiдродження, потребує розроблення
власної концепцiї спiввiдношення особи, суспiльства та держави, механiзмiв
захисту прав громадян. Якщо виходити з того, що головною дiйовою особою
суспiльства є конкретна людина, то громадянське суспiльство можна визначити
як «сукупнiсть людських вiдносин i вiдповiдних їм формальних та
неформальних суспiльних iнститутiв. Останнi опосередковують приватне життя
людини, допамагають їй задовольняти свої потреби та iнтереси.». Оскiльки
iснує необхiднiсть створення умов для нормальної життєдiяльностi людини,
захисту її прав i свобод, усi iнститути громадянського суспiльства держави
повиннi створюватися.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність» адвокатура України є недержавним самоврядним інститутом, що
забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів
правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання
організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.
На адвокатуру як певним чином організоване об’єднання юристів–
професіоналів покладається ряд завдань, виконання яких свідчить про
ефективність адвокатської діяльності. До загальних завдань адвокатури можна
віднести такі: сприяння охороні прав і законних інтересів усіх фізичних і
юридичних осіб, сприяння здійсненню правосуддя, дотримання і зміцнення
законності, виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання
законів, поваги до прав, свобод, честі та гідності особи.
Спеціальним
і
головним
завданням
адвокатури
є
забезпечення
кваліфікованою юридичною допомогою кожного, хто її потребує.
Для виконання цих завдань адвокатура виконує свої функції у різних
напрямках діяльності: від надання консультацій, до захисту у кримінальному
провадженні і представництва у цивільних, господарських та адміністративних
справах.
Консультування з питань застосування законодавства є однією із
найважливіших функцій адвокатури. Воно найчастіше полягає у роз’ясненні
чинного цивільного, сімейного, трудового, адміністративного і кримінального
законодавства. Чільне місце в цій роботі посідають поради з процесуальних
питань.
Ще одним важливим напрямком діяльності адвокатури є юридичне
обслуговування підприємств, установ, організацій, які не мають власних
юрисконсультів. Адвокат, що обслуговує підприємства, установи організації,
перевіряє законність видаваних ними наказів і інших рішень, бере участь в
укладенні ними договорів, веде претензійну роботу і справи в судах, дає
консультації з правових питань адміністративно–управлінському персоналу,
робітникам та службовцям, таким чином здійснюючи юридичний супровід їх
діяльності.
Функція захисту в кримінальному провадженні є однією з тих функцій,
яка найбільш повно відображає сутність адвокатури як правового інституту,
основною метою якого є захист порушених прав. Кримінальний процесуальний
закон передбачає забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
права на захист. І воно значною мірою реалізується адвокатами, яким для цього
надані досить широкі можливості. Зокрема, кримінальне процесуальне
законодавство передбачає сукупність прав, які має адвокат-захисник як у
судовому розгляді так і в процесі досудового розслідування.
Крім того досить важливою є функція здійснення представництва в судах
і інших державних органах по цивільних, господарських і адміністративних
справах; складання заяв, скарг і інших документів правового характеру.
Можна також виділити таку функцію адвокатури як участь адвокатів у
правовій освіті і роз’ясненні законодавства населенню, наприклад через засоби
масової інформації.
Виконуючи
свої
професійні
обов’язки,
адвокати
зобов’язані
застосовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів
громадян та юридичних осіб, не використовувати свої повноваження на шкоду
особам, в інтересах яких прийняли доручення, не відмовлятися від прийнятого
на
себе
захисту
підозрюваного,
обвинуваченого,
підсудного
та
не
розголошувати адвокатську таємницю.
Ефективність діяльності органів правосуддя, дотримання ними принципу
верховенства права, забезпечення прав і свобод людини є однією з ознак
демократизації суспільства і формування правової держави. Розбудова правової
держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини, без
забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного
інституту, яким є адвокатура. Адвокат немає повноважень спеціально
слідкувати за дотриманням прав і свобод людини, не може застосовувати
заходи примусу у разі їх порушення, але він є, по суті, специфічним способом
контролю за дотриманням законів у процесі здійснення правосуддя.
Історія адвокатури показує, що впродовж тривалого часу значення
адвокатури принижувалося, і адвокатура не могла знайти належного
законодавчого регулювання. Це відбувалось тому, що в силу специфіки
функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативності органам державної
влади, ставлення до неї змінювалося в різні періоди історії. Шлях становлення
української адвокатури був особливо складним, робилися різні пошуки кращих
форм і способів організації адвокатури і, як свідчить сучасний стан
законодавства про адвокатуру, вони досі не завершені.
Адвокатура – важливий iнструмент дiйсної демократiї. Яка ж соцiальна
сутнiсть адвокатури? Соцiальна сутнiсть явища – «... це його роль у задоволеннi
потреб, iнтересiв певного суб’єкта – суспiльства в цiлому чи якоїсь його
частини: народу, нацiї, прошарку, групи тощо. Iнакше кажучи, сутнiсть явища
соцiальної дiйсностi – це його значення для iснування й розвитку суб’єкта».
Адже за своєю природою адвокатура є самостiйного вигляду органiзацiєю
професiйних юристiв, яка виконує важливу суспiльну функцiю – захист прав i
законних iнтересiв громадян та органiзацiй. Громадський характер адвокатури
має прояв у тому, що, надаючи будь-я ку юридичну допомогу, адвокат вiдстоює
справедливiсть, порушене право. А це є невiд’ємним елементом, першоосновою
суспiльного устрою. Разом з цим дiяльнiсть адвокатури несе в собi й державний
характер, адже вона як елемент полiтичної системи виконує функцiю особливої
державної ваги – захищає права й законнi iнтереси громадян.
Важливим є визначення юридичної природи адвокатури. Визначення
юридичної (правової) природи будь-якого явища дає можливість встановити
його реальний зміст, місце в системі схожих правових явищ, тобто є воно
самостійним чи похідним, а також, який механізм слід застосувати для його
вдосконалення. Правова природа – це сукупність тих особливостей, які
відображають сутність конкретного явища і дають можливість відмежувати
його від схожих правових явищ.
Встановлення правової природи можна здійснювати починаючи від
дослідження походження явища і до аналізу того, що вкладається в його зміст
сьогодні. Проблема визначення правової природи адвокатури полягає в тому,
що на даний момент не існує чіткого розуміння поняття «адвокат», а отже, не
можливо зробити однозначного висновку про те, чи за своєю суттю адвокатура
це лише судове представництво чи також надання і інших видів правової
допомоги.
На даний момент існує декілька підходів до визначення поняття
«адвокат». Одні правознавці розділяють юристів, що надають правову
допомогу, на тих, хто працює на підприємствах, і власне адвокатів (юристів, що
пройшли стажування, склали іспит та одержали свідоцтво про право на
зайняття адвокатською діяльністю).
Інший підхід – це поділ юристів на тих, хто надає правову допомогу в
кримінальному процесі (саме їх називають адвокатами), і всіх інших юристів.
Ще юристів поділяють на тих, хто бере участь в судових справах
(адвокатів), і юрисконсультів (тих, хто надає юридичні консультації). Така
кількість підходів до розуміння поняття «адвокат» зумовлює необхідність
вивчення походження адвокатури для встановлення її правової природи.
Так, на перших етапах розвитку суспільства правових норм або взагалі не
існувало і всі суперечки вирішувалися на основі норм моралі, або норми права
були досить прості, а тому зрозумілі для всіх і кожного. Кожна особа могла
захистити себе самостійно. Та розвиток культури, виробничих відносин
обумовлює ускладнення правових норм. Поступово виникає потреба у людях,
що спеціально вивчають закони і можуть надавати юридичну підтримку
особам, яким така підтримка необхідна.
Історично
першим
стало
надання
допомоги
в
суді
шляхом
представництва інтересів сторін.
Судове представництво ніщо інше, як один із окремих видів інституту
цивільного права, що має назву представництво і полягає в тому, що одна особа
(представник)
здійснює
які–небудь
юридичні
дії
замість
іншої
(яку
представляє), причому всі наслідки діяльності першої покладаються на другу.
Існування цього інституту викликане потребою доручати в деяких випадках
виконання тієї чи іншої дії іншій особі.
Поняття про юридичну заміну становить основну, фундаментальну ідею
представництва.
Саме
передумовою
формування
адвокатури
стало
представництво як заміна однієї особи іншою. Але з розвитком економічного
життя і потреб суспільства ця основна ідея одержує більш широке практичне
застосування; представництво стає засобом для розширення сфери юридичної
діяльності особи. За допомогою представників особа може одночасно вчиняти
кілька юридичних дій в різних місцях.
Судове представництво – це така заміна в процесі сторони іншою особою,
при
якій
усі
наслідки
судової
діяльності
представника
виникають
безпосередньо у сторони. Основна мета цього інституту полягає в тому, щоб
звільнити сторону від особистої участі в суді, часто дуже незручної для
зайнятої людини, а іноді просто неможливої. Римське право зі звичайною
ясністю вказало цю мету. «Тому що, говориться в інституціях Юстиніана: та
обставина, що від чужого імені не дозволялось відповідати на суді, завдавала
чималу незручність, і люди почали позиватися через повірених. Адже і хвороба,
і вік, і, наприклад, подорож, і багато інших причин часто заважають їм вести
свої справи особисто». З цього випливає, що за своєю суттю судове
представництво не вимагало спеціально–юридичної освіти чи особливої
організації.
Зовсім в іншому становищі перебуває адвокатура. Її існування викликане
іншою життєвою потребою. З розвитком права і ускладненням законодавства
вже не кожна особа може сама себе захистити, і виникає необхідність отримати
юридичну підтримку чи правозаступництво від особи, яка займається цим
професійно. Таким чином, адвокатура у власному розумінні цього слова являє
собою правозаступництво, тобто, іншими словами, юридичну допомогу, що
надається правознавцями-фахівцями. Звідси цілком зрозуміло, що в той час як
судове представництво має на меті усунути незручність особистої явки сторін у
суд і, по своїй суті, не передбачає спеціальної підготовки, сутність адвокатури
полягає в наданні допомоги за рахунок спеціальних знань.
Але хоча адвокатура і судове представництво різнилися за своєю суттю,
проте вони мали одну спільну рису: як адвокати, так і представники мали
можливість діяти в суді. Така тотожність діяльності призвела до двох
результатів. З одного боку, судове представництво стало професійним заняттям
окремої категорії осіб, а отже, відбулося деяке змішування функцій адвокатів і
повірених (представників). Так, наприклад, французькі й англійські повірені
(avoues, solіcіtors) одержали з часом право виконувати у визначених випадках
обов’язки
адвокатів,
а
італійські
адвокати
–
займатися
судовим
представництвом.
З іншого боку, на практиці виникла потреба поєднати представництво із
правозаступництвом у руках певного кола осіб, надавши їм функції адвокатів.
Такий підхід призвів до того, що критерій професійності при розмежування
судових представників і інших адвокатів поступово втрачає своє значення.
Адвокат як професійний фахівець, який діє в суді, здійснює в свою чергу і
представництво інтересів особи, і таким чином надає професійну правову
допомогу. Однак основною особливістю представництва є можливість
представника діяти замість особи, яку він представляє. Це можливо, наприклад,
в цивільному процесі. У кримінальному процесі функція адвоката полягає не в
тому, щоб представляти інтереси особи замість неї, а тому, щоб діяти спільно з
підсудним з метою захистити його від обвинувачення. Так з’являється одна із
основних функцій адвокатури – функція захисту. Але в обох випадках
діяльність адвоката здійснюється в суді.
Отже, можна зробити висновок, що адвокатура за своєю правовою
природою є всякого роду професійна діяльність, що полягає у веденні у суді
чужих справ. А адвокат – це юрист, що виконав вимоги, які ставляться до
адвоката і надає правову допомогу в суді (не важливо, в якому).
В ст. 1 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
закріплено визначення поняття «адвокат» – це фізична особа, яка здійснює
адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Закон
України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». А ст. 6 зазначеного
Закону встановлює вимоги до певного кола осіб, які можуть набути статус
адвоката, а саме: повна вища юридична освіта, володіти державною мовою,
мати стаж роботи в галузі права не менше двох років, скласти кваліфікаційний
іспит, пройти стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), скласти
присягу адвоката України та отримати свідоцтво про право на заняття
адвокатською діяльністю.
Цей підхід не змінює розуміння правової природи адвокатури, а лише
підтверджує той факт, що особи, які наділені правом займатися адвокатською
діяльністю, не позбавлені права надавати інші види правової допомоги. Однак
більш правильним є вживання терміну «адвокат» в тих випадках, коли мова йде
про особу, яка має право займатися адвокатською діяльністю і діє в інтересах
іншої особи в суді.
У своїй професійній діяльності адвокат може представляти і захищати
права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах,
підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить
вирішення відповідних питань. В такому випадку цю особу слід називати,
наприклад, юрист–представник.
У випадку надання адвокатом юридичних консультацій як фізичним так і
юридичним особам він діє як юрисконсульт.
Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом
України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншими законодавчими
актами України і статутами адвокатських об’єднань. Стаття 4 вказанного
Закону визначає, що адвокатура України здійснює свою діяльність на
принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності
та уникнення конфлікту інтересів.
Принципи верховенства права. Згідно зі статтею 8 Конституції України
в нашій країні визнається і діє принцип верховенства права. Цим Основний
Закон створив належні умови ефективного захисту прав і свобод людини,
затвердив, що національне законодавство не повинно суперечити природним
правам людини, зокрема на життя, свободу, безпеку, власність, рівність тощо.
Верховенство права в діяльності адвокатів означає, що останні мають
надавати допомогу своїм клієнтам законним способом, домагатися додержання
саме тих прав людини та основних свобод, які визнані національним і
міжнародним правом, діяти вільно і наполегливо відповідно до закону. У своїй
професійній
діяльності
адвокат
зобов’язаний
дотримуватися
чинного
законодавства України, сприяти утвердженню та практичній реалізації
принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і
професійну майстерність для належного захисту і представництва прав і
законних інтересів громадян і юридичних осіб.
Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на
полегшення скоєння правопорушень, чи іншим чином умисно сприяти їх
скоєнню клієнтом чи іншими особами.
Адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів
і методів, які суперечать чинному законодавству, Правилам адвокатської етики.
Очевидно, що адвокат, захищаючи права та законні інтереси громадян,
виконуючи важливу соціальну функцію і допомагаючи державі у зміцненні
законності, сам повинен дотримуватися вимог закону.
Принципи верховенства права, законність в діяльності адвокатури в
Україні виражаються в тому, що адвокати, захищаючи права та законні
інтереси осіб, повинні використовувати не заборонені законодавчими актами
засоби та прийоми. Будь-яка діяльність адвоката не може суперечити
законодавству України та міжнародним нормам закону, прийнятим на Україні.
Адвокат також не може приймати завідомо незаконні доручення та
використовувати протизаконні засоби, навіть для захисту законних інтересів
своїх клієнтів.
Надзвичайно важливим принципом діяльності адвокатури є принцип
незалежності.
В ст. 5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
визначено, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб.
Незалежність, як ознака існування адвокатури, є наріжним каменем при
визначенні місця та ролі адвокатури в суспільстві. Адже, тільки незалежна
адвокатура може здійснювати ефективний захист прав та законних інтересів
людини в державі. Однак, незалежність адвокатури треба розуміти як
непідзвітність органам влади, місцевого самоврядування. Ні в якому разі не
можна говорити про незалежність адвокатури від вимог закону. Безсумнівно,
що адвокат є незалежним у виборі стратегії і тактики захисту прав та
представлення інтересів своїх довірителів. Тільки адвокат, погоджуючи із своїм
клієнтом, може визначати правову позицію по справі. Прокуратура та судові
органи не мають права втручатися в цей процес, тим більше, не може бути
адвокат притягнений до будь-якої відповідальності за обрану ним правову
позицію по справі.
Неоднаразово згадувалось положення про те, що рівень демократичності
суспільства визначається, в тому числі, і рівнем розвиненості та престижності
адвокатури в країні. Тож, демократія є безсумнівною ознакою адвокатури як
інститута притаманного громадянському суспільству. Крім того, внутрішня
організація адвокатури побудована на засадах демократії та самоуправління.
Адвокати вільні у виборі організаційних форм своєї діяльності, мають рівні
права та обов’язки, самостійно здійснюють керівництво професійними
об’єднаннями, спілками та асоціаціями.
В той же час, Міністерство юстиції України: забезпечує необхідне
фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката
у кримінальному провадженні за призначенням та при звільненні громадян від
оплати юридичної допомоги; узагальнює адміністративні дані про адвокатську
діяльність; сприяє проведенню заходів щодо підвищення професійного рівня
адвокатів. Місцеві органи державного управління у межах своєї компетенції
сприяють адвокатам та адвокатським об’єднанням у вирішенні соціальних
питань, надають їм в оренду придатні для роботи приміщення, встановлюють
пільги щодо орендної плати за використання приміщень тощо.
У Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського
Співтовариства, прийнятому делегацією дванадцяти країн-учасниць на
пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р., зафіксовано, що завдання,
які виконуються адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають його
абсолютної незалежності та відсутності будь-якого впливу на нього,
пов’язаного насамперед з його особистою зацікавленістю або тиском зовні.
Незалежне становище адвоката сприяє зміцненню в суспільстві довіри до
процедур правосуддя і неупередженості суддів. Таким чином, адвокату
необхідно уникати будь-яких утисків власної незалежності й не поступатися
принципами обов’язку заради інтересів клієнта, суду або інших осіб.
Завдання державних органів полягає в тому, щоб сприяти і забезпечити
належну роль адвокатів, яка має поважатися й гарантуватися урядами під час
розроблення національного законодавства та його застосування. Уряди мають
надати
адвокатам
можливість
виконувати
професійні
обов’язки
без
залякування і перешкод, а також можливість вільно переміщатися та
консультувати клієнта як у своїй країні, так і за кордоном. Уряди повинні
виключити загрозу застосування адміністративних, економічних та інших
санкцій за будь-які дії, до яких вдаються адвокати відповідно до професійних
обов’язків, стандартів й етичних норм. У разі загрози безпеці адвокатів у
зв’язку з виконанням професійного обов’язку, вони мають бути адекватно
захищені владою. Адвокати не можуть ідентифікуватися зі своїми клієнтами та
справами клієнтів у зв’язку з виконанням першими професійних обов’язків.
Суд чи адміністративний орган не повинен відмовляти у визнанні права
адвоката, що практикує, представляти інтереси свого клієнта, якщо цього
адвоката не було дискваліфіковано відповідно до національного законодавства
і практики його застосування. Компетентні представники влади зобов’язані
забезпечити
адвокату
можливість
своєчасно
отримувати
інформацію,
документи та матеріали справи (провадження), зокрема у кримінальному
процесі – не пізніше закінчення розслідування. Уряди мають визнавати й
додержувати конфіденційність комунікацій і консультацій між адвокатом та
клієнтом у рамках їх відносин, пов’язаних із виконанням адвокатом своїх
професійних обов’язків (Преамбула та п. 16 - 19, 21, 22 «Основних положень»).
Має бути забезпечений захист звичайної та електронної системи адвокатського
діловодства (досьє), а також захист від втручання в електронні засоби зв’язку й
інформаційні
системи,
що
використовуються
адвокатами
(п.
13
«а»
«Стандартів»).
Таким чином, складовою принципу незалежності адвокатів у процесі
виконання ними своїх функцій є державні гарантії адвокатської діяльності.
І, нарешті, принцип конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів
пронизує усю адвокатську діяльність. Окрема стаття (ст.22) Закону України
«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає найважливіші положення
інституту адвокатської таємниці. Адвокатською таємницею є будь-я ка
інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката,
особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також
питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про
надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до
адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад,
консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що
зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані
адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності. Інформація або
документи можуть втратити статус адвокатської таємниці за письмовою заявою
клієнта (особи, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової
допомоги з передбачених цим Законом підстав). При цьому інформація або
документи, що отримані від третіх осіб і містять відомості про них, можуть
поширюватися з урахуванням вимог законодавства з питань захисту
персональних даних. Обов’язок зберігати адвокатську таємницю поширюється
на адвоката, його помічника, стажиста та осіб, які перебувають у трудових
відносинах з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, а
також на особу, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття
адвокатською діяльністю. Адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання
зобов’язані забезпечити умови, що унеможливлюють доступ сторонніх осіб до
адвокатської таємниці або її розголошення. У разі пред’явлення клієнтом вимог
до адвоката у зв’язку з адвокатською діяльністю адвокат звільняється від
обов’язку збереження адвокатської таємниці в межах, необхідних для захисту
його прав та інтересів. У такому випадку суд, орган, що здійснює
дисциплінарне провадження стосовно адвоката, інші органи чи посадові особи,
які розглядають вимоги клієнта до адвоката або яким стало відомо про
пред’явлення таких вимог, зобов’язані вжити заходів для унеможливлення
доступу сторонніх осіб до адвокатської таємниці та її розголошення. Особи,
винні в доступі сторонніх осіб до адвокатської таємниці або її розголошенні,
несуть відповідальність згідно із законом.
2. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ:
ЗАКОНОДАВЧЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ПРАКТИКА, ЩО СКЛАЛАСЬ В
УКРАЇНІ
Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально,
відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії,
адвокатські фірми, контори та інші
адвокатські об’єднання, які діють
відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та
статутів адвокатських об’єднань.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність» адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є
самозайнятою особою. Він може відкривати рахунки в банках, мати печатку,
штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та
по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю.
Адвокатське бюро є юридичною особою, створеною одним адвокатом, і
діє на підставі статуту. Найменування адвокатського бюро повинно включати
прізвище адвоката, який його створив. Державна реєстрація адвокатського
бюро здійснюється у порядку, встановленому Законом України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», з урахуванням
особливостей, передбачених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність». Адвокатське бюро має самостійний баланс, може відкривати
рахунки у банках, мати печатку, штампи і бланки із своїм найменуванням. Про
створення, реорганізацію або ліквідацію адвокатського бюро адвокат, який
створив адвокатське бюро, протягом трьох днів з дня внесення відповідних
відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб –
підприємців письмово повідомляє відповідну раду адвокатів регіону. Стороною
договору про надання правової допомоги є адвокатське бюро. Адвокатське
бюро може залучати до виконання укладених бюро договорів про надання
правової допомоги інших адвокатів на договірних засадах. Адвокатське бюро
зобов’язане забезпечити дотримання професійних прав адвокатів та гарантій
адвокатської діяльності (ст. 14 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність»).
Стаття 15 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
зазначає, що адвокатське об’єднання є юридичною особою, створеною
шляхом об’єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі
статуту. Державна реєстрація адвокатського об’єднання здійснюється в
порядку,
встановленому
Законом
України
«Про
державну
реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», з урахуванням особливостей,
передбачених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Адвокатське об’єднання має самостійний баланс, може відкривати рахунки у
банках, мати печатку, штампи і бланки із своїм найменуванням. Про створення,
реорганізацію або ліквідацію адвокатського об’єднання, зміну складу його
учасників адвокатське об’єднання протягом трьох днів з дня внесення
відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та
фізичних осіб – підприємців письмово повідомляє відповідну раду адвокатів
регіону. Стороною договору про надання правової допомоги є адвокатське
об’єднання. Від імені адвокатського об’єднання договір про надання правової
допомоги підписується учасником адвокатського об’єднання, уповноваженим
на це довіреністю або статутом адвокатського об’єднання. Адвокатське
об’єднання може залучати до виконання укладених об’єднанням договорів про
надання
правової
допомоги
інших
адвокатів
на
договірних
засадах.
Адвокатське об’єднання зобов’язане забезпечити дотримання професійних прав
адвокатів та гарантій адвокатської діяльності.
Адвокати та адвокатські об’єднання можуть створювати регіональні,
загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації. Спілки та асоціації
адвокатів представляють інтереси адвокатів у державних органах і об’єднаннях
громадян, захищають соціальні та професійні права адвокатів, здійснюють
методичну і видавничу роботу, сприяють підвищенню професійного рівня
адвокатів, можуть створювати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх
статутів.
Адвокатські
самоврядування,
об’єднання
колегіальності
діють
та
на
гласності.
засадах
Реєстрація
добровільності,
адвокатських
об’єднань провадиться у Міністерстві юстиції України. Згідно Положення про
порядок реєстрації адвокатських об»днань, затвердженного Постановою
Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. №302, для реєстрації
адвокатського об’єднання до Мінюсту подаються: 1) заява, підписана
уповноваженим
представником
об’єднання;
2)
статут
адвокатського
об’єднання; 3) установчий договір чи протокол зборів адвокатів про створення
адвокатського об’єднання; 4) дані про кількісний склад адвокатського
об’єднання, наявність у його членів свідоцтв про право на заняття
адвокатською діяльністю; 5) документ про внесення плати за реєстрацію. Заява
про реєстрацію адвокатського об’єднання розглядається у місячний термін від
дня надходження всіх необхідних документів. У разі реєстрації адвокатського
об’єднання йому видається свідоцтво про реєстрацію. Зареєстрованому
адвокатському об’єднанню присвоюється відповідний номер, що вноситься до
Реєстру адвокатських об’єднань.
Адвокатські об’єднання письмово повідомляють місцеві органи влади
про свою реєстрацію, а адвокати – про одержання свідоцтва про право
займатися
адвокатською
діяльністю.
Порядок
утворення,
діяльності,
реорганізації та ліквідації адвокатських об’єднань, структура, штати, функції,
порядок витрачання коштів, права та обов’язки керівних органів, порядок їх
обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом
відповідного об’єднання.
3. ВИДИ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙ
ПРАКТИЦІ
Стаття 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
визначає такі види адвокатської діяльності:
1) надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових
питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового
характеру;
3)
захист
прав,
свобод
і
законних
інтересів
підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої
передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного
характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному
провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній
державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної
відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;
4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;
5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про
адміністративне правопорушення, прав і обов’язків потерпілого, цивільного
позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;
6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час
здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного
судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та
юридичними особами;
7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів
державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних
судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав,
статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних
організацій або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України;
8) надання правової допомоги під час виконання та відбування
кримінальних покарань.
Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не
заборонені законом.
4.
ЗУПИНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА НА ЗАНЯТТЯ
АДВОКАТСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
Відповідно до ст. 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність» право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється у разі:
- подання адвокатом заяви про зупинення адвокатської діяльності;
- набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно
адвоката за вчинення злочину, крім випадку, передбаченого пунктом 6
частини першої статті 32 вказаного Закону;
- накладення на адвоката дисциплінарного стягнення у вигляді
зупинення права на заняття адвокатською діяльністю;
- визнання адвоката за рішенням суду недієздатним або обмежено
дієздатним.
Накладення на адвоката дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення
права на заняття адвокатською діяльністю може застосовуватися виключно у
разі:
- повторного протягом року вчинення дисциплінарного проступку;
- порушення адвокатом вимог щодо несумісності;
- систематичного або грубого одноразового порушення правил
адвокатської етики.
Право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється:
- з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, – з
дня подання раді адвокатів регіону за адресою робочого місця адвоката
відповідної заяви адвоката;
- з підстав, передбачених пунктами 2 і 4 частини першої цієї статті, –
з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду;
- з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої цієї статті, – з
дня
прийняття
кваліфікаційно-дисциплінарною
комісією
адвокатури
комісії
адвокатури,
відповідного рішення.
Копія
рішення
кваліфікаційно-дисциплінарної
передбаченого пунктом 3 цієї частини, у триденний строк з дня його прийняття
надсилається адвокату та відповідній раді адвокатів регіону. Рішення
кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури про зупинення права на
заняття адвокатською діяльністю може бути оскаржено протягом тридцяти днів
з дня його прийняття до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії
адвокатури або до суду. Оскарження такого рішення не зупиняє його дії.
Право на заняття адвокатською діяльністю поновлюється у разі:
-
зупинення права з підстави, передбаченої пунктом 1 частини
першої цієї статті, – з дня, наступного за днем отримання радою адвокатів
регіону заяви адвоката про поновлення права на заняття адвокатською
діяльністю;
-
зупинення права з підстави, передбаченої пунктом 2 частини
першої цієї статті, – з дня, наступного за днем отримання радою адвокатів
регіону підтвердження про погашення або зняття в установленому законом
порядку судимості;
-
зупинення права з підстави, передбаченої пунктом 3 частини
першої цієї статті, – з дня закінчення строку, на який згідно з рішенням
кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури було зупинено право на
заняття адвокатською діяльністю;
-
зупинення права з підстави, передбаченої пунктом 4 частини
першої цієї статті, – з дня, наступного за днем отримання радою адвокатів
регіону відповідного рішення суду.
У разі зупинення права на заняття адвокатською діяльністю з підстави,
передбаченої пунктом 3 частини першої цієї статті, таке право також
поновлюється з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду або з
дня прийняття відповідного рішення Вищою кваліфікаційно-дисциплінарною
комісією адвокатури.
Протягом строку зупинення права на заняття адвокатською діяльністю
адвокат не має права її здійснювати. Такий адвокат також не може брати участь
у роботі органів адвокатського самоврядування, крім випадків, коли таке право
зупинено у зв’язку з призначенням особи на посаду до органу державної влади
з’їздом адвокатів України.
5. ЗДІЙСНЕННЯ В УКРАЇНІ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
АДВОКАТОМ ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ. ОСОБЛИВОСТІ СТАТУСУ
АДВОКАТА ІНОЗЕМНОЇ ДЕРЖАВИ
У сучасній науковій літературі порушується питання щодо скасування вимог
закону про обов’язковість для адвоката громадянства України.
Останнім часом значно збільшився рух людських мас, капіталів, товарів та
послуг за межі національних кордонів. Активізація транскордонної діяльності і
нові завдання, які постають у зв’язку з цим перед адвокатурою, обговорювались
Радою IBA – Міжнародної асоціації адвокатів (найбільш репрезентативної
міжнародної адвокатської організації, що об’єднує 164 адвокатські асоціації та
юридичні товариства з усього світу), у Відні 6 червня 1998 р. У результаті було
прийнято документи, в яких дано рекомендації стосовно загальних принципів
діяльності іноземних адвокатів та її регулювання. Так, Рада IBA визнала, що
адвокатська практика в кожній країні під впливом правової системи, історичних
факторів і рівня економічного розвитку може відрізнятися. Водночас є
принципи, які загальні для діяльності всіх адвокатів і не суперечать
розбіжностям між ними. Рада IBA рекомендувала регулювати практику
іноземних адвокатів, враховуючи це, шляхом повного й обмеженого
ліцензування. При цьому під повним ліцензуванням розуміється надання
іноземним адвокатам права надавати всі види юридичних послуг шляхом
складання іспиту або іншим способом; під обмеженим ліцензуванням – надання
іноземним адвокатам права надавати юридичні послуги за правом їх власних
країн без складання іспиту чи вступу до місцевої організації адвокатів. При
цьому Рада IBA вказала, що іноземний адвокат може допускатися до практики
в тому випадку, якщо він допущений до адвокатської практики у країні своєї
юрисдикції, задовольняє мінімальні розумні вимоги до практики, має добру
репутацію, дотримується кодексу етики і всіх інших правил, що застосовуються
до адвокатів у країні іноземної юрисдикції. Рада IBA визнала, що місцева влада
може заборонити іноземним адвокатам виступати в судах чи інших органах або
вимагати від них інформувати громадськість про свій статус, якщо це
необхідно для захисту суспільства
В. п. 4 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
зазначено, що адвокат іноземної держави здійснює адвокатську діяльність на
території України відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено
міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною
Радою України.
Відповідно до ст. 59 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність» адвокат іноземної держави може здійснювати адвокатську
діяльність в Україні з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Адвокат іноземної держави, який має намір здійснювати адвокатську
діяльність на території України, звертається до кваліфікаційно-дисциплінарної
комісії адвокатури за місцем свого проживання чи перебування в Україні із
заявою про його включення до Єдиного реєстру адвокатів України. До заяви
додаються документи, що підтверджують право такого адвоката на заняття
адвокатською діяльністю у відповідній іноземній державі. Перелік таких
документів затверджується Радою адвокатів України.
Кваліфікаційна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
розглядає заяву та подані адвокатом документи протягом десяти днів з дня їх
надходження та за відсутності підстав, передбачених частиною четвертою цієї
статті, приймає рішення про включення такого адвоката до Єдиного реєстру
адвокатів України, про що протягом трьох днів письмово повідомляє адвоката
іноземної держави та відповідну раду адвокатів регіону. Рада адвокатів регіону
забезпечує внесення відомостей про такого адвоката до Єдиного реєстру
адвокатів України.
Підставами для відмови у включенні адвоката іноземної держави до
Єдиного реєстру адвокатів України є:
1) наявність рішення відповідної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії
адвокатури про виключення такого адвоката з Єдиного реєстру адвокатів
України – протягом двох років з дня прийняття такого рішення;
2) наявність рішення відповідної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії
адвокатури про припинення права на заняття адвокатською діяльністю як
адвоката України – протягом двох років з дня прийняття такого рішення;
3) неподання документів, передбачених частиною другою статті 59
Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», або їх
невідповідність установленим вимогам.
Рішення про відмову у включенні адвоката іноземної держави до Єдиного
реєстру адвокатів України протягом трьох днів з дня його прийняття
надсилається адвокату та може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня
його отримання до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
або до суду.
При здійсненні адвокатом іноземної держави адвокатської діяльності на
території України на нього поширюються професійні права і обов’язки
адвоката, гарантії адвокатської діяльності та організаційні форми адвокатської
діяльності, визначені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність».
Відповідальність адвоката іноземної держави.
У разі вчинення адвокатом іноземної держави, включеним до Єдиного
реєстру адвокатів України, дисциплінарного проступку він несе дисциплінарну
відповідальність у порядку, передбаченому Законом України «Про адвокатуру
та адвокатську діяльність» для адвокатів України. Але слід зауважити, що до
адвоката іноземної держави, який включений до Єдиного реєстру адвокатів
України, можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення виключно у вигляді
попередження або виключення з Єдиного реєстру адвокатів України.
Про накладення на адвоката іноземної держави дисциплінарного
стягнення
кваліфікаційно-дисциплінарна
комісія
адвокатури
повідомляє
відповідний орган державної влади або орган адвокатського самоврядування
іноземної держави, в якій адвокат отримав статус адвоката або набув право на
заняття адвокатською діяльністю.
Адвокат іноземної держави може звертатися до органів адвокатського
самоврядування за захистом своїх професійних прав та обов’язків, брати участь
у
навчально–методичних
дисциплінарними
заходах,
комісіями
що
адвокатури,
проводяться
Вищою
кваліфікаційнокваліфікаційно-
дисциплінарною комісією адвокатури, радами адвокатів регіонів, Радою
адвокатів України та Національною асоціацією адвокатів України.
6. ПОНЯТТЯ ПРАВОВИХ ГАРАНТІЙ АДВОКАТСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ
Існування iнституту адвокатури є гарантiєю забезпечення конституцiйних
прав та свобод громадян, але ж і сама дiяльнiсть адвокатiв потребує логiчно
виваженої та практично налагодженої системи правових гарантiй. Необхiдно
створити цiлiсну, злагоджену систему гарантiй адвокатської дiяльностi, яка
давала б можливiсть адвокатурі у повному обсязi, спираючись на закон,
здiйснювати її почесний обов’язок по захисту прав громадян.
З позицiй демократизацiї суспiльства, розбудови правової держави в
Українi очевидним є той факт, що без подальшого реформування адвокатури,
поглиблення її самостiйностi, незалежностi, розширення прав та обов’язкiв
адвокатiв, створення необхiдних умов для забезпечення доступностi та
високого професiйного рiвня юридичної допомоги кожній юридичній чи
фізичній особі неможливе належне функцiонування всiєї правової системи,
здiйснення в повному обсязi конституцiйних гарантiй прав громадян.
Соцiальна суть правових гарантій адвокатської діяльності полягає в
юридичному забезпеченнi прав i обов’язкiв адвокатiв, це цiлiсна система
юридико-соцiальних заходiв рiзної функцiональної спрямованостi, що має
здатнiсть запровадження у практику соцiальних вiдносин нормативних
установлень законодавця. Вивчення сутi гарантiй, таким чином, не може бути
вичерпано аналiзом реалiзацiї окремих забезпечувальних iнструментiв, що
використовуються в тих чи iнших окремих ситуацiях правозастосування.
Гарантування прав i обов’язкiв адвокатiв за своєю юридико-соцiальною суттю є
якiсно своєрiдним процесом регулювання суспiльних вiдносин i цей процес
регулювання не можна звести до реалiзацiї тих чи iнших правових iнститутiв.
Щоб визначитись iз поняттям правових гарантiй адвокатської дiяльностi,
треба виділити предмет i характернi ознаки цих гарантiй. Як нам уявляється,
те чи iнше правове явище може бути названим як гарантiя лише в тому разi,
якщо йому присутнiй цiлий ряд ознак:
– полiтична значимiсть. Процесуальнi гарантiї дiяльностi адвоката
являють собою не лише юридичне, але й полiтичне явище; вони служать
показником рiвня законностi й дотримання прав людини, свого роду
iндикатором, за яким можна визначати рiвень демократiї в країнi;
– загальний (а не локальний) характер. Питання про iснування гарантiй
повинно вирiшуватись безвiдносно до конкретних обставин конкретної справи,
незалежно вiд того, були чи не були допущенi якiсь порушення прав адвокатiв,
були чи не були пущенi в хiд засоби, покликанi забезпечити правовий статус
адвоката;
– вираженiсть у правi. Гарантiя повинна бути закрiпленою в однiй нормi
або в рядi норм національного законодавства;
– спрямованiсть на досягнення одного з наступних завдань: а)
забезпечення здiйснення якогось iнтересу; б) захист iнтересу вiд посягань на
нього; в) сприяння лiквiдацiї посягань та їх негативних наслiдкiв;
– наявнiсть чiтко визначеного предмета i ясно вираженої спрямованостi
впливу. Iнакше кажучи, нема «просто» гарантiй, можуть бути лише гарантiї
певного iнтересу. Маючи певний предмет впливу, гарантiї не повиннi
пiдмiнювати одна одну.
Розкрити предмет правових гарантiй дiяльностi адвоката – означає
з’ясувати, що пiдлягає захисту з допомогою названих гарантiй. Предмет
подiбних гарантiй, таким чином, визначає наперед у значнiй мiрi сам змiст цих
гарантiй. Усе це свiдчить про важливiсть поставленого питання.
Предмет
правових
гарантiй
адвокатської
дiяльностi
складають:
рiзноманiтнi за своєю суттю процесуальнi права і обов’язки адвокатiв, що
визначаються законом; обов’язки державних органів, юридичних та фізичних
осіб щодо адвокатської діяльності. Висновок про те, що процесуальнi права
адвокатiв входять до предмету розглядуваних гарантiй, заснований на законi. З
цього випливає, що забезпечення прав адвокатiв (що складають предмет
розглядуваних гарантiй) включає забезпечення можливостi їх фактичного
використання.
Однак, як свiдчить практика, можливiсть використання адвокатами своїх
прав забезпечується в повнiй мiрi ще далеко не в усiх випадках. Допускаються
й брутальнi порушення цих прав. Для усунення цього важливо (у числi iнших
заходiв), використовуючи апеляційну та касацiйну практику, посилити увагу
слiдчих, прокурорiв, суду до того, що закон покладає на них обов’язок
забезпечувати
можливiсть
здiйснення
адвокатами
кожного
їхнього
процесуального права, а також безперешкодне виконання ними своїх
обов’язкiв.
Забезпечення фактичної можливостi використання процесуального права
аж нiяк не означає, що належить сприяти в досягненнi будь-якої мети, тим
бiльше, якщо, в порушення закону, для цього застосовуються незаконнi засоби.
Захисту iнтересiв правосуддя, а також iнтересiв громадян вiд можливого
зловживання адвокатами своїми правами служить, наприклад:
а) характер багатьох процесуальних прав адвокатiв (наприклад, адвокат
має право заявити клопотання, вiдвід, але вирiшувати, чи треба їх
задовольнити, будуть вiдповiдно слiдчий, прокурор, суд);
б) покладення на адвоката обов’язку вказувати мотиви реалiзацiї певних
прав (адвокат повинен мотивувати заявленi клопотання та вiдвід);
в) визначення законом строку користування вiдповiдним правом
(наприклад, на оскарження вироку, рішення, постанови суду, що не набрали
чинностi);
г) виключнiсть повноваження слiдчого, прокурора, суду виносити (в
межах
компетенцiї)
постанови,
ухвали,
рішення,
вирок.
Це
може
використовуватись для регулювання дiяльностi адвокатiв таким чином, щоб
вона не перешкоджала вирiшенню завдань судочинства й не обмежувала права
та iнтереси iнших осiб, що беруть участь у процесi.
Як бачимо, iснує достатньо засобiв запобiгання зловживанню адвокатами
своїми правами. Чи так добре стоїть справа iз забезпеченням прав i обов’язкiв
самих адвокатiв? Чи є вони захищеними в тiй же мiрi, що й права та iнтереси
iнших осiб? Одне можна сказати певно: для захисту правосуддя вiд зловживань
адвокатами своїми правами можуть допускатись лише такi заходи, якi не
пiдривають реального значення цих прав. Важливим є також чiтке визначення
законом як процесуальних прав i обов’язкiв адвокатiв, так i обов’язкiв осiб,
особливо посадових, дiяльнiсть яких тiсно переплiтається з адвокатською
дiяльнiстю, так само як i можливо бiльш повне й конкретне визначення законом
пiдстав, за наявностi яких адвокату може бути вiдмовлено (чи, навпаки, не
може бути вiдмовлено) у здiйсненнi його прав.
Названi права є забезпеченими тим надiйнiше, чим меншим є елемент
власного розсуду слiдчого, прокурора, державного посадовця, суду в оцiнцi
того, чи знаходяться дiї адвоката в межах, визначених законом. Критерiєм у
вирiшеннi ними питання, чи використовується процесуальне право в його
дiйсних межах, є закон, його вказiвки. Чим бiльш вони чiткi й повнi, чим бiльш
послiдовно в них реалiзується iдея забезпечення прав i законних iнтересiв
громадян, що беруть участь у процесi, тим бiльш надiйно є захищеними їх
процесуальнi права та iнтереси. Визначаючи наперед позицiю слiдчого,
прокурора, суду при вирiшеннi ними вiдповiдних питань такi вказiвки можуть
захищати адвокатiв вiд порушення їхніх прав.
Згiдно ж із загальним правилом, адвокат дiє в межах свого права, якщо
вiн використовує засоби захисту, передбаченi законом. У разi дотримання
адвокатом норм, що визначають законнiсть застосованих ним засобiв реалiзацiї
своїх прав i виконання своїх обов’язкiв, до нього не можуть бути застосованi
заходи будь-якого впливу чи тиску. Саме про це й iде мова в «Основних
положеннях про роль адвокатiв»: «Уряди забезпечують те, щоб юристи: а)
могли виконувати всi свої професiйнi обов’язки в обстановцi, вiльнiй вiд
погроз, перешкод, залякування чи невиправданого втручання... б) не зазнавали
судового переслiдування й судових, адмiнiстративних, економiчних або iнших
санкцiй за будь-я кi дiї, скоєнi у вiдповiдностi з визнаними професiйними
обов’язками, нормами та етикою, а також погроз такого переслiдування й
санкцiй». Дiяльнiсть адвокатiв має публічно-правовий характер. Глибокою
помилкою було б уявлення про права адвоката як про засоби, необхiднi лише
йому самому. Права адвокатiв є необхiдними також усьому суспiльству в
цiлому, бо вони сприяють повнотi, всебiчностi, об’єктивностi судочинства,
встановленню iстини, досягненню на цiй основi успiху в охороні прав і свобод
людини.
Таким чином, пiд правовими гарантiями адвокатської дiяльностi
належить розумiти правовi засоби, якi закрiплені в нормах права і мають
предметом свого впливу права та обов’язки адвоката, забезпечують їх
реалiзацiю, захист i вiдновлення в разi порушення. На наш погляд, ці ознаки
мають права та обов’язки адвокатiв, процесуальна форма здійснення
адвокатської діяльності, правові санкцiї, що можуть бути застосовані як до
самих адвокатів, так і до інших суб»єктів реалізації гарантій адвокатської
діяльності.
Поняття структури правових гарантiй дiяльностi адвокатiв розкриває
внутрiшнiй статичний аспект цього iнституту. Воно дозволяє побачити виходи,
якi не є шляхами гарантуючого впливу, виявити канали «зчеплення» подiбних
гарантiй з iншими правовими явищами, проаналiзувати їх взаємодiю.
Структуру подiбних гарантiй необхiдно вiдрiзняти вiд системи правових
гарантiй адвокатської дiяльностi, бо остання вiдображає видову рiзноманiтнiсть
гарантуючих засобiв, що вживаються у правовому регулюваннi адвокатської
дiяльностi.
Як вже зазначалось вище, ознакам, притаманним правовим гарантiям
адвокатської дiяльностi, вiдповiдають права i обов’язки самих адвокатiв,
процесуальна форма здiйснення адвокатами своїх прав i обов’язкiв, i правові
санкцiї, що вживаються в разi порушення прав адвокатiв або невиконання
адвокатами своїх обов’язкiв.
Таким чином, ми бачимо, що вищеперелiченi елементи структури
правових гарантiй адвокатської дiяльностi кожний окремо i у своїй сукупностi
гарантують дотримання прав i виконання обов’язкiв адвокатiв у їх дiяльностi.
Переходячи до питання про систему правових гарантiй дiяльностi
адвокатiв, треба вiдзначити, що ця система складається з двох видiв правових
гарантiй: гарантiй-умов i гарантiй-засобiв.
1. Правовi гарантiї-умови – це гарантiї адвокатської дiяльностi, якi
безпосередньо своїм iснуванням зумовлюють можливiсть їх здiйснення. Як ми
з’ясували ранiше, цiй ознацi вiдповiдають складовi елементи структури
правових гарантiй адвокатської дiяльностi, якi вже з самої своєї природи є
гарантiями прав i обов’язкiв адвокатiв. Тобто, правовi гарантiї-умови – це права
i обов’язки адвокатiв, процесуальна форма здiйснення адвокатами своїх прав i
обов’язкiв, i правові санкцiї, що вживаються в разi порушення прав адвокатiв
або невиконання адвокатами своїх обов’язкiв.
2. Правовi гарантiї-засоби – це гарантiї адвокатської дiяльностi, якi
складають i визначають механiзм реалiзацiї, процес здiйснення правових
гарантiй-умов. Складовими ж елементами подiбного механiзму реалiзацiї
правових гарантiй адвокатської дiяльностi виступають: а) правова форма
закрiплення цих гарантiй. Ця форма дозволяє мовою законiв, інших
нормативних актiв виразити права адвокатiв, їх обов’язки, визначити
процесуальну форму здійснення адвокатами своїх прав та обов»язків, вказати
необхiднi
правові
санкцiї;
б) дiяльнiсть
суб’єктів
реалізації
гарантій
адвокатської діяльності, в ходi якої здiйснюються права адвокатiв, виконуються
ними їх обов’язки, запроваджуються в життя норми, що визначають порядок
здійснення адвокатської діяльності, вживаються рiзнi правові санкцiї; в)
суб’єкти реалiзацiї правових гарантiй дiяльностi адвокатiв, тобто юридичнi та
фiзичнi особи, які у той чи iнший спосiб є пов»язаними із адвокатською
діяльністю.
Розглядаючи питання про правовi гарантiї адвокатської дiяльностi, все ж
таки хотiлося б згадати i той факт, що крiм спецiальних, правових гарантiй
дiяльностi адвокатiв iснують фактори загального характеру, якi своїм
iснуванням справляють певний вплив на гарантованiсть правового статусу
адвоката. До таких загальних гарантiй вiдносяться соцiально-економiчнi,
полiтичнi та iдеологiчнi умови життя суспiльства. I юридичнi, i загальнi гарантiї
знаходяться у нерозривнiй єдностi.
У Римi, який вважається класичною країною адвокатури, початкове
судове представництво було вiдбиттям аристократичного устрою держави:
багатi та знатнi громадяни-патрони подавали судову допомогу своїм
пiдвладним клiєнтам. Лише подальший розвиток привiв до падiння цiєї
монополiї судового захисту, i в республiканськiм Римi розвилася поступово
адвокатура як вiльна професiя, доступна кожному громадяниновi.
У
феодальнiй
Францiї,
наприклад,
Францiї
часiв
«Великого
кримiнального ордонансу» (1670 р.), коли в повному розквiтi знаходилося
розшукове, таємне провадження кримiнальних справ про злочини, скоєні проти
Бога й короля, представництво при суворо особистому характерi процесу не
допускалось. У кримiнальних справах цього правила дотримувалися навiть
тодi, коли в цивільному процесi широко допускалась участь представникiв.
В буржуазнiй же Англiї участь захисника у кримiнальних справах була
допущена в разi обвинувачення в державнiй зрадi лише в 1695 роцi. Потiм
судова практика поступово поширила це право обвинуваченого на iншi
кримiнальнi справи, але узаконене воно було лише в 1836 р.
Особливо загострилась боротьба за допущення захисника на досудове
слiдство в 90–х рр. ХІХ ст. як частина загальної боротьби за демократичнi
права громадян. Свiтової слави набула справа безвинно засудженого
вiйськовим судом у Франції капiтана Дрейфуса. У розпалi цього руху було,
нарештi, прийнято у Франції закон про допущення захисника до участi у
досудовому слiдствi. Згiдно з законом від 8 грудня 1897 р. захисник міг бути
допущений пiсля першого допиту обвинуваченого. Однак участь його у
досудовому слiдствi була досить обмеженою. Вiн міг бути присутнiм лише пiд
час тих дiй слiдства, в яких брав участь обвинувачений, тобто пiд час допиту
обвинуваченого та очної ставки його з iншими учасниками процесу. Про
призначення кожної такої слідчої дiї захисника повинен був сповiстити слiдчий
суддя не пiзнiше, нiж за 24 години, i захисник міг ознайомитись до початку
вказаної дiї з матерiалами справи. Без дозволу слiдчого суддi захисник не мав
права ставити запитання учасникам названих слідчих дiй. Вiн міг отримувати
особистi побачення зi своїм пiдзахисним для консультацiй та складати вiд його
iменi заяви та скарги на дiї слiдчого суддi. Захисниковi також повиннi були
повiдомлятись найважливiшi постанови слiдчого суддi з питання про змiну
запобіжного заходу, закiнчення слiдства тощо. Таким чином, допущення
захисника до участi в досудовому слiдствi не перетворило цiєї стадiї процесу у
змагальну. Воно встановило лише можливiсть контролю з боку захисника за
дотриманням слiдчим суддєю гарантованих законом прав обвинуваченого.
Як показав досвiд, прийняття закону 1897 року не зробило скiльки–
небудь помiтного впливу на посилення реальних гарантiй прав обвинуваченого
в цiй стадiї процесу. Автор спецiальної роботи про долю процесуальних
гарантiй особистої свободи у Францiї М.М. Полянський пiдвiв пiдсумки
висловлюванням французьких теоретикiв i практикiв iз цього питання. Скоро
суддi й адвокати прийшли до мовчазної згоди, що забезпечувала «найповнiшу
гармонiю» у їх вiдносинах. Слiдчi суддi виконували формальнiсть призначення
захисникiв, а захисники ставились до своїх обов’язкiв досить недбало. Iнодi
самi суддi пiдказували адвокатам тi чи iншi зауваження, якi тi могли б зробити.
Це викликало недовiру в обвинувачених, якi схильнi були в таких випадках
бачити в адвокатi спiльника суддi, що мучив їх допитом. Тому вже скоро
почались масовi вiдмови обвинувачених вiд захисникiв на досудовому слiдствi.
Деякi критики закону від 8 грудня 1897 року стверджували навiть, що він,
продиктований нiбито «найчистiшими демократичними iдеями», «повинен,
очевидно, служити тiльки багатiям та спритникам».
Наводячи подiбнi висловлювання про закон, прийнятий у кiнцi XIX
сторiччя, хотiлося б переслiдувати суто iсторичний iнтерес. Але й тепер, на
початку XXІ сторiччя, на жаль, для правового становища адвоката в нашiй
країнi цi висловлювання є, як i ранiш, актуальними, мабуть, як нiколи.
Таким чином, ми бачимо, що на гарантованiсть адвокатської дiяльностi
неабиякий вплив роблять не лише юридичнi, але й полiтичнi умови iснування
адвокатури в суспiльствi. Справедливим здається зроблене в цьому зв’язку
зауваження О.М. Яковлєва: «Скажи менi, яким є правосуддя в цiй країнi, i я
скажу, яким є її полiтичний режим».
Розглядаючи
ж
питання
безпосередньо
про
юридичнi
гарантiї
адвокатської дiяльностi, ми також можемо дійти висновку про те, що
можливою є їх класифiкацiя за рiзними підставами. Вказанi гарантiї можна
класифiкувати:
1)
за
цiлеспрямованiстю:
превентивнi,
припиняючi,
вiдновлювальні, каральнi; 2) за суб’єктами виконання гарантiй: парламентськi,
президентськi, судовi, прокурорськi, слідчі, посадові, адвокатськi; 3) за
онтологiчним
статусом
у правовiй
системi:
нормативно-документальнi,
iндивiдуально-документальнi, дiяльнiснi; 4) за видами правових норм, якi
забезпечують подiбнi гарантiї: конституцiйнi, процесуальнi, матерiальнi.
Можуть
iснувати
i
мiжнародно-правовi
гарантiї
дiяльностi
адвокатiв.
Наприклад, «Основнi принципи щодо ролi адвокатiв», у яких закрiпленi
гарантiї адвокатської дiяльностi i виконання яких є обов’язковим для всiх країнчленiв ООН.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа