close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Пам'яті моїх рідних
ДОРОГА
*****************
-1–
Усе в цьому світі вибудуване якось так, що всякий початок є також і
кінцем, а той у свою чергу зародком початку і знову завершенням самого
себе. Одне руйнується, інше народжується і велично постає на місці
віджилого, живиться його соками, квітне і плодоносить, щоб врешті,
виконавши свою місію, здійснити наступний цикл смерті і воскресіння в
новій іпостасі. І не можна цього зупинити, і не можна нічого змінити в раз
і назавжди заведеному механізмі Великого Буття...
Отож, зупинися, дорогий мій друже, зупинися і більше нікуди не
поспішай, бо немає вже куди нам з тобою поспішати. Довгий та непростий
шлях залишився позаду, заплутані на ньому наші сліди. І на яких терезах
нині зважувати придбане і бездумно розгублене нами в ході оцього
поступу? Чи хтось із нас задумувався хоч би єдиний раз над цим у
немилосердній круговерті поспіху і прагнень?
Ще ж зовсім недавно ми робили перші пругкі кроки по розгонистій
та прямій дорозі, яка стелилася перед нами теплим рожевим туманом, а
вже прийшла пора сходити на узбіччя, вдосталь натоптавшись на її крутих
схилах та підйомах, пропускаючи вперед інших, молодих, кому вона
видається все такою ж, як раніше видавалася нам.
Тепер уже з висоти своїх висріблених часом та думами літ з тихим
та мудрим усміхом дивимося ми їм услід, хитаючи головами, і згадуючи
себе, колишніх. Хіба не такими були й ми, хіба іншими? Адже й наші юні
серця вихлюпували через вінця романтичну накип і палке та непереборне
бажання здійснювати щось величне, значуще, щоб і про нас почула вся
неозора країна, весь безкінечний світ!
То ж ми у своїй нестримній уяві кидалися, як Олександр Матросов,
на фашистський дзот у підмосковних закривавлених снігах, закриваючи
розхристаними грудьми розпечене дуло ворожого кулемета, і в солодких
муках самопожертви помирали. Це ми, і тільки ми стояли на смерть поряд
із незламною Гулею Корольовою на висоті 06 і знали, що за нами
Сталінград. І хто ж, якщо не ми, були полярними льотчиками, і разом з
легендарним Водоп'яновим знімали з крижини потерпілих на „Челюскіні",
здійснювали героїчний трансарктичний переліт на знаменитому Н – 209 у
складі команди Сигізмунда Леваневського. Ми були скрізь, де творився
подвиг. Нам так хотілося, щоб і на нашу долю випали великі
випробування, щоб і ми були попереду всіх, творили незвичайне!
А поряд тихою ходою брело буденне, сіре життя, і не було в ньому
навіть натяку не те що на героїчне, а навіть на щось хоч трішки особливе,
помітне. І кожен з нас тоді мав глибоке і непохитне переконання, що
величне і незвичайне десь отам, за далеким небокраєм, в якомусь
втаємниченому і недоступному житті, де творять інші, особливі люди, не
схожі на нас, які думають і відчувають по-іншому, не так, як ми.
Це не тут, звичайно ж не тут, і не нами, і не нашими рідними та
знайомими здійснюються великі звершення, пишеться справжня історія.
Усе це уділ великих і обраних, усе це в іншому, якомусь неземному
вимірі, особливому житті.
Скільки ж треба було пройти і випробувати, випити кислого і
гіркого на віку, щоб нарешті уважно та пильно роздивитися навколо себе,
і може вперше відкрити те, що завжди було на видноті, але не блищало
золотом, не манило до себе. Та від того не ставало менш значущим і
дорогоцінним. Воно пустило свої могутні корені у глибину сторіч,
проросло не зігнутими ніякими лихоліттями гілками одвічного древа роду
людського.
І не десь, а саме тут, на моїй рідній, батьківській землі, невід'ємною
часточкою якої відчуваю й себе, до якої горнуся і звідки черпаю незмінно
свої сили, аби, не зважаючи ні на які притики, йти вперед. Це мій початок,
початок усіх поколінь, які не мають кінця, ні, не мають! Я не вічний, та
одвічні вони. Нерушимі і ніякими бурями не замулені витоки мого і твого
великого роду, з якого росте і множиться наш славний, невмирущий нарід.
Ми всі вийшли з свого дитинства, всі. Тому й немає, мабуть, такої
людини у світі, яка б не берегла десь отам, в потаємних схронах душі, мов
найдорожчий скарб, спогадів про нього. Бо то справді дивна, незвичайна
країна, з якої ми всі виходимо непомітно для себе, якось без жалю,
буденно, а повернутися назад, хоч би як того хотілося, уже ніколи - ніколи
не можемо.
Та доки молоді, юні, ми туди й не поспішаємо, бо перед нами
відкривається ген який безкрайній світ! І все в ньому нове, і все в ньому
незвичайне, воно притягує, манить, а це, що тут – таке сіре та нікчемне!
То потім, через багато-багато літ, коли вже й гребінець давно не
застряє в густющій колись чуприні, і зуби через один фальшиво
виблискують у роті золотом, багато з нас і думає, і відчуває по іншому.
Особливо, коли доля закидає подалі від рідних стежок, які ще й
досі пам'ятають наші босі, сколоті стернями та колючками, вкриті
незагойними курчатами дитячі ноги. Ось тоді і починає вперше зудіти
стривожена душа, повертаючись у хвилини роздумів пам'яттю до
пожовклої від часу книги дитинства. І торкається трепетно до крихких та
благеньких сторінок, і гортає їх поспіхом, наче боїться не встигнути, якщо
вони візьмуть, та й розсиплються від того дотику.
Не всі в тій книзі аркуші, не все розбірливе, а багато чого вже й
знайти не можна. І не кожному з нас під силу її прочитати, бо напрочуд
складне та заплутане для дорослого серця те чтиво.
А в кого вистачає хисту та терпіння повертатися і повертатися в
оту далеку далину, той непомітно для себе іноді забуває, що то про нього
там іде мова, що то він виглядає звідти дитячими цікавими очицями на
давно не вмиваній, розбишакуватій мармизі. Та й справді іншим постає
звідти все перед нами, і фарби там злущені, і обличчя розмиті, наче
гойдаються у густому осінньому тумані...
Лише окремі фрагменти видінь шматочками тьмяної від часу смальти
з'єднуються докупи в оманливе полотно, і проступають все чіткіше та
чіткіше з пам'яті то одним, то іншим боком. А потім несподівано
розсипаються, і вже нічого цілісного, все якимись уривками, обрізками
колись зрозумілого і єдиного... Неможливо й розібрати, де ти там
старший, де менший, поняття часу змістилися і перемішалися.
Та чи важливо це тепер? Однак уже давно зітерлися і розвіялися пилом
забуття наші короткі, ледве до середини литок, простенькі штаненята на
одній підтяжці. Наші застебнуті під саму шию сірі сорочки із
засмальцьованими до блиску рукавчатами, і не чутно веселих
безтурботних голосів звідти, з далекого краю. Лише вимальовуються німі
картинки, як силуети на голій стіні минувщини...
Немає вже десятки й десятки років тих найрідніших і найдорожчих, до
кого горнулася у хвилини незахищеності, образ, наша тендітна дитяча
душа. Тих, чиї шкарубкі, теплі руки гладили наші, стрижені під машинку,
безталанні голови, лагідно втішали, витираючи на замурзаних щоках гіркі
дитячі сльози.
Та й серед нас сьогоднішніх, чий вік ще не доміряний до кінця,
скількох уже немає, бо вже назавжди пішли за небосхил, аби ніколи
більше не повертатися, наче й не було їх ніколи... А ті, хто ще зустрічає
ранки, плекає не молоді вже надії – розбрелися по світах, ближніх і
дальніх, і не впізнати, і не догукатися нікого через стільки літ...
Де ви, мої друзі, мої товариші, з яких країв виглядати вас, і чи
вистачить сили і часу зробити це, діждатися, дійти? Бо вже й сам все
частіше зупиняюся, та й дивлюся не вперед, бо туди вже не встигаю, а
оглядаюся назад, у своє далеке минуле, замішане на тихому,
нерозгаданому смутку, яке змушує замислитися, яке допомагає
залишатися людиною, не розмінюватися на дрібниці, не загубити свою
розтривожену душу.
Бо коли це роблю, помічаю скороминучість життя, розумію його
неповторність і значущість. І відчуваю гіркоту від того, як не вміємо ми
всі шанувати найголовніше в ньому – людське у ближньому своєму, у
кожному сущому на цій прекрасній, грішній землі.
А все ж минає, зникає безслідно, зникаємо ми самі, бо не великі
ми, не генії, не світила й не стовпи нації, нам не ставлять пам'ятників, про
нас не складають пісень і навіть не пишуть некрологів. Ми – як всі. Але
хто забороняє нам замислюватися над сутністю буття і залишатися завжди
людьми?
Рідко коли в повсякденній метушні приходять до нас подібні
помисли, бо вдаємо, що не маємо часу для цього, все кудись поспішаємо,
все кудись біжимо, та й не можемо, врешті, встигнути.
І лише вряди-годи, як от сьогодні, коли несподівано
стрепенулася в душі необхідність кинути всі невідкладні справи і
дістатися, неначе на сповідь, на місце останнього пристанища
найрідніших і найближчих, коли стою між порослих тонкою та цупкою,
наче дріт, жовтавою травою присадкуватих від часу могил, нарешті
задумуюсь. Стою посеред запаморочливих пахощів нагрітого липневим
сонцем чебрецю, який завжди чомусь у нас росте тільки на цвинтарях, і
навіює мені, стільки й пам'ятаю, нічим не поясниму печаль, якийсь
тремтливий щем у душі. А іноді мені здається, що так пахне велична і
втаємничена мудрість вічності, яку ще ніколи і нікому в світі не
прийшлося розгадати...
Дивлюся в глибокій задумі на скорботну шеренгу теплих на дотик
могил, провідую всіх, переходячи з одного куточка цвинтаря на інший, і в
який уже раз сповнююся відчуттям того, настільки ж коротка наша
пам'ять людська, і як ми тихо й непомітно, покоління за поколінням
відходимо в потойбіччя, тільки краєчком ока і душі зазирнувши в цей
неповторний світ. Відходимо, в більшості своїй так і не зрозумівши,
навіщо ми в ньому були, для чого Господь послав нам таку велику
милість.
Ми відходимо, а світ залишається майже незмінним, і все в ньому
таке ж, як і було: ті самі стежки-доріжки, пагорби й дерева, ті самі хати,
сонечко те саме, і весни проліскові, лише ми вже далеко-далеко...
Подібна думка навістила мене одного разу літньої ночі, коли
прийшлося на залізничному вокзалі невеличкого міста чекати
вранішнього потяга, і в роздумах коротати час. У залі було чималенько
люду, кожен чимось клопотався, але як тільки підходив черговий поїзд –
приміщення на якийсь час повністю безлюдніло, зникали вже знайомі
обличчя, затихав гомін.
А потім з'являлися нові люди, і знову починалося все з початку:
сміх, розмови, метушня. Та згодом зникали й ці, а появлялися ще інші, і
так до самого ранку, аж поки я й не поїхав.
Ось тоді і подумалось, що на цьому вокзалі, як і в житті – світ
залишається, а ми зникаємо в невідомості, щоб вже ніколи не зустрічатися
в ньому. І кожне наступне покоління чомусь наївно вважає, що він
належить, і завжди належав тільки йому, і воно в ньому господар, і йому
ним розпоряджатись.
Навіть не уявляється, що тут були, господарювали, раділи і
страждали інші, які теж думали і відчували так само. І земля оця належала
їм, і тільки їм. Та здається мені, якби в нас була можливість знову і знову
проживати своє життя спочатку, навряд чи думали б і відчували ми по
іншому. І в цьому, мабуть, і ховається секрет нашого одвічного
нерозуміння сутності самих себе.
-2Одні з нас вірять у існування долі людської, інші – ні, але хіба від
того у цьому світі щось змінюється? Хто у нас допитується про нашу віру?
Кому воно, окрім нас самих, потрібне? Життя, наче велетенське колесо,
котиться і котиться, підминаючи під себе всякого сущого, і ніхто не мине
цієї участі, не відхреститься і не відмолиться, і ні за які гроші не
відкупиться. Але доки воно нас ще не придавило, ми шукаємо щастя,
прагнемо до нього.
Та чомусь не всім таланить зустріти його, приручити. І таких
чомусь завжди набагато більше, хоч і вірять усі, що воно до них
обов’язково рано чи пізно навідається. Ось і моїм рідним не судилося
зустрітися з ним, дізнатися, яке воно, оте омріяне щастя, до якого всі
прагнуть, а приходить воно так рідко!
Промайнуло довгождане мимо, лише подихом своїм війнуло на тих,
хто довгі роки все надіявся, що не омине воно, наблизиться і відігріє…
Важко сказати чому, але, на превеликий жаль, завжди так
ведеться у цьому світі, що якась родина, чи окрема людина, десятками літ
несе на собі щось, схоже на печать прокляття, і не знає, за що, і не може
нічого вдіяти, аби хоч якось оминути те наслання. Де б не був, як би не
боровся з лихом – воно завжди поряд, чигає, мов голодний, хижий звір, і
безжалісно вириває з живого тіла найдорожче, встромляє закривавлені
пазури в саму душу, і терзає її без кінця і краю.
Але буває, що й залишить на якийсь час, наче забуде, відійде
собі кудись, причаїться, щоб потім одним стрибком надолужити прогаяне.
І знову жахлива рана, і знову невгамовний біль і страждання.
Нещасні долі, нещасні люди! Кидаються з одного краю в
інший, та спасіння немає ніде. І яке ж треба мати серце, щоб роками жити
в такому горі, витерпіти, пережити все, і йти далі, іти, не зупиняючись, не
жаліючись, не просячи співчуття. А хто бачить все це збоку, той
страхається і молиться Богу, дякуючи, що це не з ним, не з його рідними. І
вже боїться навіть співчувати, втомившись від споглядання горя..
Не знаю, чим провинилися мої рідні перед Всевишнім, за які тяжкі
гріхи він їх карав, але горе переслідувало великі сім’ї десятками років, аж
доки не звело майже нанівець, залишивши тільки рідкі паростки на
старому корінні роду.
Куток, на якому жили з незапам'ятних часів мої предки батькового
кореня, лежав угору понад Пслом, то так і казали в селі: та то в Трифонів,
на березі. Трифонівськими, за ім'ям когось із далеких-далеких родичів їх
споконвіку й прозивали. Ні землі, ні багатства моя рідня ніколи не мала,
та не могла похвалитися вона й добрими господарями. Жила, з чого Бог
пошле. Перебивалася з хліба на воду, але й того часто-густо не вистачало
до нового.
Прадід мій, Іларіон, перейняв від свого батька-діда рибацьке
ненадійне ремесло, та не дуже воно виручало у скруті, бо ж недаремно
гласить древня хліборобська приказка, що риба та зайці заводять у старці.
Та все ж таки і воно вряди-годи підсобляло, коли гаряча юшка з риби
парувала на голому, наче бубон, столі. А так зазвичай сьорбали порожній
кандьор, бо й засмажити було нічим. Олія в щербатій риночці тільки іноді
блищала на самому денці, несміливо чіпляючись маленькими краплинками
на віхтик з пір'їн, та й то лишень на великі свята.
А коли іншим разом траплялася у великій мисці, яку рясно обсідала
завжди голодна чималенька сімейка, якась гуща, то старий, аж наче
вилинялий від довгого віку дід, у несвіжій полотняній сорочці з куцими
рукавами, навмисно смішив малечу, і доки та реготала, дивлячись у його
беззубий рот, обтягнутий зів’ялим пружком безбарвних вуст, прудкенько
виловлював тривкіше щербатою дерев'яною ложкою. А не лови гав! Ніхто
не мав сказати йому й слова накриво, бо головним був, патріархом у
великій родині, хоч працювати вже й не здужав. Та й хто посмів би дідові
за життя тим дорікнути? На що вже бабуся була характерна, а й вона
мусила схиляти голову перед опришкуватим ще з молодих літ дідом.
Їхній бідності не допомогла й революція, що якось спрожога
заглянула в село, наче на хвильку, а залишилась назавжди. Ніхто в селі не
міг второпати, що воно діється у світі, і якій владі та як треба кланятися. А
вона змінювалася так швидко, що геть затуркані люди не встигали
головами крутити навсібіч. То Центральної Ради, то гетьманська, то
більшовицька, то денікінська, а між ними ще й батько Махно у білій
кудлатій шапці, на своїх гримучих тачанках, не один раз промайне через
село, вирубуючи комнезамівців та комуністів.
Та якось усе перейшло бурею, встаткувалося хоч про людське око,
тож встигла й моя рідня, при зміні влади в ті причинні дні, прикласти свої
руки до пограбування маєтності свого пана, графа Тулинського. Знатний
був свого часу дворянський чин, головастий, займав високу, наближену до
імператора, посаду заступника начальника охоронної служби Царськосільського палацу в столиці, умів до ладу налагодити й господарство, і
свій затишок. Власноручно керував відставний царський генерал
незадовго перед більшовицькою катавасією муруванням нового
двоповерхового палацу на мальовничому схилі яру в кінці села. Був той
палац із червоної, гладенької і міцної, наче з каменю, цегли, вражав
химерною, якоюсь трохи аж примхливою архітектурою, бо будувався
майже круглим, з особливими викрутасами високих стін, із мідної бляхи
покрівлею, незвичними, фігурними вікнами та величними, різьбленими
дверима. Був дуже схожим на маленький, наче іграшковий,
середньовічний замок, і мов би виринав із зелених складок пагорба, на
якому стояв.
А всередині безліч кімнат, і напівкруглих, і овальних, і
прямокутних, стелі з ліпленнями, стіни в різнокольорових шпалерах,
підлога паркетна, наче аж золота, і блищала, мов би тобі сонце. Між
поверхами кілька чавунних гвинтових сходів, які дивували особливої
вишуканості кованими перилами та візерунками на них. І скрізь на
лакованих, чорного дерева, з гнутими ніжками столиках, дорогоцінні вази
та канделябри з амурами та янголятами. І куди не глянь, все якісь картини
та портрети вельмож у важких, позолочених рамах.
Був пан і агрономом, і садівником, багато, мабуть, чого знав і
вмів. Бо обсадили по його наказу селяни, під наглядом виписаного
звідкись майстра-агронома, обидва схили садом з небачених тоді сортів
яблук, груш, слив, всяких чудернацьких кущів, і чималенько з усього того
пережило в подальшому і час голодовки, і колективізацію, і страшну
війну, достояло, дочекалося й мене, щоб і я покуштував того дива, яке
вони родили. По сьогоднішній день не зустрічав більше нічого, хоч би
чимось подібного йому.
Мав старий генерал велику пасіку, яка стояла за палацом,
недалеко від лісу, що скочувався з високої гори зеленими хвилями вниз.
Любив годинами, сидячи у плетеному з червоної лози кріслі під квітучою,
запашною липою, спостерігати, як ідуть в літ малі трудівниці. Незмінно
перед ним на низенькому, різьбленому з мореного дуба столику, стояв
нагрітий тульський самовар фабрики спадкоємців знаменитого на всю
Європу Василя Степановича Баташова, а в маленькій китайській
фарфоровій чашці парував зелений чай: пан споживав тільки його, ніякого
іншого не признавав. Час від часу обережно виплутував з дбайливо
доглянутої, пишної бороди ненароком заблукалу бджолу, і задумливо
здмухував її з долоні. А поряд з пасікою височіли на великих сірих
каменях довгі, рублені з товстелезних берестових колод, комори. Усякого
там, мабуть, було добра!
А на самому дні яру, де споконвіку весело дзюркотів,
плутаючись у високій, соковитій траві, гонористий струмок, неохоче
обминаючи покручені від часу кореневища старезних, крислатих верб, пан
наказав викопати один за одним, і відгородити греблями кілька невеликих
ставків, які стали окрасою всього маєтку. Плескалися там великі та жирні
коропи, лінькуваті карасі, а під корчами, у муляці, дрімали чорні, слизькі
в'юни, що на перший погляд скидалися на гадюк. Нікому не дозволяв пан
ловити рибу, тільки іноді з гостями відводив душу на багатих плесах, та й
то лише з вудками. Не признавав пан ні ятерів, ні сіток. Правда, завжди
перед петрівкою наказував зсередини намазати клейким житнім тістом
пару-другу лозяних верш, та й закинути їх з човна на довжелезній мотузці
туди, де глибше. Налазило в них риби, ледве витягували на берег! Але й
ту пан власноруч перебирав, і де сама велика, відпускав назад, у воду, хай
собі, мовляв, розводиться, щоб не перевелася.
Жив відставний чин у своєму родовому гнізді тільки влітку. Привозила
його разом з манірною панією зі станції у Гадячі лакована чорна карета, в
яку були впряжені баскі, чомусь завжди вороної масті коні, з під копит
яких аж іскри летіли на твердючій, глинястій дорозі. За каретою завжди
бігли слідом розбишакуваті сільські хлопчаки, та все норовили
причепитися ззаду, а строгий кучер діставав їх довжелезним батогом з
важкими дротяними китицями на кінці.
Узимку пан з панією жили в столиці, в Петербурзі, де мали свої
будинки, більшість з яких здавали в аренду. А справи в маєтку вів
управитель з євреїв, Гершко, хитрий та підступний. Ніхто з селян його не
любив, бо завжди норовив обдурити, навіть у дрібницях, і як не додавав
комусь кривавицею заробленої копійки, то вже для нього було справжнє
свято! Ніхто зроду не бачив його у людській одежині, все в якомусь
заяложеному лапсердаку з драним, аж блискучим від поту та довгого
носіння, коміром. Тхнуло від нього наче прілим часником, і ще сам Бог
знає чим, не розбереш. Все бідкався, що ніяк не зводить кінці з кінцями
через велику скруту та запущеність у справах, які так і сиплються, мов з
драного мішка, на його нещасну голову. А сам потай від всіх, і від самого
пана теж, ночами підраховував власні ґешефти, яких було аж зовсім не
трохи, та й складав у калитку, не довіряючи ніякому банкові. Хоча при
цьому і свого благодійника не забував, примножуючи мужицькою працею
його добро.
Та не допомогли панові ні високе положення, ні статки, ні
дворянське звання. Все пішло за вітром. Нічого не пожаліла сільська
босота, як тільки відчула, що влада це попускає, та й сама, врешті, не
проти поживитись дармовим. Зігнала злість за споконвічне злидарювання
біднота, роззявила рота на багатство та розкіш, яких ніколи не бачила.
Особливо старалися ті, хто за свій вік не дуже й нахилялися до роботи, але
любили заздрити тим, у кого хоч щось було. Якби можна, то хапали б і
сусідське, і за вухом би не чухались, а тут ще й панське!
Рознесли геть усе, що під руку потрапило. Зникли безслідно і
столики, і картини, і канделябри. Зяяв вибитими вікнами палац, наче
беззубим ротом, скрипів потрощеними кістками колись показних,
різьблених дверей. Ні тобі заморських шпалер, ні блискучого паркету:
згоріло все в селянських печах. В розчахнутих коморах тільки вітер гуляв,
навіть миші зійшли, не стало. Розкопали скороспечені господарі греблі на
ставках, випустили воду разом з рибою і жабами, і довго ще потому
вибирали її з густої, високої трави по низах. Залишились на тому місці
тільки величезні ковбані мулу, куди через багнюку не можна було ніяк
долізти. Не стало ставків, мов корова язиком злизала.
А найстрашніше і найогидніше сталося тоді, коли комнезамівці
виломили чавунні двері до кам'яного, фамільного склепу потомственних
дворян Тулинських, і витягли звідти прах покійних. Поставили ті нещасні
скелети під стіною, підперли, та й давай розстрілювати їх... Хоч так
помстилася голота за свої злидні!
-3–
Дідуся свого, Тихона Івановича Радченка, маминого тата, я добре
пам’ятаю, бо знав аж до своїх чотирнадцяти літ, коли їх не стало. А ось
бабуню Домаху ледь-ледь. Лише десь отам, у мерехтливих глибинах
пам’яті, вже наче і не моєї, мов крізь легенький серпанок вранішнього
туману, проступає їхнє обличчя, але не впізнаю я його, розмиті його риси.
Бачу невиразно себе, ще зовсім маленького, коли ми вдвох з мамою ідемо
навпростець, через гору, звивистою стежиною проміж високих квітучих
бур’янів та кущів терну, до тяжко хворої бабуні. Над нами світить палюче
сонце, а навколо духмяні польові квіти, від яких аж трохи паморочиться в
моїй напеченій, білявій голівці. Час від часу я зупиняюся, і зриваю квітучі
стебельця, складаю їх у маленький букетик, який хочу принести бабуні.
Мама терпляче на мене чекають, я щось вигукую до них, протягуючи
квіточки, тільки вже не пам’ятаю, що...
На іншій картинці бачу наших бабуню в постелі, забинтованих
навхрест по животу. Наша мама і тьотя Марія, хрещена, як ми, діти, її
завжди називали, перевертають хвору набік, а вони болісно стогнуть. І
вже зовсім окремим, живим видивом постає перед очима пізній літній
присмерк, і в ньому я, на скрипучому порозі старенької дідусевої хати,
п’ю з алюмінієвого кухля тепле, щойно здоєне мамою, надзвичайно
смачне молоко, подібного якому я ніколи-ніколи в житті після того вже не
пив! Здмухую мокрими губами густу піну, а на мене з-за темних верб над
берегом дивиться великий, мов мамина макітра з тістом, жовтий місяць,
наче заздрить мені. І вже більше нічого-нічого не можу згадати, хоч як
напружую пам’ять...
Бабуню Домаху уявляю тільки по кількох пожовтілих фотографіях,
які, на щастя, збереглися. Худорляве, трішки довгобразе обличчя з
високим чолом, яке здається ще вищим від гладенько зачесаного назад
темного волосся, в якому немає і натяку на сивину, (до речі, як і в наших
вісімдесятидев’ятилітніх мами сьогодні), темними, строгими і сумовитими
очима, тонким, рівним носом, і міцно стиснутою тоненькою смужечкою
вуст. Мені завжди здавалося, що наша бабуня в своєму житті ніколи не
посміхалися, лише пильно та строго дивилися на цей світ. Може тому, що
я такими їх тільки й бачив, і не знав іншими? Та й той далекий образ все
більше губиться в паморозі моїх власних літ…
Дідусь Тихін були не такими. Навіть на фотографіях вони не
виглядять суворими. Дєдушка, як ми їх за нашим споконвічним, сільським
звичаєм, завжди називали, були спокійною та тихою людиною. Ім’я їм
надзвичайно пасувало. Самі середнього зросту, не широкі в кості,
худорляві, трохи зсутулені, з важкими, розбитими тяжкою працею,
кистями рук. Обличчя в них було продовгувате, але не довгобразе, на
ньому синіли вже помітно вицвілі, лагідні очі, розділені характерним,
неначе турецьким, горбкуватим носом, з якого, як і з жовтуватих вух
завжди, скільки й пам’ятаю, кумедно виглядали маленькі віхтики сивого
волосся. Мали крутолобу, з високим чолом та помітною лисиною голову,
на якій чорніла невелика родима пляма. Носили борідку і вуса, які самі ж
невміло підстригали завжди тупими ножицями, старшими, мабуть, від
самих дєдушки. У тій не дуже доглянутій порослі постійно застрявали
тоненькі шматочки квасного буряка, коли дєдушка їли борщ. Буряки вони
дуже любили, без них їм було і борщ уже не борщ. Та ще дужче кохалися
в гарбузовій каші, і гарбузи в них були якісь особливі, ще старовинного
заводу, завжди тільки білі, схожі на коліщата з випуклою серединою.
Любили вони їх і печеними, особливу пригорілу шкоринку. Росли оті
гарбузи кожного літа на земляному погрібнику, на самому осонні, і були
під особливим наглядом дєдушки.
Була в них особлива хода, і по ній ми впізнавали свого дєдушку Тихона
ще здалеку. Ніхто так більше не ходив з тих, кого ми знали: на трішки
підігнутих літами ногах, ледь помітно ставлячи всередину, і підволікаючи
ступні. Але ходили швиденько, і не збіжиш, було, з ними. Завжди у
кишені їхнього старого та пом’ятого піджака шелестіло смажене
гарбузове насіння, з яким вони ніколи не розлучалися. Без нього я й
згадати їх не можу. Мали вони давню пахову грижу, зароблену ще в
молодості важкими лантухами, тому постійно носили бандаж, і мені,
малому, було дивно і цікаво, що то в них за такий незвичайний пасок з
твердою балабухою, та ще й одягають його дєдушка на голе тіло. Дивина,
та й годі! Ну ніяк не міг я придумати, навіщо вони так роблять.
Дев’ять років прожили самотою дєдушка після того, як померли ще
зовсім не старими бабуня Домаха. Все ще тримали корівку, яка ходила в
череду, і яку щодня ходили доїти наша мама, аж доки одного нещасного
червневого полудня, намагаючись напитися з річки, не застрягла дорога
годувальниця передніми ногами в глеєві, та й не маючи змоги вибратися
на тверде, бо штовхали її на глибше інші корови, втопилася.
А доки того не сталося, косили, сушили та переносили до клуні
рептухом сіно із свого лужка понад берегом Псла. З тим гонористим Пслом,
що крутим заворотом врізався прямо в дєдушчині грядки, був завжди
чималий клопіт. Кожної весни велика вода злизувала великий шмат
дорогоцінного лужка. І хоч скільки вони не обсаджували крутий берег
вербами та лозами, а вода знала своє, та й вперто прокладала собі дорогу
навпростець.
Але не тільки збитки терпіли все своє життя дєдушка Тихін від
неспокійного норову річки. Були й прибутки. Через кожні два-три роки
брали вони до натруджених рук добре нагострену Афанасієм, столяромсусідом, сокиру, та й ну обрубувати молоду, гінку вербову поросль,
залишаючи тільки схожі на велетенські, сірі булави, товсті стовбури з
наїжаченими гостряками. Нарубували цього добра великі купи,
обчухрували, та й плели ранньої весни з тих гнучких гілляк довгийпредовгий зеленкуватий тин, як наче полакований.
Цієї справи вчилися свого часу всі хлоп'яки у своїх батьків, та не в
кожного так доладно та привабливо, як у наших дєдушки, це виходило.
Веселило те диво всю вулицю. Наче і весь двір ставав іншим, святковим.
А знятий старий, аж порохнявий тин, теж не пропадав. На ньому сушили
виліплені на паливо коров‫ۥ‬ячі кізяки.
Ото вже було справжнє свято, дивитися, як готується велике дійство.
Розкидали дєдушка теплого літнього ранку довгими вилами велику купу
гною, що громадилась під корівником, і на якій завжди порпався гурт
курей, перед тим вистеливши заздалегідь виструганий тічок шаром
соломи. Уміло підсипали з боків глиною, і заливали водою з річки, яку
завжди носили відрами на коромислі. А потім, як майбутній заміс добре
вигрівався на сонці, закачували холоші, та й починали ходити без кінця і
краю по тій каші, трусячи і трусячи зверху стару солому. Сичало
коричневе місиво, як наче живе, під ногами, аж плямкало. Залишалися в
ньому глибокі, аж до самісінького дна, схожі на чорні, аж страшні нори,
дірки.
Але що те проти того, коли, нарешті, приходили мама з хрещеною, та
починали вибирати вже готовий заміс у потріскану від часу, ніби
помережану, дерев’яну форму. Ото вже була дивина так дивина!
Припліскували зверху мокрими руками, швидко знімали зайвину, і
викладали на простелений тин рівненькі, один до одного квадратики,
лягали вони шеренгами, наче солдати, і виблискували масними боками
проти сонця, аж мінилися. Дивитися на все це можна було до
безкінечності. А коли вони підсихали, їх складали в дірчастий штабель у
хліві. Горіло це дармове паливо взимку синюватими, тремтливими
язичками полум’ям разом зі старим, порубаним на хмиз тином, у печі, і
хоч не стільки з нього було тепла, зате віяло якимось особливим,
заспокійливим затишком.
А ще ж були дєдушка з молодих літ рибалкою, бо яке ж це й воно,
жити весь вік над річкою, і не знати цього прадідівського ремесла?
Мали два човни, один старенький, як і дєдушка, аж білий від часу, але ще
на ходу, нівроку, тільки смолений-пересмолений, що вже й живого місця
на ньому важко знайти. А інший, на перший погляд мовби дебеліший,
скільки й пам'ятаю, лежав під облупленою клунею, показуючи сонцю
продірявлений кулеметною чергою в минулу війну сивий бік. Як
наступали наші лугом із-за Псла, били несамовито з кулеметів, не
розбираючи, своїх знаходять їхні кулі, чи непроханих чужаків. Вся родина
ховалася аж у Масковому ярку, а човен же не міг заховатися, так і
залишився лежати догори дном. Пропорола його довга черга з
крупнокаліберного скоростріла, став, як решето. Крізь щілини в бортах
проріс густими смугами зелений спориш, і вже, мабуть, не можна було
того човна й з місця зрушити, аби не розвалився на шматки.
І сьогодні, коли згадую дєдушчине дворище на березі Псла, перед
очима перш за все постає оцей човен, а потім уже все інше, не менш
близьке і дороге мені. Доки були дєдушка молодші, частенько брали сітку,
та й відпливали вниз по течії, туди, де в той час ще стояли млини та
греблі, а тепер з води стирчать лише чорні, наче обгорілі, дубові палі.
Ловилася рибка, і частіше велика, ніж мала. Була бабуні робота, чистити
та солити здобуте. Та найдужче любили наші дєдушка сидіти липневими
ночами над тихою, темною водою, придивляючись і прислухаючись до
того, що там, унизу, діється.
Споконвіку водилися у глибочезних ямах під береговою кручею, з
якої кожної весни падали у стрімку воду столітні верби та вільхи, великі і
малі соми. Отож, як тільки починали цвісти соняхи, дєдушка готувалися
до лову. Налагоджували дебелі та довгі ліщинові вудлища з товстою
жилкою, на кінці якої прив’язаний не гачок, а справжній тобі крюк, на
який нанизувався підсмажений гороб’ячий пуцьвірінок. А коли не могли
його видрати, то годилися й товсті черв’яки, але їх треба було нав’язувати
особливим способом, щоб вийшов клубок, та ще краще пригостити
соменка жабою.
Сиділи дєдушка цілу ніч до світанку, і рідко коли заходили в хату без
лінькуватого, слизького вусаня, або й кількох, це вже як поталанить.
А одного пам’ятного, спекотного полудня, коли ще наша бабуня були
живі та здорові, і пішли до берега прати, на оболонь, як тоді говорили,
сталася справжня пригода. Не встигли вони навіть у воду вмочити
сорочки, як почули перелякане качине кахкання прямо під недалекою
кручею. Глянули, і обмерли: сплив наверх величезний сом, висунув з
притіненої берегом води схожу на добрячий окоренок, чорну спину, та й
стоїть собі, ворушить зябрами. Кинули своє прання бабуня, та й мерщій
бігцем до хати. А дєдушка якраз варили посеред двору на закіптюженому
тагані, у піввідерному казані,пшоняний куліш. Булькало гаряче, густе
вариво, пахло на весь куток. Почувши, що кричать захекані від швидкої
ходи бабуня, підхопили ганчіркою чавуна, та й з ним на витягнутих руках
щодуху по стежці, поміж соняхами вниз, до річки. Та так уже прицільно
вивернули гарячу гущу на спину сома, що спливла темна колода,
вивернулась догори білим черевом. Ледве виволокли дєдушка важенну
тушу на берег, попоморочилися з нею. А як несли у двір, зігнувшись у три
погибелі, то риб'ячий хвіст тягся по землі на цілого метра. Отож, не
завжди й ремствували дєдушка на Псло!
Та найбільше вони любили читати святі книжки, яких у них було
дуже багато. Особливо Біблію. Здавалося, що вони з нею ніколи й не
розлучаються. Була вона товстелезною і дуже старою, з геть чорними,
твердими, наче задубілий шкураток, палітурками. Видимо, передавалася з
рук в руки не одним поколінням. А назви вже годі й розібрати було.
Жовті, аж потрухлі сторінки, помережані чудернацькими червоними та
чорними літерами, яких я ніколи й не бачив, ледве трималися купи,
здавалося, вони ось-ось розсиплються на порох.
Довгими осінніми та зимовими вечорами, засвітивши гасову лампу на
столі, сиділи дєдушка над книжкою, вже вкотре перечитуючи велику
одвічну мудрість, не перестаючи дивуватися Божим чудесам, а вранці
переповідали сусідам прочитане, як це завжди робили у свої часи і їхні
покійні тато,Іван Купріянович Радько.
Радченками їх прозивали тільки у волості, коли приходив туди якийсь
казенний папір. Сам волосний голова іншим разом не міг відразу
второпати, про кого то воно там ідеться. Попервах навіть найближчі
сусіди стенали плечима, і здивовано переглядались проміж себе, почувши
незнайоме прізвище, мовляв, Бог його знає, що то за оказія. Бо споконвіку
називали і дорослих, і малих з великого та трудящого сімейства Радьками.
Та мабуть колись, в якійсь канцелярії, затурканий чи напівграмотний
писар, не додивившись, знічев'я дотулив кілька зайвих літер, і стали мої
родичі з Радьків Радченками.
Ну та стали, то й стали, кому там до тих паперів діло було? А на кутку,
як тільки хто запитає, де живуть Радьки, то навіть мала дитина покаже
заслиненим пальчиком на велику, стару хату над самим Пслом.
Та й що там на їхньому кутку, як і на іншому кутку великого села
згадає хто про старого діда Радька, то відразу й пригадають, про кого то
воно йдеться, бо хто ще так виразно читає в церкві Апостола, чи
переповідає на поминках біблейські історії, як не дід Іван? Слухають
люди, аж роти пороззявляють від цікавості, і ніхто не перебиває
розповідача, бо та його оповідка до того незвичайна та розквітчана, що
здається, він не розповідає, а вино дорогоцінне смакує. І забувають у ті
хвилини люди і про буденні клопоти, і про своє безталання, і про все на
світі, наче в чарівну казку ступили.
А дехто з грамотніших, дивись, уже й просить у сивого, схожого на
святого Миколая-угодника, діда, з великою, на всю голову, жовтою
лисиною, аби дав прочитати і собі якусь із святих книжок, не дотумкуючи,
що читати це одне, а зрозуміти, про що воно там йдеться, то зовсім інше.
Та хоч які добрі та лагідні дід Іван до людей, але завжди віднікуються,
сором'язливо вишукуючи якусь причину, аби відчепилися, бо дуже
бережуть від недбайливих, та незвичних до делікатної справи
хліборобських рук, своє найбільше багатство. Ото як піддалися одного
разу на просьбу свого сусіда Стефана, та й дали йому почитати "Житіє
святого апостола Петра", то більше вже після того нікому і нічого з
книжок не давали, хоч як би не просили.
Не повернув Стефан їхнього скарбу ні через місяць, як обіцяв, ні через
два. Вже через півроку, після багатьох нагадувань, пішли дідусь самі
визволяти книжку. А той надувся, мов сич на віхолу, та й одказує:
- А нема вже в мене вашої книжки, діду Іване!
Дідусь аж поточилися від несподіванки:
Та як то нема, Стефане, охаменися! Ти ж брав, чи, може, забувся?
Та чого там забувся, брав, але кажу ж вам, уже немає!
А куди ж ти її подів, халамиднику?
Скурив я вашу книжку, діду, як не було в що тютюну на цигарку
закрутити.
О Господи милосердний, та ж гріх тобі превеликий, як же ти міг?!
А було б не давати!
Ото після того і не дають дідусь Іван книжок. Що хочеш дадуть і
позичать, і віддачі не вимагають, а книжки Боже збав, ні-ні! Ні за які
гроші, і не питайте, і не просіть, не вводьте чоловіка в ніяковість.
Дуже трудящими були і дідусь Іван, і бабуся Марія. Ніколи не сиділи
без діла з самого замолоду. Ніколи їхні втомлені безкінечною роботою,
потріскані руки не знали спокою. За великий гріх вважалося присісти в
будень хоч би й на хвильку. Для того є післяобідня пора святої неділі, як
поверталися з церкви. Сім’я була чималенька, ніколи прохолоджуватися.
Землі своєї обмаль, і хоч козацького, вільного роду, а треба наймитувати.
Брали в аренду поле аж у Рашівці. Ходили з волами і весну, і літо, та й без
волів, на заробітки, ще й осені прихоплювали. Дома ніколи майже й не
були. З раннього ранку й до пізнього вечора товклися в полі. Зустрічали
там і проводжали на спочинок ясне сонечко. Вибілювало воно просолену
потом дідусеву полотняну сорочку, вкривалася глибокими, як осіння
рілля борознами, густими зморшками схилена шия, ніколи не сходили з
натруджених долонів тверді, як пересохлі квасолини, мозолі.
Та якось зводили кінці з кінцями, дякувати Богу, старців не водили
попід хатами. Одна біда була: не майстровиті руки мали дідусь Іван.
Ходити біля землі любили і вміли, а от щоб змайструвати щось, як інші, то
вже ні. Все в них сяке-таке, зразу видно, що не чоловічі руки бралися за ту
роботу. За що не візьмуться, не дуже воно в них зугарне виходило. То вже
звикли до того, та й не дуже цим переймалися. Обходились якось. Такими
були й наші дєдушка, та й ми, їхні внуки, не дуже далеко від того відбігли.
Мабуть, Господь щось своє мав на увазі, визначаючи нам талан.
Вже як наставали холоди, одягали дідусь Іван на зсутулену спину
полотняного мішка з валу, на товстих лямках, та й рушали по ближніх і
дальніх хуторах щетинникувати, годувати собою ненажерливих вошей.
Здавна саряни займалися цим аж не надто прибутковим промислом, через
який сусідні харьківчани незлобливо продражнили нас "сарськими
щетинниками", хоч і ми не залишилися в боргу, назвавши їх
"харківськими ракосвятами", бо тільки в їхніх Харківцях споконвіку
заведено на Паску святити варених раків.
А бабуня Марія з дітьми залишалися самі вдома, правилися по
господарству, та пряли полотно. Вносили ще звечора куделю, пом’яту
восени на терниці, ні світ, ні зоря вставали самі, будили хлопців,
запалювали на припічку трісочки, та й починалася робота. Доминали
хлоп’ята босими ногами прядиво, оббираючи залишки кістриці,
вичісувала мати на грушевому гребені пасма, осідала невидима в
напівтемряві пилюка на сволок, на жердку з одежею, на вичовганий
рядном та босими ногами піл. Висвистувала на прялці відшліхвована
беручкими руками та прядивом кленова скалка, намотуючи на себе разом
з товстою ниткою непросту селянську долю, що, мабуть, споконвіку була
такою. Та ніхто і ніколи не ремствував на неї, бо іншої й не знали.
Підростали діти, де воно і взялося, і не зглянулись за тяжкою роботою
та щирою молитвою, як стали парубками старший Кузьма, а за ним і
Купріян, а там, дивись, уже й Тихін з Василем підбираються. Он і Мотря з
Параскою вже другу зиму прядуть з дівчатами на вечорницях, піджидай
сватів. Бо те прядіння лише про людське око, регочуть собі з парубками
аж за північ. Додалося думок не молоденьким уже батькам, бо ж треба
якось прилаштовувати дітей, щоб воно як і в добрих людей, як годиться,
до ладу. Пора б уже й до майбутніх невісток придивитися, що воно, та як,
чи доладні, чи батьків шанують, бо як же без того? Старших хлопців
звичай велить відділити, та тільки відкіля ж взяти статків на нові
дворища? Та й з дівчатами не легше, бо хоч посаг давно приготували, і в
хліві повинна якась одна-друга вівця знайтися, а землі катма, хоч ти
розірвися. Та й найменшого, Василя, треба не обидити, бо йому з
батьками залишатися, догодовувати їх, як здавна заведено. Клопіт, та й
годі. Малі діти, мале горе.
Невдовзі, один за одним, хлопці й поженилися. Батьки вже й не
просили підождати, бо воно, мовби, й пора уже, хай переходять на свій
хліб. Купріян, середульший, опередив старшого, заквапився. Узяв за себе
Тетяну, чепурненьку чорнявку, аж наче на циганку трохи схожу, з
Рашівки. Набачив її там, коли з батьком наймитували. Відділився після
весілля від батьків, перейшов на своє невеличке господарство. Купили
батьки молодятам хату в Ільченковому яру, на самому узгір’ї, городець
там не дуже й завидний, та за неї господарі й ціну правили Божу, то
скупенький з пуп’янка Купріян ухопився двома руками, аби не упустити.
Почав пускати коріння на новому місці, не шкодував молодої сили.
Старший, Кузьма, невдовзі заслав сватів до Хариті Шкаревької,
одиначки у пристаркуватих вже батьків, гарної та гонористої дівки. І хоч
просили батьки Кузьму перегодити хоч трохи зі свайбою, бо як воно одну
за одною відбувати з такими статками, як у них, та де вже там, ні в яку! Не
вговорили, побоявся парубок, щоб з під самого носа не перехопили
скарбу. Прийшлося влазити в позики, та й скликати гостей.
Знову цілий тиждень витинали музики на подвір’ї в Радьків. Далеко
було чути весільні пісні, високо здіймалася пилюка з під закаблуків на
витоптаному у густому спориші тічку. Вже й батьків возили купати до
Псла на розквітчаному, старому возикові, вже підпилі гості на четвертий
день поздирали з хатнього причілку кулики соломи, та й наварили на них
пшоняного кулешу у великому чавуні. Вигравали чимдуж на дворучній
пилці, калатали в дерев’яні ночви, і, здавалося, не буде тому гулянню ні
кінця, ні краю. І лише тоді, коли допили вже й позичену горілку, доїли
останні полив’яні полумиски квашеної капусти та огірків, прийшла пора
дякувати господарям та Богу.
Перейшли молоді у Харитину хату, до старих. Воно, мов, трохи і не
так, не по звичаю, не годилося б у прийми. Так одна ж у батьків, та й
господарство ще нівроку, треба комусь доглядати, не пропадати ж
нажитому не за один вік. Однак земля дорого, не втовпишся зі своєю
ціною, то ж кожен береже її, мов зіницю ока. Куди не кинь, скрізь люди
туляться, де тільки можна, мазанка до мазанки, як вівці під дощ. Кожну
пучку бережуть.Весною тільки й чути на кутку, як не там, то там молодиці
лаються за межу, проклинаючи весь сусідчин рід разом з дітьми аж до
сьомого коліна, аби дошкульніше задіти за живе. А як уже й того здається
мало, то задирають спідниці аж під самі пахви, та й показують одна одній
непотребні місця, ще й приказують при тій срамоті, наче з книжки
вичитують. Тьху на їхні дурні голови, прости Господи! Так що немає з
чого вибирати бідному, бери, що трапляється.
В скорому часі і Тихін привів невістку, Кобзареву Домаху. Виросло
дівча напівсиротою, бо зовсім молодим покинув цей світ тато Євтропій.
Причепилась до нього застуда, як мочили восени коноплі, пекло всередині
сердешному, а жінка з тещею, рятуючи, давай парити його, та й
допарилися до того, що почав уже криком кричати чоловік, не стало сили
більше терпіти, задихався. Так і сконав бідолаха від того невдатного
лікування. Залишилися діти з матір’ю, набралася Домаха біди з малих
років. То вже й рада була змучена злиднями мати порозпихати дітей на
кращі хліби.
Найменший з синів дідуся Івана та бабусі Марії, Василь, не
питаючись на те благословення батьків, тихенько відійшов у прийми аж у
Свинарну, сусіднє, через річку, село. Побоявся, що не дозволять батьки
женитися, бо й так з тими свайбами непереливки, а дівка показна
трапилася, та ще й не бідна. Сердилися старі, гнів поклали, від людей
сором. Та перекипіло згодом, благословили, де дінешся, своя дитина. А
Тихону нічого вже й не справляли, бо спокійний та розсудливий хлопець і
сам не наполягав, бачачи, що в батьків не відійшли зашпори від Купріяна
та Кузьми.
Потихеньку розквиталися з боргами, затягнувши очкури потугіше,
вже кожна молода сім’я їла свій хліб, влягалося та встатковувалось життя,
хоч і не багате, та все ж благополучне, дякувати Богу, і здавалося, що так
воно тепер уже буде та й буде…
Так думалося та гадалося, та не так воно сталося. Загриміли
несподівано на захід-сонця ще не чутні аж сюди страхітливі громи,
покотилося незримими хвилями неждане горе, затужили невтихаючими
тужіннями нещасні матері, дружини та малі діти, похилили свої сиві
голови прибиті нежданою бідою батьки, виряджаючи, може й назавжди, в
далекі, чужі, закривавлені світи свою надію, свій завтрашній день,
найдорожче – дітей.
Насушили молоді, заплакані жінки, відразу постарілі мати, житніх
сухарів Кузьмі, Купріяну та Тихонові, бо Василь ще літами не виспів, та й
наймолодший син у батьків, скропили їх гіркими сльозами, склали в
полотняні торби, та й провели усіх трьох на станцію, в Гадяч, куди
сходились та звозились підводами новобранці з усього повіту.
Чахкав білою, гарячою парою закаптюжений паровоз на дальній
колії, розсідалося на дерев’яних дахах вагонів згорблене під дрібним,
теплим дощем, гайвороння, чистило товсті та довгі дзьоби, поглядаючи
навсібіч, наче й воно збиралося від’їжджати, аби десь отам, за далекими
Мазурськими озерами, а може, і в самій Прусії, скуштувати вволю
страхітливої трапези…
Зачитували списки, бігаючи вздовж ворухливого натовпу, і
ковтаючи слова, наче вони пекли їм у роті, як гарячі галушки, вусаті,
засапані фельдфебелі, наспіх шикували та заштовхували до поданих
товарних вагонів затурканих сільських хлопців та дядьків. Голосили
дружини й матері, та все намагалися і собі вскочити до битком набитих
вагонів, а їх не пускали військові, відтягуючи за руки та плечі, а вони
несамовито виривалися, та й знову бігли простоволосими, рвучи на грудях
одежу, до розчахнутих дверних проймів, наче з цього світу вже в інший, з
якого немає вороття… Діти-квіти, коли ж і звідки виглядати вас, з яких
незвіданих доріг чекати, чи хоч пташина постукає колись у шибку,
принесе довгождану вісточку?
…Відшуміли зеленими вітами весни і літа, відстогнали завіями довгі
зими, відгриміла війна, перемолола на своїх невблаганних жорнах молодий
цвіт, та й виплюнула непотребом цілих і скалічених, а неживих невидимим
борошном розтрусила по чужих світах, удобривши ним грунти для нових,
ще ніколи не бачених перед тим, майбутніх жахливих боєнь. Діждалися
повернення до рідної домівки в неспокійний час революції сини й мужі. Та
не всі. Захолонули назавжди сліди за найстаршим, Кузьмою. Переказували
перегодом однополчани, що пішов під лід разом з важкою гарматою під час
невдалої переправи. А де, не могли й самі до пуття пригадати. Не став на
поріг, не обняв старих батьків, молоду дружиноньку з малою донечкою.
Відчахнулася від сонця найбільша скибка, та й розкотилася пекучими
іскрами по отерплому материнському серцю. Не перенесли тяжкого горя,
заслабли бабуся Марія. А в недовгому часі й згасли, залишивши вдівцем
враз постарілих, згорблених, наче прибитих градом до землі, дідуся Івана.
Додала горя батькові, а братам сорому, молода та гарна, але
невгамовна Мотря. Залишилася покриткою. Народила згодом безбатченка,
назвала хлопчика Карпом. Отож, коли трапився несподівано молодий
парубок, то вже й не перебирала, швиденько вийшла за нього. Завіз
молодицю Ксенофонт Рябенко разом з чужою дитиною подалі від
людського поговору, за тридев’ять земель, аж у Павлодарський край.
Десятки років не було від Мотрі ні слуху, ні духу, рідні думали, що вже її
й на світі немає. І тільки на початку тридцятих приїхав на батьківщину
Ксенофонт, навістив усіх рідних, і своїх, і дружини. Тоді й дізналися, що
жива Мотря, послав їм Господь аж семеро дітей, один за одним
народилися Іван, Михайло, Нюся, Дуня, Марія, Оля та найменша, Клава, а
старшого, первістка Карпа, вже не стало. Дуже сильним виріс, хтозна в
кого і вдався, міг на спір підняти на спині коня, та в тридцять років
надірвав щось усередині, недовго опісля й прожив.
А старша з дочок дідуся Івана, Параска, після смерті матері прийняла
сватів від Архипа Євтушенка, Палагути по вуличному, та й виїхала з ним
кудись на шахти, на Донбас. Мало й чути було про неї, не дуже густо
приходили звістки в той час здалеку.
Зостався з батьком на старому дворищі Тихін із сім’єю. Мав уже
четверо діток, синочка, і трьох донечок. Найменшенька, Маринка, наші
майбутня мама, на цілих десять років були молодшими від найстаршої,
Марії. Отож няньчилися старші з найменшою, була вона їм за ляльку.
Звалив на свої плечі Тихін усе господарство, та й поволік його через довгі
неспокійні літа по грузьких селянських дорогах.
А час видався
неспокійним. То царя десь отам, у столицях, скинули, то нові власті одна за
одною мелькали, з’являлися і безслідно зникали, вже й не второпати нічого.
Не мудрували наші дєдушка, запряглися, та й поцупили важкого воза
протореними,
батьківськими слідами. Не вміли, та й не любили
вишукувати іншої дороги. Ото вже як є, так і є. Легко було їх обидити, бо
добрими та лагідними до всіх були. Зроду не підвищували голосу, не
сказали за цілий вік грубого слова, бо, мабуть, і не знали такого. А коли вже
розгнівані чимось бабуня Домаха, які були жінкою строгою, з характером,
наскакували на них півнем, дєдушка відходили собі вбік, проказуючи своє
звичне: - Та геть!
Тоді бабуня доходили до нестями, аж кипіли, і якби на них у той час
хтось хлюпнув холодною водою, так, мабуть, аж зашкварчало б. Але
дєдушці до того було байдуже, не вміли вони гніватися. Навіть з великим,
сірим котом, який постійно з усіма воював, не виключаючи й дворового
Рябка, намагалися вживатися мирно. Коли обоє грілися на теплій черіні
вечором, і ледацюга-кіт намагався вибороти собі побільше місця, дєдушка
лише лагідненько відпихали його вбік не більше як на якихось два пальці,
та ще й тихенько просили, наче він те розумів:
- Посунься! Та посунься ж заради всіх святих!
А котяра сердито мурчав, упирався, і ніяк не піддавався на умовляння.
Але на печі дєдушці випадало вигріватися нечасто, ой, нечасто!
Набагато частіше гибіли вони на зимових, заметених у пояс польових
дорогах проклятого щетинникування, як і колись їхні тато. Безкінечними
здавалися дні і тижні поза домівкою, тяжкими мізерні заробітки, горбилася
спина під важким клунком, глибоко в плечі врізалися лямки, і здавалося, що
цьому ніколи не буде кінця…
-4-
А в поруйнованому маєтку Тулинського більшовицька влада
організувала артіль з претензійною назвою "Перемога". Над ким чи над чим
була та перемога, важко сказати, бо об’єднала артіль тих, хто й зроду не
бачив на своєму власному подвір’ї навіть облізлого собачого хвоста, не то що
коня чи корови. Наділила влада землею, але що робити з нею, ніхто до пуття
й не знав, бо з діда-прадіда безземельними були, які там уже з них господаріхлібороби!
Небагато було й охочих записуватись у ту артіль. Кожен хотів
господарювати сам, не оглядаючись ні на кого. Та бідакам не було за чим
жаліти, звикли перебиватися якось гуртом, не беручи відповідальності на
свої плечі. Хай краще хтось, а я так, збоку собі. Отож об’єднали свої злидні
докупи, торби до торбів, та й стали хліборобити. Не жила, а животіла артіль, і
пісні житні галушки були великою розкішшю для комнезамівцівколективістів, комзлиднів, як їх презирливо називали проміж себе господарі.
Записався в той рай і наш дід, Іван Іларіонович, на той час молодий,
демобілізований боєць з бригади Червоного козацтва Примакова.. Дала і
йому нова влада землю, та зразу й загітувала до артілі. Уже був одруженим,
мав зовсім маленького сина. В гурті зі своїми батьками вжитися не міг, бо з
одного боку бідність безпросвітня, а з другого не тієї натури був дід Іван,
щоб перед кимсь шапку гнути, хоч би й перед найріднішими.
Та й до роботи не дуже падкий вдався, мабуть, обзивалася в ньому
столітня пролетарська закваска. Як розповідали наша мама, пробувши кілька
місяців у невістках у свекровій та свекрушиній хаті, ніколи дід Іван не
заготовляв дров на зиму. Хата їхня стояла майже в колишньому панському
ліску, а тепер артільному, тож взявши сокиру, виходив дід Іван серед глупої
ночі, і вже ховаючись від нової влади, рубав, оглядаючись, якусь непоказну
осичину, та й волік її до хати, маскуючи сліди. А потім уже кришив на дрова,
накидаючи їх у піч. Та не хотіли вони горіти, сичали, мов потривожені
гадюки, і стріляли іскрами та диміли, одна мука була з ними бабі Оксенії.
Хату дід побудував недалеко від артілі, яка розташувалася в
розваленому маєтку пана Тулинського. Довго стягувались на ту халупу, та
вже якось при допомозі дядьків по матері зліпили сяке-таке пристанище на
одну кімнату з великими сіньми. В тих сінях, стільки й моєї пам’яті, стояли
взимку під стінами клітки з кролями, і завжди відчувався якийсь особливий
запах, змішаний з пахощами свіжих яблук. І коли пригадую, як малим
приходив ночувати до бабусі зимовими вечорами в оцей теплий, затрушений
свіжою соломою з морозу, і освітлений гасовою лампою затишок, мені
завжди вчувається оцей неповторний запах мого дитинства. Ніде більше
такого не було, як не було і особливої бабусиної печі з малесеньким,
вмазаним у задню, глуху стіну віконечком з однією шибочкою, що дивилося
в темряву на недалекий ліс. А в тому лісі жила страшна кобиляча голова, про
яку мені вже може всоте, на моє велике прохання, розповідає бабуся ще й
досі у моїх безкінечних спогадах…
Була вона, наша бабуся Оксенія, якоюсь особливою за зовнішністю
жінкою. Я ніколи й потім навіть трохи схожої на неї не зустрічав. Маленька,
суха наче скіпка, з ледь синюватими, наче вицвілими очима на блідому, аж
жовтуватому, виснаженому обличчі з впалими щоками, тоненькими, як
билинки, руками і ногами. Якась наче з самого дитинства геть захарчована та
недійшла, завжди, влітку і взимку вдягнута в чорний жакетик, і таку ж саму
чорну і довгу, аж майже до самих п’ят, спідницю, з під якої виглядали
випнутими жилами ніжки. І було справжнім дивом спостерігати, як вони не
переломлюються, коли вона прудкенько-прудкенько чеберяла по обійстю.
Голос, щоправда, мала не слабкий, звичайний собі. Такою, казали наша мама,
вона була й за молодих літ. І вдачу мала особливу. Не була ні говіркою, ні
веселою. Гнівалася на весь світ, гудила і його, і людей у ньому. Наче він у
чомусь великому перед нею непростимо завинив. Про що б, чи про кого
заходила мова, бабуся Оксенія незмінно казала:
- І то така зараза!
І був це остаточний присуд всьому живому і неживому. Тільки виходило те в
неї якось незлобливо, мов би їй до цього і діла ніякого немає, і каже вона
просто так, за звичкою.
Хтозна що знайшов у ній наш дід Іван, але якось по своєму любив її,
ніколи навіть не гримав на неї, не те, щоб руку підняв. А з себе,
розповідають, був показний завжди. Середнього зросту, міцної статури, з
хвилястим, густим, темним чубом і виразними, ледь прищуреними сірими
очима на смаглявому обличчі, прямим носом і завжди вперто стиснутими
вустами під короткими вусиками. Справжній тобі козарлюга! Та мав чоловік
дві великих вади: злий та жорстокий був до нестями, не терпів жодного слова
всупереч. І не було для нього різниці, чи найрідніший то був, чи чужий.
Скаженів, коли щось було не по його. Отоді вже начувайтеся всі! А ще дуже
не любив роботи, навіть для самого себе. Зате на сон був голінним завжди,
спав би вдень і вночі, і не набридало це йому ніколи.
Байдужими обоє були й до Бога, і до церкви, тож не було в тому ніякого
дива, що і діти такими виростали. Не знали ніяких свят, ніяких постів, хоча
піст у них ніколи й не закінчувався. Злидні роками не покидали їхньої убогої
хати, але і їм тут до пуття не було чого гризти.
Одне за одним народилися в сім’ї четверо діток. Михайло був самий
старший, ріс костистим, білявим, з блідою шкірою. Удався в материн рід. На
світ дивився материними очима, а вдачу перейняв батькову, лихим та
безжалісним був до всіх. Та диво дивне, чомусь не злюбив його батько
змалку, і та нелюбов поступово переростала у справжню ненависть.
Середульший, Микола, ні на кого з дітей не був схожим, наче підкинули
його. Тендітний, височенький, з матовою шкірою, чорнявий, з сірими, як
передсвітанкове небо, очима на довгобразому обличчі, античної форми
носом, і мальованими, як на картині, вишневими губами. І вдачу мав лагідну
та веселу. Любив його батько найбільше, хоч загалом тієї любові не дуже хто
з дітей і відчував.
Олексій, наймолодший з хлопців, ріс тихою, та лагідною дитиною.
Зовні був схожим на старшого, а душею зовсім ні. Любив з самого малу
порпатися в землі, щось садити, вирощувати. Ще зовсім невеличким посадив
на причілку хати вербовий прутик, потім весь час говорили: - Альошина
верба!
А вона за десятки років виросла в три обхвати, гінка та крислата, і
залишилася незабутньою пам’яттю про малого садівника…
Ніна, донька, та наче шкіру здерла з найстаршого, Михайла. Всім
схожа, як наче вони близнята з ним. І характер такий же мала. Та хоч які були
схожі, а не дуже дружили, не тягло їх одне до одного, наче вони зовсім чужі.
Але що це в порівнянні з тим, що було між Михайлом та Миколою!
Відчуваючи ставлення до нього батька, і знаючи, як він любить Миколу,
зненавидів до озвіріння старший меншого. Спочатку тільки ревнував, а потім
почав давати скубки зо всієї хлоп’ячої сили. Просто так, нізащо. Малий
плакав, і біг жалітися. Швидкий на розправу батько збивав Михайла до крові.
Михайло знову молотив Миколу, де той під руку траплявся, і все починалося
спочатку. Дуже був злопам’ятним і немилосердним, як і батько. Тож і не під
силу було тому переломити синову вдачу. Наскочила коса на камінь. Одного
разу, розмазуючи сльози по щоках, та заслинюючи синяки після чергової
прочуханки, ледве дочекавшись, коли батько пішов з дому, кібцем налетів
старший на меншого. Той якось вирвався, та й дав дьору. Тікав, стільки сили
вистачало. Три кілометри гнався Михайло за Миколою селом, а таки ж
догнав аж на лузі, біля річки, та ледь не вбив малого. Насилу вирвали з рук
чужі люди, що йшли якраз гребти сіно, та відігнали хворостиною. Три дні
потому не приходив додому, пересиджував у лісі лиху годину, але не каявся
ні в чому. Так і зростали обидва, в плачах та колотнечі.
До школи дітей не дуже й посилали, вважали те зайвим. Як завжди
говорила, стільки й не жила, бабуся Оксенія:
- Хай їй лихо, отій школі!
Та і як до тієї школи ходити, як немає чого ні вдягти, ні взути, а зимою ж ще
й дороги переметені. Одні чоботи на всю сім’ю, тож і пересиджувала дітвора
холоди на печі, вискакуючи босими за хату по нужді, бо нужника в нашого
діда Івана зроду і в заводі не було. Ото якось через два дні на третій
відходили трохи в школу, та й покинули. Читати-писати навчилися, і досить.
Бідністю своєю батьки не переймалися. Якось день пережили, то й
добре. Ніколи на завтра харчу в припасі не було. Дасть Бог день, дасть і
прожиток. Та звідки б він і взявся, той припас, коли в полі нікого з сошкою,
вважай, не було, а в хаті всі напохваті з ложками хоч якої-небудь поживи
чекають. Бабуся до артілі не ходила, дома клопотів вистачало, а дід ходити то
ходив, хоч і не щодня, та небагато з того ходіння зиску було, недолугий
трудяга вродився. Норму трудоднів ледве виробляв, та й що вони, коли
тільки палички обліковець ставив, а давати на них нічого й не думали. Одна
надія на грядки біля хати, але погано вони годували, якби тільки з голоду не
пропасти.
Правда, іншим разом дещицею допомагали родичі. Привів одного
вечора до них дядько Пилип на заріз молоденьку лошичку. Все одно
відбирали в новоорганізований колгосп, насильно затягуючи туди дядькову
сім’ю. То краще хай діти підживляться, ніж віддавати задаром хтозна-кому.
Тільки й тут дід Іван не хазяїном виявився: їли те м’ясо і вареним і пареним,
що вже і в горло не лізло. Не їли, а переводили. Сьогодні було аж геть густо,
а про завтрашній день ніхто й гадки не мав.
-5–
Дєдушка ж Тихін не поспішали ні в комуну, ні в артіль, хоч скільки їх
туди затягували охочіші. Либонь, добряче допекли їм і червоні, і білі, і всякі.
Бо й петлюрівці з махновцями, наче вже ж зовсім свої, а й вони не медом
пригощали. А ще ж вряди –годи навідувались в село хлопці то від Коваля, то
від Мандика, а то й від самого Леонтія Хрестового, стільки ж там воно від
тих лютенських Стінок чи млинянського Перевозу, палицею через луг
перекинути. Та й не втямиш зопалу, чи то справді повстанці, чи вивідникисексоти. Якби тільки встигав перед кожним шапку знімати. Ото вже й
зовсім очманіти можна від тієї мороки. І всім щось дай, а спробуй не дати, то
й своїй сорочці не будеш радий, шкуру знімуть як не ті, то інші. І ні до кого
не прихилишся, ні до якої власті. Днями он засідав комбід, все ламав голову,
як хліб у людей викачати, та більшовицькій владі тим підсобити, та
несподівано нагодився Махно зі своїми відчайдухами, пролітав тачанками з
під Лебедина на Сорочинці та Миргород, то й заскочив нещасних, як яструб
курчат. Вирубав усіх до ноги. Двоє тільки й уціліли дивом, а вже страху того
набралися! Ада-Дуня, як її всі в селі прозивали, молодиця Максима
Матвієнка, ледве встигла заховатись під порогом веранди бувшої
куркульської хати, де й проходило засідання. Сиділа, як миша, і не дихала. А
Грицько Комариків вийшов по нужді надвір, та як угледів куряву на дорозі з
Гадяча, впав каменюкою під воза, та давай хутенько онучі перемотувати,
мовби він тут сторонній, ішов собі, та й сів перевзутися. Ледве душа з тіла не
вискочила, коли краєчком ока уздрів, як вибігають з хати махновці в
кудлатих шапках, і витирають на ходу закривавлені шаблі об спориш на
подвір’ї.
Та й красні аж ніскілечки не кращі, бо що ж то за пролетарі, як
шастають по хатах, витрушують останні крихти з того, що не дотрусили
денікінці та інші. Це, кажуть, ми вас визволяємо, то вже не залиште ж нас
без шматка хліба та якоїсь конячини. Хоч ти пропадай та й годі з такими
своїми. А де того хліба в Бога набрати, як воно з неба й не капне, а в полі такі
коляки, що хоч долоню просовуй, не зачепиться. Та ще й посівкоми
напосілися, як собаки на старця, не відгонишся, дай і дай зерна. Немає
продиху, вже зовсім задушують.
Дядькам з Красного Кута та Крутьок допекло по саме нікуди, то
змовилися за гурта не давати нікому більше й ріски. Так переходили
будьонівці, попалили й порозтягували хати, а вже забирали, так усе підряд,
що під руку траплялося, нічим не перебирали. Пішло під мітлу і збіжжя, і
свитки та кожухи, чоботи й полотно зі скринь, навіть рушники вихвачували.
Торби з награбованим салом звисали з сідел аж до землі. Хапали не згірше
татарви. Та то ще й нічого, а ондечки в Грунівській волості, розповідають,
семеро душ замучили до смерті, а чотири сотні паруботи насильно забрали з
собою, служити. Ото й не дай хлібця, узнаєш, як воно.
А ще й інша лиха година внадилася в село. Вважай, майже кожної
осінньої ночі почали грабувати людей якісь душогуби. Як ранок, так і чути,
що то там, то на іншому кутку вибили дебелим дубовим пеньком вікно разом
з віконицями, і вкинувши запаленого житнього куля соломи прямо в хату,
вскакували з сокирами в руках слідом, та й забирали все, що під руку
трапилось. Або влізуть до хліва, та й виведуть корову, тільки її й бачили. А
щоб собака не валував, кинуть йому овечу голову, замотану в прядиво, то й
кудлає її до ранку голодна тварина, не в змозі добратися до пахучої поживи.
Віддавали наші дєдушка Тихін усе, що ким тільки не вимагалося,
віддавали до грама. Ще й кланялися вслід. І надіялися тільки на Божу
милість. Бо не могли по іншому робити, по іншому думати, бо звикли до
послуху, і твердо знали, що всяка влада від Господа, треба терпіти те, що
заслужили. А далі, що вже Всевишній дасть.
А він дав неп. Стало трохи перегодя легше дихати. Вже не давили
продагенти, ніхто не хапав "мішечників", не тяг на плаху. Якось уже платили
оті тверді податки, та й самі мали дещицю на столі. І діток, хай через день, а
до школи виряджали. Он Кузьма, середульший, до науки хапкий, все б і сидів
над уроками, за вухо його не відтягнеш від премудрої науки. Та воно нехай
дитина і вчиться, хоч стільки можна, може ж якось зіпнеться на ноги, та й
піде світом грамотним, не таким, як батьки.
-6А за кілька років до голодовки навідались старости до старшої з дівчат,
Марії. Сватався видний парубок, за яким так і бігали дівчата, Йосип, один із
синів Прохора Шкаревського, багатенького господаря. Мав хлопець хист до
торгівлі, умів побачити і виудити копійку там, де інший проходив мимо, і за
вухом не чухався. Тож і не було дива в тому, що бряжчала дещиця золотця в
його калитці. Та не за грошима пішла сімнадцятилітня Марія. Припав їй до
серця парубок. Та й сама була нівроку, багатьом на заздрість: міцненька,
гарна на виду, темноока і чорноброва, ставна, мов тополя. Ще й роботяща та
до всього вдатна. Дуже любив та шанував молоду жінку Йосип. І були б
щасливі обоє, якби не єхидна свекруха, та не повна хата зовиць і діверів, і
кожен норовив, аби молоду невістку пригнобити, щоб виконувала всі
забаганки, крутилася, як білка в колесі, з ранку до вечора. Щоб не присідала,
бо сім років їй звичай не велить у свекровій хаті присісти, навіть їсти треба
стоячи, а спати на долівці. А одного ранку, коли ще й не розвиднялось,
перечепилась свекруха через сплячу біля печі невістку, та як зарепетує
несамовито:
- Що це, в лихої години, за щетинник розлігся серед хати, не пройдеш!
Запекло в молодої невістки під серцем, зроду її так не обижали вдома, як оце
тут, ніби вона й не людина вже. А за віщо, якби ненависне свекрушище
запитати? Годить же всім підряд, як болячці, а вони тільки носами крутять.
Свекруха своїх дітей пантрує, а вона якби за всіма наймичкою ходила, та
ще то те не так, то інше. Вже не знати, якому Богу й кланятися. Он
пожбурила вчорашнього дня межи очі сорочки, бач, не так їй вибілені, каже,
що жовті, наче в рідної матері вона їх зроду не відбілювала. А бий вас сила
Божа, якби вже воно вам і в очах пожовтіло, коли оці сорочки жовті! Ну,
постривайте, будете ви самі на себе робить!
Після того зовсім перестала свекрусі не тільки полотно білити, а й
будь-що прати. Та, дякувати Богу, і Йосип на її боці. Сказав, що хай мати
сама пере, не відпадуть від того руки. А воно якраз усе оце прийшлося на
Вербний тиждень. Заїло свекрусі, закрутило в носі, і щоб хоч якось наробити
клопоту в хаті, та досадити невістці, стягла напередодні чистого четверга
Прохориха на стіл посеред хати ночви, накидала туди прання, вгніздилась
якось сама, та й давай ляпати мокрими сорочками то по воді, то по стелі.
Потекли патьоки по долівці, а на сволоці наче корова задрипаним хвостом
вимальовувала. Позбігалися перелякані дочки, думали що мати зійшла з
розуму, та ледве стягли стару, опиралася та брикалася, як несамовита, аж
піна на губах виступила. А потім кинулися гуртом білити та примазувати,
аби люди не побачили отого страмовища, бо потім сорому не обберешся.
Стали перегодя всі кликати Марію Манькою, наче вона їм ніщо. Вже б,
мабуть, свекруня й штурхана коли дала межи пліч, бо після тієї пригоди
зовсім немилостивою стала, та як побачила одного разу, як доведена до краю
невістка вискочила з хати надвір, та зі злості так струсонула молоду грушу,
що з неї не тільки зелені, мов рута, грушки посипалися, а й листя все
облетіло, то й не посміла. Куди вже там зачіпати, не дай Бог чого!
Жили якось молоді, хоч і терпіли обоє. Захищав Йосип жінку,
намагався не давати в обиду. Та в одній хаті і сатана ногу зломить, а тут
цілий гурт, і в кожного свої химороди, не примінишся. То було всього, і
дуття, і лайки.
А влада недовго гладила непманів за шерстю. Показала зуби, як тільки
вони в неї підросли. Захрумтіли на її щелепах спочатку найбагатші з їх
добром, а потім і до дрібноти черга дійшла, хоч тій все ще не вірилося, що
кінці наступили, все ще вперто гнула своє, борсалася, як у трясовині.
Відчуваючи непереливки, передбачливий Йосип попросив батька надійно
приховати наторговані золоті, ще царські десятки про чорний день, бо хто
його знає, як воно повернеться, холодним вітром повіяло згори, мабуть, не
скоро потепліє, якщо і взагалі потепліє колись. А не дай Бог, і його біда
зачепить, то все, надбане комерцією, лясне. Виконав синове прохання
Прохор, приховав. Та до того надійно, що вже ніколи Йосип, стільки й жив,
не бачив свого золота. Потрапило воно в інші руки. Не один син, не одна
невістка та дочка були в старого батька!
А по Йосипа прийшли в одну з вітряних, дощових ночей пізньої осені.
У чорних шинелях та синіх з червоним картузах. Взяли вишколені опричники
бідолаху під білі руки, та й повели з собою, перед цим зробивши обшук, і не
сказавши жодного слова домашнім і переляканій та закляклій від горя Марії.
Недовго й розбиралися "там, де треба". Припаяла "трійка" шість років
таборів за спекуляцію. Повезли вкупі з такими ж, як він, в товарняках під
конвоєм туди, де Макар телят зроду не пас. Не встиг і оглянутися неборак, як
уже вивантажували їх у глибокі карельські сніги, на 30-ти градусний мороз,
у легенькому одязі. Кругом ліс, все біле, аж сиве. Бігом погнали протоптаною
тисячами ніг дорогою, якій, здавалося, і кінця не видно. Хмарою стояв пар
над змореними людьми, лютували по боках колони на ременях оскаженілі
пси, лютувала та гнула матюччя охорона, і все це бігло і хекало, аж
висвистувало на холоді. Хто падав, знесилившись, того піднімали
живосилом, і гнали прикладами далі. Гнітюче видовище: суне лавина людей
– виснажених, блідих, у багатьох ще не зійшли синці на обличчі, кровоточать
рани, в очах повна безнадія…
Не помилялися нещасні, передбачаючи свою подальшу участь. З
кількох тисяч весни дочекалися не більше сотні. Каторжні лісозаготівлі,
хвороби і злиденна пайка брали жахливу подать. Померлих не ховали,
складали роздягнуті трупи з бірками на босих, задубілих ногах, у величезні
штабелі. Лежали вони на тріскучому морозі, заметені снігом, наче дрова.
Водили мимо страшного видовища виснажених, та все ще живих мерців на
роботу й з роботи, аби не забували, що і на них невдовзі чекає. І тільки на
початку літа, коли, нарешті, розмерзлися непрохідні болота, вкинули туди
весь оцей непотріб. Проковтнула чорна, бездонна твань чиїсь долі, і сліду не
залишила…
А Йосип Прохорович, в’язень номер 12386, уже напівмертвий, дивом
вижив. Примудрився через десяті руки передати на волю написаного за пайку
хліба знаючою людиною листа з проханням на ім’я Крупської. Велику силу
мала, вочевидь, ця маленька, стара жінка, сама в немилості у "батька всіх
народів", якщо змогла допомогти людині-пилинці в отому кривавому місиві.
Повернувся додому, та й зарікся хоч колись братися за комерцію. І тільки
вже в старості, коли трохи забулося й перебоялося, потрошку підторговував
то яблучками та сливками зі свого садочка, то сушкою різною, возив у
клунку на базар у Гадяч та Миргород. Та не стільки вторговував, як втішав
свою купецьку жилку, яка, видимо, свербіла йому все життя. Не в той час,
мабуть, родився чоловік!
І хоч як настраждався від властей, а коли прийшлося йти воювати в
липні 41-го, взявши гвинтівку в руки, не думав про своє минуле, не згадував
про наболіле. Та й не було часу про нього згадувати в отому страхітливому
пеклі, коли їх, тільки-но мобілізованих, у складі 12-ої армії Південного
фронту оточили в районі Умані німці. Що там творилося! Серпневе
закіптюжене і розпечене небо змішалося з такою ж розпеченою, розтерзаною
вибухами снарядів і залитою кров’ю землею, на якій люди глухли від гуркоту
гармат і мінометів, сходили з розуму від споглядання жахіття смерті і
розуміння безвиході. Десятки тисяч гинули за один день, тисячі зникали
безвісти. Вже потім дізнався, що в боях поклали свої нещасні голови більше
двохсот тисяч бійців і командирів, серед них і генерали. А в полон потрапили
більше ста тисяч чоловік. Хоч про полон у тому загальному одурінні навіть і
не думалось, бо людина вже й не знала, жива вона ще, чи вже ні. А коли
прийшлося підняти догори руки, і вперше за скільки часу побачити, що
світить ще крізь пасма диму сонце, не повірив сам собі, що таки живий,
живий!
Але рано, як виявилося, радів. Загнали їх, понівечених, контужених і
замордованих до глиняного кар’єру зруйнованого цегельного заводу.
Глибочезна яма не могла вмістити десятки тисяч доведених до відчаю
полонених. Не було місця ні лягти, ні сісти. Люди стояли простоволосі, під
несамовито палючим сонцем, відкриті, нічим не перев’язані рани гноїлися,
рої ненажерливих мух обсідали нещасних. Ні їжі, ні води не давали.
Полонені сходили з розуму від спраги. Померлі не падали, вони так і
продовжували стояти поміж живих. Вже й самі кати не знали, що робити з
такою кількістю бранців, які все прибували.
Отоді й з’явився наказ німецького командування полонених німецької,
латвійської, литовської та української національностей відпускати на волю за
умови, що вони доберуться в рідні місця ( якщо ті не знаходяться на території
військових операцій ) протягом 3 – 4 днів. Щасливці отримували відпускні
документи, де вказувався маршрут їхнього пересування і термін, протягом
якого вони повинні були прибути додому. Але перед цим необхідно було
подати характеристику старости села та поручительство сільської громади,
що звільнений не піде в партизани і не буде займатися протинімецькою
діяльністю.
Упала в управі на коліна Марія, випросила такі документи, і пішки
добралася в Умань на опухлих, скривавлених від довгої ходьби ногах.
Визволила чоловіка, привезла на станцію в Гадяч на відкритій залізничній
платформі. Вижив, підкріпився, тільки ще довго слабував, не минулося так
пережите.
Дружно пройшли свою спільну життєву дорогу наші хрещені, в любові
та злагоді. Хоч достатку ніколи не мали, трудилися, не покладаючи рук. І
ніколи не нарікали на свою долю. Тільки дітей у них не було. Так і пішли в
кращі світи, не пізнавши батьківства і материнства. То вже ми, племінники та
хрещеники, були їм втіхою. Дуже ми їх любили обох, і прибігали до них за
ділом і без діла, просто так. Любили й вони нас, завжди пригощали то
яблучком взимку, то свіжим медком, бо хрещений мав кілька вуликів, хоч
біля бджіл ходити був і не великий мастак. А на Різдво та посипання ще й
гривеник якийсь нам перепадав, а хрещена, потай від хрещеного, в
маленьких сінцях і карбованця в долоню тикне, бо хрещений хоч і добрий, а
копійку беріг! Але ми все одно горнулися до нього. Любив і вмів обходитися
з дітьми, пригріти їхні малі душі. Та й ставши дорослими, ми шанували їх
обох, як шанують рідних батьків. Ніхто не вмів так, як вони, вітати, і
пригощати гостей. Ніхто в світі не пік таких великих, білих та смачних
пиріжків і балабушок, і не викладав їх у такій великій кількості на стіл, як це
завжди робила хрещена. Мабуть, і через багато літ нагадувала про себе
пам’ять про пережиту голодовку. Ніхто не варив у печі такого незвичайного
на смак борщу і узвару із сухих груш та слив, і не готував такої вишневої
настойки, як вона. Ніхто не вмів так цікаво і смачно розповідати і
розпитувати, хитренько прищурившись, як наш хрещений.
Ми любимо їх і сьогодні, коли вже давно-давно немає обох на цьому
світі. Ми згадуємо їх добрими словами, і молимо Господа, щоб він упокоїв їх
світлі душі. І коли заходимо в уже багато літ опустілу, принишклу хату, що
сиротою стоїть у зеленому, здичавілому садочку, під схиленим віттям старих,
давно порохнявих яблуні та шовковиці, вона й досі пахне нам дорогими
людьми, ледь-ледь вощиною, ще чимось, не вгадати вже й чим. Може, то так
пахне наше далеке-далеке дитинство, в яке нам уже ніколи не повернутися,
бо закрите воно за сімома замками, і ключі загублено в незапам’ятних літах,
лише обзивається пронизливим щемом у серці, від якого нам ніколи і нікуди
не подітися. Та чи й треба?
-7Не захотів, і не вмів вдивлятися в завтрашній день наш дід Іван
Іларіонович. Вдивлятися обома очима, та ще й назад оглядатися, аби
побачити, яка страшна хмара насувалася на всіх, яке горе несла. Не бачили
того ні він, ні бабуся Оксенія. Розумніші встигли хоч щось надійно
приховати про чорний день від безжальних посіпак, а цих голодовка застала
несподівано, як зима посеред літа. Як вибрали буксирні бригади останню
картопельку та квасолю, то в хаті і надворі стало хоч голому котись, ніде
нічого. А в хаті восьмеро голодних дитячих очей, які безперестанку просять:
- Їсти! Їсти!
А звідки ту їжу взяти?!
Та як одна біда йде, то і другу за собою веде. Від недоїдання та
недогляду тяжко занедужав на водянку Олексій. Танув хлопець на очах.
Зжовк на виду, змарнів, худющий, мов скіпка, тільки ноги та живіт як налиті,
аж блищать. А чим допомогти, за які статки? Он ще троє пухнуть, голодними
очима за батьками водять. Хижа, видима смерть підкрадається, клацаючи
зубами. Де вже тут рятуватися.
Відходив хлопець, плакав тільки мовчки. Тужила, закривши долонями
лице, і ховаючи сльози, мати, принишкли діти. Батько, настільки твердий та
байдужий, а й той намагався якого довше не заходити в хату, вештаючись без
діла надворі, аби не бачити благаючих спасіння дитячих очей. Уже й бригади
комсомольців-песиголовців не заходили в хату, бо і брати було нічого, та і
вони не могли спостерігати повільного, дитячого конання, мабуть, щось
залишалося таки в них хоч на крихту людського.
Поховали нещасну дитину без батюшки та півчі, якось тихо та
непомітно. Пригніченим голодом і змарнілим, навіть смерть уже не здавалась
чимось особливим і жахним. Стояла пізня осінь з холодними, безперервними
дощами. Винесли дядьки нашвидкуруч зроблену труну з хати, перенесли
через гору, та й по всьому. Але викопали яму копачі де їм здумалося, бо
ніхто їм і не показував, аж на самому низу кладовища, де восени та весною
збиралася вода. Як побачила вбита горем мати, куди кладуть її дорогу
дитину, ледве сама в ту залиту водою яму не стрибнула, насилу відтягли.
Рвали серце потім у хаті плачі та стогони без кінця і краю за померлим, а ще
дужче через те, що лежить дитина у воді, холодна і всіма полишена. Не сила
було і в хату зайти. Вже й голод не так дошкуляв, як оті тужіння.
Минуло три тижні. Не витримав таки батько, розбудив близько півночі
старшого, Михайла, взяли лопати, та й пішли в непроглядній темряві на
кладовище. Ховаючись від випадкових очей, прокралися до свіжої могили. У
суцільній тиші, прислухаючись до кожного шереху, викопали удвох труну,
ледве висадили нагору, а яму загорнули, і горбик зверху насипали. Перенесли
якось ослизлу домовину вище, під гору, де сухіше, вибиваючись з останніх
сил, викопали до світанку сяку-таку яму. І вже коли почало ледь-ледь сіріти
на сході, повагавшись, підважив лопатою, і зняв дід Іван віко труни. Ніхто й
досі не знає, навіщо це він зробив, що там хотів побачити. Та й ніколи я не
хотів би цього знати, бо моторошне воно, і болюче. І важко сказати, чого тут
більше…
А сім’я вмирала від голоду. І нічого не можна було вдіяти, і не було
звідки чекати порятунку. Ось тоді дід Іван махнув на все рукою, та й подався
з дому світ за очі, нікому нічого не сказавши, як в ополонку стрибнув. А баба
Оксенія з голодними дітьми зосталася напризволяще, не знаючи, що вдіяти.
Дядько Арсентій віддав хлопцям кота, то ще якось трохи протягли на тому
м’ясі. А як бути далі? Одного разу наловили у річці вже сонних жаб,
принесли в сорочці додому, та не змогли до них доторкнутися, бо огида
пересилила й голод, коли мати хлюпнула на ті створіння окропом… Тільки
Богу відомо, як не померли, з голоду вже опухлі, і до всього байдужі, в ту
зиму. А коли прийшла рання весна, стало зрозумілим, що оце вже все, кінець.
Ніхто вже й не пручався, сиділи на лаві, похнюпивши затьмарені голодом
голови.
Спасіння ж прийшло несподівано. Приніс поштар посилку з чорними, як
сама земля, сухарями. Від батька. Писав у листі, вкладеному зверху, що
добрався дивом на Донбас, на шахти. Наказував, щоб тікали якось до нього,
бо лише там порятунок. Можна якось прожити.
Не знали, що й робити. Розуміли тільки, що то не сухарі лежать у
диктовому ящичку, то лежать четверо врятованих від мученицької смерті
життів. Дітей і матері. А слідом за цією невдовзі прийшла ще одна посилка, і
в маленькій записці батько повідомляв, що не може більше висилати, бо на
пошті перевіряють, і відбирають харчі. А тих, хто посилає, викликають в
органи для добрячого, на перший раз, прочухана. Ви що це, кажуть, оцими
сухарями хочете показати ворогам, що у нас люди голодують? А товариш
Сталін що говорить?
Набрали хлопці в кишені по добрій пригорщі сухарів, та й кинулись у
незвіданий світ. Одному тринадцять років, а другому одинадцять. Ніколи
далі свого села не були, та і в селі навіть не скрізь. Мати з найменшою
залишилася, побоялась хату напризволяще кидати.
Добилися таки хлоп’яки з допомогою добрих людей, знайшли батька.
Перебивалися в дорозі Божою милістю. Вижили, трохи підхарчувалися.
Повернулися всі через добрих півроку, коли вже й дома попустило, бо в
колгоспі стали давати бовтанку з житньої муки на окропі тим, хто міг вийти
на роботу. Вижили якось і мати з малою Ніною, все ж таки оті сухарі та
зелене листя не дали померти. Під осінь стало ситніше, бо хоч щось дали на
трудодень. Та й на грядках якась городина вродила, можна зиму перебути.
Відійшли трохи зашпори в людей, і почали приходити до пам’яті, і затужило
село цілими кутками, оплакуючи тих, про кого в голод і забули…
Не навчила тільки нічого та біда діда Івана, не перемінила байдужої та
лінивої вдачі. Пішов у свої неповні сорок років сторожем у бригаду, а що ж
той сторож заробить? Коли підсобники трактористів ледве кінці з кінцями
зводили, а йому й поготів. Хіба що спати вдень і вночі можна. А на хлопців
покрикував, що вже великі, пора самим на хліб заробляти, нічого батькові в
руку дивитися. І таки вигриз Михайла, пішов у МТС. А згодом придивився,
підучився, та й на трактора сів. Попохитався на драбинчастому "Комунарі",
пополежав під ним на ріллі вдень і вночі, роблячи підтяжку масляного
піддона картера через кожні три-чотири години роботи, приходив додому
зашмарований з голови до ніг. Але любив свого залізного коня, мов живого, і
спав би там, не відходячи від нього, хоч би й не платили. Воно й плата така
була, та все ж краща, ніж у колгоспі.
А батькові полегшало, спекався хоч одного рота. Ще й сам став його
шматок хліба їсти без усякого. Та все продовжував навчати ума-розуму, то те
не по його натурі, то інше. Виколював очі, що вже не так кланяються йому, а
сам, було, ні за холодну воду. Ото хіба що частенько брав до рук стареньку,
клеєну-переклеєну двохрядну гармошку, привезену ще з громадянської
австрійську " венку," та й витинав, схиливши набік голову. Дуже любив
грати на ній.
Одного разу з того грання великий гріх вийшов. Поминали покійного
Олексія, зібралися двоюрідні брати та дядьки з жінками. І все б як годиться,
чин по чину, та підпили ж усі добренько, та так, що й забули, чого вони сюди
зібралися. Загомоніли, загуділи, а там хтось візьми та й скажи:
- А ну, Іване, бери гармошку!
І що ж ви думаєте? Перекинув Іван потертий ремінь через плече, розтяг
міхи, та й ушкварив "Бариню". Якби вчасно не накинулись жінки, та не
почали страмити, то може б і в танець хто пішов. Пом’янули славно, чого
там. Ніхто дуже й не переймався, як наче так воно й годилося.
-8Помінялися думки в нашого дєдушки Тихона тоді, коли на початку
тридцятих влада почала закручувати гайки до останнього скрипу. Отоді
розумнішим та далекогляднішим стало ясно, що підбирається й до них лиха
година, і вже чи хочеться, чи не дуже, а до колгоспу записуватись
прийдеться. А Тихін Іванович, хоч як його не сварила господиня,
одговорюючи від того, твердим чоловіком не був, і рішучістю ніколи не
відзначався. Особливо після того, як його разом із сусідами подержали цілий
день, з раннього ранку до пізнього вечора, в сільраді, то вговорюючи
написати заяву в колгосп, то страхаючи. Прийшов уже по темному додому,
присів на лаву, шапку мне в руках між колінами, заплакав, то вже нічого й
розпитувати не варто.
На ранок запряг Гнідка, скинув на воза плуга та борону, та й відвіз на
гору, на Солонці, до "Червоного хлібороба". Заяви не писав, така думка,
може воно в недовгому часі щось переміниться, то щоб і мороки менше з
виходом було. Тільки не перемінилося нічого, а через оту ненаписану заяву
дєдушка наш так ніколи й не отримували навіть мізерної пенсії, як уже через
стільки років змилостивилась держава, і згадала про своїх тепер уже
немічних годувальників, та й виділила їм, наче відірвавши від душі, аж по
вісім, а потім по дванадцять карбованців милостині. Зігнуті в три погибелі,
надірвані тяжкою колгоспною працею, нещасні каліки ще й дякували за ту
ласку:
- Та нічого, на хлібець вистачає, а інколи ще й на оселедчик виділю.
Не знайшлося кому посвідчити за нашого дєдушку, а слово колишнього
комнезамівця, далекого сусіда, Грицька Дейни, який здавна за щось
недолюблював усіх Радьків, і заявив, що Тихін і дня не був у колгоспі, як
виявилося, багато заважило. Так і жили, з чого Бог пошле. Сьогодні навіть
диву даєшся, як це їм тоді вдавалося.
Та не врятував і колгосп від отого жахіття, яке розпочалося восени
тридцять другого. Не розбирали власті, чи ти колгоспник, чи "індус", товкли
всіх підряд, жужмом, в одній ступі, перетираючи на порох. Пішли по дворах
комсомольці, тикали залізними щупами по всіх усюдах, по всіх закутках.
Шукали збіжжя, шукали хоч щось, а як не знаходили, забирали останній
вузлик з квасолею, видираючи з тоненьких, мов стеблинки, дитячих ручок,
заглядали в піч, витягували навіть маленьке горня, за яким уже стояла
невблаганна, голодна смерть. А не дай Господь знаходили в когось жорна –
то вже видима погибель, бо ніяк не можна було ні відмолитися, ні
відпроситися, що вже давно все забрано до останньої зернини. Раз є жорна,
значить є що на них і молоти!
Не знайшли нічого шукачі на дєдушчиному подвір’ї. Хіба що стару, аж
порохняву, ще прадідівську ступу. Але ж ступа не жорна, нічого на ній не
змелеш, та й віку їй більше, ніж всій комсомолії гуртом. Та все одно
потрощили на друзки, аж вихекували, як рубали, та товкли, не жаліючи чобіт.
Мабуть, дуже допекла радянській владі ота клята, старезна ступа!
Тільки не було вже чого товкти в ній, бо окрім мішечка гречаної полови
та двох відер позаминулорічних жолудів, які лежали, забуті всіма, купкою на
горищі біля "бичка", в оборі вже нічого не було. Терли їх бабуня Домаха у
макітрі макогоном, змішували з половою, та й пекли коржики-матерженики.
Гіркущими вони були, не можна і в рота взяти, а проковтнути і зовсім. Але де
подінешся, жуй і ковтай, коли жити хочеш. Виручала корівка Лася, яку
чомусь не забрали посіпаки. Хоч і харч їй була одна ячмінна солома, та все ж
таки було чим забілити окріп у мисках. Бурчало рідке вариво в голодних
дитячих животах, і хоч трохи, а рятувало малі душі. Тільки їсти ще дужче
хотілося. Почали пухнути ноги. Може б спробували дєдушка хоч риб’ячого
хвоста піймати, так не згодилися і плішню підняти, не те що ополонку
продовбати.
А як прийшла весна, почали бабуня варити лободу та молоде листя з
липи. Їли його й так, обчухруючи з гіллячок. Але від тієї поживи тільки
животи ставали, мов барабани. І якось всі почали ще швидше слабнути.
До всього додалася ще й найстрашніша біда. Погнала дев’ятирічна
Маринка пасти корівку, воно наче в полі й поряд з селом, бо хто б малу в
такий непевний час саму далеко відпустив, та так уже їй хотілося догодити
слабким татові та мамі, швиденько напасти худібку, та й пригнати, щоб
подоїли. Набачила зелену конюшину по обніжку, та й почала пасти. А не
туди дитині, що воно ранок, росяно. І не згляділась, як боки в годувальниці
стали, мов дві великі діжки. Почала чогось важко дихати, з пащі потекла
довгими поворозками піна. Перелякалася мала, давай мерщій гнати худобу
додому. Бігло заплакане дівча, та тільки й назви, що бігло. Запліталися ноги,
вискакувало з грудей серце. А Лася не добігла, спочатку присіла з тяжким
муканням на задні ноги, а потім упала набік, витягла шию і сконала. Обдуло
її. Добре хоч на те лихо нагодилися жінки, ішли якраз у поле сапати буряки,
то підбігли, та перерізали сапою горло.
Боже ж мій, стільки було горя та плачів у нещасній родині! Але те
м’ясо допомогло вижити. Вже не боялися голодної смерті, варили бабуня
солонину, ще й сусідам потрішку допомагали. Пройшла біда, поплуганилась
кудись в нетрі. Та ще довго заглядали злидні в їхню хату, не давали
розпростертися, і тільки перед самою війною дещо полегшало, коли стали
виділяти в колгоспі хоч щось на трудодень. Тоді вперше і пісня почала
несміливо пробиватися, як молода травичка ранньою весною, і люди
загомоніли проміж себе, а де вже й бадьора лайка почулася. Життя
розпускало крила, і збиралося в політ. Якби ж воно знало, що на нього чекає!
-9Скільки себе знав, ніколи дядя Кузьма не здавався на милість долі, не
ридав ридма, коли вона несподівано підставляла йому
підніжку, і
приходилося триматися зо всіх сил, аби не розпластатися. Не вдався
натурою в дєдушку, мав зірке та пильне око, не боявся ходити навпростець,
проторюючи свою дорогу в житті. Стояв на землі твердо, як розсоха, і що б з
ним не траплялося, не втрачав розсудливості. До нього ми всі зверталися за
порадою, коли потрапляли в скруту, і ніколи він нас не залишав без
підтримки. До кінця свого недовгого життя дивився на світ відкритим
серцем, не вмів кривити душею. Мабуть, саме через це всі навколо його
поважали, і звертаючись, називали виключно Кузьмою Тихоновичем. Віяло
від нього якоюсь внутрішньою силою, глибокою чистотою і спокоєм. І досі
не в змозі всього цього пояснити, і дуже жалкую, що не встиг, не зміг
проникнути в глибини його душі, до кінця зрозуміти. А може мені в той час
було ще зарано пізнавати все це? Хто знає…
Коли згадую його тепер, через багато-багато років, мов зараз бачу, як
іде він сонячною, зимовою вулицею, вже не молодий, вище середнього
зросту, дещо огряднуватий, у важкому, бобриковому пальті з чорним,
каракулевим коміром, у такій же чорній, каракулевій шапці на крупній, лисій
голові з високим чолом і проникливими, каро-зеленими, чомусь завжди
задумливими, аж сумними очима. На ногах у нього важкі, чорні валянки в
блискучих калошах. Тисячами іскринок блищить сніг, на гіллі дерев густий,
пухнастий іній, а ми йдемо, і про щось розмовляємо. Я вже на той час зовсім
дорослий, і давненько відпала потреба здаватися таким. Але лише тепер я
розумію, що не про те ми говорили, і не про те він мені розповідав, що
найголовнішої в моєму житті розмови так між нами і не відбулося… А як би
я тепер цього хотів! Та вже немає кого запитати, немає від кого почути
найголовніші слова. І веду я з ним безкінечну розмову тільки в думках,
намагаючись відчути серцем те, чого не зміг зрозуміти колись.
Мабуть, і зараз я ще не доріс, аби стати з ним на одну площину, бо дуже
довгий та тяжкий шлях пройшов дядя Кузьма, і не моєму шляху до його
прирівнюватися, бо та дорога вся у вибоях та корінняччях, а моя здебільшого
гладенька, хоч котись, та й на ній я примудряюся спотикатись куди частіше,
ніж іти рівно. Я впритул наблизився до його літ, і вже переходжу їх, та куди
мені до високих вершин мудрості? Він завжди попереду, дивиться звідти на
мене, і наче запитує:
- Ну що, знайшов уже шлях до істини?
А я не знаю, що відповісти, і скільки не думаю про це, нічого не можу
придумати, бо все шукаю отой шлях, а знайти ніяк не можу. І не знаю, чи й
він зміг, але розумію, що з малих своїх літ не дивився вбік, не відводив очей,
не робив поступу назад, а йшов уперед, і відчував, чого хоче в цьому житті.
Бути б йому на великій видноті, якби не вела його доля колючими тернами,
об які він все життя кривавив своє правдиве серце.
А тоді, на початку тридцятих, побачили батьки великий хист хлопця до
науки, та й не суперечили, коли почав заговорювати, що хоче вивчитись на
агронома, поступивши до Розбишівського агротехнікуму. Воно й від дому
недалеко, та, може, виб’ється, дасть Бог, на широку дорогу, будуть і з нього
люди. Не дивитися ж на тих, хто весь вік порпаються в кізяках, хвости волам
крутять. Якби тільки вцурив з отими науками.
Кузьма ж учився, як з гори котився. Напрочуд легко давалися йому
науки, аж дивина брала, коли спостерігав, як багатьом не даються
дисципліни, як ніяковіють та чухаються вони в потилицях, відповідаючи. І
вивчився б хлопець, і пішов би в світ, як бажалося, та наспіла лиха година, і
все звела нанівець. Заглянув голод і до їхнього технікуму. Від недоїдання
паморочилось в голові, і вже ні про що, окрім шматка хліба, не думалося. Де
вже тут гортати конспекти, коли й викладачі почали припухати з голоду, і їм
стало невидержка, не те що учням. Про щоб він не думав, а перед очима
стояли сестрички з широко відкритими, благаючими їсти , очима, і знесилені
батьки. А ще чомусь постійно ввижався великий печений гарбуз, який тільки
витягли з печі. Окутаний гарячою парою, з під обвугленої вогнем скоринки,
вкритої густими, дрібненькими тріщинками, проглядає рожева, солодка
м’якоть, яка, коли її покласти до рота, аж тане в ньому, і весь він
наповнюється слиною. Той гарбуз завжди для дітвори був святом, і ним
смакували прямо на затрушеній соломою долівці, обсівши його, як горобці
загублений на дорозі колосок. Шкребли дерев’яними ложками, не
розламуючи на шматки. А найсмачніше було біля самої чорної скоринки, її
завжди так старанно обшкрібали зсередини, що, здавалося, і долівку
прошкребуть.
Гай-гай, де тепер той гарбуз! Якби ж оце тепер його сюди, то не треба й
половинки, хоч би скибочку! Але ні, хай би він дістався весь голодним
сестричкам, мамі з татом, а він уже якось витримає на ріденькій баланді, яку
ще вряди-годи дають потроху в їдальні.
Тільки ні, не витримав. Почали покидати технікум пухлі викладачі,
якось по одному, непомітно зникати, а затим і учні порозходились по
домівках, доки ще залишалася сила добратися. Якось добився на опухлих
уже ногах і Кузьма. Оті тридцять верст додому, які він ще недавно проходив
граючись, тепер здалися йому безкінечними. Хоч і горювали батьки, що не
пройшов учення, та все ж раділи, що дома дитина, з ними. А разом, вкупі,
вже якось цю біду перебудуть.
Не повернувся до навчання Кузьма, коли все потроху минулося.
Попервах і не було куди вертатися, бо довго ще не відкривався технікум, а
пізніше совість не дозволила оббирати нужденних батьків та сестричок.
Пішов на бригаду обліковцем, все ж грамотний. Там і пробув аж до самого
призову на військову службу в РСЧА. Але завжди образа гнітила серце, і не
міг навіть сказати, на кого. Тільки не на батьків, їм навпаки, був глибоко
вдячним, бо знав, що вони і душу свою поклали б, аби він навчався. Та не
сила було виправити долю.
- 10 Вже після голодовки, в тридцять п’ятому, вийшла заміж тьотя Катя,
третя дитина в сім’ї дєдушки, на рік менша від дяді Кузьми. Я мало її й
пам’ятаю, бо нагло померла, коли мені тільки-но виповнилося вісім років.
Того листопадового дня, коли її ховали, стояла похмура погода, зранку
пройшов дощ, вулицею не можна було ні пройти, ні проїхати, грязюка по
самі вуха. Ховали небіжчицю з її дому в Крутьках. Мене на похорон не
взяли, залишили наглядати за сестричками-двійнятками, які народилися в
кінці серпня. Прибиті несподіваним горем мама волосся на собі рвали, і
нікого й нічого не бачили навколо себе. Я й сьогодні не можу уявити, як вони
витримали все це, маючи на руках двох малесеньких крихіток.
А мені конче треба було дістатися на кладовище. Я попросив стареньку
сусідку, бабу Явтушку, посидіти біля немовлят, а сам, щоб встигнути, вхопив
батькового старого велосипеда, і потяг його через гору, бо там сухіше, і, як
мені уявлялося, я зможу поїхати. Я тяг на гору велосипед, і не міг витягти. Та
куди там на гору, я не мав сили вицупити його на перший крутий обніжок.
Плакав з досади, і волік його на собі, а він сунувся, падав, і придавлював
мене. Так ми боролися дуже довго, і не траплялося нікого, щоб мені
допомогти. Не прийшлося мені потрапити на похорон тьоті, залишився дома,
зарюманий і брудний. А було їй на ту пору всього сорок два роки. Лягла вона
звечора спати, приготувавшись назавтра в дорогу, їхати до Кузьми в
Запоріжжя на операцію. Давно вже страждала зобом, а вночі стався
сердечний приступ, не прокинулася. Завдала тим горя та печалі рідним до
кінця їхнього життя.
А в далекі роки своєї квітучої молодості була тьотя Катя співучою,
веселою щебетухою, невеличкою на зріст, зі сміхотливими карими очима і
ямочками на щоках. Бігали за нею парубки, а судилося вийти за доволі
старшого, не зовсім гарного з себе колгоспного рахівника, Григорія
Деркаченка, з Базавлуківщини, на Крутьках. На їхньому кутку отих
Базавлуків було, наче насіяно, на кого палицею не кинь, а в Базавлука
обов’язково вцілиш. Наче і в світі не було інших прізвищ. Ото, либонь, через
подібну оказію, щоб не плутатись, наші предки й придумали вуличні
прозвища. Бо що його робити, коли й сьогодні, для прикладу, тільки на
нашому кутку одних Гузіїв та Бузалів, хоч у мішок накидай, а ще ж Дейн та
Шкаревських, як опеньків восени, цілими гніздами, попробуй допетрати, де
хто є. Ще з сьогоднішніми може й розберешся якось, а коли почнуть
згадувати тих, кого вже й на світі немає, то вже все, гаплик. А так нічого,
ідеш вулицею, бачиш – он Кодряки живуть, а там далі – Вовки, а вище –
Антосик, а нижче – Муха. Туди, вниз і за поворот, там Ковді, а за ними Коза,
а навпроти – Беззубиха та Іван-Салабай, а на другий бік, в яр і вгору –
Монахи, а через хату – Ріп’янка. Та хіба всіх перекажеш? І в кожного своя
історія, своє пам’ятне людям. Ну як тут сплутати, скажіть на милість? Та
ніколи в житті!
Серед отих Базавлуків якимось дивом затесався Микита Доля, бідний та
гонористий дядько, ще трохи, казали, й неповним лантухом з борошном по
голові вдарений. Не злюбив він за щось своїх сусідів, Базавлуків. І такі вже
були вони йому противні, що коли траплялося при потребі піднімати дома
щось із землі, ніколи не нахилявся, а тільки присідав, та так уже рівно, наче
аршина проковтнув. І при цьому обов’язково проказував:
- А не буду я Базавлукам кланятись!
Не красень видався Григорій, зате душа-чоловік, і хазяїн справний, на
заздрість. Усе в його аж виблискувало. Хата, неначе писанка, ясна та
чепурна, як дівка на виданні, вся обсаджена квітками. Хлівці аж усміхалися
до сонця чисто побіленими стінами та рівними, начебто під шнурок,
підстриженими, жовтими стріхами. Вздовж зелених, прямих доріжок
височіли різнокольорові майори та золоті гвоздики. Городина на грядках
зелена та пишна, і ніде жодної бур’янини, наче й не росли вони тут ніколи. А
внизу, в леваді, обсаджені плакучими вербами та лозою дві глибоких копанки
з карасями. І ще нижче – пральня, вимощена по березі гладенькими дошками.
Та найбільша Григорієва гордість – молодий садок під горою, увесь із
прищеп, зроблених своїми руками. Росли тут небачені в селі сорти яблунь та
груш, слив та черешень. Далеко прийшлося їздити, щоб дістати бажане, не
один раз повертався ні з чим.
Рано залишився сиротою, пізнав, почому фунт лиха. А добрі люди
виростили, вивели в світ. Може через те і любив людей, а може вдався таким,
спокійним та лагідним. Катю свою на руках носив, душі в ній не чаяв. І тестя
з тещею поважав, як справжній син. І вони його дуже шанували. Катя його
любила дуже. Та і як такого не любити? Дбав про неї, як про дитину, не давав
пилинці впасти. Не знала ніколи важкої роботи, та й від всякої намагався
відсторонити її, вже й гнівалась на нього крізь сміх, а він усе до всього сам та
сам, аж від сусідів соромно. Дома ж звикла з дитинства всяку роботу робити,
а тут наче пані яка! Ото тільки в бригаді й наробишся, там ніхто не пожаліє.
І все було б добре, та не давав їм Господь малечі, не було кому радувати
залюблені серця. А невдовзі налетів чорний вихор війни, поніс із собою
коханого дружиноньку, забрав назавжди, ніколи вже не бачила його, не
повернувся додому, не приголубив, не втішив лагідним словом. Прийшла
похоронка. Загинув сержант Григорій Петрович Деркаченко, захищаючи
Батьківщину, смертю хоробрих. Тільки не вірила вбита горем жінка тому
папірцю, бо раніше від нього прийшов трикутник від коханого Гриші, і
писав він, що в нього все добре, слава Богу. Їхня частина на перепочинку,
виведена тимчасово з боїв. І внизу листа поставив число, коли його написано.
А в похоронці сказано, що загинув за день перед тим. Як тут повіриш?
Пізніше, вже після війни, дізналася згорьована, передчасно постаріла
жінка від однополчанина Гриші, з Липової Долини, як воно все сталося.
Розповів, що при ньому писав того останнього листа Григорій, при ньому й
заклеював. А число поставив наступне, бо вже передвечірня пора була, все
одно завтра піде. Самому ж трапилася оказія, машина йшла в сусідню
санчастину, вирішив навістити
пораненого товариша. Відпросився в
командира на годинку, скочив у кабіну, та й подався. Тільки не добралися до
місця. Переїжджали через дерев’яний міст, і звідкись залетів далекобійний
снаряд. Розніс і настил, і бики. Упала машина у річку, не випливли обоє.
Довго не могла прийти в себе тьотя Катя після тієї розповіді,
оплакувала своє коротке щастя. Вже не стало на що надіятися, кого
виглядати. Замордувала серце до того, що почалися в неї приступи падучої.
Доточилося до всього ще одне горе. І не видно було йому краю.
Але хоч яким тяжким є воно, а молоді роки мають силу його перемагати.
Нехай не повністю, нехай час від часу повертається воно, та отой самий час і
гоїть потихенько рани, і вже не кровоточать вони, беруться струпом. І не
болять, тільки ниють. І хоч крізь сльози, а посміхається ранками сонце, і
тягнуть свої голівки до неба квіти, і зорі вечорами перешіптуються, і
хочеться, все одно хочеться жити, бо молоде життя має свої закони.
Через чотири роки пристав до молодої, бездітної вдови нещодавно
демобілізований, молодцюватий солдат, Микола Пригода, по вуличному,
простакуватому прозвищу, Дристун. І добрим наче був, і уважним, та не міг
він замінити Гриші, боліла душа , не давала забувати. А Миколі все хотілося
бігом піднятися на ноги, показати себе хазяїном, а не приймаком у чужому
дворі. А що вдачі був змалку хапкої, як і всі в їх роду, то почало все чуже
приставати до його рук. Здибався з такими ж самими приятелями, та й давай
ночами прибирати все, що погано лежить. Та й дійшли до того, що одного
пізнього, душного липневого вечора, якраз у розпалі жнив, підстерегли із
засідки на крутому підйомі в Саранчиній Долині вантажівку, повну пшениці,
та й заскочили утрьох у кузов. Викинули на ходу з кабіни шофера, а машину
доправили через міст на скошений луг по інший берег річки, де вивантажили
зерно в зарані підготовлену схованку в копиці складеного сіна. А ЗіСа-5-го
Микола відігнав у лісову глухомань, аж у Тараканщину. Ще й гіллям
привалив.
Та не змикитили молодці, що вночі випала роса, і показала вона міліції
перед сходом сонця слід від машини, який і привів прямо до схованки. Там і
зробили служиві засідку. Обов’язково ж хтось рано чи пізно навідається по
здобич. А один з трійці відчайдух вирішив по недовгому часі випередити
компаньйонів, і тихенько поцупити частину награбованого собі, поки воно
ще не розділене. На смерканні тихенько, оглядаючись по-вовчі, з мішком під
пахвою, підійшов до схованки. Та ще й не таких брали хлопці в портупеях.
Попався, мов курча. А Микола, почувши про біду, дві доби переховувався, а
на третю вночі прокрався до тестя, аби надійно заховав його. Не взяли гріх
на душу дєдушка, не того вони були покрою. Та не прийшлося довго
ховатися невдасі, забрали невдовзі і його. Дісталося банді по саму зав’язку,
по двадцять п’ять років кожному від батька Сталіна, як льоду. Мабуть
немало друзякам всяких чужих гріхів слідство доточило. Не було їм ніякої
амністії, відбули своє від дзвінка до дзвінка. Вийшли на волю вже в літах,
ніколи й жити.
А тьотя Катя залишилася знову сама, тільки тепер уже з маленькою
дитиною на руках. Та прожив синочок всього півтора рочки, помер
несподівано від дитячого, як тоді говорили. Тяжко переживала бідна, зовсім
надірвала собі серце. Та і як не надірвати, коли пережитого вистачило б на
три життя, а вона його в одне зібрала. І нікому не виказувала свого горя,
тримала в собі. Ніхто не знав і не відав, як терпла і відмирала вона по
частинах, аж доки не вийшла вся до останку…
- 11 -
Найстаршому з синів діда Івана, нашому батькові Михайлові, не
виповнилось ще й двадцяти, коли він одружився. Нашій мамі тоді було
сімнадцять літ. Зовсім ще дитину привів у батьківську хату. Та не встиг і
порадіти своєму щастю, як прийшла повістка до війська. Як же цього не
хотілося молодому чоловікові! Але не своя воля, треба йти. Зійшлася рідня,
посиділи за столом, хоч не дуже було після весілля, яке обібрало і так не
дуже знатних, до ріски, над чим і сидіти, та й провели під батькову п’яну
гармошку. Не встиг і отямитися, як уже доправили на Балтику, в Кронштадт.
Потрапив на флот, аж на цілих чотири роки. Та воно немає нічого й дивного,
що саме туди, бо і здоров’ям, і зростом аж ніяк не слабував. Як подув у
прилад на медичній комісії, то й вода вискочила через трубочку, було чим
дути! Відправили новобранців у навчальний загін, почали вчити кого на що.
Закрили на цілих півроку. Освоював молодий червонофлотець мудру
спеціальність корабельного кочегара. Важко було попервах у класах на
заняттях, ніяк не міг второпати, чого його вчать, бо зроду ж тієї чужої мови
не чув. А тут ще й всякі схеми та креслення з незрозумілими поясненнями,
конспекти, аж голова кругом іде. Як почув вперше слово "пенька", то так і
подумав, що то про якісь пеньки пояснюють, тільки до чого вони тут, аж ніяк
не міг второпати. А запитати соромився, засміють. Лише невдовзі дійшло, що
то про саме звичайне прядиво мовиться! Тьху на ваші кацапські морди,
придумають же таке: "пенька"!
А поряд з навчанням ще й на плацу муштрували щодня, аби якомога
швидше забули про домашні харчі, аж ніг під собою не чули, а ще ж всякі
турніки та кроси, виморювались хлопці до краю. І ніякого тобі спочинку,
ніякої поблажки. Тільки й того, що годували добре, зроду такого дома не
бачив: і борщ з м’ясом, і макарони по-флотськи з тушонкою, і хліб білий з
маслом. Мов би тобі пан! Було чим подивувати домашніх у письмі. Хоч цим
міг похвастатись.
Все життя наш батько згадував оту муштру, так уже вона йому в’їлась
у печінки. Не любив служби, не любив і згадувати про неї. А коли все ж
згадував, то аж зубами скрипів від злості, хоч, мабуть, уже хтозна й на кого.
Не міг терпіти над собою будь-якого примусу, навіть найменшого.
Підкорятися чужій волі для нього, як і для його батька, було гіршим всього.
А сам, щоправда, любив командувати, і Боже упаси, щоб хтось посмів
ослухатися! Козак, одним словом, тільки звідки воно в нього взялося? Та з
тим і жив усе життя, ніщо його натури не могло змінити до останнього дня.
А ось навчання давалося йому легко. Дуже любив усяку техніку, прямо
таки кохався в ній. Метикувати щось над залізяччям було для нього суттю
життя. Він і не уявляв себе без цього. Навчаючись на кочегара, самотужки
осягнув премудрості електросправи, електрозварювання, токарного
мудрування, став чудовим слюсарем, навчився розбиратися в
радіоприймачах, та ще й автосправу разом з правилами дорожнього руху
самоучкою освоїв. Талант у людини до всього цього був від самого Бога.
Конструкторський хист мав, завжди в його голові якісь ідеї, проекти
крутилися. Бути б йому інженером, якби судилося навчатися, та не
прийшлося ніколи. А жаль!
Через півроку відправили батька в Мурманськ, а згодом ще далі, на
військово-морську базу в Полярному. Здавалося – на край світу. Кругом
тільки холодне море і похмурі, сірі сопки, стільки й око бачить. А ще
полярна ніч на півроку, якій, здавалося, ніколи й кінця не буде. Вже отой
довгожданий день і снився, і марився. Виглядав його, як Божу милість. А
воно оце вже наче збирається розвиднятися, починає світліти небо там, де
повинно б виглянути сонце, годинами світліє, ось-ось наче з’явиться його
краєчок, і вже й не віриться, що цього не станеться. А воно так побудепобуде, та й починає знову непомітно для ока годинами смеркатися, так і не
розвиднившись до пуття. І знову ніч. А коли все ж таки виходило з-за
горизонту сонце, і наступав полярний день, краще від того не ставало. Не міг
ніяк організм пристосуватися до відсутності ночі. Безкінечний день півроку,
відстоїш важку вахту, а заснути не можеш, виднота ж навколо! Одна мука.
Як часто стояли перед очима росяні літні ранки в рідному краї, ремствувала
пригнічена душа, прагнула волі!
Та коли несподівано почалася війна, стало не до того. І без того нелегка
служба перетворилася на справжнє пекло. Котли в кочегарці ніколи не
притухали, ревіли скаженим звіром. Тижнями випадало бути в морі,
супроводжували в свої порти морські конвої, як самотужки, так і вкупі з
американцями та англійцями. Дуже часто ходили. Особливо після того, як
був підписаний з Америкою договір по ленд-лізу. Отоді й почалися справжні
жахи. Спочатку морські конвої під кодовою назвою PQ в основному
благополучно доходили до місця призначення, але після того, як фашисти в
березні сорок другого зробили спробу розгромити союзний конвой PQ-12,
рейсом з Рейк’явіка, стало тривожно. До кінця березня противник зібрав у
військових портах на північному березі Норвегії дуже сильну ескадру:
лінкор"Тірпіц", важкі крейсери "Лютцов", "Шеер", "Хіппер", і більше десятка
ескадрених міноносців при підтримці авіації. Нападали кораблі на союзні
конвої в основному на підходах до острова Ведмежий і Кольської затоки.
З конвою PQ-13 біля острова Ведмежий бомбардувальниками і
торпедоносцями ворога було потоплено чотири транспорти і військовий
тральщик. Підводні човни потопили ще один транспорт. Англійський
крейсер і есмінець одержали важкі пошкодження, а противник втратив
есмінець і підводний човен. З кожним конвоєм боротьба ставала все
запеклішою і жорстокішою. Тих, хто з потопаючого судна намагався
врятуватися на воді, ворог безпощадно розстрілював з кулеметів.
Особливо трагічна доля випала конвою PQ-17, який складався з 35
транспортів. Сьомого липня 42-го року він був майже повністю знищений.
Загинули страшною смертю тисячі моряків, які не мали змоги врятуватися.
Від вибухів ворожих торпед в корпусах суден з’являлися величезні діри,
стальні листи палубного настилу деформувалися і коробилися, з
пошкоджених котлів, пересилюючи всі інші звуки бою, із свистом і
шипінням виривався пар, обварюючи кочегарів. Спричинені вибухами,
могутні хвилі змивали за борт сотні людей, яких ковтала безодня. В полон
нікого фашисти не брали, і тих, хто ще тримався на плаву, кидали у
відкритому морі напризволяще. Живими залишилися одиниці, кому дуже
поталанило якимось дивом врятуватися. Коли щасливців привезли рятувальні
судна в архангельський порт, їх зустрічало все місто. На тих, хто сходив на
причали, було нестерпно дивитися. Худі, виснажені, на багатьох брудні
перев’язки, декого виносили на ношах: були ампутовані обидві ноги.
І так кожного походу ніхто не знав, чи повернеться на базу. Особливо
важка участь була в кочегарів, від кого залежала життєдіяльність всього
корабля. На самому дні судна, вважай під водою, знемагаючи від спеки в
отому розпеченому пеклі. І тільки встигай шурувати в топці ненажерливого
котла, та безперестанку підкидати всі вісім годин виснажливої вахти в її
ошкірену пащеку тонами вугілля. Напівголі, мокрі і брудні від поту та
вугільного пилу, крутилися, мов нечисті, кочегари. Тут не бачили, і не знали,
що робиться там, на поверхні. Сюди спускалась тільки команда першого
механіка, та несподівано приходила невблаганна смерть разом з вибухом
ворожої торпеди. Ще не було ні разу, щоб хтось із вахти зміг врятуватися. Та
ніхто й не думав про це, бо доки дихають котли, живе й корабель. А як уже й
що, то й рятуватися ніколи, бо торпедований есмінець йде на дно за лічені
хвилини. Та й не один уже раз бачили страшну картину, коли між
розбурханих, темних хвиль плавають ті, хто надіявся вижити. Плавають уже
мертві, бо за бортом у воді мінус чотири, за кілька хвилин людина замерзає.
Виловлять, якщо й виловлять, уже мерця. Тому й б’ється корабель до кінця,
навіть уже йдучи на дно.
Але про те батько розповідав нам тільки інколи, коли находили спогади,
а так і не згадував, може не хотів, щоб ми, малі, жахалися всього того. Та
найбільше мені запам’яталося розказане ним про зовсім інше. Важко й
сказати, чому. Тільки й досі та уява стоїть перед моїми очима.
Разом з кількома товаришами та офіцером батька відправили на катері
за сорок кілометрів у командировку до Мурманська, на базу. Зійшли на берег
у порту, поряд стояли пришвартовані кораблі. Закінчувалось коротке,
північне літо, стояв полудень. На вулицях було чималенько люду, більшість
військових моряків, але серед них траплялися й цивільні, особливо жінки.
День був теплий і сонячний, і здавалося, що ніщо не передвіщає біди.
Задивився молодий матрос на жінок, особливо одна кинулась в око, молода,
струнка, в білому плащі, і таких же білих чобітках на високому каблучку.
Хай собі й війна, а молодість є молодістю, і краса завжди залишається
красою.
А потім сталося несподіване. Як грім з ясного неба, розпочався
ворожий авіаційний наліт. Заходячи з боку сонця, німецькі
бомбардувальники підкралися до порту, і доки зенітчики накручували свої
приціли, почали скидати бомби. Десятки юнкерсів пікірували на кораблі,
портові будівлі, на прилягаючі до них квартали міста, і від їх несамовитого
виття та розривів бомб боліло у вухах і несамовито тріпотіло серце. Кисло
воняло тротилом, в кількох місцях уже з тріскотом щось горіло, застилаючи
жовтим димом усе навколо. Дим відганяло в море, і крізь нього було видно,
як несамовито зблискують пострілами корабельні і портові зенітки, і,
шаленіючи від швидкої стрільби, захлинаються "Ерлікони". Здавалося,
кораблі аж сатаніють від вогню.
Десь безперестанку вила сирена, бігли в паніці групами і поодинці
нажахані цивільні, намагаючись заховатися в під’їздах дерев’яних
двоповерхівок, або у дворах. Мовчки бігли військові, але ці вже в іншому
напрямку, до причалів. Від вибухів фонтанами злітала високо вгору змішана
з кам’янистою землею бруківка, і здавалося, що не можна нікуди добігти,
ніде заховатися. Поряд з батьком кудись, вже , мабуть, і сама не розуміючи
куди, бігла і пищала від страху та сама молода жінка в білому плащі, який
уже в багатьох місцях був закіптюжений. Бомби вибухали все густіше, хтось
кричав диким, болісним криком, пересилюючи гуркіт. Вже не пам’ятаючи й
коли, батько впав на бруківку, і для чогось накрив голову руками. А коли
підвів очі, побачив те, що стало для нього страшнішим за всю війну: поряд з
ним, прямо біля голови, стояв білий чобіток на високому каблучку, а з нього,
наче зрізана галузка дерева, виглядав обрубок жіночої ноги, з якого
скапували яскраві краплі крові, і ворушилися, переплітаючись між собою,
мов два білих щупальця, сухожилля. А самої жінки вже ніде не було…
Після чергової, тепер уже важкої контузії, одержаної в одному з
походів, перевели батька на берег, в автопарк по обслуговуванню порту, на
військові склади шофером. Отут і виявив моряк свою кмітливість та золоті
руки. Завжди, коли згадував про це, посміхався. Набачили хлопці на
хімічному складі цілі гори якихось пакетів з білим порошком. І видно було,
що лежать вони місяцями без діла, нікому не потрібними, тільки
перечіпаються через них. Хтось знічев’я розірвав один з них, попробував на
язик порошок. Солодкувате, аж нудне. Нічим не пахне. Тоді й промайнула у
винахідливій батьковій голові думка: а що як спробувати перегнати отой
порошок на горілку?
Придумано – зроблено. Дістали хлопці в пекарні дріжджі, батько
сконструював хитрий, портативний самогонний апарат, заправили бражку,
заховали баклагу в кочегарці водогрійки. І почала "фірма" діяти. Мало тільки
виходило з однієї заправки, та голови від того перегнаного пійла боліли
дужче від звичайного. Але то нічого, зате ж душу відводили у вільний час,
тільки ховалися від чужих очей. Завжди, показуючи нам при нагоді
пожовтіле фото, де вони вчотирьох, у смугастих тільниках сидять за дощатим
столом з алюмінієвими кухлями в руках, батько загадково, і трохи ніяково
усміхався. Мабуть, і приємно, і дещо соромно було йому про все оте
розповідати. Але ж з пісні слова не викинеш.
- 12У недовгому часі після весілля Каті пішов до армії Кузьма. Потрапив
у кавалерійський полк під Сімферополем. Служив поряд із найкращим
своїм другом по парубоцтву, Титаренком Іваном, добрим та тямущим
хлопцем. Були, наче брати. Дали собі клятву ніколи в житті не розлучатися,
хоч би там що. Та розпорядилася доля по своєму. Повертаючись додому
після демобілізації, постояв солдат серед ночі у поїзді, розхриставши
гімнастерку на спітнілих грудях перед відкритими дверями в тамбурі, та не
вчувся, де й лихо взялося. Приключилось запалення легенів, згорів за кілька
днів.
Дуже важкою виявилась служба в перші місяці, не всі й витримували.
Ганяли новобранців, як сидорових кіз, без просвітку, не було ні свят, ні
вихідних. Ніколи було і вгору глянути, як не одна, так інша рахуба. По вісім
годин однієї стройової підготовки щодня, не встигали каблуки на черевики
набивати, стиралися. Але найбільше допікали марш-кидки. Любило їх
начальство, як чорт суху грушу. Наче збиралося з трьохлінійкою напереваги
пробігти всю Європу аж до океану. Але хлопці того, що думають їхні
командири, не знали. Зате добре знали, як немилосердно натирає суконна
скатка пітну шию, та який важкий клятий пісок у речовому мішку. А ще ж і
навчальна гвинтівка за плечима, схожа на довжелезного дрючка, лихо б її
забрало з перед очей. І п’ятнадцять верст по бездоріжжю, при страшній
кримській спеці, то бігом, то прискореним маршем, туди, і стільки ж назад.
Пересихало в горлі, гаряче повітря обпалювало всередині, ноги в обмотках
наливалися свинцем. А тепла, наче помиї, вода тільки у фляжці, але й тієї не
дозволяли пити. Не положено! Заливало потом очі бійцям, калатали
молотами в грудях серця, падали хлопці без пам’яті в розпечену пилюку, і не
могли звестися. Відливали їх водою, хапали під пахви, і тягли вперед. Дехто
з розпачу й руки на себе в казармі накладав, але про це намагались не
згадувати.
Кузьма витримував. Привчений з дитинства доконувати трудів, здолав і
це випробування. Та й були сільські хлопці не рівня міським, не боялися ні
спеки, ні холоду. А про роботу – то вже нема чого й говорити, без неї й життя
не уявлялося. То нічим справді незвичним не могли їх здивувати сержанти.
Хоч сказати, що було легко – язик не повертався. Але поступово
призвичаївся, втягнувся, і пішла служба день за днем. Коней він любив з
пуп’янка, то доглядати свого буланого не стало складним та обтяжливим.
Правда, іноді й він проклинав норовисту тварину, коли вона навмисно у
стійлі під ранок викачувалася у власних кізяках. Додавала роботи бійцю, бо
треба було мити її особливо старанно, а потім чистити до блиску. А ще ж
напоїти і нагодувати. І на все це стільки часу, що дома не встиг би й
половини того зробити, а тут встигав!
Здавалося й непомітно пролетіли три роки, тільки як згадаєш – ой,
довго! Але все має свій кінець. Прийшов кінець і службі. Повернувся додому
в кінці весни, змужнілий, наче це вже й не Кузьма, а хтось інший. І не
впізнати відразу. Широкий у плечах, обличчя обвітрене, смагляве, і погляд не
такий, незвичний, наче він щось таке бачить, чого інші й не помічають.
Дивиться серйозно-серйозно, аж наче сумовито трохи. І губи міцно стиснуті,
як дві темних пружки на вилицюватому виду. Лише коли обнімав усіх рідних
по черзі, усміхався ніяково, і промовляв знайомим голосом. Таки ж Кузьма!
Скинув з плечей військову форму, та не поспішав просовувати міцну,
загорілу шию в колгоспне ярмо. Кілька день обдумував своє подальше
життя-буття. Дуже хотілося вирватися на волю, бо стільки начувся та
набачився на службі, як люди у світі пробувають, не гнуть спини за порожній
трудодень, не бадляються в багнюці та кізяках. Про одруження не думалось,
не вселилась ніяка пташка в молодому серці, можна й перегодити трохи. А
тут якраз несподівано приніс поштар письмо з Казахстану, від рідних.
Кликали тітка Мотря з дядьком Ксенофонтом, та й усі вже дорослі діти, хто
біля них залишився, в гості. Бо стільки вже того віку залишилося старим, а
побачити когось із рідних ой як хочеться, як часточки дорогої батьківщини
торкнутися! І гроші на дорогу переказали, аби тільки їхали.
Подумали тут, подумали, та й порішили: кому ж його й збиратися в
далеку дорогу, як не Кузьмі. І світа бачив, і грамотний, добереться. Натяг на
себе знову форму, вже без петлиць, кинув на плечі чемодан з гостинцями, та
й на станцію пішки, бо везти нічим, не дає бригадир коня. Провели дєдушка з
бабусею, напередавали низеньких поклонів до самої землі рідним у далекому
краї, поплакали гірко, та й поїхав посланець за тридев’ть земель. Поїхав, та й
цілих два місяці не вертався, вже й тіла живого на рідних від переживання не
було. А Кузьма ходив собі з дядьком та двоюрідними братами на озера
ловити рибу, стріляти диких качок та гусей, яких там була тьма-тьмуща.
Озера розстелялися перед очима, як безкрає море. Порослі по берегах
очеретом та оситнягом, вони синіли просто неба чарівною красою, в яку з
височини падали кучеряві білі хмарки, наче овечки зайшли напитися. І вода в
них була холодна-холодна, аж тіло терпло від неї. Живились озера талою
водою з льодовиків ледь видних гір, які бовваніли на далекому небокраї
сивими хребтами. Такий тут був простір, такий незвичний обшир, що,
здається, знявся б і полетів, високо-високо, далеко-далеко, і сили б ніколи не
вичерпувалися. І дихалося, і думалося тут по-іншому, не так, як вдома, наче
це інший світ, тільки-но ств
орений Богом…
Непомітно прийшов час прощатися з дорогими рідними. Наслухався і
побажань, і поклонів від усіх, і тужінь старенької вже тітки Мотрі, зібрав
подарунки, особливо дорогоцінну в’ялену рибу, якої наклали аж цілий
мішок. Сам у сльозах, розцілувався з усіма, та й рушив з дядьком
Ксенофонтом підводою на далеку станцію, до поїзда. Востаннє оглядав уже
підпалений гарячим сонцем, неозорий степ, і наче втрачав щось значуще і
особливе, а що - не міг би пояснити й собі…
Пригодилася ота жирна, і аж солодка, схожа на нашого ляща, янтарна
на колір рибка, яку благополучно довіз дядя Кузьма додому, на весіллі нашої
мами. Смакували нею гості, аж прицмокували від захоплення. Де тут такої
взяти, і близько її немає! Раділи весільні батьки, що вгодили людям, раділи,
що віддають найменшу свою в хороші, надійні руки. Аякже, молодий, не
гулящий, спокійний, та ще й надійний для цих часів шматок хліба вже має,
бо тракторист, а це вам не аби-що! І собою нівроку, чого вже там.
Та не раділа нічому й нікому сімнадцятирічна Маринка, ридала в душі,
не лежало її серце до молодого. Іншого вона кохала, з іншим мріяла стати на
весільний рушник, а випихали батьки, не питаючи її згоди, за нелюбого,
осоружного. Не знати чим, та не вгодив чимось їм її любий, її милий, може
тим, що відірвався від села, їздив на заробітки на шахти, і вже більше жив у
Донбасі, ніж тут, дома. Лякала, мабуть, батьків доля Мотрі та Параски, не
хотіли відпускати на далеку чужину найменшу. Тому й не зважали на її
благання, бо молоде-дурне, що воно в цьому житті знає? А батьки вік
проживають, набачилися всього. Яка там у греця любов, з неї хліба не їсти,
та й немає її в цьому світі до пуття, одні видумки. То б слухалося краще
старих та бувалих, бо хто ж своїй кровинці лиха бажає?
Так уже, либонь, доля розпорядилася. Ніколи-ніколи опісля не
відчувала себе щасливою Маринка, не був з нею щасливим і Михайло. Вона
все життя обижалася на своїх батьків, противитись волі яких не посміла, та
вихована в шані до них, ні одного разу відкрито не сказала про образу,
сховавши свою тугу далеко-далеко в потаємних куточках свого серця. А він і
не вмів з дитинства когось по справжньому любити, бо народився таким, та
ще й виростав у ненависті та байдужості. Любов для нього була наче по
сторонньою, якось аж не личила вона йому. Та й навчений був з малих років
відчувати, як до нього хто ставиться. Тому й не було ніякого дива, що
чужими вони були одне одному, не зжилося й не злюбилося, скільки й не
жили разом.
А невдовзі після Маринчиного весілля приїхала в гості з далекого
Павлодарського краю племінниця дєдушки Тихона, Нюся. Та не сама, а з
двома маленькими дівчатками, чотирьохрічною донечкою Валею, і своєю
п’ятирічною племінничкою Ритою. Приїхала з привітом від мами Мотрі і
татуся Ксенофонта, в яких і досі болить серце за рідною сторононькою. Аби
вона все побачила, сходила на могили їх батьків, та й привезла з них жменьку
землі, дорожчої якої нема ніде в світі. Бо та, на яку заїхали в молоді роки,
хоч і багата, і простора, а чужа, не приросли їхні серця до неї і за багато
років. Хіба думали вони колись, що покинули рідне надпсілля назавжди, і
вже ніколи не почують, як у кучерявих вербах, над берегом, витьохкують
солов’ї і кують чиюсь долю сиві зозулі? Чому ж вони їм накували саме таку,
чому?
Гостювала Нюся цілий місяць, вже й звикли до неї, наче тут і весь час
була. І до діток звикли, приросли серцем до малих щебетух. Тільки мова їхня
видавалася трохи смішною, особливо коли намагалися щось сказати понашому. Отоді вже всі сміялися від душі, бо коли ще таке почуєш? Не один
раз обійшла вона всіх родичів, побувала там, де її просили побувати, та й
почала збиратися додому. І треба ж тобі такому статись, що якраз
напередодні від’їзду, коли вже й квиток на поїзд був придбаний, застудилася
маленька Валя. Вибиратися з хворою дитиною в далеку дорогу було б
безглуздям. Та ще й інша в будь який момент могла захворіти. Але й
залишитись з дітьми не було змоги, бо закінчувалась відпустка, треба
обов’язково виходити на роботу, бо час був особливий, сталінський. Тоді з
цим не жартували. Що робити? Само собою прийшли гуртом до рішення, що
дітки хай залишаються тут, обоє, бо не можна їх у такий момент розлучати,
удвох сестричкам спокійніше. А Нюся нехай їде, і не турбується. Дітки
будуть доглянуті краще від своїх. А як тільки Валя поправиться, Кузьма
привезе обох, йому ж дорога знайома. Іншого виходу не було, і хоч як
терпла серцем молода жінка, як переживала і плакала, а прийшлося
від’їжджати самій.
Залишились дівчатка з дідусем та бабунею. Недовго малі й скучали,
скоро й звиклись без мами-тьоті. Було тут їм і справді весело та затишно,
ходили головами, саме ж обоє такі, і ніхто їх дуже й не зупиняв. Старим хоч і
клопітно, а все ж є розрада та втіха. Щебет та гамір і в хаті, й надворі
кожного дня зранку до вечора. Особливо любили малі цокотухи дєдушку, не
відходили від нього, то те їм розкажіть, то інше. Все їм було цікаве. А про
казки, так зайве й казати, слухали б їх без кінця. Радісні та безтурботні були
гості. Якби ж то було знати, що з того гостювання вийде! А вийшло таке, що
про нього потім згадували з тремтінням у душі скільки й не жили на світі і
одні, й інші. І від тих спогадів плакали і терпкими, і щасливими сльозами. І
до останнього подиху свого залишалися по справжньому рідними, як, може,
рідко хто.
- 13Горе приходить завжди несподівано, коли його ніхто не жде.
Несподівано прийшла й звістка про війну, яка зірвала з місця мільйони
людей, огорнула чорними крилами тужіння і болю весь білий світ. Змішала
докупи творіння і руйнування, життя і смерть, любов і ненависть так, що вже
й сама всьому тому не могла дати раду… Разом з іншими мобілізували й
дядю Кузьму. Доправили з сотнями таких, як і він, під Київ, у Пущу-Водицю.
В приміщенні однієї з евакуйованих шкіл розмістили їх тимчасово, до
розподілу по військових частинах. Розмістили, та й наче забули про них.
Десь недалеко безперестану басовито гримотіло, палали ночами заграви,
віяло свіжим згарищем. Час від часу з’являлися поранені, у брудних,
закіптюжених гімнастерках, іржавих від запеченої крові бинтах. Дивилися
запаленими, і вже якимись байдужими до всього, що їх оточує, очима.
Здавалося, що вони вже мало що й розуміють з того, що відбувається
довкола. Зарослі кількаденною щетиною, виснажені обличчя більше
нагадували маски, ніж людську подобу. Спостерігали все оте щойно
мобілізовані, і не додавало аж ніяк страшне видовище мужності, та бойового
запалу. Не до такої війни їх готували, не такою вона їм уявлялася. Казали, що
десь в Голосіївських лісах ідуть страшні бої, але де це воно, ніхто до пуття й
не знав. Та і як було знати, коли майже всі сільські хлопці, ніде, вважай,
окрім свого села, й не були. Рідко хто знав і військову службу. Озброювати
новобранців та переодягати у військову форму наче й не збиралися, добре
хоч пайки ще видавали. Та як стало гриміти зовсім близько, ніхто до них уже
не навідувався. Кудись поділися командири, нікому не стало діла до забутих
та стривожених невідомістю сотень молодих хлопців. Чи то, може, чиясь
злочинна недбалість таким чином виявилась, чи в отому хаосі та гарячці
відступу армій Південно-Західного фронту з Київського котла, які
намагалися вискочити із танкового зашморгу, який все тугіше затягували
Гудеріан з Кляйстом у районі Лохвиці – Лубен, на них просто махнули
рукою: не до того було. Хоч би якось кадрові з’єднання вирвати з оточення і
вивести на новий рубіж оборони за Псло.
Догадалися покинуті напризволяще, до чого воно йдеться, не стали
випробовувати долю, бо німецькі танкові колони десь уже зовсім поряд, і
розбиратися, мабуть, під гарячу руку, що воно й до чого, німець не буде, та й
давай розбігатися, хто куди. Більшість добиралися додому, доки ще можна
якось проскочити. Документів ніяких, іти сотні кілометрів, як не германець
ухопить за карк, щоб не вештався у прифронтовій зоні, так свої, що виходять
з оточення, признають за дезертира, і з розпачу та злості пустять у розпил.
Що на війні людське життя? Дивом добрався додому Кузьма, обдертий,
голодний та завошивлений. А в селі вже німці. Стоять постоєм по хатах і
дворах. Давай, матка, млеко, яйкі, показуй свінью, ріж гусей-курей. Прийшли
нові часи, з чужою владою, чужою волею.
Не дали відсиджуватись Кузьмі, викликали з кількома однолітками в
управу, де сільський староста зачитав розпорядження начальника гадяцької
районної управи, обер-лейтенанта Зееля, про набір місцевого населення у
допоміжну українську поліцію. Хто відмовиться – буде притягатися до
відповідальності відповідно законів воєнного часу. Думати до ранку
наступного дня. З тим і відпустив, знаючи твердо, що ніде вони не
подінуться, прийдуть. Теж провидець був.
Повернувся додому Кузьма. Що робити? З ким порадитися, у кого
запитати? Немає з чого вибирати. Тікати через лінію фронту до своїх? Так
уже про ту лінію й не чути, відкотилася далеко на схід. Та й що там
пояснювати, коли і вдасться дійти? Але ж навряд чи й дійде, спіймають. А
тоді зразу розстріл. Спробувати в партизани? Але ж де вони, коли про них ні
слуху, ні духу, начебто десь і є по лісах, так не підеш же гукати. Та і як
сходити з дому, коли вже попереджений, і якщо не він, то рідні будуть
відповідати за те, що зник. Що тоді з ними буде, що буде з оцими двома
маленькими крихітками, які, мов сирітки, залишилися без батьків, за
тридев’ять земель? Чи побачаться тепер хоч коли-небудь? На ньому ж цей
гріх, він же умовляв Нюсю залишити малят, і що ж тепер оце коїться з ними
усіма? Хіба ж має він право розпоряджатися їхніми життями? Адже
припишуть зв’язок з партизанами, не помилують нікого. А якщо йти до
німців на службу, то як тоді дивитися в очі односельцям, чиї діти на фронті?
Не стулив очей до ранку, так і просидів, не роздягаючись, за столом,
схиливши голову на тремтячі, обважнілі руки. Давно погас каганець, а він
того й не спостеріг. Якось відразу змарнів, спав з лиця, і не впізнати. Нічим
не можна було його розрадити, втішити. Голова йшла обертом, не міг нічого
придумати. Виходу не було, тупик. Краще б він не повертався з під Києва
додому! Але тепер уже пізно, нічого не переміниш. Треба погоджуватись,
треба йти, а там воно покаже, як діяти далі. Може це ненадовго, може ж наші
скоро повернуться? А поки що треба йти, хоч про людське око. Треба йти…
Одягнули білу пов’язку на рукав пальта дяді Кузьми. Начепили на
плече старий карабін. Послали охороняти під’їзні колії до гадяцького
елеватора. Майже кожної ночі, особливо під ранок, у туманній вогкості
лунко тріскотіли кулеметні черги в недалекому Вовчому яру. Моторошно
було знати, що якраз в оці хвилини падають під німецькими кулями в
холодну безвість чиїсь життя. Прислухався, і несамохіть стискалися кулаки
від ненависті до вбивць. Хотілося забути все, і розрядити обойму в першоголіпшого окупанта. А по дорозі додому, ховав під пальто і отого клятого
карабіна, і пов’язку, та й боявся підняти очей гору, аби не бачити нічиїх
поглядів. Дома втішали, та що йому з того? Ладен був стати під першу кулю,
якби це тільки одного його стосувалося. І тільки тоді, коли сталася
несподівана, болюча пригода, від серця трішки відлягло.
Одного пізнього, зимового вечора, вже після Хрещення, коли надворі
розходилася така віхола, що й світу Божого не видно, у зачинену на прогонич
віконицю причілкового вікна хтось тихенько постукав, наче миша
пошкребла. А потім удруге і третє. Дєдушка Тихін, який ніколи не страхався
людей в будь-який час дня і ночі, подався відчиняти. Довгенько вовтузився
із засувом, може примерз, чи що, аж поки, нарешті, прочинив сінешні двері.
Повз нього у сіни боком хутенько і мовчки просунулась якась дивна постать,
у темряві здавалося, що в неї немає ні голови, ні плечей. В руках поперед
себе вона щось тримала, але не розібрати, що. І тільки тоді, коли вже зайшла
до освітленої підсліпуватим каганцем хати, змогли роздивитися, що на голові
і плечах у неї накинута велика, стара шаля з довгими, обмерзлими китицями.
В руках людина тримала підситка з якимось дріб’язком. А вже як стягла з
голови шалю, змогли, нарешті, розпізнати в ній страшенно змарнілого, аж
синього, обмороженого Йосипа, колишнього міліціонера, сина їхнього
далекого сусіди Амвросія Бузала.
Лячно було дивитися на його тижнями не голене , заросле брудною
щетиною обличчя, з якого пасмами сповзала обморожена шкіра, на сльозаві
очі, сповнені безнадії, впалі, наче після тяжкої хвороби, щоки, тремтячі,
опухлі пальці, якими він щось невпинно перебирав у своєму підситку. На
мить здалося, що посеред хати стоїть якась мара, ожилий мрець, який тількино піднявся з могили. Бідний ледве ворушив склеєними синіми, аж чорними
губами, намагаючись щось сказати, та не можна було розібрати, що. Та все ж
таки якось зрозуміли, притуливши вухо до його рота. Рятується він від
німців, бо в партизанах, але розбитий їхній загін, і немає куди подітися.
Хотіли пробитися за лінію фронту, але під Лебедином догнали їх, і
розтрощили. Прийшлося вертатися решткам у лютенські ліси, в надії
перезимувати в глушині, в залишених землянках. Тільки заваленими ті
землянки виявилися, і припаси харчів зникли. Послали групу в Харківці за
харчами, але жоден назад не повернувся. Тоді вирішили тихцем прокрастися
вночі у веприцькі ліси, де повинен був базуватися плішивецький загін
Семена Мартиненка, в якому знаходились секретар гадяцького підпільного
райкому партії Степаненко, та інструктор райкому Сахно. Не знали тільки,
що того загону давно вже не існувало, а партизани перебиті. Вибралися
вночі, та й пішли, але оточили їх у безлюдному хуторі Веселому, де
прийшлося зупинитися на днівку, заблукавши в непроглядній хуртовині.
Відрізали від лісу, і перебили майже усіх, в тому числі і одного з командирів,
Юхима Орла. А командиру їхнього, сарського підрозділу, Андрію Граніту,
разом з кількома щасливцями вдалося неглибокою балкою під час снігопаду
виповзти, і врятуватися. Йому теж. Після того розбрелися, хто куди. Тільки в
лісі невидержка, і немає де перебути лиху годину. Не вижити, не дотягти до
весни.
Тепер оце прокрався додому, до своїх, тільки до батьків йому не можна,
шукають його давно. А смерть уже за плечима, немає ніде спасіння. Вже
четвертий день і крихти в роті не було. То оце й зайшов до вас, дядьку
Тихоне, у вас же через Кузьму шукати не будуть, у них служить. Ви ж з його
батьками дружні, то може поможете, не візьмете гріха на душу, не видасте
німцям? Йому б лише трохи відігрітися, та якоїсь юшки з ріпою, спасибі вам,
то він потім і піде, не стане наганяти на добрих людей страху.
Доки дєдушка Тихін переглядалися з Кузьмою, не знаючи, що його й
діяти, бабуня Домаха кинулась до вікон, запинаючи їх, чим під руку
трапилось, аби жодна щілинка не просвічувалась на вулицю, та й давай
швиденько шарудіти в печі рогачем, витягуючи горщика з пісним борщем.
Насипала у полив’яну миску, дєдушка відкраяли шматок хліба. Жадібно
припав Йосип до їжі, не брав і ложки в руку, висьорбав прямо так, з миски.
Давився житнім хлібом, ковтав, не пережовуючи. І тільки встиг докінчити, як
знадвору на порозі загупали чиїсь важкі чоботи. Заторохкотіла чимдуж
сінешна клямка. О, Боже ж ти мій, кого там ще лиха та нещаслива година
несе о такій пізній порі, та ще й при такій пригоді?! Царице небесна, порятуй
нас, відведи і заступи! Що ж його робити?! Не відчиняй, Тихоне, пережди, не
відчиняй дверей, може воно піде?
Але благенькі двері аж гудуть від отого несамовитого торсання, немов
ладні зіскочити з петель. Не пересидиш, причаївшись. Малі дівчатка,
прокинувшись, переляканими зі сну оченятами дивилися то на закляклого,
незнайомого дядю в кінці столу, то на бабуню-маму, як вони їх кликали
останнім часом. А ті бігали по хаті, не знаючи, що робити. А потім враз наче
осяйнуло їх, кинулись до жердки над полом, вихопили свою свитку та
хустку, та й давай похапцем переодягати Йосипа, переплутуючи зі страху
рукава. А одежу того мерщій подалі з очей, під припічок. Може ж не
помітять харцизяки, якщо то вони. А дівчатка он уже пальчиками показують,
та по змовницькому перешіптуються:
- Дядя – тьотя!
Тільки встигли нагримати на них та загнати на піч, як у хату, відстороняючи
в сінях помертвілого дєдушку, ввалилися, гупаючи кованими чоботиськами,
троє німців у засніжених шинелях, з автоматами наперевіс.
Оббивають один з іншого сніг, щось белькочуть по своєму проміж себе,
показуючи розчепіреними пальцями на піч. Один намагався щось пояснити
дєдушці, тицяючи вказівним пальцем то на всіх своїх, то на піл, аж доки
бабуня розчовпли, що то вони ночувати в них збираються. А Йосип при тій
розмові забився аж на саме покутя, в найдальший та найтемніший куток,
нахилив низько запнуту голову, і щось там швидко-швидко перебирав у
своєму підситку тремтячими пальцями, які ніяк не хотіли згинатися. А лихо б
вас забрало, ласкаве панство, та в нас же й так повна хата людей, он ще й
заміжня дочка прийшла ночувати, бо в таку ніч боїться сама в хаті, а чоловік
помер. А у більшій світлиці ми не живемо, і не топимо там, бо немає чим. Як
же тут ночувати?
Сипали бабуня з переляку словами, наче горохом, вже й забувши, що
чужаки аж нічого не розуміють з того, що вона їм торочить, тільки пильно
роздивляються навколо, наче шукають чогось. А потім враз, мов по команді,
підхопилися та й до закутка біля печі, де стоять рогачі, а один невловимим
завченим рухом зірвав з плеча автомат, вибалушив очі та й загорлав
несамовито і страшно:
- Партізанен! Хенде хох!
Бабуня ледве не зомліли від страху. А воно німці побачили в кутку, біля
печі, між рогачами та кочергами, Кузьминого карабіна, та й прискочили до
нього з перекошеними від люті обличчями. Слава Богу, вчасно знайшовся
Кузьма, та давай тицяти німцям під самого носа пов’язку поліцая та
посвідчення з управи з німецькою печаткою. Покрутив старший того папірця
перед очима біля каганця, обернувся до своїх, щось буркнув коротко і
сердито, та й наче ногу вломили з хати, тільки один з досади так садонув
ногою в кімнатні двері, що ті з усього маху зачинилися, аж крейда хмарою
посипалася на холодну долівку. Пам’ятали німчаки, що є твердий порядок не
займати на постій хати фольксдойчів і поліцаїв. А німці привчені до
параграфа!
Ні живі, ні мертві сиділи на лаві господарі. Забули й двері замкнути.
Йосип усе микав щось у підситку, ні на мить не перестаючи. Тільки цікаві
дівчатка блискотіли оченятами з-за комина. Ніхто не промовляв ні слова,
наче язики у всіх поніміли. Аж перед самим світом вислизнув з хати дивом
врятований, не забувши прошепотіти слова вдячності і обіцянки віддячити
добром, якщо виживе.
Та не судилося. Довго переховував єдиного сина старий Амвросій на
горищі старої хати-пустки у великому снопі житньої соломи. А як не стало
вже сили ховати, бо від людського ока не втаїшся, вивів Йосипа темної
весняної ночі на луки біля Псла, перевіз човном на інший бік, та й
попрощалися назавжди. До глибокої старості дожив батько, так і не
дізнавшись, що сталося з сином. Все не вірив, все виглядав з далекої дороги
свою єдину втіху, свою примарну, гарячу надію. Ні, не повернувся, бо не
вертаються звідти…
А дядя Кузьма встиг за німецької влади одружитися, тільки ніякого
весілля й не було, ото тільки й того, що повінчалися в церкві, яка у війну
знову відкрилася. І не поспішав би з одруженням, не той час і обставини, та
потрапила кохана Варя у списки молоді, на відправлення в Рейх на роботи.
Не випадало обом перечекати. Але відчуття щастя не було. Не про таке вони
мріяли, в нещасливу годину зводила їх доля. Та ще й після того випадку з
Йосипом Кузьма, наче прокинувся, і ризикуючи своїм, і життям рідних, не
один раз рятував від смерті односельчан, тихенько переказуючи через надійні
вуха, що проти них готується в управі. Багатьом вдалося уникнути рабства в
Німеччині, залишитися правдою і неправдою дома, а то й від смерті
сховатися. Тліли душею молода дружина і рідні, кожного дня чекали арешту.
Та мабуть, оте все і стало йому в пригоді, коли повернулися наші, і спрожогу
ледве не поставили під стінку. Та прийшли на поміч односельці, сусіди.
Посвідчили, не дали забити. Оте заступництво хоч і не велику силу мало, бо
всіх підряд, хто залишився під німцем, обвинуватили у зрадництві, однак
врятувало дяді Кузьмі життя. Відправили бувшого поліцая за іронією долі
знову в Пущу-Водицю, але тепер уже в трудові табори, на відбудову
знищеного і порушеного. Нехай, мовляв, тяжкою, сумлінною працею
спокутує свій гріх перед Батьківщиною.
Та чи був він, отой гріх, я не знаю, не впевнений у цьому я й сьогодні,
проживши вже й сам далеко не коротке життя. Бо коли ставлю себе на місце
дяді Кузьми в той час, при тих обставинах, без усяких ідейних викрутасів і
пурпурової мішури комуністичних гасел, якою нас стільки років напихали,
боюся навіть перед самим собою, наодинці, бути нещирим. Нехай пробачать
мене ті, хто проливав свою кров у смертельній борні з хижим ворогом, хай
простять мене ще живі й уже мертві, хто дожив, і хто не дожив до великої
перемоги, пам’ять про кого вічна. Хай простять ті, хто ждав, і не діждався
найрідніших, і вже ніколи не діждеться. Я схиляю свою сиву голову у
глибокій вдячності і скорботі перед всіма, хто дав мені і моїм близьким
можливість жити, але не знаю, яке б рішення прийняв тоді. Бо ми всі жили,
живемо і будемо жити не серед тих відважних і безсмертних героїв, яких так
захоплено та лубочно малювала нам влада, сама ховаючись за широку спину
народу. Не серед тих, обдурених пропагандою, хто, не задумуючись,
приносив, і приносить донині, ні на мить не сумніваючись, в ім’я химерної
ідеї своє життя, і життя своїх ближніх і дальніх. Ми живемо серед звичайних,
не безсмертних, у плоті і крові людей, народжених жити в ім’я Божих
заповідей, пошуку єдиної істини, в ім’я Людини на цій грішній землі.
І коли чекісти-партизани воювали не з окупантами та справжніми
колабораціоністами, а виконуючи настанови партійних бонз, спідтишка
вбивали поодинці і сім’ями своїх людей, ні в чому не винних, самочинно
присвоюючи собі право судити і виносити вирок, не зважаючи на волю і
думку народу, як було підтримувати їх? Коли навмисно провокували масові
вбивства карателями мирних жителів, як це було пізньої осені, в листопаді
1941-го року, в селах Баранівка та Велика Обухівка, де згоріли живими сотні
мирних жителів, а в їх числі й діти, і залишились взимку під відкритим небом
ті, кому пощастило врятуватися? Коли комуністи-копьонківці розстрілювали
хлопчаків з Романівки, ще зовсім дітей, начебто за допомогу ворогам, то як
було йти до них, коли й ті з місцевих партизан, хто був з ними з самого
початку, не витримували такої наруги над людською совістю, і виходили з
лісів? Як можна було іти до вбивць свого народу, в ім’я якої ідеї, в ім’я чого?
Але як можна було бути і серед тих, хто одягнувши німецькі обноски,
наводив, хизуючись своєю владою і безкарністю, нацистський " новий
порядок", знущався над людьми, не зупиняючись ні перед чим? Як можна
було стояти поряд з убивцями Марченком і Момотом, один з яких, заливши
самогоном очі, їздив по селу, і стріляв чергами по селянських хатах, не
розбираючи, що й до чого? А інший, не задумуючись, стріляв по людях? Так
загинула моя двоюрідна тітка, сімнадцятирічна дівчина, красуня Марія, яку,
навіть не задумуючись, застрелив з гвинтівки поліцай Момот, коли вона була
в гурті молоді вечором на вулиці, якраз у комендантську годину. Як можна
було бути й з ними, цими недолюдками? Але як можна було не бути ніде?
Не запитуйте в мене, не знаю я відповіді, бо перебуваю, мабуть, серед
малих світу цього, бродить моя розтривожена душа в сутінках, не знаходить
дороги до великих. Та чи й треба їй туди, коли й вони малішають? Що на те
маю сказати, що відповісти? Збрехати? Але не вмію я брехати, навіть самому
собі, бо змалечку це в мене дуже погано виходить…
… Забули маленькі Валя і Рита за довгі воєнні роки своїх справжніх,
рідних мам. І коли вони обидві пташками прилетіли, добиваючись правдами і
неправдами на розорену Україну, дивилися на чужих тьоть недовірливо і
стривожено. Плакали Нюся і Клава щасливими сльозами, і не стримували їх,
не могли надивитися на своїх дорогоцінних донечок, тулили до грудей і
проказували найніжніші слова. Скільки вони вистраждали, скільки раз
впадали в розпач, і вже не вірили, що колись зможуть побачити свої сонечка!
Скільки й не жили потім, вважали дєдушку й бабуню своїми другими
рідними батьками, дякуючи їм до кінця своїх днів. І вважай, майже кожного
літа приїжджали тепер уже з Горького, куди всією великою родиною
перебралися після війни. А Валя, вже й будучи зовсім дорослою, не уявляла
себе без нової батьківщини, без великої рідні, і куди б не закидала її доля,
завжди поверталася сюди, хоч на кілька днів. Приїжджала й разом з
чоловіком, Володею, з яким тут одного літа сталася кумедна і пам’ятна для
всіх близьких пригода. Почав якось допитуватись у нашого хрещеного,
Йосипа Прохоровича, що він їсть, завдяки чому такий нічогенький із себе? А
той візьми, та й пожартуй, це, мовляв, від часнику, треба часнику побільше
для апетиту їсти. І що ж ви собі думаєте? За один раз прикінчив чолов’яга дві
великих головки злющого "москаля," та за малим не помер! Ледве
відволодали, напували холодним молоком цілий вечір. Ото вам і жарти, хто б
і подумати про таке міг, наче ж не мала дитина, а бачиш, не шукай біди, як
говориться.
А життя йшло вперед. Закінчилася війна, відголосили гуртом матері та
вдови за тими, хто не повернувся, і плакали тепер уже кожна собі, роками,
ховаючи свої гіркі, невтішні сльози від посторонніх, і часто вже й байдужих
очей. Підростали діти, бралися передчасними, густими та глибокими
зморшками колись ясні обличчя дружин та матерів, ніколи не сходили мозолі
та тріщини з натруджених важкою чоловічою роботою колись тендітних та
ніжних жіночих рук. І ніколи не посміхалися втомлені мукою і безкінечним,
вічним чеканням неможливого, очі. Відходило горе, заганялося все глибше і
глибше всередину, та не могло воно покинути знедолених зовсім. Холодною
гадиною згорнулося клубком на самому дні душі, і час від часу піднімало там
голову, якби ще і ще раз вжалити, завдати болю, та й знову зачаїтися до
випадку. І йшли роки, і вже не йшли, а летіли, а ота невгамовна гадина все
жалилася, все холодила серце…
Відбув дядя Кузьма свою біду, і завербувався відразу на відбудову
зруйнованого Дніпрогесу, піднімати з небуття місто. Поїхала за ним і
дружина з невеличким сином, який народився ще в час окупації,
перебивалися утрьох по бараках. Хотілося додому, але не міг, щось його не
пускало. Наче все вже й устаткувалося, і влада не дивилася скоса, і серед
людей не відчував себе відособленим, та й скільки не вдивлявся в своє
минуле, скільки не ворушив його, не знаходив своєї вини в тому, що з ним
сталося. І все ж таки якийсь непояснимий щем не давав розправити плечі,
вільно вдихнути на повні груди. Все щось гнітило його, смоктало за серце, і
підточувало, немов невидима іржа. Так і жив. Шанувався в начальства, сам
згодом став бригадиром у порту, де вивантажували баржі. Одержали
невеличку квартиру у тільки-но побудованому поряд з роботою будинку.
Мав багато клопотів із сином –шибенником, який ріс невгамовним, і на кого
не було жодної управи ні в школі, ні вдома. У школі, було, відлупцює як не
того, так іншого, перебився не по одному разу із всіма хлопцямиоднокласниками, знущався над меншими, а дома над мамою. Зразу видно,
що не Радьківського роду, а Єрмаківського, розбишакуватого, там усі такі
забіяки споконвіку. Не випадав ремінь з батьківських рук, а толку не було
ніякого. Ще в сльозах після чергового покарання, а вже нахваляється, каже,
що ось хай тільки виросту, вивчуся на льотчика, так і скину на ваш будинок
бомбу! Ну що ти з ним робитимеш? І ніякі слова не допомагали, додавав
батькові болю.
Але переріс те лихо Михайлик. Згодом трішки попустило, слава Богу.
Стали вже привозити внука щоліта до дєдушки з бабусею. То вже півбіди,
що голови з соняхів на грядках злітали, зрубані хлоп’ячою дерев’яною
шаблею, так і не встигши виспіти, та зозулястий півень боявся й ночувати
приходити додому, ховаючись у густих лопухах від заядливого лучника.
Головне, що дитина хоч трохи вухом починала вести, коли вислуховувала
безкінечні нарікання та упрохування. А потім і самі залишалися у відпустці.
Тільки намагалися нікуди особливо не ходити. Не міг дядя Кузьма себе
пересилити, і хоч знайомі не відводили вбік очей, щиро вітали і приємно
розмовляли, але одначе якась образа особливо давила серед односельців, у
рідному краї. Намагався себе розрадити, але приходили сумніви, і не було
цьому кінця. Все повторювалося з року в рік, а життя витікало, як пісок з
піщаного годинника. Виріс син, став військовим офіцером-моряком. І все
було б добре, та не приходила душевна рівновага. І, мабуть, так і не відвідала
вона його ніколи. Одного лише дуже просив у гіркі свої останні хвилини, аби
виконали його волю дістати останнє і довічне пристанище над омріяним,
тисячі разів баченим у снах, дорогим з дитинства Пслом. Біля рідних, куди
десятки років летіла його зажурена душа, і не мала сили прилетіти
назавжди… Не виконали ми його прохання, не було на те нашої волі, а була
інша, яка пересилила, і тепер, через багато-багато часу, стискується серце,
коли думаю про те, що лежить він осиротіло у чужій, непривітній землі, наче
назавжди покинутий нами всіма. Таким, яким відчував, мабуть, себе все своє
доросле, зранене життя, а ми його не змогли, не встигли зрозуміти…
- 15 Не оминуло страхіття війни і дядька Миколу. Якраз приспів до того
часу. В перші дні великої біди принесли повістку з військкомату. І закрутив
вітер світової бойні молодого хлопця. Воював спочатку у складі Південного,
а потім Південно-Західного фронту. Падали зрізаними галузками молоді
життя, навіть не зрозумівши, що це з ними діється. Особливо тяжко було на
Барвінківському виступі в травні
42-го, коли їхній винищувальний
протитанковий батальйон наступав на Вовчансько-Харківському напрямку.
Більше двох тижнів перебували у справжньому пеклі. Не знати чиїми
молитвами, бо батьки ніколи і нічого в Бога не просили, якось вирвався з не
багатьма щасливцями з величезного мішка, де залишились у полоні більше
двохсот тисяч бійців і командирів. Ніхто вже й не сподівався, що залишаться
живими. Та для чогось зберегло дядька Миколу провидіння в ті жахливі дні,
не дало скласти голови. А смерть ходила з косою, і вже й сама втомилася нею
махати. Тому й намагалася якось урізноманітнити свій кривавий промисел.
На очах дядькових проходили вузькою траншеєю троє братів-піхотинців,
разом служити випало, і двоє йшли, зігнувшись, і не зупиняючись, а третій,
останній у вервечці, зупинився закурити. Як наче чекала німецька міна цього
моменту, лягла точно в траншею. Озирнулися стривожені хлопці, а на тому
місці, де зупинився брат, тільки хмара диму та куряви, і більше нічого…
Жахи травня сорок другого повторилися у донських степах та під
Сталінградом. Скільки тієї закам’янілої під палючим сонцем землі балок та
схилів прийшлося перекидати саперною лопатою, лежачи на животі під
кулями, скільки перебачити і пережити! Скількох товаришів нашвидкуруч
зарити, а скількох і не встигнути… Знемагали від втоми і спеки, не їли і не
спали по кілька діб, потопали в непролазній осінній грязюці, відбиваючись
від насідаючого ворога, який намагався будь-що прорватися до Волги.
Помирали, але не відступали.
Замерзали в глибоких снігах, на
тридцятиградусному морозі, під пронизливим вітром, з останніх сил
стримуючи і перемелюючи танкову групу Манштейна, яка проривалася до
оточеної 6-ї армії новоспеченого фельдмаршала Паулюса, аби розблокувати
її, і вивести з котла.
Щоб якось врятуватися від обморожування, прокопували в снігу ходитраншеї до дерев’яних підпор довоєнної телефонної лінії. Спинаючись на
коліна, щоб не бути підстреленим ворожим снайпером, відколупували
штиками тріски, і доколупалися за кілька день до того, що стовпи трималися
тільки на дротах. Розпалювали маленькі вогнища, слідкуючи, щоб не було
диму, і відігрівали хоч на кілька хвилин захололі руки та обличчя.
Та замерзати по-справжньому прийшлося тоді, коли під час однієї з
ворожих атак був контужений вибухом снаряда з танкової гармати, і без
свідомості потрапив у полон. Дві доби пробув у тимчасовому, прямо серед
степу, фашистському таборі, обнесеному жалюгідною дротяною огорожею,
так, про людське око. Але охорона була звичайною, навіть із вівчарками, не
вискочиш. Під вечір другого дня розпочалася справжня заметіль, за три
кроки стояла біла стіна. Пронизливий вітер продував до кісток, навіть
охорона не дуже дбайливо наглядала, ховаючись у затишок. Тоді й зрозумів,
що коли він цього не зробить зараз, то залишиться тут назавжди, задубівши
на холоді. Діждавшись якось темряви, дядько підняв угору колючу дротину, і
ступив у непроглядну темінь сніговію. Сліди втікача хуга замітала миттєво.
Ішов, падаючи, і знову спинаючись на тремтячі ноги, цілу ніч. Не
зупинявся, не шукав дороги, брів кудись у степ, якби подалі від табору, від
полону. Більше ні про що не думав. Та від нелюдської втоми і не міг уже ні
про що думати. В немилосердній, білій круговерті неба і землі прийшов
ледве помітний світанок. Десь недалеко уже зовсім виразно почулося
валування собак. Брів по пояс у снігу і боявся впасти, бо відчував, що вже
більше не підніметься. І яким же був жах, коли майже вперся грудьми в
колючий дріт, і побачив перед собою темну масу людей, що весь час
переміщалася, перемішувалась, намагаючись хоч якось зігрітися. І ті самі,
похилені стовпи огорожі, за якою бовваніли зігнуті постаті вартових.
Миттєво, наче від удару блискавки, повалився в сніг, і з останніх сил поповз
назад, у білий морок. Тільки Бог знає, як його не помітила охорона. Мабуть,
сама мертвіла від холоднечі, тож не особливо придивлялася.
До своїх добрався, майже втративши свідомість. Обморожений,
виснажений до краю, мало чим нагадував живу людину. Але радів, як мала
дитина. Не вірилося, що живий.
Два дні мордували особісти, все
допитувались, як йому вдалося втекти з полону. Все вивідували, чи не
завербований німцями. Вже думав, що і не вирветься з їх чіпких рук. Але,
слава Богу, обійшлося, відпустили. Добився в свою роту. Наче додому
повернувся, до рідних. Хіба ж знав, що його невдовзі тут чекає? Але якби й
знав, чи міг щось змінити? Адже кров і смерть в безперервних боях давно
вже були звичайним і буденним явищем, і людина переставала сприймати їх,
як щось особливе. Дивнішим набагато було залишитись цілим і
неушкодженим. Та одначе, для нього особисто те, що сталося, виявилось
несподіваним і жахливим. Не хотілося вірити, що це з ним усе відбулося.
Війна для нього, і тільки для нього закінчилася водночас із вибухом, якого
він уже не чув. А разом з нею закінчилося все минуле, яке він перестав
пам’ятати, і все майбутнє, в якому ще треба було намагатися жити…
В те грудневе надвечір’я, коли їхня 302-га стрілецька дивізія осідлала
залізницю Котельниково – Сталінград, і з останніх сил стримувала скажені
атаки дивізій 57-го німецького танкового корпусу з армійської групи "Гот,"
посиленої важкими танками, все це і сталося. Чорне 12 число стало для нього
датою межі між буттям і смертю. Передові частини 6-ї танкової дивізії
ворога на окремих ділянках оборони уже вийшли до південного берега
вузької і маловодної річечки Аксай, який вони обороняли. Сили були
нерівними. У складі всієї 51-ї армії, до якої входила і їхня дивізія, всього 77
танків проти 500 у противника. Артилерії і мінометів 147 одиниць проти 340.
І тридцять дві тисячі виснажених і обморожених бійців проти вісімдесяти у
ворога. І наказ не відступати й на крок, стримати фашистів будь якою ціною.
Не відступили, виконали наказ. І заплатили страшну ціну. Вкрили
засніжені схили степової балки молодим, пониклим в одну мить, цвітом.
Вкинули у всепожираюче, ненаситне полум’я земного пекла, не
задумуючись, юні надії і сподівання, і притрусили вони назавжди сивим
попелом невимовного болю і вселенської печалі коси передчасно зсутулених
матерів, схилені голови згорьованих батьків…
Винищувальна рота, стікаючи кров’ю, вистрілювала останній боєзапас.
Ворожі броньовані громаддя йшли на їхні позиції розсипом, піднімаючи
хмари снігової кушпелі. Лунко били протитанкові рушниці, висікаючи іскри
на баштах танків, за якими, пригинаючись, бігли німецькі автоматники.
Попереду наступаючих, як чорна завіса, густо вибухали і наші, і фашистські
снаряди і міни. Осколки роєм свистіли над головами бійців, дрижала і
осипалася земля, застеляючи дно мілких окопів. З кожною хвилиною лавина
вогню наближалася до рубежу оборони, і вже не можна було висунутись і
зайняти бойову позицію. Вогняний смерч змітав усе на своєму шляху. Нагорі
гуляла смерть, розмахуючи наліво і направо закривавленою косою. Вже
лежав головою вперед на бруствері окопу вбитий напарник. Ось тоді і
сталося найстрашніше. Вперше за всю війну побачив кощаву зовсім поряд,
видиму, на відстані витягнутої руки. Вона дивилася на дядька Миколу
чорним вічком наведеного на нього ТТ. Впершись ногами і спиною в
протилежні стінки тісного окопу, молодий, тільки-но після короткострокових
курсів, молодший лейтенант, вибалушивши перелякані очі, несамовито
волав:
- Вперед! Наверх! Зайняти бойову позицію, ……мать!
Що було робити дядькові Миколі? Смерть однаково там і там. Але оця
ближче, вона зовсім поряд, і її вказівний, тремтячий палець судорожно
ялозить по спусковому гачку. Виходу не було, ні з чого вибирати. Тут уже ні,
але може там обмине, а може?
Виповз солдат наверх, витяг за собою протитанкову рушницю, та не
встиг і прицілитись. Вибуховою хвилею крупнокаліберної міни, що
приземлилася зовсім поряд, його підняло вгору, наче ганчір’яну ляльку, і
кинуло за десяток метрів на чорний від вибухів сніг. Але того він уже не
бачив і не відчував, тільки в останню мить навіщось намагався ухопитися
руками за мерзлу, розтрощену землю. Болю не було, як не було і його самого.
І лише згодом, через кілька днів, коли вперше відкрив очі, і невиразно
побачив себе на білому, госпітальному ліжку, забинтованим по животу і
грудях, не маючи змоги поворухнутися від нестерпного жару у чомусь
отерплій спині і лівому боці, зрозумів, що війна для нього закінчилася.
Медсестра в білому халаті, нахилившись, щось запитувала в нього, а він
нічого не чув, тільки мов крізь туман бачив, як ворушаться її губи. В голові
дзвеніло і вищало, і більше не існувало ніяких звуків. Не міг згадати, що з
ним сталося, і чому він тут. Але страшно не було, наче все це не з ним, і його
не стосується.
Майже рік пробув на лікуванні. Рани в попереку та животі
зарубцювалися, контузія минула, але на ноги ледве спинався, і чомусь зовсім
позбувся сили, наче витекла вона з нього, залишивши саму облуду. Лікарі
стверджували, що для відновлення потрібний час. Все мине, але треба
чекати. Оглянула комісія, та й звільнила від служби за непридатністю.
Повернувся додому з костуром, на ватяних ногах і здерев’янілою
спиною, не годним подбати про шматок хліба. Та й такому була рада мати, бо
вже й не гадала побачити живим. А молодий організм потроху оговтувався,
набирався сили. Минуло кілька місяців, і вже ходив без палиці, робив легку
домашню роботу. У спині ще боліло, та треба було виходити на бригаду,
брати наряд. Бо в хаті злидні безпросвітні, а там, далеко на заході, ще гриміла
війна, і чекати від когось допомоги скаліченому не випадало.
Хоч і боліло та пекло в спині і боку, а вийшов на роботу. А там одне
жіноцтво та літні дядьки. Де вже шукати полегкості, та й соромно було перед
молодими дівчатами показувати свою неміч. Тож вергав поперед себе
важенні лантухи із збіжжям та картоплею, навильники соломи та сіна. А
дома, ховаючись, щоб ніхто не помітив, зціпивши зуби, намагався якось
утихомирити біль, що рвав середину розпеченими обценьками. Часто до
самого ранку не міг до пуття заснути, не давала лиха година, але вставав і
знову, наче нічого й не сталося, ішов на роботу. Знав би хто, як давалося
йому оте ходіння! Вперше за багато років потребував якщо не батьківської
опіки, то принаймні хоч би співчуття, якоїсь підтримки в біді. Не жалощів,
ні, бо він і сам себе не вмів жаліти в цей жорстокий час, коли таких,
перетовчених, покалічених – десятки мільйонів. А скільки тих, які стали
димом на безкінечних дорогах війни, і щезли безслідно, мов би їх ніколи й не
було. Всіх не пережалієш, ні своїх, ні чужих, серця не вистачить. Та й не до
того тепер, бо він ось тут, нехай зранений, але живий, з цілими руками і
головою, а там, на війні, в ці хвилини падають чиїсь сини, внуки, чиїсь діти,
кривавлячи землю, і не падати їм не можна, бо їхніми життями вистилається
дорога до миру. То які жалощі, до чого вони? Тільки не відчував батькового
тепла, не бачив його. Не дуже переймався батько синовою бідою. Не вмів
співчувати, і тим більше жаліти. Не відтавала його груба душа, не боліло
йому не своє власне горе.
- 16 Та не оминула і його лиха година, та ще й велика. Знаючи, що ніколи
Іван не пройде мимо того, що поганенько лежить, бо так уже воно в нього
здавна виходило, вирішив таки доконати гонористого сторожа мстивий
бригадир. Давно вже найшла коса на камінь. Іван любив спати на
сторожуванні, а бригадир не міг ніяк застати його на гарячому при свідках,
щоб потім на зборах зняти з нього шкуру пасмами. Одного разу навіть
калоші з сонного стяг, але довести тому нічого не зміг, тільки матюччя
посеред ночі наслухався вдосталь. Тож придумав таки Андрій Петрович,
Циган, як його поза очі прозивали за циганський вид і велику тягу до коней,
хитру пастку, та й провів невдатного, як малу дитину.
Дав наряд їздовим, яку перевозили з лісу дубові лати на дишла для
колгоспних гарб та бричок, під вечір розпрягтись, та й розвантажити дрюччя
внизу, під горою, якраз навпроти Іванових грядок. Начебто щось трапилось
із возом, може колесо обламалося, абощо. А там, дивись, незабаром Іван
йтиме на сторожування, ніяк не омине тієї пригоди, побачить. Так воно й
сталося, наче наперед усе знав підступний бригадир. Помітив Іван у вечірніх
сутінках покинуте добро, та й не зміг утриматися, спокусив лукавий. Вже
серед глупої ночі покинув сторожування, пішов і переніс одну-другу лату до
хати, хутенько перепиляв на цурки, приховав у хліві, нехай перележать у
засторонку трохи. Воно й добре з тими дрючками підпало, не треба думати,
що його завтра у піч кинути. Гарні дрова, та ще й дубові!
Приховав, та й тихенько, оглядаючись на всі боки, як великий злодій,
прокрався на службу. Уже не дуже й остерігаючись, приліг на
засмальцьовану лаву в крихітній, прокуреній сторожці, підібгавши під себе
ноги, і прикривши обличчя облізлим коміром. Якщо й застануть лежачим,
нехай думають, що не міг нікуди відлучитись.
Та ніхто в ту ніч і не думав слідкувати за сторожем. І так усе було добре
продумано. Повертаючись вранці зі сторожування, примітив, як запрягають
старі дядьки коней у відремонтовану вже гарбу, і накидають на неї лати.
Побачив, і на душі відлягло. Слава Богу, як мовиться, не помітили пропажі.
Та кому воно й потрібне, оте паліччя, хто б його рахував? Перележало ніч, та
й по всьому, чи й не дивина яка!
З такими думками зайшов до хати, крекчучи від натуги, стягнув з ніг
зашкарублі від довгого немазання чоботи, повісив до печі протряхати драні
онучі. Поснідав теплою затіркою, та й приліг на лежанці, головою до опічка.
Не вздрів, коли й заснув. А прокинувся від грубого штовхання в плече.
Глипнув спросоння очима – над ним схилений міліціонер у погонах, синьому
кашкеті, галіфе. А на боку кобура і шкіряна сумка. Похитується впередназад, а хромові, блискучі чоботи рип та рип, наче щось промовляють.
Дивиться на нього сердито, і щось запитує, тільки спрожогу не розібрати, що.
А трохи позаду бригадир, скалить білі зуби з-під чорних, закручених
вусів, і очима тільки глип та глип, ріже ними, як ножами. Де й сон подівся в
небораки, мов рукою зняло. Похололо під грудьми, і ноги наче вже й не ноги,
а ганчір’яні вальки. А міліціонер уже не промовляє, а наказує:
- Вставай дядьку, та веди показуй, як ти цієї ночі сторожував!
Що тут робити? Треба йти. Он уже й пойняті стоять біля вхідних дверей, і
жінка біля них, як прибита, зігнулася. Піднявся, ні живий, ні мертвий,
вийшов. Хоч ще й не знав до пуття, до чого воно йдеться.
А той, у галіфе, з наганом, поникав для годиться по двору, та й гайнув
прямою дорогою до хлівця. Трохи позаглядав там, і вже кличе свідків до
входу:
- А ну ж-бо сюди мерщій! Дивіться, що воно ото лежить у кутку!
Понуро підійшли всі. Тільки Циган аж пританцьовував, радий. По його таки
вийшло! А міліціонер все допитується:
- Так що ж це у тебе, добродію, за цурбаки свіжо пиляні
складено? Де ж ти взяв таких рівненьких дубків?
Немає чого казати, але й мовчати не можна, то й мовив, що в голову
прийшло:
- Та де ж узяв? Везли вчора сошою вгору харківські дядьки, я й не
знаю їх, притомилися коні, стали насупроти двору. А їздові й пристали до
мене, візьми, дядьку, та й візьми хоч пару, і коням нашим легше буде, і нам
вуса вмочить буде в що. Я й не думав брати, та дуже просили. Тож коли
щось зробив не так, простіть. Я й заплачу, що ж тепер вдієш.
Служивого ледве грець не вхопив, аж скрутився від злості:
- Це ти мене зовсім за дурня вважаєш? Я тобі покажу, які на смак
кислиці, пожуєш їх у мене вволю, і десятому закажеш. Бач, який грамотний!
А чого це на пиляному така сама мітка, як і на колгоспних латах? Бачиш, ми
он одну принесли тобі на показ. Що ти на це скажеш?
Упала душа в п’яти у Івана. Що ж тут маєш казати? А нема чого вже казати,
все вже сказано за нього. Прийшла коза до воза, гаплик йому тепер.
- Якщо нема, дядьку, що казати, то приступай сюди, та осьдечки
тут розпишись, чи хрестика постав. Та й збирайся з нами, одна нога тут,
друга там, нема часу з тобою воловодитися. Будеш тепер у районі гостювати.
Забрали діда Івана. Та так до ладу забрали, що й не бачили його рідні
вже ніколи. Швиденько засіла "трійка," та й розщедрилася підривнику моці
колгоспу аж на десять років казенної баланди. Тільки сорочка за дідом
здулась. Вилізло те дишло нещасному боком. Прийшов через півроку
офіційний папір, що помер наглою смертю засуджений Басараб Іван
Іларіонович у харківському ізоляторі. Ніхто туди з рідні не їздив, ніхто й досі
не знає, де дідова могила, і чи була вона хоч колись взагалі. Не добивався
ніхто з близьких правди. Чи то боялися накликати й на себе біду, чи то ще
чогось, але проковтнула ненаситна потвора свою жертву, і не облизалася.
Наче й не було ніколи діда Івана в цьому світі. Написали Михайлові в армію
про те, що сталося. Та не скоро відповідь прийшла. Мабуть, довго військова
цензура думала та вирішувала, що його в тому письмі замальовувати, а що
пропускати. Не рискнув писати Михайло того, що кипіло на душі, знав, чим
воно може для нього закінчитись.
А невдовзі й сам повернувся, демобілізувавшись нарешті. Довгих вісім
років ганяв північних ведмедів, рвалася душа додому. І хоч пропонували
залишитись на службі уже по контракту, і робота випадала неважка й
заробітна, та ще й дружина вже цілий рік жила при ньому, і синок встиг
народитися за Полярним колом, а не міг себе присилувати, ввижалися і
вчувалися рідні простори. Але прийшов не в батьківську хату, а в куплену
тестем для молодих, простору дерев’яну п’ятистінку на струхлявілій
підвалині. Купили її в Гудзя Микити, немолодого вже дядька, який виїжджав
на Донбас. Нещасною була ота хата, а ще більш нещасними люди, які в ній
жили. Померла там молода, п’ятнадцятилітня дівчина, дочка господаря. З
доброго дива, згоріла дитина за кілька тижнів. А сусіди перешіптувались між
собою, що то не просто так. В голодовку за безцінь придбав Микита тількино побудовану хату у Прядки Сидора. Всі жили витяг із себе Сидір,
піднімаючи її. А пожити не прийшлося, треба було рятувати від голодної
смерті сім’ю. Продав останнє, що в нього було. А коли минулося горе, на
колінах просив зглянутися, продати назад свою кривавицю. Посміявся
Микита з глупоти чоловіка, не захотів і балакати. Прокляв Сидір не тільки
хату, а й землю під нею. Не було нікому на тому дворищі щастя, оминало
воно його стороною, а біда пускала все нові й нові паростки, та ще й насіння
розсівала звідси по ближніх і дальніх світах…
Голодним та тяжким видався пам’ятний сорок сьомий рік. Ледве якось
кінці з кінцями зводили. Пішов Михайло у напівзруйнований МТС, дали
старенького трактора – ремонтуй. Але й за те спасибі, якби робота була, та
якийсь заробіток. А біля залізяччя йому не звикати ходити, діло для душі.
Поставив за кілька днів свого годувальника на залізні ноги, і перестав бувати
днями, а іноді й тижнями дома. Переїжджали з колгоспу в колгосп, скрізь
чекали на них, там і ночували, щоб економити пальне та гарячий
хліборобський час. А раз не дома, то й думки в молодої дружини про свого
чоловіка всякі. Та і як не думати, коли добре знала походеньки свого
Михайла. Не могла забути, як приїхав він у короткочасну відпустку літом
сорок п’ятого, коли ще й батька не забрали. Відпустили за викликом з
військкомату, Микола добився. Кинулася випрати матроську форму, а з
кишені на долівку випали документи. Розгорнула їх, а там довідка про
реєстрацію шлюбу з якоюсь Надією з Москви. А в Москві, як виявилось, і
зупинявся то у справах всього на дві доби… То як тоді, скажіть на милість,
тепер не думати про всяке таке?
Пішло поступово життя на косу колодку. Не знало прямої дороги, все
норовило звернути на бакаї, розтрушуючи безцільно та байдуже молоді роки.
Падали вони один за одним у задушливу куряву, і наче й не було їм ніякого
діла до того, що з ними відбувалося. Але то тільки так здавалося. Брали вони
свою болючу й сумну подать, ой, як тільки брали! І не могли ніяк насититись,
хапали жадібними руками все, що до них потрапляло, та й перемелювали на
своїх жахливих жорнах. А доля стояла осторонь, і єхидно хихикала в кулак,
мстиво споглядаючи все те, наче в зговорі була з ними. І вертіла, як попало,
кермо життя, і ні в кого не стачило розуму та бажання вирвати його з її
безжалісних рук…
Так і не знайшли спільної мови наші батьки за свій довгий вік. Все гнули
одне одного на свій копил, і не могли зігнути. Обоє були ще з тим
характером, - не вміли ні уступати, ні прощати. Кожен був головним у
родині, кожен жив за своїм законом і правилом. Все намагалися добитися,
хто ж з них праведніший і правильніший, згадуючи своє минуле від царя
Панька. Та й не могло в них вестися по-іншому, бо з одного боку надто
різними вони були, і життя, і світ оцей розуміли по своєму, а з другого – не
було в них найголовнішого, любові між собою. Тільки через багато-багато
літ зрозумів я це, та не моя справа судити наших батьків, бо і в собі ще й досі
не спромігся розібратися, та чи й зможу хоч колись? А тоді, в дитинстві,
зростали ми в цій безкінечній колотнечі, і вже й не уявляли, що в сім’ї може
бути якось по-іншому. Мине чимало ще часу, та покине в кінці кінців батько
сім’ю, залишивши з власного розсуду усіх напризволяще, серед дороги, на
волю розбурханих хвиль жорстокого і безжалісного буття. І носитимуть вони
нас довго-довго, і битимуть об кам’яні береги випробувань, тілесних і
душевних, але й батька діставатимуть, і тепер уже важко й сказати, кому з
нас більше прийдеться витерпіти… А я ніколи не зможу забути, як зовсім
невеличким приносив батькові обід в МТС, де він на той час працював
мотористом. Все наче зітерлось із пам’яті, а оця ясна згадка про ніколи до
того не бачені мною, малим сільським хлопчиком, високі червоні стіни
майстерень з червоної цегли, і безліч сивих галок на них, залишилася
назавжди. І дуже красиві, синьо-зелені спіралі з металу, які аж переливалися
на сонці, коли їх брав до рук. Лежали вони чималенькою купою в кутку, біля
великого токарного верстата. Я присідав біля них, навіть не здогадуючись,
що це таке, і не міг відірвати від тієї краси зачудованого погляду. Навіть
подібного чогось я ніколи ще не бачив. Це було справжнє диво! Здається, я
міг би дивитися на оці незвичайні чари безкінечно. Мені дуже кортіло взяти
хоч би кілька з них додому, та дуже ж шорсткими і гострими вони були, а
нести ж далеченько! А ще пам’ятаю, як одного зимового вечора, перед самим
Різдвом, приніс нам тато величенький іграшковий картонний будиночок. Я
так ніколи й не дізнався, де він його взяв. Була ота казкова споруда зовсім як
справжня, з дверима і вікнами, що відкривалися. Ми поставили всередину
нього гасову шахтарську лампу, з якою батько завжди вечорами ходив на
роботу, і милувалися освітленим дивом. Адже все було як справжнє! Досі
відчуваю незабутні пахощі колгоспного млина і олійниці, де приходилось
частенько підміняти батька, коли він відлучався на будівництво нашої нової
хати. Мені тоді було вже цілих п’ятнадцять років, і я вже багато чого знав і
вмів. Ніколи не забути мені особливий, до болю знайомий гуркіт батькового
ІЖ – 49, який ні з яким іншим не можна було сплутати. Як щемливо і боляче
все це тепер згадувати!
Багато хто приносить на могили батьків квіти, та й кому ж ще, як не
дорогим батькам, їх нам і приносити. А я завжди приношу на батькову
могилу пляшку води, якої він, як прийшлося мені дізнатися, не міг напитися і
перед самою смертю. Був лежачим, то щоб менше мати клопоту з
перестиланням постелі, його вже й сама пристаркувата та нездорова друга
половина, з якою він прожив більше тридцяти років, намагалася поменше
давати хворому пити. І лише тоді, коли, приїжджаючи, я навідував його, він
мав змогу напитися досхочу. Особливо любив напитки. Тільки ж як у ці
хвилини дивилася на мене його дружина! Наче був їй заклятим ворогом. Та
що мені до того? Але ж я приїжджав так рідко! Як і чим спокутати тепер мені
свою провину перед вами, тату? Я вже давно не тримаю на вас образи, тільки
у мене чомусь все більше болить душа, і не знаю, як цьому зарадити. Хто
мені підкаже, хто? І чи можливо це взагалі, я не знаю.
- 17 Та ще ні разу, відколи й світу, та сонечка вгорі, не перемагала смерть
життя. Вже як вона не примудряється, на яку не йде хитрість, та не її зверху,
не вона останнє слово каже. Часом здається, що оце вже все, досягла кощава
свого, можна навіженій тішитися, аж ні, зарано, бере верх життя, бере!
Вибруньковує молоду поросль, викидає щедрий цвіт, і збираючи останні
соки, живить дорогоцінний плід надії, у якому її вічне і невмируще
продовження, естафета поступу, торжество світла над пітьмою, непохитного
добра над злом, милосердя над жорстокістю. Велика таїна міститься в цьому,
ніким ще не розгадана, первісна сутність всього сущого. Крутиться
споконвічне колесо буття, то прискорюючи, то сповільнюючи свій розбіг. Не
зупинити його нікому і ніколи, допоки останній праведник ходить по землі, і
не зникла ще надія на розкаяння і прощення. Неперевершена любов і
мудрість Творця, якщо навіть найбільше зло допускає в ім’я блага людини.
Як вражений шротом підранок намагається злетіти в небо з одним
крилом, так і зранений дядько Микола прагнув з останніх сил не залишитись
осторонь життя, встигнути за його нестримним розгоном. Тіло страждало від
болю, а мрійливе серце прагнуло любові. Зустрілася і йому єдина в
неосяжному світі половинка, і розквітла молода душа, забуваючи про великі і
малі біди.
Не міг натішитись молодою дружиною, яку нарешті привів у непоказну
батьківську хату. Та хто про це тоді думав? Чомусь весь час здавалося, що
мало приділяє уваги коханій. Тож і горнувся до неї всім своїм мрійливим,
лагідним серцем, відтаючи душею після довгих літ холодного оціпеніння. І
все було б добре, якби не точила в години відсутності старшого брата, немов
іржа, ненависна зовиця невістку. Сама вже стара дівка, яка свого часу
спогорда перебирала залицяльниками, не могла бачити чужого щастя поруч,
пекло воно її нестерпним жаром. Тихою сапою заздрощів та ненависті рила
та й рила глибоку яму під підвалиною молодої родини, вже й сама, либонь,
не розуміючи до кінця, навіщо вона це творить. Та не пропала даремно її
праця – упало в ту яму тендітне щастя. Упало, та й не змогло вже ніколи
вибратися.
Тільки так уже ведеться у цьому грішному світі, що воздається всім нам,
а якщо не нам, то нашим близьким, сьогоднішнім чи завтрашнім, у
призначений час за діла наші. Не оминула чаша оця і нашої тітки Ніни.
Прожила довге життя, та не зазнала в ньому справжнього жіночого щастя.
Народила вже не зовсім молодою позашлюбного синочка, та не став він її
втіхою і підпорою на старість. Та і як міг стати, коли бачив з раннього
дитинства ставлення матері до старої бабусі, яка доживала свого довгогопредовгого віку з ними. Направляла його мама, нерозумного за малістю своїх
дитячих літ, давати бабі прочухана, аби не вередувала, та сиділа принишклою
мишкою на печі влітку і взимку. Так і померла нещасна на дев’яносто
четвертому році у злиднях та ненависті до неї за те, що так довго затрималася
на світі. Підростав неспівчутливим та відлюдькуватим, до школи майже не
ходив, товаришів не мав. А підрісши, почав заглядати в чарку, та не так собі,
а добренько. І звісно ж, п’яним духопелити матір, видираючи з душі до
останньої копійки її мізерну пенсію. А сам і не думав іти на роботу. Пропив
бездушний син усе з хати, померла нещасна мати, так і не з’ївши на старості
літ людського шматка хліба, не почувши теплого слова.
Тільки не надовго пережив її син. Відміряні вже були його дні. Добігали
останні піщинки в годиннику земного буття, а він того й не знав. Важко
вірити в знаки, які посилаються нам зверху, але і не вірити важко. Коли
листопадового надвечір’я поховали ми нашого батька, і поверталися
вантажівкою з кладовища на поминки, в кузові було чималенько люду.
Машина петляла вузькою вулицею, приходилось пригинатися, аби нависаючі
гілляки не зачепили по голові. І все ж на одному з поворотів зняло картуза з
голови нашого безталанного двоюрідного брата. Постукали мерщій до
кабіни, зупинилася машина. Зіскочив униз Микола, та й побіг по дорозі
назад, туди, де лежав картуз. Всі залишились, а він побіг назад… Зовсім
невдовзі після того захолонув п’яним, не дійшовши лише кілька кроків
пізнього вечора додому. Відпав померхлий листок від неживого стовбура, і
заніс його вітер забуття у невідомість. Зареготали сичі на порожній,
покинутій всіма хаті, заросли високими, непрохідними бур’янами стежки,
наче й не було тут ніколи людського життя.
А в ті далекі роки не витримала Маруся щоденної наруги над собою,
думаючи, що всі тут за гурта проти неї. Не діждалася справжнього захисту
від милого, який боровся-боровся, та й рукою махнув. Зібралася, та й
покинула, як мовиться, печене і варене, повернулася до рідної матері та
сестри. Нічого не сказала чоловікові, яка тому причина, хоч як той
допитувався, та благав повернутися. Не повернулася вже, і до себе не
покликала. А через півроку народилася донька. Але й маленька крихітка не
звела батьків докупи. Щось не давало обом переступити через власну
гординю. Може образа? Хто тепер може сказати? Не шукав іншої дядько
Микола, не зустрівся в повоєнний час ніхто й Марусі. Та хто його знає, як би
воно розпорядилося життя в подальшому, та нагадало про себе давнішнє
лихо.
Не забувала страшна біда свого ремесла. Давно протоптаною стежкою
забігла до двору, заглядаючи заслиненою пащекою в кожну шпарину, та й
знайшла, врешті, те, що шукала. Звалила дядька Миколу тяжка недуга, хоч як
він їй упирався. Постарів прямо на очах, зжовк, наче осіння груша. Далися,
мабуть, переживання. А невдовзі вже ледве володав собою. Зовсім покинули
сили, з хати без допомоги не міг вийти. Шкрьобав неслух’яними ногами,
наче старий дідуган, і ніхто не міг сказати, що з ним таке діється. Уже і в
город возили, збирались на консиліум районні лікарі, аналізи робили, а
болячки знайти не могли. Наче все як і треба, тільки дуже худий, та киву
немає. Але ж то може з якоїсь іншої причини, а не хвороби?
Порекомендували ні за чим не переживати, краще їсти, та й відпустили
додому. Їдьте, кажуть, та будьте собі здорові!
Але яке там здоров’я, коли вже й сам бачив, куди воно хилиться. Не
вірив отим ескулапам. Бо хто-хто, а він відчував, що справа тут не в нервах, і
не в харчах. Побачили б ті блідолиці мудрагелі, як він харчувався на фронті, і
скільки разів узагалі забував про те, що жива людина повинна ще й їсти, аби
вижити. Бо зовсім не їжею там вимірювалося життя, а зовсім іншою міркою.
Та хіба їм про це скажеш? Пропонують краще харчуватися, смішно й слухати
таке. Та якби його болячки залежали від харчів, він давно б уже, ще на
фронті, мав не один раз сконати, та й не морочити тепер добрим людям
голови. А переживання – що вони знають про справжні переживання? Адже
то їм тільки здається, що вони все випробували, і все знають. Побули б хоч
кілька годин з ним поряд отам, у травні сорок другого, під Вовчанськом, де
вкупі з товаришами вже й не відчували, і не вірили, що живі, бо живими там
неможливо було залишитись. Або в розпечених несамовитим липневим
сонцем, і залитих калюжами паруючої крові, донських степах. Чи в пеклі під
Сталінградом, де не тільки завтрашній день, а й кожна наступна хвилина
життя сприймалася, мов дар Божий. Та що вони взагалі розуміють у тих
переживаннях!
Тільки в нього щось інше, а не те, про що вони кажуть. Якби ж то знати,
може б і знайшов десь поміч. А так – мала надія. Мабуть, надійшов його час,
чиїсь позичені роки він прожив після війни, пора й честь знати. А його, може,
залишилися там, у закіптюжених вибухами й димом від палаючих танків,
грудневих снігах, на схилі пам’ятної степової балки в останню хвилину його
війни. А може давно поросли вони жорсткою тирсою, і не впізнати їх, бо не
одні його залишилися там назавжди літа, ой, не одні!
- 18 Виклопотав таки Михайло братові направлення у військовий санаторій,
що на той час знаходився в Гадячі, в урочищі " Галочка." Не дуже вже й
хотів їхати туди хворий, мало вірив у допомогу. Та вмовили таки домашні,
навіть нагримати прийшлося, бо що робити, коли зовсім уперся, ні та й ні. А
воно ж уже не до вмовлянь. Поїхав. Не сам, а в супроводі. Бо куди вже там
самому, остерігалися, що й не доїде. Поклали в палату. Оглянули військові
спеціалісти, попокрутили бідним, як циган сонцем, які тільки процедури не
проходив! Жодного дня не минало, щоб не оглядали його. Та нічого, терпів.
Ще б і не таке витерпів, якби тільки втішне щось сказали. А вони й сказали,
тільки зовсім не очікуване, і не йому, а рідним. Повідомили, що у хворого
білокрів’я. Та ще й запущене вже. Треба негайно інтенсивно лікувати. Дали
себе знати дрібні осколки у хребті і селезінці, які там і досі з війни, і
видалити яких уже немає змоги, пізно кинулися. Та й немає спеціалістів по
спинному мозку. Надії на одужання мало, але боротися з недугою треба. А
йому сказали, що то приховані процеси в ранах дали певні ускладнення, та
коли правильно лікуватися, все поступово мине.
Лікували дядька в спеціальній клініці, аж у Харкові. Вдалося
влаштувати туди, дякуючи знайомому професору, який там практикував, і в
кого на той час працювала домробітницею тітка Ніна. Лікували довго, не
один місяць. Але й там оперувати не взялися. Піднявся дядько Микола,
піддужав. Виписали додому. Але навздогін рідних тихенько попередили, що
покращення ненадовго, хоч ніхто не може сказати, скільки хворий зможе
протриматися. Може кілька місяців, може рік, а може й більше. Це вже який
у кого організм. Треба знаходитись під постійним наглядом, і час від часу
приїжджати до них для продовження лікування. Та не приховували, що з
кожним разом стан хворого буде погіршуватися.
Нічого не сказали рідні дядькові Миколі, і виду не подали. Матері теж
нічого не пояснювали, краще хай надіється. А дядько підбадьорився, вже й на
велосипед почав сідати, і коли я, малий, приходив з батьком, а іноді й сам, до
них, возив мене на рамі то в магазин у центр села, то на бригаду. І не було
для мене більшої втіхи, як вчепившись обома руками в блискучого руля,
спостерігати, як швидко крутиться колесо, мелькаючи спицями, і
перемелюючи без кінця дрібну пиляку. Став хворий якось господарювати
потихесеньку, нудно ж так сидіти, та й робота для рук завжди була. Наробив
з сього-того кліток, по всьому садку порозставляв, розвів кролів. Воно ж по
траву далеко й ходити не треба, дома її, якби тільки косив.
Та не дуже годився дядько косити, нелегко йому це давалося. Сорок
років усього, а руки й ноги від коси трусяться, і з ціпком під гору йде.
Нестерпно було на все те дивитися матері та братові. А ще ж треба й
підбадьорювати. І з кожним днем ставало все гірше. Перестав до пуття
бачити, мовби з доброго дива те з ним відбувалося. В очі ніби хтось туману
напустив. І кольори перестав розрізняти. Ще двічі возили в Харків. Одного
разу, коли було зовсім кепсько, навіть літаком відправляли, аби встигнути
врятувати. Приїжджав веселішим, але того вистачало ненадовго. Через два
роки оглух повністю, і щоб спілкуватися з ним, писали великими,
друкованими літерами в зошиті. Але і в окулярах вже мало що розрізняв,
зовсім від світу невмолима сліпота нещасного відділяла. І пухнути знизу
живота став. Говорити ще говорив, тільки якось глухо, наче вже не своїм
голосом, і тоді здавалося мені, що то й не він уже говорить, а хтось чужий, а
він тільки рота розкриває. Все частіше почав підлежувати, а потім і зовсім не
зміг підніматися.
Останній раз я бачив дядька живим за день до його смерті. Лежав він
змарнілий та блідий, наче вже й не зовсім на себе схожий. Лежав на спині,
швидше вже й не лежав, а напівсидів. Під спиною і головою велика подушка.
Дивився на мене великими, на все лице, бездонними сіро-блакитними очима,
і було в них щось таке, наче увібрав він у них весь світ. І повні сліз, які
тихенько стікали по впалих щоках. Нічого не казав, тільки пильно-пильно
дивився, не відводячи погляду, мовби хотів запам’ятати назавжди… Малий я
ще був, але болісно відчував, як витікає з нього життя, мов тала вода крізь
пальці. Ніколи не плакав дядько Микола, ніколи я того не бачив. Весь час
посміхався, і навіть жартував, наче то й не з ним таке коїлося. А тепер
плакав, тихо-тихо, може й сам того вже не помічаючи.
А за кілька годин до смерті підкликав до себе ледве помітним помахом
руки старшого брата, і майже не розтуляючи спечених, блідих вуст, пошепки
попросив, щоб йому вкололи якоїсь отрути, аби не мучитись більше. Мабуть,
не було вже змоги в ті хвилини нещасному терпіти. Так, тримаючи братову
руку в своїй, і відійшов. А наш батько сидів біля нього, не відриваючи
погляду від помираючого, і все його обличчя було облите сльозами. Вперше
в житті мені довелося того страшного і пам’ятного дня бачити те, чого
дитині не можна бачити ніколи…
- 19 Ховали дядька Миколу теплого, червневого полудня, в неділю. Ховали
поряд з могилою дядька Олексія. Мляво світило крізь хмарки сонце, ледь
чутно пахло нещодавно викопаною, вогкою глиною, прим’ятою десятками
ніг, нагрітою травою, ще чимось, не розібрати й чим. Може димом з
батюшчиного кадила? Жалібно і врочисто співала півча, і від її співу щось
клубком стискалося в горлі, давило, і не давало дихнути. Під саме небо
піднімалася тужлива мелодія, і здавалося в ті хвилини, що все навколо
принишкло, заціпенівши у спогляданні печальної і ніким ще не розгаданої
таїни одвічного переходу… Ніхто з рідних уже не тужив, тільки мовчки
плакали, схилившись над оббитою чорним труною. Бабуся Оксенія, запнута
сірим платочком, щось безупинно поправляла на покійному, і не відводила
від нього погляду. Була такою висохлою і невагомою, що не можна було й
уявити, що це вона колись народила синів, двоє з яких пішли від неї уже
назавжди. Про що вона в ті тяжкі хвилини думала, згорбившись від горя, про
що? Про велику немилість Божу, чи про нещасну долю ховати своїх дітей?
Мовчала бідна, тільки стала ще меншою, наче хотіла зникнути зовсім.
Уже батюшка проголосив коротку, проникливу проповідь, і сказав
рідним прощатися з покійним. Уже брат із сестрою, закрили навіки світлим
покривалом таємничо-урочисте і наче аж ледь усміхнене обличчя
незабутнього брата, і обоє в рясних сльозах, підтримуючи одне одного,
відійшли осторонь, а вона все трималася тремтячими, крихітними руками за
біле ребро труни, і щось ледве чутно шепочучи, не давала її закрити. І ніхто
не посмів відірвати матір, відвести вбік, навіть завжди рішучі в такі хвилини
копачі. Тільки старенький батюшка, як наче сам Господь, владним і строгим
жестом руки перервав безкінечні хвилини болісного прощання. Моторошно і
лунко в завмерлій тиші озвався стукіт молотка, і розколов мліюче
материнське серце на дрібні шматочки…
Відчахнулася ще одна гілочка від невмирущого дерева життя.
Розлетілися в прах надії і сподівання, зупинився час. Зник назавжди ще один
неповторний світ, і не повториться вже він ніколи-ніколи. Інші будуть, а цей
– ні! Не міг я знати тоді, у свої тринадцять років, скільки ще разів
прийдеться стояти мені і тут, і в інших місцях, з подібними думками. Тоді
все, що пройшло перед моїми очима, і так боляче вразило серце, здавалося
великим непорозумінням, кричущою несправедливістю світу, в який я тільки
входив з широко відкритими очима.
Давно вже мені так не здається, давно життя змусило мене розуміти і
сприймати все по іншому. Та тільки від того моє серце болить не менше. Я
так за довгі роки і не навчився плакати, але щоcь коїться зі мною, коли стою
ось тут, перед сумною вервечкою порослих цупкою травою, дорогих мені
горбків. Переходжу від одного до іншого, гладжу рукою вицвілу, потріскану
поверхню залізних, і дерев’яних хрестів, а в душі, не питаючись на те моєї
згоди, тчеться ледь відчутне плетиво непояснимої печалі, і якогось тихого
просвітлення, неначе я ненароком доторкнувся до незвіданої, і непідвладної
людині вічності…Тільки тут я відчуваю, як зупиняється час, і вже немає
потреби нікуди поспішати. Коло життя пройдено. І вже назавжди зімкнуте.
Книга долі прочитана до кінця. Тільки відповіді так і немає – чому вона в
них, хто знайшов останнє пристанище тут, і кого безталання розкидало по
всіх усюдах, саме така? Чому не інша? Якби я міг дізнатися, якби мав змогу
відповісти, і хоч тепер втішити їхні душі!
Але не можу я, бо і моя доля пишеться не красним письмом. Добігає
кінця благенька ниточка заплутаного клубочка, а я не знаю й досі, чи то доля
вибирає кожного з нас, чи ми самі , хто вже коли, безрозсудно закопуємо свій
талан, махнувши знічев’я презирливо рукою, і не зваживши на те, що іншого
в нас більше ніколи не буде. Де ж вони, оті ясні скрижалі, які треба кожному
з нас віднайти і прочитати, аби пізнати пряму дорогу, а не покручені,
тернисті манівці? Не спотикатися, розбиваючи в кров не тільки лоба, а й
зболіле серце своє. Скільки років шукаю відповіді, і не знаходжу. І ніхто мені
не в змозі допомогти, ніхто…
А значить, немає у мене дороги іншої, ніж та, на яку колись зійшов. Бо
ж я теж одна з галузок невмирущого родового стовбура, і не маю права
всохнути, і безслідно щезнути. Тож ітиму, доки стачить моїх уже невеликих
сил, доки ще живу, відчуваю, дихаю. Адже комусь і для чогось все це
потрібно. Хтось великий і мудрий веде нас по цьому світу, а ми, як малі,
нерозумні діти, упираємося, і намагаємося весь час вирватися з міцної,
надійної руки, і гайнути світ заочі, самі не знаючи куди. Та чи добре це, чи
туди, куди треба, спрямована наша поспішна хода? Наближаємось, чи
віддаляємось все далі від самих себе?
Знаки запитання оточили мене зо всіх боків, і вже за ними не бачу я
своєї дороги. Що маю відповісти, і кому? А може, доки ще є дещиця часу,
вже не шукати, а просто йти тільки вперед, іти, незважаючи ні на що,
падаючи і піднімаючись по дорозі до самого себе, втішаючись єдиною
надією, що труди ці не можуть бути марними. І нехай хоч колись, та одначе
дійду, а якщо вже й не я, то оті, хто ітиме після мене, бо всі ми, народжені під
благодатним сонцем безкінечної любові і милосердя, маємо, врешті,
дістатися до Великої істини, тільки не в один час…
***************************
І ТИ НА ВІДСТАНІ ВІД МЕНЕ . . .
-1–
Отой чарівний ранок чомусь ніколи мені не забувається, він наче тількитільки вийшов з духмяної купелі прохолодної на дотик роси, і в кожному
принишклому листочку, в кожній непорушній травинці ніс крихітні
відблиски кришталю, до яких навіть торкатися було боязко, аби не розбити,
щоб не щезло кудись оце чарівне видиво. Велике, ще рум’яне від короткого,
літнього сну сонце вже майже повністю викотилося з-за сивої смуги далекого
лісу, і його ледь чутне тепло лагідною купіллю огортало все довкола.
Повітря, напоєне терпкими нічними пахощами, не ворушилося, і було таким
густим, що здавалося, його можна намазувати на хліб.
Ми з найдорожчим для мене товаришем дитинства, якого вже наче й
забув коли востаннє бачив, бо розвело нас життя-буття кого куди, о тій порі
нарешті таки зустрілися на рідній вулиці. До того роками розминалися,
приїжджаючи на кілька днів до батьківських осель, коли випадала
коротенька нагода, та все якось поспіхом, притьма, хіба що розпитаєш у
мами, чи не було, чи не бачила. А це таки звела доля. І було нам про що
поговорити, хоч спочатку розмова не дуже й клеїлась. Та це так завжди
чомусь буває, коли довго людини не бачиш. А потім і роки мовби кудись
діваються, і приходить відчуття, наче й не розлучалися ніколи.
Та і які тоді були наші роки, адже справжнє життя тільки
розпочиналося! Ми з внутрішнім самолюбуванням приміряли на себе наші
перші здобутки, а з прикрих невдач зверхньо кепкували, наче вони й не з
нами траплялися. Ми у всьому і всіх розумілися, і про все знали. Ні в чому не
було сумнівів, і рішення наші приймалися миттєво. Тож стояли ми один
проти одного, і не стільки слухали, як хвалилися кожен про своє.
Ти ж, у своїй рожевій піжамці, у білих сандаликах на босу ногу, із ще
припухлими від сну оченятами, проходжувався біля нас по високій для тебе
траві садочка, яка сягала тобі мало не до пояса, і час від часу присідав
навпочіпки. Уважно і довго, зосереджено сопучи крихітним, схожим на
маленьку квасолинку, носиком, розглядав на землі якогось блискучого, з
синюватим відливом, і довгими-предовгими вусами, жучка, перекидаючи
його догори лапками тоненьким прутиком. Твого кумедного личка ні на
мить не полишала таємнича напівусмішка, якій я, спостерігаючи за тобою,
завжди дивувався, бо виходила вона в тебе завжди якоюсь відстороненою, і
задумливою.
Іноді до мене підходив мамин рудий Барсик, і тихенько муркотячи щось
відоме тільки йому, терся бочком об мої зарошені знизу холоші. Він круто
вигинав м'якеньку на дотик спинку, віддано схиляв набік маленьку голівку з
гострими, настороженими вушками, впирався в землю тоненькими лапками,
наче збирався зіштовхнути мене з місця, мовляв, пішли вже, досить тобі тут
стояти.
При цьому хитренько поглядав у твій бік, і наче молив, благав, аби ти
звернув на нього увагу, підійшов і погладив його. Тоді б він відразу
перекинувся світлим животиком догори, і хапаючи твою маленьку ручку
пухнастими лапками з витягнутими гострими-прегострими кігтиками,
обережно покусував би тобі пальчики.
Але ти чомусь боявся грайливого котика, обходив його ще здалеку,
недовірливо поглядаючи на те, як він хоче наблизитись до тебе. А потім,
плутаючись у траві, підбігав до мене, обнімав за коліна, і дивився вгору,
закидаючи назад голівку, своїми чорними, як дві великі тернини, оченятами, і
просився на руки, піднімаючись на пальчики і стурбовано озираючись назад.
І в моїх грудях, десь отам, аж біля самого серця, розливалося
незвичайне, якесь особливе тепло, якого, може, ніколи перед цим не знав, і
було щемливо і радісно від твого погляду, твого рідненького, схожого на
відлуння срібного дзвіночка, голосочка, майже нечутного дотику твоїх
маленьких рученят.
Оці випадкові твої обійми хвилювали, либонь, і мого товариша. Він
зупинявся на півслові, наче раптово забувався, про що перед тим розповідав
мені, і якось по особливому, наче йому десь боліло, задумливо дивився на
тебе, а потім нахилявся, і легесенько гладив по лляній голівці. Про що він у
ті миттєвості думав, що пригадував? Може поставала перед ним його
задавнена душевна самотність?
Ніхто і ніколи вже не розповість мені про це. І не погляне він більше на
тебе з ніжністю, не погладить по голівці, і ти його, звичайно ж, не пригадаєш
теж за дитинністю своїх невеличких років, як не пригадаєш і багато чого
іншого, що приходило і відходило, торкнувшись тебе легеньким подихом
своїм...
Нитка його ще зовсім молодого життя добігла кінця, обірвавшись майже
на самому початку квітучих літ несподівано для всіх, хто його знав, та може
й для нього самого теж, бо не хочеться й досі думати, що міг він задовго
наперед передбачати свої рішення, свої кроки.
Він застрелився ранньої весни, коли тільки-тільки почали сходити сніги
з південних схилів наших ярів, шуміла-ревла вдень і вночі вода в потоці у
кінці двору, і несміливо набухали на осонні вербові бруньки. Але чи встиг
він побачити ще раз хвилюючу для кожного із нас з самого раннього
дитинства картину березневого сполоху, чи ворухнулося щось у його
роз'ятреній душі, чи помітив одвічне диво воскресіння живого і здавалося
вже й не живого? Адже йшов він вулицею з автобуса повз усю цю красу,
ішов, і не міг її не помічати. А може і не бачив, і не помічав, бо ступав по
землі уже омертвілим, як ступають приречені на страту?
Може не бажав нічого вже бачити, і натиснув на курок глупої ночі, в
цілковитій самотності, один посеред всього світу, сидячи в жахливому
оціпенінні на старому, перекошеному ганку?
Адже завжди самотність навіює багатьом з нас зовсім не радісні думки,
тягуча тиша пронизує мозок, обкладаючи його кригою, і тоді здається, що
окрім тебе, вже ніде нікого немає, і так було завжди, і це безповоротно.
Тяжка меланхолія накочується хвилею, а разом з нею безпросвітня туга за
чимось назавжди втраченим і незворотнім...
І коли, в яку саме хвилину зневіри причепилася до нього оця жахлива,
підступна і несподівана, як зміїний укус, диявольська думка? Я перебираю в
пам'яті уривки нашої уже останньої розмови, і все більше переконуюсь, що
мабуть давно, бо говорив же він мені про те, як часто буває йому особливо
безвихідно сумно, аж до безтями, коли залишається наодинці з собою. Які
приступи нічим не пояснимої зажури і оціпеніння переживає він усе частіше,
і чомусь приходять вони здебільше пізньої осені, або ранньої весни, коли
здається, що все це вже назавжди, і ніколи не мине.
Але кому з нас це невідоме? Хто не переживав хоч чогось подібного у
своєму житті, особливо у хвилини якогось безпричинного і всеохоплюючого
суму?
А скільки ж у нього було днів, ночей, сповнених до самих країв
метаннями душі і болючими спогадами про все пройдешнє, в якому йому так
і не знайшлося місця! Скільки разів прокидався він посеред ночі, і лежав з
широко відкритими очима у непроглядній темряві, прислухаючись до
чиїхось, ледь чутних, моторошних кроків десь віддалік у своєму помешканні,
намагаючись знайти один-єдиний, правильний вихід зі своєї біди? Крижаний
холод неможливої втрати страшним привидом залазив у його дім, і обкладав
молоде серце, яке трепетало уже не в грудях, а десь отам, у горлі, не даючи
дихнути. Терпке оціпеніння не давало ворухнутися, заворожувало, розчиняло
в собі...
А може він просто пів-свідомо відчував те, що з ним незабаром
станеться?
- Послухай, - попросив він мене одного разу, - спробуй, заради Бога,
зрозуміти , про що хочу тобі розповісти зараз. Я довго думав перед цим,
говорити тобі, чи ні. Але якщо не скажу тобі тепер, то не скажу більше
ніколи. А більше в мене немає кому про це розповісти. Я вже сам у собі
заблукав, і не знаю, куди йти. Не знаю, чуєш? Лежу вночі, дивлюся у стелю, а
навколо така мертва тиша, наче у труні, і оті затихаючі кроки в порожній
кімнаті…
Важко було чути те, про що він говорив. А ще важче давати пораду, хоч і
не просив він про це. Тільки бачив я, звісно ж бачив, як чекає він на мої
слова, настільки вони є важливими для нього!
Але що я міг сказати, що порадити? Легко це робити, коли почуте тебе не
стосується, коли тобі воно не болить, і не ти втрачаєш найголовніше, а хтось,
далекий і незнайомий. Та зовсім інше, коли сам на себе приміряєш усе це, і
тепер воно уже не чиєсь, а твоє назавжди, і немає від нього куди подітися...
Ми тепло попрощалися, і розійшлися. Тільки ще довго ввижалося мені
його задумливе, бліде обличчя, якийсь відсторонений від усього земного
погляд. Він був уже наче не тут, не зі мною, а десь там, у невідомому мені
вимірі, у якомусь іншому часі, наче перебували ми на різних планетах. Таким
я його ще ніколи перед тим не бачив і не знав.
Він ніби не розповідав, а знову і знову переживав хвилину за хвилиною
своє недалеке ще минуле, і кожне його слово, кожний схвильований жест
були переповнені ніжністю, відчаєм і болем. І вже наче й не він, а сам я був
там, де зустрів він своє незвичайне кохання, і то не йому, а мені
призначалися найдорожчі слова, сказані нею, незвичайною і єдиною у всьому
світі. То ми з нею обмінювалися, за придуманим нами ритуалом, монетками
біля турникету в метро великого міста, перед заходом на ескалатор. То я
холодними лютневими вечорами зігрівав на зупинці тролейбуса своїм
подихом її маленькі ручки з тендітними пальчиками, і дивувався вголос, що
ними такими можна робити?
Це її м'яке волосся лежало на моїй подушці, а я з глибокою ніжністю
розглядав рідне до болю обличчя при світлі нічної лампи, серед звучання
тихої, замріяної мелодії, яка, наче невидимим туманом, огортала кімнату, і
не міг повірити своєму щастю... То моя маленька крихітка, моя синьоока
донечка дивилася на мене і щасливо посміхалася, намагаючись сказати
перше, довгождане слово.
І це я, а не він, повинен був повертатися, кривавлячи слід втомленим,
напівмертвим уже серцем, до своєї вже осиротілої домівки, де ще зовсім
недавно посміхалась розквітчана радість. Повертатися в морок, який
чавунним катком байдужості і відчуження прокотився по моїх почуттях і
помислах, розтоптавши вщент найсвятіше, що є в людині...
Не дав я тоді йому путящої поради, і не міг дати. Хоч говорив, що на
цьому життя не закінчується, що треба зупинитись, заспокоїтись, не
поспішати, і поки що спробувати жити просто так, ні про що не думаючи,
жити, забувши про все. Я говорив, і сам не вірив сказаному. А він слухав
мене, і бачив я, що нічого не чує. Десь там, далеко-далеко звідси, блукав його
змучені думки, і дрібно тремтіли та пересмикувались губи, наче не могли
випустити на волю затверділу в ньому одвічну печаль.
А я ж знав його завжди усміхненим, з гордо розправленими плечима,
життєрадісним і впевненим у собі! Я навіть йому трішки заздрив за цю вдачу,
бо не міг бути таким, не виходило в мене так.
- Та чого ти хандриш? Чого смикаєшся з боку в бік? – говорив він мені,
коли на мене щось находило, і я не міг прийти в себе. – Ти бери приклад з
мене! Я на такі речі не зважаю, гартую витримку в собі. Навіть купаюся до
глибокої осені в себе на Дінці.. Що ти все сидиш, чи лежиш? Вставай, та
займися чимось путящим, он стільки діла скрізь...
-2–
Востаннє я бачив його кілька місяців потому, похмурого
листопадового дня, коли приїжджав провідати стареньку маму. Він теж
приїжджав у якихось особистих справах, я вже й не допитувався дуже, аби не
тривожити людину. Сам не каже, значить так треба. Батьків у нього вже
більше трьох років, як не було живих. Хата стояла закритою, але він час від
часу навідував її. І цього разу, як і завжди, був зі смаком одягнений, і ніщо
не виказувало внутрішнього сум'яття. Тільки ще більше схуднув, обличчя
стало наче аж прозорим, але говорив бадьоро, невимушено, навіть весело.
І розмова наша точилася навколо відсторонених тем, так, про все взагалі,
і разом з тим, ні про що зокрема. І тільки в кількох словах обмовився він про
отримання довгожданої квартири в новобудові, з чим я його щиро й привітав.
Я пішов його провести, чого ніколи перед тим не робив. Коли ми
зупинилися біля його воріт, він ні з того, ні з сього, як мені здалося, швидко
відвернувся від мене, і в його голосі забриніла ледь помітна сльоза:
- Коли я був маленьким, таким, як оце зараз твій синок, - промовив він,
дещо заспокоївшись, хоч голос ще тремтів, - мені все в цьому світі здавалося
не таким, як зараз: і сонце було лагіднішим, і небо вищим та синішим, а
тепер все для мене інше, наче якесь вилиняле, буденне, та це, мабуть, від
того, що ми стали зовсім дорослими, правда? А сонце і небо все такі ж, як і
колись. Знаєш, останнім часом мені все частіше здається, що померти не
страшно, страшніше набагато жити. І від цього відчуття я не можу
звільнитися...
А через три місяці опісля ріжучим болем розпанахав нічну тишу не
очікуваний ніким постріл.
Його відлуння летіло через роки минулого, з самого мого дитинства,
через сотні кілометрів, допоки не наздогнало мене тривожним телефонним
дзвінком, який вчувається мені й досі. Тобі тоді вже виповнилося аж три
роки, і був ти зовсім дорослим. Ти дивився на мене здивованим, нічого не
розуміючим поглядом, бо вперше бачив мене таким стривоженим. Але що я
міг тобі сказати, як пояснити? Я боявся, щоб ти не почав плакати, і намагався
усміхнутися, але сам був уже далеко від тебе, бо поспішав дорогою свого
дитинства, залишаючи за собою темні сліди на мокрому снігу, змішаному з
грязюкою. Я спустився з гори, пройшов мимо ледь сіріючих у вечірньому
вологому присмерку фермівських будівель, увійшов у тінь старих верб,
повернув у нашу вузьку вуличку, і побачив віддалік, попереду себе, його хату
під крислатими яблунями з тьмяно освітленими східцями розхитаного часом
ганку...
Коли ж все таки це сталося? Вечором? Вночі? Важко сказати чому, але
бажалося мені, щоб настав тоді невпевнений у собі світанок, коли ще майже
ніч, але вже по ледь просвітленому небокраю можна здогадатися, що скоро
почне розвиднятися.
Може, зрозумівши, що ніч минула, він би тоді не зробив цього? Може б я
встиг дійти до нього, і він побачив мене? До сьогодні не дає спокою жагуча
думка – що б я зробив, побачивши його сидячим на східцях, із давно
зведеним курком невідомо звідки взятого довоєнного ще нагана? Може б я
гукнув, а може зупинився, затаївши подих, аби не стривожити його
передчасно, аби не смикнулася від несподіванки здерев’яніла правиця з
тремтячим вказівним пальцем на спусковій скобі?
Може б він передумав, опустив униз дуло старого револьвера, і
притримуючи спітнілими пальцями рукоятку, обережно-обережно поставив
на місце курок, не зробивши пострілу, а потім глибоко зітхнув,
опам'ятавшись від крижаного жаху?
І як би повівся він, коли б я завадив якимсь чином йому закінчити
задумане – відкинув би геть далеко від себе злощасну зброю, і всім єством
своїм потягся до мене, - чи зовсім навпаки, - з невимовно глибокою
ненавистю поглянув у мій бік уже змертвілими очима на білому, наче папір,
обличчі, і поспішив би мерщій смикнути щосили неслухняним пальцем за
спусковий гачок? До цього часу моя отерпла душа прилітає до цієї давно вже
покинутої хати, в оту чорну березневу ніч, до нього, аби бути поряд із ним,
слідкувати за кожним його кроком, кожним порухом, вгадати думку, і не в
силі цього зробити...
Тепер я уже точно знаю, що приїхав він додому пізнього вечора. Але що
робив у свої останні години, і звідки взявся в його руках по справжньому
доглянутий наган, мені не відомо й досі. У їхній старенькій хаті того клятого
знаряддя одвіку не було. Може він привіз його з собою, і навіть не за цим
разом?
Він, як завжди, скинув із себе свою міську одіж, переодягся в сірий
спортивний костюм. Потім уніс з-під повітки кілька оберемків нарубаних ще
покійним батьком дров, бо любив, стільки й знаю його, тепло. Розтопив у
плиті, приготував нашвидкуруч нехитру вечерю. Вечеряючи, поставив у
баняку грітися воду, аби помитися з дороги, як це звично робив. Не можу
думати, що фатальне рішення виношувалось ним заздалегідь – який же
самогубець вечеряє і миється з дороги?
Але тоді коли, в яку нещасну хвилину найшло на нього оце? Про що він
думав, що згадував в останні миті свого життя, і чи міг думати і відчувати
хоч щось взагалі? Чи тільки готувався, і все? І чи плакав тоді?
Потім він помився, і одягнув чисту білизну, а зверху той самий
спортивний костюм. Не виключаючи світла, приліг на постіль. Та щось
підняло його, і змусило почати чистити і заряджати зброю. Робив він це
довго, готуючи пекельну машинерію. Вирішував, стільки патронів залишити
в барабані, і, нарешті, заклав три, інші чотири залишив на столі. Навіщо він
заряджав їх стільки? Боявся осічки? Чи розумів тоді, для чого все це робить?
Уявляю, як він уклав у праву руку витерту, рубчасту колодку, відчув холодну
вагу безвідмовної зброї, крижаний дотик стальної цівки. Поволі і м’яко під
великим пальцем відійшов угору до барабану слухняний язичок утримувача
боєзапасу, тьмяно зблиснули червоним полиском капсулі патронів у
гранчастому барабані. Вказівний палець нащупав плавний вигин спускового
гачка, і тривожно, розгублено завмер на ньому.
Потім піднявся з-за столу, нічого там не прибираючи, вийшов на
веранду, ввімкнув світло й там. Відкрив надвірні двері, присів на верхній
сходинці ганку, і навіщось роззув черевики, залишившись у товстих білих
шкарпетках. Несподівано голосно в могильній тиші клацнув тугий курок, і
барабан нечутно провернувся. Латунний патрон зупинився напроти цівки.
Холодне дуло гострими краями розціпило міцно стиснуті зуби і вдавилося у
відразу пересохле піднебіння. Млосно і виразно війнуло маслянистим духом
металу…
А може він не зразу зняв черевики? Може півночі простояв,
притиснувшись гарячою скронею до холодного, мокрого скла, і вже не
можна було розібрати, де віконна волога, а де його сльози? Чи ходив довгодовго дворищем, прощаючись зо всім навколо, рідним до болю з дитинства?
І відразу, чи ні, натиснув побілілим пальцем на скобу, а може із
незвички ніяк не виходило це, і якийсь час відпочивав, витираючи з чола
холодний, липкий піт, і збираючись з новими силами? І чи зажмурився перед
пострілом, чи до останнього спалаху в запаленому мозку дивився широко
відкритими очима на щось незриме?
Не знаю, сила чи слабкість були в тому пострілі, але тільки незвичайна
людина могла вдіяти таке. А ще страшенно боляче мені думати, що, більше
всього, не знав мій дорогий товариш про те, що самогубець не тільки сам
навіки проклятий Богом, а і всі його рідні…
Досі катую себе за те, що не зміг відчути тоді його настрою. Може,
розповідаючи те, що пекло душу, він покладав на мене останню свою надію
розібратися в самому собі? Чому ж я не відчув його настрою, чому не
розрадив і не перестеріг? А в його ж мозку вже тоді, мабуть, народилася
думка, яким чином відразу покінчити з безвихіддю.
Але чому, чому вона була саме такою? – шукаю і не можу знайти
відповіді. Невже в такому зовнішньо енергійному, діяльному житті існували
невидимі підводні течії з гострим камінням перепон? Невже вони стали
причиною того, що сталося? Ні, не це, не це приводить людину на край
прірви. Мабуть, ще з самого народження був він помічений якимось
фатальним знаком. І невже на кожному з нас стоїть невидима печатка, що
визначає наперед весь хід нашого буття?
Нічого, нічого я не знаю, і роздуми мої бродять у пітьмі...
-3–
А тоді ми всі ще були живі, і тільки розпочинався довгий-предовгий
день, один з тих літніх, спекотних днів, які, коли ми згадуємо про них через
багато-багато літ, здаються нам безкінечними.
Попрощавшись зі мною, і ще раз любляче розкуйовдивши твоє лляне
волоссячко, від чого тобі, мабуть, стало лоскітно, і ти зайшовся веселим
сміхом, - мій товариш рушив додому, а ми пішли до кімнати переодягати
зарошену твою одежину. Нам треба було швидко поснідати, і вийти в ще
звечора запланований похід далеко за річку, куди тобі давно хотілося піти.
Ми взяли з собою велике, запашне яблуко білого наливу, фотоапарат, з
яким я у відпустці ніколи не розлучався, помахали бабусі ручкою, та й
рушили. Побачивши, що ми зібралися в дорогу, за нами хвостиком ув'язався
Барсик, а потім вибіг наперед, і задерши гордо хвоста з кумедно загнутим
кінчиком, плутався під твоїми ногами, заважаючи йти. Ми разом налякали
його, затупотівши ногами, і він, прищуливши з переляку вуха, забіг від нас
геть, і заховався в густих лопухах за старою дровітнею.
О, яка тільки довга дорога чекала на нас – майже три кілометри! І
стільки всього цікавого було на ній, хоч ми з тобою вже не один раз
досліджували частинку її. Але сьогодні ми повинні були дійти аж до стариці
річки, під самий ліс, пройшовши квітучі, ще й досі не скошені луки, відкрити
для себе досі невідомий світ!
Ми й до цього ходили цією стежиною і в ясну, і в хмарну погоду, і було
й таке, що небо озивалося близьким громом, і тоді ми з тобою швиденько
збігали з гори додому, аби тебе не намочило. І ніколи ти не лякався, лише
веселий твій сміх переливався маленькими дзвіночками. А пам'ятаєш, як
одного разу ми не встигли таки втекти, і нас прихопило дощем? Тоді ми
добігли до великого та густого куща глоду, який ріс, стільки й пам’ятаю,
осторонь собі від гурту своїх родичів, і заховалися під ним. Я пригортав тебе,
а ти уважно спостерігав, як великі краплі скочувались по різаних листочках, і
нанизувалися на сухі нижні гілочки. Твої червоні босоніжки блищали від
води, наче полаковані, а недавно ще суха, утрамбована стежка вже
маслянисто темніла, і щось своє тихенько нашіптували сусідні липи.
Ми проходили цією стежкою і вранці, і під вечір, і було нам з тобою і
спекотно, і прохолодно, - ні один день не був схожим на інший, ні одна
травинка, ні один кущик!
Цього ранку небо було синє-синє, ще не білувате від несамовитої спеки,
як серед дня, і оця пронизлива синява наче аж очі вбирала. Вона була
бездонною, здавалося, що можна летіти в ній без кінця, що вона ніколи не
закінчиться. Була майже такою, як ранньої весни, коли ллється потоком з
піднебесся, чи заглядає в саму душу пронизливою мішаниною радості і
смутку з прогалин між хмарами пізньої осені...
Сьогодні ти був узутий в білі сандалики, на твердій, наче з фанери,
тоненькій підошві, у червоних в синю смужку шкарпетках, червоних
шортиках і білій тенісочці з веселими зайчиками-барабанщиками на грудях.
Колінця твої були звично позбивані, і замазані зеленкою, а засмага вже
давненько поселилася на всіх відкритих сонечку місцях. Твої цікаві оченята
були широко відкритими, і чомусь здавалися ще темнішими, ніж зазвичай.
Спочатку ми було пішли до хвірточки, але на ходу передумали, і
вибралися на вулицю через перелаз, яким частенько користується твоя
бабуся, коли, поспішаючи, ходить вранці до тітки Насті по молочко для тебе.
Той перелаз особливий: ставши на нього, можна бачити далеко-далеко, аж
ген до повороту на місток, через який нам треба перейти, аби потрапити на
стежину до нашої любимої гори. Ти завжди ведеш мене до цього перелазу,
чимось він припав тобі до душі, тож я вже й не пробую шукати інший шлях.
Ти обережно обходиш бочком кущики молодої та кусючої,
дрібнолистої блідо-зеленої кропивки, якої і я остерігався у твої роки. Та що
там тоді - і досі немає для мене гіршого зілля. Що вже там говорити про
тебе! При цьому ти стаєш схожим на маленького буслика, бо дуже кумедно
поволеньки та високо-високо піднімаєш серед густої трави свої ніжки у
червоних шкарпетках.
Але я не кажу тобі про це, бо тоді ти обов'язково зупинишся, і почнеш
задавати мені десятки запитань, і ми ще довго стоятимемо тут, ризикуючи
ніколи не зрушити з місця. А потім ти несподівано зупиняєшся, і починаєш
оглядатися на мене. Я відразу здогадуюсь, що трапилося: тобі потрібна моя
допомога, аби стати на весь зріст, тримаючись за пакіл, на перелазі. Це вже
справжній ритуал, і з цим нічого не вдієш.
Зітхнувши від радості, що я відразу вгадав твоє найбільше бажання, ти
трішки стоїш, а потім, підхопивши із землі прутика, весело біжиш попереду,
торкаючись паличкою сріблястих стебел високого полину на узбіччі. Від
твого дотику вони розсипають легенький жовтий пилок, який легеньким
вітерцем відразу відноситься вбік.
Дивлячись зверху на твої маленькі ніжки, що мелькають серед трави
вузенької стежини, на яку ми звертаємо, на ніжну тоненьку шийку з милим
пасмом волоссячка на ній, закручений вихор на маківці, я намагаюся й себе
уявити таким ось, маленьким, коли збирав із мамою квіточки на цій же
стежині, давно-давно, наче цілу вічність тому, нашій дуже хворій бабусі, яка
вже й не піднімалася. І було мені тоді, як і тобі зараз, неповних три рочки.
Тільки ніхто до мене не посміхався, бо мама завжди в такі хвилини тихенько
плакала. Нічого більше не пам'ятаю, а мамине обличчя іноді виринає, наче з
туману, і вже й не знаю, чи це й справді далекий спогад, чи мені тільки так
уявляється...
Так, і я колись так само біг у пітьмі часу, і було літо, припікало сонце,
а я зривав духмяний польовий цвіт, і відгукувався на голос мами, і
посміхався, можливо, так само, як і ти.
Піднявшись на саму вершину височенної для тебе гори, із дивною
назвою – Богівщина, ми довго стоїмо над глибоким глинистим урвищем, і
разом дивимось униз. Ти любиш обережно підходити до його краю, і
нахилившись, стільки можна, намагаєшся побачити, куди ж ото діваються
галасливі золотаві щурки, які стрімко підлітають до темних нірок у жовтій
стіні. Я міцно тримаю тебе за теплу, і вже трішки вологу ручку, а над
сусідніми пагорбами починає дрібними хвильками тремтіти нагріте повітря,
наче десь там, унизу, горить невидиме оку вогнище.
І здається, що то й не повітря бринить, а самі жовтаві пагорби дрібно
тремтять і змінюють свої контури, наче потихеньку розмиваються в уже
сивуватій паволоці неба.
Ми обережно сходимо крутою стежкою униз, і довгі стебла синьооких
петрових батогів торкаються твоїх плечей, та ти на них не звертаєш ніякої
уваги, лише інколи на ходу простягаєш ручку, і намагаєшся зірвати цупку
блакитну квітку. Тебе більше ваблять обліплені великими рожевими квітками
кущики диких мальв, якими густо вкритій схил гори. Але ми не маємо часу
зупинятися, бо у нас попереду ще довгий шлях. Уже біля підніжжя своїми
голосами несподівано лякаємо молодого зайчика, який неспішно відбігає
неподалік, і сідає на задні лапки, зухвало поглядаючи на нас. Його сірі,
настовбурчені вушка легенько ворушаться, бо ж він дуже хоче дізнатися, хто
це його так потривожив. Я нахиляюся до тебе, і показую пальцем:
- Поглянь, синочок, зайчик! Бачиш? Та он же він, он! Сидить собі, та й
дивиться на тебе.
Ти пильно придивляєшся, і нарешті помічаєш малого вуханя. Ніколи ще в
своєму житті ти не бачив справді живого зайчика, та ще й так несподівано.
Паличка з твоїх рук випадає, як це завжди відбувається з тобою, коли ти
чимось здивований. Я роблю спробу його сфотографувати, та зайчикові
швидко набридає сидіти, і він тихенько скаче у своїх невідкладних справах
кудись у напрямку недалекого звідси поля, доки й не зникає поміж густими
бур'янами з очей.
А ти проводиш його здивованим, уважним поглядом, потім переводиш
той погляд на мене і запитуєш:
-А куди побіг зайцьик? Я хоцю, соб він сцьє посидів!
Пояснюю тобі, що зайчик побіг у свою хатку, яка дуже далеко, і до неї
треба довгенько бігти, та й захована вона добренько, щоб ніхто її, окрім
нього, не міг знайти. не міг побачити. Це кажу для того, щоб ми з тобою не
пішли її шукати. Таке у нас уже було, і двічі на ті ж самі граблі наступати не
хочеться. Я заглядаю у твої широко відкриті оченята, і невимушено запитую:
- Ну що, ти ще трішки постоїш, чи будемо йти далі?
- Будемо йти далі, - вирішуєш ти.
Поволі рушаємо. Стежка звично виводить нас до високого берега Псла,
густо порослого старезними вербами, розчахнутими під своєю вагою навпіл.
Серцевини у них уже й немає, лише товстелезна кора тримає крону. Деякі так
низько нахилилися над водою, що вже готові упасти туди в будь яку годину.
Вода внизу стрімко тече, закручуючи десятки маленьких вирів, які
затягують у себе дрібні шматочки кори та передчасно упале листя, щоб
несподівано звільнити їх зі своїх обіймів через кілька метрів нижче. Про всяк
випадок я бере тебе на руки, і ми йдемо густою травою над самою кручею. З
під моїх ніг, аж ми обоє здригаємося від несподіванки, раптом високо вгору
вистрибує жовто-брунатна, гостроморда трав'яна жаба, і намагається
пошвидше зникнути з наших очей. У воду вона не стрибає, бо то не її стихія,
і я її невдовзі наздоганяю, легенько притиснувши до землі підошвою
черевика.
Ти низько, майже падаючи вниз головою, схиляєшся з моїх рук,
тримаючись щосили однією ручкою за мене, намагаючись роздивитися, що я
тримаю. Я ставлю тебе на землю, і ти своєю паличкою торкаєш жабку за
тверду, горбату спинку.
- Жабка, - кажу я тобі, - повтори: жабка!
- За-бка... – тихенько вимовляєш ти, і знову торкаєшся до неї кінчиком
палички.
Жабка рвучко підскакує вгору. Ти випускаєш паличку, з раптового
переляку втрачаєш рівновагу, і сідаєш на прим'яту траву.
- Ти не лякайся, - кажу я тобі, - тільки не треба більше придавлювати її.
Нехай вона скаче собі, у неї десь там маленькі дітки, які вже зачекалися своєї
мами. Хай тікає, правда ж?
У відповідь на моє запитання ти несміливо і загадково посміхаєшся.
Господи, чого б я тільки не віддав, аби тільки взнати, чому саме ти
посміхаєшся невизначено наодинці із собою, чи слухаючи мене! А може ти
знаєш щось таке, що набагато важливіше всіх моїх знань і всього мого
життєвого досвіду?
-4–
Думки і почуття мої розбіглися навсібіч, немов сполохані чимось
великим і значущим. Намагаючись якось зібрати їх докупи, я несподівано для
себе чомусь пригадав пам'ятний для мене отой теплий, аж трохи спекотний,
сонячний вересневий день, коли приїхав забирати тебе з родильного
відділення районної лікарні. Букети квітів, шампанське, слова поздоровлення
від чергової медичної сестри, і важкенький, оперезаний блакитною стрічкою,
білий тужавий згорток на моїх ще невмілих руках. Я відразу відчув, що
всередині в ньому ворушиться тепле і живе, хоч личка твого не було видно за
трикутним козирком покривала, і подиху твого я не чув. Али ти вже
намагався випручатися з неволі, у яку тебе запеленали, і ніяк не
погоджувався залишатися там і хвилини.
Всю дорогу я не випускав тебе з рук, і мені страшенно хотілося хоч
краєчком ока поглянути на тебе. Але ти був десь там, у глибині згортка, і
тільки тихесенько та нерівномірно сопів носиком, наче маленький, сердитий
їжачок. Я прислухався до твого дихання, і мені ставало не по собі, коли ти
раптово затихав.
Дома ми обережно і якось аж трохи лячно поклали тебе на високу
постіль, і відразу ж розгорнули. Наша перша зустріч вразила мене
незвичайно. Ти був ніскільки не схожим на те, що мені завжди уявлялося.
Адже всі розповідали про щось маленьке, червоне і зморщене, але з тобою
нічого подібного не було. Ти був іншим: злегка рожевим, з пухленькими,
круглими щічками, міцно заплющеними оченятами, наче нітрішки не бажав
нікого з нас бачити. Твої рученята і ніжки зовсім не були тоненькими, вони
тільки вражали своєю крихітністю і тендітністю, особливо маленькі, бархатні
на дотик ступні. Ти був незрівняним ні з чим дивом, і якби не заклеєний
пупок, змазаний зеленкою, можна було б подумати, що тебе нам дійсно
приніс лелека.
В скорому часі мене відігнала від тебе твоя турботлива мама разом із
щасливою до нестями бабусею, і ти був знову загорнутий, нагодований і
укладений спати. Жінки вийшли з кімнати, продовжуючи милі і ніколи не
надобридаючі розмови про годівлю, підгузники, купання, і безліч інших,
важливих справ. А я тихенько, навшпиньки наблизився до твого ліжечка, і
уважно спостерігав за твоїм личком. Я час від часу відходив, присідав на
дивані, а потім знову і знову повертався до тебе. І ось, коли я схилився над
тобою в черговий раз, розчулено милуючись тим, як ти спиш, несподівано
помітив, що ти посміхаєшся уві сні, а личко твоє тремтить...
Ніколи не міг розгадати тієї загадки, адже маленькі дітки не вміють
посміхатися, а якщо воно й схоже на посмішку, то це тільки так здається. Але
ж ти справді посміхався, і ця посмішка не була однаковою, вона змінювалася,
наче бачив ти щось радісне і незвичайне.
Що вона означала? Чи бачив ти сни? Але які сни ти міг бачити, що
могло тобі в ті особливі хвилини снитися? Які видіння проходили перед
твоїми заплющеними очима, де були твої маленькі думки, і чи були вони
взагалі?
Але не тільки усмішка – обличчя твоє набуло виразу відчуття і
розуміння чогось високого, недосяжного мені, неземного. Наче знав ти якісь
особливі знання, непідвладні більше нікому, окрім тебе. Якісь невидимі
хмарки пробігали по ньому, кожну наступну мить воно ставало іншим, але
загальний вираз не мінявся. Ніколи в інший час, коли ти їв чи гуляв, у тебе
не було такого виразу обличчя. Що недоступне нам було відоме тобі, що ти
бачив у ті особливі, утаємничені хвилини? Може до тебе прилітали ангели, і
щось відкривали утаємничене? А може сам Бог ніжно та любляче торкався
тебе своїм життєдайним, невидимим перстом?
Ось і тепер, присівши над жабкою, на моє питання ти відповідаєш
загадковою посмішкою, і нічого не кажеш, а я так і не можу зрозуміти, про
що ти зараз думаєш. Так завжди у нас із тобою відбувається, але звикнути до
цього не можна. Знаю лише, що ти дуже лагідний і жалісливий до всього
світу, і переконати тебе в іншому не можна. Та й не роблю я ніколи цього. Ти
жалів розкошланих на холодному вітрі горобчиків, які завжди сиділи купкою
всередині густої, молодої вишні, коли ми з тобою виходили гуляти, і
пропонував забрати їх до теплої кімнати, щоб там відігріти. І, стоячи на
снігу валяночками, у своїй теплій коричневій шубці, такий товстий, наче
маленький ведмедик, не хотів слухати ніяких пояснень, що цього не можна
зробити, бо горобчики злякаються нас, і розлетяться. Ти тупотів ніжками,
присідав із розпачу, починав плакати і махати ручками у рукавичках, коли
хтось підходив до тебе, аби втішити. Ти забороняв мені весною збирати з
молодих сходів картоплі колорадських жуків, і намагався віднести їх назад,
та ще й розсадити знову на листочках.
Прослідкувавши за жабкою, яка великими стрибками намагалася
якнайшвидше позбутися нашої уваги, ти починаєш уважно розглядати на
старому вербовому пеньку вусатих червоних козачків, що вигріваються на
сонечку. Аби краще їх дослідити, обережно торкаєшся до них вказівним
пальчиком, і швидко відсмикуєш, ховаючи аж за спину, коли якийсь із них
намагається вилізти на нього. При цьому ти напівобертаєшся до мене, наче
шукаєш захистку.
Нарешті ми знову рушаємо, і незабаром підходимо до старого,
перекинутого догори дном, просмоленого човна біля стежки, який, мабуть,
бозна й відколи тут лежить, бо для плавання давненько вже не згодився. Ти,
як завжди, встигаєш побачити його першим, зупиняєшся, і захоплено
кричиш:
- Який вели –кий колабель!
Потім якийсь час роздивляєшся його здалеку, повторюючи здивованим
голосом, наче бачиш те диво вперше:
-Який кола-бель!
Ми підходимо ближче, і ти щосили ляскаєш долоньками, наче по барабану,
по його вилинялому вербовому днищу. Човен озивається зсередини глухою
луною, наче каже: - "О-о! О-о!”, а ти схиляєш голівку, і прислухаєшся до того
стогону. Скоро тобі це надокучає, і ми простуємо далі, бо попереду на нас
чекає цікава і відповідальна переправа через річку, на протилежний берег.
Для тебе там розпочинається справді незвіданий край, де на кожному кроці
чекає стільки ще небаченого!
Я роздягаюся, залишаю у колючих заростях ожини шорти і черевики,
беру тебе до себе на шию, а в зуби оте незручне яблуко, бо більше не маю
куди його взяти, прихоплюю в руку й свого випробуваного "Зеніта," і ми
починаємо заходити у теплу на мілині воду. Тут не глибоко, цей брід мені
знайомий здавна, і ми повинні без пригод дістатися до мети. Тільки б ти не
злякався, і не почав каверзувати посеред річки. Але ж ми великі друзі, і між
нами цілковита довіра! Та й хіба ж може татко зробити щось не так? Ти
міцно обхопив теплими рученятами мою голову, твої маленькі вологі
долоньки я відчуваю аж на скронях, а сам я підтримую тебе за позбивані
колінця. Тут головне не оступитись, і не замочити тобі ніжок, бо тоді ти
обов'язково почнеш вимагати повернутися назад, а що ж тоді буде з нашою
грандіозною подорожжю?
Тому я обережно нащупую дно ногою, де твердіше, намагаючись
обходити невидимі ямки. Довгі стеблини зілля колишуться навколо мене,
наче хочуть обгорнути, і не пустити далі. Вода вже сягаю під пахви, а до
берега ще кілька довгих метрів. Якщо там глибше, неминуче прийдеться
вертатися і шукати інше місце. Ти сидиш мовчки, нічого не запитуєш, але я
відчуваю, яке напружене твоє маленьке тільце, наче це не я, а ти сам
переходиш цю глибоку воду.
Та все колись закінчується, то закінчилася і наша переправа. Щасливі,
ми виходимо на пологий піщаний берег, я опускаю свою дорогоцінну ношу
на зелений моріжок, і ми обоє оглядаємося на пройдений шлях. Так, це твій
перший у житті подвиг, і зробив ти його без жодного нарікання. Я можу
тобою гордитися, звичайно ж!
Сонечко вже припікає відчутно, і ми не можемо довго отут стояти, бо до
нашої цілі ще треба дійти. Настрій у тебе бадьорий, і я поки що можу не
хвилюватися. Але треба поспішати. Тому ми вибираємо найкоротшу дорогу,
прямуючи через висохлі глибокі рівчаки, в які весною, під час повені,
заходила річкова вода, і плескалася, гуляючи, риба. Я переношу тебе на
руках через важкі ділянки, порослі високою, густою осокою, а ти заглядаєш
мені в очі, голосно смієшся, і плещеш обома долоньками по моїх щоках. Я
намагаюся вхопити губами твої пальчики, але ти ховаєш їх від мене,
піднявши високо ручки.
Хто знає, може це були найщасливіші хвилини мого життя? А я їх тоді
не дуже й постеріг…Та чим я відрізняюся від нас усіх? Хіба не з усіма нами
таке відбувається?
-5–
Я примостився на піщаному виступі берега старого річища, до якого ми,
нарешті, таки доплуганилися. Та й гарно ж нам тут обом! Зовсім поряд
соснове узлісся, а окремі високі дерева вибігли аж до початку тихого плеса.
Вода на ньому чиста-чиста, зовсім поряд розкидані по її поверхні білосніжні
чашки водяних лілій, і навіть видно, як між їхніми стеблами плавають
краснопірки, ледь-ледь ворушачи пірцями. Кудись поспішає, загрібаючи
тоненькими ніжками, жук-плавунець, а на мілкому дні залишають глибокі
сліди-рівчачки невеликі перлівниці, підтягуючи м'ясистою ногою своє важке,
закуте в коричнево-зеленкуватий панцир,тіло.
Ти лежиш на животику біля самої води, і уважно розглядаєш, що там
воно коїться. На піщаному дні непорушно завмерли піскарики, і якщо добре
не придивитися, то можна й не помітити їх, так майстерно вони зливаються з
піском. А он поволі тягне на собі вздовж берега продовгувату хатку личинка
палочника, і навколо неї метушаться маленькі рибки. Ти зриваєш травинки, і
кидаєш їх у воду біля себе, а вони поволі відпливають від тебе все далі й
далі...
Іноді ти занурюєш ручку по самий ліктик, і щось намацуєш невидиме
мені. Потім витягуєш, і пильно розглядаєш витягнуте на поверхню. Дивно,
але того літа ти не любив забавлятися жодними іграшками. Ти міг без кінця
досліджувати найрізноманітніші дрібні предмети, чи то була піщинка, чи
якийсь камінчик, шматочок кори, чи просто грудочка сухої землі. Усілякі
мухи, бабки чи блискучі жучки цікавили тебе набагато більше, ніж різні там
куплені забаганки.
Скільки ж невідомих світів ти відкривав для себе на дні цієї тихої
заводі, лежачи на зеленій траві! Яка дивина поставала перед твоїми
зачарованими оченятами, скільки усіляких камінчиків, чорної, наче
обвугленої кори, зеленого підводного моху бачив ти! До твоїх розчепірених у
воді пальчиків підпливали і торкалися цікаві до всього нового напівпрозорі
мальки, і то завмирали непорушно, то всім гуртом кидалися злякано убік,
піднімаючи легеньку хмарку каламуті.
- Плавають либки...- повідомляєш ти мені за якусь мить.
- А-а, - кажу я, підходячи і присідаючи біля тебе, - значить вони люблять
тебе, якщо припливли сюди. Це такі маленькі рибки, мальки...
- Мальки...- радісно погоджуєшся ти.
Вода в заводі була такою прозорою, що тільки небесна синява і верхівки
дерев, що відбивалися в ній, робили її видимою. Ти, перехилившись через
корінь, зачерпуєш із дна маленьких камінчиків, і швиденько випрямляєшся.
Я вже наперед здогадуюсь, що ти зараз будеш робити. Тому знову присідаю
на приступець берега, і готуюся спостерігати.
Ти вибираєш більшенький камінчик, уважно обдивляєшся його зо всіх
боків, і з-за плеча, як це завжди роблять дівчатка, кидаєш у воду якомога
далі. Злітають угору бризки, розходяться невеликі кола, і твій камінчик
поглинає вода. Насолодившись побаченим, ти чекаєш, доки поверхня
повністю заспокоюється, і знову кидаєш ще один камінчик...
Так ти кидаєш і кидаєш, спостерігаючи за піднятими хвилями, а світ
навколо тебе, наче зачарована казка – ні поруху, ні звуку, наче ти у ньому
тільки один.
По твоїй ніжці біжить чорна, дрібна мурашка, вона вже під колінцем,
але ти не звертаєш на неї уваги. Потім ти присідаєш, треш пальчиком ніжку
на тому місці, де вже червоніє маленьке п'ятенце, і підходиш до мене,
зупиняючись, і роздивляючись його знову.
- Зуц-ьок ку-сив... - жалієшся мені, і носик твій смішно зморщується.
Я схиляюся до тебе, набираю в пригірщ водички, і змочую укушене:
- Ну, що будемо робити далі? Будеш ще кидати, чи пора додомку?
- Будемо гуляти, - вирішуєш ти.
Беру в свою руку твою маленьку, ще мокру від озерної води, рожеву і
прохолодну долоньку з крихітними пальчиками, і ми йдемо поміж високих
сосен збирати шишки. Вони теплі і колючі на дотик, і ти поспішаєш зібрати
їх якомога більше із вкритої золотавою хвоєю землі. Тулиш до себе, і
піднімаючи кожну по черзі зовсім близько до очей, уважно розглядаєш.
Особливо цікавлять тебе великі-превеликі, схожі на сірих, колючих на дотик
їжачків, які зрідка трапляються під старими деревами. Але ти чомусь боїшся
піднімати їх, і тільки обережненько торкаєшся пальчиком, готовий в будь яку
мить відсмикнути його назад. При цьому тихо і щасливо смієшся від
захоплення. А я спостерігаю за тобою, і вкотре вже думаю над тим, як
швидко плине час, гортаючи одну за одною списані нами ж сторінки життя.
Здається, ще ж зовсім недавно і я ось так само, маленьким хлопчиком,
бавився оцим колючим дивом, вибираючи шершаві на дотик пірамідки з
купки внесеного мамою знадвору соснового хмизу. І я міг довго-предовго
сидіти біля печі навприсідки, перекладаючи без кінця з місця на місце
уявних, милих звіряток. Гай-гай, куди все це поділося, в які краї забігло уже
назавжди?
Дочекавшись, доки ти награєшся, я швидко фотографую тебе з великою
шишкою біля грудей, а потім знову беру тебе на руки, і ми йдемо квітучими
луками назад. Трава місцями дістає вище колін, заплутує ноги. Тому йти не
зовсім легко. Десь уже почали косити, бо вітерець приносить пряний дух
прив'ялої сіножаті. Стає зовсім жарко, я втомлююсь, і опускаю тебе в густу
траву. Ти майже з головою ховаєшся в ній. Лягаємо на спину, і нас обох уже
не видно. Навколо зелена стіна тоненьких, квітучих стебел, а вгорі високевисоке синє небо, вкрите подекуди легенькими білими хмарками. Ти впився
дрібненькими гострими зубками у велике, соковите яблуко, про яке ми ледве
не забули, а я дивлюся вгору, і намагаюся вгадати, на що схожа кожна з цих
хмарок, що поволі пропливають вгорі наді мною.
А потім помічаю у широких прогалинах між ними розпростертих на
крилах лелек. Спочатку нараховую чотирьох, але потім, коли очі звикають
дивитися, не напружуючись, бачу ще шістьох. Вони на такій височині, що їх
ледве видно. Чим притягує їх оця безкрайня синь? Чому вони там годинами
кружляють, що хочуть видивитися згори? Я їх бачу, а чи бачать вони мене?
А може вони ніколи й не піднімалися вгору, а були там завжди, колись
опустившись з глибин Всесвіту, з далекої минувшини, невідомої нам, щоб
подивитися востаннє вже на землю, яку колись покинули назавжди?
Покинули тисячі літ назад, коли не я, а хтось інший ось так само дивився на
них, і заздрив їхній долі бачити з височини весь світ...
Ти зосереджено доїдаєш своє яблуко, і думки твої десь далеко-далеко.
Ти теж помітив лелек, які опустилися трохи нижче, і довго спостерігаєш за
ними. Іноді жовтуваті метелики підлітають до тебе, намагаючись присісти на
твої червоні шортики, але чомусь лякаються, і тільки пурхають навколо, а ти
проводжаєш їх поглядом, і радісно посміхаєшся.
Ти майже не розмовляєш зі мною, але по твоїх очах і обличчі помітно,
що думаєш ти про щось весь час. Господи, як же мені хочеться в оці ось
хвилини хоч на коротку мить стати тобою, щоб узнати твої думки! Адже я
бачу тебе маленьким, а ти вже є справжньою людиною!
Я знову роззираюся навколо, і думаю, що цей день, ці хмарки над нами,
на які, може, окрім нас двох, в ці хвилини ніхто й не дивиться, вже ніколи не
будуть такими, як кілька миттєвостей тому, цей квітучий луг, далекі хатки на
зеленому підгір'ї, оцей тихий простір на багато-багато кілометрів, далекий
небокрай за ним, - все це я запам'ятаю назавжди.
Але чи згадаєш цей день ти? Чи звернеш хоч колись свій погляд у
глибини прожитих літ, далеко-далеко від майбутнього твого сьогодення, чи
відчуєш, що немає ні минулого, ні майбутнього, а є тільки ось ця хвилина, і
ти в ній біжиш маленькими ніжками по лагідному липневому літеплу,
маленький білявий хлопчик із чорними, мов тернини, широко відкритими
очима, і щасливою посмішкою? По самі плечі в духмяних лугових квітах, у
хороводі стривожених метеликів...
Невже не згадаєш ти себе в цей пекучий полудень, не згадаєш оце
напоєне пахощами трав сонце, не пригадаєш мене поряд із собою, кожний
неповторний, особливий звук цього неправдоподібно довгого літнього дня?
В які ж далекі краї все це відійде, відлетить, щоб уже ніколи-ніколи не
повертатися, не нагадувати про себе, відгородившись стіною непроглядного
туману? Куди ж подінеться, у яку глибоченну прірву упаде найбільш
щасливий, найбільш радісний час початків нашого життя, чистого і
непорочного? По якому жорстокому, дивному і одвічному закону все це
відсічеться, і забереться від нас?
Ось і ти, мій маленький хлопчику, мій синочку, пройдеш через усе це, і
те, що радує тебе сьогодні і завтра, що було вчора – все зникне, і ти будеш
уважно слухати розповіді про себе старшими, хто знав тебе, вірячи і не
вірячи, що все це справді було з тобою колись... А тоді ж проживались
найкращі і найвеличніші моменти твого і мого буття, тоді ми вчилися ходити,
говорити, вперше пізнавати добро і зло, робили перші кроки по страшенно
важкому шляху творіння у собі Людини...
-6–
Але кого не запитай – всі пам'ятають себе не з тих малих літ, а пізніших,
відчутно пізніших. А що ж раніше? А може все ж таки не все забувається
нами, і приходить іноді несподіваними спалахами пам'яті, наче з іншого
життя? Хіба не з кожним із нас траплялося відчуття, що ми це вже знали і
бачили колись, відчували, що все це з нами вже було! Тільки де, коли? І в
цьому житті це було, чи в іншому? І довго силкуєшся згадати, впіймати
невловиму мить у минулому – і не можеш.
А зараз ти починаєш терти кулачком очі, і до мене нарешті доходить, що
прийшов час твого денного сну. Уже й так ми з тобою перепорили час обіду,
і нам треба мерщій поспішати. Отож ти вмощуєшся на моїх плечах, і ми
майже підскоком долаємо чималеньку відстань, і нам уже не до милування
навколишнім, бо мої чоло і спина швиденько мокріють. Знову переходимо
вбрід річку, що трохи додає обом нам бадьорості. Через гору вже не йдемо,
швиденько долаємо останні сотні метрів іншим шляхом, в обхід, по рівному.
Ледве живосилом трохи нагодувавши тебе, бо ти хничеш і каверзуєш,
уже зовсім сонного, роздягаю, а ти хилишся на мої руки, і не чуєш, і не
розумієш, що я кажу тобі. Трохи смішне, але більше жалке видовище!
Уклавши тебе в ліжечко, навшпиньки виходжу з кімнати. Але ти засинаєш
швидше, ніж я встигаю вийти.
Присівши за стіл, включаю тихенько музику, і несамохіть задумуюся.
Чомусь уявляю тебе в майбутньому, коли ти будеш уже справді
дорослим. Такий великий парубійко, з небритою щетиною, самостійний і
неслухняний, зі своєю категоричною думкою про все. Але диво дивне, як же
мені не хочеться бачити тебе дорослим! Мені хочеться якомога довше знати
тебе ось таким, сьогоднішнім, маленьким і беззахисним, або хоча б восьми,
десятирічним, щоб ми могли з тобою завжди бути поряд, і розуміти одне
одного з півслова.
Потім з майбутнього я повертаюся в сьогодення, і з сумом думаю, що ти в
своєму віці, очевидно, мудріший від мене, що тобі відоме щось таке, що і я
знав колись, але вже забув назавжди, забув... Я думаю про те, що все-все в
цьому світі створене тільки для того, щоб на нього подивилися очі дитини!
Хіба це не про тебе говориться, що царство Боже належить дітям? Виходить,
що і тисячі літ тому люди відчували загадкову незвичайність і перевагу над
ними дітей. Що ж возвеличує їх над нами, дорослими? Невинність, чистота,
чи якесь нерозгадане у віках вище знання? І куди, чому воно з часом зникає?
Непомітно в таких моїх віддалених роздумах спливає час, сонечко
повертається на захід, тіні стають довшими. І коли я вже збираюся поглянути
на тебе, ти раптом стривожено починаєш плакати. Я швиденько підходжу до
тебе, аби втішити, заспокоїти, і знову приспати.
Але ти вже знову спиш, згорнувшись калачиком. Легенька ковдра
сповзла з твоїх плечей, і я нахиляюся, щоб поправити її. Відразу бачу рясні
сльози, які продовжують стікати по блідих щічках з- під довгих вій. Від них
стала мокрою твоя подушечка. Ти схлипуєш гірко і жалісливо, і горлечко
твоє дрібно тремтить, наче його безперервно зводить судома. По твоєму
обличчі пробігають якісь дивні, ледь помітні тіні, і воно то ясніє на мить, то
знову печалиться... Ти ніколи так не плакав, навіть коли падав і дуже
забивався. Тоді ти просто ревів, наче бичок. А тепер – ніби оплакував щось
назавжди втрачене. Що ти втратив, рідненький мій?
Кажуть, що сни – відображення пережитого, спотворена мозком
дійсність. Але якщо це так, яка ж дійсність тобі снилася? Що ти міг бачити і
відчувати у своєму крихітному, сонячному житті, окрім любові і турботи до
себе, ніжності, уваги, ясних посмішок, окрім добра, тепла, іграшок навколо
себе? Що ти міг чути, окрім лагідної мови та колискових твоєї мами, твоїх
рідних, тихого шелесту дощу за вікном, щебету пташок? Що встиг ти пізнати
в цьому світі, окрім тихого щастя життя, щоб так невтішно плакати уві сні?
Ти ніколи не страждав, не жалкував про своє минуле, і страх смерті був
тобі ще невідомим. Що ж тобі тоді снилося? А може вже з раннього
дитинства печалиться наша душа, відчуваючи майбутні страждання?
- Синочку, Вітику, прокидайся, пора вставати, це я, твій татко! – я
легенько торсаю тебе за плече, - он поглянь уже сонечко заглядає до тебе в
ліжечко, прийшло розбудити нашу дитину!
Ти відкриваєш ще нічого не розуміючі оченята, дивишся на мене, але
погляд твій затуманений, наче ти не тут, а десь далеко-далеко звідси. Де
витала тоді твоя маленька душа, мій рідний? Що бачила вона таке, що ніяк не
могла вирватися із того жахного полону, в який потрапила?
Я промовляю до тебе пестливі, лагідні слова, обережно беру на руки, і
пригортаю до себе твоє маленьке, розслаблене, і тепле від сну тільце. Ти
горнешся до мене, ховаєш на моєму плечі заплакане личко, і все ще
продовжуєш тихенько схлипувати, і дрібно тремтіти. Час від часу ти
здригаєшся, наче все ще не можеш забути того сну. А я гладжу тебе по
голівці, і заспокоюю, промовляючи:
- Ну чого ти, рідненький? Це ж тобі просто щось снилося, то був
тільки сон, поганий сон! А я ось із тобою, і котусик наш теж прийшов он до
тебе, хоче, щоб ти його погладив. І мама наша вже скоро приїде до нашої
хорошої, малої дитини, і бабуся принесе щось цікаве від зайчика!
Поступово ти починаєш заспокоюватися. Ротик твій ще кривиться, але
несмілива посмішка уже ясніє на обличчі.
Потім ми умиваємо твої слізки, і сідаємо полуднувати. Ти спереду
прикритий серветкою, і в твоїй руці маленька, блискуча ложечка з жовтою,
пластмасовою насічкою. Це твоя єдина ложка, яку ти любиш, і завжди
вимагаєш тільки її. Але сьогодні ти якийсь інший, ніж звичайно. З тобою
щось відбулося: ти не стукаєш нетерпляче долонькою по столу, нічого не
вимагаєш, не підганяєш, тільки дивишся на мене серйозним, зовсім не
дитячим поглядом, від якого в мене перехоплює подих...
Ти нічого не кажеш, жодного слова, жодного звуку не виривається із
твого міцно стиснутого ротика, ти мовчиш!
І несподівано мене пробиває, наче пострілом! Я несподівано для самого
себе починаю розуміти, відчувати кожною клітинкою тіла, як ти ідеш від
мене, ідеш назавжди, відходиш із кожною секундою все далі й далі. Душа
твоя, до цього часу в нерозривному єднанні з моєю – тепер далеко, і з
кожним наступним днем відходитиме і відходитиме на вже недосяжну для
мене віддаль...
І вже ніколи мені не наздогнати тебе, бо рухаємось ми в різних
напрямках, бо з кожним наступним днем все більше розходяться наші
дороги, і йдеш ти назавжди. В оцьому глибокому, не дитячому погляді, бачу
я твою чисту душу, яка покидає мене, вона дивиться на мене з глибоким
співчуттям, вона прощається зі мною навіки!
Такий відчай охопив мене, таке горе! Але охриплим від страждання,
слабким голосом відгукується у мені надія, що душі наші колись одначе
зіллються, щоб уже ніколи-ніколи не розлучатися.
Але де, коли це буде? На якому далекому видноколі зустрінуться вони
нарешті після довгих літ безплідного блукання у холодних сутінках
болісного сум'яття і розчарувань? Що скажуть одна одній – безутішно
заридають і кинуться в обійми, чи тільки сумовито усміхнуться, наповнені по
вінця мудрістю терпіння і всепрощення? Та й чи зустрінуться взагалі?
Хто знає, хто знає...
На калиновому мості
-1І чому воно так здавна ведеться, що стільки не шкопиртаюся крізь свої
літа покрученим та подзьобаним лихою годиною визначеним мені зверху
шляхом, намагаючись не піти сторчака через купини невдач та зневіри, а все
мариться, що він зовсім і не мій, і наче й не я на ньому оце товчуся? Зиркаю
на себе здивовано збоку, та все доскіпуюсь як не за те, так за інше. І якби
хоч у когось, а то ж у себе. Наче то чужий хтось у мені живе, та ще ж який
праведний та непоступливий, справжня тобі причепа! І хоч скільки не
відкараскуюсь від нього, а він зудить у мені, мов болячка. Та все ж, як уже
доводить до нестями, витурюю я його межи пліч зсередини, ще й носаком під
зад піддаю навздогін: - а щоб знав як!
І що ж ви собі думаєте? Може поплуганиться десь інде, дасть мені хоч
трохи спокійно пожити? Еге ж, якраз угадали! Не відчепишся від нього ні за
які гроші, пристає, як ота сльота. Вертається і вертається, хоч гопки скач.
Забігає то звідсіля, то звідтіля, у кожну шпаринку душі шкребеться, наче
занудлива та беручка миша, аби тільки якось влізти. А вже як втиснеться – то
й знову за своє, і не просися, і не молися, не відпустить. Гризе, ох і гризе! Аж
тирса сиплеться. Одна тільки розрада, коли, врешті, починає здаватися, що
все це не зі мною діється, а з кимсь, до кого мені й діла ніякого немає. Тоді
можу хоч на якусь часину передихнути, та й роззирнутись навсібіч, шукаючи
себе справжнього.
Але ж і важкий отой пошук! Придивляюся та приглядаюся, а воно все
сумніви беруть: чи то й справді я? Бо ж наче якийсь не зовсім такий, яким
себе колись запам’ятав. А може я просто давно забувся, яким уже й був? Бо
оцей, що його я, врешті, добряче помарудившись, знайшов, якось не дуже
мені до смаку. Щось у ньому наче й моє, але якийсь він уже інший,
віддалений, не хочеться й дивитися на нього. Таке відчуття, наче на ньому
зверху лише прилизана облуда, а всередині все зашкарубле і зморщене, як
старий юхтовий чобіт. Невже все оце діється зі мною? Але ж куди поділися
мої високі поривання, мої лискучі, зачудовані мрії? Чи може то байдуже до
всього сьогодення нанесло на нього, вчорашнього, намул буденності і
пристосовництва , та так товсто, що вже й не доколупатися до серцевини, і не
дізнатися, яка вона в нього насправді?
А ще ж, здається, зовсім недавно пробігав він безтурботно повз свої ще
малі дитячі літа, мелькаючи рожевими п’ятами ясних та непорочних
помислів серед куряви перших безгрішних гріхів і втрачених наївних
сподівань, не задумуючись, і не помічаючи всього того. Гай-гай, де ж він
тепер, отой ще не м’ятий, і не мелений життям я, в які незвідані і далекі світи
подався? Дивак, що він там сподівався знайти, і що відкрити для себе? Чому
не прислухався до мудрої поради голосу розважливого сумління не
поспішати зриватися на крило, щоб не полишати самого себе на розпутті
сумнівів? Адже істина, яку так хотілося відшукати за далекими морями і
помацати за одвічною українською звичкою, чи таки ж справжня, нікуди
звідси й не дівалася. Вона у нас з діда-прадіда тутешня, доморощена, ніде
зроду й не була, а про те, щоб кудись летіти, і казати смішно. Немає в неї
крил, і ніколи не було. Не виросли. У нашої істини замість них великі,
розбиті важкою працею руки, вкриті тріщинами та закам’янілими мозолями.
А ще завжди сумні, заплакані очі, якими вона з-за далекого виднокола
виглядає споконвіку свою кращу долю.
То в інших, десь отам, у небачених нами європах, виростають крила з
широких та розправлених вибореною свободою пліч, а наші плечі не такі, не
годні вони для того дійства. Надто вузькі та зсутулені, бо однією рукою ми
століттями підтримуємо благенького очкура своїх обкрадених самими ж
нами сподівань, а другою звично шкребемо в битому, кому тільки не лінь,
тімені реалій сьогодення. А вони ж, оці реалії-примари, з’являються і
зникають, і не впіймати їх навіть за обдертого хвоста. Бо що таке
сьогоднішнє, як не великий самообман в ім’я уявного завтра? Адже це тільки
крихка грань між пройдешнім і прийдешнім, одвічне балансування на лезі
буття. Одна невловима мить дійства – і все вже в потойбіччі. Блискавичне і
невідворотне перетікання часу і людських зусиль із майбутнього в минуле. І
не в наших слабких силах усе це змінити.
Але ж як хочеться нам цього! Як напружуємось, аж синіючи від натуги!
Здобуваємо в поті і крові злиденний хліб свій насущний, і не відаємо, навіщо
це робимо, бо кращими і милосерднішими від того не стаємо. Даремні тільки
всі оті труди, і нічого вони, врешті, окрім розчарувань і зневіри, нам не
приносять. Наші дорогоцінні діти зневажають батьківські мозолі, наші
незрівнянні онуки, давно вже опоєні отрутою безпам’ятства і погорди до
спраглих і нужденних, простують в нікуди, подібні сліпцям. А де ж
всевидющі поводирі, де вони? Ті, які знають, куди йти, і як діяти. Не ми це,
ні, бо розгублюємо себе непомітно на довгих та заплутаних дорогах
безкінечних спроб і невдач, і не можемо відшукати. Чи ж дивно тоді, що не
впізнаю я себе вчорашнього, розминаюся з собою в хаотичному
броунівському русі у всьому подібних мені гомо сапієнсів, які тільки й
думають про те, аби залишитись непоміченими в гурті, не висунутись, бути,
як всі. Бо так уже ведеться, що особистість відповідає за все, що коїться з
усіма нами, а маса не відповідає ні за що. Так завжди було в оцьому дивному
світі, в раз і назавжди заведеному механізмі ніким ще не розгаданих
протиріч, що борються кожної миті у кожному з нас, змушуючи бичувати
себе і якщо не йти, то хоч повзти кудись вперед.
Рідко кому не хотілося свого часу бути і великим, і значущим. У
далекий обшир заносили нас нічим не підкріплені амбіції, а потім усе це
минало, і вже не баским коником-стрибунцем хвицялись ми на зеленому
моріжку надуманих мрій, а понурою клячею тягли свого розхитаного,
деренчливого воза життя по грудді розгублених у далеких і близьких роках
сподівань. Довго ж, мабуть, та страшно лякали нас, якщо стали ми такими
байдужими одне до одного, забитими та затурканими, що вже й себе не
впізнаємо! А може нас і не лякав ніхто, може ми такими і вродилися?
Шукаємо коріння своєї недолі та безталання в чужих краях, а вони одвіку
тут, у самих нас? Бо чого ж тоді, коли не вишукується серед чужинців кому
нас згинати в три погибелі, ми починаємо чимдуж духопелити одне одного, і
не можемо, і не вміємо жити по-іншому? І як же солодко нам ведеться, коли
ближньому нашому хоч на крихту більше припало біди, ніж маємо її ми!
Нічому не навчили обділених Всевишнім за якісь незбагненні й досі
гріхи трудящих хлібодарів сотні і сотні літ минувщини. Покірно возили, і
возять донині на своєму стертому до крові горбу, надриваючись, і падаючи
під ноги безжальним наглядачам, важенні брили для розбудови осяйного
каганату, тепер уже третього, і, очевидно, довічного. Та ще й примудряються
вести за руку на безсоромне духовне і тілесне розтління, наспіх прикрите
надуманими благими намірами христопродавців в ім’я Момони, своїх рідних
дітей. І не можна вдарити з розпачу об поли, і не можна докричатися до
глухих, а хто ще хоч трішки чує, той затуляє вуха, аби й собі не чути, і ні про
що не думати. Бо не дай Боже прокинеться в душі совість, тоді як у цьому
світі з нею жити? Та й хто з нас може з впевненістю сказати, що і він
насправді не глухий? Може ми всі давно вже не здатні чути, тому саме й
такі? Нічого я вже не второпаю в загальному числі, і немає в мене часу
нічого в собі змінити, хіба що тільки переосмислити, і встигнути сказати тим,
хто вже прийшов, і ще буде приходити і приходити в оцей світ після мене: прошу моє життя вважати недійсним! Не таким я його хотів бачити!
Але навіщо про це мовлю? Хіба не сам я винен у тому, що коїться навколо,
і в самому мені? Хіба ніколи не намагався домовитися з власною совістю?
Загубилися мої думки і помисли в повсякденній метушні, підбадьорені
тими ж самими киями синів Ханаанових, від яких тріщали спини і батьків, і
дідів-прадідів моїх з незапам’ятного коліна. Прокляте вовіки віків насіння
Хамове нащадками Ноєвими, та не зрозуміли ми цього й не прийняли донині.
Розсипалась мудрість намистинами бісеру поміж невдячними свинями, і вже
так мало тих, хто прагне їх зібрати. Плаче розтривожена душа, б’ючись
зраненими грудьми об залізну клітку вселенської байдужості й оціпеніння.
Болить їй, нещасній, рветься вона на волю, шукаючи хоч якогось виходу.
Бачу, відчуваю кожною клітинкою єства її нестерпні муки, та нехай це
залишиться назавжди зі мною, нехай кожен з нас іде своєю дорогою, бо
тільки той, хто йде, обов’язково кудись прийде, бо не можна йти, і нікуди не
дістатися.
І важко сказати, від чого ми стаємо кращими – від здобутків чи втрат на
своєму довгому та трудному шляху. Так навіщо ж тоді висівати насіння
зневіри в молоді, ще сповнені надіями, серця? Нічому я їх не можу навчити,
та й не зрозуміють вони моє недолуге бурмотіння. Адже в них попереду
майбутнє, в яке вони тільки-тільки входять. Верхня половинка
безпристрасного годинника життя ще майже повна піщинками безкінечного,
як здається, часу, і немає ще над чим задумуватись, немає про що
печалитись. То колись потім, опісля, як уже несподівано швидко перетечуть
з безтурботної молодості в немічну та розгублену на затуманених
роздоріжжях старість бездумно розтрачені літа, настане потреба зупинитись і
оглядітись довкола, аби зрозуміти, чи туди, куди прагнулось, дійшли, чи те,
на що сподівалися, дістали. Чи до тієї пристані причалили в порі своєї,
посрібленої павутинням сумнівів, задумливої осені?
Та небагато серед нас тих, кому наперед визначено зупинитись хоч
колись, аби спробувати зрозуміти самих себе, задавши собі єдине і
найважливіше з усіх питань: - Хто я? Навіщо прийшов у цей світ? Що
попереду?
Важке це питання, і довго та боляче шукати на нього відповідь.
Приходимо і відходимо, так і не пізнавши найбільшу з найбільших таємниць
сущого – себе самого. Тільки в цьому пошуку, здається, і криється єдиний
смисл нашого буття, бо іншого не може бути. Але не всім посилається оце
тяжке випробування. Більшість із нас непомітно й безслідно щезають,
розтаючи в безконечності часу, мов краплі сліпого дощу в спекотний літній
полудень, так і не долетівши до спраглої землі, не напоївши її, мов би їх
ніколи й не було…
Сумне і гнітюче видовище, невблаганна, жорстока омана у оцій ще
ніким не розгаданій круговерті початку і кінця. І так завжди було, і так
завжди буде у великій таїні відходу і воскресіння всього сущого. Але доки
живе любов і милосердя серед людей, ніким і нічим не приспана пам’ять про
ближнього свого – життя вічне. І саме в цьому велична сутність усіх нас, хто
ще не втратив здатність відчувати біль іншого, хто не тільки йде вперед у
нестримному своєму поступі, а й спроможний зупинитись. І не тоді, коли з
усього розгону наскочить на нездоланну перепону, а за покликом своєї уже
назавжди прояснілої душі.
Все меншає і меншає піщинок у мірі відведеного мені часу, все частіше
і частіше повертаюся до витоків довгої та неспокійної річки, по якій пливу у
благенькому човнику своїх ще й досі хвилюючих сподівань, і ніяк не можу
допливти до жаданого небокраю. Все меншає і меншає сил, мліє струджене в
невпинних пошуках серце, але доки отерплі руки ще тримають весло, я
пливтиму далі, бо не можна не пливти, щиро вірячи в те, що знаєш, навіщо це
робиш…
-2А десь отам, на такому далекого звідси, що вже тільки мріє у сивому
серпанку спогадів, примарному калиновому мості тривожного і звабливого
переходу в дорослість, стоять мої полишені дитячі літа, і бояться ступити на
тендітну та ненадійну споруду, аби перейти нею до мене сьогоднішнього.
Давно, ой Боженьку ж мій, як же давно стоять вони серед минулих весен і
зим, ніким і досі не обігріті, захололі, полишені нерозумним мною без жалю і
сумнівів! Не придумав, не зміг я за цілий вік побудувати дубового помосту
між двома берегами своєї ріки сподівань. Все перекидав хиткі та заквітчані
кладки, але й ті не доводив до ладу, зупиняючись у сумнівах:- навіщо? А
може й не хотів я нічого будувати? Бо куди й до кого повертався б тоді все
своє життя, де знаходив розраду і зцілення своїй роз’ятреній жалями,
розтривоженій душі?
Розбрелися б мої діти-квіти обдертими старченятами-сиротами по
незвіданих світах, просячи милостиню, і разом з ними осиротів би і я
назавжди на безкінечних та грузьких дорогах невпинного поступу в
завтрашнє нікуди. Тож і радію тихою радістю за нерозтрачене і збережене
донині, яке світлою печаллю огортає мене через багато-багато часу, і впізнаю
я його, і боюся не впізнати своїм зачерствілим та присохлим серцем…
Поспішаю з усіх уже невеликих сил довести свого човника туди, де все ще
чекають перевозу білоголові, стрижені під машинку дитячі надії, в яких уся
моя сутність і сенс буття. Може встигну, може ще приголублю їх старечими
руками, і вже ніколи-ніколи не відпущу від себе?! Бо немає в мене нічого
дорожчого від них, і все, за що я хапався в цьому житті, що беріг і
примножував, виявилось не вартим отих зусиль. Накопичене стало прахом,
вчорашні цінності та ідеали розвіялися, мов дим, а слова перетворилися на
полову. Лише вони, мої незрадливі, мої наївні босоногі янголята в полинялих
ситцевих сорочечках і куценьких, давно не праних штанцях на підтяжках,
чекають на мене стільки років, щоб взяти за руку, і повести за собою туди,
куди сам я дійти вже не можу…
В тій благословенній, сонячній країні аж ніяк не треба прикидатися
дорослим та значущим, і постійно оглядатися на себе. Там немає потреби
прагнути солідності, і хоч щось являти іншим. Там не треба одягати модних
костюмів і фірмових штиблет, нав’язувати на себе дорогих галстуків,
старанно причісуватись і прискіпливо оглядати власну персону в шикарному
дзеркалі, напускаючи на фізіономію фальшиву міну бездонного інтелекту і
непідступності. Там не треба вміти виголошувати яскраві промови і вражати
слухачів непідкупною логікою. Там даремно хвалитися набутим багатством і
розкішшю. Там нічого цього і всього подібного йому не треба, бо не варте
воно навіть ламаного гроша!
Там треба всього-навсього вміти майстерно і швидко вирізати складаним
ножиком свистка з липової гілляки якраз о тій порі, коли кора найкраще
відстає від деревини, і виводити на ньому солов’їні трелі, а також неповторно
мережити берестові та дубові пужална і кийки. Там треба бути справжнім
Робін Гудом, і робити далекобійні луки з наконечниками очеретяних стріл із
порожніх консервних бляшанок. Там треба мати золоті руки, аби запускати
гуркотливі пропелери з молодих хрущів і надувати через соломинку зелених
річкових жаб. І вміти крадькома від всевидючих батькових очей поцупити
дома дуже потрібну вам і більше нікому в господі мідну трубку, що
споконвіку висить собі в кутку хліва просто так, і вибравши момент, коли всі
порозходяться у своїх невідкладних справах, зробити з неї справжнього
самопала. А потім так само непомітно драти курячі яйця, і вимінювати на них
у лавці сірники, бо як же стріляти на пастівнику без набоїв? І звичайно ж, ви
не повинні боятися накидати у вогонь іржаві гвинтівочні патрони, які в полі
не так уже й рідко вимиває дощова вода, а потім запросто підходити до
нього, аби дізнатися, чому ж це не всі з них вистрілили. І якщо зовсім уже
несподівано звідти все ж таки, хоч і пізнувато, так бабахне, що аж
головешки порозлітаються, і куля пронизливо свисне над вашою головою, ви
не повинні звертати на цю дрібницю уваги.
Нічого іншого, окрім відвертої зневаги, не викличе ваше невміння
швидко і доладно скручувати із старої газети товсту цигарку, та набивати її
сухим соняшниковим чи ліщиновим листям. А по великих святах
дорогоцінною махоркою, бо вона коштує в лавці аж п’ятдесят копійок, а де їх
взяти? Та ще й тітка Катерина, продавщиця, може матері про ваші
походеньки розказати. А тоді вже ой-ой-ой, нашивайте на одне місце лубок!
А якщо ви не здатні, лежачи на боку біля куреня, ліниво випускати вгору
одне за одним тоненькі кільця диму і по парубоцькому далеко цвіркати
слиною крізь передні зуби, то вже пиши пропало! Куди вже вам тоді до
будівництва перед самою грозою надійних та містких укрить і розпалювання
після зливи не за допомогою геть розмоклих сірників, а щербатої лупи
вогнища! А ще ж треба вміти непомітно пропалювати нею один одному
поруділі від довгого носіння картузи і хвацько матюкатися, граючи в карти і
десятки інших, не менш цікавих ігор. А також не впадати у відчай, коли
несподівано помітите, що ваших кіз уже й близько немає, і ви не можете їх,
клятих, відшукати аж до самого смерку, хоч скільки не гасай по кущах та не
близьких від лісу людських грядках, а йти ж додому все одно треба!
Ви просто зобов’язані заздалегідь навчитися праведним, прямо таки
ангельським поглядом дивитися батькам у очі, і щиро переконувати їх, що
відлучалися лише на одну хвилинку, аби збігати напитися до кринички, чи по
якійсь іншій невідкладній справі, а капосні кози мабуть чогось злякатися і
забігли світ заочі. А їдучим димом від вас несе зовсім не від курива, ні, Боже
сохрани! Хіба ж можуть янголи курити? То ви наскрізь провонялися, сидячи
біля вогнища. А почата пачка махорки під припічком у кутку, яку мама оце
недавнечко знайшла, залишилась, мабуть, ще від Парасчиного Льоні,
пічника, який недавно приходив до нас перекладати плиту. До всього того ви
повинні мати товсту-претовсту шкіру, щоб не звертати увагу на десятки
глодиняк, які обов’язково заженете за літо в босі підошви ніг, а також, щоб
мати змогу мужньо витерпіти батьків ремінь і мамин дубець, які не один раз
походять по ваших не вельми шанованих сідалах, переганяючи розум з
нижніх поверхів вашого шкідливого тіла у верхні.
Ви багато чого повинні знати і вміти, або й заново навчитися, аби
відчути себе своїм серед своїх: - стрибати головою вниз із крутого берега в
річку, їсти зелені кислиці та вовчі ягоди і не кривитися, мов манірна дамочка,
не боятися темряви і не рюмати, коли ненароком відріжете собі ножиком
півпальця, підкидати високо-високо вгору картуза, повного дрібної пиляки, і
не закривати очей, коли вся вона густою хмарою впаде на вас згори. Вам
ніколи не повинно бути скучно, ні влітку, ні взимку. Ви повинні вміти навіть
із заплющеними очима прив’язувати ремінцями до ніколи не чищених чобіт
дорогоцінні ковзани і стрімголов мчати на них крутою вулицею. Ви повинні
не боятися прокльонів баби Ївги, яку обов’язково раніше чи пізніше зіб’єте
санками з повного розгону, коли вона нестиме воду від колодязя, а ви
намагатиметеся якось її об’їхати. Ви повинні смачно хрумати зимою
льодяні бурульки і жувати сніг. А потім завзято бухикати і не ходити до
школи. А ще ви маєте відчувати постійний вовчий голод, і їсти все підряд,
окрім каміння, бо його в нас і вдень зі свічкою не знайдеш. Щодо землі, то її
ви наїстеся досхочу, коли витягуватимете зубами забитого кілочка із сірника.
Це якщо програєте в осоружного генькала. Та ви за тим не дуже
переживайте, програєте обов’язково, і не раз! Не такі програвали, бо ножик
штуковина примхлива, особливо якщо колодочка легенька, або лезо
короткувате. Скільки не кидайте, хіба що зрідка вткнете в тічок. Так що буде
чим посмакувати і довгенько крадькома спльовувати вбік, бо якщо помітять
хлопці - обов’язково глузуватимуть! Такі вже в нас звичаї.
До всього переліченого ви маєте також вміти смажити на довгій
ліщиновій шпичці старе сало, і не давати йому повністю згоріти, коли воно
береться тріскучим полум’ям, бо обіду вам на пастівник ніхто не принесе.
Тут ви самі собі хазяїн і порадник. І зовсім не зайвими будуть навички
гасіння вогнища, коли противнючі кози вже пора гнати додому, а поряд води
й близько немає. Та ви про неї в такі хвилини й не старайтесь думати, не
затрудняйте себе. Вона ж завжди з вами. Варто тільки всім гуртечком
тісненько обступити тріскучий жар, і лише спостерігати, як сердито
пирскають під тоненькими струменями обгорілі гілляки, та високо вгору
здіймається пар. З часом ви станете справжнім докою в цьому важливому
ремеслі!
А ще вам обов’язково треба точно визначати по сонцю, котра зараз
година, щоб знати, коли йтиме з лавки додому старий та хворий дід адаМаксим. Бо то вже ваш святий, добровільно взятий на себе обов’язок
випихати слабкого діда нагору, бо вуличка в нас крута. І нічого, що ви й самі
вже ледве дихаєте від натуги, і по розпашілому обличчі стікають може перші
у вашому житті краплі гарячого поту, а дід не встигає перебирати
тремтячими ногами. Заробітки завжди нелегкі, а баба ада-Дуня обов’язково
дасть за труди блискучу копійчину. Та якби й не давала, все-одно цікаво у
дев’ять років від роду випихати діда нагору!
У всіх наших сусідів були справжні, звичайні і звичні імена. І Максим
завідомо жив не один на кутку, і Дунька так само. А що вже там Гальок та
Мотьок, чи Микол з Василями, то немає про що й казати! Ну, може там з
приставками різними, чи прозвищами всякими, як споконвіку ведеться, але ж
багатенько їх! А от щодо Максима, то тут особлива балачка. Бо в нас інший
Максим прозивався "Козою". Той, що весь вік відсторожував у МТСі.
Заробляв він копійки, але завжди відповідав на кпини сусідів незмінне:
- Хоч ніколи й не наїдався, зате ж і не напинався!
Ходив увесь куток до його колодязя, і ніхто ні одного разу не сказав, що до
Максима. Всі йшли з відрами "до Кози". Ось так зовсім просто і зрозуміло:
піду до Кози! Непомітно не стало в чоловіка прізвища, а далі поступово й
імені. Таке вже в нас в’їдливе та прискіпливе громадське око, що не
пропустить ніякого зяну в людині. Не можна нікому з самого пупку
розслаблятись ні на хвилинку – помітить як не те, так інше обов’язково. А
приліпить – не відліпиш. І праправнуки ваші до десятого коліна, а може й
довше носитимуть набридлу і дошкульну мітку. А не переступай змалку
ногами, мов коза на льоду! А не будь причепливим, як муха! І взагалі не будь
не таким! Але Господь з нею, з тією козою, хай собі вже й так, та чому до
вашого діда Максима причепилося оте ада?
Вже вирісши, дотумкав я того секрету. Мав дід змолоду звичку до
кожного слова ліпити своє "а да !" Так і став ада-Максимом, а як оженився,
то перейшло оте ада і на його Дуню. І ніхто вже зроду не кликав жінку, як
батюшка охрестив, а тільки по своєму. Та й що з того за диво? Якби це десь,
а в нас - буденна справа. Прийшов, для прикладу, наш батько з війни, з
Північного флоту. Нахапався там від союзників англійських слів, тож дивись,
десь і вкине в розмові з приятелями на роботі яке при нагоді. Особливо
припало до душі одному з них ніколи не чуте раніше Михайлове "окей!"
Тулив його куди тільки хотів. Тож не встиг і оглянутись, як став замість
Сашка Пригоди - Океєм, а жінка його - Океєхою. Але я не про них, я про
бабу ада-Дуню, або правильніше б мовити Ададуню, бо саме таким було її
ім’я в нашому дитячому розумінні. Незвична була баба, ні на кого більше не
схожа!
Перше, як не любила баба із самого давна чогось робити, то не силувала
себе ніколи. І дід ада-Максим до цього мусив звикати. А не любила вона
багато чого: не любила ходити в бригаду полоти буряки і мочити восени в
лузі коноплі, не любила жати і в’язати снопи, не любила порпатися на своїх
грядках, хоч грядки в неї завжди були доглянуті, і гребти в лісі шпильки на
паливо, та все одно приходилося, бо чим узимку топити? Не любила
частенько білити і примазувати в хаті, варити дідові борщ і зважати на свого
милого взагалі. Не любила влади і всього, що та робила. Не любила мовчати
і бути серйозною. Бути смирною і поміркованою бабі здавалося найбільшим
з відомих і невідомих нещасть. Баба завжди сміялася і сипала на всі боки
жартами і примовками. Вона не зважала ні на яке начальство, кепкувала з
нього і взагалі зі всього світу, починаючи з себе самої. Для неї не було
чимось незвичайним прийти до сільради в строгий сталінський
час і
проспівати своє:
"Все на свете чепуха,
Спереди и сзади,
Коммунисты - дураки,
Комсомольцы – бл…и!"
Ніхто не хапав бабу під білі руки, і не волік під арешт. Її шанували як
місцеву оригінальність. А ще тому, що вона за молодих літ колись при нагоді
встигла попередити сільську владу про наліт Махна, і тим її врятувала від
погибелі. Зарахувалося це в плюси веселій насмішниці. Любила баба
Ададуня велику волю і гульки з горілочкою. До неї вона потихеньку
призвичаїлась, випиваючи з дідом до поїдку, та вже й не розлучалася до
смерті. Нічого не було дорожчого їй за можливість витворяти, що заманеться.
Не могла всидіти удвох з дідом у хаті, прямо таки скніла з нудьги. Дітей їм
Бог не дав, то двері від гостей не закривалися ні вдень, ні вночі. Як не один,
так інший забреде, а то й гуртом. Добре, що не ревнивим удався чоловік.
Підпоять Максима, вкладуть спати, та й по всьому. Хоч головою ходи, кому
яке діло? Нікому з того немає збитків.
Великою винахідницею була на всілякі жарти та видумки. Підкладе
було підпилому Максимові під бік, коли той спить, чиєсь взяте на хвилину
побавитись немовля, та й згукує мерщій сусідів:
- А йдіть-но погляньте на диво – Максим дитину родив!
Сходяться, кому немає чого робити. А там уже й кварта на столі приготована,
і капуста квашена в полумиску накладена, родини справляти. Регіт на всю
хату, співи та танці, весело! Нічого не пропускала баба мимо себе без уваги,
із всіх підсміювалась, навіть незлобиво глузувала, про всіх усе знала, хто чим
і дише. Дивом уміла заглянути кожному всередину, і знаходити там
найпотаємніше. Людина й сама від себе його ховає, а баба знає!
Особливо діставалося Максимові, він же поряд. І ніякі обставини не
могли вгомонити баби. Зайшли восени 41-го німці в село, з Харківець
опустилися яром вниз, та недовго й були, посунули на Гадяч. А баба Ададуня
тут як тут, давай пояснювати зустрічному й поперечному, чому вони не
зупинилися надовше:
- Отож бачите, люди добрі, хотіли німці втрапить на Україну, а як
побачили мого Максима, що на ту причину саме стояв на воротах, як вони
йшли, то й оторопіли. У мого Максима, ви ж знаєте, носяка такий, що аж
бороду закриває, та ще й закручений, як осінній огірок. І очі вирячені, мов
припікає йому по нужді. Стали німчаки, щось белькочуть, аж чую, один
каже, що це вони заблудили, в Узбекію попали, а їм же в Україну треба. Ото
й рушили звідціля скоренько. Дякуйте Максимові! Що б ми без його носа
оце робили?
Сміються люди крізь сльози, хитають головами. І де воно в неї отаке
береться? Наче ночами не спить, та придумує. І охота ж ото! Тут біля серця
щемить, а бабі все смішки. Хоч би один разочок побачить, як вона плаче.
Але нікому не судилося того побачити. Бо якби таке сталося, то й світ,
мабуть, перевернувся б. Іншої, ніж вона була, ніхто баби не знав. Вона була
такою, і тільки такою. І назавжди безсмертною. Баба й сама про це знала, бо
коли одного разу гуляла на весіллі в далеких сусідів, а горілки було не дуже
щоб так, і дядьки трохи вже занудилися, придумала їм розвагу:
- Не діждуся я, мабуть, хлопці-молодці, коли вже, нарешті, наш
батюшка досхочу намахається наді мною, покійною, кадильницею, та
начитається жалібних молитов. Та й півчі, як ото в людей, хотілося б
наслухатись. Так уже гарно виводить наша півча, куди твоє діло! Та й на
поминках своїх хотілося б побувать, еге ж? А воно все не приходиться.
Давайте так: - ви робите мені похорон, а я частую вас дома від пуза! Тільки
щоб усе, як годиться, чин-чином!
Мотнулися дядьки, чого його й не розважитись? Знайшли десь трухляві старі
двері, застелили якоюсь лахманиною від печі, поклали на них бабу
Ададуню, підняли на плечі вшістьох, знявши, як годиться, картузи, та й
рушили вниз. Старанно співала й пирскала тихенько в кулак півча з трьох
підпилих жінок, махав попереду дядько Данько саморобною кадильницею.
Чаділи прілі соснові шишки, аж всі носами крутили. Зупинялися випадкові
перехожі, роззявивши з подиву роти. Лежала з хворостяним хрестиком у
згорнутих руках урочиста баба, не ворушилася, тільки покрикувала, щоб не
дуже товкли дверима під боки, та починали вже тужити за бідною
небіжчицею. А вже перед самою хатою ревнув гармошкою наш батько
Михайло, і почалося! Ледве встигли опустити бабу вниз, вистрибом пішла в
танок, аж спідниця на ній замайоріла колесом. Перебралося в бабин двір
півсвайби, і не виженеш! Винесли відерного бутля надвір, та й давай гуляти.
Сердилися весільні батьки, а бабі хоч би що, мов би й ні причому вона,
співає та регоче.
Востаннє я бачив і чув бабу Ададуню на своєму виряджанні в армію.
Наслухався всяких приказок та приповідок, аж з вух сипалося. Уже
п’яненька, трохи розпатлана, вона наче з діжки їх черпала, нікому не давала
засумувати. Сухенька, зморшкувата, з блискучими сміхотливими очима,
незримо випромінювала з себе відчутне навіть на відстані тепло, і від того на
душі ставало спокійно і затишно. Раз є вона в цьому світі, у ньому все буде
добре! Такою вона назавжди мені й запам’яталася, і тільки такою бачу її в
своїх безкінечних спогадах. І нічим її звідти не витіснити, нічим. Хоч скільки
всього перейшло переді мною за довгі мої роки, скільки різних облич,
характерів і голосів запам’яталося! Іноді вже й віри не йму, що все це зі
мною було. Наче в іншому житті все це, десь далеко-далеко звідси, за
тридев’ять земель, або й того далі. Якісь уривки, уламки, не зібрати їх до
купи, і за кожним разом постають вони чомусь іншими, не такими, як перед
цим. Великий калейдоскоп моїх спогадів, а гребу в один бік, намагаючись
дістатися до самих витоків. Навіщо це мені саме тепер, навіщо? Якби ж хтось
з мудрих відкрив мені оцю нерозгадану таємницю, якби…
-3Може все це через те, що дивляться й досі на мене звідти широко
відкриті, цікаві оченята моїх маленьких сестричок-двійняток Галі і Марійки,
без яких я не міг колись і кількох годин пробути, бавлячись з ними, як з
ляльками. Я в них душі не чув, дуже ж вони мені до серця припали!
Особливо, коли трохи підросли, і бігали за мною хвостиками. Я поспішав до
них з пастівника і з школи, і дуже любив їх цілувати в маленькі, кирпаті
носики. Але це чомусь їм швидко набридало, і вони закривалися від мене
пухленькими рученятами із зворушливими ямочками біля ліктиків. А потім і
зовсім тікали, та ще й жалілися мамі. І не хотіли слухатися, коли я цього від
них вимагав. Такого неподобства аж ніяк не можна було допустити. Аякже,
адже я їх дуже любив, і взагалі був старший! Хай там що, а нічого іншого
мені не залишалося, як придушити бунт, тихенько віддубасивши обох.
Справді, від любові до ненависті один крок! Піднімався справжній гармидер,
і тоді вже від мами перепадало на горіхи командиру. Але від того моя любов
аж ніяк не проходила! Я знову скучав, лестився до них, і знову все
повторювалось, як завжди.
Мій старший братик був не таким. Він не міг так любити сестричок, як
любив їх я. Звичайно, ні! Він нічому їх не вчив і не виховував. Він більше
вчив мене. З самого малечку. Я, мабуть, був дуже старанним і слухняним
учнем, бо напрочуд швидко переймав від нього всяку науку. Коли ми сиділи
з ним удвох на теплій черіні між коминами, він, гортаючи переді мною
старий буквар, показував на вівцю і говорив:
- Дивись, Ванько, це ківиця! Бачиш, яка кудлата? Скажи: - кі-ви-ця!
Я звичайно ж у всьому довіряв своєму досвідченому вчителю, і старанно, на
всю піч, глаголив:
- Кі-ви-ця!
Тоді мама, що як завжди поралася зимового ранку біля печі, швиденько
вносила деякі корективи в навчальний процес з допомогою вагомого слова і
вогкої ганчірки. А я ніяк не міг второпати, чому це відбувається. Та про те,
либонь, добре знав мій мудрий наставник, хоч і не дуже тим переймався. В
печі щось безперестанку потріскувало, наче невидима істота швиденько
лущила там гарбузці, і пахло шпильками. Мама завжди ними топила, вносячи
їх знадвору на старому мішку. Лежали вони там складеними у великий
стіжок над самою вулицею. Шпильки треба було берегти, бо то єдине наше
спасіння від зимових морозів. Соломи ж у нас немає й на показ, а чим тоді ще
натопиш у печі? Тільки шпильками. Та ще ж вони і діставалися нам майже
задаром, якщо не зважати на великий труд всієї сім’ї протягом кількох днів,
та ще купи страху, аби не потрапити на очі ліснику. Бо той вимагав, щоб за
шпильки обов’язково відпрацьовували в лісництві не менше тижня. Інакше
не дозволить. А де ж взяти стільки часу?
Гребти шпильки було не зовсім простою справою. Спочатку треба знайти
підходящу місцину в лісі, де немає трави і старої, перепрілої хвої, бо все це
не дасть вам змоги гребти, чіпляючись за зубки дерев’яних граблів. А ще ж
треба, щоб свіжої хвої нападало достатньо, аби вистачило на чималеньку
копичку. Тож наш тато заздалегідь мотався лісом на мотоциклі, намагаючись
знайти потрібне. А вже як знайде, тоді дома починаються швидкі і метушливі
приготування. Прискіпливо оглядаються граблі, плетені з вірьовок на гнутих
лозових дугах носилки, вила з блискучими зубцями. Але вила то справа поки
що другорядна. Головне граблі і носилки, бо зносити купки шпильок у лісі
приходиться не зблизька. А вила в нашого тата особливі, таких більше ні в
кого не тільки на нашому кутку, а й у всьому селі немає. Він їх сам для себе
зварив з довгих залізних прутів. Вони такі величезні, що ми їх і вдвох з
братиком не можемо навіть підтягти, не те що підняти! Тато на них забирає
відразу цілої пів-копиці, та ще й несе над головою. Коли він це робить, ми
тільки здивовано переглядаємось між собою: ото сильний у нас тато!
Ще за день перед виходом у ліс наша мама просить Бога, аби не почала
кричати навіжена птичка, яка завжди своїм: - " к-ів! - к-ів!-к-ів!" накликає
недоречний рясний дощ. А тільки почни її лаяти, то обов’язково ж почує, і
обов’язково погноїть шпильки. Хіба раз таке було? У нас оте немилосердне
створіння так і називали: - птичка! Для всіх були наймення, а для неї тільки
так. І всі споконвіку знали, про кого то мовиться. Не любили й ми з
братиком її, бо як треба дощу, аби не пасти кіз, та попроситися до клубу в
кіно, так вона мовчить, наче їй заціплює тоді. А як зберемося аж ген колись
на річку, так вона репетує ще звечора, накликає лиху годину. Ми вже й
грудками на неї не один раз жбурляли, а вона все одно прилітає на наш
бересток. І таке мале, що й не побачиш ніколи, а що вже противне, то й не
розказати.
Хоч як важко в лісі, роботи ж на цілий день, та ще й не один раз за літо,
а любили ми все оце дуже. Ніде немає таких пахощів, як там! Ніде немає
такого смачного сала і хліба, круто зварених яєць з молодою цибулею, як у
цьому зеленому, безперервному шумі! А вода, якої чомусь у погнутому
бідончику завжди обмаль, яка незвичайна вода! Хіба такої скуштуєш дома?
Та ніколи! Та й де ще так настрибаєшся і поперекидаєшся через голову, як у
лісі на купах уже нагребених, золотистих шпильок? А які там гриби-
мухомори! І червоні в білу цяточку, і коричневі, і майже зовсім білі, не
можна на них надивитися, тільки мама не дає їх збирати. А в яку ще пору
побачиш так близько великих круторогих волів з вологими задумливими
очима, які неквапливо тягнуть височезну гарбу із шпильками лісовою
дорогою? Або коли ще так довго-предовго їхатимеш поміж височезних сосен
у кабіні машини поряд з татом, який сидить за кермом, і по змовницькому
підморгує тобі? Ніколи такого більше не буде, не повториться, воно лише
ясним острівцем теплих спогадів пропливає і пропливає перед втомленим і
задумливим поглядом, і не щезає, і не розмивається в сивій поволоці літ…
А маленькі сестрички в цей час стоять на полику навпроти челюстей, і
протягуючи до вогню ручки, просять у мами:
- Да ліпки! Да ліпки!
Мама, схилившись біля печі, поправляє рогачем вогонь, аби не підгоріла на
сковороді між вінцями двох чавунців, дрібненько нарізана картопля. Її в
нашому погребі цього року дуже мало, бо не вродила, і може від того вона
особливо смачна! Картопля сичить, шкварчить на всю хату, і наче аж по
своєму репетує:
- Гаряче! Рятуйте! Пробі!
Дівчатка, переступаючи рожевими ноженятами, не перестаючи, просять
їстки, а мама втішає їх обіцянками, і чомусь тихенько плаче. Я дивлюся, як
стікають сльози по її щоках, і сам собі дивуюся з того. І що ото за звичка в
дорослих тіток і бабусь постійно плакати, адже вони не маленькі! То вже
потім колись мама розповіла, що згадала в оті хвилини голодовку, і їй стало
тоскно і моторошно. Але це я зрозумів пізніше, а тоді просто дивувався, та й
годі.
Картоплю в наших краях здавна називали, а старі люди ще й досі, ріпою.
Ніколи в неї другого наймення, як і в помідорів, яких прозивали чомусь
боклажанами, не було. Не баклажани, ні, а просто отак - боклажани! І хоч ти
що хоч, хоч розбийся, скрізь у людей картопля і помідори, а в нас тільки ріпа
і боклажани. І була вона найбільшим багатством. Помідори то таке, одні
балощі. Без них можна й обійтися, а ріпа – все! З неї вже звично починалася
всяка розмова, бо завжди при зустрічі питали:
- Ну, як у вас цього літа ріпа? Неважно, кажете? А скороспілка?
У нас таке саме. Одна біда. Під кубахами мало, і гнилі до лиха. Воно ж якби
угноїв, а то так, що Бог дасть…
Дуже переймалися дорослі другим селянським хлібом і м’ясом, аж
прямо молилися на нього. І нас змалечку привчали ростити, берегти його й
шанувати. Але ми не особливо піклувалися батьківськими турботами. Не
було нічого гіршого, як полоти остогидлу ріпу, та виривати в грядках
березку. А ще нестерпніше вибирати. То вже справжня мука! Рийся в землі,
збирай до найдрібнішої, на спожиток поросяті та курям. Повзай на колінах,
бо навстоячки поперек може й переломитися за цілий день. І для чого вони
стільки її насаджують?! Наче не можна обійтися. Везе ж людям, у кого її
немає! Колупаєшся знехотя, поглядаєш, чи вже близько край, а мама підганяє
та сердиться, і так старається, наче наймилішим ділом займається. А тут би
скочив, і забіг безвісти! І хто воно придумав оцю ріпу?
Але ця мука тяжка ще чекає на нас десь отам попереду, а поки що
сьогодні зайняті ми іншою проблемою. Одному з нас трохи неповних п’ять
років, а другому вісім. Ми дуже спостережливі і допитливі, і вже не один раз
бачили, як дома колють кабана, тож сьогодні зробимо не тільки для батьків, а
й для всіх сусідів справжнє свято – у нас під вечір буде свіжина! Посходяться
на наше запрошення дядько Михайло з тіткою Галькою, дядько Йосип з
тіткою Мотькою, дід Явтух з бабою Палажкою і їхнім сином, дядьком
Альошкою. Погукаємо ми і дядька Федора Кулинку з тіткою Галькою, наших
сусідів знизу, з якими наш батько постійно свариться за межу, і ніколи їх на
свіжину не гукає. А ми на них не сердимось, ні, тим більше, що їхній Петро
дружить з нами, і навчив нас стріляти, забиваючи великого гвіздка у дірочку
з сіркою. Чули б ви, як воно ляскає! А от бабу Параса (це так усі на нашому
кутку називають бабу Параску, бо вона страшенно сердита, і ні з ким роками
не балакає) ми кликати не будемо, бо ми з нею боїмося навіть на вулиці
зустрітись, обходимо десятою дорогою. Коли ми гонимо на пастівник кіз,
вона пильно дивиться на нас через ледь-ледь прочинені сінешні двері, наче
хоче зненацька вискочити, а нам знаєте як страшно! Краще ми замість неї
покличемо бабу Уляну та бабу Оксенію Балдичку, які обов’язково повинні
прийти, аякже! Баба Уляна Слишиха буде переповідати всі новини з села, бо
має великий талант нікуди не виходячи з дому, дізнаватися миттєво, що де і з
ким за день трапилося. Ото вже нам цікаво буде слухати! А ще ж пісень
дядьки і тітки наспівають повну хату! А баби Балдички нам теж не можна не
запрошувати, тут немає про що й говорити.
Бо як не зробимо цього, то вже, мабуть, ніколи не пустить до себе
збирати шовковиці, а вони ж у неї такі великі та солодкі, що не від’їсися. А в
нас своєї шовковиці катма, ніхто не посадив. Тож ходимо до бабиної. Далеко
в полі, правда, аж біля МТСу, росте ціла лісосмуга з шовковиць, але туди
боязко ходити. Недавно пішли сусідські дівчатка, такі веселі та раді, що
дозволили їм, а прибігли назад перелякані, захекані, всі в сльозах, і очі як
великі ґудзики, ледве не випадають з лоба. Насилу допиталася баба Уляна,
що з ними сталося. Кажуть, що бачили маленького зеленого крокодильчика,
грівся у травичці на горбику. А раз є маленький, то десь біля нього повинна
бути й велика мама-крокодилиха! Як кинулися від того страхіття навтьоки,
то й ніг під собою не чули, не зупинялися аж до самого дому. Отакі в нас
шовковиці, щоб ви знали - з крокодилами. То вже краще до баби Оксенії
проситися!
Батькового колійського ножа ми ще зарані приховали в густій бугилі,
залишилося тільки привести порося. З цим не повинно статися задержки, бо
мама нещодавно виміняла його в ганчірника на втіху нашим малим
сестричкам. Таке велике, з пів-чобота завбільшки, біло- рябе, зовсім тобі мов
справжнє, виблискує фарбованими боками. І рило в нього є, і хвостик
закручений. Ще й знизу на пузі свисток. Якщо добре обома руками
придавити, то закувікає на весь наш двір! Тут головне, щоб мама не
примітила, як будемо з хати виносити. А там уже воно в нас не закричить, бо
ми йому на рило торбу з попелом накинемо, як про те одного разу наш дідусь
розповідав, хай тільки спробує! Та й колоти ми будемо подалі від маминих
всевидючих очей, аж біля потоку, де й завжди наш тато це робить. Тут і вода
близько, коли прийде час шкребти, не прийдеться бігати до хати. Чого-чого, а
води тут вистачає, особливо навесні, коли наш потік перетворюється на
справжню стрімку річку, до якої боязко й підходити – занесе! Мчить між
вербами вниз до Псла, стрибає з одного приступку на інший ревучими
водопадами несамовитий вируючий потік, наче скажений. Біля нього від
оглушливого шуму в ту пору й не чути нічого, хоч ви й кричіть зо всієї сили.
А зараз він хлюпотить собі, наче сам з собою про щось тихенько розмовляє, і
не розбереш, хоч як до нього прислухайся.
Все в нас з братиком Льонею вийшло добре, по хазяйському. Так, якби й
треба. І перекинули догори, і закололи під ліву ногу, одне тільки, що мама не
зраділа. Побіг я по сірники, щоб почати вже смалити, а вона за мною назирці.
Як побачила наше хазяйнування, то гнала дубцем обох аж під гору. Дісталося
різникам І за порося, а ще більше за сірники. А потім ще довгенько стояли ми
навколішки, похнюпивши в каятті свої буйні голови. Та яка це дрібниця
проти того, що не сталося свята, пропала свіжина!
Проте, як виявилося, не закінчилися на тому наші випробування і муки.
Наче навідило звідкись, не відгонишся від прискіпливого лиха. Аби
заклопотати чимось наш винахідливий на шкоду розум і беручкі руки, дала
мама наряд перебирати зняті з горища минулорічну сушку з яблук та груш.
Насипала її повне решето, аж по самі вінця. Це доки уважно переглядатимеш
від молі, та перекладатимеш з однієї купки на іншу, то вистачить роботи до
самого вечора. От уже як не везе, то не везе! Хлопці десь гасають оце на
волі, а тут мов прив’язаний.
І світ не милий за цими гаспидськими крижалками, щоб їх міль ущент
попереїдала, де тільки не є! Ще й кури причепою лізуть під руку, все щось
видивляються на решеті. Тільки хочеш взяти тоненьку скибочку, а воно клюк, і немає нічого в руці. Та якби ж з’їло, а то тільки розкидає навколо,
щоб мама знову гримала. І найбільше допікає молодий білий півень з
шишкастим гребенем, отой, що не раз уже мене бив, наскакуючи зненацька.
А одного разу навіть на голову злетів. Ото вже, якби ви знали, було
страхіття! Як закричав я з переляку, то й сусіди позбігалися, думали вже, що
якесь нещастя зі мною трапилось. Тож не смію я зачіпати того забіяку, а він
це помічає, і вже зовсім розпоясується:- злетів на решето, доки Льоня ходив
напитися, та й давай гребтися, сокочучи до курей. Поглядає на мене
нахабним оком, ляпає крилами, наче глузує. І що ти йому вдієш?
Де не візьмись на ту лиху та нещасливу годину братик, краще б він ще
півдня оту воду пив, та як ухопить в руку камінчик, та як пожбурить його на
розбишаку! Я не встиг і оком моргнути, як півень уже кілька разів
перекинувся через голову, а потім підлетів угору, і побіг, дурнувато
опустивши голову, колом навколо старої груші посередині двору. Його
кидало з боку вбік, наче п’яного дядька Гурка, тільки не співав він уже , як
той, коли йшов угору нашою вулицею. Я з несподіванки та переляку не
відводив від свого недавнього ворога погляду, і не міг зрозуміти, що це з ним
таке сталося. Але ота біганина була зовсім недовгою:- півень упав, і вже
більше не підводився. Доки я витріщався на нього, як баран на нові ворота,
братик ухопив його за ногу і вкинув у запорошені пилюкою лопухи під
тином. А мені мовчки показав замурзаного кулака. Та й не треба було нічого
говорити, бо я вже добре знав, що воно значить. Перепадало мені, і не раз.
Звичайно ж, я мовчав. Звичайно ж, я нічого не бачив. Та і як я міг бачити,
коли ніякий півень до нас і зроду-віку не підходив, та я навіть вже й забув,
який він і є. І кури сюди не приходили, що тут їм робити? Ніколи б ми не
призналися, хоч би нас і живцем різали. Досить уже однієї біди. У ті хвилини
ми й кабана б заховали, якби тільки сухими з води вийти, бо не знаєте ви
нашої мами!
Через багато-багато років, згадуючи то про те, то про інше, призналися
ми вже старенькій мамі у своєму гріхові. Посміялися гуртом, чому б і ні! А
тоді нам було не до сміху. Знайшли крадькома стару лопату, і коли мама
пішла в яр до нашої хрещеної, ми, неначе закоренілі злодії, пильнуючи на всі
боки, глибоко закопали біля самої межі, в кущах бузини свою небажану,
мимовільну здобич. Ще й всяким сміттям притрусили зверху. І були вже до
самого вечора як шовкові, самі собі роботу шукали, не могла мама
надивуватися. А під вечір попросилися до батька на роботу, він у нас тоді
завідував колгоспним млином. Ой, ви б тільки побачили, як там страшенно
цікаво! Особливо спостерігати за блискучими, величезними колесамимаховиками закріпленого на постаменті височенного, замасленого двигуна,
який аж тремтить увесь від несамовитого гуркоту і напруги, намотуючи на
одне з отих коліс широчезного паса. Колеса такі величезні, що я б і не дістав
до верху, якби вони зупинилися. Але вони не зупиняються, тільки крутяться з
небаченою швидкістю, і замість них я помічаю лише прозорі кола. Ото не дай
би Боже відірвалися, що б тоді було? Мені стає моторошно від такої уяви, і я
швиденько відступаю назад. А двигун проводжає мене своїм заклопотаним:пух-пух-пух-пух-пух, і дихає в спину розпашілим подихом, наче хоче
зіскочити, і побігти слідом.
По всьому млині й олійниці снують і так і так всякі паси, крутяться
більші і менші колеса, змушуючи метушитися дядьків у мерехтливому світлі
запилених електроламп. Пахне теплим борошном і гарячою, тільки-но
видавленою водяним пресом олією. Неспішно котяться по колу у такій
великій, що й ми б з братиком умістилися там, сковороді, неповороткі сірі
колеса-камені, розминаючи перемелені зернята соняхів. А поряд в іншій, на
палаючій плиті досмажується гаряча, схожа на кашу, мішанка, в яку дядько
Семен час від часу навіщось підливає з кухля воду. Цікаво! Ніколи б звідси
додому не йшов! А яка смачна тут олія! Ви коли-небудь вимочували
шматком хліба тільки-но забиті ласощі, налиті в старе блюдце? Отож, а ще
говорите! Вас би теж нізащо звідси не вирядили, бо де ще таке попробуєте і
побачите? Дома його й близько немає. У мами олія тільки в риночці. І та
видавцем. А про всякі колеса можна тільки мріяти.
Нам уже й не хочеться їсти, але ми напихаємось прозапас, адже не
кожного дня перепадає таке добро, та й мама не завжди пускає, бо чомусь
боїться всієї оцієї машинерії. А чого тут боятися? Навпаки, весело і цікаво!
Чого тільки варта сама шеретівка, яка вміє облущувати і соняхи, і просо, і
всяку всячину! Засипали зверху великою коробкою, р-р-аз, і вже забирайте
внизу чисті зернята. Чом не диво? Не можна й повірити, що таке може бути.
А ще ж і млин, де з дерев’яного лотка весь час сіється борошно, а кривий дід
Кіндрат, мірошник, згортає його широкою кописткою в лантуха, та
утрамбовує довгою качалкою. І сам весь білий, і вуса, і кошлаті брови білі, як
ото в діда Мороза! Справжня тобі казка!
Наїдаємось і надивляємося, аби скоро не закортіло, тільки мало тому віри,
бо таке вже не один раз із нами було. Здається, оце вже все, і набігалися, і
надивилися, і зернят напробувалися від пуза, більше й не захочеться. А воно
небагато й часу проходить, як знову просимося в мами. Тож не будемо
зарікатися, бо ще наврочимо. Тим більше, що за кожним разом маємо змогу
покататися на татовому мотоциклі, бо додому він нас обов’язково везтиме
одного на задньому сидінні, а іншого на баку. Та тільки заради цього варто
приходити до млина! На баку сидіти випадає мені, бо я менший, і на сидінні
можу не втриматися. Та я й не заздрю братику, чого мені йому заздрити? Що
з того, що він сидить, як дорослий, і дуже цим хвастає? Йому ж за татовою
широкою спиною майже нічого попереду не видно, а я все бачу! І мені
уявляється, що це я сам кермую, і везу всіх! Мотоцикл гуде, і я теж гуду,
допомагаючи йому, і повертаю блискучого руля, куди треба. Адже дорогу
додому вже добре пам’ятаю, та і як не пам’ятати, коли я вже он який
великий!
Надворі смеркає, і під містком, побіля якого проїжджаємо, вже зовсім
темно. Сьогодні мені зовсім не страшно дивитися в той бік, бо там нікого
немає. Якби ми зупинилися, я міг би навіть заглянути туди, і поворушити
палюгою. Те, що там кожного вечора причаюється, щоб якось підстерегти, і
вхопити мене, коли я повертаюся від хрещеної, цього разу не прийшло, бо я з
татком і братиком, та ще й їду мотоциклом! Та і взагалі йому мене ніколи не
впіймати, бо я його постійно дурю: за кожним разом підходжу до мосту
поволі-поволі, наче й зовсім не боюся, а потім лечу скоком, аж вітер у вухах
свистить, тільки встигаю оглядатися, чи не доганяє? Але куди йому! Доки
воно отямиться, я вже біля дому. Цього ж разу воно й зовсім не при ділі, хай
знає як. Хто його тепер боїться? Хіба що Ванько тітки Гальки Уляниної, але
його я проводити не буду. Що мені тут вечором з ним робити? Та й до
всього, я не дуже з ним дружу, адже він геть малий, йому лише три роки. Тож
тільки й знає, що за бабусею слідком ходити. А в мене кожного дня ого-го
скільки справ, аби тільки встигав повертатися! Назавтра з самого пупку
нічого не відкладаю. Такий ото вже вродився. Все тільки сьогодні і зараз!
-4Відучився хоч здебільшого я від своєї закваски аж через немало часу.
Воно ж ото дійсно мудрий чоловік придумав, що розумна людина вчиться на
чужих помилках, а дурна на своїх. Признаюся чесно, що більше вчився на
своїх. Так, мабуть, для мене було переконливіше. Ото вже як сам для себе
зробиш, то немає на кого жалітися. І запам’ятовується надовше. Прямо таки
зарубується на носі.
Щоправда, воно ж буває і таке, що хоч кілка на голові затісуй, а людині
все ніпочому, і далі робить своє. Але те не про мене, бо й досі сам із себе
часом сміюся, коли згадую про курйозну і повчальну пригоду, яка
приключилася зі мною вже не зовсім у дитячому віці, хоч взагалі-то і не дуже
далеко ще відплив я тоді від його берега.
Випало мені на службі зовсім несподівано трепетне щастя потиснути
випещену правицю аж самому першому секретарю ЦК КП України Петру
Шелесту. Після того фантастичного, незабутнього дійства більше місяця
поглядав на свою долоню і все не міг вирішити: - мити її, чи нехай буде так?
Все ж таки святиня! А сталося те диво зі мною під час помпезного показу
головному партійному керманичу зразків
техніки всіх родів військ
Київського військового округу, який відбувся на величезному танковому
полігоні Остерської сержантської школи-центру, що на Чернігівщині. Наш
понтонно-мостовий полк теж відкомандирував на оте зборище кілька
одиниць разом з екіпажами. Демонстрували ми новітню на той час модель
річкового дизельного катера з електричним управлінням, автомобільвистилку, а також берегову і річкову ланки мосту на базі КрАЗа-255-го. Два
тижні вилизували ми до блиску кожний сантиметр облуди, начищали і
надраювали її на зло світовому імперіалізму, щоб дивився на нашу міць і
тремтів.
А в цей час зігнані запобігливим та переляканим командуванням сотні
курсантів військових училищ сиділи цілими днями на палючому серпневому
сонці, і стираючи до м’яса пальці на руках, обшмульгували цілими тонами
зелену хвою з привезених соснових гіллячок. Нею відразу товстим шаром
вистилали вирівняні під лінійку безкінечні доріжки, по яких незабаром ітиме
велике цебе. Генерали з червоними лампасами на забруднених свіжою
живицею форменних штанях, з такими самими червоними, наче ріжки,
фізіономіями, і виряченими від гніву очима, метушилися зранку до вечора,
мовби їх чимось жигали ззаду. Добірне матюччя густим шлейфом тяглося за
кожним, і молодші офіцери розбігалися від них, наче сірі миші від кота, аби
хоч кудись подалі з-перед очей.
Але я не про те. Я все таки про інше. Бо ж дуже мені хочеться пояснити
вам, чому не варто іноді поспішати докінчувати сьогодні те, що можна
встигнути зробити завтра. А ще краще завтра і післязавтра. Ви тільки нічому
не дивуйтеся, бо то тільки на перший погляд сказане мною виглядить трохи
нісенітницею. А як уважно придивитися, і помислити, а ще краще
перенестися зі мною в минуле і влізти в мою шкуру, воно здасться зовсім
іншим. Можете мені повірити й на слово, бо я це точно знаю!
Дісталися ми тоді хутенько своїм ходом на полігон, зайняли відведене
нам місце, та й давай влаштовуватися. А яке солдату лаштування? Якби було
що поїсти, та де спати. Все інше служивий сам знайде, на те ж і придумана
така штука, як винахідливість. Спати ми мали прямо в кабінах, надворі літо,
та й техніку оберігати треба. Митися на близькій річечці. А харчувати нас
повинні у сусідній військовій частині, он уже наш лейтенант і заявку у штаб
поніс. Сказав, що завтра снідати будемо вже в їдальні. Та й кожному в дорогу
ще й НЗ зазвичай скнаристий ротний старшина видав аж на дві доби.
Мабуть теж дуже шанував першого секретаря, що не пожалів відірвати таке
добро від серця!
А в тому припасі і тушонки банка, і бляшанка консервованого
печіночного паштету з гречаною кашею, і цукор-рафінад, і по цілій хлібині
на брата. Живи, не хочу! Ну, ми й пожили, чого там прибіднятися. Не довго
зволікаючи, щедро розкрили кожен свою порцію, та й давай підживлятися.
Сьогодні треба все з’їсти, чого там на завтра залишати, якби тільки валялося
в речових мішках під сидіннями? Вибирали найласіші шматочки, бо вже не
лізло в пельку. А все, що залишилось, позакидали геть, навіщо воно нам? У
теплі все одно зіпсується відкритим, а завтра ж зранку будемо вже в їдальні.
Сонце затим почало хилитися на захід, спека помітно спала, і від
розпеченого за довгий день піску вже не пашіло, а приємно повівало теплом.
Звідусіль пахло хвоєю і нагрітою живицею. Розморені добрячим обідом, ми
роздяглися до пояса, роззули остогидлі за півтора роки кирзаки, і
порозлягалися пузами догори на ріденькому зеленому моріжку. Нікому до
нас не було діла, бо ми тут не свої, і нам ні до кого теж, адже у нас свій
командир, і тільки йому ми підкоряємось. Курорт! Хоч би й до кінця служби
так. Це ж треба, отака несподівана лахва привалила, хто б і подумав!
Та доки ми розкошували і плескали знічев’я язиками, наш солдатський
бог з якоїсь невідомої причини відвернувся від нас. Може розгнівали ми його
своєю поведінкою та розтринькуванням казенного харчу, а може вирішив
просто нагадати, що служба це вам не мед ложками. Одним словом,
повернувся незабаром наш лейтенант зовсім не веселим, і приніс нерадісну
звістку: на забезпечення нас поставлять тільки післязавтра в обід. Щось там у
них не склеїлось у паперах. Ми сторопіло дивилися один на одного:- оце тобі
й раз! А як же тепер бути? Післязавтра в обід це вам не завтра вранці! А пузо
ж як найзліший ворог, вчорашнього добра не пам’ятає, і обіцянками його не
напхаєш. Та доки ще в ньому ворушилася тушонка та паштет, ситуація не
здавалася надто сумною. Чого там, вже ж якось витримаємо!
Але так здавалося вечором. Вранці ми вже і відчували, і думали по
іншому. Навіть курортне повітря радувало не так щоб дуже. Вперше, як наче
по команді, усі згадали старе сало, від якого ми відверталися, коли старшина
розносив його на привалі під час важкого кількаденного зимового маршу.
Тоді ми крутили носами, і не хотіли навіть вилазити з теплих кабін. Тепер би
оце сюди нашого старшину! Та що толку від запізнілого розкаяння, треба
якось проявляти солдатську винахідливість. Тільки як? Шість голодних
шлунків просили їсти, а ще ж і лейтенант відводив убік невеселий, і наче в
чомусь винний погляд. Хоч ти милостиню рушай просити. А попереду ж ще
більше доби строгого посту. І навіщо було відкривати разом усі НЗ?! Ото вже
набиті дурні, і більше ніхто! Оце б і горя не знали, використовуючи по черзі,
а тепер нехай хоч приблудні собаки на смітнику подякують за щедру
вечерю. Тьху на наші неблагополучні голови, та і все. Це ж треба такими
безтолковими бути! Картали ми себе зо всієї сили, як ніколи перед тим.
А вихід знайшовся зовсім несподівано. Вже близько полудня хтось
випадково згадав про те, що в наших випотрошених НЗ наче були брикети
пшоняного концентрату, який ми чомусь не викинули. Кинулися до речових
мішків, давай ритися на самому дні. І справді повезло: - у кожного лежало по
одній твердючій, пресованій каменюці, яка на вигляд була старшою від нас, і
мало чим нагадувала їстівне. Але хіба в нас було з чого вибирати? Де й
взялися три солдатські похідні котелки, хтось уже забивав у пісок дерев’яні
рогачі і тріщав сухим сосновим хмизом. Звідкись полилася вода, і як по
щучому повелінні, брикети застрибнули в непоказний наш посуд. Вогонь
палахкотів, окріп булькав, аж місця собі не знаходив, а ми всі разом мішали
наше дорогоцінне вариво. На всенький ліс пахло приправами, і здавалося, що
ми
можемо з’їсти свій куліш разом з котелками, нехай лише трохи
розпариться, бо гаряче сирим не буває.
І все в нас було б на славу, якби не наш поспіх. Який? А вгадайте з трьох
разів! Тільки хоч і до вечора ламайте собі над цим голову, нічого у вас не
вийде. Бо ви зроду віку навіть не бачили солдатського пшоняного
концентрату, не те що смакували ним. А якби таки колись поталанило, то ви
б знали, що маса одного брикету розрахована аж на чотири літри води. І солі
туди намішано теж на стільки. Але нам ніколи було дочитуватись до всяких
там інструкцій, хотілося ж, щоб вийшло погустіше. Тож і вкинули два
брикети в один літровий котелок. Про сіль ми теж, якби оце й ви, навіть не
подумали. А тепер уявіть собі, якими були наші очі, коли ми, дмухаючи зо
всієї сили на гарячу лемішку, вкинули її до рота. Уявили? Тоді немає вже
про що й розповідати. Ви, звичайно ж, уже знаєте, що було далі, правда?
Але отут ви й помилилися! Не сталося того, про що ви подумали. Не
викинули ми своєї каші, і не ждіть цього. Ми її з’їли! Ще й котелки
вишкребли. І лейтенанта нашого й за вуха не можна було відтягти від отієї
смакоти! І їсти нам після такої трапези не хотілося вже довго-довго.
Натомість нестерпно хотілося пити. Наливали ми в себе воду, наче в решето,
так швидко вона кудись дівалася. І вночі безперестанку бігали до каністри.
Аж попухли на ранок від того пиття. Зате на все життя запам’ятали, що не
завжди варто доконувати сьогодні те, що краще відкласти на завтра. І багато
ще чого вчитиме життя, і не панькатиметься з нами ніколи. З самого малечку
виростали ми не в теплиці, ні. Не було чимось незвичайним для нас
споглядання горя і прикрощів. Набачилися ми і людських сліз за
непоправними втратами, і багато чого іншого. На наших дитячих очах
відкопували присипаних глиною нещасних сусідів, тужили їхні миттєво
осиротілі діти, при нас витягували з річки утоплеників, на наших очах горіли
хати і носили людей оскаженілі коні. Чого тільки не відбувалося на наших
очах! Іноді батьки намагалися і вберегти, і остерегти нас від жорстокості
життя, і в чомусь це їм навіть і вдавалося, хоч до того часу, доки ми були
меншими.
І все ж не один, ой, не один ще раз клюватиме смажений півень у
визначене для цієї неприємної процедури місце, доки добереться до мого
тверезого розуму. Пройде немало часу в безплідних пошуках самого себе і
намаганнях хоч щось зрозуміти в безкінечній суєті суєт остобісілого
бездумного буття. Все менше залишатиметься свят, все більше
навалюватиметься безпросвітніх, сірих буднів, сповнених нерозв’язаних
проблем і сумнівів. Поступово і непомітно черствітиме і костенітиме раніше
вразлива душа, аби не так гостро відчувати наростаючий з прожитими
роками біль за назавжди втраченим. Частіше і частіше зупинятимусь посеред
своєї дороги, тримаючись натрудженою і тремтячою рукою за серце, аби хоч
трохи віддихатись, заспокоїти його калатання, і вже без поспіху, спираючись
на тернову, сукувату палицю життєвої мудрості, зібрати врешті докупи
щемливі спогади і роздуми.
Про що вони? В яких закутках єства ховалися до цієї миті? Чому не
нагадали про себе давним-давно? Навіщо я намагаюся в ці хвилини розіп’яти
свою сьогоднішню сутність на хресті минулих пошуків і помилок? Я не
знаю. Я нічого не знаю, але від цього не стає менше боляче. Бо це вже не мій
особистий біль, а біль усіх-усіх, хто так і не дійшов, не доплив, не зміг. За
них усіх, живих і мертвих, праведних і грішних, судилося й мені вигрібати
проти одвічно стрімкої та виснажливої течії жорстокого і невблаганного
буття, і не можу я від цього нікуди подітися, перекласти на чиїсь плечі
призначений мені тягар. Тож треба поспішати, щоб там, на крихкому
калиновому мості так ніколи й не здійснених сподівань, нехай уже і востаннє,
встигнути обняти те найдорожче, яке хоч колись, та обов’язково
вибрунькується у кожному з нас людиною, сповненої прагненнями до
щирого каяття і всепрощення, безкорисливої жертовності в ім’я
прийдешнього воскресіння в пітьмі загиблої душі…
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа