close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Педро Кальдерон «Життя — це сон»
Педро Кальдерон де ла Барка Енао де ла Барреда-і-Ріаньйо (16001681) — найвидатніший іспанський драматург доби бароко,
представник другого етапу «золотої доби» іспанського театру.
Кальдерона, автора близько 200 драматичних творів, називають
іспанським Шекспіром.
Педро Кальдерон народився 17 січня 1600 року в Мадриді в родині
збіднілого дворянина дона Дієго Кальдерона, який служив секретарем
королівського казначейства. Мати майбутнього драматурга, Анна Марія
де Енао, фламандка за походженням, була донькою зброяра.
Походження імені Кальдерон сягає XIII ст. За сімейною легендою,
один з предків Кальдерона народився завчасно, і тому його прийняли
за мертвого. Щоб переконатися, що дитина мертва, її опустили в казан,
який називався «кальдерон», з гарячою водою. Прапрапрадід
майбутнього поета виявився живим, а пізніше став відомою людиною.
До фамільного герба Кальдеронів відтоді було включено зображення
п’яти казанів. Ім’я Барка було взяте пізніше від назви маєтку, яким
володів один із членів цього роду і загинув у битві з маврами. На честь
цієї події на гербі Кальдерона були зображені замок, бойова рукавиця і
гасло «Померти за віру».
Дієго Кальдерон сподівався, що його син обере духовну кар’єру:
Педро здобув освіту в мадридській єзуїтській колегії («Колехйо
імперіаль»), пізніше вивчав теологію, схоластику, філософію,
громадянське та канонічне право в університетах Алькала-де-Енарес та
Саламанки. Під час навчання в єзуїтів Кальдерон захопився поезією.
На поетичних змаганнях 1620 р., присвячених святому Ісидору Орачу
(покровителю Мадрида), Кальдерон за свій сонет удостоївся похвали
самого Лопе де Вега. На початку 1620-х років Кальдерон став відомим
у Мадриді автором театральних п’єс, перша з яких, «Любов, честь і
влада», побачила світ 1623 р. Після смерті Лопе де Веги у 1635 р.
Кальдерона стали вважати першим драматургом Іспанії.
Кальдерон стає придворним драматургом іспанського короля Філіпа
IV, який висвятив письменника в рицарі й замовляв йому п’єси для
придворного театру, розташованого в королівському палаці Буен
Ретиро. Кальдеронові були надані послуги кращих на той час
музикантів і сценографів. У п’єсах, написаних під час перебування
Кальдерона придворним драматургом, використовувались складні
сценічні ефекти. Наприклад, п’єса «Звір, блискавка й камінь» (1652)
була представлена на острові посеред озера в палацовому парку, а
глядачі дивилися її, сидячи в човнах.
Уславився Педро Кальдерон й на військовому поприщі. 1638 року
французькі війська на чолі з принцом Конде вторглись в Іспанію біля
Бідасоа й обложили фортецю Фуентерабія. На допомогу обложеним
була споряджена армія, очолювана великим адміралом Кастилії Хуаном
Алонсо Енрікесом де Кабрера. Патріотично налаштований Кальдерон
залишив роботу над черговою комедією й разом зі своїм братом Хосе
поспішив до місця воєнних дій. Через три роки Педро Кальдерон у
числі кавалерів Ордена Сант-Яго взяв участь у придушенні
сепаратистського повстання в Каталонії.
Однак, незважаючи на неабиякі літературні, світські й навіть
військові успіхи, 40-і роки були для Кальдерона доволі трагічними.
Протягом трьох років пішли з життя молодший брат Кальдерона Хосе,
старший брат Дієго, кохана Кальдерона та маленький син.
До негараздів в особистому житті додалися й інші, що поставили під
сумнів не лише добробут драматурга, а й його подальшу літературну
долю, — пов’язане це було із загальним становищем у країні.
Іспанія доби Ренесансу була володаркою морів і величезних
територій на суші, мала значний політичний вплив. Це була потужна,
єдина, централізована абсолютистська держава. Відповідно, і
культурне життя цієї держави протікало в атмосфері усвідомлення
державної моці. Але в XVII столітті Іспанія втрачає свої колишні
переваги, усередині держави починається розлад і підсилюється
церковна реакція. Становище Іспанії того часу визначалося,
насамперед, гострою невідповідністю між господарською кризою, що
підсилюється абсолютизмом, і найглибшим, убогістю селян і міщан.
Криза у країні позначилася й на культурному житті. З середини 40-х
рр. починаються гоніння на театр, які зачепили й самого Кальдерона
як найвпливовішого драматурга доби. На п’ять років, с 1644 до 1649,
закриваються театри, й більше як на двадцять п’ять років
переривається друк творів драматурга. Ці події спонукали Кальдерона
прийняти духовний сан. 18 вересня 1651 року його висвятили у
священики. 1653 р. Кальдерон одержує посаду настоятеля собору
Нових Королів у Толедо. 1663 р. король викликав Кальдерона у
Мадрид і зробив його своїм духівником. Після смерті Філіп IV 1665 р.
Кальдерон відходить від двору й одержує посаду настоятеля
кафедральної церкви конгрегації Св. Петра. Останні роки життя
Кальдерон присвячує своє дозвілля майже винятково писанню
духовних драм для Мадрида, Толедо, Севільї та Гранади, що вважалося
великою честю.
Великий іспанський драматург помер 25 травня 1681 року. У цей
день у всіх головних містах Іспанії розігрувалися написані ним ауто...
Драматургічний спадок Кальдерона значний за обсягом і нараховує
близько 120 світських п’єс, 78 ауто (одноактних п’єс алегоричного
змісту, які інтерпретували мотиви Старого і Нового Заповітів) і 20
інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувались
між окремими діями драми).
Світські п’єси Кальдерона, які становлять основну частину його
драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики,
поділяють на три типи:
• «комедії інтриги» — п’єси, сюжет яких будується на швидкій і
несподіваній зміні ситуацій, на неприродному комічному збігові
обставин, стрімкому розвиткові дії тощо). До числа найбільш вдалих
комедій Кальдерона належать п’єси «З коханням не жартуй» (1627),
«Дама-примара» (1629), «Сам собі охорона» (1635), «Не завжди
довіряй гіршому» (1650) тощо.
• «драми честі» — поширені у іспанській драматургії ХVІ-ХVІІ
століття п’єси, у яких порушуються проблеми неписаного кодексу
дворянської честі, її порушення та помсти кривдникам за образу. Це
драми «Живописець власного безчестя» (1648), «За таємну образу —
таємна
помста»
(1635),
«Лікар
своєї
честі»
(1633-1635),
«Саламейський алькальд» (1642-1644) тощо.
• морально-філософські, релігійні драми, в яких відбилися сумніви,
духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальдерона та
його сучасників. Це п’єси «Стійкий принц» (1628), «Поклоніння
хресту» (1630-1632), «Чудодійний маг» (1637), «Чистилище святого
Патрика» (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша
п’єса європейського бароко — морально-філософська драма «Життя —
це сон».
Драма «Життя — це сон» була створена Педро Кальдероном у 16321635 рр. У 1635 р. її було поставлено на сцені в Мадриді, а 1636 р.
вона вийшла друком у складі «Першої частини комедій» Кальдерона.
Драма Кальдерона своїм змістом сягає збірки арабських казок
«Тисячі й одної ночі» та стародавньої індійської легенди про Будасафа і
Білаухара (її грецький варіант — «Повість про Варлаама і Йосафата» —
вважають християнською адаптацією житія Будди). Грецький варіант
повісті розповідає про життя царевича Йосафата, якого батько,
могутній індійський цар Авенір, бажаючи запобігти пророцтвам
гороскопа, виховує самотньо в палаці, в оточенні гарних слуг. Царевич
ніколи не повинен був бачити горя й страждань, не міг залишити
палац, а найголовніше — не повинен був дізнатися про існування
християнської віри. За легендою, Йоасафат згодом стає сподвижником
християнства.
Історія про Варлаама і Йосафата була надзвичайно популярною в
Європі в добу Середньовіччя. В Іспанії побутували її переклади
латиною, а на території східних слов’ян був поширений грецький
варіант.
Історія про Варлаама і Йосафата потрапила в Іспанію і
використовувалась як «ехетріит» — повчальний приклад. Вона
фігурувала в проповідях, а в 1602 році була опублікована в збірнику
Педро Альфонсо «Бізсіріта сіегісаіез». Очевидно, Кальдерон знав усі
варіанти побутування цієї легенди, оскільки був священиком і
провідним драматургом Іспанії XVII ст.
Про популярність цього сюжету в іспанській літературі свідчать
твори, які з’явилися ще до Кальдерона. Це п’єса Лопе де Веги
«Варлаам і Йосафат», однойменний роман Енріке Суареса, п’єса Хуана
де Арсе Солорсано. Вони були абсолютними сюжетними аналогіями
легенди.
В Іспанії в XIV ст. Хуан Мануель у «Книзі про стани» поєднує цей
сюжет з мотивом «сплячого, який прокинувся й не може відрізнити сну
від дійсності»: людину присипляють, переносять у палац, де з нею
поводяться як із принцом, а потім повертають на колишнє місце.
Цілком можливо, що цей мотив запозичений із «Казки про сплячого,
який прокидається» (з книг «Тисячі й одної ночі»), оскільки більшість
східних сюжетів приходили в Європу саме через іспанську літературу.
В Іспанії XVII століття був популярним анекдот про «сплячого, що
прокидається», який зберігся у збірках міського фольклору.
Бажання зробити місцем дії п’єси Польщу й включити в число
персонажів «московського принца» Астольфо, імовірно, були навіяні
романом Енріко Суареса де Мендоси «Євсторій та Хлорилена,
московитська історія», а також відомою п’єсою Лопе де Вега «Великий
князь Московський», які зображували події Смути в Московському
царстві. Тобто дійові особи драми «Життя — це сон» мають історичних
прототипів: Басиліо — це князь Василь Шуйський, Сехисмундо —
польський король Сигізмунд III, а Астольфо — королевич Владислав
Ягайло.
Сюжет драми такий. Король Басиліо, мудрець і звіздар, повіривши в
гороскоп, з якого випливало, що його син Сехисмундо мав стати
зловісним тираном, оголосив, що дитина народилася мертвою,
і наказав заточити немовля у вежу, зведену в глухому й недоступному
для людей місці. Якось Басиліо, бажаючи перевірити правильність
пророкування, наказав приспати сина й перенести його в палац,
надавши йому на якийсь час королівську владу. Після пробудження
Сехисмундо, довідавшись, що він — спадкоємець королівського
престолу, якрго зробили бранцем, обурений учиненою над ним
несправедливістю, починає поводитися нестерпно, як і пророкували
зірки: він свариться з усіма мешканцями палацу, ображає дівчину,
викидає з вікна слугу й погрожує власному батькові.
Король, переконавшись у справедливості пророцтва, наказав знов
приспати сина і повернути його у вежу. Після пробудження Сехисмундо
не міг зрозуміти, де проходить межа між реальністю і сном, адже
«життя — це сон». Зрозумівши ілюзорність життя, Сехисмундо духовно
перероджується й виявляється готовим до того, щоб гідно зіграти роль
короля, яку йому в дійсності, а не уві сні надають повсталі піддані
Басиліо. Дізнавшись про те, що в короля Басиліо є законний син, але
королівську корону має успадкувати не він, а московський принц
Астольфо, народ п'овстає проти свого монарха зі зброєю в руках.
Звільненому із в’язниці Сехисмундо пропонують очолити це повстання.
У боротьбі проти короля Сехисмундо перемагає, але цього разу свій
гнів обертає на милість і прощає не тільки батька, а й своїх
безпосередніх тюремників і московського принца Астольфо, який
намагався зайняти його місце на батьківському троні. Таким чином,
Сехисмундо повністю підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам
розуму та державної волі та з тирана перетворюється на ідеального
правителя. Так у світі відновлюється порядок, про який мріяли
сучасники Кальдерона.
У центрі твору — конфлікт між долею і свободою волі, людиною і
природою, владою та особистістю. Найважливіші події драми
розгортаються в душі героя. Його самопізнання чималою мірою
визначене зовнішніми обставинами: Сехисмундо зростає, не знаючи,
хто його батьки й хто він такий.
Найпалкіша його пристрасть — спрага правди й волі. Перший його
монолог— лютий протест проти неволі; й Кальдерон не залишає
сумнівів, що воля — невід’ємне й найважливіше право людини. У
переповненому болем і обуренням монолозі герой проклинає долю, що
дає людині менше волі, ніж звірові, струмку, рибі й птахові:
Де ж тут правда? Розум де?
Де закон, що ставить міру?
Щоб людині — ні, не вірю! —
Господь Бог того не дав,
Що так щедро дарував
Річці й рибі, птиці й звірю?! (Пер. М. Лукаша)
Але, одержавши необмежену волю, людина стає звіром, що доводить
поведінка принца в палаці. Довідавшись, що він не жалюгідний в’язень,
а всесильний володар, Сехисмундо стає вбивцею та ґвалтівником. І сам
Сехисмундо знає, що він — напівлюдина-напівзвір. Від звіриної
половини йому допомагає позбутися переконання, що життя — це сон.
Уві сні образи свідомості сприймаються як щось дійсне, і якщо життя —
це сон, то й наяву людина бачить лише те, що ввижається її свідомості.
Лише одержавши перемогу над собою, подолавши власні пристрасті,
Сехисмундо здобуває людську гідність. Він діє незалежно від
пророкувань долі. Наприкінці драми принц доводить Басиліо, що
батько, намагаючись уникнути долі, лише виховав у синові
жорстокість, прирікаючи його на життя у в’язниці, у кайданах.
Сприймаючи ідеї Ренесансу, Кальдерон утверджує ідею свободи волі,
що допомагає людині протистояти долі.
Сехисмундо часто порівнюють із Гамлетом. У Шекспіра й Кальдерона
виведені герої-мислителі, дія в обох творах переважно будується на
русі думки. Обидва принци стикаються з ворожою долею, з «трагічним
станом миру», обидва болісно сприймають неволю. Але Гамлета
найбільше хвилює зло, що панує в навколишньому житті, Сехисмундо ж
доходить висновку, що найстрашніше — зло, яке живе в нас самих.
Врешті-решт Сехисмундо майже впорався з інстинктами й у монолозі на
тему «життя — це сон» подав свого роду барокову противагу
гамлетівському «чи бути, чи не бути».
Одним із провідних у п’єсі є мотив страждання, який утворює
загальний пафос п’єси. Страждає Сехисмундо, розмірковуючи над
нерозгаданою таємницею власної долі, страждає Росаура через зраду,
страждає король, усвідомлюючи свою причетність до безладу в державі
тощо. З одного боку, страждання у земному житті — традиційний мотив
для літератури бароко. Але всі герої Кальдерона переборюють свої
страждання або силою власної волі, або усвідомленням марності
земних поривань людини, що виходить за межі звичної для бароко
концепції людини і вказує на зв’язок тексту з першоджерелом. Шлях
переборення страждання і усвідомлення певних життєвих істин, який
проходить Сехисмундо, є художнім втіленням шляху так званих
чотирьох «шляхетних істин» (шляху до духовного звільнення),
викладених у проповідях Будди.
Водночас «Життя є сон» — істинно християнська драма, тому що
саме християнство настільки рішуче вказало на виняткове значення
щиросердечного життя й поставило за найважливіше завдання
керувати своїми внутрішніми станами, пригнічуючи в собі злі, гріховні
бажання й поривання.
Перетворення Сехисмундо починається, коли Клотальдо запевняє
його, що те, що відбулося з ним у палаці, було сном. Герой виявляє
хисткість кордонів між сном і явою, ілюзорність влади, прагнень
людини віддати «небесну славу за порожню славу земну». Але
водночас принц усвідомлює реальність своєї любові до Росаури, яка
відіграє в його долі важливу роль. Не випадково її ім’я викликає
асоціації з ароматом троянди (гоза аига), низкою світанків (аигогаз) —
із красою Й світлом. Призначення Росаури в тому, щоб привести героя
до «просвітління», духовного становлення, допомогти йому здобути
перемогу над собою. Наприкінці п’єси Сехисмундо, пригнічуючи власні
поривання, видає Росауру заміж за Астольфо, відновлюючи в такий
спосіб її честь, сам одружується з Естрельєю, великодушно вибачає
батька й Клотальдо та карає лише солдата, який звільнив його з
в’язниці, оскільки той вчинив зрадництво щодо королівської влади.
Принц відправляє його у вежу-в’язницю, звідки сам вийшов, і образ
вежі-в’язниці має символічне значення: у схованках душі вічно
криється щось бунтівне, що потрібно постійно пригнічувати.
У драмі герой проходить низку випробувань, у ході яких набуває
здатності підкоряти свої пристрасті розуму, робити правильний вибір
між добром і злом, втілюючи в остаточному підсумку авторський ідеал
правителя. Майбутній володар країни, як і будь-яка людина, повинен
насамперед навчитися панувати над собою. Лютий бунтар проти
неволі, долаючи в собі егоїстичне свавілля, усвідомлює, що воля
невід’ємна від суворих обов’язків і що вирішальний крок до
справедливості — здатність самому бути чуйним і великодушним з
іншими. У фіналі герой з’являється на чолі заколотного війська; король
Басиліо в розпачі падає до ніг сина. Але принц дбайливо піднімає
батька й сам стає перед ним на коліна, здобуваючи головну перемогу
— над собою, над своєю мстивістю й гординею.
Театралізована християнська проповідь — саме так можна
охарактеризувати драму Педро Кальдерона «Життя — це сон» — мала
навернути на шлях істини, смирення, благочестя, любові до ближнього,
терпіння, доброчинності «блудних овець», які нехтували заповідями
Божими. До зустрічі з Росаурою Сехисмундо ріс, не знаючи нікого, крім
своїх тюремників, ненавидячи їх і самі небеса, які прирекли його на
життя в неволі. Почуття любові до Росаури (а любов — це одна з
головних християнських чеснот) допомагає йому зрозуміти, що не
можна бути людиною, живучи однією лише ненавистю, що найміцніші
стосунки, що пов’язують людей, — добрі відносини. Любов і добро —
мости до людей і до вічності.
Водночас «Життя є сон» — це соціальна драма (таке з’єднання
характерне для бароко), яка показує, що становлення морального «я»
можливо лише завдяки усвідомленню своєї відповідальності перед
іншими.
П’єса «Життя — це сон» у багатьох відношеннях, що стосуються як
проблематики, так і поетики твору, — є взірцевою драмою барокового
мистецтва. Сам мотив життя як сну — один з вузлових мотивів
барокової естетики. Проте у п’єсі Кальдерона ідею «життя — це сон» не
потрібно розуміти буквально. Сон у п’єсі Кальдерона, з одного боку, є
композиційним прийомом, з іншого — категорією й образом-символом,
який надає творові глибокого філософського змісту. Тут криється ще
один бік драми бароко. Усвідомивши під впливом любові й у ході
народного повстання проти нерозумного царя, що життя насправді не є
сном, Сехисмундо дійшов важливого висновку: сама подібність життя
сну, суєтність егоїстичного самообману зобов’язують долати особисті
інтереси задля гармонії цілого. Через образ сну змальована
недостовірність
чуттєвого
сприйняття,
суєтність
життя,
швидкоплинність часу, відносність земних цінностей.
Ява й сон, ілюзія й реальність втрачають свою однозначність й
уподібнюються один одному: sueno по-іспанськи — не лише «сон», а й
«мрія»; тому «Lа vida еssueno» можна перекласти і як «Життя — це
мрія». Але довідавшись, що він принц, і одержавши можливість
здійснити свою мрію про волю, Сехисмундо поводиться як чудовисько.
Безмежна свобода виявляється однією з найбільш шкідливих і
небезпечних ілюзій: Сехисмундо мав зрозуміти, що людська воля — не
сваволя, що вона підкоряється моральним законам. Саме у збагненні
цих законів відбувається становлення особистості Сехисмундо,
виявлення його справжнього «я».
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа