close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Бароко як перший загальноєвропейський художній напрям
Терміном «бароко» називають культурно-історичну добу, яка утвердилася в Італії
наприкінці XVI - першій половині XVII ст., в Іспанії — до XVII ст., у Росії — у середині
XVII - першій половині XVIII ст.
Походження терміна точно не встановлено. Існують три припущення, згідно з
якими слово «бароко» сягає: 1) португальського вислову «perolla barocca» —
«перлина неправильної форми»; 2) латинського терміну «bаrосо», який вживали в
логіці для позначення одного з різновидів умовиводу, що вирізнявся особливою
складністю; 3) французького жаргонного слівця, яке вживали в художніх майстернях
— «bаroquer», що означає «розчиняти, пом’якшувати обрис». Спочатку цей термін
вживали щодо образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю
від стилю Ренесансу. Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика,
література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних (архітектура, скульптура,
живопис). У XVIII ст. термін «бароко» вживали для негативної характеристики
літературних творів, що відзначалися складністю форми та були важкими для
розуміння. Як мистецтвознавчий термін його узаконили в XIX ст. Поняття
літературного бароко в сучасному розумінні ввійшло в науку лише нещодавно, після
Першої світової війни.
Сьогодні поняття «бароко» має кілька значень:
1) світорозуміння чи світовідчуття, пов’язане зі своєрідним розумінням світу й
місця людини у ньому в новий історичний час (у цьому сенсі говорять про «барокову
людину», яка у своїх почуттях, думках і поведінці відображає сутність нової доби і є
персонажем мистецтва);
2) стиль (стильова система), який відобразився в образотворчих мистецтвах,
музиці, театрі й літературі;
3) художній (зокрема літературний) напрям, який охоплює мистецькі явища,
позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).
Бароко зародилося в Італії як відображення кризи ідей та художніх принципів
доби Відродження, глибоких суперечностей політичного, суспільного та релігійного
характеру. Руйнувалася ідея гармонії світу та уявлення про безмежні можливості
людини. Зміст Бароко в різних країнах був дещо різним. Однак можна виявити
спільні риси цієї доби.
У культурі Бароко відбувався «синтез», своєрідне поєднання традицій
Середньовіччя (готики) й Ренесансу:
• знову спостерігається нахил до ускладненої художньої форми (як у пізній
готиці);
• повертається готичний геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише
тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліший його
витвір;
• замість світської спрямованості в часи бароко знову бачимо релігійне
забарвлення всіх сфер культури, як у добу Середньовіччя;
• замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітно
посилилася роль церкви і держави;
• зберігається античний ідеал краси, але здійснюється спроба поєднати його з
християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної та фізичної,
внутрішньої та зовнішньої;
• як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але
тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й
милосердя Творця.
Окрім цих рис, народжених переплетенням попередніх традицій, бароко
виробило і власні особливості:
• динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це любов до складної кривої лінії,
на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі
— змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих
авантюр.
• бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного
релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити
сильне враження; цим спричинені такі риси напряму, як тяжіння до гіпербол,
захоплення парадоксами та незвичайними гротесками, переважання антитез,
схильність до універсальності, всеохопності.
У культурі Бароко весь світ сприймається як витвір мистецтва. У ній були
надзвичайно поширені метафори «світ-книга» і «світ-театр». Ставлення до світу як до
книги багатозначних символів, зміст яких неможливо перекласти до кінця мовою
логіки, зумовило основні принципи естетики бароко.
Визначальним у філософії та мистецтві стають ідеї про те, що все земне — тлінне,
тимчасове, тутешнє «життя — це сон», справжнє життя настає лише після фізичної
смерті; реальний світ — долина страждань, які потрібно стійко терпіти в очікуванні
смерті, єднаючись душею з Богом. А звідси й барокові метафори: життя людини —
троянда, що швидко губить пелюстки, проте має колюче й сухе стебло; людина —
недогарок; звідси ж алегоричні персонажі — Смерть, Доля, Віра тощо, вірші, цілі
збірки під заголовками «Цвинтарні думки», «Похоронні пісні» тощо.
Провідним мистецтвом Бароко є архітектура, їй підпорядковані живопис,
скульптура, музика та література.
Оригінальність твору письменники бароко проголосили його найважливішою
характеристикою, а необхідними рисами — складність для сприйняття та можливість
різноманітних тлумачень. Іспанський філософ Бальтазар Грасіан писав: «Чим
складніше пізнається істина, тим приємніше її осягнути». Митці бароко високо
цінували дотепність, яка полягала в парадоксальних судженнях, у вираженні думок
незвичайним чином, у зіставленні протилежних предметів, у побудові творів за
принципом контрасту, в інтересі до графічної форми вірша. Невід’ємним
компонентом лірики бароко є парадоксальні судження. Бароко створило поезію
витонченої думки, інтелектуальної гри.
Література Бароко відмовлялася від принципу наслідування дійсності, вона не
відтворювала її, а перетворювала за певними законами. Представники бароко
вважали, що, оскільки реальний світ — ілюзія, марево, сон (не випадково драма
іспанського драматурга Педро Кальдерона названа «Життя це сон»), то його
предмети — це символи й алегорії, які потребують витлумачення. Тому в літературі
бароко широко використовували символи й алегорії.
Створювалися книги-емблеми — алегоричні малюнки, прихований смисл яких
розкривався у супутніх висловлюваннях і віршах. Поети бароко приділяли значну
увагу графічній формі вірша, створювали «фігурні» вірші, рядки яких утворювали
рисунок серця, зірки, хреста, кола, ромба тощо.
Образи будували за принципом зв’язку між кількома, часто дуже різними
предметами, зазвичай на основі метафори. Контрастно поєднували в одному й тому
ж творі безпосередній опис подій та їх алегоричне зображення.
Прагнучи виражати свої думки в алегоріях, складних метафорах та емблемах,
барокові письменники були схильні до афористичності. Літературний афоризм є
породженням доби Бароко.
Основні жанри барокової літератури: барокова драма, барокова поема,
бароковий роман, барокова лірика.
Найвідомішими письменниками бароко були: в Іспанії — Луїс де Гонгора та
Педро Кальдерон, в Італії — Торквато Тассо і Джамбаттіста Маріно, у Німеччині —
Ганс Гріммельсгаузен, в Англії — Джон Мільтон, Джон Донн та ін.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа