close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ
ВІДДІЛУ ОСВІТИ ЛОЗІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ
ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Пам'ять про Великого Кобзаря
живе у віках.
У вінок шани Т.Г. Шевченку
до 200-річчя від дня народження
З досвіду роботи вчителя
Лозівської гімназії
Лозівської міської ради
Харківської області
Малимон Т.С.
2014
Відділ освіти Лозівської міської ради
Харківської області
Т.С. Малимон
Пам'ять про Великого Кобзаря
живе у віках.
У вінок шани Т.Г. Шевченку
до 200-річчя від дня народження
Лозова
2014
Рекомендовано методичною радою відділу освіти
Лозівської міської ради Харківської області
протокол № 2 від 22.12.2014 р.
Малимон Тетяна Сергіївна
Пам'ять про Великого Кобзаря живе у віках. (У вінок шани Т.Г. Шевченку до 200-річчя
від дня народження). – Лозова, 2014. – 90с.
У посібнику вміщено матеріали про участь учнів Лозівської гімназії у різноманітних мовних
конкурсах, виховних заходах, тематичних подорожах та екскурсіях, які допомагають глибше
усвідомити світове значення творчої діяльності Т.Г.Шевченка, проникнутися повагою до нього як
до пророка національного відродження в Україні. Свій скромний доробок вплітаю у вінок
всенародної шани Великому Кобзареві.
Для вчителів української мови та літератури ЗНЗ, гімназій, ліцеїв.
© відділ освіти
Лозівської міської ради
Харківської області
© Т.С. Малимон
ЗМІСТ
1. Передмова ............................................................................................ 6-8
2. Основна частина
Розділ І. План заходів Лозівської гімназії, присвячених 200-річчю від дня
народження Т.Г.Шевченка …………………………………………………… 9
Розділ ІІ. Дидактичні матеріали
2.1 Дидактичні матеріали на уроках словесності …………………… 10-11
Розділ ІІІ. Робота з обдарованими дітьми
3.1 Участь у Міжнародному мовно-літературному конкурсі учнівської та
студентської молоді імені Тараса Шевченка ...................................... 12-19
3.2 Участь у конкурсі ораторського мистецтва ……………………..... 20-28
3.3 Участь у Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості під гаслом:
«Об’єднаймося ж, брати мої», присвяченому Шевченківським дням.. 29-32
3.4 Участь у конкурсі «Шевченківськими шляхами» ………………… 33-34
Розділ ІV. Гурткова робота
4.1 «Роль жінки-матері як у творчості, так і у власному житті Великого
Кобзаря». Сценарій літературно-музичного вечора, присвяченого
творчості Т.Г.Шевченка……………………………………………............... 35-51
4.2 «Уклін тобі, Кобзарю!» Сценарій літературно-мистецького вечора,
присвяченого 200-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка ………............ 52-70
4.3 Проект «Шкільна газета» ………………………....................................... 71-72
Розділ V. Наше дозвілля
5.1 Екскурсії Шевченківськими місцями (подорож до Канева).................... 73-75
5.2 Харківський драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка ................................ 76-83
3. Висновки ………………………………………………….................... 84
4. Список використаних джерел………………………………………… 85
5. Додатки ………………………………………………………………. 86-89
Передмова
Він був сином мужика, і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури…
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі
Росії зробив більше, ніж десять переможних армій…
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із
здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу
славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново
збуджуватимуть його твори.
Іван Франко
Тарас Григорович Шевченко – велична і невмируща слава українського
народу. В особі Шевченка український народ, ніби злив свої найкращі
духовні сили і обрав його співцем своєї історичної слави і соціальної недолі,
власних сподівань і прагнень. Під думи народні настроював свою ліру
Кобзар, томі й оживало в слові його все те, що таїлося в самій глибині серця.
Із тим скарбом – словом свого найкращого сина – український народ і
виходить до всіх людей землі.
Є в історії світової культури особистості, чия велич визначається не тільки
їх літературною спадщиною, а й всією сукупністю їхньої людської творчої та
громадянської діяльності, самою символічністю їхнього буття, яке прориває
грані епох і завойовує безсмертя.
Сила впливу таких письменників, які стали не просто свідками, а й
учасниками й літописцями історії, а й її творцями та героями, настільки
велика, що її відчувають навіть люди, не досить обізнані з тією творчістю, бо
для них існує вже сам життєвий, людський приклад таких письменників. Той
приклад починає вражати ще навіть до того, як надихаюче обізветься до все
нових читачів поетичне слово. І, образно кажучи, історія й людство відводять
подібним творцям місце вже не тільки на Парнасі, але й на самому Олімпі, на
тих високостях, де визначаються історичні шляхи розвитку народів.
Саме такими письменниками були Вольтер і Гете, Байрон і Гюго, Пушкін і
Міцкевич, Петефі і Ботев, Уітмен і Тагор, Лу Сінь і Райніс. До них належить і
український співець Тарас Шевченко.
У світовій літературі небагато знайдеться письменників, які б з такою
всебічною повнотою, як він, змогли охопити минуле й сучасне свого народу і
винести їм присуд за законами найвищої людяності й справедливості.
Не тільки прагнення, а й уміння випереджати свій час властиве не
кожному. Шевченко був щедро наділений тим чудодійним хистом провидця.
На одному з найкращих автопортретів Тараса бачимо натхненну людину з
високо піднятим світильником у руках! Проникливий зір Шевченка ніби
заглядає в саму душу людини і, здається, бачить майбутнє крізь темряву віків.
Не згасав той світильник, якого протягом свого буремного життя до
останнього подиху ніс Кобзар над землею. Богатирські руки народу підхопили
той світильник, роздмухали його вогонь ще сильніше. Яскравим та незгасним
полум’ям горів він, осяваючи шлях до волі. Гнівне слово і революційне діло
Шевченка все без останку було направлене проти гнобителів, і його віще слово
зміцнювало віру у світле майбутнє людства. Ось чому ім’я поета серед інших
безсмертних імен золотими літерами написане не тільки «на обломках
самовластья», але й на світлій будові, яку зводять на оновленій землі його
нащадки.
Тарас Шевченко один із найбільших, за словами Г. Плеханова, народних
поетів, яких тільки знала всесвітня література, є славою і гордістю всього
прогресивного людства, бо його поезія могутніми й чистими потоками влилася
в неосяжний океан світової культури, коштовними перлинами збагатила
скарбницю загальнолюдської краси.
Небагато з тих, кому випало безсмертя, заплатили за нього такою дорогою
ціною, як Тарас Шевченко, адже доля не шкодувала йому найжорстокіших
особистих випробувань і страждань.
Його не нагороджували, як селянського співця Провансу Фредеріка
Містраля, орденами, і полки шанобливо не схиляли національних стягів під час
народних маніфестацій перед його балконом.
Нагородою за його талант були дяківські різки та капчуки на панській
стайні, фельдфебельські кулаки та брутальні образи великих і малих царських
служак, найвинахідливіші форми фізичного й морального приниження
протягом майже всього свідомого життя, а полки… Замість них були тільки
конвойні й караульні наряди, які «оберігали спокій» арештанта в навісній
царській хурдизі та засланця в гнітючій самодержавній «незамкненій тюрмі»…
Шевченко прожив лише 47 років і 24 із них він провів у кріпостному рабстві,
10 років – у тюрмах та на засланні, а решту майже постійно поневірявся під
недремним жандармським оком, воював із нестатками й нуждою та самотній
помирав у казенній комірчині, не здійснивши навіть природньої людської мрії
про сімейний затишок у власному куточку…
Поет бере в своє серце біль і страждання всіх людей – це й робить його серце
та його самого великим. Немов у розпеченому горні, він переплавляє людські
муки й біль на волю до боротьби з неправдою, гартує ту волю мужністю й
вірою та вкладає несхибну зброю в руки людей.
Таким поетом був наш Тарас Шевченко.
Ще за життя про нього складали поетичні легенди. Люди ж завжди
поетизують високе і величне, що гідне подиву і варте наслідування. Вони
оповивають легендами тих, кого хочеться бачити завжди і скрізь поруч із
собою – як порадника, заступника, провидця.
Люди уявляли собі Тараса з орлиними очима, хоч він такий справді мав зір
пильний і глибокий – то народ давав йому ще й власної прозорливості, щоб не
проминути нічого на землі, нічого доброго, що варте хвали й наслідування, та
нічого злого, що варте осуду й викорінення, щоб завжди бачити попереду
світлу перспективу і наполегливо, перемагаючи все, йти до неї.
Він був сином народу, але й народ називав його батьком. Втім, називали
його по-різному: то як батька поштиво – Тарас Григорович, то як близького й
задушевного друга, просто й любовно – Тарас, то як вчителя й пісняра урочисто
– Кобзар.
І легенди складалися про нього стоголосі – і як про ласкавого батька,
заступника народного, і як про вірного друга-побратима, і як про уважного
порадника й навчителя, як про чудодійного Бояна – голосного сурмача до бою.
Легендам тим не видно кінця-краю, бо Шевченко – завжди живий, бо він –
частина самого життя народу.
А життя й народ не мають кінця, вони – вічні.
Але ще величнішою від найпоетичніших легенд є правдива історія життя
Шевченкового, того життя, яке дало поетові-революціонерові горде право
казати: «Історія мого життя є часткою історії моєї Батьківщини».
«Невіддільний від рідного краю, великий поет далеко поза Україну розкрив
могутні, повні квіткових пахощів, віти свого генія, – писав
А.
Луначарський. – … Найбільша слава для кожного краю, для нації – творити
загальнолюдське: завдяки Шевченкові скарби української душі немов повною
річкою влилися в загальний потік людської культури, що своїми хвилями пливе
назустріч світлій будучності».
І ця могутня повноводна ріка ніколи не обміліє. Ніколи не згасне Шевченків
«вогонь в одежі слова», бо він потрібний завжди і всім, бо Шевченко – «поет
всього людства. Його заклик до братерства, до любові, до правди й
справедливості, а над усе – до свободи, має вічне й всесвітнє значення».
Його життя було самовідданим служінням і мужньою самопожертвою. Його
творчість – підтримка сучасникам і заповіт нащадкам, привітання майбутньому.
Незгасний бунтівний вогонь пломенів у серці й слові Шевченка, і він щедро
дарував його людям. Звершивши подвиг Прометея, здобув він і кару
Прометеєву.
Судилася Тарасові Шевченкові ще й Прометеєва доля – безсмертя.
Основна частина
Розділ І. План заходів з підготовки та відзначення
в Лозівській гімназії 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка
1. Участь у ХІІ міському фестивалі ораторського мистецтва «Ми чуємо тебе,
Кобзарю, крізь віки!»
(жовтень, 2013)
2. Участь у Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості «Україна, як і
великий наш Кобзар, – вічні».
(грудень, 2013)
3. Шевченківські читання за книгою Д. Красицького «Тарасові світанки».
(5-6 класи)
(січень-лютий, 2014)
4. Шевченківські читання «Ім’я, увічнене в легендах». (8-9 класи)
(січень-лютий, 2014)
5. Шевченківські читання «Шевченко. Симфонія жіночої долі».(10-11 класи)
(січень-лютий, 2014)
6. Свято рідної мови «Слово, пісне, душа Кобзарева, ви – окраса й суть мого
життя».
(21.02.2014)
7. Тиждень української літератури «У вінок шани Великому Кобзареві».
(03.03.2014 – 10.03.2014)
8. Конкурс дитячих малюнків «Шевченків світ у буянні фарб».
(березень, 2014)
9. Участь у Міжнародному конкурсі «Тарасовими шляхами» – «Слово
Шевченкове – вічне» (І, ІІ етапи конкурсу).
(березень, 2014)
10. Учнівська конференція «Шляхами великої долі».
(березень, 2014)
11. Круглий стіл «Внесок Тараса Шевченка у розвиток вітчизняної
культури».
(березень, 2014)
12. Літературно-мистецький вечір «Уклін тобі, Кобзарю!»
(07.03.2014)
13. Тематична виставка художніх творів, творів мистецтва, історичних
документів, присвячених життю та діяльності видатного українського
поета і письменника Т.Г. Шевченка.
(березень-квітень, 2014)
14. Екскурсії Шевченківськими місцями (екскурсія до Канева).
(квітень, 2014)
Розділ ІІ. Дидактичні матеріали на уроках української мови та літератури
2.1 Дидактичні матеріали на уроках словесності
Урок мови в 7 класі
Тема: Узагальнення вивченого з теми: «Частка як службова частина
мови»
Мета:
- пригадати і поглибити набуті учнями відомості про частку;
- формувати в учнів уміння й навички;
- знаходити частки в реченні;
- правильно вживати їх у мовленні;
- збагачувати словниковий запас учнів;
- оцінювання всіх видів роботи.
Тип уроку: узагальнення матеріалу
Обладнання: таблиці (схеми-опори), картки, тестові завдання,
Підручник: С.Я. Єрмоленко. Рідна мова 7кл. - К.: «Грамота», 2007.
Завдання №3
Гра-вікторина за творами Т.Г.Шевченка
Назвати пропущені частки, прізвище автора та назву вірша:
Картка №1
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
… то … сонечко сіяло,
... … мені чого було?
Відповідь:
Чи, так, чи, так;
Т.Г.Шевченко
«Мені тринадцятий минало».
Картка №2
Умер …, орючи на ниві,
Нічого … на світі … знав,
… був … в світі юродивим,
Людей і бога … прокляв!
Відповідь:
Би, б, не, не, би, не.
Т.Г.Шевченко
«Мені тринадцятий минало».
Картка №3
І золотої, й дорогої
Мені, щоб знали ви, … жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, … заплачу,
А ще до того як побачу
Малого хлопчика в селі.
Відповідь:
Не, аж;
Т.Г.Шевченко
«І золотої й дорогої…».
Картка №4
Що … даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він … знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він … плакав, … журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
Відповідь:
Так, не, не, не;
Т.Г.Шевченко
«І золотої й дорогої…».
Картка №5
Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви … елегій … творили
Та марне бога … … хвалили,
На наші сльози сміючись.
Відповідь:
Б, не, б, не;
Т.Г.Шевченко
«Якби ви знали, паничі…».
Картка №6
Мені … страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Відповідь:
Аж;
Т.Г.Шевченко
«Якби ви знали, паничі…».
Картка №7
І сниться їй той син Іван
І вродливий, і багатий,
… одинокий, а жонатий –
На вольній, бачиться, бо й сам
… … панський, а на волі;
Відповідь:
Не, уже, не;
Т.Г.Шевченко «Сон».
Картка №8
… страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди;
Відповідь:
Аж;
Т.Г.Шевченко
«І виріс я на чужині…».
Картка №9
Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то … ти бога прокляла
За мій талан.
Відповідь:
Б;
Т.Г.Шевченко
«І виріс я на чужині…».
Картка №10
Ой зоре! Зоре! – і сльози кануть.
… ти зійшла … і на Украйні?
… очі карі тебе шукають
На небі синім? … забувають?
Коли забули, … заснули,
Про мою доленьку щоб і … чули.
Відповідь:
Чи, вже, чи, чи, бодай, не;
Т.Г.Шевченко
«Сонце заходить, гори чорніють…».
Картка №11
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
… забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Відповідь:
Не;
Т.Г.Шевченко «Заповіт».
Картка №12
Полюбила чорноброва
Козака дівчина.
Полюбила – … спинила,
Піщов та й загинув…
Якби знала, що покине, –
Була … … любила;
Якби знала, що загине, –
Була … … пустила.
Відповідь:
Не, б, не, б, не;
Т.Г.Шевченко «Тополя».
Розділ ІІІ. Робота з обдарованими дітьми
3.1 Участь у Міжнародному мовно-літературному конкурсі учнівської та
студентської молоді імені Тараса Шевченка
Роботи переможців Міжнародного мовно-літературного конкурсу
учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка.
Все життя наше – наче бій...
Все життя наше – наче бій,
Наче плин проти течії.
І з дистанції зовсім непросто зійти,
Бо вирішуємо долі свої.
У цьому вічнім запеклім бою
І перемоги, й поразки бувають.
Тільки сильні на герць знову стають,
А слабкі швидко зброю складають
Бо в людини є вибір завжди:
Далі йти чи на місці сидіти.
Марнувати свій час на ненависть і злість
Чи мужнішати й далі жити.
Помилятись не треба боятись ніколи,
І поразки не можна страшитись.
Бо програвши, змагаємось знову і знову,
Перемігши ж, бажаємо перепочити.
Нехай мудрі слова Оноре де Бальзака
Для людей стануть кредом життєвим:
Визнай слабкість свою,
Тоді впевненість й сила
повернуться знову до тебе!
Пам’ятаймо: життя – найцінніше, що в кожного є,
Хоч бувають і чорнії смуги колись.
Не марнуймо ніколи багатство своє
За життя є завжди сенс поборотись!
Куштим Римма, 9 клас
Без добра нема життя і нема людини...
Без добра нема життя і нема людини,
Без добра в душі – дощі серед сонячної днини.
Без добра всі навкруги нам злими здаються,
Але посміхнешся людям ти – і вони всміхнуться.
І одразу зливи всі відійдуть від тебе,
Стане сонце веселіш, посміхнеться небо.
Віддай добро своє у світ, –
Воно повернеться!
Як не віриш ти мені, то сам перевір!
Грубість і безчесність нас заносять в вир.
Але в цій буденності на мить зупинись,
На людей, що навкруги, уважно подивись.
Ось бабуся старенька під торбами аж гнеться,
А повз неї, не дивлячись, миттю світ несеться.
Ось дівчинка гарненька, схлипуючи, плаче,
Бо залетів аж на стріху її червоний м’ячик.
Ось кошеня маленьке, розгубившись, стало,
Бо світ такий великий, а воно – без мами.
Ось хлопець на зупинці нюні розпускає,
Напевне, по дорозі, хтось гроші відбирає.
Людей не помічаєм ми, що допомоги чекають,
А потім дивуємось: «Чому на нас уваги не звертають,
Коли ми потребуємо цього
І хто зробить перший крок до світу людяного?»
Куштим Римма, 9 клас
Пісня – то душа народу
Пісня – то душа народу,
Здавна це відомо
Усім людям-українцям:
І старому, і малому.
Славна українська пісня —
То історія держави,
Рідної, квітучої
України-мами.
Пісня всім допоможе
І у щасті, й у біді,
Звеселить і зцілить,
Дасть пораду мені й тобі.
Бо в ній серце України
й нашого народу,
З нею можемо піти ми
І в вогонь, і в воду.
Й веселитись разом з нею,
Й плакати у тузі,
Танцювати, працювати
У полі і в лузі.
Вона ллється, мов струмочок,
У Карпатських горах,
Шелестить, немов пшениця,
На слобідських просторах.
І шумить, неначе море,
У підніжжі Криму,
І в’ється, як барвіночок,
У лузі та на тину.
А народ її леліє,
Викохує, прикрашає,
Нехай вона нащадкам
Свої плоди повертає.
Нехай гріє їхню душу
У часи негоди,
Зігріває теплом своїм
У будь-яку погоду.
Бережімо ж, нашу пісню,
Бо вона найкраща.
Щоб була на радість людям
Й Батьківщині нашій.
Куштим Римма, 9 клас
«Пустеля» у земнім раю
(поема про Чорнобильську катастрофу)
Ще задовго до того, як Америку відкрито,
Не будував Бонапарт іще планів своїх,
Серед лісів широких тут вирощували жито
Поліське сонце зігрівало їх.
Воно світило тепло і яскраво:
Утопало в лісі, грало на листках,
Своє проміння в водах Прип’яті купало
І жито золотило на полях.
А коли сонце у таїнах ночі розчинялось,
Купались в темряві смарагдові ліси,
Тут тихі зорі мерехтіли, і здавалось,
Не прийде край ніколи тій красі.
***
Закрили паростки землі важкими плитами,
Шумом машин сучасних сповнювався ліс:
Камінні велетні зростали монолітами –
Місто майбутнього нам світлий час приніс.
З’єднався ліс з новим містечком
Природнє і людське в гармонії злились:
Тут поруч перетворювався мирний атом
І води річки вдалечінь неслись.
У такім земнім раю минали дні
І кожен з них був наче свято,
А ніч запалювала тут вогні
І посмішки, що не злічити – так багато.
В одну із зоряних весняних ночей
На землі ці полину зірка впала,
І враз страшним вогнем червоним
Серце Полісся запалало.
Смертельна та невидима отрута
Проникла вмить в артерії земні.
Розквітла горя тут червона рута
І місто потопила в вічнім сні.
П’янкий солодкий запах того цвіту
Проник в легені, і людські серця.
Радіаційний попіл полетів по світу –
Усюди слід лишила катастрофа ця …
***
Ще не бачило людство олімпського вогню,
А Колумб Новий світ не відкрив,
Закладали єгиптяни державу свою
Серед кришталевих вод ріки Ніл.
Сили природи мудрі єгиптяни підкоряли
В оазисах, в долинах повноводної ріки.
Ростили хліб, споруди будували,
Що величчю своєю увійшли в віки.
Та в поезії життя цивілізації
Було написано останнюю строфу.
Невпинний час приніс занепад нації
Бронзового віку повну катастрофу.
В саркофаг, як останнього фараона
Поховали реактор, а його постать сумна
Гіркотою в словах “тридцятикілометрова зона”
І через роки до нас долина.
Куштим Римма, 10 клас
Новела «Любов виникає з любові: коли хочу,
щоб мене любили, я сама першою люблю»
Любов... Хіба можна дати визначення цьому слову? Це почуття чи стан
душі? Кожен із нас хоча б раз замислювався над цим. І в усіх виникають різні
асоціації.
Троянда пристрасно червоного кольору. Зорі, розсипані дивовижним
малюнком на полотні задумливо-темного нічного неба. Мелодійна хвилююча
пісня... П’янкий і ніжний аромат квітів. Сонячні промені, що переливаються у
вранішній росі. Заквітчані весною дерева, що сповнюють повітря своїми
пахощами. Вірш, що полонить душу чарівними словами. Нанизане на чорні
нитки вій мереживо сніжинки. Сонце, що зранку грайливо заглядає у вікно.
Вітерець, який ласкаво колише і заплітає волосся. Прохолодні краплинки
літнього дощу. Яскрава веселка, що пробивається крізь хмарки, і посилає нам
своє радісне, сонячне різнобарв’я.
Усі ці картинки асоціюються у мене зі словом любов, і все це я хочу
подарувати оточуючим. Не лише рідним, друзям, а всім! Ніжне слово, ласкавий
погляд, теплий дотик, щира усмішка – все це обов’язково повернеться нам.
Просто підійду до мами, поцілую її руку, скажу, як я її люблю. Поговорю з
сестрою у важкий момент, обійму – віддам трішки тепла. Прийду до бабусі,
подарую квітку, скажу, як я сумувала за нею. Зателефоную подрузі: побажаю
вдалого дня, привітаю з першим снігом. Посміхнусь випадковому перехожому,
а потім посаджу квітку і скажу: «Я люблю тебе, світе!»
А наступного дня мене розбудить ніжний дотик маминих уст, усміхнена
сестра побажає доброго ранку. Зателефонує бабуся і пообіцяє приїхати в гості
на свято. Пролунає дзвінок у двері, забіжить щаслива подруга і подарує
малюнок, на якому сніг, вчорашній перший сніг. Підбіжу до підвіконня,
погляну на поки ще пусту землю в горщику, наллю води і ще раз скажу: «Я
люблю тебе, чудовий світе!» Знаю точно, що зерна любові, посаджені мною,
обов’язково проростуть!
Куштим Римма, 11 клас
Публіцистичний нарис про феномен Миколи Хвильового під назвою:
«Сам хвилюється і нас хвилює, – п’янить, і непокоїть,
дратує, знесилює і полонить».
Микола Хвильовий, його життя і творчість є дуже суперечливою темою:
дехто вважає його генієм свого часу, інші не розуміють його філософію. У
одних він викликає подив, у інших – захоплення, у декого – жаль. З часом
змінюється ставлення до письменника, різняться погляди на його творчий
доробок, але залишається незмінним інтерес і увага до неординарності митця,
який жив і творив на початку ХХ ст.
Кажуть, що деякі письменники випереджають свій час. Микола Фітільов
серед таких. Глибиною думки він вразив би, напевно, й філософа. Своїм
умінням писати красиво й душевно приковує увагу до власної творчості навіть
найвибагливіших критиків. А звичайну людину, простого читача, вміє
схвилювати не філософською своєю думкою, не влучними словами, а
душевним болем простого українця, яким пронизані його твори.
Уже з перших рядків «Я(Романтика)» зрозуміло, що відірватися від новели
буде неможливо. Я немов поринула у сон, сама стала головним героєм, відчула
його біль, муки, розпач. Так само, як і головний персонаж, не могла зрозуміти,
де реальність, а де ілюзія, що справжнє, а що примарне. Серце калаталось, коли
він промовляв слова смертного вироку своїй матері. Невже наважиться? Невже
йому не забракне сил натиснути на курок? Гарячі сльози потекли по моїх
щоках... Хіба таке могло бути насправді? Хіба може бути історія такого
щирого, співучого народу такою кривавою?
І я зрозуміла, як важко було Миколі Хвильовому, адже він не лише
спостерігав за руйнуванням доль українців, він переживав життя кожного свого
персонажа, відчував усе на собі. І письменника охопив розпач, коли він
осягнув, що ідеї, у які свято вірив протягом життя, нікому не потрібні. Те, чим
він жив, втратило сенс. Напевно, щоб дійти до рішення митця-патріота
померти, потрібно стати на його місце, пережити все, що він пережив,
подивитися на світ його очима.
Не всі можуть зрозуміти сутність Хвильового, не кожен повністю проймається
його творами, але, думаю, всі визнають, що це була надзвичайна істота з
феноменальним даром сколихнути серце найчерствішої людини.
Куштим Римма, 11 клас
Легенда про Лозову
Колись давно-давно, коли ще не було людей – виросла якось маленька,
струнка берізка. Всі звірі оточили її. Чутно було розмови:
– Дивись, щось я не пам’ятаю такої красуні у нас на галявині! – казала
стара Вовчиця.
– Хм! Звідки вона взялася? – здивовано промовила Мудра Сова.
– Гадки не маю! – говорив Ведмідь.
Пройшло три дні. Красуня-берізка виросла. Ось підійшов, якось до неї
маленький Заєць. Він довго милувався деревом, як раптом берізка
перетворилася на прекрасну дівчину. Вона була стрункою, чорноволосою
красунею. Заєць злякався до смерті від того, що не очікував такого
перетворення. Він дав драпака.
Тим часом інші звірі займалися своїми справами: Вовк та Ведмідь –
полювали; Лисиця, Білка та Вовчиця – готували їсти; Сова, Ведмедиця та
Зайчиха – прали одежу, а діти грали у піжмурки. Все було, як і завжди, але
раптом на галявину забігає переляканий до смерті Заєць та кричить:
– Рятуйте, рятуйте!!!
– Що трапилось? – спитали у Зайця звірі.
– Там таке..! Таке..!
– Що?
– Берізка там!
– Ми знаємо.
– Ви не зрозуміли!
Заєць розказав все, як є. Він відвів звірів на загадкове місце. Вони
побачили дівчину та сказали:
– Що за диво?
– Що це за дівчина?
– Я, – відповіла красуня, – Лозова.
– Хто? – ще тремтячим голосом спитав Заєць.
– Лозова! Я прийшла, щоб стати величним містом!
– А чому тебе так звуть?
– Я народилася березою біля річки Лозова. Мене так і назвали.
Пройшло багато років. Дівчина стала величним та красивим містом Лозовою,
яке й досі стоїть на тому ж місці, де колись виросла красуня-берізка.
Курганова Яна, 5 клас
Легенда про Лозову
Якось давно жив князь Лозовий... І мав він невеличке місто. Та не було у
нього назви. І ось, одного дня скликав князь на нараду різних відомих осіб і
каже:
– Любі колеги! Я, князь Лозовий, скликав вас, щоб порадитись щодо назви
нашого міста. Як ви гадаєте, яка назва найбільш влучно підійде до нашого
міста?
– Пане, мені здається, що воно повинно бути назване Харковом, – каже
перший із дворян.
– Мені подобається! – підтримав другий.
– Вибачте, але я гадаю, що величніше та милозвучніше буде лунати назва
Київ, – каже третій.
– Мій княже, по традиції місто повинно називатися на честь того, хто його
заснував! Тож я гадаю, що ми повинні назвати його Лозова, – мовив четвертий
придворний.
Князь деякий час замислено сидів, нічого не відповідаючи. Після
довготривалих роздумів він підвівся й почав мову:
– Гадаю, що ми маємо шанувати традиції, тому назвемо місто Лозова. Тож
вирішено!
– Цілком згодні, княже! – відповіли усі присутні.
– Нараду скінчено, всім дякую за те, що ви прийшли!
Відтоді те містечко почали називати Лозова, бо всім сподобалася назва. А
через декілька століть воно стало вже великим містом і в багатьох країнах люди
знають про Лозову, величну і могутню.
Петренко Любов, 5 клас
3.2 Участь у конкурсі ораторського мистецтва
Від Нестора до сучасності
Наша мовна традиція сягає до княжих часів, а в період Київської Русі
наше слово набуло державного творення: було відкрите не лише для
близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, запозичуючи слова з
інших мов і збагачуючи їх своїми фразесами. Гідно подиву, що його не
задушили княжі міжусобиці, не стяла ворожа шабля, не затоптали в
болото кінські копита, що воно не розвіялось у вихорі навальних орд, а
залишилось сіллю землі й народу.
Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні.
Протягом цих десятків тисяч днів мало коли світило лагідне сонце і йшли
благодатні дощі над нашою мовною нивою. Не завжди було на ній багато
трудівників, а ті, що були, не завше працювали ревно. Не дивно, що густо
поросла вона бур’янами, що не всі її ділянки зеленіють, що чималими
місцями вона не тільки витоптана, але й заасфальтована.
Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно
забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і
вважали діалектом російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто,
й оцінювали як «хлопську», «колхозну», і підлаштовували її під іншу мову
з метою прискорення її злиття в ім’я світлого майбутнього всього
людства, і прославляли її «небувалий розквіт» завдяки дружнім впливам, – а
вона таки живе.
Її любили, розвивали, відгранову вали, шліфували талановиті
митці, мудрі володарі у царстві слова: Г. С. Сковорода, І. П. Котлярев
ський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Т. Г. Шевченко... Шевченко
ва мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому
Великий Кобзар став основоположником нової української літературної
мови, предтечею її сучасного розвитку.
Українська мова – це неоціненне духовне багатство, з яким народ живе,
передаючи із покоління в покоління мудрість, славу, культуру і традиції.
Наше українське слово, хоча і вмирало з голоду, і бідувало,
переслідувалось і заборонялось, але вистояло і відродилося та продовжує
хвилювати серця багатьох. Нашій мові потрібен саме зараз вогонь любові
й духовна міць.
Виступи переможців конкурсу ораторського мистецтва
Хто ми й куди йдемо?
Спочатку було Слово,
І Слово було у Бога,
І Слово було Бог.
Євангеліє від Івана, 1:1
«Хто ми й куди йдемо?» – ставлять перед нами проблемне запитання
пращури на «сторінках» Велесової книги.
«Се повєсти временних лєт, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киевє
нача первує княжити и откуду Руская земля стала есть,» – говорив зі сторінок
першого літопису Нестор-Літописець, щоб навіки викарбувати своє ім’я на
крижалях історії.
Невідомий автор, прославляючи пісні Віщого Бояна, творить у ХІІ столітті
лебедину пісню Київської Русі – «Слово о полку Ігоревім».
«Не лєпо ли ны бяшеть, братіє, начати старыми словесы трудныхъ повести
о пълку Игорєвє, Игоря Святославлича?»
І засміялася Україна разом з героями «Енеїди», вибухнула народним
гнівом у Шевченковім «кайдани порвіте», ловила кожне цілюще слово з поезії
Рильського і Сосюри:
– «Як парость виноградної лози плекайте мову».
– «Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов’їну».
Мова – душа народу, тому й невмируща, тому слово нам доносить з
глибини віків пристрасті, радості, сподівання й горе наших предків. Чому ж
серед нас в усі часи знаходилися духовні яничари, які забували, «що ми?.. Чиї
сини? Яких батьків?» Доки українська земля буде ростити та леліяти
«валуєвих» і «суслових», яким не досить слів рідних, прабатьківських, які
воліють мати другу офіційну мову – російську? «Раби, подножки, грязь
Москви,» – креше іскри з-під брів бронзовий Тарас.
Кольорова, барвінкова, промениста, навіки... Чому ж сьогодні рідна мова
стала різнобарвною? Слово не може бути біло-блакитним, помаранчевим чи
рожевим. Воно – рідне, воно – співуче, воно – натхненне. Слово – невмируще!
Мова не повинна бути іграшкою в руках політиків.
Тож вибір за нами:
– бути «хохлами», «малоросами» чи – українцями;
– бути перевертнями чи – патріотами;
– бути безбатченками чи – громадянами рідної держави.
Що? Задумались?
А мислимо ж словами:
Плачем і співаємо пісні.
Мову рідну ставлю над богами,
А все інше – ближче до землі.
Слюсар Юлія, 11 клас
Маємо, що маємо
Маємо, що маємо… Так сказав один відомий політик. Сказав про Україну,
про свій рідний народ. Сказав якось скептично, аж занадто презирливо. Мабуть,
не усвідомлюючи того, наскільки багато ми дійсно маємо.
Ми маємо територію від Сяну до Дону, Карпати і Чорне море, славний
Славутич і матір городів руських – Київ. Срібними переливами дзвонів
перегукується Софія Київська зі злотоверхими куполами Печерської лаври,
наповнюючи серця моїх співвітчизників вірою в завтрашній день. Маємо
славнозвісних предків: якщо князя Володимира – то Великого, Ярослава – то
Мудрого. Увесь світ захоплюється козацькою вольницею і звитягою, а народ
оспівав у думах і піснях Байду Вишневецького та Івана Сірка.
Формулу щастя вивів відомий поет і філософ Григорій Сковорода:
«сродна праця плюс свобода». Хіба не прекрасно бути вільним від умовностей
життя? На відміну від Григорія Савича, мало хто похвалиться, що світ ловив,
але не спіймав його. Всі ми, друзі, тією чи іншою мірою у полоні кар’єри,
речей, власного «его» – всіх тих умовностей, що їх нам подарувала цивілізація.
Чому умовностей? Бо за цим усім не видно Людини – тієї, про яку наш філософ
сказав: «Бог і людина – це одне і те ж». І це не богохульство, і не нахабство. Він
бачив у людині дві сутності, дві натури – духовну й матеріальну, і саме
духовній надавав перевагу. «Сам ти град, коли в душі сад». Треба лише
доглядати той сад людської душі.
Є в нас Тарас – той, «ким зайнялось і запалало», з його одвічною думою
про «сім’ю велику, вольну, нову», є Леся з її «Contra spem spero», є Василь
Симоненко з його безкомпромісною синівською любов’ю до України:
«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Маємо Марію Заньковецьку і Наталю Ужвій, Софію Ротару і «соловейка»
України – Ніну Матвієнко з її неповторним виконанням народних пісень.
Здригнулися підмостки Євробачення від «Диких танців» Руслани, відправили у
нокаут всіх світових чемпіонів-боксерів брати Клички. Гордо майорить у світі
синьо-жовтий державний стяг України на честь наших здобутків і перемог.
«Не все так чудово,» – скажете ви. Так, друзі. Є в нас, на жаль, спалена в
1718 році за наказом Петра I бібліотека Києво-Печерської лаври; зруйнована, за
наказом Катерини II, Запорозька Січ 1775 року; чорна пляма – братовбивча
громадянська війна і страшний гріх нашого народу – людоїдство у роки
голодомору 33-го; є Чорнобиль як великий, вселюдський біль; є духовні
яничари, які зрікаються материнської мови; є політики, які дбають тільки про
власний добробут та кар’єрний зріст.
Та не будьмо, шановні, скептиками. «Побільше гумору, друзі,» – як
говорив у скрутні хвилини Юрій Яновський. Вірмо в майбутнє нашої України,
мріймо, і тоді наші сподівання здійсняться.
А для цього нам усім просто треба усвідомити, що не боротися потрібно
зі світом, а шукати у ньому гармонії, а тому всім, від пересічного громадянина
до президента, треба жити за законами розуму і совісті. І тоді кожен з гордістю
зможе сказати: «Маємо, бо маємо!»
І самі собою склалися слова:
Я вірю в майбутнє твоє, Україно,
І вірю у долю величну твою.
Хай кожна людина і кожна родина
Щасливими будуть у ріднім краю!
Сергійчук Юрій, 11 клас
Пісня – то душа народу
Коли я дивлюся мрійливо на небо, я бачу зорі… А про що вони можуть
розказати мені? Зорі… Такі далекі й такі близькі. А саме ці зорі освітлювали
шлях Кию, вказували дорогу українському гетьману Богдану Хмельницькому,
дивилися зверху на землю і в роки Великої Вітчизняної війни. Зорі… Саме вони
знають усю історію України, тому, мабуть, так яскраво і світять на темному
українському небі.
А історія наша була страшна і кривава, проте не здавалися українці, не
змогли загарбники поставити Україну на коліна, бо не можна знищити той
народ, у серці якого живе невгасиме полум’я любові до рідної землі, рідного
слова, який віддасть усе, навіть своє життя, заради щастя й волі України! Тому і
стоїть вона зараз, непохитна і непереможена, вільна і незалежна. Піднявся
український народ на весь зріст, щоб бачили всі: він був, є і завжди буде, бо не
вмирає історія, бо живе пам'ять, бо шанується культура.
Родюча на зерно та на таланти українська земля. Кому невідоме ім’я
Великого Кобзаря – Тараса Шевченка, який вірив у те, що «оживе добра слава,
слава України»?! Хто не знає видатного Каменяра – Івана Франка, або
українську дочку Прометея – Лесю Українку?! Виринають з небуття нові й нові
імена, імена тих, хто любив рідну землю, її співучу солов’їну мову, хто вірив і
боровся за її щастя: Миколи Хвильового, Івана Багряного, Василя Симоненка,
Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Стуса і ще багатьох. А разом з ними йде
слава про Україну, гучна слава. І народжуватимуться інші сини й дочки, які
продовжуватимуть робити все, щоб зміцнювався добробут нашої Батьківщини,
щоб ніхто не зміг знищити її. І тоді цвістимуть кожної весни вишневі садки, і
тьохкатимуть в них солов’ї, чаруючи усіх навколо, і колихатиметься на полях
важке колосся, приємно дивуючи погляд, а з полів литиметься чарівна
українська пісня:
Пісня – то душа народу,
Здавна це відомо
Усім людям-українцям:
І старому, і малому.
Славна українська пісня –
То історія держави,
Рідної, квітучої
України-мами.
Пісня всім допоможе
І у щасті, й у біді,
Звеселить і зцілить,
Дасть пораду мені й тобі.
Бо в ній серце України
й нашого народу,
З нею можемо піти ми
І в вогонь, і в воду.
Й веселитись разом з нею,
Й плакати у тузі,
Танцювати, працювати
У полі і в лузі.
Вона ллється, мов струмочок,
У Карпатських горах,
Шелестить, немов пшениця,
На слобідських просторах.
І шумить, неначе море,
У підніжжі Криму,
І в’ється, як барвіночок,
У лузі та на тину.
А народ її леліє,
Викохує, прикрашає,
Нехай вона нащадкам
Свої плоди повертає.
Нехай гріє їхню душу
У часи негоди,
Зігріває теплом своїм
У будь-яку погоду.
Бережімо ж, нашу пісню,
Бо вона найкраща.
Щоб була на радість людям
Й Батьківщині нашій.
Чи не про це мріяли наші предки? Так про це. Мова житиме завжди,
Україна існуватиме вічно, і споконвіку стоятиме наш древній злотоверхий Київ,
і повсякчас котитиме свої води Дніпро-Славута, нагадуючи про велич
української землі, і майорітиме жовто-блакитний прапор, і звучатимуть вірші
Кобзаря, і знайомі слова «Ще не вмерла Україна» будуть знову і знову
нагадувати мені про те, що жива Батьківщина українців і буде жити доти, доки
існує мій народ, доки я дивитимуся на небо, де завжди буду бачити зорі на
українському небі…
Кириченко Даніїл, 11 клас
Тарасе! Безсмертний батьку мій! Два століття збігли, як вода, – та що віки?,
– минуть тисячоліття, а ти – навіки наш пророк і суддя, наш учитель і
духовний наставник. Ти заклав фундамент сучасної української культури, якій
належить твоє слово, Тарасе:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!
Чи ж крається сьогодні так у кого серце за Україну, як у Тараса Шевченка?
Всенародну пам’ять він заслужив тим, що зумів піднятися на вершину
людського розуму і оспівати перед усім світом необхідність боротьби за своє
життя.
Пройшли віки, а Шевченкова гнівна муза карала і карає саме тих, хто не
має сумління, хто замість серця носить у своїх грудях каміння, хто зневажає
мову українську.
Розривається серце Шевченкове від болю, від гніву, від образи. Чому? За
що? За що страждає Україна і її народ? І знову крізь століття чуємо його голос
й розуміємо, що подолати цей безлад, бідність, розбудувати сильну, незалежну
державу, вийти на шлях благополуччя й прогресу – ось що сьогодні означає
любов до України, ось у чому суть національної ідеї.
Ще невпевнено в світі кладе свої кроки Вкраїна,
На коромислі часу розхристана наша зоря.
Золотим рушником перевита держави стежина,
А рушник той барвистий – пророцтва й слова Кобзаря.
Тарас… Просторо в цьому імені. В ньому вся історія, все буття. Нас просто не
існує без нього: Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна. Після його
приходу ніхто й не зміг і не зможе, як би не силився, розлити, поглинути,
перекреслити наш народ.
І знову стукають у наші серця Тарасові слова: «Я так її, я так люблю мою
Україну убогу…». Ми чуємо тебе, Тарасе, і в нашій душі жило і житиме твоє
пророче слово. Ми будемо так, як ти боротися за нове життя, полум’яно і ніжно
любити та захищати Вітчизну, зберігати і розвивати наші національні традиції,
нашу пісенну українську мову!
Воловик Алла, 11 клас
Нас єднає Шевченкове слово
Невмирущий дух поета, як і раніше,
витає над рідною Україною,
невмовкаюче роздається його віще слово
і сіє на народній ниві живе насіння оновлення
Павло Грабовський.
Великий Кобзар – справжній геній, ім’я якого стало символом України. Він
– славний син українського народу, чиє слово живе серед нас і нині. Сяйливий
пророк, знакова постать, взірець мужності, патріотизму, великого таланту і
сили духу.
Сьогодня, як ніколи, ми маємо глибше відкривати для себе його неосяжну
творчу скарбницю, яку неможливо повторити. Твори Шевченка – це Україна,
яка постає перед моїми очима, то «безталанною вдовою», то «оновленою
землею», на якій:
Врага не буде, супостата,
Абуде син і буде мати,
І будуть люди на землі...
(Т.Шевченко. "І Архімед, і Галілей...")
Та якою б не поставала Україна зі сторінок Шевченкових творів, завжди
вона – найулюбленіша, заради неї, заради її щастя поет готовий віддати в
жертву себе і
своє життя.
Особисто для мене Тарас Шевченко людина – творча, людина – наполеглива,
людина – патріот, яка кожен свій поетичний рядок-думу присвячувала рідній
землі, рідному українському народові.
Тарас Григорович – усоблення добра і правди, сіяч і вирощувач духовних
якостей народу. Він вірить, що є сила котрій треба поклонятися. І ця сила – Бог.
І тільки він врятує людство від морального і духовного спустошення, вироджен
ня, збідніння:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь...
(Т. Шевченко. “Неофіти”)
Сплюндровану Україну Великий Кобзар називає великою руїною. Вона для
поета і «рай тихий», і символ нового, омріяного, щасливого майбутнього.
Подібно до Божих пророків, Шевченко відчуває відповідальність за долю
неньки-України, прагне змінити людей, їхні взаємостосунки, їхнє життя.
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде...
(Т. Шевченко. Посланіє “І мертвим, і живим,
і ненародженим землякам моїм
в Україні і не в Україні живущим
моє дружнє посланіє”)
взиває до своїх земляків поет-пророк.
Особливо турбувала великого Кобазря, проблема розбрату, проблема
непорозу мінь між українцями. Він мріяв про волю України, як результат
єдності і згоди:
Оце яке добре та гарне яке, –
Щоб жити братам однокупно!
(Т. Шевченко. Книга Псалмів. Псалом 132 (133))
Пророчий дар поета втілений у його пронизливих рядках про прагнення волі
і бачення нової України:
Чи є що краще, лучче в світі,
Як у купі жити,
З братом добрим добро певне
Познать, не ділити.
Добро тварям земнородним.
І землі, і людям, –
Отак братів благих своїх
Господь не забуде,
Воцариться в дому тихім,
В сім’ї тій великій,
І пошле їм добру волю
Од віка до віка.
(Т. Шевченко. Книга Псалмів. Псалом 133)
Шевченко-поет – це сучасно, Шевченко-художник – це цікаво, Шевченкогромадянин – це навіки, бо це мій, ваш, наш український культурний світ, бо це
моя, ваша, наша любов до рідної мови, до рідного українського народу, до
нашої неньки-України.
Шевченко-патріот і сьогодні надихає молодь на творчість і тому народ так
часто, і так охоче в тяжкі хвилини, у хвилини щастя і натхнення звертається до
свого поета. Тож нехай його твори-думу завжди будуть з нами, як пісня, як
мова, як Україна.
Панасовська Анастасія, 11 клас.
3.3 Участь у Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості під
гаслом: «Об’єднаймося ж, брати мої», присвячений Шевченківським дням
Роботи, надіслані на конкурс
Я – українка. До глибини родоводу
Не було ще мене на цім світі,
Не було й матусі моєї,
Як у славні походи козацькі,
Прадід мій готувався з ріднею.
Ой завзятим же був українцем!
Україну і Січ він, як слід, захищав,
І боровся за волю єдину,
Та й дівчат молодих полюбляв.
А от другий мій прадід –
Був також українцем по крові –
Вів спокійне сімейне життя,
Хоч років уже мав і доволі,
Та за першим й на крок не встигав.
Рано-вранці вставав Петро з півнем,
Водою з криниці обличчя вмивав,
Рушником вишиваним його він втирав,
Та з зорею в похід виступав.
А щоб встигнути справи козацькі зробити,
Та хутенько з походу додому вернутись живим,
Він на конях з пістолем, як вітер шалений,
По широких степах українських ходив.
Оселедець грайливий,
Чорні вуса він мав,
Та жупан, шаровари червоні,
У яких він свій рід захищав.
А як вечір надходив,
Спать лягало стотисячне військо його.
А Петрусь усе думкою линув,
В своє рідне вкраїнське село.
Розгромивши татарськеє військо,
Повернувся додому козак,
Хоч і шрамів мав силу-силенну,
Та на те наш герой не зважав.
Він був сповнений щастям безмежним,
І надію у серці тримав,
Що для неї і тільки для неї,
Для дружини коханої своєї, прапрабабці моєї,
Залишився живим у боях.
Сів він поруч на призьбі із нею,
Натрусив тютюну, закурив,
І в обіймах з ясною зорею,
Так промовив, що й дух захопив:
«Спаси, Боже, Україну,
Неньку нашу рідну!
Встанови ти справедливість
Між батьком і сином!
Не дай, Боже, захопити,
Землю нашу милу!
Ворогам-чужинцям,
Які, мабуть, мріють,
Люд наш український
Наймами зробити.
Нехай вони знають:
Той, хто сюди прийде,
То живим не вийде,
Тут він і загине.»
І ось так вони тужили,
Поки не з’явилась,
На світ Божий і прекрасний
Донька в них красива – бабця мені рідна.
Вчилась вона гарно,
Мову шанувала,
Була справжня українка,
Козакам на славу!
Швидко виросла дівчина,
Парубка зустріла;
Батько й неня посивіли –
Дали згоду милим.
Зажили вони всі разом
Без жалю, без смутку.
Всім на радість, всім на заздрість:
І собі, і людям.
А вже через рік потому,
Дав їм Бог дитинку,
Славну доньку, гарну дівку –
Щиру українку!
Шанувала рід свій давній,
Носила вишиванки,
Пісень співала українських,
Від бабці перейнявши.
Росла собі дівчина,
Швидко підростала,
Як маків цвіт, була гарна,
Та й горя не знала.
Мріяла про нащадків
Нинішніх й прийдешніх,
Та про світлеє майбутнє
Без війн та інтервенцій.
Не забула пригадати
Й про своє коріння:
Про мужів її безстрашних –
Отаманів запорізьких.
Також думка промайнула
Й про часи князівські,
Коли київські престоли
Передавали батьки дітям.
А як виросла Олена,
То, напевно, знала,
Що вже вільна й незалежна
Україна стала.
І як бачите ви, друзі,
Усі з мого роду
Були славні українці
Від Сяну до Дону!
Петренко Любов, 6 клас
3.4 Участь у Міжнародному фестивалі-конкурсі
«Шевченківськими шляхами»
Напередодні дня народження Великого Кобзаря Україна вшановує
пам'ять геніального сина, відомого письменника, чиє ім’я відоме в усьому
світі – Тараса Григоровича Шевченка. Уже третій рік поспіль у ці дні
проходить Міжнародний фестиваль-конкурс «Тарасовими шляхами», у якому
беруть участь усі бажаючі, щоб засвідчити свою любов і пошану видатному
митцю, який зробив неоціненний внесок у розвиток української літератури.
Учні навчальних закладів міста не стали виключенням, їх радо зустрічали у
стінах ЗОШ №11. Конкурс розпочався виступом народного ансамблю училища
культури. У їх виконанні прозвучали відомі пісні на вірші Т.Г. Шевченка, а
саме: «Реве та стогне Дніпр широкий». Ведучі познайомили присутніх з
членами журі та з учасниками у трьох вікових категоріях. Під час жеребкування
конкурсанти з’ясували послідовність виступу кожного із учасників і фестиваль
розпочався.
Декламували вірші, уривки з поем і навіть уривки з біографії Шевченка,
але суворе журі підійшло до визначення переможців з усією відповідальністю.
Учні Лозівської гімназії Зеленський Михайло (5 клас) та Петренко Любов (6
клас) отримали дипломи та солодощі за участь у конкурсі, а Свергуненко
Анастасія (11 клас) посіла ІІ місце, за що ми її щиро вітаємо, і отримала
запрошення взяти участь у міському дійстві, яке проходитиме 9 березня саме у
день народження Великого Кобзаря, що відбудеться у сквері біля пам’ятника
Шевченка. Шануймо й пам’ятаймо наших славних українців!
Розділ ІV. Гурткова робота.
4.1 Роль жінки-матері як у творчості, так і у власному житті
ВеликогоКобзаря
Сценарій літературно-музичного вечора, присвяченого
творчості Т.Г.Шевченка
(Святково прибраний зал, портрет Шевченка, рушники, виставка творів
Шевченка, ілюстрації до творів Тараса Шевченка, презентація, Біблія, ікона
Матері Божої, напис:
…Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
…І перед нею помолюся,
Як перед образом святим…
Під мелодію пісні «Думи мої, думи мої…» або «Реве та стогне Дніпр
широкий» на сцену виходять ведучі.
Ведучий. Плине час, як стрімкі води сивого Дніпра-Славути. Минають
роки, десятиліття… Але ніколи не минеться народ і його ставлення, його
невгасима любов до всього найкращого, що квітчає рід людський і землю рідну.
Ведуча. Ніколи не згасне в серцях глибока шана до яскравого сузір’я
полум’яних борців за народне щастя, до геніїв, що віддали свій талант рідній
Батьківщині. Серед них – Тарас Григорович Шевченко.
Діти. Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
В похилій хаті, край села
Над ставом чистим і прозорим,
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.
Ведучий. Тарас Григорович Шевченко з особливою святістю, великим
трепетом душі говорив про жінку-матір, яка дає життя, плекає і підтримує
своєю турботою. Жінка, мати, дружина, годувальниця! Вона – берегиня
сімейного вогнища, хранителька нації, її духовності. Адже від матері дитина
переймає рідну мову, пісню,віру, звичаї і традиції свого роду, його святині.
Саме тому у Т.Г.Шевченка маємо таке поклоніння жінці-матері.
Ведуча. А коли цю кохану чи матір, цю святиню топчуть, знущаються над
нею пани і підпанки, чесна людина, тим більше поет – трибун, мовчати не
може. Тому Шевченко, який сам пережив драму самотності, відчай сироти, як
ніхто інший крізь усе життя проніс трепетне почуття любові та ніжності до
жінки, матері, і заговорив про неї.
Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою.
Ми вбогі, змучені раби,
Не маєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіти,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово – і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди, з краю в край
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, сльозами злитій.
О любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі.
Ну хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі,
Коли безжально смерть зітре
Мене на довгій панській ниві?
(Мати цілує голівку Тарасика і повільно йде зі сцени.)
Тарасик. (дивиться їй услід, потім переводить погляд у зал.)
Там матір добрую мою
Ще молодою – у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині! А ми
Розлізлися межи людьми, мов мишенята…
(Тарасик стоїть засмучений, потім швидко йде зі сцени. Виконується «Пісня
про матір».)
Ведучий. Доля жінки-матері була поету добре відома. З болем у серці він
говорив про рідну матір, своїх сестер, а також Оксану Коваленко, дівчину, яку
любив усім серцем.
Ведуча. Мало кому в коханні так не щастило, як геніальному українському
поетові та художнику Тарасові Шевченку. Маючи унікальні таланти, гострий
розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалося б, був
приречений на успіх у жінок. Натура творча, небуденна, Кобзар часто
закохувався. Закохувалися й у нього. Та особисте життя у великого поета й
митця так і не склалося. Не судилося Тарасові Шевченку продовжити свій
родовід у наступних поколіннях.
(Світло в залі поступово згасає, звучить ніжна мелодія.)
Ведучий. Першим коханням юного Тараса була сусідка-ровесниця Оксана
Коваленко. Оксана і Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися, а потім одне
одного й покохали. Матері жартували про майбутнє одруження своїх діточок.
Та невблаганна смерть забрала в Шевченка спочатку неньку, а згодом і батька.
У важкі хвилини самотності Оксана не раз витирала сльози сироті.
Читець. Оксана Степанівна Коваленко народилася 1817р. в кріпацькій
родині. 1829р., коли Тарас виїхав з Кирилівки до Вільна, вони розлучилися
назавжди. 1840р. Оксана вийшла заміж за кріпака на прізвище Сорока. Поет,
безперечно, знав про це з листів від родичів. Коли 1843р. Шевченко приїздив до
Кирилівки, Оксана жила з родиною в сусідньому селі й мала вже двох доньок.
Ведуча. Творча уява поєднала ніжний образ першої коханої дівчини, що
звікувала свій вік у кріпацтві, з долями десятків покривджених москалями
жінок. За всіма ними поет бачив персоніфікований образ зґвалтованої України,
що став чільним у творчості Шевченка. Ці гіркі спогади вилилися у сумні рядки
творів Тараса Шевченка про трагічну долю жінки в тогочасному феодальнокріпосницькому суспільстві.
Театральне дійство. (учні проводять інсценізацію уривку із твору
Шевченка.)
1. «Ми вкупочці колись росли». (герої: автор, брат)
Автор.Ми вкупочці колись росли
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Нехай з святими спочивають
Мої старії…
Автор. – Чи жива ота Оксаночка?
Брат. – Яка?
Автор. – Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате,зажуривсь?
Брат.
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так-так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав…
Автор. А може й дав, та хтось украв
І одурив святого Бога.
Ведучий. У середині жовтня 1843р. Тарас Шевченко, вже відомий на той
час поет і маляр, завітав до Яготина робити копії портрета князя Миколи
Рєпніна. Це був шляхетний рід українських вельмож. Княгиня Репніна
доводилась онукою гетьманові Кирилу Розумовському. Їхня донька, 35-річна
княжна Варвара, була надзвичайно доброю і щирою дівчиною. Деспотична
мати не дозволила їй колись побратися з князевим ад’ютантом, у якого вона
закохалася.
Ведуча. З’явившись у Яготині, Шевченко став душею всього товариства,
що до того жило переважно одноманітним, безбарвним життям. У серці
Варвари спалахнула любов. Вона відчула, що 30-літній Тарас – «вибранець її
серця». Кохання забуяло в ній усіма барвами. Але, на жаль, для поета вона була
лише щирим другом, порадницею, янголом-охоронцем. Саме їй він присвятив
поему «Тризна».
(Світло в залі поступово гасне. На сцені висвітлюється стіл, на якому
горять свічки. За столом сидить юнак, щось пише. На екран проеціюється
портрет В.Репніної.)
Читець. На пам’ять 9-го ноября 1840
НиколаевнеРепниной. Посвящение.
Душе с прекраснымназначеньем
Должно любить, терпеть, страдать.
И дар Господний, вдохновенье,
Должнослезамиполивать.
Для вас понятноэто слово!..
Для вас я радостносложил
Своижитейскиеоковы.
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Менябессмертнымикрылами
И тихоструйными речами
Мечты о раепробудил.
года.
Княжне
Варваре
Ведучий. Варвара Репніна так і не вийшла заміж. Хоча тепла приязнь між
нею і Шевченком збереглася майже до останніх днів поетового життя.
Ведуча. Під час перебування в рідному селі 1843р. сподобалася
Шевченкові молоденька донька отця Григорія Кошиця Федося. Ще дитиною
Тарас наймитував у панотця. Коли ж 26 вересня 1845р. Шевченко приїхав у
Кирилівку на храм, то симпатії до молоденької попівни в нього поглибились, і
він до неї посватався. Батьки не хотіли віддавати доньку за колишнього
наймитчука, хоча поет їй подобався. Бідна дівчина так важко переживала своє
нещастя, що згодом збожеволіла.
Звучить українська народна пісня на слова Шевченка «Якби мені
черевички…», «Утоптала стежечку…», «Садок вишневий коло хати» тощо.
Ведучий. Дійсно, доля жінки-матері – це найболючіша рана, яку у своєму
серці носив не один художник слова. Ще до Шевченка про сумну історію
дівчини з народу, обдуреної легковажним аристократом розповів М. Карамзін у
«Бідній Лізі», І. Гете у трагедії «Фауст», Ф. Шиллер у «Дітовбивці». Для Тараса
Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а
згустком крові, що запеклась у його серці. Тому Великий Кобзар поставив
перед собою завдання – стати на захист потоптаних жіночих прав.
Ведуча. Так, і Гете, і Карамзін, і Шиллер, і Шевченко показали жахливе
становище дівчини-покритки в суспільстві, гірку жіночу долю матері, в якої
шлях до щастя лежить через труднощі, море сліз і страждань. Кожен поет – син
своєї епохи. Гете і Шиллер вважали, що мистецтво може бути головним рушієм
змін у світі на краще. Тарас Шевченко своїми творами закликав до відкритого
протесту, до справжньої боротьби з панами.
Ведучий. Тарас Шевченко довів, що серед усіх людських законів є один
невмирущий у своїй благородності – вміння жертвувати собою. Найвища
самопожертва – в материнстві, бо мати дарує дитині не тільки безмежну любов,
а й віддає все життя, всю себе, кожну мить сердечної теплоти.
Ведуча. Шевченків материнський ідеал не бувпостійним, а зазнавав
розвитку. Катерина здатна пожертвувати собою, своїм життям, щоб врятувати
від ганьби рідну дитину. Наймичка Ганна спокутує свій тяжкий гріх, все життя
працює в домі свого сина, і ніхто не бачить її сліз.
Театральне дійство. (учні проводять інсценізацію уривку із твору
Шевченка.)
2. «Катерина». (герої: автор, мати, батько, Катерина, москаль)
Автор. Сидить батько кінець столу…
Коло його стара мати сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве вимовляє доні:
Мати. «Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати…
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягодочку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?
Оддячила!.. Іди ж шукай
У Москві свекрухи.
Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина,
Хто посадить на могилі червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!»
Автор. Поблагословила:
Мати. «Бог з тобою!» –
Автор. Та, як мертва, на діл повалилась.
Обізвався старий батько:
Батько. «Чого ждеш, небого?»
Автор. Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
Катерина. «Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!»
Батько. Нехай тебе бог прощає
Та добрії люди.
Молись богу та йди собі –
Мені легше буде.
Катерина. (встала, поклонилася, помолилася на хрест, землі почепила).
Не вернуся! В далекому краю,
В чужу землю, чужі люди
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже.
Та про долю, моє горе
Чужим людям скаже…
Не розказуй голубонько!
Де б не заховали.
Щоб грішної на сім світі
Люди не займали,
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мій!.. лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою, безбатченком!
Автор.
Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють…
Спочивають добрі люде…
Все нічка покрила.
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи в полі під копою
Сина забавляє?
Де то моя Катерина
З Івасем мандрує.
Катерина. Ходім, сину, смеркається.
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворі будем ночувати.
Під хатою заночуєм,
Сину мій, Іване!
Де ж ти будеш ночувати
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі, покусають,
Та не заговорять, не розкажуть,
Сміючися. З псами їсти й пити.
Бідна моя головонько!
Що мені робити?
(За сценою чується: москалі,москалі, москалі).
Катерина. Де москалі? (кладе дитину).
Любий мій, Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Я Катруся, твоя люба.
Нащо рвеш стремена?
Постривай же, мій голубе!
Дивись, я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися.
Їй же богу, я Катруся!
Москаль. Дура, отвяжися!
Возьмитепрочьбезумную!
Катерина. Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!
Москаль. Возьмитепрочь! Что ж ви стали?
Катерина. Кого? Мене взяти?
Свою Катерину, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся.
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Я винесу тобі сина.
(Іде, бере дитину).
Утік! Нема… Сина, сина
Батько одцурався.
Боже ти мій! Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики! Голубики!
Возьміть за собою:
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина.
Автор. Чорнобрива Катерина
Найшла,що шукала.
Дунув вітер понад ставом
І сліду не стало.
3. «Наймичка». (герої: Ганна, Марко, Катерина)
Ганна. Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов! Біжи швидше!
Швидше веди в хату!
Слава тобі, Христе-боже!
Насилу діждала!
І «Отче наш» тихо-тихо, мов крізь сон, читала.
Марко. А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?
Катерина. Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає воли батько:
Вона тебе, Марку дожидає.
Ганна. Слава, слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся…
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати.
(Катерина вийшла, Марко схилився).
Ганна. Марку! Подивися
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка, я … (оніміла).
Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті!
Прости мене, мій синочку!
Я, я твоя мати! (замовкла).
Ведучий. Трагедія матері розкрита у творі «Сова». Бідна жінка-вдова,
втративши сина, єдину дитину, якого забирають у солдати, – божеволіє. У
поемі «Відьма» героїня шукає пана-злочинця, щоб здійснити суд, справедливий
суд. Оксана («Слепая») – це образ жінки рішучої і діяльної. Захищаючи власну
гідність, вона вбиває поміщика, який зганьбив її честь, і підпалює панський
маєток.
Ведуча. Найвищого розвитку досяг образ жінки-матері в поемах «Неофіти»
і «Марія». Коли діти загинули з волі кривавих царів, на їхнє місце стали матері,
щоб поширювати серед народу ідеї своїх синів. Великий пророк створив
своєрідний священний триптих, котрий у нашій свідомості злився воєдино:
Богоматері, Матері-України, земної Матері, яка в муках народила кожного з
нас. Мати Божа завжди оберігає людей землі – це образ усіх матерів світу.
Театральне дійство. (учні проводять інсценізацію уривку із твору
Шевченка.)
4. «Марія». (Т.Г.Шевченко(учень)пише перед образом Матінки Божої
поему «Марія». Голосно читає перед свічкою).
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє.
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих.
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю;
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест – кайдани донесли.
До самого, самого краю.
Достойно пітая; благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о всеблагая!
Ведучий. Під час десятирічної солдатчини в Шевченка зав’язався
платонічний роман з дружиною коменданта форту Агатою Усковою. Вона була
молода, може, не така вже й красуня, але приваблива й жіночна. Майже не
щодня обідав Шевченко в Ускових, і єдиною його розвагою були часті
прогулянки з Агатою за фортом. Перебування в товаристві ласкавої й
симпатичної жінки було найкращими ліками на поетові болі та рани.
Ведуча. Проте невдовзі стосунки між поетом та пані Усковою зіпсувалися.
Лікар Нікольський почав докучати їй глузуванням з приводу її прогулянок із
Шевченком.
Вона перестала виходити на ці зустрічі. І це поета образило. Ідеалізована
його поетичною уявою жінка перестала бути для нього джерелом чистих і
заспокійливих вражень. Платонічний роман скінчився.
Звучить пісня на слова Т.Г.Шевченка «Зоре моя вечірняя…»
Ведучий. Повертаючись із заслання, Шевченко зупинився в Нижньому
Новгороді. Тут поета відвідав відомий актор Микола Щепкін. Для свого
давнього друга Тараса він зіграв у виставі «Москаль-чарівник». А партнеркою
його в п’єсі була 15-річна акторка Катерина Піунова, яка мала неабиякий
талант. В українському одязі, повна життя й молодих сил, вона полонила уяву
44-річного поета.
Ведуча. 30 січня 1858р. Шевченко освідчився їй у коханні й зробив
пропозицію побратися з ним. Та зі згодою дівчина зволікала. Піунова та її
батьки спритно використовували захоплення поета, щоб влаштувати Катю в
харківській трупі. І коли прийшла позитивна відповідь з Харкова й
посередництво поета стало непотрібним, Шевченкові відмовили, сказавши, що
у Каті є наречений – аптекар Фус.
Звучить романс «Плавай, плавай, лебедонько» (сл..Т.Г.Шевченка, муз.
К.Стеценка).
Ведучий. В останні роки Шевченка охопила туга за родинним теплом,
жіночою ласкою й опікою. Поет мріяв про влаштування власного гнізда над
Дніпром та господиню-друга в хаті, близьку й віддану дружину.
Читець. Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або… Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині…
Ведуча. І ось поет їде до рідної України, щоб купити садибу, пошукати
наречену. Дорогою з Нижнього Новгорода до Петербурга Шевченко затримався
на кілька днів у Москві, де відвідав родину Максимовичів.
Читець. Михайло ОлексійовичМаксимович, давній знайомий Тараса
Григоровича, – український вчений, природознавець, історик, фольклорист і
мовознавець, був першим ректором Київського університету (1834-1835).
Ведучий. На честь поета Максимович влаштував обід. Там Шевченко і
познайомився з його молодою дружиною Марією, якій того ж вечора подарував
автограф одного з найкращих своїх ліричних творів «Садок вишневий коло
хати», написаний ще в казематі Петропавлівки перед засланням.
Ведуча. М. Максимовичу на той час було 50 років, його дружині Марії
Василівні – невідомо, десь близько 20 і не більше 25-ти. Там, у Москві, вона
нібито пообіцяла допомогти поетові знайти в Україні наречену. Тарас
Шевченко і Марія Максимович листувалися.
На екран проеціюється портрет Марії Максимович роботи Т.Шевченка.
Ведучий. Побувавши на батьківщині в Кирилівці, а також у Городищі,
Млієві (у Платона Симиренка), спробувавши одружитися з наймичкою
Харитиною Довгополенко в Корсуні, гарненькою молодою дівчиноюкріпачкою, що була служницею в його троюрідного брата Варфоломія, –
Шевченко знову спрямовує свої стопи на хутір Максимовичів.
Ведуча. Неподалік їхнього саду його заарештовують, не пояснивши
причини. Як згодом з’ясувалося, нібито за богохульство та за підбурювання
людей.
Перебуваючи під арештом, Шевченко пише кілька листів до
Максимовичів, з яких видно, що знову хоче побувати на Михайловій Горі. У
1858році Т.Г.Шевченка було звільнено з-під арешту і надано наказ – виїхати до
Петербурга. На жаль, про подальшу долю Марії Максимович та її сина нічого
не відомо…
Ведучий. Після невдачі з одруженням на Хариті в дачному селищі
Стрельна біля Петербурга в червні 1860 року на дачі Наталії Забіли, української
поміщиці, Шевченко знайомиться з наймичкою, колишньою кріпачкою, 20літньою ЛикероюПолусмаковою.
На екран проеціюється портрет ЛикериПолусмак роботи Т.Шевченка.
Ведуча. Вона не була красунею, зате мала гнучкий стан, була стрункою й
привабливою. Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію
Максимович – вона полонить душу поета, пробуджуючи знову, вкотре, надію
знайти милу серцю дружину. Поет присвячує своїй коханій вірш, який так і
називає «Ликері».
Читець. Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі!..
Ведучий. Поет і не здогадувався, яка невдячна була його мила, його ідеал
золотих мрій, і тому вже ніби йшлося до одруження… Нареченій шили посаг, а
Шевченко старанно готувався до весілля, до сімейного життя… Аж раптом –
розрив!
Ведуча. Дехто вбачає причину його в тому, що одного разу Шевченко,
несподівано прийшовши додому, застав Ликеру в обіймах вчителя, якого сам
найняв, щоб привчити майбутню дружину до порядку, до господарності. Інші
розповідають, що нібито між ними сталася якась сварка: Тарас звинуватив
Ликеру в неохайності, а вона – обізвала його «старим і поганим».
Ведучий. Всі хто бачив Шевченка після розриву з Ликерою, відзначають
його сильну роздратованість. Та на зміну ненависті в душі поета поселяються
біль і смуток за втраченими ілюзіями. Адже це була його остання спроба
створити сім’ю, про яку так довго і палко мріяв. Заповітна мрія стала
нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас Григорович 1860року у
вірші, присвяченому Ликері, хоч на цей раз просто під літерою «Л».
Читець. Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочокнасажу.
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І [в]малий
Райочок мій спідстиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Ведуча. Це був кінець не тільки їхнім заручинам, а й драматичним
шуканням Шевченком своєї другої половини. Сердечна трагедія підірвала й без
того виснажене десятирічною солдатчиною поетове здоров’я. Рівно через три
місяці Тарас Шевченко помер у самотності, якої так старався уникнути
протягом усього життя.
Звучить сумна мелодія.
Ведучий. Найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-матір
на найвищий п’єдестал чистоти, моральної краси і материнської величі. Жіночі
образи Кобзаря відомі не тільки українцям, а всім людям світу.
Ведуча. Поет своїм ставленням до жінки-матері виховує у читача
безмежну любов до невтомної трудівниці, нещасної вдови, сироти, матеріберегині; прищеплює трепетне ставлення до жінки, земної матері, яка з
дитиною завжди була, є і буде уособленням краси, ніжності та благородства.
Звучить мелодія «Заповіту» Т.Г.Шевченка.
4.2 «Уклін тобі, Кобзарю!»
Сценарій літературно-мистецького вечора, присвяченого 200-річчю від дня
народження Т.Г.Шевченка.
(Святково прибраний зал, портрет Шевченка, рушники, виставка творів
Шевченка, ілюстрації до творів Тараса Шевченка, презентація, Біблія, ікона
Матері Божої, напис:
Шевченко зробив літературу
великою справою життя
і вказав їй єдино гідний шлях –
служіння Батьківщині.
П. Грабовський
Під мелодію пісні «Думи мої, думи мої…» на сцену виходять ведучі.
Ведучий. Плине час, як стрімкі води сивого Дніпра-Славути. Минають роки,
десятиліття… Але ніколи не минеться народ і його ставлення, його невгасима
любов до всього найкращого, що квітчає рід людський і землю рідну.
Ведуча. Ніколи не згасне в серцях глибока шана до яскравого сузір’я
полум’яних борців за народне щастя, до геніїв, що віддали свій талант рідній
Батьківщині. Серед них – Тарас Григорович Шевченко.
(Заходять двоє хлопчиків і дівчинка в українському вбранні.)
1-й хлопчик. Провіснику волі,
Великий титане!
Справдились думи твої.
Приймай же данину любові і шани
Од вольних синів нової сім’ї.
Дівчинка.Покоління поколінню
Про тебе розкаже,
І твоя, Кобзарю, слава
Не вмре, не поляже.
2-й хлопчик.Він був – як легенда, як притча,
І слава витала над ним,
Але ж бо, хоч повен величчя,
Для нас він лишився земним.
Ведучий. Сьогодні ми відзначаємо 200-річчя від дня народження нашого
національного генія, великого сина українського народу – Тараса Григоровича
Шевченка.
Ведуча. День народження і день смерті Тараса Шевченка стоять поряд – 9-10
березня. Між цими двома березневими днями – 47 років життя, яке стало
славою і гордістю нашого народу, тріумфальним початком і вершинним
досягненням нової української літератури.
Ведучий. І все-таки день народження і день його смерті, фатально ставши
поряд, обпікають душу невимовним болем, спонукають глибоко відчути: у
мученицькому житті нашого Кобзаря, заповненому по вінця титанічною
боротьбою за право кожної людини називатися людиною, за право кожного
народу називатися народом, не було чи майже не було місця для життя у
звичайному розумінні, для повного відчуття того людського щастя, про яке
мріяв Тарас, коли виливав свою душу в улюблену пісню.
(звучить пісня на слова Шевченка «Зоре моя вечірняя».)
Ведуча. Маємо всі підстави сказати: зоря великого поета засіяла після його
смерті. Він обняв своїм генієм усі царини духовного і соціального життя
суспільства.
«Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа.
Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним
ученим». І. Франко
(Заходять хлопчики і дівчата в українському
композиція.)
Хлопчик. Щовесни, коли квіти буяють
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Дівчинка. Він був як полум’я. Свої слова –
Легкі, як небо, сині, наче квіти,
Що ними тільки правду говорити,–
Він в наші душі прагнув перелити.
Хлопчик. Отче наш,Тарасе всемогутній,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда сущий
Б’ющий у неправду, наче грім.
Дівчинка.Ти як небо став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь.
Віку двадцять першого предтечо
Я на тебе одного молюсь.
Хлопчик. Над широким Дніпром у промінні блакить.
І висока, і тиха могила.
вбранні.
Літературна
В тій могилі співець незабутній лежить,
Що народу віддав свої сили.
Дівчинка. Що народу віддав своє серце й пісні.
Свої мрії про зорі досвітні.
А навколо лани вдалині, вдалині
Розлетілись, як птиці досвітні.
Ведучий. Т.Г.Шевченко – це гордість нашої нації та світової культури. Весь
свій могутній талант він присвятив служінню народові. «Історія мого життя, –
писав поет, – становить частинку історії моєї Батьківщини».
Ведуча. Великий наш поет понад усе любив свою Україну. Україна… В одному
вже тільки слові бринить ціла музика смутку і жалю.
Ведучий. Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і
найменше мають її.
Ведуча. Україна – це тихі води і ясні зорі.
Ведучий. Україна – це край, де широка і довга стрічка Дніпра оперізує жовті
лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце.
(Виходить хлопчик і читає уривок з поеми «Сон»
«…Світає, край неба палає…» до слів «…І краю немає!»).
Хлопчик....Світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І
нема тому почину,
І краю немає!
(Звучить пісня «По діброві вітер виє»)
Ведуча. Хто бував на Україні? Хто знає Україну? Хто бував і знає, той нехай
згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у
вишневих садах, і весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть, і усі
соловейки защебечуть.
(Перегляд мультфільму «Садок вишневий коло хати».)
(Вибігає дівчинка й кличе своїх подружок)
Дівчинка. Ой виходьте, дівчата,
Та в сей вечір на вулицю
Весну-красну стрічати,
Весну-красну вітати.
Дівчата. ( по черзі). Будем весну стрічати
Та віночки сплітати,
А віночки сплетемо,
Хороводом підемо.
(Дівчата виконують український танок і співають пісню).
Ведучий. Шевченків «Кобзар»… Це Біблія українського народу, якій судилося
бути безсмертною, бо сам народ визнав її своєю книгою. Народ, який має
такого поета, як Шевченко, і таку вічну книгу, як «Кобзар», – безсмертний.
Ведуча. У творах поета переплелися долі кріпаків з долею неньки-України,
боротьба гайдамаків і козаків із боротьбою народу за щастя і волю. Кобзар
зібрав кожну сльозинку, найменший стогін болю кріпака. Духовну велич і
красу народу підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.
(Звучить пісня на слова Шевченка «Стоїть в селі Суботові»)
П’єса «Розрита могила»
Дійові особи: Тарас, Степан, пастушки, козак із могили.
(Дія відбувається ввечері в степу біля с. Кирилівки в Україні. Степ. Могила. На
могилі сидять пастушки Тарас і Степан. Вечоріє.)
Ява І
Тарас. Дивись, як препогано сонце заходить! Зачервонілось, як пожар. А небо
– як прекрасно красками міниться!.. Ех, як хотілось би мені уміти вже добре
малювати, мати фарби і змалювати оту красу (задумливо).
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє…
Степан. Так… Сонце заходить – то й час нам уже, Тарасе, гонити вівці
додому…
Тарас. Гони, Степане, та займи і мої вівці, а я заночую тут, у степу…
Степан. Не хочеш іти додому?
Тарас. Не хочу… Там мачуха бити мене буде…
Степан. А вечеря? Ти хіба не голодний?
Тарас. Ні, я ще не дуже зголоднів, та й маю ще ось шматок хліба за пазухою,
що Оксана дала. А вранці скажеш Оксані, то вона знову передасть…
Степан. А не будеш боятися? Це ж лячно – самому ночувати в степу на
могилі…
Тарас. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком – байрак, а
там (показує) степ та могила.
Степан. Ну то добре! Ночуй, а я займу твої вівці (виходить).
Ява ІІ
(Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець; поволі втихає все.
Тарас лягає на могилу. Та враз блимнуло світло, а з могили виходить Козак,
сивий, похилий. Тарас схоплюється.)
Козак. А що – злякався, хлопче?
Тарас. (спокійно). Ні! Чого мені лякатись? Я здивувався лише.
Козак. А чи знаєш ти, хто я такий?
Тарас. Знаю! Як лиш вус та чуба сивого побачив, то й пізнав, що ви козак
запорізький...
Козак. Так, сину! А звідкіля ти знаєш про козаків?
Тарас. Мені дідусь розповідали. Оповідали не раз, як то козаки по морю
гуляли, слави добували та з турецької неволі братів визволяли...
Козак. (оперся на списа, задумливо). Ой ти, сину...
Було колись, на Украйні ревіли гармати,
Було колись, запорожці вміли панувати!
Панували, добували і славу, і волю, –
Минулося... (показує навкруги рукою)
Осталися могили по полю...
(Після паузи.) Ех, бувало, як згадаєш:
Базари, де військо, як море червоне.
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний на воронім коні
Блисне булавою – море закипить…
Та що й казать! Минулося!
(Задумливо.)
А чи розповідав тобітвій дідусь,
За що боролись ми з врагами,
За що ми різались з ордами,
За що скородили списами
Татарські ребра?
Тарас. Так, так, розповідав... За добро рідного краю, за Україну…
Козак. (радісно). А! Так, значить, не вмерла ще наша слава, та й не вмерла ще в
народі пам'ять славної минувшини!
А поряд зі згадкою про славне минуле жевріє, певно, в душі того народу
бажання, щоб вернулися ті славні часи... Потішив ти мене трохи, хлопче! А
подивлюся, бувало, як на наших могилах жита похилились, у степу німець
картоплю садить, а внук несе косу в росу, замість гострого козацького списа, та
тягнеться покірно в ярмі і лиш долю проклинає, – то розпука серце огортає... І я
тоді мерщій тікав у темну могилу...
Тарас. (здивовано). То ви не мертві таму могилі, аживете?
Козак. Не мертві, сину! Живемо і караємося там... та знай, що не один я!
Ось хоч би в цій могилі –
Нас тут триста, як скло, товариства лягло,
І земля не приймає...
Тарас. За що ж ви караєтеся по могилах?
Козак. (сумно). За те, що не стали самі одностайно за козацьку волю, а шукали
помочі у наших ворогів та запродали Україну москалям. (Зітхає і береться за
серце.) Ох!.. жахлива це була хвилина!... Як потім народ повстав на Чорного
Орла, на прокляту Москву, тоді цар післав нас у крові втопити цих повстанців,
цих наших рідних братів… І ми
... По своїй землі
Свою кров розлили...
Але не за Україну, не за волю козацьку, а власне зате, щоб ще гірш Україну в
кайдани цар закував.
Ми зарізали брата,
Кров'ю брата вмилися
І тут полягли
У могилі заклятій…(Зажурено похилився на спис.)
Тарас.(задумливо, тужно). Ох, як воно бувало по нашій славній Україні. А я й
не знав…
Козак.(стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).
... Дивися… На всій Україні
Високі могили! – Дивися, дитино:
Усі ті могили – усі отакі.–
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені густо.
Отже, воля спить!...
Тарас.А чи збудиться воля України та чи встане вона з могил?
Козак.(твердо). Встане воля!... Світ правди засвітить і помоляться на волі
невольничі діти! Та спочатку потрібно збудити зі сну і розкрити їм очі на те, що
діється круг них і що діялося отут колись... І це тобі, Тарасе, судилося зробити!
Тобі судилося розповісти братам,
... Як ми бились, умирали,
За що ми голови складали
В оті могили...
Кого, коли
І за що розпинали…
За що Україна стала гинуть...
Пригадаєш ти їм своїми піснями, хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що
закуті – розбудиш в їхніх серцях любов до неньки-України, погорду до
невольничого життя і прагнення волі. І під впливом твоїх палких пісень
переродиться народ і прийде тая хвиля, коли
... Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори,
І потече сторіками кров у синє море…
Тоді та домовина розвалиться, а з-під неї
Встане Україна
І розвіє тьму.
Тарас.Та чи зможу я, невчений кріпак, виконати те велике завдання, що ви його
на мене покладаєте?
Козак.Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі маєш
утаєний дар Божий – силу пророка!
А ми, оте козацтво з могил, дамо тобі всі свою силу, щоб зміг ти своїм палким
словом, наче гострим козацьким списом,
...розпанахати погане,
Гниле серце трудне, і вицідить сукровату,
А налляти живої, козацької тої крові
Чистої, святої.
(Козак дає Тарасові кобзу.)
Ось, на тобі кобзу на дорогу твого життя, бо Кобзарем віщим судилося тобі
бути...
Тарас.(бере кобзу, кланяється). Добре, батьку! Хай станеться, як кажеш!
Козак.Та знай іще, Тарасе, що на тій дорозі доведеться тобі чимало горя
витерпіти. Далеко від України, серед снігів і в пустелі каратися будеш.
Ведучий. У багатьох оселях наших земляків сьогодні побачиш портрет
Шевченка, заквітчаний вишитим рушником. А на столі, поряд із хлібом, лежить
книга його поезій – «Кобзар». Отже, і ми з вами сьогодні зібралися, щоб
перегорнути сторінки Шевченкового «Кобзаря».
Ведуча. І сьогодні, вшановуючи пам'ять, ми не будемо говорити про Шевченка,
він сам своїми творами промовлятиме до нас.
Ведучий. Столітні очі, як зорі, сіяли.
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла,
Сусіди од страху, од жалю німіли.
І
мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Інсценізація твору «Як Тарас ходив до залізних стовпів».
(звучить повільна мелодія)
Виходять дійові особи: Тарасик та Оксанка.
Оксанка (увечері сама надворі):
Пішли... Смеркає... Пізній час...
Та де ж це справді той Тарас?..
Іще хвилинку почекаю,
А потім... спать?.. Сама не знаю.
Угледівши Тараса ще за ворітьми, придушеним голосом:
Тарасе, гей! Іди сюди!
Та швидше ж, швидше-но іди!
Тарас перескакує через пліт і біжить до неї.
Тарас Оксанко, ти? Мене чекаєш?
Оксанка Ну, й наробив же ти біди!
Кажи хутенько, де блукаєш?
Тарас Біди?Якої?
Сідає на перелазі коло Оксанки.
Оксанка Дети був?
Гармидеру було багато:
Тут мати лаялась, а тато
Пішли тебе шукати... Чув?
І Катря теж...
Тарас (сміється) А я приїхав
Оце що тільки...
Оксанка (здивовано) Звідкіля?
Ти дуриш? Га?
Тарас (хреститься) Бодай так дихав, коли дурю!..
Махає рукою на захід.
Ген звідтіля!..
Ходив побачити край світа.
ОксанкаА де ж той край? Далеко?
ТарасТак.
Пройти тра лан великий жита,
А потім гай, а там — байрак,
А далі поле до могили.
А там уже і світа край.
ОксанкаА ти дійшов?
Тарас (зам'явшись) Н... ні... через гай
Вже перейшов був і щосили
Шляхом був далі припустив,
Та пострічався з чумаками...
Такі смалеві з батогами...
Передній з них мене спинив:
«Куди, - питає, - ти мандруєш супроти ночі?
Ти ж малий. Ще в полі, - каже, - заночуєш,
І вовк із'їсть тебе страшний!»
Оксанка(із жахом) Ой лелечко, як лячно!
Тарас(сміється) Що? Лячно?.. Тільки не мені!
Оксанка: Чумак пустив тебе чи ні?
Тарас: «Ходить так пізно необачно, -він каже.
- Хлопче, ти звідкіль?»
- «З Кирилівки», - кажу.
- Ну маєш! - він знов, - та це ж за двоє миль назад.
Ти, - каже, - тут блукаєш?»
- «Ні, йду туди, де світа край»...
Чумак у регіт. Каже: «Чий ти?..
Коли з Кирилівки - сідай:
На світа край тобі не вийти
Сьогодні вже — небавом ніч...
Ми ж підвезем тебе до хати, Це буде ліпша, хлопче, річ».
Я сів на віз... Воли здорові!
Та круторогі!.. А чумак
Розпитує: і що, і як,
Сміється все на кожнім слові,
Жартує... Люльку запалив.
Давав мені теж посмоктати...
«Гірке», - кажу. І не схотів.
А ось село, городи, хати...
«А онде й наша! - я кажу, Уже тут сам я добіжу».
«Ну, що ж... як ваша - час вставати», сказав чумак, спинив волів.
Мене погладив по голівці
1 потім з воза ізсадив.
«Ходи здоров по цій мандрівці», гукнув мені і засміявсь.
А я подякував чемненько
Та через вулицю швиденько
До хати нашої подавсь.
Оксанка: Який ти сміливий! 1 вовка
Тобі не страшно?
Тарасик(байдуже ніби): Звісно ні.
Оксанка: А мандрувать - то штука ловка!
Хотілося б хоч раз мені
Піти з тобою...
Т а р а с: То ходімо...
Лиш треба встати на зорі.
До ранку будем на горі
Аж за селом...
Побачим дечого багато,
Як гай перейдем і байрак
Та вийдемо на ту могилу...
Оксанка: Там світа край? Ну, розкажи ж!
Тебе ж діждалася насилу,
А ти про це чомусь мовчиш.
Тарас (замислюється і фантазує):
Та що ж казати?.. Над землею
Схилилось низько небо там,
Як сонце стрінеться з зорею,
Як привітається із нею
І ляже потім спочивать...
Оксанка: Та де ж?.. Там є хіба домівка?
Тарас: Ну, глянь! Така велика дівка,
Того ж не знає, що стоять
Стовпи залізні там, де треба...
А на залізних тих стовпах
Обперто міцно стріху з неба...
Ти розумієш?.. Синій дах...
Не дах, а той... ну, синя стеля,
По ній скрізь зорі в кришталі,
А на уквітчаній землі
Під нею й соняшна оселя,
А в ній є ліжко золоте,
Намет над ліжком, як тумани,
Ліжник на ньому, сріблом тканий...
Оксанка (в захваті): Ой, красно як!.. Та де про те
Довідавсь ти?
Тарас(поважно): Ніде... Сам знаю!..
Не ляже ж сонце під рядно,
Як я чи ти! Адже ж воно,
Ти знаєш, звідки?
Оксанка: Звідки?
Тарас: 3 раю,
В раї ж скрізь злото і срібло!
Оксанка: А де ж той рай?.. Чи ти не знаєш?
Тарас (піднімає голівку до неба): Чому ти так собі гадаєш?
Про теє знає все село,
Що рай на небі...(зітхнувши):
там, де... мати...
Я чув, - коли ховали їх,
То люди почали казати,
Що підуть в небо до святих,
Бо мук зазнали за життя...(по паузі):
Немає мами... потім тато...
Лихую мачуху... пуття...
Відтоді... маєм... небагато...
Шепче крізь сльози:
Чи бачить мама... чи й не зна?..
Любила дуже нас вона...
Невже, мамунцю, ти не бачиш,
Що мачуха... нас... лає й б’є... (Тихо плаче).
Оксанка (крізь сльози): Тарасику, ти той... ти плачеш?
Хоче відняти його руку від очей.
Відкрий же личенько своє...
Не плач, Тарасику, не треба!
Своїм фартухом витирає йому сльози, потім однією рукою обнімає, а другою
гладить його по голівці й цілує.
Казали ненечка мені,
Що бачить мама все це з неба І те, що ходиш ти в рядні,
Як те старча чуже під тином,
Що кривдить мачуха й Степан,
І побивається за сином,
І Бог пошле тобі талан...
Побачиш, любий... Витри сльози,
А то іще побачить хтось...
Ти не зважай на їх погрози...
Стривай, скажу на ухо щось, Журитись зразу перестанеш.
На мене веселіше глянеш... Нахиляється йому до вуха:
Як виростеш, поберемось
І будемо вже вкупі жити
І день, і два, і... цілий рік...
Тарас: Не день, не рік, а цілий вік.
Оксанка:І разом будемо ходити
До тих залізних до стовпів,
Де ляже сонце на спочин...
Тарас (захоплюється): А я збудую гарну хату,
А в ній великую кімнату...
Садок вишневий розведу...
Тебе ж я одягну, як паву,
І в краснім тім раї-саду
Ми заживем тоді на славу...
Оксанка (прихилившись до нього голівкою): Посію гарні я квітки...
Та посаджу ще і тополю...
Тарас:І вже не будем кріпаки;
Ми викупим себе на волю!..
Оксанка (мрійно): Неначе сниться...
Красні сни:
Тополя... хата... вишні, квіти.
Тарас: І ми - самі собі пани, Як схочемо, так будем жити...
Схиляються одне до одного у мрійній задумі.
Ведуча. Шевченко сам був вихідцем із народу та писав про народ і для народу:
Возвеличу рабів отих німих
І на сторожі коло них
Поставлю слово.
Ведучий. Особистість поета, його патріотизм були зразком для інших. І
сьогодні дуже актуальними є його слова:
Учитеся, брати мої, Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Ведуча. Великий син українського народу стоїть поряд із найвеличнішими
постатями світу. Твори Шевченка переживуть віки і вічно будитимуть у серцях
людей шляхетні почуття.
Ведучий. Багато віршів Кобзаря стали вже народними піснями, понад 200
творів поета покладено на музику.
(Звучить пісня на слова Т.Шевченка «Тече вода в синє море…»)
Ведуча. Більшість із нас знають Шевченка як поета, прозаїка, драматурга. Крім
того, він був ще й чудовим художником, живописцем. Його художні картини
були удостоєні високих нагород, а автору присвоєно почесне звання «академік
художеств».
Ведучий. Його твори перекладено багатьма мовами світу, зокрема «Заповіт»
перекладено 100 мовами.
(Звучить пісня «Заповіт»Т.Шевченка)
(Учні читають «Заповіт»Т.Шевченка українською, англійською, німецькою та
французькою мовами)
(Заходять хлопчики і дівчата в українському вбранні. Літературна
композиція.)
Хлопчик.Нема співця, о ні, він з нами
Його пісні, йоголюбов!
Його це місяць над садами
у сяйві тихому зійшов.
Дівчинка. І все здається, я клянуся,
Крізь сяйво місяця бліде
до мене рідний, довговусий,
Тарас Григорович іде.
Хлопчик. Ми чуємо тебе, Кобзарю,
Крізь століття,
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля.
Дівчинка.Ти з нами скрізь, як ми з тобою.
Тебе ми славим знов і знов
Ти в боротьбі з насильства тьмою
Безсмертям смерть переборов.
Хлопчик.І доки сонцесвітить в небі,
Земля вершить безкрайній путь,
Шляхи й стежки людськідо тебе,
Тарасе наш, не заростуть.
Дівчинка.У росянівінкизаплетенісуцвіття
До нігтобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізьстоліття,
Тебе своїмсучасникомзвемо.
Хлопчик. Іде весна, іде весна,
Мов квітка розвилася,
І спогад нам несе вона
Про віщого Тараса.
Дівчинка. Що більше сотні літ тому
Умер в чужій країні.
Та славний він на цілий світ,
Його всі знають нині.
Ведуча. Кожен вірш Шевченка – це радість і біль поета, його життя. Дивуєшся:
«Невже, щоб заграла скрипка, неодмінно треба розрізати живе тіло явора?
Невже, щоб заговорила душа, неодмінно треба доторкнутися до неї різцем
болю?»
(Уривок напам’ять «І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в
Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»)
Ведучий. Прожив Шевченко лише 47 років, з них 24 – у кріпосному рабстві, 10
– у тюрмах і на засланні. А решту постійно перебував під недремним
жандармським оком, воював із нестатками. Помер він самотнім у казенній
комірчині, не здійснивши навіть природної людської мрії про сімейний затишок
у власному домі. (В.Король. «Історія України в житті та творчості Тараса
Шевченка».)
Ведуча. Безстрашна революційність, запорозька жадоба волі, залізна впертість,
зосереджений гнів і велика любов, славне минуле в боротьбі з гнобителями,
лукавий гумор, незрівнянна музика української мови, запах квітучих вишневих
садків, пірамідальні тополі над білими хатами – все це в поезії Шевченка.
Любити Шевченка – любити Україну, любити Україну – любити Шевченка.
(М.Вересаєв)
Ведучий. У холодному Петербурзі, на чужині, в казематі, на засланні, в
казахських степах не раз згадував Шевченко рідну землю, першу образу і
перше кохання.
(звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»).
Ведуча. Мріяв на схилі віку Кобзар про повернення до України, про тихе й
мирне життя на рідній землі. Але мрії не судилося здійснитися.
(Заходять двоє хлопчиків і дівчинка в українському вбранні.)
1-й хлопчик. А я так мало, небагато
Благав у Бога.
Тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб з нею
Удвох дивитися згори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі…
Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
Дівчинка. І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї;
Та одинокому мені
Здається – кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
2-й хлопчик. Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають.
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
(Звучить пісня «Квітка-душа» у виконанні Ніни Матвієнко. На фоні пісні
з’являються хлопчик і дівчинка в українському вбранні.)
Дівчинка. У розкриллі земних і заобрійних трас
Височіє над світом Шевченко Тарас.
Хлопчик. Молодий і красивий – українське лице,
Віє цвітом калини, Дніпром, вітерцем.
Дівчинка. Він іде по землі – хорошіє село,
А колись тут нужда і безправ’я було.
Хлопчик. Не спинили поета ні царі, ні попи,
Ні холуйські намови, ні безводні степи.
Дівчинка. Він іде по землі – гине пан, гине цар,
І гримить громозвуко на планеті Кобзар.
Хлопчик. Він братає народи – різномовну сім’ю –
В юрті, в вьосці, в ізбі, у найдальшім краю.
Дівчинка. Він зорею сіяє в прийдешнім віку,
Сходить хлібом духовним на яр-рушнику.
Хлопчик. У розкриллі земних і заобрійних трас
Височіє над світом великий Тарас.
(На сцені з’являється Тарас).
Тарас. Я – поет.
Я – Шевченко.
Є пісня у серці моєму,
Недоспівана пісня,
Що ляже у інші серця,
Що на гімни обернеться,
Стане рядками в поеми,
Що ніколи не згине,
Ніколи не дійде кінця.
(уривок напам’ять із поеми «Марія» Т.Г.Шевченка)
(Всі учасники вечора виконують пісню «Молитва до України»).
Заключне слово вчителя.Все йде, все минає… Та залишається пам'ять, добра
слава про людей, які мандрують у світи в пошуках краю землі, у пошуках
істини та правди. Здається, все знаємо про Тараса Шевченка, та все ж знову
відкриваємо для себе щоразу іншого, нового поета. Поета, перші кроки якого
були звернені до пошуку залізних стовпів, що підпирають небо. Такою
мандрівкою було все його життя, тільки не до залізних стовпів, а до воріт
волі,які він радий був відчинити перед собою, без пошуку хитрих, крутих доріг,
без облуди й лукавства,із серцем чистим, як серце дитини. А втомленого такою
тяжкою мандрівкою на вічний сон його приголубила слава, слава і безсмертя…
4.3 Проект «Шкільна газета»
Основним видом позакласної роботи з мови та літератури є гурткова
робота,яка спрямована на формування гармонійної особистості, що передбачає
виховання у школярів стійких громадянських переконань, умінь і навичок, які
відповідали б рівню сучасної науки і виробництва, допомагали б швидко
адаптуватися в різних умовах суспільного життя.
П’ятий рік поспіль у Лозівській гімназії працює гурток «Юний журналіст».
Важливу роль у рекламі гуртка, його завдань і змісту роботи відіграє шкільна
газета «LGNEWS». Учні з творчими нахилами потребують особливої уваги,
гнучкого індивідуального керівництва їх роботою. Переваги гурткової роботи,
як найважливішої й найефективнішої форми позакласної роботи, полягають
передусім у тому, що заняттяпроводяться систематично (двічі на тиждень), за
продуманим, заздалегідь складеним планом, під безпосереднімкерівництвом
вчителя української мови та літератури Малимон Т. С., при постійному складі
учнів, яких залучають до активної праці над цікавими і важливими для
практики, освіти і загального розвитку мовними явищами.
Сучасні технології дають нам відповідь, як досягти певної мети у своїй
роботі, використовуючи різноманітні моделі навчання. Проектна технологія,
в першу чергу, дає можливість учителеві застосувати інтерактивне навчання і
змінити роль авторитарного транслятора інформації на координатора
навчального процесу. Метод проектування привернув увагу багатьох творчих
учителів.
Навчальне проектування орієнтоване перш за все на самостійну роботу –
індивідуальну, парну або групову, яку учні виконують упродовж визначеного
часу. Результати виконання проектів повинні бути «відчутні» як розв’язання
теоретичної проблеми і конкретний результат, готовий до впровадження.
Проектна технологія передбачає використання сукупності дослідницьких,
пошукових, творчих методів, прийомів, засобів.
Домінуючим аспектом проекту «Шкільна газета» є відповідне
комп’ютерне оформлення та презентація щомісячних міні-проектів. Чіткої
структури спільної діяльності учасників проектунемає, бо все залежить від
жанру остаточного результату та його представлення. Однак оформлення
результатів проекту потребує чіткої структури обраної форми у вигляді статті,
інтерв’ю чи репортажу.
Структура взаємодії учасників, кожен з яких виконує певну функцію має
чітко визначений результат, який обов’язково зорієнтований на соціальні
інтереси самих учасників, він спрямований на впровадження в практику, на збір
інформації про який-небудь об’єкт, явище. Передбачено ознайомлення
широкого загалу з цією інформацією, її аналіз та узагальнення фактів.
Учасники проекту «Шкільна газета» беруть на себе певні ролі, обумовлені
характером та змістом. Діти творчо обдаровані займаються не тільки основами
журналістської діяльності, вивчаючи теорію, вдосконалюючи свої творчі
здібності, поглиблюючи набуті знання з рідної та англійської мов, бо Лозівська
гімназія – це заклад нового типу з поглибленним вивченням англійської мови, а
й пошуковою роботою, збором матеріалів до статей, фотографуванням, а також
комп’ютерною обробкою цих матеріалів, працюючи з комп’ютерними
програмами MicrosoftOfficePublisher, MicrosoftOfficeWord, PowerPoint, Paint,
WordArt та Інтернетом.
Отже, суть проекту «Шкільна газета» – стимулювати інтерес учнів до
певних проблем, що передбачають володіння визначеною сумою знань,
показати практичне застосування надбаних знань від теорії до практики,
гармонійно поєднуючи академічні знання з прагматичними, дотримуючи
відповідного їх балансу на кожному етапі проектного навчання.
Розділ V. Наше дозвілля.
5.1 Екскурсії Шевченківськими місцями (подорож до Канева)
Канікули – пора відпочинку, нових знайомств і незабутніх подорожей.
Учні Лозівської гімназії постійно здійснюють екскурсії до різноманітних міст
нашої неньки-України. Де вони тільки не бували: в Харковіі в Одесі, у Києві і в
Запоріжжі, в Сковородинівці і в Петриківці, у Львові й Яремчі. А одного разу
вирішили відвідатинайвеличніший куточок нашої України – Канів.
Дніпро, Рось, Росава, русичі, Київська Русь, козацька держава, Тарас
Шевченко - всі ці символи історії України пов`язані з одним з найдревніших
міст Східної Європи Каневом, де на схилах дніпрових круч впродовж віків
творилася історія української нації.Візитною карткою Канева є Тарасова
(Чернеча) гора. Це місце – серце українського народу, адже саме тут похований
видатний поет, художник, громадський діяч, національна гордість українського
народу Тарас Григорович Шевченко. Із верхівки гори, до якої ведуть 392
сходинки, можна безмежно милуватися синіми водами Славути-Дніпра,
слухати плескіт його хвиль, насолоджуватися зеленим масивом лісів та
Дніпровських заплавів. На території меморіального комплексу розташований
Державний музей Т.Г. Шевченка, де відвідувачі можуть ознайомитися з життям
та творчістю великого Кобзаря, відчути неповторну енергетику наших
пращурів, проникнути в епоху козацької слави.
Тараса Григоровича поховали на Чернечій горі не випадково. Ще в
молодості його зачарувала природа гори, на якій у ХVІ ст. було зведено
монастир. У ньому доживали віку покалічені та старі козаки, які ставали
ченцями. Тут знайшли спочинок такі відомі українські гетьмани як Іван
Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка, Яків Остряниця. За будівлею музею, серед
колоритної зелені, розташувалась «Тарасова світлиця» - перший народний
музей Шевченка. На території нижнього парку споруджено пам’ятний знак
Івану Підкові.
Канів – це невеличке місто, у якому відчуваєш дух українського народу,
дух самого Шевченка. Гімназисти побували і на Чернечій горі, де знаходиться
могила відомого українського письменника, художника, політичного діяча –
Тараса Григоровича Шевченка. Здійснили екскурсію до музею-садиби.
З точки зору багатьох українців, Тарас Григорович – духовний наставник і
батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила все своє життя
збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості, що тісно пов`язана зі
стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.
Екскурсія до Канева залишила незабутні спогади в дитячих серцях.
Дякуюємо вам, наші вчителі за цікаву подорож!
5.2 Харківський драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка
Мабуть, кожен знає, що театр – це чудово, тому відвідати його хоча б раз у
житті повинен будь-хто. У гімназії поїздки до театру вже стали традицією. Ось
і 28 квітня вчителі та учні були глядачами театралізованої вистави
«Примадонна» у драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Але перш ніж відчути
запал цієї комедії, ми по дорозі до Харкова проїжджали повз «море» тюльпанів
і не змогли не зупинитися, щоб не пофотографуватися напам’ять. Та все ж таки
хочеться поділитися враженнями від побаченого.
Отже, п’єси сучасного американського драматурга Кена Людвіга далеко
пересягнули кордони США і сьогодні вони йдуть на багатьох сценах світу. З
приходом на підмостки його комедій театр зберіг не лише суто розважальну
функцію, але й здатність «провокувати» глядачів, спонукати їх до щирості
почуттів і серйозних роздумів. Та все ж таки здоровий сміх у театральній залі
для автора п’єси – понад усе. Це сучасна гостросюжетна комедія, головними
персонажами якої є два молоді дотепники, Джек і Лео, яким надто бракує
грошей. Їхні намагання підвищити свій «бюджет» за рахунок власних
акторських здібностей виявляються марними. Та саме життя підкидає зухвалим
героям сюжет для невеличкої вистави, в якій вони жваво розігрують ролі юних
перелесниць – претенденток на спадок нібито їхньої родички-мільйонерки. У
розпалі цієї гри до кожного із шукачів карколомних пригод несподівано
приходить справжнє кохання. Справа полягає лише в тому, як в ньому
освідчитися в жіночих сукнях… У виставі грало чимало відомих та заслужених
акторів, а саме: Мая Струннікова (Мег), Едуард Безродний (Лео), Сергій Гусєв
(Джек), Ірина Роженко (Одрі).
Неможливо передати усі ті почуття, які пережили глядачі вистави. Під
кінець всі присутні в залі аплодували стоячи, голосно вигукуючи «Браво!». Ми
не жалкуємо, що витратили свій вільний вечір, адже кожен отримав купу
задоволення. На зворотньому шляху ми ділилися один з одним своїми
враженнями, і посмішка не зникала з нашого обличчя аж до повернення
додому. Кожному бажаємо проводити час так, як провели його ми!
«Примадонна»
Окрім світових прем'єр гімназисти залюбки відвідували й класичні п’єси
наших відомих українських та російських драматургів І. Карпенка-Карого
«Гроші(Сто тисяч)», Г. Квітки-Основяненка «Шельменко-денщик», М.Куліша
«Мина Мазайло», І Франка «Украдене щастя» та В.Гоголя «Ревізор».
Комедія „Мина Мазайло” – літературна пародія на урядову директиву 20х років минулого століття про негайну масову українізацію населення
республіки.Розкол у родині етнічного міського українця Мини Мазайла
спричинюється його наміром змінити своє українське прізвище на інше
російське,наприклад, на Сірєнєва. Дружина і дочка у вирішенні цього
«сімейного питання» – на боці Мини, а син навпаки вперто пропонує додати до
свого українського прізвища ще й прадідівську приставку – «Квач». Розкол
міцнішає, коли до активної участі в родинній дискусії про зміну прізвища
залучаються непримиренні між собою вороги тьотя Мотя з Курська та дядько
Тарас з Києва. Микола Куліш розвінчує міщанство та шовінізм усіх мастей.
п'єса не втратила своєї актуальності і тому йде на сцені театру як комедія «бойовик».
А отвистава «Шельменко-денщик» дбайливо зберігається в репертуарі
театру більше 60 років! Вже вкотре на сцені старий Шпак зі Шпачихою
даремно намагаються «пристойно» видати заміж свою єдину дочку Прісеньку, і
вже вкотре Скворцов викрадає її за допомогою зухвалого Шельменка та з
потурання Прісенькової подруги Евжені. Вже вкотре Шпачиха розпікає Шпака
за невиправдану довіру до Шельменка і раптом закохується як дівчина у
молодого капітана. Ця невмируща іскрометна комедія викликала і викликає у
глядачів широку амплітуду емоцій від здивування до сміху та найщиріші
почуття.
Не менш цікавою і захоплюючою є комедія «Сто тисяч», що має
першоназву «Гроші» і стала однією з вершин творчої спадщини Івана
Карпенка-Карого, чиї твори належать до кращих зразків української класичної
драматичної літератури.Автори вистави поглянули на п'єсу свіжими очима й
«переказали» її мовою сучасного театру. Режисерська концепція та гра акторів
не викликають бажання навіть згадувати про те, що головний герой –
«суцільний експлуататор». Більшість персонажів вистави шукають різних
шляхів до збагачення. Заможний селянин Калитка намагається по-крупному
заробити на купівлі фальшивих грошей, а його син знаходить щастя в коханні.
У виставі – модерній за формою та актуальній за змістом –увагу глядачів
привертають її стилізовані українські народні танці, пісні, а також дотепи.
Вистава «Гроші (Сто тисяч)» – двічі лауреат Міжнародного театрального
фестивалю у Львові «Золотий лев».
І наостанок, згадаймо драму «Украдене щастя» І.Франка. Вистава-лауреат
Міжнародного театрального фестивалю у Харкові «Березіль – 93».
Конфлікт
у
виставі
–
в
одному
протистоянні
між
суто
житейськимиустановленнями та законами, котрі відбивають непорушну
гармонію Всесвіту. На фоні побуту бойків, які населяють українські Карпати,
вимальовуються долі героїв у так званому любовному трикутнику. Автори
вистави відсторонилися від соціального спрямування п’єси і тим самим
наблизили глядачів до душевної катастрофи Анни, її нелюбого чоловіка
Миколи та здавна закоханого в неї Михайла. Кожен з них виборює своє
людське право на кохання. Та невблаганний Бог Карпат Мольфар – персонаж,
що введений у виставу режисером, - жорстоко карає всіх трьох. Майстерно
розроблені масові сцени спектаклю (ритуальні, танцювальні, пісенні) дають
уявлення про побут бойків позаминулого століття.
РS: Але не тільки театр Шевченка є центром дозвілля учнів Лозівської
гімназії. Діти неодноразово відвідували і Харківський національний
академічний театр опери і балету ім. М.Лисенка, і Одеський національний
академічний театр опери і балету, і навіть Львівський національний
академічний театр опери і балету ім. С. Крушельницької, де були глядачами
опер М.Лисенка «Наталка Полтавка»,«Тарас Бульба» та «Черевички (Ніч перед
Різдвом)», С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», П.Чайковського
«Євгеній Онегін» та опери наших земляків – композитора Льва Колодуба та
лібретистів Зиновія Сагалова йОлександра Беляцького– про життя і творчість
Великого Кобзаря.
«Поет»
Висновки
Мова є великим засобом зближення між людьми, дає можливість людині
бути активним членом суспільства. Розбудова державності в Україні зумовила
нові тенденції щодо розвитку освіти. З’явилася нагальна потреба суспільства у
творчих, діяльних, обдарованих, інтелектуально і духовно розвинених
громадянах, які досконало володіють рідною мовою.
Вчитель-словесник покликаний виховувати в учнів любов та інтерес до
слова, навчає дбати про яскравість, виразність і точність мови, розвиває
мислення, творчі здібності, впливає на естетичні переконання, формує
внутрішній духовний світ дитини. Усі ці складні навчальні виховні завдання
здійснюються не тільки під час уроку, а й у процесі позакласної роботи. Уміло
організована позакласна робота з предмета – дієвий засіб розширення і
поглиблення знань учнів, удосконалення практичних умінь і навичок, розвитку
індивідуальних здібностей, виховання громадянського світогляду, єдності
переконань, слова і діла.
Дбаючи про те, щоб навчання й виховання як потужний освітньокультурний чинник було спрямоване на розкриття внутрішніх ресурсів
особистості учня, ми залучили гімназистів до активного пізнання творчої
спадщини Т.Г.Шевченка, гідного пошанування основоположника української
літературної мови.
1.
2.
3.
4.
Список використаних джерел
Аркушин Г.Л. На заняттях мовного гуртка // УМЛШ. – 1986. – №4. –
С.62-65.
Большаков Л. Н., Бородин В. С. Путь Кобзаря: судьба книги Т. Г.
Шевченко. – М., 1978. – С. 13
Варзацька Л. Інноваційні аспекти особистісно орієнтованого
розвивального навчання // Укр. мова та літ. в школі. – 2002. №3. – С.30.
Єфімова О.М. До свята рідної мови // УМЛШ. – 1988. – №6. – С.58-65.
5. Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. – К., 1986. – С. 38
6. Мартинець Л.А. Проектна діяльність у професійному становленні
особистоті старшокласників // Виховна робота в школі.-2010.-№6,
червень.-С.42-54.
7. Неліпа Т.П. О слово рідне, хто без тебе я // УМЛШ. – 1989. – №1. –
С.74-76.
8. Олійник О. Світ українського слова. – К., 1999.– 200с.
9. Пастухова Ю.В. Проектні технології у виховній роботі // Класному
керівнику. Усе для роботи.-2010.-№6, червень.-С.2-3.
10.Романовська М. Метод проектів у виховному процесі:Метод.посіб. –
Х.:Ранок,2007. -160с.
11.Світова велич Шевченка. – Т. 3. – С. 150
12.Фасоля А.М. Свята рідної мови в школі // УМЛШ. – 1989. – №7– С.5156.
13.Федченко П.М. Тарас Григорович Шевченко. – К.: Наук. думка, 1989. –
304 с.
14.Шевченко. Т. Г. Біографія. – К., 1984. – С. 75
15.Шихова Н. Інноваційні підходи до розвитку індивідуальних здібностей
учнів у позакласній роботі // Позакласна година. – 2003. - №6. – С.5.
16.Явір В.В., Білоусенко П.І. Виховна робота на уроках укр. мови. //
Посібник для вчителів. – К.: Рад. шк., 1986. – С.15.
ДОДАТКИ
Переможці конкурсу ім. П.Яцика
Т.С. Малимон – редактор гімназійної газети «LG NEWS»
Малимон Тетяна Сергіївна
Пам'ять про Великого Кобзаря
живе у віках.
У вінок шани Т.Г. Шевченку
до 200-річчя від дня народження
Практичний посібник
Редактор: Малимон Т.С.
Художній і технічний редактор: Малимон Т.С.
Комп’ютерна верстка: Малимон Т.С.
Лозівська гімназія
Лозівської міської ради Харківської області
64600, м. Лозова, вул. Абросимова, 65
тел. (057-45) 2-28-65
[email protected]
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа