close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
Теоретико-методологічні
проблеми психології
Психіка людини як предмет
наукового пізнання
1. Яких поглядів на природу психіки дотримувалися давньогрецькі
філософи?
2. Яких поглядів на природу психіки дотримувалися в епоху
середньовіччя (Ф. Аквінський, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Б. Спіноза, Д.
Юм)?
3. Назвіть відомих українських учених епохи середньовіччя, їхні основні
теоретичні погляди на природу психіки.
4. Які нові ідеї були висунуті щодо природи психіки в епоху нового часу
(Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Гегель)?
5. Які психологічні школи були сформовані наприкінці XIX - на початку
XX ст., яка їх наукова ідеологія?
6. У чому проявляються суб'єктивний та об'єктивний аспекти психічного,
їх вплив на вивчення психіки?

Рекомендована література

Базова

1. Теория и методология психологии. Постнеклаcсическая перспектива / Отв. ред. А.Л.
Журавлев, А.А. Юревич. М.: Изд-во “Інститут психології РАН”, 2007.-527 с.

2. Прогресс психологии: критерии и признаки / Под ред. А.Л. Журавлева, Т.Д.
Марцинковской, А.В. Юревича. М.: Изд-во “Інститут психології РАН”, 2009.-336 с.

3. Парадигма в психологии. Науковедческий анализ / Отв. ред. А.Л. Журавлев, Т.В.
Корнилова, А.В. Юревич. М.: Изд-во “Інститут психології РАН”, 2012.- 468 с.

4. Носенко Е.Л., Аршава І.Ф. Сучасні напрями зарубіжної психології. : психологія
особистості, підручник для студентів вищих навчальних закладів, - під редакцією академіка
АПН України, доктора психологічних наук, професора С. Д. Максименка, Дніпропетровськ:
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара. - 2010.– 264 с.

5. Аршава І.Ф., Носенко Е.Л. Аспекти імпліцитної діагностики емоційної стійкості людини.
- Д.: Вид-во ДНУ, 2008. – 468 с

6. Методологічні та теоретичні проблеми психології: навчальний посібник для слухачів та
студентів вищих навчальних закладів / Корольчук М.С. и др. – К.: Ніка–Центр, 2008.– 336 с.

7. Методология комплексного человекознания и современная психология/ Под редакцией
А.Л. Журавлева, В.А. Кольцовой. – М.: Изд-во “Институт психології РАН”.-М.-2008.-600с.

8. Предмет и метод психологии/ Под. ред. Е.Б. Старовойтенко.-М.: “Академический
проект”.- 2005., М.: Гаудеамус

9. Максименко С.Д. Генезиса становлення особистості. - К. : Изд-во ООО «КММ», 2006. –
240 с.

Рекомендована література

Допоміжна

1. Бондаренко А.Б. Рецензія на міжнародну монографію: “Актуальные проблемы
современной психологии». (States of Mind. American and Post-Soviet Perspectives on
Contemporary Issues on Psychology /Ed. By Diane F.Halpern & Alexander E.Voiskounsky.
Oxford University Press., 1997) //Психологический журнал, 2000, том 21, №6, с.105-109.

2. Боришевський М.Й. Дорога до себе. Від основ суб’єктості до вершин духовності.– Київ:
“Академвидав”.– 410 c.

3. Гордон Олпорт. Становление личности. Избранные труды.– М.: Смысл, 2002.– 462 с.

4. Журавльова Л.П. Психологія емпатії.– Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2007.– 328 с.

5. Кузнецов М.А. Эмоциональная память.– Харьков: Крок, 2005.–568 c.

6. Носенко Е.Л., Коврига Н.В. Емоційний інтелект: концептуалізація феномену. Основні
функції. -Київ, “Вища школа”, 2003, 198с. (гл. I, II).

7. Richards A. Metapsychology: Revisiting the Past, Confronting the Present, Serving the Future.
//New Ideas in Psychology. -1997. -Vol.15. -Nl. -P.17-33.

8. Ryff Carol D. Happiness is Everything, or is it? Explorations on the Meaning of Psychological
well-being. //Journal of Personality and Social Psychology. -1989. -Vol.37. N6.-P. 1069-1081.

Рекомендована література

Інформаційні ресурси

1. Тест емоційного інтелекту.

www.queendom.com.

2. Імпліцитна оцінка ставлень до соціальних об’єктів.

www.implicit.harvard.edu/implicit

3. Електронна версія підручника Носенко Е.Л., Аршава І.Ф., «Сучасні напрями зарубіжної
психології».-Дн-ськ: ДНУ.–2010.–306 с.

www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pspl/2010_10/501-514.pdf
З історії науки про психічне



Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє
собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є
першоосновою матеріального буття.
Демокріт (близько 460—370 до н.е.) вважав, що «душа є началом рушійним»,
«є особливого роду вогонь і тепло» і складається з кулястих, вогняних
рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток матерії,
благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що
вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить
фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.
Платон Афінський (428 або 427-348 або 347 до н.е.) учив, що душа людини
нематеріальна і за своєю природою є не чим іншим, як «ідеєю» —
безсмертною духовною сутністю, що лише на час земного життя вона
з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За
Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ
ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона
первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється на проблему їх
дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу
вчення про вчинок і відповідальність за діяння.
З історії науки про психічне



Якщо ж порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого,
віддати перевагу чи Геракліту, чи Демокріту, чи Платону неможливо.
Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв'язок
тілесного й духовного, то Платон здійснив таку саму геніальну спробу
розототожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними
зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю «єдність
протилежностей», ставав можливим подальший розвиток учення про душу як
предмет науки психології.
Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар (99—55
до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів
Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось
безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона
складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через
сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які
відокремлюються від предметів зовнішнього світу.
З історії науки про психічне


Психологічні погляди Аристотеля також традиційно вважаються
суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним - ні
матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність
Аристотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу як
форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль,
підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б
виникнути жодні процеси. Джерелом пізнання Аристотель вважав відчуття,
які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес
мислення розглядав як властивість незалежної від тіла «розумної душі».
Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225-1274)
продовжив учення Аристотеля про форму й матерію. На його думку, душа є
безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, лише їй притаманні
здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого
сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння сутності речей
може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом абстрагування від
видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського з часом будуть
покладені в основу раціоналістичного напряму в психології.
З історії науки про психічне



Як вважав видатний англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626) щодо чуттєвої
душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його
думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона
настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях.
Відчуття, за Беконом, — матеріальний процес, який породжується
зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх
розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний
субстрат психіки.
У цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т.
Гоббса (1588—1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином
організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних
тіл у свідомості людини.
Сучасник Гоббса - французький філософ Р. Декарт (1596-1650) стверджував,
що існування душі й тіла - дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну
від Аристотеля, «оживлює» тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги.
«Оживлення» тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі,
створювали певний ґрунт для вивчення природи людини на основі принципу
антропологічної цілісності.
З історії науки про психічне



Голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза (1632-1677): свідомість людини, на
його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло
не зазнає впливу зовнішніх предметів, то душа ніяк їх не сприймає. Принцип
детермінізму, розроблений у психології Спінози, з одного боку, заперечує
свободу волі, з другого — включає душу в систему причинного пояснення
природних явищ.
Дж. Локк (1632-1704), який вважав, що всі істинні знання можна отримати
лише в досвіді.
Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи —
самоспостереження, інтроспекції, суб'єктивного експерименту тощо. Оскільки
ж внутрішній досвід дає знання тільки про окремі психічні стани чи процеси,
остільки саме вони, а не абстрактна душа, мають бути предметом психології.
З історії науки про психічне



У XVIII ст. фундаментальні розробки у з'ясуванні природи психіки були
здійснені французькими філософами Ж. Ламетрі, Д. Дідро, К.-А. Гельвецієм,
Л.-А. Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є не чи м іншим, як тим самим тілом,
але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, Ламетрі
(1709-1751) вважав, що під душею треба розуміти лише здатність тіла
відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою
матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину
всієї машини, стверджував він, порівнюючи діяльність людського тіла з
годинниковим механізмом.
Протилежної думки щодо природи душі дотримувався Дж. Берклі (16851753), ґрунтовно розробляючи ідею про те, що поза душею не існує видимого
світу. Вихідний пункт його концепції — бути у сприйманні. Чуттєве тіло є
лише комплексом таких якостей або ідей, які не існують окремо від
сприймання їх розумом.
Д. Юм (1711-1776), продовжуючи розробку ідей свого попередника, доходить
висновку, що не лише матерія не виступає субстанцією, а й сам дух є лише
сукупністю станів, що сприймаються.
З історії науки про психічне


Відомий український філософ і психолог, професор Києво-Могилянської
академії Г. Кониський (1717-1795). Від розвитку анатомії та функціонування
живого тіла через визначення душі рослинної він переходить до опису
тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом
тіла, оживленого раціональною душею. Відповідаючи на запитання: що
передусім відрізняє одушевлене тіло від неживого, він вдається до кількісного
критерію (численні дії душі) й до якісного (тіло саме не може бути причиною
дій, такою причиною виступає душа).
У цей самий період входить в історію України й у світову історію своєю
феноменологією самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної
позиції для пізнання світу Г. Сковорода (1722-1794). Значення творчості
Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пізнання себе
як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання
своєї суті пізнати суть світу. Самопізнання як пошук самого себе у творах
Сковороди ще не переходить у самопізнання через і заради самотворення, хоч
ідея спорідненої діяльності, діяльнісного самовизначення виводить до ідеї
самоздійснення як смислового мотиву існування людини у світі.
Підтвердженням тому є життєвий шлях філософа, його власний емпіричний
досвід мислителя-мандрівника.
З історії науки про психічне


Кант (1724-1804). На його думку, у випадку, коли душа й тіло визнаються
двома специфічними відмінними субстанціями, взаємодія яких становить
людину, жодна філософія не може вирішити, чи не втратила б душа всілякі
уявлення (споглядання, відчуття та мислення), якби одну з цих субстанцій
було відокремлено від іншої. За Кантом, люди не можуть пізнати окремо
природу душі поза тілом, адже для цього слід було б спробувати відокремити
душу від тіла ще за життя, а така спроба була б схожа на те, якби хтось став
перед дзеркалом із заплющеними очима й на запитання: чого він хоче цим
досягти, відповідав: «Я хочу дізнатись, який у мене вигляд, коли я сплю».
Г.В. Гегеля (1770-1831). Геніальним було відкриття Гегелем того, що
свідомість формується в діяльності. Психології він відводив місце одного з
розділів учення про суб'єктивний дух (індивідуальну свідомість).
З історії науки про психічне


П.Д. Юркевича, який починав свою діяльність викладачем у Київській
Духовній академії. Ствердження індивідуальності людської істоти, визнання
пріоритету переживань, почуттів, що йдуть від серця, над розумом,
вичленення особистісного «сущого», яке переводить те, що може бути (ідею),
у те, що є (дійсність), спроба поєднати сутність та існування, гносеологічний
та аксіологічний аспекти у вивченні людини відрізняють наукову позицію
Юркевича від поглядів Гегеля і набагато випереджають ідеї представників
таких філософсько-психологічних напрямів початку XX ст., як філософія
життя, екзистенціалізм, персоналізм та ін.
російський психолог М.Г. Ярошевський. На той час, писав він, гострим став
конфлікт між механістичним детермінізмом і принципом активності суб'єкта у
філософії Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають ззовні на
пасивно сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх
просторово-часових параметрів, конструюється самим суб'єктом.
З історії науки про психічне


Німецькі ідеалісти — Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Гегель — спробували повністю
звільнитися від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади
зовнішніх предметів над свідомістю. У Фіхте «Не-Я» (зовнішній світ)
породжується активністю суб'єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб'єкта й
об'єкта. Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив
його як діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю
багатоманітність об'єктивного й суб'єктивного буття і досягає в людському
дусі повної самосвідомості.
Г. Спенсер (1820-1903), котрого традиційно вважають яскравим
представником асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один
безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється
тенденція до того, що другий також обов'язково має відтворюватися. Однак
уже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин і
факторів, закладаючи основи еволюційної психології.
З історії науки про психічне



Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею «психічної
причинності». Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не детермінована
ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення суб'єкта.
Ф. Брентано (1838-1917). Психічні явища, на його думку, відрізняються
своєю іманентною «об'єктивністю», в кожному психічному акті присутній і
його об'єкт, тобто психічний акт завжди інтенціональний, включає суб'єктивну
віднесеність до чогось, що не є суб'єктом. Тому психологія визначається як
наука про психічні акти.
Е. Тітченер (1867-1927), який вважав, що предметом психології мають бути
елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається
простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію,
свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти.
Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття,
образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.
З історії науки про психічне



Дж. Уотсон (1878-1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають
бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна
спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому
визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з
реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу.
3. Фрейда (1856-1939), навпаки, стверджував необхідність включення в
предмет психології не тільки й не стільки свідомого (у власному розумінні
цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами,
тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті
визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки.
К. Юнг (1875-1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних
систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» - образ душі, а також «особистісненесвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне несвідоме» з
архетипами. Усіх їх об'єднує «самість», інтеграція якої з «я» є актом
«індивідуації» - кінцевої мети розвитку особистості.
З історії науки про психічне



Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології
напрям і нову школу започатковує К. Левін (1890-1947). Центральним
моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки
людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про
особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.
В аспекті психології дії розроблялась операціональна теорія інтелекту Ж.
Піаже (1896-1980), його структура, функції та розвиток через механізм
інтеріоризації.
Онтологічний та аксіологічний аспекти психологічного дослідження ширше
представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його послідовників
(проблема психічного буття, існування трансцендентної сфери значень,
інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої» психіки та ін.) та в
екзистенціальній психології (А. Камю, Ж. Сартр, К. Ясперс), головною
проблемою в якій виступає проблема цінності й смислу людського існування.
Проблема природи психіки у вітчизняній психології



Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової
науки, передової української філософсько-психологічної думки (Ф.
Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), так і на здобутки в галузі
розробки проблем психічної причинності, зв'язку мозку й психіки, проблем
рефлексології, психотехніки тощо.
Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного, що
сформувалися в українській психології, діяльність таких видатних психологів,
як І.М. Сєченов, К.Д. Ушинський, В.В. Зеньківський, М.М. Лате, О.О.
Ухтомський, В.М. Бехтєрєв, ТІ. Челпанов, К.М. Корнілов, П.П.
Блонський, Л.С. Виготський, І.П. Павлов та ін.
Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століття. Біля її
колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фізіологія, яка
швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні
явища, які хоча й пов'язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають
бути віднесені до розряду «душевних». Було з'ясовано, що той чи інший вплив
на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері
відчуттів - слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері.
Однак будь-які спроби «об'єктивно» вивчити психічне тими ж способами і за
тими ж принципами, що й фізіологічне, виявилися марними.
Проблема природи психіки у вітчизняній психології



Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як
відомо, було пов'язане з ім'ям і школою І.П. Павлова. У постійних намаганнях
її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея:
відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна
було б вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість
дослідним шляхом отримати об'єктивну картину роботи головного мозку.
Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін «умовний
рефлекс» - тимчасовий нервовий зв'язок, який є універсальним фізіологічним
явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим,
що психологи називають асоціацією.
Великий внесок у розробку ідеї об'єктивної психології зробив В.М. Бехтєрєв,
намагаючись довести можливість поширення на психічні та соціальнопсихологічні явища законів природи, фізичних законів. Як послідовний
рефлексолог
В.М.
Бехтєрєв
запропонував
замінити
психологію
рефлексологією. З часом замість поняття «рефлекторної дуги» (що існувало
ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнального управління
пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель «рефлекторного
кільця».
Проблема природи психіки у вітчизняній психології
П.К. Анохін, М.О. Бернштейн установили, що будь-який рух організму
знаходить своє відображення в мозку у вигляді аферентного імпульсу, який
сповіщає про ефект цього руху. У мозку немовби представлена модель
бажаного результату, з яким порівнюється те, що насправді досягнуто.
Якщо ж отриманий результат не відповідає заданій програмі, то корекція
рухового акту й тренування ефекторної системи триває до досягнення
автоматизму.
 Апарат «випереджаючого відображення» — «акцептор дії» — контролює
результати дій і зіставляє їх з поставленою метою.

Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології



З точки зору С.Л. Рубінштейна, оскільки психічна діяльність - це діяльність
мозку, що взаємодіє із зовнішнім світом, остільки правильно зрозумілий
зв'язок психічного з мозком - це водночас правильно зрозумілий зв'язок його із
зовнішнім світом.
Найбільш чітке розуміння зв'язку психіки й мозку знаходимо у Г.С. Костюка видатного українського психолога. На його думку, психічне й фізіологічне не є
процесами, розмежованими в часі й просторі; нейродинамічна характеристика
є необхідною і важливою для розкриття закономірностей психіки. Проте слід
бачити й відмінності. Розкриття руху нейродинамічних процесів «не дає ще
даних про те, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона
думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами,
поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і
виявляється специфіка психічного, його своєрідність».
Більш прийнятною в науковому розумінні є позиція, згідно з якою мозок
розглядається як фізіологічний орган психічного. Психічне у свою чергу слід
диференціювати на те, що К.О. Абульханова-Славська називає суб'єктом
психічної діяльності, а B.E. Чудновський - ядром суб'єктивності та
периферією (підсвідоме, безсвідоме, надсвідоме й свідоме).
Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема



Закономірності становлення і розвитку внутрішнього процесу переходу
зовнішнього у внутрішнє, об'єктивного в суб'єктивне як процес
«інтеріоризації», «поетапного формування розумових дій» стали предметом
дослідження Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, П.Я. Гальперіна та ін.
Формули Рубінштейна «зовнішнє через внутрішнє» і Леонтьєва «внутрішнє
через зовнішнє» з різних позицій, у чомусь доповнюючи, а в чомусь
заперечуючи одна одну, спрямовані на розкриття складного механізму
функціонування і розвитку психіки людини.
Розуміючи можливість звуженого чи тенденційного тлумачення своєї
формули, Рубінштейн, зокрема, зазначає, що психічні явища виникають не в
результаті пасивної рецепції зовнішніх впливів, які діють механічно, а в
результаті зумовленої цими впливами відображувальної діяльності мозку, яка
слугує для здійснення взаємодії людини як суб'єкта зі світом.
Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема



Український психолог Костюк здійснює спробу відшукати спосіб інтеграції,
синтезу підходів Рубінштейна і Леонтьєва до розв'язання психологічної
проблем зовнішнього й внутрішнього. Замість двох антитетичних формул він
пропонує робоче формулювання принципу детермінізму: психіка суб'єкта
детермінується продуктами актуальної і постактуальної взаємодії з об'єктом і
сама виступає важливою детермінантою поведінки й діяльності людини.
Онтологізація психічного, на думку В.А. Роменця, робить його дійсним
феноменом буття, активною силою, що формує образ світу. Зовнішнє, з іншого
погляду, є те, що породжене внутрішнім, і його виявом або продуктом,
зафіксованим у знаках чи матеріальних предметах.
Д.М. Узнадзе пропонує розрізняти «інтрогенну» поведінку, яка визначається
інтересами мотивації та «екстрагенну», що визначається зовнішньою
необхідністю.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа