close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
***
Перемоги, здобуті Червоною армією в боях з військами Врангеля у
листопаді 1920 р., поклали початок незворотного процесу переходу до
мирного життя, хоча в Україні повстанський рух не вщухав і війна з миром
сусідили ще тривалий час.
Перехід до мирного будівництва здійснювався у надзвичайно важких
умовах господарської руїни. Три роки війни призвели до катастрофічних
наслідків. На Донбасі зруйнованими й затопленими залишалося 90 % шахт,
відсутність палива паралізувала рух на залізницях. Станом на червень 1921 р.
в Україні залишилося 439 справних паровозів, у той час як ремонту
потребувало 1600. Відсутність сировини та комплектуючих призвела до
зупинки підприємств. Безробіття змусило тисячі людей виїхати з міст на
село. Станом на 1 січня 1921 р. чисельність населення Києва скоротилося
проти серпня 1919 р. майже на 210 тис. осіб (до 335,7 тис. осіб). За
аналогічний період населення колишнього Слобідського району (без
урахування кількості мешканців Дарниці), якщо порівнювати із серпнем
1919 р., зменшилося з 15,8 до 7,8 тис. осіб 1.
Відчувалася гостра нестача продуктів харчування і речей першої
необхідності. У цей час забезпечення працівників залізниці хлібом та м’ясом
не перевищувало 20 % норми, а крупами та жирами – 6 %. Майже повністю
припинено постачання промисловими товарами. Особливо важкою ситуація з
постачанням харчів склалася навесні 1921 р. Так, у квітні як заробітну
платню за березень місяць Дарницька обліково-продовольча комісія
здійснила розподіл 5481 пуд. зерно-хліба, 105 пуд. круп, 641 пуд. цукру,
16300 пачок сірників, 1681 пуд. солі тощо2. При цьому наявність такої
значної кількості солі у пайку заздалегідь розглядалася передусім як надання
можливості робітникам здійснювати в подальшому товарообмінні операції,
оскільки сіль на той час була нарівні з грошима повноцінним платіжним
засобом. Карткова система розподілу продуктів була відновлена лише у
травні 1921 року.
Особливої гостроти набула паливна криза. План Бурчака, оприлюднений у
1917 р., виявився навдивовижу дієвим і слугував керівництвом до дії для всіх
його наступників. У 1920–1921 рр. для перевезення палива до електростанцій
використовувався вже весь рухомий склад трамваїв. У результаті справними
1
Карточная система в городе Киеве (материалы Киевской губернской Продовольственной
комиссии). – К., 1921. – С. 18.
2
Красный путь. – 1921. – 17 апр.
залишилися лише 13 % з 260 вагонів. Навесні 1921 року лісозаготівля для
потреб населення та підприємств Києва велася на відстані 30–40 км від міста.
Для доставки дров з району лісорозробок Будаївки до станції «Боярка» була
збудована вузькоколійка, яка завдяки романові М. Островського «Як
гартувалася сталь» стала відома у багатьох країнах світу.
На Лівобережжі лісові насадження в радіусі одного кілометра вздовж
залізничної гілки у напрямку на Ніжин, що належали Броварському
лісництву, були знищені за роки війни, тому під час Всеукраїнських
недільників залізниць, що відбулися 13 березня та 10 квітня 1921 року,
дарничани брали участь у заготівлі дров у Микільському лісництві3. Проте
вже за рік – у травні 1922 року, розпочався процес відновлення лісових
насаджень.
І все ж, головним питанням, стрижнем політики «воєнного комунізму»,
залишалося
продовольче.
Саме
йому,
в
кінцевому
підсумку,
підпорядковувалося все інше.
Декретом Раднаркому УСРР № 1509 від 29 червня вся територія України
оголошена територією державної продовольчої розверстки. Всіма видами
транспорту дозволялося перевозити не більше 10 фунтів м’яса, 2 фунтів
жирів, 2 фунтів цукру, 1 фунту солі, 2 пудів картоплі тощо та заборонялася
будь-яка торгівля цими продуктами4. Надзвичайними повноваженнями були
наділені військові продовольчі комітети. Їх рішення стали обов’язковими для
місцевих органів влади. Для контролю за діяльністю сільрад у питаннях
заготівлі продуктів харчування та розподілу землі створювалися комітети
незаможних селян (КНС). У їх розпорядження мали передаватися для
подальшого перерозподілу серед біднішого населення 25 % продуктів,
затриманих за перевезення понад встановлену норму.
Перші комнезами в селах Микільсько-Слобідської волості обрані у Нових
Позняках (16 липня 1920 р.) та Воскресенській Слобідці (квітень 1921 р.), а в
грудні 1922 р. – у Микільській Слобідці. На кінець 1922 р. у волості був
1 волосний і 4 сільських КНС із числом членів – 1395.
Згідно з інструкцією Чернігівської губернської продовольчої комісії
продовольча розверстка, в першу чергу, розподілялася на господарства, у
яких 3 та більше десятин орної землі, у другу й третю черги, якщо вона не
вичерпана, – на менш заможних селян та середняків6. Окрім того, вона була
3
Красный путь. – 1921. – 9 марта. – 5, 12, 13 апр.
4
ДАКО. – Ф. 1029. – Оп. 1. – Спр. 11. – А. 4.
5
ДАКО. – Ф. 1029. – Оп. 1. – Спр. 16. – А. 4 зв. – Спр. 16-а. – А. 163 зв. – Спр. 95. – А. 89.
6
ДАКО. – Ф. 1029. – Оп. 1 – Спр. 11. – А. 96.
поширена практично на всі види сільськогосподарської продукції. Так,
селяни села Осокорки у період з 1 листопада 1920 року до 20 квітня
1921 року на приймальний пункт Остерського повітового військового
продовольчого комітету здали: 31 корову, 14 свиней, 3 пуди м’яса птиці,
240 пудів картоплі, 7 пудів масла, 3,5 фунта олії, 297 пудів сіна, 19 штук
ялових шкур, 21 фунт щетини тощо7.
У разі виконання планових завдань селянам як премію гарантували видачу
через товариства споживчої кооперації по 3 фунти солі, 2 фунти гасу,
2 аршини мануфактури на кожного їдця, крім тих товарів, які вони
отримували за розподілом на загальних підставах8. І хоча в умовах
тотального дефіциту ці товари справді являли собою велику цінність,
стосовно того, хто виконав продовольчу розверостку, це виглядало як
знущання, тому що це могло бути все, на що міг розраховувати селянин, який
здав 1 або навіть 2 корови.
Подібна практика викликала різке невдоволення та спротив з боку селян.
В оприлюдненій 3 січня 1921 року Обов’язковій постанові Остерського
повітового продкому йдеться про те, що «у деяких місцях повіту
трапляються випадки бандитських та куркульських виступів» та міститься
погроза в разі їх повторення брати заручників із числа заможних громадян9.
У складній ситуації опинилися й мешканці приміських лівобережних
слобідок. Київський губпродком, попри постанову НКВС, починаючи з
липня 1920 року, не припиняв спроб запровадити збір молока на території
поселень міського типу Київського Лівобережжя. За його наказом від
7 червня 1921 року, усі власники корів Передмостової, Микільської та
Кухмістерської Слобідок мали віддавати щотижня по 1/4 відра молока від
кожної корови на користь акції «Краплина молока», яку проводило місто.
Селян зобов’язали до 10 червня отримати охоронні грамоти на корів у
заготвідділі, що по вул. Хрещатик, 3. Про рішучість та серйозність намірів
свідчили заключні слова наказу: «Усі винні у невиконанні даної постанови
будуть притягнуті до суду Ревтрибуналу, а корови, на які відсутні охоронні
грамоти, будуть конфісковані»10. Конфлікт вдалося владнати лише
10 вересня 1921 року, коли був ухвалений наказ НКВС за № 2978, який
підтвердив, що ці населені пункти є територією Чернігівщини.
У ці роки значно активізувалися й відверто кримінальні елементи.
У серпні 1922 року ліквідована банда у складі 9 осіб, що протягом 1919–
7
ДАКО. – Ф. 1029. – Оп. 1. – Спр. 2. – А. 552, 552 зв.
8
ДАКО. – Ф. 1029. – Оп. 1. – Спр. 11. – А. 32.
9
ДАКО. – Ф. 1309. – Оп. 1. – Спр. 17. – А. 74.
10
ДАКО. – Ф. 1029. – Оп. 1. – Спр. 2. – А. 384.
1922 рр. пограбувала та вбила понад 30 осіб у лісових масивах Микільського
лісництва. Її очолювали мешканці Микільської Слобідки Йосип Петренко та
Сава Чуж. Ще задовго до революції вони були засуджені за грабіж на тривалі
терміни каторжних робіт, але в лютому 1917 року опинилися на свободі11.
22 грудня 1922 року ліквідована банда Сашка Орлика (справжнє
прізвище – Урліх), яка у жовтні біля станції «Дарниця» здійснила
пограбування поїзда Київ -Москва12.
Охорону залізничної станції «Дарниця» здійснював зведений загін ЧК та
ЧОН13.
Заборона продажу сільськогосподарської продукції позбавляла селянина
будь-якого зацікавлення в результатах своєї праці. Зменшення обсягів
виробництва та невдоволення людності спонукали владу до необхідності
зміни економічного курсу. Суть нової економічної політики (НЕПу) полягала
у використанні ринкових відносин та функціонуванні, з певними
обмеженнями, одночасно з державною та кооперативною приватної форми
власності, стимулюванні іноземних інвестицій, у тому числі у формі
концесій. Постанова Раднаркому УСРР від 21 квітня 1921 року передбачала
поступову заміну продовольчої розверстки продподатком. Після його сплати
селянин міг вільно розпоряджатися продуктами, що в нього залишилися. У
певних межах дозволялася приватна торгівля
Ще в травні 1921 року у розрахунках із селянами діяли товарообмінні
операції, а премії платили товарами. Так, за виконання селом або хутором
наряду на картоплю на 70 % селяни мали отримати премію сіллю з
розрахунку 3 фунти на сім’ю до 5 душ, 5 фунтів на сім’ю з 10 душ тощо14.
Навіть за доставку продуктів на склади в Остер з ними розраховувалися як
грішми, так і сіллю.
Відповідно до постанови Раднаркому УСРР відбулися також зміни в
системі оплати праці. На підприємствах з метою проведення розрахунків по
заробітній платні дозволялося третину виробленої продукції направляти для
обміну на продукти харчування. Збільшувалася з 1,5 до 2,5 пуд. зерно-хліба
на місяць норма відпуску на преміювання кращих працівників15.
Змінювалися методи й форми управління підприємствами. Вони
об’єднувалися у госпрозрахункові трести за галузевими або територіальними
ознаками. Дарницький фанерний та лісопильні заводи ввійшли спочатку до
11
Красное знамя (Чернигов). – 1922. – 22 дек.
12
Пролетарская правда. – 1922. – 26 дек.
13
ЧОН – від рос. – части особого назначения.
14
ДАКО. – Ф. 1029. – Оп. 1. – Спр. 2. – А. 393.
15
Красный путь. – 1921. – 28 мая.
об’єднання «Дніпроліс», а потім «Українліс». Завод Поліщука в
Кухмістерській Слобідці перейменований на «Будшлях» і переданий у
власність Всеукраїнській спілці споживчої селянської кооперації «Сільський
господар». Шкірзавод Дзеванковського у Микільській Слобідці через аукціон
був переданий в оренду виробничій артілі. У Дарниці почала працювати
артіль і заготпункт.
З метою відбудови мостів було утворено спеціальне будівельне
управління з відбудови київських мостів на Дніпрі, яке підпорядковувалося
Південному округові шляхів сполучення. 22 березня 1921 року було відкрито
дерев’яний Наводницький міст, на відбудові якого у надзвичайно важких
умовах майже 9 місяців працювали 3 тис. осіб, у тому числі 2 тис.
направлених за розпорядженням Київського губкомпраці.
Спроба відбудувати Ланцюговий міст у 1921 р. виявилася невдалою. З дна
ріки вдалося підняти лише 30 % конструкцій та ланцюгів, а виготовити
решту – київським підприємствам на той час було не під силу.
Перевезення мешканців здійснювалося невеличкими пароплавами, ремонт
двигунів для яких вдалося налагодити працівникам автогаража
ім. М.В. Фрунзе, що був створений на базі Слобідського депо.
На початку 1921 р. відбудували електропідстанцію, пожежне депо,
лікарню у Микільській Слобідці та поліклініку в Передмостовій.
Відбудова промислових об’єктів Лівобережжя відбувалася завдяки
спільним діям з органами влади Києва. У 1921 р. Слобідський райком
КП (б) У очолювали І. Шорник, М. Гольденберг, у 1922 р. – І. Фрід,
Л. Юзефович.
У березні 1921 року на спільному засіданні райкому МикільськоСлобідського волвиконкому, сільвиконкому та міліції ухвалені рішення про
благоустрій базару, відкриття їдальні на 800 безкоштовних обідів, організації
в Микільській Слобідці дитячого притулку, відкриття клубу, ремонт криниць
та артезіанських свердловин16. Навіть у найскладніші часи не припинялася
робота навчальних закладів. Наприкінці 1920 року єдині трудові школи (так
називалися колишні народні училища та церковнопарафіяльні школи)
працювали у кожному населеному пункті волості. Пайок вчителі отримували
у волосному центрі.
1921 року водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування,
повоєнним розладом, епідеміями великі райони Півдня України та Поволжя
спіткало страшне лихо – посуха, а з нею і голод, що забрав життя сотень
тисяч людей.
16
ДАКО. – Ф. Р-111. – Оп. 1. – Спр. 18. – А. 18–20.
З’їзд Рад Остерського повіту вирішив надати допомогу голодуючим
шляхом збирання щомісячних внесків по 3 фунти жита від кожного
домоволодіння.
При Микільсько-Слобідському волвиконкомі вже в серпні 1921 року була
створена Комісія по організації допомоги голодуючим. Оргкомітети з
організації допомоги та збору коштів діяли у кожному населеному пункті. На
місцях відбувавсь активний пошук додаткових можливостей. Так, у Дарниці
сільрада обклала податком на користь голодуючих 152 домовласників Старої
та Нової Дарниці у розмірі трьох фунтів збіжжя, а також додатковим
податком по 10 пудів жита з 61 заможного громадянина. У листопаді в
Микільській Слобідці був організований сиротинець для дітей постраждалих
районів, яким керувала педагог М.В. Хотульова. У селі Позняки, мешканці
якого завжди славилися як вправні рибалки, у грудні з власної ініціативи
виловили приблизно 1 тис. фунтів риби, розбили льодовик для її зберігання, а
потім передали у фонд допомоги голодуючим.
У вересні згідно з постановою Раднаркому були описані та вилучені
цінності у церквах населених пунктів волості. У рахунок допомоги
постраждалим від голоду було зібрано 14 пудів срібла та 1 золотник 85 долей
золота.
Перших вагомих результатів у боротьбі з розрухою вдалося досягти
залізничникам:
виникла
необхідність
реорганізації
залізничної
інфраструктури. Паротяги були передані станції «Київ ІІ», а майстерні були
реорганізовані у Головні механічні майстерні Служби колії МосковськоКурсько-Воронезької залізниці. Робітники майстерень здійснювали
відбудову станційних споруд та пасажирських платформ, будівель
вокзальних приміщень, стрілочних переводів, семафорів, на перегонах і
станціях МКВЗ, для чого їм були передані пересувні майстерні у спеціально
обладнаних вагонах.
Ділянку Дарниця - Ромодан у жовтні було підпорядковано Південній
залізниці. Під час громадянської війни у зв’язку з падінням обсягів
перевезень станція «Дарниця» втратила статус вузлової.
У січні 1922 року на станції, Дарницьких ремонтно-механічних
майстернях і на роботах з відбудови було зайнято 552 робітники. Серед
них було чимало з так званого третього вугільного маршруту, з
Донбасу - до західних районів. Маневрові роботи та ремонт вагонів
передали до Головних ремонтно-механічних майстерень на станції «Київ
ІІ».
Напружена праця колективу дала можливість збільшити вантажообіг до
23,3 тис. тонн17.
17
Пролетарська правда. – 1922. – 2 листоп.
Майже рік тривала відбудова Холодильника, яку очолювали робітники
М.Я. Кушнарський, В. С. Саламанов та П. А. Ємхович. Працювати
доводилося у складних умовах: не було гуртожитку, спецодягу, жили в
землянках. У листопаді 1921 року відновила роботу холодильна установка, а
в грудні тут прийняли вже 12 тис. пудів м’ясних вантажів. У жовтні
1922 року запрацювали скотобійня і завод з переробки кишок18.
Госпрозрахунок як новий метод господарювання передбачав
самоокупність і отримання прибутку. Поступово ліквідовувалася зрівнялівка
в оплаті праці, постачання робітників натуральною продукцією замінювалося
заробітною платнею, при нарахуванні якої враховувалася кількість і якість
роботи, що підвищувало зацікавленість працюючих.
Нестача кваліфікованих кадрів, обігових коштів та сировини тривалий час
стримували відбудову фанерного заводу. Його було урочисто відкрито
обстановці 29 жовтня 1922 року.19.
З року в рік відбудовані підприємства збільшували чисельність
працюючих, нарощували випуск продукції. Якщо у 1922 р. на
Держхолодильнику працювало 200 робітників, то в 1923 р. – вже 395, і за рік
випускалося продукції майже на 1 мільйон карбованців20. На фанерному
заводі відповідно 100 і 150, а продукції – на півмільйона карбованців21. Це
мало велике значення, адже продукція цього підприємства користувалася
значним попитом не тільки на внутрішньому ринку, а й відправлялася на
експорт.
Наприкінці відбудовчого періоду трудящі Дарниці відбудували останні зі
зруйнованих під час громадянської війни об’єктів: так 1924 року було
відбудовано лісопильний завод «Будшлях».
Пріоритетним напрямком у розбудові нової соціалістичної економіки
радянська влада визначила розвиток електроенергетики. Одним з перших
об’єктів нового промислового будівництва для Київського регіону мала стати
Десенська гідроелектростанція, рішення про початок спорудження якої в
гирлі Чорторию неподалік села Вигурівщина було ухвалено Київським
губвиконкомом у листопаді 1923 року.
Проектно-пошукові роботи почали відразу. В них брали участь
спеціалісти німецької фірми «Пфлетчінгер». За задумом проектантів,
побудова греблі та обвідного каналу мали вирішити не тільки питання
18
Пролетарська правда. – 1922. – 18 листоп.; Там само. – 1 груд.
19
Пролетарська правда. – 1922. – 2 листоп.
20
Київська округа: статистично-економічний довідник. – Х., 1926. – С. 39.
21
Пролетарська правда. – 1924. – 22 жовт.
постачання електроенергії, а й регулювати рівень води під час повені з метою
зменшити руйнівні наслідки для поселень Лівобережжя. У 1924 р. було
закуплено необхідне для будівництва обладнання, прокладена вузькоколійка,
побудовані гуртожитки для робітників, підготовлені креслення для
виготовлення турбін. Проте у 1925 р. проект будівництва гідроелектростанції
визнали економічно необґрунтованим і вирішили зосередити зусилля на
будівництві теплової станції. Згодом техніку та обладнання передали на
баланс Управління будівництва парової електростанції («Київельбуд»), що
споруджувало на Рибальському півострові Київську районну електростанцію
(КРЕС), а будівлі гуртожитків – відділу народної освіти Київської округи22.
Пізніше їх використали для потреб створеної на початку 30-х років бази
відпочинку для вчителів міста.
1924 року була створена підпорядкована Українській академії наук
Дарницька лісова дослідна станція. Вона стала базовою науковою установою
в Україні. Наукові праці її співробітників, яких очолював відомий ентомолог,
професор Зіновій Степанович Головенко, у довоєнний час були відомі не
тільки в Україні, а й у далекому зарубіжжі.
У 1924–1926 рр. за рішенням Київського окрвиконкому на лівобережжі
Київщини був виконаний значний обсяг робіт з осушування заболочених
територій як з метою розширення площ, придатних для сільського
господарства, так і з метою видобутку торфу. Поблизу Дарниці ці роботи
проводилися в районі Княжицько-Биківнянських боліт і сприяли
покращенню санітарно-епідеміологічної обстановки та зменшенню
безробіття.
Успіхи у відбудові промисловості Київського Лівобережжя позитивно
вплинули на показники роботи залізничної станції «Дарниця». Вантажообіг
на ній у 1926 р. зріс майже у 3 рази проти 1922 року і досяг 79,4 тис. тонн23.
При цьому 65 % від загальної кількості перероблених вантажів складали
лісо- та будівельні матеріали, оскільки деревообробна галузь була основою
економіки Київського Лівобережжя. 1926 року в Дарницьких залізничних
майстернях працювало вже понад 150 робітників. На підприємстві розпочато
випуск нової продукції, обсяг якої становив майже 165 тис. крб24.
Після завершення у 1923 р. відбудови Києво-Броварської дільниці
мототрамваю рух на ній поновили. Зі спогадів старожилів відомо, що за
браком справних моторних вагонів сполучення між Броварами та Києвом (до
зупинки «Артилерійський полігон») здійснювалося за допомогою кінної тяги.
22
ДАК. – Ф. Р-1. – Оп. 1. – Спр. 531. – А. 3–4.
23
Статистично-економічний довідник Київщини 1926–1927 рр. – Х., 1927. – С. 386–387.
24
Вестник Московско-Киево-Воронежской железной дороги. – Курск, 1926. – № 5. – С. 33.
У жовтні 1924 р. після закінчення будівництва нової трамвайної колії, що
була прокладена значно коротшим маршрутом – вулицею Бориспільською,
відновлено рух між Микільською Слобідкою та Дарницею25. Свій подарунок
до цієї довгоочікуваної події підготували працівники автогаража
ім. М.В. Фрунзе. Винахідливі майстри переустаткували 10 вантажних
автодрезин з причепами, що використовувалися раніше для доставки торфу з
Бородянки до Києва, в оригінальний транспортний засіб, придатний для
перевезення пасажирів26. На шасі моторного вагона їм вдалося встановити
салон власної конструкції, а на візок причіпного – салон списаного
німецького трамваю27.
Гострою була проблема транспортного сполучення Лівобережжя з
центром міста.
У 1924 р. був ухвалений проект професора Київського політехнічного
інституту Є.О. Патона щодо відбудови зруйнованого Ланцюгового мосту.
Новий міст було піднято на значно вищий рівень, аніж старий. Муровані
арки замінили вищими – металевими, виготовленими робітниками київських
заводів «Арсенал» та «Більшовик». Систему ланцюгів зберегли, але повністю
переустаткували, використавши деталі старого мосту. Напруженою працею
київських робітників під керівництвом інженерів Березіна та Ендімінова
конструкцію масою 250 тис. пудів вдалося зібрати винятково швидко – за 85
днів28.
Відбудований міст отримав ім’я революціонерки Євгенії Бош і був
урочисто відкритий одночасно з Русанівським 10 травня 1925 року.
Рух мототрамваю до Поштової площі було відновлено, проте наявних
10 пар вагонів було замало, і в грудні додатково відкрито автобусний
маршрут, що сполучив Дарницю з центром міста, на якому працювало
10 машин, придбаних у Німеччині.
У 1926 р. була електрифікована дільниця від Поштової площі до
Микільської Слобідки. Наступного року її подовжено до Дарниці й у
напрямку Биківні та Броварів.
25 Відчит Київського округового виконавчого комітету ІХ округовому з’їздові Рад Київщини. – К.,
1926. – С. 69.
26
Пролетарська правда. – 1928. – 1 квіт.
27
Киевский трамвай за сорок лет (1892–1932). – К., 1933. – С. 34.
28
Див.: Київ. Провідник (за редакцією Ф. Ернста). – К., 1930. – С. 714.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа