close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
ЛЕКЦІЯ №3
Тема № 3. СВЯТІ ТАЙНИ В ХРИСТИЯНСТВІ
Мета лекції:
1) З’ясувати як людина втратила зв'язок із своїм Творцем, вчинивши
первородний гріх, та яким шляхом через дотримання Святих тайн
досягнути досконалості у земному житті і примиитися з Богом у
майбутньому, що передбачає їй християнське етичне вчення про Святі
тайни.
2) Визначити, як через Святі тайни можна потрапити до раю або як
помиритися із Творцем?
3) Вивчити поняття: Святі Тайни; матерія, формула і наслідки (значення)
кожної
Святої
тайни;
обряди
уділення
Святих
Тайн;
переєстествлення (лат. transsubstancio); (виділені курсивом у тексті
лекції №3)
4) Навчитися робити порівняльння обрядів уділення Святих тайн східного
і західного обрядів у християнстві.
5) Виховувати розуміння, що спочатку віра є головним елементом, а аж
потім обряд є важливим фактором на шляху до удосконалення людини та
її спасіння.
3. 1. Поняття про Святі тайни
Християнство, на відміну від інших релігій світу, має особливі окремі обряди, які були
встановлені ще в І ст. і дійшли до нашого часу. Ці обряди в релігієзнавчій літературі
називають релігійними культами. Але християнське вчення, що викладене в книгах Нового
Заповіту, ці обряди трактує дещо по-іншому, оскільки більшість із них були встановлені
самим Ісусом Христом з певною метою і мають певні наслідки для людей, що ними
користуються.
Аналіз богословської, канонічної християнської літератури показав, що всі Святі тайни
мають спільні риси: матерію, формули й обряди проведення і великі духовні наслідки, й
відмінні ознаки, а саме: словесні формули й обряди уділення. Виконавці Святих тайн у
різних конфесіях є різні.
Таким чином, із богословсько-канонічних праць випливає таке визначення Святих
тайн:
Святі тайни (рос. мовою таинства) – це установлені Ісусом Христом та святою
Церквою видимі знаки невидимих Божих ласк.
Саме слово “тайна” (у латинській мові “Sаkramentum”, у грецькій – “μυστηριον”)
означає зобов’язання, присяга, свята й укрита річ, таємниця.
Кожна Свята тайна має видиму і невидиму для людського ока сторону своєї дії.
Як у Католицькій, так і в Православній Церквах встановлено і використовується 7
Святих тайн у порядку їх сакраментального значення: хрещення, миропомазання, Свята
євхаристія, каяття (сповідь), оливопомазування, священство, шлюб [43]. Цей порядок
розглядався у низці праць, зокрема Кирила Єрусалимського і був предметом дискусій на
помісних і Вселенських соборах.
Полемічна боротьба П’єра Абеляра (“Вступ до теології” і “Так і ні”) та Гуго СанВікторського (“Сакраменталії”: І, с.9) [43] дала можливість Петрові з Ломбарда окреслити
формулу Святих тайн, з якою Церква погодилася.
Петро з Ломбарда у “Книзі про навчання моралі” (~1164) дав визначення Святих тайн
(Сакраменталій).
Ще 1139 р. відповідно до творів Отто з Бам’єрга – посла від Померанії, який дав для
клиру порядок Святих тайн (“Сакраменталії”), на законодавчому соборі в Лондоні 1237 р. на
чолі з легатом від Святого престолу та папою Григорієм Х на соборі в Ліоні (1274 р. на ХІV
Вселенському соборі), де розглядалося питання Святих тайн.
В основному порядок Святих тайн був узгоджений між Західною і Східними
Церквами на Вселенських соборах (у Флоренції 1439 року на ХVІІ Вселенському соборі з
Вірменською Церквою, з професорами віри, що прибули з Мануїлом II Палеологом і
представляли візантійський обряд, остаточно затверджений Тридентським собором [43].
Але до Реформації ця проблема не була детально розроблена в латинській Церкві. Під
час Реформації це питання було порушене, опрацьовувалося спеціальними комісіями, які
готували матеріали на Тридентський собор.
Нез’єдинені (православні) християни грецького обряду теж показали своє ставлення до
латинської доктрини про Святі тайни підтримавши позицію Католицької Церкви, коли
реформатори на конференції у Віттенбурзі 1576 р. подали своє бачення Святих тайн.
Правлячий тоді Константинопольський патріарх Єремія ІІ (1580-1584) щодо конференції та її
рішень про Аугсбургське віросповідання сказав: “Ця містерія загально прийнята і так само в
Католицькій Церкві як ордотоксальними християнами: сакраментальність церемонії, сім в
числі – справедливо сім і не більше” (43. Промови патріарха, с.289). Цей консенсус грецької і
латинської Церков щодо священнослужителів як суб’єктів Святих тайн показав Аркадій у
праці: “На визнання у церкві західної традиції і східної семикратних сакраментальних
адміністраторів”(1619). У “Євхологіоні” Мартина та його творах “Перипетії із
сакраменталіями”, “Старовинні церковні ритуали” теж визнаються сім Святих тайн [43].
У Католицькій Церкві вчення про Святі тайни спеціально було предметом дискусій на
Тридентському соборі, який фактично завершив формування основної християнської
доктрини про Святі тайни (“Катехизм Трідентського собору” (“Catechism of the Council of
Trent”). Після Тридентського собору кількість Святих тайн залишилася такою ж, як була, але
їх кількість, матерія і обряди були визначені остаточно, адже щодо кожної Святої тайни було
окреме засідання [43]
Є спеціальні теологічні дослідження про Святі тайни, зокрема доктор теології Тома
Аквінський у фундаментальній праці “Сума теології” докладно розглядав природу Святих
Тайн (ІІІ:70:2), а також праці доктора теології Моргана Діхса “Про систему сакраменталій”
(Нью–Йорк, 1902), “Теологія Святих Тайн” (1910).
Зроблені деякі дослідження науковців про Святі тайни у православ’ї (див. Ранович А.
Происхождение христианских таинств, М.—Л., 1931; Емелях Л. И. Происхождение
христианских таинств, М., 1956;1978).
Деякі доповнення, а особливо спрощення щодо обрядів вживання Святих тайн, вніс
ХХІ Вселенський (ІІ Ватиканський) собор [2; 23; 38; 42]. Після завершення роботи собору
апостольською конституцією Івана-Павла ІІ “Sacræ Disciplinæ Leges” (1983)
було
затверджено “Кодекс Канонічного права Католицької Церкви” (далі – ККП КЦ), а
апостольською конституцією Івана-Павла ІІ “Fidei depositum”(1992) встановлювався новий
“Катехизм Католицької Церкви” (далі – ККЦ), які регулювали порядок вживання Святих
тайн у Католицькій Церкві та інші внутрішні питання.
Протестанти (лютерани) визнають тільки дві Тайни – Хрещення та Євхаристію. Інші
Тайни у протестантів залишилися просто як обряди або відсутні зовсім.
Виняток становлять Англіканська та Єпископальна Церкви, оскільки їх теологи визнають
учення про Тайни так, як у католицько-православній доктрині про сім Святих тайн [43].
До Святих тайн, що їх уділяють тільки раз у житті, відносяться: хрещення,
миропомазання та священство [43].
Тайна сповіді й євхаристії можуть уділятися дуже часто, і повторюватися може Тайна
миропомазання (тайна для хворих).
Кожна Свята тайна має свою історію встановлення, обряди уділення, матерію і
формулу, наслідки.
3. 2. Тайна хрещення
Історія обрядів очищення водою. Учені, археологи знаходять у різних народів багато
доказів наявності обряду очищення водою від гріхів у різні періоди існування людства. Це
було за часів існування Харрапської цивілізації (ІІІ-ІІ тис. до н. е.) у стародавній Індії [32]; у
Палестині (Кумранська пустеля) виявлено спеціальний ритуальний басейн для очищення
водою в общині есеїв (в І ст до н.е. та 70 р. н.е.) [12; 39]. Про очищення водою, як знак каяття
в гріхах, знаходимо згадки й у Біблії, коли назорей Іван Предтеча закликає всіх покаятись
напередодні приходу Месії і закликає очиститись від гріхів через каяття в гріхах та хрещення
водою (Євангелія від Матвія, Марка, Луки, Івана, далі - Мт. 3: 1-11; Мр. 1: 1-8; Лк. 3:1-18; Ів.
1: 24-28) [5].
Встановлення Тайни хрещення. Усі чотири євангелісти подають відомості про те, як
була встановлена Тайна хрещення. Вони розповідають, як до Івана Предтечі прийшов до
Йордану хреститися сам Ісус Христос. Коли ж Іван наголосив Ісусові, що він не гідний
навіть зав’язати шнурок на сандалях Ісуса, а не те, що його охрестити, Ісус Христос сказав
йому: “Залиши це тепер, так бо личить нам здійснити всяку правду” (Мт. 3: 15). У момент
хрещення на Ісуса зійшов Святий Дух у вигляді голуба та почувся голос із неба: “Це Син
Мій улюблений, що Його Я вподобав” (Мт. 3: 17). Ось чому день хрещення Ісуса Христа в
Йордані називають ще й днем Богоявлення. Саме тоді вперше Бог проявив себе людям у
трьох особах: Бога – Отця Сина Божого і Святого Духа. З цього уривка Нового Заповіту
видно, що Тайну хрещення встановив сам Ісус Христос, сказавши: “Хто не відродиться з
води й Духа, не ввійде до Божого царства” (Ів. 3: 5). А в Євангелії від Матвія Ісус Христос
дає такий наказ апостолам: “Ідіть, отже, і навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця і
Сина і Святого Духа…” (Мт. 28: 19) [5].
Тайна хрещення – це установлена Ісусом Христом Свята тайна, в якій людина
приймає ідеї християнства через обряд поливання чи занурення у воду й стає Його
послідовником та членом Христової Церкви.
Матерією (матеріалом) для Тайни хрещення є чиста вода (джерельна, з криниці, з
крана тощо, головне чиста питна вода), бажано, щоб була свячена. Священик у цьому
обряді використовує тільки свячену воду.
Формула Тайни хрещення:
“Хрещається раб Божий (ім’я чоловіка) або раба Божа (ім’я жінки) во ім’я Отця і
Сина і Святого Духа. Амінь” (у східних обрядах) [22].
“(Ім’я), я хрещу тебе в ім’я Отця і Сина і Святого Духа” (латинський обряд) [23,
с.305; 28].
Формулу хрещення треба обов’язково проказати під час занурювання у воду чи
поливання по голові, чи покроплювання водою по голові у вигляді хреста. Слова формули
мають бути сказані в момент дій з водою [22].
Обряди хрещення
Історично склалося так, що в різних частинах Землі сформувалися різні обряди
хрещення, які мають однакову матерію і формулу (ККЦ. 1239) [3; 23, с.305].
1) Хрещення занурюванням у воду. Такий обряд хрещення довго існував у первісній
Церкві, поки християнство ширилось по теплих країнах. Окрім того, в перші століття
поширення християнства для цього обряду були призначені жінки-диякониси, які мали право
охрестити дорослих жінок, котрі ставали християнками. Про жінок-дияконис згадують
канонічні документи перших Вселенських соборів (Кан. 15, ІV Вселенського собору; Кан. 48.
V Вселенського собору [1, с.45, 77].
Поступово з поширенням християнства на Північ, де було холодніше, перші
християнські імператори та вельможі почали будувати при храмах (базиліках) перші басейни
для хрещення – баптистерії. Такий християнський комплекс по сьогоднішній день стоїть у
м. Пізі в Італії з собором, круглим баптистерієм та вежею (дзвінниця з вартарнею, котра вже
багато сторіч падає). Обряд занурювання у воду найбільше поширений серед християн
східного обряду, яких ми зараз називаємо православними.
2) Поливання по голові у вигляді хреста. Поступово з поширенням християнства на
землі Європи, Америки, за вічну мерзлоту, де не могли існувати баптистерії, або туди, де
води було дуже мало (пустелі в Африці), обряд хрещення почав спрощуватись. Хрестили
тою кількістю води, яка була. Коли християнство набуло значення світової релігії, а жінкидиякониси перестали існувати в Православній та Католицькій Церкві (десь з ХV ст.), позаяк
усіх дітей хрестили малими, коли ж виникала потреба охрестити дорослу жінку, священик
міг її охрестити тільки поливанням по голові у вигляді хреста. Зрештою, баптистерії
будували не всюди, а тому в багатьох країнах, у тому числі й у Київській Русі, не можна було
охрестити в холодну пору року занурюванням у воду. Археологи знайшли баптистерії в
Керчі (церква Івана Предтечі), в стародавньому Галичі. В окремих церквах були хрещальниці
для маленьких дітей. У храмах давнього будування хрещальниці існують і досі. Між тим,
виникала проблема, як охрестити дорослу людину в небезпеці смерті: хвору, під час
військового походу, в пустелі, на вічній мерзлоті тощо. Тому хрещення поливанням по
голові у вигляді хреста шириться і в Західній, і в Східній Церкві. Українські вчені, зокрема
О. Н. Саган, доктор філософських наук, співробітник Інституту філософії АН України,
знайшли документи про те, що в православних церквах у Києві та інших містах хрестили не
лише зануренням, але і поливанням по голові. Це ж підтверджують українські літописи, які
пишуть: коли заборонили українським священикам хрестити поливанням по голові у ХVІІ
ст., то, хрестячи занурюванням, священики багатьох дітей потопили [37].
Сьогодні в Україні знову існують змішані обряди хрещення в православних: і
занурюванням, і поливанням, через навернення в Христову віру багатьох дорослих людей,
відсутність баптистеріїв та жінок-дияконис.
3)Хрещення покроплювання водою (див. далі хрещення в небезпеці смерті).
4) Хрещення бажанням (“кров’ю”). Цей вид хрещення найбільше поширився в Східних
Церквах, хоча визнає його й Католицька Церква. Відомо чимало мучеників за Христову віру
в перші сторіччя поширення християнства. Багато людей були страчені за те, що прийняли
християнство, або за те, що мали намір охреститися. Ми знаємо святого Несторія, день
пам’яті якого відзначає греко-католицька і православна Церква 9 листопада (за ст. ст.).
Церковна традиція передає, що Несторій, будучи воїном імператора Максиміліана, прийняв
Христову віру і готувався до хрещення. За своє бажання прийняти Тайну хрещення був
страчений. Свята Церква причисляє його до святих мучеників за віру, хоч він не встиг
охреститися, бо вважає, що він “охрестився кров’ю”.
Католицька і Православна Церкви вважають, що коли людина ще не охрещена, але
щиро кається і вірить в науку Христа, має бажання охреститися, помре без святої Тайни
хрещення, то вона помре християнином (ККЦ. §1258) [3; 23, с.309].
Хрещення в небезпеці смерті (ККП КЦ, кан. 861 §1; ККСЦ, кан. 677 §1)
Практика хрещення в небезпеці смерті сформувалася ще в перші сторіччя
християнства, бо вже пізніше Петро з Ломбарду (“Сентенції, ХІІІ”), Гуго Сан-Вікторський
(“Ритуал” (ІІ, іі)), Олександр із Гельсу (“Сума”, ІV, Q. 24. 1) давали пояснення про хрещення
в добу апостолів, щодо ролі Христа у Святих тайнах. Тридентський собор подав визначення
хрещення в небезпеці смерті, її матерії і формули [43].
Це хрещення може здійснити кожна розумна людина (тобто юридично дієздатна) віком
від 14 років, котра має намір справді охрестити, знає як це зробити, хоче виконати волю
того, хто просить її про хрещення. Хрещення в небезпеці смерті бажано, щоб здійснив
священик свого обряду, але за таких обставин це може зробити священик іншого обряду,
чоловік чи жінка, навіть лікар чи медична сестра, мама маленької дитини в пологовому
будинку, які мають намір справді охрестити. Хрестити в небезпеці смерті (залежно від
обставин – поливанням, покроплюванням по голові у вигляді хреста, рідше занурюванням)
бажано свяченою водою, за її відсутності – звичайною чистою водою, проказавши в цей
момент формулу хрещення (див. вище).
Не можна здійснювати обряд перехрещування, про що чітко сказано у “Символі віри”:
“Визнаю одне Хрещення на відпущення гріхів” [23]. Тому навіть, якщо хрещення здійснено
за обрядом небезпеки смерті, то священик лишень завершує обряд хрещення. Коли невідомо
про те, чи була дитина охрещена (наприклад, знайдена дитина), то в такому випадку
священик чи той, хто хрестить дитину (людину в небезпеці смерті), хрестить її під умовою.
При хрещенні під умовою (Кан. 84, V-VІ Вселенського собору) [1, с.90], формула
хрещення трохи відрізняється: “Якщо нехрещений (нехрещена), то хрещається раб
Божий (ім’я людини) чи раба Божа (ім’я людини) во ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Амінь”, або за латинським обрядом: “ … Я хрещу тебе в імя Отця і Сина і Святого Духа.
Амінь” (ККЦ. 1284) [23, с.313]. У такому випадку священик наголошує, що він хрестить
тільки, якщо людина нехрещена. Для Бога, зокрема Ісуса Христа, відомо про те, чи є ця
людина охрещена, чи ні, оскільки після хрещення на душі охрещеної людини для Ісуса
залишається знак Христа, який видимий навіть у пеклі [23, с.312].
Наслідки, тобто духовне значення Тайни хрещення:
1. Хрещення робить людину послідовником Ісуса Христа та членом Христової Церкви –
християнином (Рим. 6: 3-4).
2. Хрещення є Тайною віри. Саме хрещення визначає: приймає людина Христову віру чи
ні (Мр. 16: 16).
3. Хрещення відкриває дорогу до прийняття інших Святих тайн. Без хрещення людина
не може прийняти жодної іншої Святої тайни (сповіді, причастя, шлюбу та ін.) (Ді. 8: 15-17;
19: 5-6).
4. Хрещення змиває первородний гріх (через заслуги Ісуса Христа (І Петр. 3: 21) та
Марії Богородиці (Бут. 3: 15; Лк. 1: 38)).
5. Хрещення змиває всі інші гріхи, які вчинила доросла людина до хрещення і в яких
щиро кається.
6. Хрещення залишає на душі дитини (людини) знак Христа, який ніколи не зникає і
видимий для Бога навіть у пеклі. Так пояснював духовне значення Тайни хрещення Іриней
Ліонський [23, с.312].
7. Хрещення дає людині, яка приймає хрещення, особливі Божі ласки, після яких хвора
людина (дитина) виздоровлює.
8. Хрещення захищає людину від злих сил і Сатани.
9. Хрещення полегшує християнській душі дорогу до царства Божого.
10. Хрещення накладає на людину, котра охрестилася, обов’язок примножувати свою
християнську віру, свято її берегти і захищати.
11. Хрещення накладає певні обов’язки на рідних батьків та хрещених батьків
(кумів). Про це йтиметься далі.
Обов’язки хрещених батьків (кумів)
В перші роки існування християнства кожна доросла людина, котра готувалася
прийняти Тайну хрещення, мала духовного опікуна – катехумена, який мав їй пояснити
основи християнської віри. Люди, котрі бажали охреститися, вже знали основи християнства
й оголосили про своє бажання прийняти Тайну хрещення, називалися оголошеними
(оглашенними). Вони мали право бути частково на святій Літургії (на Літургії оглашенних)
до слів: ”Оглашенні вийдіть, оглашенні вийдіть, щоб ніхто з оглашенних не залишився –
тільки вірні”. Вірними називали тих, хто вже прийняв Тайну хрещення.
Отже, катехумени мали добре приготувати дорослу людину до обряду хрещення,
пояснити їй основні ідеї Христової науки та значення хрещення для спасіння душі. До
хрещення дорослу людину катехумени готували досить довго, іноді кілька місяців чи навіть
цілий рік. Ще апостоли хрестили дітей і дорослих. Про це згадується в Новому Заповіті в
книзі “Дії апостолів” (Ді: 16:15, 33; 18:8). Пізніше хрестили дорослих чоловіків і жінок, а
також дітей.
Як уже згадувалося, до ХVІ ст. у Католицькій та Православній Церкві існували жінкидякониси, які мали право хрестити, вінчати, хоронити померлих, допомагали священикові
відправляти Службу Божу. А тому дорослих жінок хрестили саме вони, особливо це мало
місце в тих країнах Близького Сходу, де доросла жінка не могла бути поряд із іншим
чоловіком. Обов’язки катехуменів – тобто тих, хто готує до Тайни хрещення дорослих або
дітей, виокремив у своїх документах ІІ Ватиканський (ХХІ Вселенський) собор у Конституції
“Sacrosanctum Concilium” [23, с.304]
Після хрещення ще в перші століття християнства на людину, котра приймала
хрещення, одягали нову білу (сорочку) тканину, яка символізувала чистоту душі
новохрещеної людини.
Традиції первісного християнства збереглись у Церкві донині, хоча з невеликими
змінами. Дорослу людину до хрещення готує духовний опікун, який обов’язково повинен
бути присутнім при прийнятті Тайни хрещення. Духовний опікун має бути тої статі, що й
оголошений: тобто жінку до хрещення готувала саме жінка, а чоловіка – чоловік.
Коли батьки новонародженої дитини приймають рішення про хрещення дитини, то
вони беруть відповідальність на себе за християнське виховання своєї дитини. Для цього
батьки запрошують двох духовних опікунів різної статі. Ці люди, колишні катехумени, тепер
називаються хрещеними батьками – кумами (в українській традиції) Бути хрещеним
батьком чи матір’ю дуже почесно але й, водночас, дуже відповідально. Вони повинні добре
знати свої обов’язки.
1. Хрещені батьки самі повинні бути охрещені, мати гарну моральну поведінку, бути
добрими християнами. Недарма українська народна традиція засвідчує, що характер
хрещених батьків переходить до їх хрещеників.
2. Хрещені батьки, котрі вже одружені, повинні перебувати в церковному шлюбі зі
своїми чоловіками чи дружинами.
3. Хрещені батьки повинні знати напам’ять “Символ віри”.
4. На момент хрещення вони мають принести для дитини біле полотно (простирадло,
тканину на сорочку чи блузку тощо) – символ чистоти і невинності душі тої дитини, яку
тримають до хресту, – крижму.
5. Хрещена мати повинна мати при собі покриття на голову (шаль, хустку, жіночий
капелюшок).
6. Хрещені батьки – один чоловік і одна жінка – беруть на себе обов’язок дати добре
християнське виховання дитині, яку тримають до хресту. У випадку смерті рідних батьків
дитини, вони зобов’язані перед Богом опікуватися своїм хресником чи хрещеницею до їх
повноліття, тобто займатися їх вихованням, давати їм моральну підтримку, а в разі
необхідності – й матеріальну.
Хворим людям не бажано бути хрещеними батьками при хрещенні, позаяк нехрещена
дитина ще не має захисту ні морального, ні фізичного, ні духовного. Якщо хрещена мати
хворіє під час хрещення своєю звичайною хворобою, то вона зобов’язана повідомити про це
священика, або наперед відмовитися від кумів (так каже українська традиція).
Від обов’язків кумів можна відмовлятися в тому випадку, коли людина з поважної
причини не може бути при хрещенні, або хворіє якоюсь інфекційною хворобою, має
ускладнену вагітність, коли людина сама нехрещена, або не повінчана зі своїм чоловіком чи
дружиною.
Обов’язки батьків дитини, пов’язані із Тайною хрещення:
1. Рідні батьки зобов’язані вибрати для дитини добре християнське ім’я:
а) якщо дитина народилася в день великого урочистого християнського свята або в ніч
перед ним, то слід вважати, що Бог вже вибрав ім’я для неї;
б) не можна давати дитині імена тих дітей, котрі в родині померли малолітніми: Богові
не угодне це ім’я для конкретної родини;
в) не можна називати дітей у честь когось із близьких родичів (діда, баби тощо); дитині
можна давати тільки імена святих, хоча вони можуть збігатися з іменами родичів (є
небезпека, що гріхи родичів, чиїми іменами назване немовля, буде покутувати дитина, тому
краще називати її іменем святого).
2. Тато (мама) зобов’язаний (- на) зареєструвати дитину в органах громадянського
стану (чи сільраді) до кінця 1 місяця життя і одержати на руки свідоцтво про народження
(перевіривши первісний запис). Інакше дитина буде зареєстрована після одного року життя, а
мати не отримає грошових виплат на дитину протягом року.
3. У разі хрещення дитини вдома батьки повинні приготувати невеликий столик
(застелений білою скатертиною), на якому мають бути: одна свічка з підставкою та три білі
свічки для кумів і дитини (охрещені у Христі є світлом світу, Мт. 5: 14), чистий рушник,
настільний хрестик, 2 посудини для свяченої води або посудина для купелі, свідоцтво про
реєстрацію дитини державними органами та чистий бланк свідоцтва про хрещення, біла
хустка для мами (до обряду виводу). Там священик покладе свої книги та святе миро (у
східному обряді).
5. Батьки повинні подбати про добрих хрещених для дитини.
6. Рідні батьки повинні дбати про добре християнське виховання своєї дитини, адже це
їх головний християнський обов’язок.
Таким чином, у традиції західного (і східного теж) обряду хрещення є Святою тайною,
яка здійснюється тільки раз вжитті і є Тайною віри, що й зафіксовано у Символі
християнської віри “Увірую”, в рішеннях Вселенських соборів, в основних документах
Католицької Церкви [23; 43].
І це єдина Свята тайна, яку, в різних обрядах, у небезпеці смерті може здійснити і
мирянин, і священнослужитель.
3. 3. Тайна миропомазання
Для всіх християн Західної та Східних Церков важливе значення має Тайна
миропомазання (Confirmatio з лат. – зміцнення, скріплювання) [44]. У більшості
протестантських Церков її немає (крім Англіканської Церкви).
Тайна миропомазання – це Свята тайна, установлена Ісусом Христом та святою
Церквою, у якій охрещена людина через помазання святим миром дістає сім дарів
Святого Духа й стає Христовим воїном, що може боротися з різними спокусами.
Історія встановлення тайни має тривалу традицію: ще в старому Заповіті ми бачимо,
що Господь звелів Мойсеєві помазати Аарона і його синів на священство (Вих. 29: 7), потім
помазували царів Саула й Давида, коли вони вступали у свої права. З часів Ісуса Христа були
“помазані” апостоли (Ів. 20: 22). Сам апостол Павло у “Листі до корінтян” каже: “Той, що
утвердив нас у Христі і помазав нас (Той), є Бог. Він і вибрав нас і дав запоруку Духа
(Святого) в серця наші” (2 Кор. 1: 21-22).
За церковним переказом, від святого Діонісія та інших Отців Церкви святі апостоли
дістали від Ісуса Христа доручення спеціальним способом готувати миро й уділювати його
людям. Спочатку апостоли після хрещення Тайну миропомазання здійснювали через
покладання рук (Ді. 8: 14-17; 19: 2-6), а наприкінці першого сторіччя – через помазання
святим миром, оскільки самі не встигали здійснювати цю Тайну.
На ІІ Вселенському (Константинопольському) соборі 381 року розглядалося питання
про Тайну миропомазання (Кан. 7), коли пояснювали обряд самої Тайни та прийняли
формулу: “Печать дару Духа Святого” [1, с.34].
Матерією (матеріалом) для Тайни миропомазання є святе миро. Звідси й грецька
назва цієї Тайни. Грецьке слово “хрізма”- це особливо приготовлена мазь.
Мúро готують кожного року в час Великого посту в монастирі – чернечому осідку
кожного ієрарха Церкви (патріарха, архієпископа, єпископа чи папи). Для його приготування
використовують такі три основні складники: бальзам, маслинову олію (оливу) та східні
пахощі. Бальзам символізує захист християнської душі від зіпсуття гріхом. Маслинова олія
символізує повноту ласки, яка йде від Ісуса Христа й за допомогою Святого Духа спливає на
християнина. Це дає витривалість християнській душі в разі випробувань. Пахощі (до
двадцяти східних пахощів) символізують творчу діяльність кожного християнина: він
ширитиме християнські чесноти та свої добрі діла розноситиме, як неповторні східні пахощі.
Апостол Павло про це сказав: ”Ми є перед лицем Бога пахощами Ісуса Христа” (2 Кор. 2:
15). Варити миро закінчують останнього тижня посту, бо вже у Великий (Страсний) четвер
папа, кардинал чи патріарх, митрополит або єпископи певної території (єпархії) висвячують
його на Літургії чи Месі [23, с.317]. У греко-католиків та православних спеціальними
посланцями передають миро священикам.
Обряди Тайни миропомазання. Тайна миропомазання має певні відмінності в різних
Церквах щодо практики її уділювання. Протестанти зовсім відкинули практику цієї
Тайни, крім Англіканської Церкви, і більшість зберегли її лише як обряд.
У західних обрядах (римо-католицькому тощо) цю Тайну уділює тільки єпископ
дітям, котрим сповнилось 7 років й котрі можуть вже йти до Сповіді, чи дорослим, що щойно
охрестилися. Як виняток, священик латинського обряду може уділити Тайну
миропомазання тільки в небезпеці смерті вірним свого обряду, але Кодекс канонів Східних
Церков дозволяє у небезпеці смерті уділити віруючому іншої конфесії, де використовується
ця Свята тайна (Кан. 696. § 3) [3, с. 195].
У латинському обряді до цієї Тайни батьки й діти готуються дуже урочисто. Дівчаткам
шиють довгі білі плаття з віночками, хлопчиків теж одягають святково. Коли діти приходять
на Месу, сповідаються, то пізніше єпископ під час Меси сам робить миропомазання кожній
дитині на чолі у вигляді хреста. Цей обряд у Західній Церкві називають “конфірмація”, що з
латинської дослівно перекладається як “скріплення” [44].
Формули Тайни миропомазання в різних обрядах. При помазуванні пальцем чола
дитини єпископ каже формулу миропомазання латинського обряду: “Прийми печать
дару Святого Духа” [23, с.317; 44].
У Східних Церквах (унійних та автокефальних) Тайну миропомазання може уділювати
і єпископ, і священик. Тайну миропомазання за східним обрядом (у православних і грекокатоликів та ін.) уділюють зразу ж після Тайни хрещення як для дитини, так і для дорослої
людини. Священик (може і єпископ) східного обряду великим вказівним пальцем (у
православних - пензликом) миропомазує у вигляді хреста дитині такі частини тіла: чоло, очі,
вуха, ніздрі, вуста, груди, ручки (долоньки), ніжки тощо.
Без Тайни хрещення уділювати Тайну миропомазання священик не може. Він спочатку
мусить охрестити дитину, а відтак – миропомазати, промовляючи при цьому формулу
Тайни миропомазання (східного обряду): “Печать дару Святого Духа. Амінь” [23; 29].
У Католицькій Церкві (у латинському обряді) при Тайні миропомазання єпископ додає
дитині друге ім’я, тому можуть запросити колишніх хрещених батьків знову, або нових
кумів для дитини. У східному обряді це не практикується масово. Для цієї Тайни присутність
другої пари кумів у західному обряді обов’язкова, у греко-католиків (за бажанням батьків), у
православних – не практикується.
Наслідки і значення Тайни миропомазання:
1) Ця Свята тайна вдосконалює Тайну хрещення.
2) Після Тайни миропомазання дитина одержує зіслання Святого Духа, стає
сильнішою у боротьбі з головними ворогами – тілом, світом і дияволом, може мати
характер Христового воїна, який буде захищати віру Христову.
3) Ця Тайна теж витискає на душі людини знак – печать Святого Духа, а тому
уділюють її лише раз у житті (не плутати із мируванням).
4) Людина отримує сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, рада, витримка, знання,
побожність, страх Божий (Іс. 11: 2).
Таким чином, священик чи єпископ освячує всі органи чуття людини, щоб вони
допомагали їй у боротьбі із Сатаною та іншими злими силами.
Обряд виводу жінки після народження дитини
Після хрещення та миропомазання новонародженого у східному обряді
православних і греко-католиків) священик виконує для матері дитини обряд виводу.
(у
Обряд виводу має тривалу традицію, яка йде ще від юдеїв. За Законом Мойсея, жінкапороділля повинна була пройти обряд очищення. У книзі Левіт (Лев.12: 1-8) було записано,
що жінка, яка народила дівчинку, буде вважатись нечистою 2 тижні, 60 днів буде
очищуватись і їй не можна ходити до Храму, нічого священного не можна торкатись, аж
потім їй можна давати обряд виводу, але для матері новонародженого хлопчика можна
давати обряд виводу на 40-й день, а нечистою вона буде тільки 7 днів, оскільки на 8-й день
(за юдейською традицією) хлопчика обрізали.
Обряд виводу в юдеїв мав кілька призначень:
а) дати матері благословення Боже на материнство;
б) позаяк священнослужитель в юдеїв зазвичай виконував роль лікаря, то він
повинен був переконатися, що жінка після пологів здорова й може ходити до Храму;
в) визнання священиком юридичного факту народження дитини;
г) існували також певні заборони санітарно-гігієнічного характеру, які були встановлені
Законом Мойсея щодо жінки, адже там були проблеми з водою.
Для теперішніх жінок (ІІ Ватиканський собор відмінив ці заборони) немає потреби
встановлювати ці заборони, бо сучасні жінки добре обізнані з правилами гігієни. Але обряд
виводу в християн носить інший характер. Під час цього обряду священик дає дозвіл ходити
жінці до храму (до церкви), благословення на материнство, поручає її опіці Матері Божої,
молиться, щоб Господь допоміг їй стати доброю матір’ю.
Жінка на час виводу повинна мати покриття на голові: білу хустку, шаль чи
капелюшок – за українською традицією – це хустка, яка використовувалась під час вінчання.
Хрещення й миропомазання – це радісні Тайни, а тому, як правило, священик уділяє їх у
білих ризах.
Якщо дитину хрестять у церкві, то після хрещення й миропомазання священик
дозволяє рідній матері дитини підійти до середини храму, звідти веде її до іконостасу перед
ікону Богородиці. Читає для неї спеціальні молитви, кропить її свяченою водою й дає
благословення на материнство.
Обряду виводу жінкам, які не перебувають у церковному шлюбі, та покриткам, за
українською традицією священик не дає, але дитину хрестить і миропомазує.
Ось тому священики всіх обрядів можуть охрестити в небезпеці смерті, але не всі
можуть миропомазувати, оскільки в західному обряді цю тайну уділює тільки єпископ.
ІІ Ватиканський собор дозволив у небезпеці смерті священикові латинського обряду
уділити вмираючому Тайну хрещення й миропомазання, якщо відсутній єпископ (Догматична
конституція “Lumen gentium” та Кодекс канонічного права: кан. 883, § 3) [3; 23, с.320].
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
Дати визначення Тайни хрещення.
Назвати матерію і формулу Тайни хрещення.
Хто може здійснити Тайну хрещення і за яких умов?
Які є обряди хрещення в різних конфесіях?
Які наслідки Тайни хрещення для кожної людини?
Як можна охрестити в небезпеці смерті дитину чи людину?
Хто може охрестити в небезпеці смерті?
Яка традиція існувала щодо катехуменів (кумів)? Назвіть їх обов’язки перед похресником і
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
Богом.
9.
Як приготувати родину до хрещення?.
10. Чому у східних обрядах існує поняття про обряд “хрещення кров’ю”? Яке ставлення до цього
поняття у католиків?
11. Яка історія очищення водою? Хто встановив Тайну хрещення?
12. Чому Тайна хрещення є тайною віри?
13. Які відмінності в обрядах уділювання Тайни миропомазання у західному і східних обрядах?
14. Які складники мира та яке їх символічне значення?
15. У чому полягає християнське значення обряду виводу жінки після хрещення новонародженої
дитини?
3. 4. Тайна євхаристії (причастя)
З усіх Святих тайн, які встановив сам і залишив нам Ісус Христос, на перше місце після
хрещення за важливістю слід поставити Тайну євхаристії. Грецьке слово “έύχαριστείν євхаристія” означає “досконала ласка” або “благодарення” [22; 23; 31].
Тайна Євхаристії – це Свята тайна, в якій на Божественній Літургії (Службі Божій
чи Месі) під видимими знаками хліба і вина відбувається їх перевтілення (лат.
transsubstancio) в Кров та Тіло Ісуса Христа, котрими потім причащаються християни.
Історія встановлення Тайни євхаристії. Була встановлена Ісусом Христом під час
Тайної вечері в Страсний четвер перед святом Воскресіння Господнього, про що чітко
наголошують канонічні Євангелія: “Як вони споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив,
поламав, і дав своїм учням, і сказав: “Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за Вас ламається
на відпущення гріхів”. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: “Пийте з
неї всі, бо це – кров моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення
гріхів!” (Мт. 26: 26-28; Мк. 14: 22-24; Лк. 22: 17-20, Ів. 15-17) [5]. Ці слова є кульмінаційною
частиною кожної Служби Божої (Меси чи Літргії) незалежно від обряду.
Матерія Святої тайни євхаристії
Матерія Тайни євхаристії дуже проста і водночас дуже складна. Напередодні Літургії
чи Меси священик має намір досягнути перевтілення. Під час проскомидії (І частина Меси
чи Літургії, невидима) священик готує частинки білого пшеничного хліба і виноградного
вина (бажано сухе червоне і не більше 12° міцності, тобто наявності алкоголю) для причастя.
Між католиками і православними існує суперечка щодо способу приготування білого
пшеничного хліба: прісний, замішений на воді й муці (у католиків) чи квашений – на воді,
дріжджах і муці (у православних). Важко сказати, хто має рацію, але історичні дослідження
різних обрядів показали, що, приміром, вірмени, які християнство прийняли з Антіохії ще в
ІІ ст. н.е., для причастя використовують прісний хліб, а греко-католики в Україні, що
приймали обряд Літургії з Візантії, використовують квашений хліб [35, с.147]. Звідси
випливає, що не так важливо, як був спечений хліб, позаяк в різних народів пекли його порізному, а головне, щоб він був білий, із пшеничної муки.
У латинському обряді в окремих країнах за часів Середньовіччя (ХІІ ст.) духовенство
почало використовувати для причастя віруючих (під видом) тоненько спечений хліб –
облáтки (гóстії – від лат. hostia - жертва) [16, с.111, 314]. Він належить, за способом
приготування, до прісного хліба, але проблема не у його способі приготування, а в способі
споживання хліба і вина, як матерії Тайни євахаристії. Так повелося традиційно, що
духовенство у латинському обряді причащається під двома видами: хлібом і вином, а вірні –
під одним видом: облатками. Утім така традиція існує не всюди.
Поняття про перевтілення (лат. transsubstancio)
Євхаристія – це єдина тайна, яка міняє свою матерію, тобто вино і хліб
перетворюються в Кров і Тіло Ісуса Христа. Ця переміна матерії називається перевтіленням
(лат. м. transsubstancio, церк.-сл. м. – переєстествленням) [23, с.343; Р.ІV. 10].
Вчення Церкви про перевтілення існувало ще ранні часи поширення християнства, але
вперше розглядалося на ХІІ Вселенському (ІV Латеранському) соборі 1215 р. І було
затверджено на Тридентському (ХІХ Вселенському) соборі [23, с.332-343; Р.ІV.10]. Але це
вчення визнають і православні Церкви [20, с.507], бо є багато зафіксованих доказів цього
чуда.
Така переміна (церк.-сл. м. – переєстествлення, пересуществлення, лат. м. –
transsubstancio) відбувається на кожній Службі Божій. Тому священик має намір, щоб
відбулося таке перевтілення на Службі Божій і кожна Літургія відправляється з метою
принести безкровну жертву Богові, нагадуючи тим самим, що останньою кровною жертвою
була смерть Ісуса Христа – Сина Божого, який сам приніс себе в жертву за всіх людей.
Люди, котрі присутні на Службі Божій, теж беруть участь у принесенні безкровної жертви.
Приступаючи до Святого причастя, людина дістає особливу ласку Божу, пам’ятаючи
таким чином, про жертву Христа й з’єднуючись з ним.
Для всіх християн важливо знати те, що перевтілення відбувається в Тайні євхаристії і
здійснюється тільки під час Літургії чи Меси.
Щоправда, були неодноразові випадки, коли під час Богослужінь (Літургії чи Меси)
частинки хліба й вина перетворювалися на кров і частинки тіла. Про євхаристійні чуда є
окреме дослідження Д. К. Круза “Євхаристійні чуда” (Львів, 2005).
Зазвичай вони підтверджують силу Господню, адже як пояснити, що у VІІІ ст. в
монастирі в м. Ланчано в Італії під час Літургії відбувся незвичайний випадок. Одному
ієромонаху (чернець, який став священиком), котрий іноді в думці сумнівався: чи дійсно під
час Служби Божої відбувається перевтілення хліба й вина в Кров і Тіло Ісуса Христа, Бог дав
докази: під час ранкової Літургії на час освячень він знову сильно засумнівався в
перевтіленні. Коли ж він почав проголошувати слова: “Це є Тіло моє…”, “Це є Кров моя…”,
побачив, що з білої гостії тече справді кров. Онімівши від здивування й переляку, ієромонах
почав удивлятися у Святі Дари. Через певний час страх його зник, і він, заливаючись
сльозами від радості, звернувся до віруючих, що теж здивувалися від мовчання ієромонаха:
“Дивіться! Це є істинні Тіло і Кров Ісуса Господа нашого Ісуса Христа, які Він зробив
видимими для мене, щоб я надалі не був маловіром, а віруючим!” Звістка про цю незвичайну
подію рознеслася всією околицею. Сюди прибували тисячі паломників. Святі Тіло і Кров
Господні з того часу зберігалися у спеціальному релікварії. Ченці-францисканці, які пізніше
почали опікуватися цією святинею, після започаткованих наукових досліджень над іншими
подібними святинями, вирішили перевірити, чи дійсно це свята реліквія. (Матеріали дослідів
лягли в основу пізнішого культу святого Тіла і Крові Христових). Із цією метою 18
листопада 1970 р. групі італійських учених, яку очолював професор Едуардо Ліноллі із
Арецо, було доручено провести спеціальні дослідження. Вони тривали кілька місяців і були
завершені 4 березня 1971 року. Результати були сенсаційними й потрапили на перші
сторінки всіх італійських газет. Вони підтвердили усний переказ, який свідчив, що гостія
VIII ст. є насправді людським серцевим м’язом, без будь-яких надрізів, а це означає, що він
не міг бути вирізаний із тіла людини. Вчені із впевненістю ствердили, що м’яз містить у
своєму складі клітини людського серцевого м’яза, клітини навколосерцевої сумки і
внутрішньої оболонки серця, а також клітини нервових волокон, характерних для серцевого
м’яза. Незрозумілим для науковців способом збереглися також п’ять згустків крові.
Дослідження показали, що це справжня людська кров групи АВ. Така ж група була виявлена
у серці, що збереглося – гостії. З точки зору науки, неможливо пояснити чому Тіло і Кров
протягом дванадцяти століть не були зачеплені процесом розкладання і до наших днів
збереглися в ідеальному стані.
Як стверджують дослідники цього феномену, через деякий час після проведених
наукових досліджень гостії, вчені, які проводили вивчення Туринської плащаниці, порівняли
обидва аналізи крові й доказали, що на Туринській плащаниці були виявлені сліди людської
крові групи АВ – той самої групи, як і крові на гостії у монастирі у Ланчано [43].
Боже Провидіння зберегло до наших днів цю безцінну реліквію, яка дала можливість у
світлі сучасної науки показати її незвичайний зміст. Точні наукові методи доказують, що
лляне полотно (із якого виготовлена плащаниця) є дійсно поховальним полотном із
Палестини часів Ісуса Христа; що в неї справді була загорнута розіп’ята Людина,
незвичайної краси і досконалої фізичної тілобудови; що смертний вирок над нею був
виконаний точно таким способом, як описано в Євангеліях.
Вчені також встановили, що зображення на плащаниці є трьохвимірним і з’явилося
внаслідок особливого виду величезної енергії, яка загасла протягом долі секунди. Чи не
вказує цей знак на воскресіння? За мить до того, як життя вернулося у мертве тіло, його
зображення назавжди відбилося на внутрішній поверхні полотна. З наукової точки зору
набагато простіше визнати дійсність плащаниці, ніж вважати цей факт фальсифікацією,
оскільки фальсифікатор мусив би бути великим генієм, що на багато сторіч випереджав
науку й знання, бо науці ще невідомі такі способи копіювання: з тіла людини на звичайне
полотно.
Туринська плащаниця вперше з’явилася у Франції в 1355 р. До того вона
переховувалась у іншому місці [14, с.549] (див. Ч. ІІ. Про Туринську плащаницю). Відкриття
однакової груп крові на Туринській Плащаниці і святих реліквіях в Ланчано є дуже
дивовижним знаком, який свідчить про особистість Ісуса Христа та Його Божественність,
коли Він реально присутній в Тайні євхаристії (див. Круз Д. К. “Євхаристійні чуда”, с.15; 43).
З усього згаданого вище видно, що Тайна євхаристії справді є особливою
християнською Тайною, яка, на відміну від інших Святих Тайн, міняє свою матерію і в якій
є присутнім Сам Ісус Христос.
Формула Святої тайни євхаристії та суперечки про епіклéзу
Формулою Тайни причастя є слова Ісуса Христа: “Прийміть, їжте, це є тіло моє….
Пийте з неї всі, бо це – кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на
відпущення гріхів!” (Мт. 26: 26-28), сказані Ним під час Тайної вечері у Страсний четвер,
які входять водночас до найважливішої частини всіх Літургій та є її кульмінаційною
частиною разом із циклом молитов, що їх називають анáфора.
Протягом багатьох сторіч точилися суперечки між католицькими та православними
вченими щодо часу завершення перевтілення. Православні богослови вважають, що це
відбувається під час слів Ісуса Христа: “Прийміть, їжте..”, але для завершення
переєстествлення потрібні ще слова спеціальної молитви – епіклези. Католицькі богослови
вважають, що достатньо самих слів Христа, щоб переєстествлення відбулося. Час
завершення переєстествлення залишається поки що предметом дискусій між католицькими
і православними богословами, адже точного часу завершення переєстествлення не знає
ніхто, хоча факт його існування визнають католицькі й православні богослови.
Останній Вселенський (ІІ Ватиканський) собор, що проходив 1962-1965рр.
запропонував цікаві варіанти щодо порозуміння між Східними і Західною Церквами. Саме
визнання факту перевтілення під час Тайни євхаристії дає підстави визнати всі Літургії,
відправлені священиками східних і західних обрядів, рівними, тобто такими, що мають
благословення Боже, а звідси випливала рівність священнослужителів, тому ІІ Ватиканський
собор визнав Східні Церкви “церквами-сестрами” [2]. Якщо б західну Месу визнали східні
богослови, можна б було розв’язати багато питань щодо порозуміння не тільки в одній
країні, але у багатьох країнах.
Обряди причастя
Прийняття причастя передбачає дотримання посту. Історично склалися різні обряди у
Вселенській Церкві. За рішеннями ІІ Ватиканського собору, Тайну євхаристії треба приймати
в стані т. зв. євхаристійного посту (V-VІ Вселен. соб. Кан. 29), тобто натщесерце або, у
виняткових обставинах, через 2 год. після споживання їжі. Тому Канонічне право
передбачило дотримання посту за обрядами кожної Церкви зокрема (див. ККСЦ, кан. 919) [3,
с.68; 23, с.337].
У православному обряді, якщо людина не висповідалась, то не може приступати до
Святого причастя. У латинському обряді Тайну євхаристії може прийняти людина без Тайни
сповіді за умови, що вона недавно сповідалася (бажано щонеділі), не перебуває в стані
тяжкого гріха, зробила іспит совісті й покаялася у своїх невеликих щоденних гріхах.
Людина, котра прийняла Святу євхаристію в стані важкого гріха чи без належної віри в Бога,
чинить святотатство [23; 31].
Щодо обряду прийняття євхаристії, тобто причастя, то у православному обряді її
приймають стоячи, а римо-католики – уклякаючи на коліна. Греко-католики теж запозичили
вклякання з латинського обряду і дзвіночки, які повідомляли віруючих про приготування до
причастя у латинському обряді для тих, хто не знав і не розумів латинської мови, та для
піднесення урочистості богослужіння.
Історія формування літургійних обрядів
Послідовність латинської Меси склалася в І-ІІ століттях і знайшла відображення в
інших країнах Європи. Основна структура Меси традиційно пов’язана із іменем папи
Григорія І Великого. В ранньому середньовіччі вона запозичується іншими регіонами
Західної Європи, зокрема Франкським королівством, а пізніше Священною Римською
імперією. Західні літургійні обряди – це християнські літургійні обряди, що сформувалися
у різних народів, котрі прийняли християнство протягом І-VІ ст. і населяли Європу. Вони
поділяються на літургійні обряди котрі не збереглися: аквілейський, беневентанський,
галлійський, кельтський, ліонський, глаголицький (слов’янський), сарумський і літургійні
обряди котрі повнісю або частково збереглися до наших днів: латинський (римський),
мазарабський, готський, амврозіанський. [40]. З ХІ сторіччя ці літургійні обряди поступово
зникають, змінюючись латинським та його Месою – єдиною Літургією на Заході.
У римському обряді здійснювалася тільки латинською мовою. Окрім неї існували
літургії в інших обрядах на Заході.
Латинська (римська) Меса була реформована на Тридентському соборі, і 1570 р.
папою Пієм V (апостольською конституцією “Quo primum”) були кодикофіковані правила її
богослужіння та текст. Цей чин Меси називають “тридентським”, проіснував він до 1960-х
років, коли був переглянутий на ІІ Ватиканському соборі (1962-1965), реформований
“Missale Romanum” (1969) — апостольською конституцією папи Павла VI.
Тридентський чин Меси зберігся в католиків-традиціоналістів, у Англіканській Церкві
та інших реформаторських общинах, які не сильно відійшли від католицизму.
Початково хорал призначалися для виконання у костелах під час богослужінь, що
називалися (месами). До X століття меси виконувалися одноголосно (соліст – кантор
виконував григоріанський хорал, детальніше в курсі «Релігійне мистецтво: музика, театр,
кіно»), відтак поширився поліфонічний (багатоголосий) спів. З XVII сторіччя у церквах
латинського обряду використовують інструментальний супровід органу.
У православних, а також греко-католицьких церквах зберігається виконання Служби
Божої мішаними хорами способом a cappella (a cappella - з італ. - без музичного супроводу),
проте традиційно ці богослужіння називаються літургіями [ 40; 41].
У східних обрядах візантійського походження Літургія Василя Великого чи Івана
Золотоустого складається із 3-х частин:
1) проскомидія – це та частина Літургії чи Меси, що символізує невідомі етапи з життя
Ісуса Христа до початку Його проповідницької діяльності. У східних обрядах вона
відбувається без участі вірних при закритих царських вратах;
2) літургія оголошених - це та частина Літургії, яка починається словами:
“Благословенне царство…..” й продовжується до слів священика: “Оголошені, вийдіть…..”.
Вона символізує той період із життя Ісуса Христа, протягом якого Христос проповідував і
навчав людей, здійснював чуда та воскресав померлих, тому цю частину називають
Літургією слова;
3) літургія вірних – це остання частина Літургії східного обряду, яка символізує
останню жертву Ісуса Христа: його смерть за гріхи людства, воскресіння і вознесіння. Її ще
називають Літургією жертви і вона починається словами: “Вірні, ще і ще в мирі Господу
помолімся”.
Структура латинської Меси схожа із структурою всіх Божих Літургій. Дві її основні
частини - Літургія слова (Liturgia Verbi: відповідає літургії оголошених у візантійському
обряді) і Євхаристійна Літургія (Liturgia Eucharistica: відповідає Літургії вірних); Принесення
дарів (відповідає Проскомидії) є складовою частиною Євхаристійної Літургії і не
відокремлюється від неї, як у багатьох східних обрядах. Літургія слова і Євхаристійна
Літургія разом взяті обрамлені Початковими обрядами та Кінцевими обрядами [40; 41].
З музичного погляду Літургію латинського обряду – Месу можна поділити на різні
частини. В залежності від кількості частин Меси бувають:
рroprium missae (пропрій) — частини Меси, тексти яких можуть змінюватися в
залежності від церковного свята (до прикладу: alleluja, секвенція і т. д.).
missa brevis — коротка Меса, що складається з двох частин: Kyrie i Gloria;
missa solemnis — урочиста, велика Меса, її ще називають Меса-ординарій (Ordinarium
missae) — з участю єпископа — як правило включає усі шість таких частин:
I. Kyrie — «Господи помилуй»
II. Gloria — «Слава Отцю і Сину і Святому Духу»
III. Credo — «Вірую»
IV. Sanctus — «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний помилуй нас»
V. Benedictus — «Благословенний Бог наш завжди, нині і повсякчас»
VI. Agnus Dei — «Агнець Божий».
Особливим різновидом Меси є Реквієм — заупокійна служба. Цей цикл традиційно
починається з градуалу Reqiem aeterna («Вічний спокій», що в східному обряді звучить як
“Вічная пам’ять”), а також включає низку інших частин, зазвичай відсутніх у Месі [40; 41].
У Католицькій Церкві встановлено навіть празник (старослов’янське слово, українське
– свято, поясн. Г.Л.) Пресвятої євхаристії буллою папи Урбана ІV від 8. 09. 1264 року.
Встановлено воно в перший четвер Петрівки, після свята Трійці та дня Всіх святих, а
відправляється в неділю (переносне свято). У Галичині його називали свято Божого Тіла,
коли у греко-католицьких храмах відправляється Літургія Івана Золотоустого (Меса у римокатоликів за григоріанським календарем), після якої виходять вірні та священнослужителі,
виносячи Пресвяту Євхаристію в дароносиці на церковне подвір’я і відправляючи молебень
[35, с.192-194].
Утім в українському обряді існував особливий спосіб пошанування Тайни євхаристії. У
документах Берестейської унії (Артикул 7) 1596 р. записано, що в українському обряді був
свій особливий спосіб пошанування Святих тайн [6].
Таким чином підкреслюється значущість Святої тайни євхаристії.
ІІ Ватиканський собор розглянув питання про Тайну євхаристії й прийняв відповідний
документ – конституцію “Sacrosanctus Concilium” [2].
Тайна євхаристії не може відбуватися поза Літургійним Богослужінням, а тому в час
Великого посту, коли багато людей сповідалися і причащалися, папою Римським Григорієм
Двоєсловом (Св. Григорій Двоєслов, відомий як Григорій І Великий) [42] у VІ ст. була
складена особлива Служба Божа – Літургія Раніше Освячених Дарів, у якій менше співів,
але більше молитов. На звичайній вранішній Літургії чи Месі відбувається перевтілення, а
потім залишаються частиці (частинки) для того, щоб запричащати тих людей, які прийдуть
на наступне богослужіння пізніше, тому це наступне богослужіння, на якому уділялось
причастя багатьом людям, і дістало назву Літургії Раніше Освячених Дарів. Мета цієї
Літургії – дати можливість всім віруючим наблизитись до Христа, споживши Святі Дари.
Значення Тайни євхаристії
Тайна євхаристії має дуже важливі духовні наслідки й значення:
1) під час Служби Божої (Меси чи Літургії) згадуються події, що відбулися тисячоліття
назад – спомин про останню безкровну жертву, принесену за гріхи людства Ісусом Христом;
2) дає людині, що причащалася, особливі Божі ласки;
3) зміцнює людину в її вірі;
3) допомагає уникати нового гріха;
4) скріплює й відновлює фізичні сили людини (при хворобах), допомагає витримати
страждання (фізичні чи моральні);
5) допомагає людині краще зрозуміти жертву Ісуса Христа та ближче пізнати Бога
тощо.
Отже, під час кожної Служби Божої (Меси чи Літургії) незалежно від обряду
відбувається найбільша й незбагненна Тайна - перевтілення хліба й вина в кров і тіло
Ісуса Христа.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. Розповісти за Євангеліями історію встановлення Тайни євхаристії.
2. В чому особливість матерії Тайни євхаристії?
3. Розкрити суть католицького вчення про перевтілення чи перетворення (церк. - сл. –
пересуществлення, переєстествлення)? На якому із Вселенських соборів воно розглядалося?
4. Назвати кульмінаційну частину Меси і Літургії.
5. Хто може відправляти повноцінно Службу Божу чи Месу?
6. Що таке євхаристійний піст та які його особливості в західному та східному обрядах?
7. Яке духовне значення Тайни євхаристії для віруючих.
8. Знайти в богословській літературі приклади євхаристійних чуд. Про що вони свідчать?
4. 5. Тайна каяття (сповіді)
Надзвичайно вагоме значення для духовного самовдосконалення кожної людини має
Тайна каяття (покаяння – церк.-слов’ян. м.) або, як її ще називають, сповіді.
Історія встановлення Тайни каяття. Історія покути й каяття дуже давня. Про каяття
за недобрі вчинки зустрічаємо згадки в багатьох літературних пам’ятках народів Сходу, в
тому числі й у Старому Завіті (покаянні псалми). За свідченнями Біблії, Бог часто карав
грішників за недобрі вчинки. Коли, за підрахунками юдейських книжників, наступила
месіанська ера, багато жителів Палестини, а серед них був й Іван Хреститель, закликали до
посту, до каяття за гріхи в очікуванні приходу Месії (Лк. 3: 1-20). Про це згадує Новий
Заповіт, цей факт підтверджують знахідки документів у печерах Кумрану в 1947-1952 роках
(на території Палестини), що належали до общини есеїв [12; 32, с.524-533].
Євангелія передають нам, що каяття, як тайну, установив сам Ісус Христос. У
Євангелії від Луки згадується, як Ісус Христос оздоровив розслабленого й сказав йому:
”Чоловіче, прощаються тобі гріхи твої!” (Лк. 5: 17-20). На Голгофі розіп’ятий між двома
розбійниками Ісус розмовляє з ними. Один насміхається з Христа, а інший говорить: ”Чи не
боїшся ти Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших
учинків, цей же не зробив нічого злого”. І додав до Ісуса: ”Згадай мене, Господи, коли
прийдеш у Царство своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти сьогодні будеш
зо Мною в раю!” (Лк. 23: 40-43).
Після воскресіння Ісус з’являється учням, звертаючись до них словами: “Мир вам! Як
Мене послав Отець, так Я посилаю вас!” Сказавши це, Він дихнув, і говорить до них:
“Прийміть духа Святого! Кому гріхи простите, - простяться їм, а кому затримаєте, - то
затримаються!” (Ів. 20: 21-23). Цими словами Ісус Христос встановлює служителя цієї
Святої тайни – спочатку апостолів, а пізніше - священиків.
А притчею про блудного сина [5] Ісус хоче наголосити, що кожна людина для Бога є
важливою, але найосновніше, щоб вона сама прийшла до Бога для каяття, оскільки щире
каяття матиме великі заслуги в Господа.
Таким чином, Євангелія детально розповідають, як була встановлена Тайна покаяння.
Вона пройшла довгий й тривалий процес свого становлення та існування. З нею було
пов’язано багато зловживань та перекручень (до прикладу, зловживання індульгенціями).
Після Pеформації частина християн, яка підтримала ідеї протестантизму, відкинула
Тайну каяття. У лютеран чи баптистів вона існує лише як обряд, коли людина або
індивідуально розмовляє зі священиком, або при всій громаді кається у своїх гріхах. У
кальвіністів каяття немає навіть як обряду.
Поняття про гріх
Гріх – це добровільний і свідомий переступ людиною Божої волі. Таке визначення
гріха дають підручники з катехизму [20; 21; 23; 29; 31]. Бог залишив за людиною право
вільного вибору. Людина може вчинити добро чи зло. Все зло, яке людина чинить проти
інших людей, є водночас злом проти Бога. Це зло і називається гріхом. Гріх може бути
здійснений думкою, вчинком, необережністю, навіть байдужістю.
При вчиненні гріха дуже важливу роль має намір. Адже гріх у думці – також гріх.
Цікавим є той факт, що за християнськими канонами, погана думка – теж гріх. Припускають,
опираючись на роботи деяких сучасних учених, що думка має певну енергію, яка
передається на відстані [Стефурак Н. Нас чує … ДНК. Р. ІІ.], а тому може нашкодити іншій
людині. Це підтвердили новітні досягнення вчених-фізиків, які займалися вивченням
молекулярної будови води та її структури. Досліди, проведені японським ученим Ямото
Масару, показали, що від думок, звуків, слів кристали води стають іншими (див. науковий
фільм “Велика таємниця води”).
Доктор медицини, священик, а пізніше єпископ (Лука) В. Ф. Войно-Ясенецький зібрав
оригінальні наукові підтвердження цьому припущенню. У серії своїх статей, опублікованих
у часописі “Философские науки” за 1994, 1997 роки під назвою “О духе, душе и теле” (є
однойменна монографія) [34], він наводить приклади передачі думки на відстані. Ось один із
них: “Мадам Сєвєрі о 7 годині зривається з постелі, раптово пробудившись від сильного
удару по обличчю. Вона відчуває, що в неї розсічена верхня губа, і прикладає до губи
хусточку, щоб зупинити кров. Яке ж було її здивування, коли на хустинці крові не було. В
цей же час її чоловік, який рано-вранці поїхав на прогулянку до озера, був захоплений
сильним поривом вітру. Кермо вирвався у нього з рук і розсікло йому верхню губу. Він
втратив багато крові” [34]. Чимало прикладів передачі думки на відстані подають Євангелія.
Важко сказати, чим керувалися духовні особи, забороняючи гріх у думці. Проте численні
дослідження підтверджують, що думка може передаватися на відстані – як добра, так і
погана [Стефурак Н. Нас чує ДНК в Р. ІІ.]. Це засвідчує і праця американської дослідницісайєнтолога Луїзи Л. Хей “Исцели своё тело” [2000 р.], яка застосувала приклади новітніх
психотехнік (шляхом самонавіювання тощо) для зцілення важкохворих людей.
Тепер уже очевидно, що із цих же причин Декалог (Десять заповідей Божих) забороняє
прокльони як один із тяжких гріхів, та гріх заздрості (див. вище Р. ІІ. § 10).
Розкриваючи зміст поняття «гріх», Церква звертає увагу не тільки на дії людини, але й
на її бездіяльність.
Про гріхи, здійснені вчинком, тобто вбивство, насильство, крадіжка тощо, більшість
людей знає і розуміє їх правильно. Декалог чітко фіксує всі гріхи, які людина чинить діями
чи думкою, чи навіть байдужістю або бездіяльністю на державній чи іншій роботі.
Таким чином, гріх – поняття набагато ширше, аніж прийнято розуміти в нашому
суспільстві. І коли порушувати питання про гріх, то обов’язково варто з’ясувати його зміст.
Звідси випливає, що кожна людина-християнин, готуючись до сповіді, повинна уважно
проаналізувати Декалог, шість церковних заповідей, приписи про головні гріхи, чужі гріхи,
гріхи, що кличуть про помсту з неба (важкі), гріхи проти Святого Духа [26; 35].
Святе Письмо наголошує, що гріхи проти Святого Духа не прощаються. Про це Ісус
Христос говорить так: “Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа – не
проститься” (Мт. 12: 31-32) [5]. Серед найважчих гріхів проти Святого Духа слід виокремити
гріх самогубства та його наслідки [14, с.252].
Ознайомлення з усіма видами гріхів, які виділяє Церква, показує велику потребу в
цьому сучасного суспільства. До прикладу назвемо тільки важкі гріхи, котрі визначаються
Біблією наскільки важкими, що “вимагають помсти з неба”. Це такі гріхи:
1) навмисне людиновбивство;
2) содомський гріх (гріх розпусти – гомосексуалізм, лесбіянство, зоофілію тощо);
3) покривдження удів, убогих, сиріт;
4) невиплата заробітної плати [21; 31].
Для українського суспільства, яке на рубежі тисячоліть тільки починає виходити з
економічної й політичної кризи, це типові гріхи. Не дивно, що студенти, учні часто
з’ясовують: чи не виділені ці види гріхів нещодавно. Старі молитовники ХІХ ст.
спростовують ці припущення. Із цими гріхами людство не може розпрощатися вже протягом
кількох тисячоріч. Але більш докладно проблема гріха розглядається в курсі “Порівняльна
релігійна етика” або богословської дисципліни, яка у католиків називається теологія
моральна (моральне богослов’я - у православних) [26].
Умови доброї сповіді
У католиків та православних Тайна каяття збереглася так, як, за святими переказами,
вона уділялась апостолами. Тайна каяття передбачає велику підготовчу роботу совісті тої
людини, яка кається. Тайна сповіді вимагає, щоб кожен каянник зробив спочатку іспит
совісті. Для того, щоб зробити іспит совісті (1-а умова доброї сповіді), спочатку потрібно
пригадати всі свої гріхи, особливо ті, які вже виправити не можна. Котрі ж можна ще
виправити – треба негайно виправляти.
Отож, зробивши іспит совісті (пригадавши гріхи), кожен, хто хоче отримати прощення
у свого Творця, повинен постановити виправитися (2-а умова доброї сповіді). Це дуже
важливий етап підготовки до сповіді, оскільки він має елементи самовиховання. Людина
сама повинна вирішити, як їй вчинити, щоб швидше виправити скоєне (особливо те, що ще
можна виправити).
Третій етап підготовки до сповіді – збудити в душі досконалий надприродний жаль
за гріхи (3-я умова доброї сповіді). Жаль за гріхи теж є різний. Більшість радянських
авторів, які робили спроби дослідження психології релігії, наголошували на тому, що
релігійна віра опирається на емоції [23], тобто на страх перед Богом. Звичайно, страх тут
присутній. Однак Церква розрізняє досконалий і недосконалий жаль, природний та
надприродний. А ці види жалю не завжди ґрунтуються тільки на почуттях чи емоціях.
Недосконалий жаль – це такий вид жалю, при якому людина чи дитина розуміє: вона
вчинила недобре (збрехала, образила когось тощо), але не усвідомлює наслідків свого
вчинку.
Природний жаль змушує людину усвідомити, що вона образила когось із батьків чи
друзів, зробила комусь неприємності. Людина чи дитина очікує неслави, насмішок,
громадського осуду чи гніву батьків.
При надприродному жалю людина усвідомлює, що вона може бути покарана Богом за
свої негідні вчинки – гріхи. Страх змушує людину задуматися над своєю поведінкою.
Досконалий жаль – це такий вид жалю за свої негідні вчинки й дії, при якому людина
розуміє, що такою поведінкою образила не тільки ближнього свого, але й образила Бога (Мт.
25: 40). Це найбільш важливий вид жалю. Уже у біблійній книзі Левіт (19: 18) уперше
вживається поняття “ближній”, де згадується про любов до своїх ближніх.
Релігійна філософія відзначає, якщо людина зробила іспит совісті, постановила
виправитися, то досконалого надприродного жалю достатньо для людини, котра помирає без
сповіді перед священиком, щоб помиритися з Богом.
Наступним етапом Тайни каяття є визнання гріхів каянником на сповіді перед
священиком (4-а умова доброї сповіді). Протестанти не визнають цього етапу сповіді,
позаяк вважають, що священик така сама людина, як і кожен віруючий. Це не зовсім так. У
протестантів пресвітер не отримує Тайни священства. У православних і католиків пресвітер
(священик) – у Тайні священства – навпаки, має велику відповідальність за сповідь, це
накладає на нього особливий сан. Для цього він і здобуває відповідну богословську освіту,
особливо з теології моральної, яка розглядає всі види гріхів. Його завдання - з’ясувати
обставини скоєння гріха, адже може бути такий випадок, коли людина щиро кається в
гріхах, визнає себе винною, а при сповіді з’ясовується, що вона звинувачує себе зовсім у
чужих гріхах. Або інший випадок: людина вважає, що вона не вчинила важких гріхів, а під
час сповіді виявляється, що вона причетна до тяжкого гріха. У такому разі священик під час
сповіді з’ясовує всі обставини гріха, щоб не тільки накласти покуту, але й допомогти
людині виправитися, вирвати її з того зачарованого грішного кола.
Покуту священик накладає трьох видів: молитва, піст, милостиня (Тов. 12: 8; Мт. 6: 118). Вид покути буде залежати від характеру гріхів: якщо гріхи легкі – покута легша, якщо
гріхи важкі – покута є тривала і всіх трьох видів. Утім, найбільшою покутою для людини є її
сумління. Совість людини ніколи не спить. Історія знає багато випадків, коли за вчинений
злочин людина каялась через багато років, дарма що не було жодного доказу її причетності
до злочину.
Виконання покути - накладеної священиком чи совістю каянника – це 5-а умова
доброї сповіді.
Матерією Тайни сповіді є наші гріхи, які згадуються під час іспиту совісті та на
сповіді, та акт жалю за них.
Формула Тайни каяття – це слова священика після сповіді, коли від імені Бога він
відпускає людські гріхи: “Я звільняю тебе (ім’я каянника) від усіх твоїх гріхів в ім’я
Отця і Сина і Святого Духа. Амінь” [23].
Таким чином, Тайна каяття – це установлена Ісусом Христом і Церквою Свята
тайна, в якій людна через аналіз своїх дій і вчинків перед Богом усвідомлює свої
помилки, гріхи, виправляє те, що ще можна виправити, будить у душі щирий жаль за
вчинені негідні дії щодо ближнього і Бога, кається перед Богом, сповідаючись перед
священиком з тих гріхів, які вже виправити не можливо і виконуючи накладену ним
покуту.
Значення і наслідки Тайни каяття.
Свята тайна сповіді:
1) допомагає людині очиститися від гріхів, але не звільняє від відповідальності чи
терпіння за них;
2) відновлює зв’язок душі людини з Богом;
3) дає спокій внутрішньому голосу совісті людини;
4) створює кожній людині психологічний, моральний і фізичний захист;
5) дає можливість усвідомити Тайну євхаристії і прийняти причастя;
6) відновлює у людини внутрішні життєві процеси;
7) оздоровлює людину від хвороб.
Обов’язки щодо Тайни сповіді.
1) віруючий, котрий кається, не повинен втаїти ніякого гріха, хіба що забув;
2) священик під законом позбавлення свого сану, навіть під загрозою смерті не має
права видати комусь зміст Тайни сповіді.
До слова, багато років не могла збагнути зміст картини художника-українця Іллі
Рєпіна “Відмова від сповіді”. Тільки працюючи над курсом лекцій з історії вселенського
православ’я, з’ясувала всю трагедію Російської православної Церкви після того, як цар Петро
І самовільно, порушуючи церковні канони, ліквідував патріаршество (1701 р.), а сам
призначив себе керівником РПЦ [Р. І. 16, с.182]. Всі священики зобов’язані були видавати
таємницю сповіді, якщо в ній містилася інформація про державну зраду чи загрозу
імператорові. Такий стан справ зберігався до 1917 року, поки (1918 р.) не було вибрано
патріархом Тихона Бєлавіна. Він визнав Радянську владу, щоб подолати рух “обновлєнців”,
але спробував морально оздоровити РПЦ. Розгромивши рух “обновленців”, патріарх Тихон
подолав розкол в РПЦ, захистивши її від морального розкладу. Такий стан справ існував до
того часу, поки по його смерті обов’язки патріарха виконував місцеблюститель митрополит
Сергій Страгородський. Тому з 1918 по 1943 рік Московський патріархат існував в СРСР, але
лиш де-факто. По смерті місцеблюстителя патріарха Сергія Страгородського за РПЦ взялися
органи НКВС. Вони швидко запровадили в життя ідеї “обновлєнців”, котрі руйнували
моральні засади Російської Православної Церкви та почали вербувати священиків в ряди
секретних співробітників, змушуючи їх видавати таємницю сповіді. Уже більшість нових
православних єпископів після Другої світової війни не висвячувалася без згоди органів КДБ.
Особливо це мало місце в Західній Україні. Ця обставина стала однією з причин
міжконфесійних конфліктів у 90-х роках ХХ ст. в Україні, оскільки багато віруючих хотіли
звільнитися від опіки не так православних ієрархів, як від московських спецслужб.
Тільки в 2002 року патріарх РПЦ Алексій ІІ (Рідігер) відновив канонічні вимоги до
духовенства щодо збереження таємниці сповіді з метою зберегти всі особливості цієї Тайни.
Це дало можливість РПЦ відновити свою духовну силу – силу морального впливу на вірних,
яка так потрібна сучасному молодому поколінню.
Католицька Церква теж серйозно ставиться до Тайни каяття, яка залишилася Святою
тайною після Реформаційних бур і розглядалася на Трідентському та ІІ Ватиканському
соборах [23, с.345], хоча там теж були деякі проблеми в минулі сторіччя (див. книгу Е.-Л.
Войнич “Овід”).
Проблема збереження таємниці сповіді існувала багато сторіч у християнстві, але на
сьогодні вона вважається розв’язаною позитивно, оскільки є відповідні рішення.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. Де і ким була встановлена Тайна каяття?
2. Назвати 5 умов доброї сповіді.
3. Яка матерія Тайни каяття?
4. Які види покути встановлює священик для каянників?
5. У чому особливість досконалого надприродного жалю?
6. З яких гріхів обов’язково треба сповідатися якнайшвидше?
7. Назвати гріхи проти Святого Духа. Що про них пише Святе Письмо?
8. Чи прийме сповідь священик із тих гріхів, які ще можна виправити?
9. Як поділяються гріхи за способом їх вчинення?
10. До якої групи відносяться гріхи, що порушують Десять заповідей Божих?
11. Чим особливі гріхи проти Святого Духа?
3. 6. Тайна оливопомазання хворих
або Тайна соборування
Серед семи Святих Тайн найменш відома широкому колу світової й української
громадськості є Тайна оливопомазання (церк. - сл. мовою - єлеопомазання) [22, с.170176]. Її ще традиційно називають Тайною хворих, а православні - оливосвяченням,
соборуванням чи помазання єлеєм, тобто помазання хворого свяченою олією.
Тайна оливосвячення або соборування – це Тайна хворих, у якій при помазанні
хворого свяченим єлеєм (маслинова олія чи інша рослинна олія), закликається Божа
благодать для зцілення його від душевних та тілесних хвороб.
Історія встановлення Тайни єлеопомазання. Ще у Старому Заповіті згадуються
випадки про помазання хворих спеціальною пахучою сумішшю – єлеєм. Цю суміш на Сході
традиційно робили із суміші рослинної олії: маслинової, кукурудзяної, соєвої, олії з льону,
олії із інших рослин з додаванням пахощів.
Як Свята тайна ця традиція оздоровлення бере свій початок від апостолів (Апостол.
правила, кан. 72) [2, с.17], які, отримавши від Господа Ісуса Христа владу під час проповідей,
зціляли хворих, мазаючи їх олією (Мр. 6:13). Докладно про історію цієї Тайни розповідає
апостол Яків: ”Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай
помоляться, намастивши його оливою в Господнє ім’я, і молитва віри оздоровить недужого, і
Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться” (Як. 5: 14-15)
[1]. За тих часів і досі оливою називають маслинову олію, яка була досить дорогою і
використовувалась традиційно для лікування хворих. При розширенні ареалу християнства
за відсутності маслинової олії застосовували будь-яку іншу рослинну олію: із льону, коноплі,
соняшникову, кукурудзяну та ін.
“Правила святих апостолів” згадують про святий єлей (Кан. 71-72), котрий зберігався у
храмах [2, с.17].
Уже на Вселенських соборах розглядалося питання про правила Тайни хворих та осіб,
що мають право її здійснити (І Всел. соб., Кан. 13) [2, с.27].
Пізніше виникла суперечка про цю Тайну на Ферраро-Флорентійському соборі,
оскільки там розглядалася проблема молитви за померлих, а також на Тридентському (ХІХ
Вселенському) та ІІ Ватиканському (ХХІ Вслеленському) соборах [22].
Матерія і формула Тайни оливопомазання
Матеріалом для Тайни єлеопомазання є олія (свячений єлей, тобто маслинова чи
інша рослинна олія – олива), яка спеціально висвячується священиком із молитвою.
Формула Тайни єлеопомазання – це молитва священика (пресвітера), рідше єпископа
над хворим у момент помазування хворого єлеєм: “Цим помазанням і Своєю милосердною
любов’ю нехай Господь допоможе тобі благодаттю Духа Святого і, відпустивши тобі
гріхи, нехай вирятує тебе і полегшить твої страждання”(ККЦ. § 1513) [23, с.365]. Часто
для цієї Тайни запрошують багато священиків, бажано сімох, звідси – соборування, тобто
збір.
Миропомазують пресвітери або єпископ (ККЦ. §1530) [23, с.368]. Цю тайну можна
уділити розумній людині, яка народилась дієздатною, є хрещеною, але стала важкохворою.
У латинському та інших західних обрядах можна помазувати хворого (чоло і руки,
ККЦ. §1531), що є хрещений і виявив бажання до помазування, але в разі небезпеки смерті
можна помазати і хворих дітей.
У візантійському обряді можна помазати дорослого і дитину (чоло, руки та інші
частини тіла, ККЦ. §1531) аж тоді, коли вона досягнула 7 – річного віку й може
висповідатись [23, с.368].
Утім за необхідності можна соборувати й дітей, якщо вони важко захворіли, але є
охрещені. Для оздоровлення немовлят іноді достатньо тільки хрещення й миропомазання.
Не в усіх східних обрядах Тайну миропомазання уділяють усім хворим християнам.
Серед східних обрядів у вірменському обряді Тайну соборування уділяють тільки
священнослужителям.
Божевільним, неохрещеним, тим, що йдуть на війну, в’язням перед стратою цю Тайну
не уділяють.
Підготовка хворого до Тайни соборування
При підготовці хворого до Тайни соборування вдома (або в лікарні):
а) готують столик, застелений білою чистою скатертиною для Святих тайн (посвяченої
олії та євхаристійного хліба й вина);
б) хворого переодягають у чистий одяг, якщо це можливо;
в) готують паличку зі стерильним бинтом для помазування хворого;
г) сам хворий, якщо при свідомості, робить іспит совісті й готується до сповіді та
Святого причастя, а відтак – до помазання;
ґ) на час сповіді рідні повинні вийти до іншої кімнати, щоб не заважати хворому, який
сповідається;
д) сам хворий готується до сповіді, причастя й помазання оливою (олією);
е) якщо хворий без свідомості, але живий, є хрещеним, то у Католицькій Церкві його
дозволяється помазати свяченим єлєєм (якщо він перед цим виявляв бажання дістати Святі
Тайни, а коли прийде до свідомості, тоді висповідається й запричащається.
Священики знають, як, у яких випадках і де можна наносити свячену олію на тілі
хворого (чи навколо рани), зазвичай це ті самі частини тіла, що помазувалися святим миром
або чоло хворого.
Коли хвороба прогресує, можна повторити Тайну ще раз, запросивши більше
священиків. Щоправда, більшість хворих запрошують священика не тоді, коли людина
щойно важко захворіла, а коли вже помирає.
Наслідки і значення Тайни соборування
Наслідки і значення цієї Тайни:
а) з’єднання хворого з терпінням Христа для свого добра і добра всієї Церкви;
б) зміцнення, мир і відвага зносити по-християнськи страждання, хвороби або старість;
в) прощення гріхів, якщо хворий не зміг його отримати через таїнство каяття;
г) відновлення здоров’я, часткове або повне одужання хворого чи навіть чудесне
зцілення від невиліковних хвороб;
ґ) приготування до переходу у вічне життя (для невиліковнохворих) [23, с.368], в разі
смертельного випадку – хворий дістане особливі Божі ласки, які допоможуть його душі
помиритись із Богом;
д) зіслання на хворого особливих Божих ласк, що зміцнюють його тіло й дух під час
хвороби;
е) значна зупинка в прогресуванні хвороби, що дозволяє краще лікувати людину;
є) допомога хворому перенести тривале лікування чи дорогу;
ж) повернення хворого до свідомості.
Таким чином, установивши Тайну хворих, Бог хотів нагадати людині, що хоч вона не
з’їла плоду в раю з “дерева вічного життя”, вона, як Творіння Боже, ніде й ніколи не
залишиться без Божої опіки й допомоги.
1.
2.
3.
4.
5.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
Чому Тайну оливопомазання називають Тайною хворих?
Що є матерією і формулою Тайни соборування?
Яке духовне й фізичне значення для хворої людини має Тайна єлеопомазання?
Чому потрібна підготовка хворого для проведення соборування та уділення інших Тайн?
Які є відмінності щодо Тайни соборування у Католицькій та Православних Церквах щодо дорослих і
дітей?
3. 7. Тайна священства
Тайна священства – це установлена Церквою Свята тайна у якій особа, що була
вибрана Богом через своє покликання, отримала відповідну освіту та готова служити
Богові й людям, одержує від єпископа передану йому апостолами від Ісуса Христа
Тайну священства через покладання рук.
Історія встановлення Тайни священства (рукоположення).
Тайну священства установив Ісус Христос під час Тайної вечері (у страстний четвер),
прощаючись з апостолами й передаючи їм рукопокладанням священичу владу. Апостол
Павло в “Листі до ефесян” про це пише: “І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних
за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на
діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й
пізнання Сина Божого” (Еф. 4: 11-12) [5].
Про те, як передавалася Тайна священства за перших сторіч християнства та вимоги до
неї, наголошують “Дії апостолів”: “Отож, браття, виберіть із поміж себе сімох мужів доброї
слави, повних Духа Святого та мудрості, їх поставимо на службу оцю… і обрали Степана,
мужа повного віри та Духа Святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і
нововірця Миколу з Антіохії, - їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки
поклали на них” (Ді. 6: 3-6) [5].
Ще в “Апостольських правилах” викладено вчення про порядок вибору та посвяту
священнослужителів [1, с.1]. На Вселенських (І-VІІІ) соборах до середини ХІ сторіччя
розглядалися неодноразово питання про духовенство. Після церковного розколу 1054 року
питання про конклав кардиналів обговорювалося (про що свідчать соборні рішення) під час
ХІ Вселенського (ІІІ Латеранського, 1179 р.), ХІV Вселенського (ІІ Ліонського 1274 р.)
соборів, а також вимоги до священства докладно виписані в декреті “Про священичий
вишкіл” та декларації “Про християнське виховання”, що ухвалені на ХХІ Вселенському (ІІ
Ватиканському) соборі 1962-1965 рр. [2; 3, с. 287- 303]. Створено відповідні навчальні
заклади, де можна готувати кадри священнослужителів: це - духовні семінарії, університети
світські, що мають теологічні факультети, та католицькі університети, які існували у різних
країнах світу з часів Середньовіччя. Папа Іван-Павло ІІ видав “Ex corde ecclesiæ” (1990) —
апостольську конституцію спеціально щодо католицьких університетів.
.
Вимоги до кандидата та його рукоположення
Тайна священства передбачає певні вимоги, які ставляться до тих, хто її приймає,
тобто до кандидата в священики чи єпископи – вікові (відповідно 24 і 30 років), освітні,
психічні, моральні, генеалогічні, фізичні [22, с.190]. Крім того, Тайна священства передбачає
дотримання певної послідовності в обрядах свячень. До прикладу, людина не може бути
висвячена на єпископа, не пройшовши нижчі ступені, наприклад: читця чи півчого,
священика чи піддиякона тощо.
Тривалий час багато скептиків-атеїстів, у тому числі й з-поміж віруючих –
протестантів, категорично відкидали Тайну священства та її обряд рукоположення. Ще
Євангелія приводили багато прикладів, коли від дотику людина оздоровлювалась. Згадаймо
хоча б той момент, коли Христос ішов до будинку Яїра, щоб воскресити його дочку. Його
оточував великий натовп людей. Жінка, котра багато років хворіла на кровотечу,
доторкнулася до його одягу й одужала. Христос відчув, що вийшла з Нього сила, й запитав,
хто доторкнувся до його одягу (Мр. 5: 25-34) [5].
Зовсім інші експерименти провели вчені-медики, які перевіряли значення дотику
людської руки. Згадуваний уже доктор і професор медицини, політв’язень таборів ГУЛАГУ,
православний священик, а пізніше єпископ Сімферопольський Лука (В. Ф. ВойноЯсенецький) у своїй праці “Дух, душа й тіло” (“Дух, душа и тело”) приводить дані такого
експерименту: “В лейпцизькій клініці доктор Ганзен, в присутності багатьох професорів,
провів наступний дослід. Він попросив доктора Германа стати до нього спиною, а обличчям
до стіни, щоб той не міг бачити, що він робить. Коли Герман виконав його умови, Ганзен
поклав свою праву руку на його голову, а в ліву взяв стальне перо, вмочене в чорнило і
провів ним собі по язику. В той же момент доктор Герман відчув в своєму роті смак чорнила,
який залишався в нього впродовж години і який не можна було втамувати ніякою їжею” [34,
с.245-246]. Цей та багато інших експериментів показали, що людина може передати дотиком
руки частину якоїсь сили чи енергії. Ось чому Христос і апостоли не тільки зцілювали
людей, але й апостоли передавали рукопокладанням Тайну священства, тобто особливу
Божу благодать, яку вони дістали від Бога.
Матеріалом для Тайни священства є сама людина, котра вибрана єпископом і
покликана Богом для служіння Йому.
Формулою Тайни священства є архієрейська молитва єпископа (Ів. 17: 1-26), яку
промовляє він у момент покладання рук на кандидата в священичий сан.
Ступені Тайни рукоположення
На основі підручників з катехизму ми зробили порівняня Тайни священства обрядів
латинського, вірменського, візантійського та ін. Воно показало, що відмінностей в основних
ступенях священства немає, бо їх всього три: дияконат, пресвітеріат та єпископат (ККЦ.
1554) [23, с.374]. Служителем Тайни рукоположення є лише єпископ [22, с.189]. Але до
деяких ступенів священства в обох (латинському і візантійському) обрядах ставляться
однакові вимоги. До прикладу, Тайну священства може отримати людина, яка пройшла
ступені свіченосця, читця, півчого, піддиякона, диякона, пресвітера (священика). У
візантійському обряді на єпископа висвячують тільки ченця чи священика-целєбса (целєбс,
від лат. caelebs – неодружений, самотній) [Р. ІV. 12, с.736], у крайньому випадку – удівця, та
ж ситуація і в латинському обряді. Проте в латинському обряді неодружений мусить бути і
пресвітер (священик, ксьондз, падре), оскільки там існує закон целібату (для пресвітерів та
єпископів), а в православному обряді кандидат у священики може до рукопокладення
одружитися чи не одружуватися (тобто залишитись целєбсом) (див. порівняльну таблицю
“Ступені Тайни священства” у Додатку Г) .
Щодо різних ступенів Тайни священства в історії розвитку й поширення християнства
склалися певні канонічні вимоги, яких християнські Церкви, що опираються на
апостольське передання, дотримуються однаково. Йдеться насамперед про ступені
дияконату, пресвітеріату та єпископату.
Нижчі священичі ступені залежать від одного єпископа, адже їх може уділити тільки
один єпископ (Апост. прав. Кан.2; ККЦ. §1573) [1, с.1; 3; 23, с.378].
А вже вищий священичий ступінь – ступінь єпископату – це той ступінь для досягнення
якого потрібна згода хоча б двох-трьох єпископів (Апост. прав. Кан.1) [1, с.1].
Обов’язково перед свяченнями пресвітерськими та єпископськими кандидат на цей
ступінь відповідно складає іспит [3] перед одним чи кількома єпископами. І тільки після
цього ухвалюється рішення щодо його свячень. Ці вимоги були встановлені на перших
Вселенських соборах, Трідентському соборі, ІІ Ватиканському [1; 2; 22; 23].
Обов’язки, що накладає на людину Тайна священства.
1. Тайна священства накладає велику відповідальність на священнослужителів –
уділяти людям Святі Тайни та вчити їх.
2. Відповідні ступені священичої влади вимагають від них різних обов’язків:
а) перший – пресвітерський, його ще називають священичий – учити, проповідувати
й уділяти Святі Тайни людям;
б) другий – єпископський (єпископ-ординарій певної єпархії) – не лише керувати
священиками, але й відповідати за людей, довірених йому Богом та митрополитом;
в) третій – архієпископський (митрополит) – керувати єпископами та відповідати за
державу чи її частину, доручену йому патріархом;
г) четвертий – патріарший чи кардинальський (патріарх чи кардинал) – відповідає за
країну та її народ перед Богом [23, с.374-375].
У Католицькій Церкві є ще один єпископський ступінь – папи. Папа – це
священнослужитель, що висвячений на єпископа, вибраний Синодом єпископів керувати
Христовою Церквою та єпископами в період між Вселенськими соборами. Він як
найстарший над єпископами відповідає за діяльність кардиналів і патріархів, які ведуть свої
країни й народи до Бога, за послух, порядок, мир між народами, спокій у Церкві.
Папа вибирається таємним голосуванням на Синоді єпископів-кардиналів, який
розпочинається на 9-й день після смерті попереднього папи. Такий порядок сформувався
поступово протягом кількох століть, аж поки синод кардиналів не почав засідати ізольовано
(конклав) від зовнішнього світу, що щоб унеможливити впливи світських володарів на
результати голосування при виборах папи. Після ІІ Ватиканського собору було доповнено
правила вибору папи Римського. Це здійснив папа Павла VI апостольською конституцією
“Romano Pontifici eligendo” (1975) та доповнив папа Іван-Павло ІІ апостольською
конституцією “Universi Dominici gregis” (1996), якою встановлюються новіші правила
обрання римського понтифіка.
У Католицькій і Православній Церквах склалися певні відмінності у ставленні до
Тайни священства:
а) є певні відмінності у назві різних нижчих священичих ступенів: (лекторат – чин
читця; еґзорцист – чин людини, що читала молитви в час здійснення обряду еґзорцизму;
аколітат – свіченосці) (див. Додаток Г);
б) щодо вищих чинів у латинському обряді, то піддиякони можуть бути одруженими,
але тоді вищі свячення вже не одержують (V-VІ Вселенський собор, Кан. 13) [1, с.61];
в) диякони, пресвітери мусять бути неодруженими – таке рішення про целібат у
латинському обряді було ухвалено в Середньовіччі; у візантійському обряді – піддиякон і
пресвітер може одружитися перед прийнятям Тайни священства (V-VІ Вселенський собор,
Кан. 6) [1, с.58];
г) щодо кожного священичого ступеня та в різних обрядах склався відмінний віковий
ценз, який розглядався ще на перших Вселенських соборах.
Усі ці відмінності усталилися ще до розколу 1054 року (ІV Вселенський собор. Кан. 15;
16) [1, с.45], а після нього формується правило целібату в латинському обряді, за яким
священикам та єпископам забороняється одружуватись, якщо вони приймають Тайну
священства (ІХ Вселенський собор). У візантійському обряді єпископ може бути або із
ченців, або із священиків-целєбсів, або вдівець.
Водночас існують спільні риси у Тайні священства в різних обрядах, а саме:
а) ступені священичої влади у латинському та візантійському обрядах збігаються:
пресвітеріат, ординатріат, архиєпископат, патріархат, папа;
б) хоч в Апостольських правилах записано, що священики та єпископи можуть бути
одруженими, вже на V-VІ Вселенському (Трульському) соборі (Кан. 22) наголошувало, що
єпископи мусять бути неодруженими в усіх обрядах і мусять складати іспит [1, с.65], що
й підтвердило правило целібату в Католицькій Церкві [22];
в) традиційно склалося так, що на пресвітерський та єпископські ступені висвячували
тільки чоловіків;
г) до ХІV сторіччя в Католицькій і Православних Церквах поряд із чоловікамидияконами були жінки-диякониси, які мали право хоронити померлих, вінчати і хрестити
дорослих жінок за відсутності священика та допомагати пресвітерові в катехизації жінок,
особливо у країнах, де жінок навчати основ християнської віри могла тільки жінка. Аналіз
канонів Вселенських соборів (ІV Вселенського собору. Кан. 15-16) й інших документів
християнства показав, що жінки-диякониси могли спочатку мати свячення від 14- річного
віку і не черниці [1], відтак їх віковий ценз піднявся до 42 років й дозволяється тільки
черницям ставати дияконисами (V-VІ Вселенсьеий собор. Кан. 14; 27; 40; 48) [1]. Згодом у
документах Вселенських соборів про них не згадується взагалі.
У документах Вселенських соборів чітко наголошено, що до вівтаря не можна заходити
рядовим мирянам (V-VІ Вселенський собор. Кан. 69), але можна стояти представникам влади
під час Богослужіння. Заборони для жінок там немає ще й з огляду на духовних осіб, що
могли уділити Тайну євхаристії (V-VІ Вселенський собор. Кан. 58) [1]. Виходячи із
повчання апостола Павла у “Листі до корінтян”, про те, що жінкам у Церкві не можна
говорити (V-VІ Вселенський соб. Кан. 70), але можна пророкувати [5], то можна припустити,
що жінки-диякониси активно діяли в перші сторіччя християнства, позаяк виконували
важливу роль місіонерок серед жінок, та хрестили дорослих жінок. Коли поступово
перейшли до хрещення немовлят, то потреба в жінках-дияконисах просто зникла.
Наслідки Тайни священства
1) Під час свячень на людину, котра стає священиком чи єпископом, сходить особлива
Божа благодать, яка допомагає в пастирському служінні.
2) Під час рукопокладання єпископа на священика чи єпископа передається духовна
влада, залишена Ісусом Христом Апостолам, яку вони передали єпископам (див. працю В. Ф.
Фойно-Ясенецького [34]).
3) Тайна священства дає Божі ласки, які допомагають священикові вистояти перед
спокусами.
4) Тайна священства накладає велику відповідальність на ту людину, яка приймає
свячення, адже священик бере на себе відповідальність за всіх людей своєї парохії, єпископ –
за всіх людей своєї єпархії, патріарх чи кардинал – за всіх людей своєї країни, а папа
Римський – за всіх єпископів і священиків Католицької Церкви.
5) Тайна священства дає людині, котра прийняла свячення, певну владу – пастирську,
вчительську, й, безпосередньо, проповідувати, наставляти й навчати (Рацінгер Й. Єпископ як
учитель // Католицький щорічник. - 2002. – К.: Вид. дім “КМА”, 2006. – 224с.)
6) Після свячень на священика спадають подвійні обов’язки пересічної людини та
духовної особи, що веде за собою подвійну відповідальність.
Духовенство в Україні завжди ставилося відповідально до своїх обов’язків перед Богом
за людей, які їм були довірені. Хтозна, якою б була доля українського народу, якби обманом
та терором не була ліквідована Київська митрополія (1686 р.). Аналіз історичних праць
засвідчує: поки існувала Київська митрополія, доти існували елементи української
державності [6; 25; 33; 35; 37].
Звичайно, через деякі непорозуміння у баченні Тайни священства та Тайни євхаристії
між різними конфесіями, існує певна проблема у формуванні єдиної помісної Церкви в
Україні.
Тайна священства відіграла й має свою особливу й важливу місію по сьогодні, адже
утверджує Христову традицію, передану через апостолів та їх учнів, щодо духовного
проводу у Христовій Церкві. Влада й духовні традиції, передані апостолами їх учням через
покладання рук, передавалися протягом двох тисячоріч й збереглися до нашого часу, що
свідчить про невмирущість ідей християнства та його важливу роль у спасінні людства. Саме
Тайна священства допомагає християнському духовенству виконати цю місію.
На Вселенських соборах розглядалося питання про синоди єпископів. У їх рішеннях
сказано, що синоди провинні проводитися (бажано) два рази в рік, але обов’язково один раз перед святом Пасхи, і другий раз - восени (V-VІ Вселенський собор. Кан. 8; VІІ Вселенський
собор. Кан. 6) [1, с.103]. На синодах єпископів мали розглядатися питання, які виникали у
місцевих Церквах. Тільки синоди могли приймати рішення, щодо певних змін у
богослужіннях чи обрядах.
Коли виникали більш серйозні догматичні проблеми, то за рішенням вищої ієрархії
скликаються помісні чи Вселенські собори духовенства і вірних.
З часу заснування Церква Христова має у своїй історії багато помісних та ХХІ
Вселенський собор (див. Р. ІV), які дозволяють через дискусії та диспути знайти кращі
шляхи управління церквою, як ієрархічною організацією, що має певну мету – вести людей
до вічності.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. Хто може бути священнослужителем?
2. Яка матерія і формула Тайни священства?
3. Які є ступені Тайни священства?
4. Назвати вимоги Апостольських правил та перших семи Вселенських соборів щодо Тайни
священства.
5. Виокремити відмінності до ступеня пресвітеріату у візантійському та латинському обрядах.
6. Означити правила целібату та їх особливості в латинському та візантійському обрядах.
7. Охарактеризувати вищий ступінь Тайни священства та його особливості.
8. Назвати єпископські посади в різних обрядових традиціях.
9. Розкрити значення і наслідки Тайни священства для особистості й суспільства.
10. Чим відрізняється чернецтво від Тайни священства?
11. Яка роль і місце жінок-дияконис у Католицькій Церкві в першому тисячолітті.
3. 8. Тайна шлюбу
Серед Святих тайн важливе місце посідає Тайна шлюбу. У ставленні до шлюбу є певні
відмінності в католиків та православних.
Тайна шлюбу – це Свята тайна, яка передбачає добровільну згоду (перед
священиком і Церквою) на основі взаємної любові й вільної волі чоловіка і жінки
дістати благословення належати один одному аж до смерті, бути вірними один одному
та народити й виховати дітей.
Історія Тайни шлюбу. Перший шлюб Бог установив ще в раю, сказавши до чоловіка і
жінки: ”…будьте плідні й множтеся, і наповнюйте землю, і володійте нею. Так то полишає
чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом” (Бут. 1: 28;
2: 24). За своє бажання стати, як Бог (за первородний гріх), перші люди були покарані. Адам
- тяжкою працею, а Єва - залежністю від свого чоловіка (Бут. 3: 16).
Уперше Ісус Христос освятив шлюб своєю присутністю на весіллі в Кані
Галилейській, де він вчинив своє перше чудо, перетворивши воду на вино. Він підтвердив
свою Божу установу, сказавши: “Бог на свій образ людину створив, чоловіком і жінкою
створив їх” (Бут. 1: 27). Того “що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає” (Мт. 19: 4-6)
[5].
Щодо Тайни шлюбу в історії християнства було небагато змін, за часів Реформації
виникли деякі дискусії. Ця Тайна розглядалася на Тридентському та ІІ Ватиканському
соборах, але її провідна ідея, закладена у Святому Письмі, залишилася незмінною [22,
с.389].
Приготування до церковного шлюбу. Церковний шлюб укладається між хрещеними
особами відповідного віку, про що вони повинні особисто повідомити священикові.
Священик мусить перевірити документи про хрещення (наявність свідоцтва про хрещення)
та книги родоводів, що б вималювати генеалогію наречених для встановлення відсутності
між ними кровної спорідненості (якщо така може бути). Звичайно, при сучасних наукових
відкриттях це можна зробити ще й шляхом аналізів ДНК.
Окрім того, священик тричі оголошує у храмі про намір наречених одружитися, щоб
з’ясувати, чи немає ще й інших перешкод для одруження. Класичний приклад із художньої
літератури про оголошення перед шлюбом подає книга Ш. Бронте “Джен Ейр”, де дядько
Джен попереджає її про те, що містер Рочестер є одруженим (хоч його шлюб і був недійсним
через обман, але не уневажненим).
За рішеннями ІІ Ватиканського собору про шлюб, у Католицькій Церкві проводиться т.
зв. передшлюбна катехизація наречених, де ще раз з’ясовуються їхні знання основ
християнської віри та перевіряється готовність до шлюбу [23, с.391].
Священиком складається передшлюбний протокол на основі паспортів наречених,
свідоцтва про хрещення (в окремих країнах ще й потрібна цивільна реєстрація шлюбу в
органах держави, в деяких країнах, наприклад США, церковний шлюб прирівнюється до
цивільного шлюбу й вже реєстрація в органах влади не потрібна) та готується шлюбна
справа наречених, яка зберігається при храмах.
Є певні перешкоди до укладання церковного шлюбу, які визнають Католицька і
Православна Церква:
1) існування ніким не розірваного (або не уневажненого) попереднього церковного
шлюбу;
2) примус, шантаж;
3) обман;
4) неповноліття (юридичне й статеве: в Україні перше наступає з 17 р. для дівчат і 18
років для хлопців, а друге - церковні канони допускають з 14-15 років для дівчини у разі
необхідності, але тільки у випадку письмової згоди її батьків);
5) спорідненість: духовна (хрещені батьки і хрещеник), юридична (названі батьки чи
діти) та кровна (у візантійському обряді заборонено одружуватися до четвертого коліна
включно, а в латинському – другим кузинам вже дозволено; V-VІ Вселенський (Трульський)
собор. Кан. 54) [1, с.79]) перешкода й заборона щодо укладання шлюбу;
6) дияконські чи вищі свячення;
7) вічні чернечі обіти (звичайні чернечі обіти є теж перешкода, але після їх закінчення
людина може вийти з монастиря й одружитись; від вічних обітів звільняють дуже рідко і
лише з поважних причин);
8) відсутність Тайни хрещення чи Тайни миропомазання;
9) юридична недієздатність одної з осіб, що вступає в шлюб;
10) наявність будь-яких венеричних хвороб у одного з наречених (або в обох).
11) у випадку ґвалтування дівчини ґвалтівник не має права на шлюб, оскільки мусить
утримувати ту, що собі вже вибрав (Апостольські постанови. Кан. 67) [1, с.16];
12) Викрадення дівчини (ІV Вселенський собор, Кан. 27) [1, с.47-48];
До 1939 року в Східній Галичині священик не мав права вінчати молодих людей, котрі
не пройшли медичного огляду, не здали кров на аналіз РВ (цей аналіз крові на реакцію
Вассермана виявляв наявність в організмі людини збудників венеричних хвороб) і не
принесли йому довідки від лікаря завірені печаткою; до слова, таке правило існувало в РимоКатолицькій Церкві вже у ХХ столітті [35];
13) наявність різних спадкових психічних та фізичних недуг, які б передавалися іншій
людині чи шкодили її здоров’ю у спільному сімейному житті;
В українському обряді для цього священик робив малюнок генеалогічного дерева
наречених аж до 7 коліна. У кожній особовій справі молодят, котрі повінчалися, є такий
малюнок і медичні довідки [35, с.155];
14) викрадення, наложництво тощо.
Деякі перешкоди до укладання
шлюбу можна усунути. До прикладу, коли
неповнолітня має письмову згоду батьків на своє вінчання, а статеве повноліття вже настало
(тобто їй є 15 років), священик може обвінчати до її юридичного повноліття (до 17 років).
Матерією для Тайни шлюбу є тіла й душі двох людей, що вирішили вступати в
церковний шлюб.
Формулою Тайни шлюбу є слова священика під час вінчання “…Владико, пошли
руку твою з святого жилища твого і з’єднай раба твого (ім’я) і рабу твою (ім’я), бо ти
з’єднуєш жінку з чоловіком…”. Лише в українському обряді є ще присяга наречених на
Євангеліях.
Умови, за яких Церкви або розривають шлюб (православна), або визнають його
таким, що не відбувся (католицька) навіть після вінчання, тобто недійсним:
1. Мусить бути взаємна згода жінки і чоловіка, які вступають в шлюб. Якщо одна
сторона не дала такої згоди (або не могла сказати про свою незгоду під час шлюбу), то шлюб
вважається недійсним навіть після вінчання, якщо незгідна сторона наполягатиме на
уневажненні шлюбу.
2. Неповноліття наречених (до 17 років дівчина і 18 років хлопець за українськими
законами або за законодавством окремих країн).
3. При виявленні кровної спорідненості (генетика доводить, що кровозмішання веде до
виродження людського роду: дебільність (у першому і третьому коліні спорідненості), різні
фізичні вади, хворобливість дітей (у другому та четвертому коліні спорідненості) у такому
шлюбі тощо).
4. Якщо чоловік чи жінка не здатні до статевого життя.
5. Якщо є попередній церковний шлюб, який ніким не розривався чи не був визнаний
недійсним.
6. Якщо з’ясується, що одна з осіб, що вступила в шлюб, не є хрещена.
7. Якщо одна з осіб, що вступила в шлюб уже має дияконські, священичі свячення або
вічні чернечі обіти від яких вона ніким не звільнена.
8. Якщо одну з осіб, котра вступила в шлюб, змусили до шлюбу примусом, шантажем,
викраденням.
9. Якщо був застосований обман при вступі в шлюб.
10. Якщо з’ясується, що одна з двох осіб, котрі вступили в шлюб, є юридично не
дієздатною.
11. Якщо при вступі в шлюб відбувається підміна особи (наприклад, нареченої).
(Згадаймо повість О. С. Пушкіна “Заметіль”).
12. Якщо один чи обоє партнерів не усвідомлюють суті самої Тайни шлюбу.
13. Якщо був укладений шлюб за оголошенням із-за кордону, а потім з’ясувалося, що із
цією жінкою одружилися для продажу її в сексуальне рабство чи просто для торгівлі нею. Те
ж саме може стосуватися і чоловіків та дітей-підлітків.
14. Якщо з’ясується, що відбулася підміна статі. До прикладу, чоловік-транссексуал
зробив операцію і, видаючи себе за жінку, вступив у шлюб. Ні Православна, ні Католицька
Церкви співжиття гомосексуалістів, лесбіянок та інших осіб із статевими відхиленнями
шлюбом не визнають. Такі одруження реєструє тільки протестантська Голландія, але,
нагадаємо, у більшості протестантів немає Тайни шлюбу.
15. Православна Церква розриває шлюб, якщо чоловік чи жінка не можуть мати дітей.
Католицька Церква тут ставить певні обмеження, тобто, якщо жінка чи чоловік знали про те,
що вони не можуть мати дітей до шлюбу й приховали цю інформацію від свого нареченого
чи нареченої, то тут є обман, й такий шлюб Католицька Церква уневажнює – визнає, таким,
що не відбувся. Якщо ж з’ясується, що один з партнерів знав про те, що він безплідний,
повідомив іншого партнера до шлюбу, але згодом захотів мати дітей з іншою жінкою, то
такий шлюб Католицька Церква не уневажнює.
16. Католицька і Православна Церкви однаково ставляться до такої причини, як зрада.
У момент подружньої зради порушується матерія Тайни шлюбу. Обидві Церкви дають шанс
подружжю на примирення. Але коли воно не відбувається, то Православна Церква дає
розлучення, а католицька дозволяє сепарацію – дозвіл жити окремо чоловікові й дружині, а
як є підстави для уневажнення шлюбу, уневажнює (Мт. 9: 9).
17. Визнають недійсним шлюб Церкви й тоді, коли було здійснено подруговбивство.
Тобто чоловіком дружини чи навпаки. Навіть якщо один з партнерів одружиться – такий
шлюб - недійсний: Церква його не визнає [23].
Ми назвали тільки основні причини, через які Православна чи Католицька Церкви
можуть дати розлучення чи уневажнити шлюб. Варто ще раз підкреслити, що Католицька
Церква не має такого поняття, як розлучення, бо вона дотримується догми про нерозривність
шлюбу, а тільки уневажнення, тобто визнання шлюбу недійсним – таким, що не відбувся.
Треба наголосити, що шлюб накладає на кожну людину, яка до нього вступає, багато
обов’язків та певну субординацію. “Мужі, - каже апостол Павло, - любіть своїх жінок, як і
Христос полюбив Церкву і віддав себе за неї… Бо хто любить свою дружину, любить самого
себе” (Еф. 5: 25, 28). А до жінок апостол Павло звертається зі словами: ”Жінки, коріться
своїм чоловікам, як Господові, бо чоловік голова жінки, як і Христос голова Церкви, Сам
Спаситель тіла” (Еф. 5: 22-23) [5].
Отже, шлюб – це передовсім обов’язок берегти взаємну любов і повагу, відданість і
вірність, народити й виховати дітей, дати їм і всій сім’ї матеріальне забезпечення.
Католицька Церква, зокрема, вважає, що шлюб є нерозривний, якщо він був
укладений без якихось перешкод. Православна Церква допускає розривність шлюбу, але
лише через певні перешкоди чи умови. Протестанти (крім Англіканської Церкви) взагалі не
визнають шлюбу Святою тайною, а тому в них розлучатися можна без кінця.
Церква наголошує також на тому, що шлюб не є обов’язковий для всіх. Є особи, які
добровільно залишаються неодруженими: і чоловіки, і жінки, котрі зобов’язані вести чисте
непорочне життя. Серед них є і ті люди, які вибрали собі чернечу професію. Такі особи
йшли до монастиря, проходили випробувальний термін – послушництво, проходили
відповідне навчання - новіціат, складали перші звичайні обіти, потім – другі і нарешті –
вічні обіти. До складання вічних обітів людина може вийти з монастиря, навіть одружитися.
Під час складання вічних обітів вона зобов’язується довічно служити Богові й дотримуватися
досмертної чистоти, досконалого послуху та добровільної вбогості. А це, за наукою
Євангелій, - найбільший подвиг (Мт. 19: 11-21; 1 Кор. 7: 8, 9, 26, 32, 34, 37, 49).
Останні дослідження англійських учених щодо одружених та неодружених людей дали
цікаві факти. Зокрема, з’ясувалося, що:
а) одружені живуть довше від неодружених на 5-7 років;
б) жінки живуть довше від чоловіків на 7-10 років;
в) віруючі, що відвідують щонеділі храм, теж живуть довше на 5-7 років від
невіруючих.
Ось
тому при намірі одружитися Католицька Церква проводить широку
роз’яснювальну роботу з молоддю щодо її підготовки до вступу в шлюб.
Слід наголосити ще й на тому, що існує спеціальна підготовка священиків до виховної
роботи з молоддю. Одним із розділів теології моральної – підготовка чоловіка й дружини до
спільного статевого життя. Така підготовка ведеться і зараз при храмах.
Закінчуючи розгляд сутності Тайни шлюбу, зазначимо, що в багатьох країнах існують
конкордати (тобто міжнародні договори про вирішення питань сімейного права) між
Апостольською столицею та представниками (світської) влади різних країн. Такий конкордат
був укладений у ХІХ столітті з австрійською владою, в 30-х роках ХХ століття із Польщею
тощо. Цей конкордат ніс у собі певні правові зобов’язання держав перед державою Ватикан і
навпаки (див. канонічне право). Докладний аналіз умов конкордів показав, що вони був
спрямовані на припинення міжконфесійних конфліктів. Так, щодо Тайни шлюбу при
одруженні конкордат передбачав:
а) наречені, які належать до різних християнських конфесій, повинні між собою
домовитися, де вони будуть вінчатися. Коли молодята не можуть дійти згоди, діє просте
правило конкордату: вінчає священик нареченої (вступало в дію звичаєве право українське
чи іншої країни – молоду дівчину з дому батьків не вінчану не давали до жениха) незалежно
від конфесії; такий шлюб мусили визнавати всі християнські конфесії [35; 43];
б) при різноконфесійному шлюбі дітей виховують за статтю: хлопці виховуються в
обряді тата, а дочки - в обряді мами. Дітьми одної статі батьки діляться [35, с.158].
ІІ Ватиканський собор розглянув проблему мішаних шлюбів, укладених не тільки між
християнами різних конфесій, але й між віруючими різних релігій. Правда, собор не вніс
нічого кардинально нового, крім того, що вже було закріплено про мішані шлюби в
документах перших семи Вселенських соборів (Апостольські постанови. Кан. 48; V – VІ;
Вселенський собор. Кан. 72; 87; 92; 93; 98; пасторська конституція ІІ Ватиканського собору
“Gaudium et spes”) [1; 2, с.84, 90, 92, 95; 3]. У них йдеться, що:
а) шлюб між віруючим християнином чи християнкою та нехристиянином чи
нехристиянкою хай зберігається, якщо особа іншого віросповідання знає про її християнське
походження і не заперечує проти того, щоб християнин чи християнка дотримувалися своїх
практик і обрядів. У даному випадку такий шлюб Церква вважає одностороннім шлюбом
(без обряду вінчання) тільки із християнської сторони;
б) шлюб зберігається також між християнською і нехристиянською стороною, бо є
надія, що християнська сторона своїми добрими вчинками зможе навернути людину іншої
віри до християнства, а тим більше, якщо представник іншої віри є порядною й гідною
особою;
в) шлюб зберігається і тоді, якщо мішаний шлюб був укладений за таких обставин,
коли не можна було повінчатися та іншій стороні прийняти християнство і можливості це
зробити інша сторона не має;
г) тільки у тих випадках, коли інша особа у шлюбі поводиться негідно як чоловік чи
дружина у сім’ї, категорично заперечує проти дотримання християнином своїх традиційних
практик або погрожує життю християнина чи християнки, за наполяганням особи, що
перебуває у такому мішаному шлюбі, Церква може дати дозвіл християнинові розірвати таке
цивільне одруження, уневажнити такий односторонній шлюб.
На цій основі й були укладені конкордати між Ватиканом і мусульманськими та
християнськими країнами, у яких виписані правила щодо мішаних шлюбів.
Звідси випливає певна повага до різних християнських обрядів і навіть віруючих
інших релігій, яку б не завадило поширити й для незалежної Української держави.
Наслідки Тайни шлюбу:
1) під час вінчання наречені дістають Боже благословення на спільне сімейне життя;
2) під час вінчання на молодих сходить спеціальна Божа ласка, яка допомагає їм
вистояти в часі життєвих випробувань;
3) під час вінчання Бог дає благословення майбутнім батькам на народження й
виховання дітей;
4) Тайна шлюбу зобов’язує чоловіка й дружину серйозно ставитися до своїх подружніх
обов’язків чоловіка, дружини, батька, матері.
Ознайомлення із практиками уділення Святих Тайн показало їх необхідність для
формування і зміцнення у вірі християнської душі. Вивчення їх наслідків дає нам можливість
краще знати й зрозуміти спільні та відмінні риси різних християнських обрядів та культів,
які існували у світі (римо-католицького – латинського, православного - візантійського,
вірменського та інших), навчитися їх розрізняти та ставитися до них із повагою, зменшуючи
міжконфесійні протистояння. Окрім цього, докладне ознайомлення із практикою семи
Святих Тайн показує можливі шляхи для духовного удосконалення людини та швидшого
досягнення нею особливих Божих ласк [1; 20; 22].
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. Де був Богом встановлений перший шлюб?
2. Які є перешкоди до укладення церковного шлюбу?
3. За яких умов шлюб вважається недійсним?
4. Які є відмінності у ставленні до Тайни шлюбу між Католицькою та Православними Церквами?
5. Які основні умови необхідні для того, щоб укладений шлюб був дійсним?
6. Які умови виокремлює Католицька Церква для мішаного шлюбу на основі канонів Церкви?
7. Назвати документи, потрібні нареченим для укладання шлюбу.
8. При яких умовах дають шлюб неповнолітнім дівчатам?
9. Які умови одруження при мішаних шлюбах та шлюбах між християнами різних конфесій передбачені
конкордатами?
ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА ДО ІІІ РОЗДІЛУ
Джерела:
1.
Джерела Канонічного права Православної Церкви / Пер. з грец. Я.-К. Туркала. Вип. І. – Харків:
Вид-ня УАПЦ, 1997. – 112с.
с.
2.
Документи ІІ Ватиканського собору: Конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. –
753
3. Кодекс канонів для східних католицьких Церков. – Мукачево, 1993. – 279с.
4. Макдоуел Д. Незаперечні свідчення: Історичні свідчення, факти, документи християнства. – Чикаго,
1994. – 282с.
5. Святе Письмо. – К., 1999.
6. Текст умов Берестейського поєднання // Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. 2-ге вид. – Рим:
Українська папська колегія святого Йосафата. – С. 112-118.
7. Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии / Акад. Обществ. Наук при ЦК
КПСС. Ин-т науч. атеизма; Редкол.: А. Ф. Окулов (предcед.) и др. – М.: Мысль, 1989. – 336с.
8. Библия: Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1972. –
2357с.
9. Дъяния Вселенских Соборов. В 7 т. (4кн.). – Санкт – Петербург: Воскресеніе. – 1996. – 2144 с.
10. Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. –
М.: Политиздат, 1990. – 474с.
11. Свенцицкая И. Евангелие детства (Апокриф). – М., 1998.
12. Устав кумранской общины / Хрестоматия по истории Древней Греции. - М. Высшая школа, 1966. –
С.536-564.
340с.
Довідково-енциклопедична література:
13. Абетка християнської науки і обряду. Скорочене видання. - Івано-Франківськ: Вид-во ІФТА, 2002. –
14. Геллей Г. Біблійний довідник: Короткий біблійний коментар. – Торонто: Всесвітня християнська місія,
1985. – 856с.
15. Релігієзнавство. Словник / За ред. А. Колодного та ін. - К., 1994.
16. Атеистический словарь / Абдусамедов А. И. и др. под общ. ред. М. П. Новикова. 2-е изд., испр. и доп.
– М.: Политиздат, 1986. – 512с.
17. Булгаков С. В. Православие: Праздники и посты. Богослужения и требы, расколы, ереси. – М.:
Современник, 1994. - 575с.
18. Религиоведение: Энциклопедический словарь / Под ред. А. Р. Забияко, А. Н. Красникова, Е. С.
Элбакян. – М.: Академический проект, 2006. - 1256с.
19. Христианство: Энциклопедический словарь: В 3 т. / Ред. кол.: С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.:
Большая Российская Энциклопедия, 1993-1995.
Підручники й посібники:
20. Закон Божий / Пер. з рос. Синодального видання патріарха Філарета. – К.: Вид-во УПЦ КП, 2004. –
655с.
21. Катехизм християнської віри. – Вільнюс, 1990. – 238 с.
22. Катихизм для парохів / За ред д-ра Мирослава – Івана Любачівського. В 4 ч. – Нью-Йорк- Мюнхен,
1961. – 346с.
23. Катехизм Католицької Церкви / Пер. з лат. – Жовква: Місіонер, 2002.- 772с.
24. Катрій Ю. Я. Пізнай свій обряд! Літургічний рік української Церкви. – Рим – Торонто: Вид-во оо.
Василіян, 1981. – 483с.
25. Костюк П. Нарис історії Вселенської Церкви. - Івано-Франківськ: Гостинець, 2002. – 474с.
26. Слободський С. Закон Божий / Перекл. на укр. мову О. І. Кислюка. – К.: “ФЕНТЕЗІ” ЛТД, 1996. – 571с.
27. Теологія моральна. Святі Тайни. – Івано-Франківськ, 1994. – 116с.
28. Хома І. Нарис історії вселенської Церкви. – Львів: СТРІМ, 1995. – 300с.
29. Шпіраґо A. Католицький народний катихизм / Пер. отця – д-ра Я. Левицького. – Львів: СТРІМ, 1997.
30. История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И. И. Богута. – М.: Мысль, 1991. – 590с.
31. Катехизис католической Церкви. - М.: Рудомино, 1996. - 758с.
32. Ропс Д. Ключ к пониманию Священного Писания Ветхого и Нового Завета. - Брюссель: Жизнь с
Богом, 1983.
Монографії:
33. Великий А. З літопису християнської України. В 9 т. Т.9. – Львів: Свічадо, 1999.
34. Войно-Ясенецкий В. Ф. (епископ Лука). Наука и религия. Дух, душа и тело. – Ростов-на Дону:
Троицкое слово, 2001. – 293с.
35. Геник Л. Я. Релігійно-моральне виховання в українських навчальних закладах Східної Галичини кінця
ХІХ – на початку ХХ ст. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 273с.
36. Опилат Г. Я. Психологія віри і проблеми виховання // Поч. школа. – 1993. - № 1. – С. 4-5.
37. Саган О. Н. Національні риси православ’я: український аспект. - К.: Світ Знань, 2001. - 256с.
Статті:
38. Рацінгер Й. Єпископ як учитель // Католицький щорічник. - 2002. – К.: Вид. дім “КМА”, 2006. – 224с.
Інтернет:
39. Война сынов Света против сынов Тьмы. (Кумранская рукопись 1Q M + [4Q Ма]) //
http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/History_Church/Article /voina_sveta.php /03.07.2010/ 22:03.
40. Месса // http: www.Вікіпедія / mht
41. Евхаристия http://media.catholic.by/lubite/n0/article1.htm
42. Святой
Григорий
Двоеслов,
Папа
Римский
Григорий
І
Великий
//
http://www.catholiconline.ru/book/export/html/65/ /10.07.2010 11:40
43. Чудо в Ланчано // http://media.catholic.by/lubite/n0/article1.htm
44. Confirmation // http://www.newadvent.org/cathen/04215b.htm
45. The Gallican Rite/ http://www.newadvent.org/cathen/14031b.htm/16.12.2009/ 16 :23
46. Sacramentum // http://www.newadvent.org/cathen/14031b.htm
47. Емелях Любовь Исаковна. Происхождение христианских таинств. – М.: Сов. Россия, 1978. – 125с.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа