close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
ЛЕКЦІЯ №2
Тема 2.
МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ЗАКОН ХРИСТИЯНСТВА – ДЕКАЛОГ
(ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ)
Мета лекції:
1) З’ясувати як людина втратила зв'язок із свої Творцем, вчинивши
первородний гріх, та яке майбутнє пророкує їй християнське етичне
вчення.
2) Визначити, якими шляхами можна потрапити до раю або як помиритися
із Творцем?
3) Вивчити поняття: Декалог, гріхи, святотатство, святокупство та
інші гріхи (виділені курсивом у тексті лекції №2)
4) Навчитися робити порівняльння заповідей світових релігій.
5) Виховувати розуміння і терпиме ставлення до помилок людей (гріхів), які
ще можна виправити.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ
2. 1. Історія встановлення Декалогу.
2. 2. Відмінності поділу Декалогу в різних релігійних конфесіях.
2. 3. Морально-етичне значення заповідей: А) “Я Господь Бог твій, що
вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі, не знай інших богів крім
Мене”. Б) “Не створи собі кумира…”.
2. 4. Заповідь “Не згадуй ім’я Бога даремно” та її морально-етичний зміст.
2. 5. Морально-етичний зміст Божої заповіді “Пам’ятай день святий
святкувати”.
2. 6. Морально-етичний зміст Божої заповіді “Шануй батька і матір”.
2. 7. Морально-етичний зміст Заповіді “Не вбий”.
2. 8. Морально-етичний зміст Заповідей “Не чини перелюбу (Не чужолож)”,
“Не пожадай жінки”.
2. 9. Морально-етичне значення заповіді “Не вкради”.
2. 10. Морально-етичне значення Заповіді “Не свідчи брехливо”.
2. 11. Морально-етичне значення Заповіді “Не пожадай ніякого добра, що є
власністю ближнього твого”, або “Не заздри”
Християнська етика є окремою навчальною дисципліною, яка має свою методологію,
свій предмет та об’єкт вивчення.
Як і всі релігійні етики, християнська етика має свої етичні категорії та поняття, що
відсутні у філософській етиці. До того ж християнська етика опирається на святі тексти
християнства (Біблію: Старий і Новий Заповіт), твори Отців і Вчителів Церкви, де викладені
основні морально-етичні вимоги до віруючих християн, канонічні твори Церкви, затверджені
на Вселенських соборах, підручники, де викладені основи християнської віри (Катехизми).
Крім того, протягом тисячоліть Церква нагромадила величезний досвід виховання, який
опирається на моральні закони, передані людству, записані на кам’яних таблицях і відомі як
Декалог - десять заповідей Божих.
Оскільки християнська етика і в курсі теології, і в релігієзнавстві вивчається як окрема
навчальна дисципліна, то студентам при вивченні історії християнства варто звернути увагу
на відмінності у поділі Декалогу різними християнськими конфесіями та зрозуміти основні
вимоги до них на основі католицького і православного вчення, яке найбільш повно й
детально було викладено в підручниках Ф.Шпіраґо (за перекладом й пристосуванням до
східного обряду отця-доктора Я. Левицького) “Католицький народний катехизм” [16] та
підручнику С. Слобідського “Закон Божий” [13].
Звідси й випливає заголовок до цього розділу посібника, оскільки Декалог - десять
заповідей Божих (з фр. мови означає “deca – десять, logos - слів”) становить основу релігійної
етики і в юдаїзмі, і в християнстві. Між цими релігіями є певні відмінності в поділі заповідей
та у визначенні такого поняття, як “ближній”, але зміст, який вкладений у самих заповідях
Божих, для всіх релігій однаковий.
Слід зазначити, що Декалог – це лише частина християнської етики, а тому більш
докладно етичні проблеми вивчаються і розглядаються в спеціальному лекційному курсі для
студентів, який називається “Порівняльна етика” або “Релігійна етика”.
Сучасний релігієзнавчий підхід вимагає нового й об’єктивного пояснення всіх текстів
Святого Письма, а десятьох заповідей Божих - тим більше. Морально-етичний потенціал
Декалогу настільки великий, що його неможливо було відкинути за часів тоталітаризму.
Тепер життя вимагає відновлення тих цінностей, якими користувалась людство на протязі
близько 3,5 тисяч років. У ході дослідження релігієзнавчих питань з’ясувалося, що Святе
Письмо не ставило за мету точно описати історичні події, а лише подати їх для майбутніх
поколінь з виховною метою. Але більшість педагогів, батьків і сучасне зростаюче покоління
мають тільки приблизні уявлення щодо виховних можливостей Біблії взагалі, а Декалогу
зокрема. Тому мета лекції – розкрити наріжні морально-етичні аспекти (аксіологічний
аспект) десятьох заповідей Божих і показати їх практичне використання у виховній роботі з
молоддю.
Оскільки ціннісний аспект Десяти Заповідей не має конфесійних обмежень, то певний
досвід використання у виховній роботі Церкви, сім’ї і школи морально-етичних приписів,
закладених Декалогом, може застосовуватися всіма, хто має просто віру в Бога. Ось чому ці
морально-етичні особливості десяти заповідей Божих має знати кожна людина, яка хоче
жити у згоді з Богом.
При ознайомленні з десятьма заповідями Божими треба врахувати низку моментів, а
саме:
- при вивченні історії Декалогу разом з історією юдейського народу слід зважати на
епоху, коли юдеї отримали заповіді, та згадати про морально-етичні приписи інших народів
світу;
- варто пам’ятати те, що оригінал тексту Декалогу (кам’яні таблиці, скрижалі) до
нашого часу не зберігся, позаяк таблиці зникли разом із кивотом, де зберігалися.
Науковий аналіз провідних ідей Декалогу вимагає вивчення і з’ясування таких аспектів:
а) визначення основних ідей, які проголошує кожна заповідь;
б) виокремлення обов’язків, що накладає на віруючих кожна заповідь;
в) уточнення гріхів, котрими людина може порушувати певну заповідь;
г) нагадування про кари, які сходять на людей, за порушення конкретної заповіді, про
які згадує Святе Письмо.
Отож предметом вивчення цього розділу є тільки заповіді Божі, без з’ясування інших
етичних категорій.
2. 1. Історія встановлення Декалогу
Святе Письмо (Біблія) детально описує історію появи Декалогу. У нас уже немає
підстав не вірити тому, що написано у Біблії. Більшість історичних подій, згаданих у книгах
Біблії, знайшли своє підтвердження в матеріалах археологічних розкопок у Палестині та
Ізраїлі, Єгипті, Сирії, Вавилоні (Іраку), хоч імовірно, ще не всі. До прикладу, англійський
дослідник О. Г. Лаярд у 1845-1851 рр. у Ніневії (Межиріччя) знайшов руїни палаців п’ятьох
ассирійських царів, яких згадує Біблія [6, с.50].
Більшість істориків сходяться на думці, що семітські племена прибули з Месопотамії
до Палестини приблизно в ХІХ ст. до н. е. (Бут.12-50) [18, с.30]. Справді в ІІ тисячолітті до
н. е. на території Межиріччя поряд з шумерськими племенами мешкали й семітські племена
[11, с.120]. До Єгипту з Ханаану (Палестини) юдейські племена переселилися десь
приблизно в 1750-1580 роках до н. е. за часів правління гіксосів [18]. Епоха рабства юдеїв у
Єгипті починається з приходом фараонів ХІХ династії, які неприхильно ставились до
ізраїльтян як до союзників гіксосів, а особливо з перебуванням при владі фараона Рамзеса ІІ
(див. Вих. 1: 8-10) [11, с.58].
Історичні документи підтверджують, що фараон Рамзес ІІ будував багато міст, зокрема
й нову столицю м. Пер-Рамзес [11, с.61]. Про це ж саме говорить текст самої Біблії: “… і
будували вони фараонові міста зерносховища Пітон і Рамзес” (Вих. 1:11). Вихід
ізраїльського народу на чолі з Мойсеєм з Єгипту відбувся при фараонові ХІХ династії
Рамзесі ІІ (1290-1224рр. до н.е.) або при його синові Мернепті (1235-1220 р. до н. е.).
Дослідники історії Стародавнього Сходу схильні вважати, що це сталося приблизно 1250 р.
до. н. е., бо саме на цей період припадає поступовий занепад Єгипетського царства. Якщо
уважно прочитати, які ж кари були нанесені Єгипту за те, що фараон не хотів відпускати
юдеїв добровільно (вода перетворилась в кров (Вих. 7:14-25); на будинки наповзали жаби
(Вих.7: 26-29; 8: 1-11); комарі (Вих.8.12-15); песі мухи (Вих.8: 16-28), мор (Вих.9:1-7);
чиряки (Вих. 9: 8-12); град побив посіви, худобу й людей (Вих. 9:13-35); сарана і темрява
(Вих.10: 1-20); смерть первородних (Вих.12: 29-33), то можна зрозуміти, що хоч частина цих
лих мала природній характер, але нагромадження їх одне за одним швидше всього й
підірвало могутність Єгипту. Кар було десять і вони були спрямовані проти десятьох
основних богів Єгипту, щоб показати вищу силу одного Бога.
Коли юдеї втекли з єгипетської неволі і дійшли до Червоного моря, їх наздогнало
військо фараона, але сам фараон із воїнами були поглинуті його водами, а їзраїльтяни
нарешті здобули волю. Цього дня була субота. З цієї нагоди Мойсей згодом установив
суботу святковим днем. Утікачі почали блукати узбережжям Аравійського півострова.
У часи блукань пустинею під час зупинки на перепочинок Бог дав юдеям кам’яні
таблиці із Десятьма Заповідями. Це сталося п’ятдесятого дня після виходу з Єгипту на горі
Хорив (давньоєвр. - Синай).
Так було укладено союз (давньоєвр. “беріт” – 1) договір, союз, угода; 2) заповіт) між
Богом і вибраним народом через Мойсея про те, що народ буде дотримуватися десяти
заповідей Божих (Декалогу), а Бог буде захищати їх й опікуватися ними. Цей договір
згодом дістав назву Старий Заповіт.
Таким чином, десь приблизно в середині ХІІІ ст. до н. е. (1250-ті рр. до н.е., тобто
кінець ІІ тис. до н. е.) юдеї мали вже записаний морально-етичний закон – Декалог, який
відомий усьому світові. Більшість документів свідчать, що визнавали й дотримувались
Декалогу тільки юдеї (які через Авраама та Мойсея стали вибраним народом). Між тим,
Біблія подає приклади, коли представники інших народів теж його визнавали – самаряни у
Галилеї й Самарії.
Важко повірити в те, що тривалий час наріжні ідеї Декалогу не були відомі іншим
народам стародавнього світу. Перш за все тому, що вже у Х ст. до н. е. була створена велика
держава Ізраїль на чолі з царем Соломоном, який побудував у м. Єрусалимі – столиці та
великому торговому центрі – величезний розкішний Храм. Самі юдеї часто мігрували в
пошуках місць для торгівлі. Іноді їх розселяли силою або переселяли до інших держав як,
приміром, ассирійський цар Саргон ІІ (721 р. до н. е.) чи цар Навуходоносор ІІ (587 р. до н.
е.) за часів завоювання Юдеї.
Можна припустити, що на Декалог мали певний вплив деякі релігії Сходу й навпаки:
засновник буддизму Гаутама (Шак’я Муні) теж був знайомий з його положеннями, оскільки
всі ці вірування поширились приблизно в VІ ст. до н. е. Це підтверджують основні моральноетичні приписи різних релігій, які подібні до Декалогу.
Однією із найстарших релігій в Азії вважається індуїзм, що ширився в ІІ - І тис. до н.е.
на території Індії, вбираючи в себе здобутки протоіндійської (арійської) цивілізації,
представники якої прийшли до Індії з Північного Причорномор’я. З аріями в Індію ввійшов
інший світ релігійних вірувань, ідей, міфів. Пам’ятками індуських релігійних вірувань є
ведична література.
Давньоіндійські ведичні тексти діляться на дві групи: шруті (букв. почуте) – основні
канонічні тексти і смріті (букв. запам’ятоване) додаткові тексти. До основних канонічних
текстів шруті відносяться чотири Веди: “Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа”, “Атхарваведа”.
Три перші Веди є святим знанням і в них зафіксовано вся сукупність знань про давніх аріїв,
про оточуючий світ та місце людини в ньому та заповіді, які лягли в основу Законів царя
Ману. До ведичних текстів додаються ще тексти брахманів, араньяків, упанішади [5, с.11].
Індуїзм проголошує правдивість, заборону привласнювати чуже, не наносити шкоду,
моральну чистоту (Закони Ману 10.63) [5, С. 94].
Джайнізм забороняє вбивати живі істоти, брехню, крадіжку, любовні пристрасті тощо
(Акарангасутра 24) [5, с. 94].
Буддизм наголошує, що є десять головних шляхів: “Не вбивати, не красти, відмовитися
від чужих дружин, утримуватися від брехні, поділу, грубої і бездумної мови, відмовитися
від заздрості, від шкідливих прагнень і сумнівних поглядів...” (Нагарджуна, Дорогоцінне
Намисто 8 - 9) [3, с. 94].
З пізніших релігій морально-етичні приписи юдаїзму перейшли до християнства та
ісламу. Християнство повністю зберігає десять заповідей Божих, лише по-різному поділяє
їх, а іслам наголошує: “нічого не додавати Аллаху (Богу) в співтовариші, до батьків –
добродійство, не вбивати дітей від бідності, не наближатися до мерзоти явної чи таємної, не
вбивати душу, лишень за законами права, не наближатись до майна сироти, виконувати міру
й вагу по справедливості, справедливо говорити правду хоча б родичам тощо (Коран, 6:
152(151)-154 (153)) [5, с.93].
Кам’яні таблиці (скрижалі) із Заповідями Божими були передані Мойсеєві біля гори
Синай (Хорив – назва гори мовою місцевих племен, “хорив” – означає руйнівник й може
символізувати Бога в вогні; Синай – це сучасна назва гори, що походить від імені бога
Місяця на одному із ханаанських діалектів) [18]. Бог наказав Мойсеєві зібрати старійшин
його народу і йти до Нього. Мойсей довго постив і молився, аж поки не дав Бог йому дві
таблиці, де були записані слова союзу (угоди, договору, унії) між Богом і вибраним
(ізраїльським) народом (Вих.31:18). Юдеї мали обов’язково дотримуватись Заповідей, що
були записані Богом на двох таблицях. Самі ж юдеї мали чекати повернення Мойсея, який
пішов на гору Синай молитися (див. Вихід 20; 34; Второзак. 5). Але частина вибраного
народу вирішила поклонятися золотому тільцеві (згадка про золотого бика ще одне
підтвердження перебування юдеїв у Єгипті, де тілець був предметом поклоніння - тотемом).
Дізнавшись, що юдеї почали поклонятися золотому бикові, Мойсей у гніві розбив ці таблиці
(Вих. 32:19). Після наведення порядку в таборі “поворотців” з Єгипту Мойсей знову пішов
на гору Хорив, щоб говорити з Богом та просити прощення за гріхи свого народу. Бог
наказав йому самому витесати дві кам’яні таблиці (Вих.34:1), - “і написав на таблицях слова
союзу, десять слів” (Вих.34:28) [4].
Коли був готовий тимчасовий храм (скинія), таблиці були покладені до кивоту Завіту,
розміри якого були вказані Богом (заввишки1м 11см, завширшки й завдовжки по 66,7 см
(Вих.25:10; 40: 20-21). Вочевидь, що таблиці були таких розмірів, як кивот. Кілька разів
вороги викрадали кивот у юдеїв, але весь час він повертався до Єрусалимського храму, де
зберігався постійно. У період завоювання півдня Палестини халдеями 587 року до н. е. та
міста Єрусалима, що був столицею до Південного царства (Юдеї), кивот зник. Юдейський
переказ стверджує, що кивот урятував пророк Єремія, який заховав його в печері гори Небо
(3 Мак. 2: 4-8) [18, с.189]. Важко сказати, чи юдеї мали таблиці на початок месіанської ери,
тобто час народження Ісуса Христа. Але якщо і були, то вони зберігаючись в
Єрусалимському храмі, остаточно зникли з разом із зруйнованим Храмом в 70 р. н. е. Є
згадки про те, що кивот зберігався певний час в Ефіопській Церкві.
Зовсім нещодавно археологи виявили під фундаментом Храму Гробу Господнього
дерев’яну скриньку за виглядом і розмірами схожу на кивот, але щоб її витягти треба
витратити величезні кошти. Уряд Ізраїлю їх ще не зібрав. Чи це кивот, поки що вчені
відповіді не дають…
Таким чином, на сьогоднішній день оригіналу самого тексту Заповідей ми вже не
маємо.
Знаємо точно, що на основі оригіналу десятьох Заповідей, записаних на двох таблицях,
та документів, записаних раніше (Гімн творення – Бут.1:1-2:3; Початок небес і землі – Бут. 2:
4 – 4:26; Книга роду Адамового – Бут. 5: 1- 6: 8; Родовід Ноя – Бут. 6: 9 -9 : 28; Родовід
Ноєвих синів 10: 1-11:9; Родовід Сима – Бут. 11: 10-26; Родовід Тераха – Бут. 11: 27-25: 11;
Родовід Ісмаїла – Бут. 25:12-18; Родовід Ісаака – Бут. 25:19-35:29; Родовід Ісава – Бут. 36:143; Родовід Якова – Бут. 37:2-50:26) [6, с.66], Мойсей склав низку законів, що містяться у
П’ятикнижжі (Торі). Тора (з арам. означає “Закон”) – свята книга юдеїв, які дотримуються
Закону Мойсеєвого (тобто є прихильниками юдаїзму).
Знаємо достеменно із Святого письма, що таблиць було дві (Вих. 32: 15-16), а
Заповідей - десять (Вих. 43: 28).
Всі Заповіді умовно можна поділити на дві великі групи: одна група Заповідей
урегульовує відносини людей з Богом, а друга – відносини людей між собою.
Різні християнські конфесії католиків та лютеран, православних і протестантів, юдеїв
по-різному поділяють заповіді на дві умовні групи, об’єднуючи деякі в одну заповідь або
поділяючи існуючі на дві різні заповіді. Це пов’язано із тим, що немає самого тексту,
записаного на таблицях, а є пізніші закони, створені на основі самих Заповідей Божих. Утім
ці відмінності у поділі Божих Заповідей на групи не змінюють самої ідеї та виховної суті,
закладеної у них. Це показано в наведеній нижче таблиці (див. §2).
2. 2. Відмінності поділу Декалогу
у різних релігійних конфесіях
Французьке слово “Декалог” означає десять слів, тобто десять Заповідей. Відомо
достеменно зі Святого Письма, що Заповідей було десять (Вих. 34:28).
Але релігійні конфесії поділили заповіді, які подає біблійна книга Вихід, дещо відмінно
на дві групи, а саме:

перша група – це Заповіді, що регулювали відносини людина – Бог:

1-3 заповіді – у католиків і лютеран, 1-4 заповіді у православних, протестантів, 1-5
заповіді в юдеїв;

друга група – це Заповіді, що нормували відносини людина – людина:
7-10 – у католиків і лютеран, 5-10 – у православних, протестантів, 6-10 – у юдеїв [4].
табл. 2.1
ВІДМІННОСТІ ПОДІЛУ ДЕКАЛОГУ
НАЗВА
КОЖНОЇ
ЗАПОВІДІ
БОЖОЇ
Не знай інших
богів крім Мене
Не створи собі
кумира
Не згадуй ім’я
Боже даремно
Пам’ятай день
святий
Шануй батька і
матір…
Не вбий
Не вкради
нумерація
заповідей
у католиків,
лютеран
перша
нумерація
заповідей
у православ.,
протест., юдеїв
перша
до першої
друга
друга
третя
третя
четверта
четверта
п’ята
п’ята
шоста
шоста
сьома
Не перелюбствуй
Не свідчи
брехливо
Не пожадай жінки
Не пожадай майна
сьома
восьма
восьма
дев’ята
дев’ята
десята
до десятої
десята
Джерело: [10; 13; 16].
У тексті П’ятикнижжя (Торі), а точніше у книзі Вихід, Мойсей перераховує не 10, а 15
Заповідей (див. Вих. 20: 2-17). Але тепер ми вже знаємо, що П'ятикнижжя було записано
Мойсеєм пізніше. Водночас П’ятикнижжя (Тора) - це збірник законів для юдейського
народу, створений на основі Декалогу та попередніх хронік [5, с.66].
Дві християнські Заповіді любові
Трохи інший підхід до поділу Декалогу запропонував Ісус Христос, коли перевіряли
його знання Закону Мойсеєвого. На запитання, яка з десяти заповідей є найголовнішою, Ісус
Христос відповів, що їх є дві, що викликало спочатку здивування в юдеїв. Євангеліє від
Матвія згадує, що Христос виокремлює дві найголовніші заповіді у житті кожної людини заповіді любові:
1)
перша Заповідь - “Люби Господа Бога Твого, всім твоїм серцем, усією
твоєю душею і всією думкою твоєю”;
2)
друга Заповідь, що є подібною до першої: “Люби ближнього твого, як себе
самого” (Мт. 22: 37-39; Мр.12: 28-31) [4, с.35].
Варто підкреслити, що перша Заповідь любові визначає обов’язки людини щодо Бога, а
Заповідь любові до ближнього визначає ставлення до іншої людини будь-якого
віросповідання, народності, віку, статі, становища, кольору шкіри [16, с. 221], бо про це чітко
говорить Ісус Христос: “… усе, що ви зробили одному із моїх братів – ви мені зробили, …
усе, що ви не зробили одному із братів моїх – ви мені не зробили” (Мт. 25. 40) [4].
Як бачимо зі слів Христа, що Він об’єднав всі десять заповідей Божих двома
християнськими Заповідями любові, удосконаливши релігійне вчення про ближнього
(вчення про ближнього в різних релігіях світу - це окремий розділ релігійної етики).
З навчання Ісуса Христа випливає, що людина, котра любить Бога і вірить у Нього, не
порушуватиме перші (1-3 чи 1-4) Заповіді Божі, а якщо любить Бога, то це означає, що
одночасно любить і ближнього, й не порушуватиме другу групу заповідей Божих (5-10 чи 410).
Любов до ближнього визначає такі обов’язки: допомога іншій людині в потребі, любов
до ворогів (Мт. 5: 44), прояви релігійної і національної терпимості та пошану до себе самого
[16, с.235].
Ось звідси й виникли певні відмінності в поділі Декалогу. Ці відмінності стосуються
передовсім християн. Коли ми говоримо, що Ісус Христос уклав Новий Заповіт між Богом
і всім людством, то повинні пам’ятати, що Христос постійно наголошував, що він не
прийшов відмінити Закон Мойсея, а “прийшов його доповнити і виконати” (Мт. 5:17) [4].
Заповіді Божі Христос виконав практично під час свого служіння, а доповнив їх ідеями
любові й милосердя до ближнього.
1.
2.
3.
4.
5.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
Де, коли і при яких обставинах був укладений союз із Богом та вибраним народом?
Пояснити значення слова “Декалог”.
Чи збігається ккількість заповідей Божих у християнстві та юдаїзмі?
Чим відрізняються заповіді у буддизмі від заповідей юдаїзму, а християнства та ісламу?
Чим схожі між собою заповіді у юдаїзмі, християнстві, ісламі?
2. 3. Морально-етичне значення заповідей:
“Я Господь Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі, не
знай інших богів крім Мене”.
“Не створи собі кумира…”
Щоб зрозуміти Заповіді Божі, який зміст у них був вкладений, їх значення для Бога й
для людини, слід розглянути їх більш докладно окремими параграфами.
Отож, перша заповідь Божа стверджує: “Я – Господь Бог твій, що вивів тебе з землі
Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене” (Вих.20: 2).
Ця Заповідь у юдеїв та в усіх християнських конфесіях є першою за значенням і
порядком відліку. До неї частина дослідників Декалогу приєднала ще в середні віки заповідь,
що її Мойсей виділив окремо, коли забороняв юдеям, щоб вони поклонялися золотому
тільцеві. Це Заповідь “Не створи собі кумира…” (Вих. 20: 2-5). Але якщо хтось творить
собі якийсь інший об’єкт для поклоніння, то вже не вірить в Бога. Тому ця Заповідь теж
проголошує віру в одного Бога. Тому західні богослови об’єднали ці дві заповіді в одну,
наголошуючи на тому, що вони обидві проголошують віру в одного Бога (монотеїзм (гр.
μόνος – один, Τεός – Бог) юдеїв та християн).
Проголошення віри в одного Бога в ХІІІ-ХІІ сторіччях до н.е. було революційний
поворотом у ставленні до Бога та Його сприйнятті людьми наприкінці ІІ тис. до н. е., позаяк
більшість народів тоді мали релігійний світогляд, у якому переважало багатобожжя (гр. м.політеїзм – πολύς – численний, багато, Τεός -Бог).
Перша Заповідь зобов’язує віруючу людину до зовнішньої та внутрішньої пошани
Бога, бо людина створена на образ і подібність Божу (Бут.1: 27). Вона має від Бога ясний
розум, вільну волю, тіло і безсмертну душу (див. Р. І. §4. Християнська антропологія).
 Зовнішня пошана до Бога, тобто дії тіла і душі людини, проявляються між іншими
людьми:
- у постійному дотриманні десятьох Божих заповідей;
- у різних християнських обрядах;
- у відвідуванні Служби Божої в неділі й свята;
- у молитві під час Літургії, походів чи прощ, щоденній індивідуальній молитві,
поклонах, битті в груди при проханнях;
- у перехрещуванні в храмі чи біля нього, знятті шапки біля храму чи біля цвинтаря
чоловіками, поклін та хрест жінками;
- у дотриманні Святих тайн,
- у допомозі всім, хто її потребує;
- іноді навіть у героїчному визнанні свого християнського віросповідання або
виконанні своїх християнських обов’язків.
Намагання постійно дотримуватись десяти заповідей Божих – це перша і найкраща
можливість уникнення важких гріхів.
Більшість віруючих свідомо чи несвідомо беруть участь у різних християнських
обрядах. Це – строгий піст протягом дня і пісна вечеря на Святвечір, це участь в обряді
виносу Плащаниці у Велику п’ятницю, хресний хід та посвячення пáсок на Великдень,
йорданське водосвяття в день Богоявлення (в Україні), участь в утрені, вечірні, часах,
Літургії, акафісті, адорації, суплікації, прощі до святих місць: Єрусалима, Барі, Турина,
Люрду, Києва, Зарваниці, Почаєва, Гошева, дотриманні Святих тайн [6, с.138-163] тощо.
Молитви до Бога є різні за своїм призначенням та історією. Молитви “Отче наш” (Мт.
6: 9-13), “Богородице Діво” (Лук. 1: 28-45), “Aнгел Господній” (Лк. 1:28-55) є в тексті
Євангелій (Нового Заповіту) [35]. Інші молитви, якими сьогодні користуються християни, є
складені ними самими. Це молитви створені укладачами Літургії, тобто апостолом Яковом,
Василем Великим, Іваном Золотоустим, Григорієм Двоєсловом (Діологом, Великим),
засновниками монаших чинів Теодором Студитом, Антонієм Печерським [12], Андреєм
Шептицьким [34] (див. [6, с.113-117]).
Звичайно, що коли людина йде до храму, то вона повинна відповідним чином
внутрішньо і зовнішньо до цього підготуватися. Очільник УАПЦ митрополит Іларіон (Іван
Огієнко) у книзі “Як поводитись у Божому домі” наголошує на тому, що кожна людина, яка
йде до храму, повинна мати добрі наміри, пристойну поведінку та одяг (див. [6. Додаток
№14, с.255]).
У ХХ ст. в історії Європи було багато випадків, коли єпископам, священикам, ченцям і
черницям доводилося заради своїх християнських переконань пожертвувати свободою або
життям. З-поміж таких постатей назвемо видатного діяча УАПЦ Володимира Чехівського,
Галицького митрополита, а пізніше кардинала УГКЦ Йосипа Сліпого, священика, єпископа,
а потім патріарха Української православної Церкви (Київського патріархату) Володимира
Романюка, Станиславівського єпископа УГКЦ Григорія Хомишина, отця-доктора Львівської
Богословської академії Миколу Конрада та регента церковного хору на Львівщині
Володимира Прийму, в’язня фашистського концтабору Майданек отця Омельяна Ковча,
сестру Терезу (Едиту Штайн) та багатьох ін.
Митрополит Йосип Коберницький–Дичковський (Сліпий) (1892-1984) – уродженець с.
Заздрість на Тернопільщині, випускник Львівської духовної семінарії та Львівського,
Інсбрукського університетів, навчався в Орієнтальному інституті, в інститутах Анджелікум
та Грегоріанум у Римі, доктор богослов’я та доктор філософії, ректор спочатку Духовної
семінарії, а потім Львівської Богословської академії (1928-1944), голова Богословського
Наукового Товариства (БНТ), священик, з 1939 року (22 грудня) висвячений Галицьким
митрополитом Андреєм Шептицьким на єпископа з правами наступництва. З 1 листопада
1944 року Галицький митрополит УГКЦ. Заарештований у квітні 1945 року й вивезений до
Києва. Тричі засуджений на різні терміни позбавлення волі за відмову перейти на московське
православ’я та за написання правдивої історії християнства на українських землях. Автор
численних наукових праць, статей, підручників. Випущений 1963р. М. Хрущовим із
радянських концтаборів завдячуючи старанням американського президента Джона Кеннеді
та папи Івана ХХІІІ. Активний учасник ІІ Ватиканського собору (1962-1965), з 1965 року
кардинал, глава УГКЦ в діаспорі та Української Церкви у підпіллі. Помер 1984 р. [21;
22.с.221-222].
 Внутрішня пошана людини до Бога виявляється в індивідуальній молитві, у
дотриманні Святих тайн [21, с.113-116] звертанні до Нього й пошані, у виконанні п’ятьох
умов Тайни сповіді [21, с.148-154], дотриманні посту, молитві за душі померлих, постійному
самовдосконаленні та прагненні уникати гріхів, постійній турботі про рідних, ближніх,
пошані до Марії Богородиці – Матері Божої, до осіб, яких Церква визнала святими, мощей
святих.
Тайна сповіді залишилась у християн-католиків, православних, англіканців. Всі інші
протестантські конфесії Тайну сповіді або відкинули в ХV – ХХ ст. узагалі, або залишили її
як обряд індивідуальної розмови зі священнослужителем.
Про піст слід сказати окремо. Піст – це тілесне і духовне приготування людини до
важливої події. Юдеї постили у свято Очищення (Йом Кіппур) та відпускали в пустелю
цапа-відбувайла (Левіт 16: 1-34). У ставленні до посту в різних християнських конфесіях є
певні відмінності. У східній традиції піст був дуже строгим і передбачав не тільки
утримання від м’ясної їжі, але й заборону на відвідування різних розваг. Таке ставлення до
посту зберігалося досить тривалий час і в західній традиції. Але після реформаційного та
протестантського рухів у Західній Церкві ставлення до посту змінилося. Перш за все це
сталося під впливом більш детального вивчення Біблії. Протестанти, опираючись на Святе
Письмо, наголошували на тому, що піст має бути внутрішньою справою кожної людини і
поряд з утриманням від їжі повинен супроводжуватися добрими справами. У книзі пророка
Ісаї підкреслюється, що омертвлення тіла без добрих справ це не піст. “Хіба такий піст мені
до вподоби, день, коли хтось умертвляє себе? - Схиляти голову, немов тростина, вереття і
попіл під себе підстелювати, - чи це назвеш ти постом та днем, Господеві вгодним? Ось піст,
який я люблю: кайдани несправедливості розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на
волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним хлібом поділитись, ввести до хати бідних,
безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись…коли
наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі…” (Іс. 58: 1-14) [4].
Святе Письмо наводить багато прикладів посту самого Ісуса Христа і наголошує:
“Коли ж постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було
видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду. Ти ж,
коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти
постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що побачить таємне, віддасть
тобі” (Мт. 6: 16-18) [4].
У католицькій Церкві нині наголошується на тому, що людина може і повинна постити
встановлені Церквою пости, але якщо вона хвора або немає фізичної чи фінансової
можливості це зробити, то повинна замінити піст молитвою та добрими вчинками. Ось тому
в більшості католицьких і протестантських країн велика увага звертається не на
індивідуальний піст (тобто утримання від їжі), а наголошується на утриманні від поганих
учинків та думок, значну добродійну діяльність.
Треба відзначити, що й у ставленні до святих є певні відмінності у християнських
конфесіях, а саме: католики і православні визнають культ святих, а протестанти – ні. У
католиків є спеціально вироблений канон щодо визнання тієї чи іншої особи святою чи
блаженною (див. Ч. ІІ. Р.Х.§4. Культ святих в Католицькій Церкві). У православних –
святими визнаються всі, кого визнав патріарх чи помісний собор.
Католицька і Православна Церква зберегла до сьогоднішнього дня культ святих
(див.Ч.ІІ. Р.Х.§4). Відкинули їх тільки протестанти. Вони вважають, що святий тільки Бог, а
люди не можуть бути святими. Але ж мощі святих реально існують, через них відбуваються
зцілення й оздоровлення тисяч людей протягом усього часу існування Церкви Христової
(див. Ч. ІІ. Р.Х . §3. Марійський культ. Чуда та зцілення).
В українській релігійній традиції культ святих так глибоко ввійшов у життя народу,
що навіть церкви неукраїнського походження дотримуються в Україні культу українських
святих. До прикладу, день Перенесення мощей святого Миколая Чудотворця (єпископа із м.
Мир у Лікії до м. Барі в Італії) було запроваджено папою Урбаном ІІ (1088-1099) 9 травня
1089 року, тобто після офіційного розколу в християнстві 1054 року. Переяславський
єпископ Єфрем 1089 року, ставши митрополитом Київським, канонізує Теодосія
Печерського (14 серпня 1091 року) і, вочевидь, саме він вводить на Русі свято весняного
Миколи, бо вже при його наступниках день перенесення мощей цього святого відзначається
[19, с.238, 252]. Отож постає низка запитань. Якщо Київська Русь тоді була православною (у
значенні не визнання примату папи), то чому виконала розпорядження папи Римського і
запровадила це свято? Якщо православ’я, в сучасному розумінні, прийшло набагато пізніше,
то розкол 1054 року для Русі залишався формальною суперечкою вищих ієрархів. Звідси стає
зрозумілим, що до московського православ’я це свято перейшло з української християнської
традиції.
Узагалі всіх християнських святих у католицизмі і православ’ї слід прийнято ділити на
кілька груп. До першої групи відносяться загальнохристиянські святі, культ яких появився
разом із поширенням християнської віри. Це культ апостолів Андрія Первозванного, Петра й
Павла, слов’янських апостолів Кирила і Мефодія, святої Варвари, святого Миколи єпископа
Мирлікійського (чудотворця), святої Олени, святого Василія Великого, Федора Студита [7].
До другої групи слід відносять святих, що стали такими в кожній країні зокрема за
заслуги в поширенні християнства перед своїми народами або як християнські мученики. Це
королева Русі Олена–Ольга [7], Володимир Великий [7], Борис і Гліб [19, с.169-173], Антоній
та Теодосій (Феодосій) Печерські, Йов Почаївський, Йосафат Кунцевич [7] в Україні,
апостол Варфоломій та свята Ніна в Грузії, євангелист Марко в Єгипті, апостол Тома (Фома).
Третя група – це святі, які проголошені Католицькою чи Православною Церковю після
розколу 1054 року, але за окремі заслуги перед Богом їх визнають і на Сході, і на Заході, як
Бернардетта Субіру у Франції (Люрд), мати Тереза Калькуттська в Індії, падре Піо в Італії,
Серафим Саровський у Росії та багато ін.
Є також певні відмінності у ставленні до Марії Богородиці. Суть богородичних
догм у католицизмі й православ’ї ми вже з’ясували (див. Р. І. §9. Маріологія). Наголосимо
тільки на деяких відмінностях в українській католицькій традиції. Як відомо, 1037 року
Русь–Україна королем Ярославом Мудрим була віддана під покровительство
Богородиці Діви Марії (див. Іларіон Київський “Слово про Закон і Благодать”) [21]. Ось
чому над Золотими воротами була побудована надбрамна церква Покрови. У монастирі
Студитів – Києво-Печерській лаврі – було зведено храм Успіня Пресвятої Богородиці. А
головна кафедральна церква Київського митрополита – Десятинна - теж була Богородичною
[19]. Марії Борогодиці присвячено багато урочистих днів (Різдво Богородиці, свято
Богородиці Покрови, Введення в храм, День Непорочного зачаття Святої Анни, Собор
Пресвятої Богородиці, Благовіщення, Свято матері, Успіння Пресвятої Богородиці), а ще
більше храмів, створено багато релігійних пісень та колядок. У честь Марії Богородиці в
Україні ще в ХVІ ст. засновано Марійські дружини [21, с.30-31], які відновили свою
діяльність за доби незалежної Української держави.
Православні й католики по-різному величають Богородицю. У молитві до Богородиці
православні в Україні за часів Петра Могили зверталися до неї так: “Достойно є воістину
величати блаженною тебе, Богородицю, присноблаженну і пренепорочну Матір Бога нашого.
Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів, що без зотління Бога Слово
породила, сущу Богородицю, тебе величаємо” [31]. За вченням Псевдо-Діонісія Ареопагіта
“Про небесну ієрархію”, херувими (Бут. 3: 24) та серафими (Іс. 6. 2,6) відносилися до третьої
групи ангелів, які прислуговували лише Богу. Звідси випливає, що українські християни
вшановують Богородицю Діву як особливу жінку.
Католики вважають, що оскільки Марія Богородиця є чесніша і славніша від херувимів
та серафимів, то вона, як вважали ще ранні Отці Церкви, є Непорочно Зачата (тобто
захищена від первородного гріха) [28; 43]. Тому в католицькій Церкві проголошені три
догмати, які стосуються Марії Богородиці: догмат про Боговтілення в день Благовіщення (25
березня (7 квітня)), догмат про непорочне зачаття Марії Богородиці святою Анною (день (8)
22 грудня святкують і католики і православні) та догмат про взяття до неба Марії Богородиці
(день Успіння Марії Богородиці (13)28 серпня теж святкують католики, православні і грекокатолики).
Звідси випливає, що принципової різниці у ставленні до Марії Богородиці в католиків
та православних української традиції немає, є тільки термінологічні відмінності, які не
міняють самої суті ставлення до Богоматері та її земного подвигу [12; 21, с.183-185, 193;].
Віра в одного Бога накладає обов’язок не тільки визнавати Його, але вшановувати й
ангелів (див. Р. І. §3. Ангелологія), християнських святих та старатися наслідувати їх добрі
справи.
У православних, протестантів, юдеїв окрема (друга) Заповідь забороняє поклонятися
ідолам та творити собі кумирів (Вих.20:4-6). Католики відносять все, що стосується цієї
Божої заповіді, до першої, бо вважають, що, вірячи в одного Бога, не можна поклонятися
ідолам.
Перша Заповідь (у католиків), а друга (у юдеїв, православних, протестантів)
проголошуючи віру в одного Бога, водночас забороняє ідолопоклонство та інші гріхи (див.
таблицю 2.1. §2). Юдеї взагалі не малювали ніяких зображень, вважаючи їх ідолами. Хоча
зображення в Єрусалимському храмі були (кивот Завіту з херувимами (Вих. 37:1-29)).
У православній та католицькій Церквах є окремий канон щодо малюнків на іконах,
який виник після іконоборчих війн і затверджений рішеннями VІІ Вселенського собору (Кан.
9) [2, с.104-105]:
а) символічного зображення Пресвятої Трійці;
б) біблійних осіб;
в) осіб, визнаних святими;
г) історичних осіб, що залишили певний слід в історії християнства (наприклад,
апостолів, Марії Богородиці, Йосифа Обручника, Євангелістів, перших християнських
мучеників – дияконів, єпископів, пресвітерів, пап, патріархів, ченців-місіонерів, християнмирян). У православних та греко-католиків всі ці зображення можна побачити на
іконостасах. У католицьких храмах іконостасів немає, хоча є окремі ікони справа і зліва від
престолу та запрестольні ікони (присвячені святому, у честь якого посвячений храм),
скульптурні зображення святих, які можуть бути розташовані в нішах стін храму чи по
всьому храму. Протестанти (крім Англіканської Церкви) будь-яких
зображень
(скульптурних, настінних чи на іконах) не визнають.
За згаданою заповіддю до гріхів ідолопоклонства відносяться: поклоніння місяцю,
зорям або іншим явищам природи, окремим предметам чи створеним кумирам, ворожіння,
чарівництво, спіритизм, святокупство, святотатство, культ тіла, культ алкоголю і наркотиків,
культ грошей чи коштовностей, слави, почестей, посади, жінки, надмірна розкіш, діти, їжа чи
питво, сатанізм.
- Ворожіння – це звертання окремих людей за допомогою до злих сил (Сатани),
відповідні дії і засоби, що носять магічний характер і можуть нанести шкоду будь-якій
людині (приготувати іншій людині якесь питво чи їжу з метою, щоб вона збожеволіла,
померла, втратила дитину вагітна жінка тощо). Приклади ворожіння згадуються у творах
літератури різних народів світу, зокрема й української (Кобилянська О. “У неділю рано зілля
копала”), у релігієзнавчій літературі відомі як матеріали про чорну магію.
Католицька і православна Церкви наголошують також на тому, що людина може мати
від Бога природні біологічні здібності (дар Божий) лікувати чи зцілювати. Таку особистість
теж можуть називати екстрасенсом, але вона може й повинна лікувати людей, якщо відчуває
до цього покликання від Бога. У такому випадку людина не чинить гріха ворожіння.
- Чарівництво – це таке ж звертання до окремих людей, котрі відповідними засобами і
способами намагаються втрутитися у долю чи життя іншої людини (до прикладу,
причарувати хлопця до дівчини). Про такі приклади чарівництва згадує Ольга Кобилянська в
повісті “Земля”. Багаторічне власне спостереження релігієзнавця за випадками чарівництва
показало, що чари діють недовго - та людина, котра зверталася до чарівника, сама стає дуже
нещасною.
- Спіритизм – певні дії, спрямовані на викликання душ померлих чи злих духів з
метою отримати якусь інформацію чи скористатися допомогою духів. Спіритизмом свого
часу займалась О. Блаватська. Церква забороняє викликати душі померлих, бо є небезпека,
що такі душі можуть якимось чином нашкодити живим людям.
Церква вважає також, що окремі екстрасенси можуть лікувати за допомогою злих сил
(диявола), коли хвороба на певний час відступає. Тобто людина укладає угоду із Сатаною
про співпрацю. У цих випадках люди, що “лікують” таким способом, чинять гріх ворожіння.
- Святокупство – це продаж, купівля, викрадення чи обмін речей, що
використовуються для релігійного культу (наприклад, чаші для Причастя, храмових ікон).
Після Лютневої революції 1917 року, коли руйнувалися в Росії певні моральні цінності,
святокупство було поширене явище. Знаємо з історії багато випадків, що через дії певних
святих злодії, що обкрадали церкву, затримувались на місці злочину. Якось уже наприкінці
90-х років ХХ ст. один молодий чоловік, що виховувався в безбожній родині, вирішив
збагатитися в місцевій церкві. До церкви він зайшов, але вийти з неї не зміг: “заблукав”
посеред храму навпроти ікони святого Миколая. Бог заслав йому очі і він ніяк не міг знайти
дверей. Так і застали його односельці з награбованим добром посеред храму. Від сорому й
ганьби довелося негідникові виїхати за межі рідних країв.
- Святотатство – це використання культових речей для особистих потреб людини чи
непошана до культових речей, до святих мощей (до прикладу, ложечка для Причастя
використана для золотої коронки зуба, викинення плащаниці в річку, хуліганська поведінка у
храмі чи поблизу нього, наруга над могилами чи тілами померлих, непоховання тіла
померлого). Перешкода в похованні тіла патріарха Володимира Романюка – це гріх
святотатства, який вчинили ті посадові особи, котрі віддавали вказівку і розганяли похорон,
так і ті з церковних ієрархів, які заперечували поховання тіла українського патріарха на
українському цвинтарі. Це й же гріх буде тяжіти над Україною доти, поки не буде поховане
тіло кореспондента Георгія Ґонґадзе.
Люди, які велику увагу приділяють культу грошей чи коштовностей зазвичай умирають
від убогості. Дослідник Ю. Катрій наводить приклад, коли в штаті Огайо стара жінка
помирала від нужди, а в її будинку віднайшли один мільйон доларів [26, с.22].
Культ тіла, культ алкоголю і наркотиків, розваг відноситься багатьма дослідниками
до модерного ідолопоклонства. Є люди, які повсякчас думають про модний одяг та прикраси
для свого тіла, про вишукану їжу та випивку, забуваючи іноді про своїх напівголодних дітей,
рідних, близьких. Тим більше, що алкоголізм і наркоманія – це не тільки гріх проти Бога, але
й проти заповіді Божої “Не убий” (див. далі § 7).
- Сатанізм – не нове явище в історії людства. Згадаймо хоча б, скільки разів у
Старому Заповіті Сатана – злий дух – спокушав людину. Сатана робив спроби спокусити
Ісуса Христа (Мт. 4:1-11; Лк. 4: 1-13), відтак Ісус вів боротьбу з різними видами злих духів
(Мр. 5: 1-16; 9: 14-28; Лк. 4: 33-37; 8: 26-39; 9: 37-42; 11: 24-26). Злі духи не мали влади над
Ісусом Христом. Тому вже в Новому Заповіті є згадка, що якийсь послідовник Ісуса Його
іменем виганяв злих духів (Лк. 9: 49-50) [4].
З поширенням християнства були неодноразові випадки боротьби апостолів із злими
духами (Ді. 5: 12-16) . У художній літературі є численні приклади, які мали під собою
реальні історичні факти, коли в країнах Європи були випадки поширення сатанізму (Анн і
Серж Галлон “Анжеліка”). Цей факт змусив навіть французького короля запровадити таємні
суди проти сатаністів. Зрештою, варто згадати, що однією з причин виникнення інквізиції
було поширення практик сатанізму (принесення в жертву немовлят, вагітних жінок, тварин
тощо).
Сатанізм є небезпечне явище не тільки своєю ідеологією, але й практикою. Історія
новітнього сатанізму пов’язана з англійцем А. Кровлі та румунським циганом А. Ла Вей, які
стали організаторами та засновниками ордену сатаністів у Європі (див. Степовик Д. В.
Релігії, культи і секти світу) [13, с.238-245; 14, с.226-238]. До речі, статую сатанинського
ангела Бафомета віз на своєму борту корабель “Титанік”, що потонув 1912 року.
У чому небезпечність сатанізму? “Сатанинська Біблія” проголошує 9 тез, які
протиставляються Декалогу, а саме: вседозволеність, лицемірство, помсту, любов і добро
Сатани треба заслужити працею для нього, людина – найозлобленіша тварина, скасування
відповідальності за всі гріхи, турбота тільки про здорових людей, стихійне існування, Сатана
– “приятель” християнської Церкви [14, с.233].
“Чорна Біблія” (1970) Ла Вея проголошує заклик до кипучої діяльності, до пропаганди
сатанізму в засобах масової інформації, подає канон чорної меси, правила цілковитого
послуху Сатані і т. д. Фактичний стан справ показує, що в західних країнах, а тепер і в
Україні сатанинські теми проникли не тільки в літературу (Г. Гете “Фауст”) чи на сцену, але
й у засоби масової інформації. Доктор теології о. Юліан Катрій подає факти поширення
сатанізму у країнах Європи: “Англія має від 40 до 100 тисяч сатаністів, чарівниць і
чарівників. У Німеччині коло ста тисяч практикує чорну магію, навіть убивають людей і їхні
тіла жертвують на престолі Сатани” [13, с. 243; 26, с. 23].
Сатанізм проник і в Україну. Зрештою, всі сімдесят років більшовизму та атеїзму він
мав тут сприятливий ґрунт для свого існування. Нині у світі та в Україні дослідники
виокремлюють три напрями сатаністів: дияволопоклонники, люциперіанці, реформовані
сатаністи [13, с. 238-245; 35, с.12-16].
Власне дияволопоклонники слугують дияволові як уособленню зла. Вони всіма силами
і засобами борються із силами добра, які очолює християнський Бог. Вони використовують
частину християнських символів, але в протилежному значенні, викрадають частинки
євхаристійного хліба для проведення чорної меси, приносять в жертву живих тварин і людей,
іноді знущання над людьми приносять їм задоволення (у Польщі був випадок, де молодша
сестра–сатаністка знущалася на мамою і старшою сестрою, повільно вбиваючи їх),
заперечують десять заповідей Божих, виступають проти християнської символіки,
глумляться із могильних хрестів, християнських храмів, натільних хрестиків, навколо
перевернутих хрестів улаштовують дикі оргії, носять чорний одяг, іноді перефарбовують
кімнати в чорний колір, моляться до Сатани тощо [13, с. 238-245; 14, с. 237; 35, с. 12;].
Найчастіше під вплив сатаністів потрапляють підлітки, молодь, що занадто
захоплюються такими напрямами музики, як важкий рок та подібні до нього, або які просто
колекціонують різні незрозумілі їм символи тощо. Коли в м. Івано-Франківську в 90-х роках
ХХ ст. вперше повалили хрести й міліції вдалося знайти зловмисників, то ними виявилися
підлітки від 14 до 18 років. Найбільше здивувало всіх, зокрема і правоохоронців у цій історії
те, що всі підлітки були нехрещені й виховувались у сім’ях, які не вірили в Бога. Це змусило
представників Церкви звернутися до правоохоронців з проханням не відкривати карної
справи (стало зрозуміло, під чиїм впливом перебували підлітки; див. докладно про це Р. ІІІ.
§2. Тайна хрещення та її значення (наслідки)), а до батьків – з проханням подумати про
наслідки безбожного виховання дітей. Дияволопоклонників в Україні - половина всіх
сатаністів.
Другий напрям сатаністів – це люциперіанці. Це синтез язичництва і сатанізму. Вони
поклоняються Люциферові (Люциперові) як богу, котрий для них уособлює гармонію,
мудрість і свободу, а тому борються із християнством, яке вважають злом [13, с. 242]. Таких
сатаністів в Україні третина.
Третій напрям – реформовані сатаністи, послідовники Кровлі та Ла Вея, для яких
Сатана – символ і засіб звільнення людини від моральних, релігійних і соціальних обов’язків,
накладених християнством, повної реалізації егоїзму. Мета Ла Вея – знищення християнства
[14, с.233]. Прихильників цього напряму серед сатаністів в Україні близько 20 відсотків .
Із Біблії та дослідження про ангелів (Р. І. §3) випливає, що:
а) Сатана як ангел був створений Богом, згрішив проти Нього;
б) його діяльність не вічна, а обмежена в часі;
в) він боїться Бога і мусить коритися Йому;
г) він буде знищений на землі й загнаний у пекло (Об’явлення Івана Богослова 20: 10)
[1; 14, с.227-228].
Кожен гріх – це велика зневага й обрáза Бога. Усі ці вищеназвані гріхи це – новітнє
ідолопоклонство. За ці гріхи люди накликають на себе кару: Бог зсилає на землю різні
хвороби, стихійні лиха, кліматичні катаклізми (землетруси, урагани, цунамі, смерчі,
виверження вулканів). Для прикладу наведемо дані з останніх трьох десятків років ХХ
століття. З 1973 по 1982 рр. у світі відбулося 1,5 тисячі катастроф, з 1983 по 1992 рр. - 3,5
тисячі катастроф, з 1993 по 2002 рр. – 6 тисяч катастроф. За останні 30 років ХХ століття у
світі від природних катаклізмів загинуло 4 мільйони осіб (див. кінофільм “Велика таємниця
води”). До того ж частину лих ми провокуємо самі, порушуючи екологічний баланс Землі
[37; 38; 40]. Вільна Америка, яка видається такою привабливою, щороку втрачає половину
молоді через алкоголізм та наркоманію. Щороку на Землі відкривають новий вірус грипу, не
кажучи вже про хворобу ХХ ст. – СНІД, самогубство молоді тощо.
Звідси випливає (за католицькою і православною традицією) якщо людина вірить в
одного Бога, то не може творити собі ніяких кумирів (тобто ідолів, зокрема й сучасних –
новітніх). Щоб уникнути гріхів, люди мусять дотримуватися зовнішньої та внутрішньої
пошани до Бога.
2. 4. Заповідь “Не згадуй ім’я Бога даремно”
та її морально-етичний зміст
Насамперед слід відзначити, що різні народи Бога називали по-різному. Святі тексти
різних релігій світу фіксують цю практику.
Друга Божа заповідь у католиків, а третя у православних, юдеїв (сучасних євреїв),
протестантів – “Не згадуй ім’я Бога даремно” (Вих.20: 7) – проголошує пошану до Бога
взагалі й до Божого імені зокрема.
У Старому Заповіті ми можемо знайти багато різних Божих імен (близько 70: Елах,
Елогім, Ягве, Шаддай, Еліон, Адон та ін. (Йов.5: 8; 6:4, 14; Пс.22:1; Бут.1:1-31; Вих.3:14;
Втор.32:8; див. Библейский энциклопедический словарь. – М.-Минск: GBV-ПИКОРП, 1997. С.97-98). Ягве – це найурочистіше звертання до Бога у юдеїв, що в перекладі означає “я Той,
що є” (Вих. 3:14) [4]. Тільки на свято Очищення (Йом Кіппур) юдейський першосвященик
мав право звернутися до Бога цим іменем, коли в Храмі просив у Бога прощення за гріхи
свого народу та приносив жертву від його імені. Саме цього дня юдеї відпускали в пустелю
цапа-відбувайла: якщо цап не повертався, то це означало, що Бог прийняв жертву, а якщо
цап приходив назад, то це символізувало, що Бог не прийняв жертви, юдеїв охоплював страх,
і вони постили й молилися знову [17; 18].

Заповідь Божа “Не згадуй ім’я Бога даремно” зобов’язує кожного
віруючого мати повагу і шану до Бога взагалі й Божого імені зокрема, шанобливої і щирої
молитви вдома й у храмі, пошанівку до духовних осіб, померлих людей та святих осіб, до
Марії Богородиці. Ця пошана мала б проявлятися у молитві за померлих та дотриманні
культу померлих. Щосуботи християни моляться за померлих. У римо-католиків місяць
листопад – це місяць пам’яті померлих. У православних і греко-католиків в Україні ще є
заупокійні (пам’ятні) суботи в літургійному році: перша задушна субота перед святом
Дмитрія в листопаді, остання субота перед м’ясопусною неділею в лютому-березні, остання
субота перед Зеленими святами (Трійцею), остання субота перед святом Маккавеїв 14 серпня
(див. Р. ІІ. § 4) [21].

Зобов’язує Заповідь мати відповідальне ставлення до своїх слів,
сказаних без пошани до Бога, чи до іншої людини. Отець–доктор Ю. Катрій наводить
приклад, коли при звичайній п’янці кажуть: “Пиймо ще третій раз, бо Бог в Трійці
перебуває” і чинять кпини з Божого імені [26, с.44].
Присяга – це теж відповідальне ставлення до своїх словесних учинків. За
приклад відповідального ставлення до присяги подає доктор Ю. Федорів, зазначаючи, що
Київський митрополит Сильвестр Коссів (1647-1657 рр.), який перебував на митрополичиму
престолі по смерті Петра Могили, добре знав, що таке присяга. Так, єпископ Сильвестр Косів
– найближчий співробітник П. Могили, людина високої культури та ерудиції, випускник
європейських університетів, професор Києво-Могилянської академії, участі у Переяславській
угоді не брав і московському царю присяги на вірність не склав, пам’ятаючи про вже
складену ним раніше присягу Константинопольському патріарху. Помер у квітні 1657 року
[23, с.200-201].

Ця Божа заповідь вимагає також дотримання обіцянок (обітниць)
Богові чи кому-небудь, застерігаючи при цьому від давання неправдивих обітниць.
Йдеться про обіти, дані монахами, але це не стосується обіцянок когось убити,
обікрасти чи зробити щось погане. Обіцянки з поганими намірами давати і виконувати не
можна.
Юнаки та дівчата, які вибрали чернечу професію, дають обітницю (обіцянку). Вона
повинна бути виваженою та продуманою. Ось чому при вступі до монастиря існують різні
випробувальні терміни: послушництво, новіціат, перші звичайні обіти, другі звичайні обіти,
вічні обіти. Тільки після вічних обітів людина вже не може вернутися до світського життя.
До слова, склав і не дотримав вічні обіти чернець-августинець Мартін Лютер. Граф Андрей
Шептицький (1865-1944) послушництво й новіціат пройшов майже за рік, а вже в 35 років
став єпископом Станиславівським. Скрізь старався виконувати свої чернечі обіти, навіть під
час заслання в курському, суздальському та новгородських монастирях, чим викликав
загальну повагу всього православного чернецтва. Він вступив до монастиря, щоб сприяти
відродженню культури українського народу. Треба відзначити, що поряд з чернечими він
виконав і свої обов’язки перед рідним народом, за що двічі ув’язнювався в російських та
польських тюрмах. А. Шептицький виконав і свої єпископські обов’язки, захистивши і
православних (протест проти нищення православних храмів у Польщі в 1930-х роках,
надання притулку православному духовенству з Радянської України), і євреїв (пасторський
лист “Не вбий” 1942 року проти єврейського голокосту та різних видів убивства, за що
Гітлер пообіцяв графові шибеницю) [23; 24; 27].
Тому давати обіцянки зробити щось корисне чи обіти при вступі до монастиря, при
хворобі чи просто без особливої небезпеки і не виконувати їх – це гріх. Як і перешкоджати
виконанню обіцянок – теж гріх проти заповіді Божої.
Заповідь “Не згадуй Бога даремно” забороняє даремно божитися – кликати Бога у
свідки, без належної на те потреби.
Заповідь “Не згадуй ім’я Бога даремно” також забороняє чинити такі гріхи:
- Богохульство - хулу проти Бога та Пресвятої Трійці. У Новому Заповіті Ісус Христос
наголошує: ”Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься”
(Мт.12:31) [4].
Чому серед багатьох гріхів Ісус Христос виокремив тільки гріхи проти Святого Духа як
такі, що не прощаються, адже “Господь Бог хоче, щоб всі люди спаслися й досягли пізнання
істини” (1 Тим.2: 4)?
Вочевидь, що хула на Святого Духа – це досить важкий гріх.

Тому теологи звертали й звертають увагу на роз’яснення цієї частини
обов’язків щодо заповіді про шанобливе ставлення до Бога та до Божого імені й вирізняють
окремою групою “Гріхи проти Святого Духа”. Це такі:
1) надмірна надія на Боже милосердя;
2) повна безнадія на Боже милосердя;
3) нерозкаяність аж до смерті e своїх гріхах;
4) завидування ближньому Божої ласки;
5) спротив пізнанню християнської віри;
6) закам’янілість при нагадуванні про можливість спасіння [4; 21; 56].
Надмірна надія на Боже милосердя проявляється тоді, коли людині нагадують, що вона
чинить погано, а вона ніяк не може відійти від чогось поганого, наприклад, наркомани від
своєї компанії.
Повна безнадія на Боже милосердя проявилася у вчинкові Юди Іскаріотського, який
усвідомивши свою помилку, замість помиритися з Богом, вчинив самогубство (Ді.1: 15-20)
[4].
Нерозкаяність аж до смерті в своїх гріхах характерна для людей, що не вірять в Бога,
стверджують, що його немає й не бажають каятися перед Богом за погані вчинки навіть
перед смертю.
Завидування ближньому Божої ласки пов’язане із звичайним гріхом заздрості, оскільки
Бог вибирає людей за своїми принципами, а не за людським баченням. Одним людям він
дарує талант чи щасливу родину, іншим дає дітей лагідних і добрих, ще іншим може
дарувати багатство чи нужденну бідність, але ми не можемо знати, у якому випадку це є
Божа ласка. У когось якісь людські переваги (наприклад, багатство чи посада) можуть
викликати людську заздрість, а в Бога це може бути випробування цієї людини. Хтось має
ласку пізнати Бога швидше, а хтось не може Його зрозуміти довше. У всіх випадках
заздрість – гріх заборонений і останньою Божою заповіддю, і є гріхом проти Святого Духа.
Спротив пізнанню християнської віри чинять там, де не хочуть навіть чути проповідь
ідей християнства (до прикладу, забороняють діяльність християнських місіонерів чи
окремих Церков). Такий стан справ є в багатьох країнах світу і характерний для різних
історичних епох.
Закам’янілість при нагадуванні про можливість спасіння відноситься до людей, що
вже вчинили якісь дуже важкі гріхи, порушивши заповіді Божі, й не хочуть спинитися навіть
тоді, коли їм нагадують про відповідальність перед Богом (приміром, серійні грабіжникирецидивісти, убивці- маніяки і т.д.).
Папа Іван-Павло ІІ пояснює, чому гріх проти Святого Духа не може бути прощений.
“Непрощенність гріха проти Святого Духа випливає із факту, що гріх опирається на
“відмову від прийняття того спасіння, яке Бог дає людині Святим Духом, що діє силою
Хресної Жертви Христа. Хула на Духа Святого як наслідок радикальної відмови прийняти це
спасіння, внутрішнім дарителем якого є Святий Дух. Це спасіння – основа істинного
навернення, що відбувається в серці… це “”непрощення” причинно пов’язано з
“нежертвою”, тобто з радикальною відмовою від навернення до Бога. “Хула” на Святого
Духа – це гріх, вчинений людиною, який захищає її мисленне “право” на перебування у злі, у
всіх інших гріхах і таким чином заперечує Спасіння” [56].
Папа Іван-Павло ІІ пише в енцикліці “Dominum et Vivificantem” (46): “Цей стан
духовного занепаду, коли хула на Духа Святого не дозволяє людині вийти із самоізоляції,
відкритися для Божих джерел очищення совісті й відпущення гріхів” [56].
Західні богослови пояснюють, що “в житті цей стан проявляється так, ніби Бог не існує,
ігноруванням Божих заповідей, а також у сприйнятті зла як блага”[56].
До гріхів проти цієї Заповіді можна віднести і симонію (сучасне хабарництво).
- Симонія – це спроба купити особливі Божі дари, посаду духовну чи світську, добру
чи вищу оцінку за гроші (тобто підкуп). Назва гріха походить від Симона Чарівника, про
якого згадує Святе Письмо (Ді.8: 9-25), котрий захотів за гроші придбати дар Святого Духа в
апостола Павла.
Саме шляхом симонії була ліквідована Константинопольським та Московським
патріархатами Київська православна митрополія за гетьмана Івана Самойловича та Луцького
єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, що став Київським. Московські посли (1686
р.), що були в Туреччині, звернулися до султана з проханням дати наказ патріархові, щоб
українську Церкву передати Московському патріархатові. Великий візир султана наказав
Константинопольському патріархові відступити Київську митрополію Москві, щоб уникнути
війни. У травні 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій погодився на це. За цю
“поступливість” патріарх дістав від Москви двісті рублів і соболині шкурки. Сума невелика,
два роки потому Іван Мазепа заплатив Голіцинові за гетьманську булаву десять тисяч рублів.
Треба відзначити, що цей гріх дуже швидко був покараний. Повчальним є той факт, як
Москва “заплатила” зрадникам українського народу та Української Православної Церкви.
Щойно царські посли минули турецькі кордони, Москва оголосила Туреччині війну.
Православне духовенство Константинопольського патріархату скликало Собор й за
поламання церковних канонів позбавило Діонісія патріаршого престолу. Гетьман
Самойлович, який найбільше спричинився до цієї справи, був висланий до Сибіру і там
загинув 1687 р. Його майно конфіскували, а синові, що виступив на захист батька, відрубали
голову. Луцький єпископ Гедеон Святополк–Четвертинський, який прагнув митрополичої
посади, втратив всі багаті українські монастирі, позаяк вони негайно були підпорядковані
Москві й залишилися в її власності до сьогоднішнього дня. Помер 6 квітня 1690 року. Усього
за 4 роки Гедеон Святополк–Четвертинський занапастив тисячолітні культурні здобутки
української церкви [15, с.219-220].
Таким чином, Заповідь накладає обов’язки більш відповідального ставлення до Божого
імені, самого Божого маєстату та обіцянок складених з покликанням на Бога.
2. 5. Морально-етичний зміст Божої заповіді
“Пам’ятай день святий святкувати”
Усі народи світу мають 7-денний тиждень і обов’язково один день з тижня має
сакральне значення, тобто присвячений Богові або іншим вищим духовним силам.
Семиденний тиждень відповідає зміні фаз місяця і найпростішому видимому відліку часу в
давніх народів, який можна було не записувати, але зафіксувати на небі.
Біблійні записи тільки підтверджують той факт, що уже в ІІ тисячолітті до н.е.
тижневий відлік часу в багатьох народів існував, а юдеї користувалися місячним календарем.
В юдеїв було святе число сім, яке поєднувало у собі число три, що символізувало
вертикальний зв’язок: небо, землю, підземне царство, та чотири, що символізувало
горизонтальний зв'язок: вода, земля, вогонь, повітря або чотири сторони світу, а загалом духовну досконалість. А оскільки у Біблії записано, що протягом шести днів (періодів) йшов
процес Божої креатології, а на сьомий день Бог спочив й освятив його, то кожен сьомий день
(Шабат), сьомий місяць (Тішрей), сьомий рік став часом відпочинку в юдеїв. Сім лампад
горіло в золотому світильнику Храму (Чис. 8: 2). Християнство доповнюється видінням Івана
Богослова семи духів перед престолом Господа (Одкр. 1: 4).
Заповідь “Пам’ятай день святий святкувати” (Вих. 20: 9-11) - третя заповідь Божа у
католиків та лютеран, а у православних, юдеїв, протестантів – четверта проголошує святість
Бога як Усемогутньої і Всевладної креативної сили, про яку слід пам’ятати кожній людині
через відпочинок й пошану Богові сьомого дня, тобто окремого дня.
Ця заповідь зобов’язує віруючих віддати Богові пошану в окремий день і працю
протягом шести днів.
У світових релігіях є різні святкові дні. У біблійній книзі „Вихід” Мойсей нагадує про
святкування одного дня, присвяченого Богові – суботи, коли Бог спочив. Пам’ятним днем,
коли юдеї втекли з рабства від переслідувань єгипетського фараона, теж була субота, Субота
й стала для них святковим днем (Вих. 31:16; Втор.5:15).
У християн – святковий день неділя, бо Христос воскрес першого дня, тобто в неділю
(Мт.28:1; Мр.16:2; Лк.1; Ів. 20:1). Христос через апостола Павла наголосив, що приписи
щодо суботи не є обов’язковими: “Бо Син Людський – Господь суботі (Мт.12:8). Тож хай
ніхто не судить вас за їжу, чи за пиття, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за
суботи…” (Колос. 2:16-17). Звідси випливає, що ці закони вже не є обов’язкові для християн
і стали тінню майбутнього. Ісус не заповідав апостолам святкувати якогось конкретного
дня. Ось чому Апостол Павло в “Листі до римлян” пише: “Один відрізняє день від дня, для
іншого ж – кожний день – однаковий. Кожний нехай виробить собі певність думки. Хто
вважає на дні, ради Господа на них вважає” (Рим. 14:5-6) [4].
Для спільного християнського богослужіння може бути вибраний будь-який день
тижня, що й існує в практиці різних християнських Церков. Але більшість християн
дотримуються неділі – дня воскресіння Ісуса Христа. У неділю збиралися перші християни, а
саме неділя є першим днем тижня. Про це свідчить Святе Письмо (Дії. 20: 7; І Корін. 16: 12). Сама по собі неділя не освячується тим, що цього дня відпочивють від роботи чи
розважаються. “Сила і міць цієї заповіді – каже Лютер, - не у відпочинку, а в освяченні” [10,
с.77]. І справді, будь-який день чи година, що ми проведені в молитві, є правдивою суботою,
тобто днем чи часом, присвяченим Богові. Але для спільної молитви перші християни
вибрали неділю (Див. Євр. 10: 25; Дії 2: 42) [4].
Мусульмани святкують п’ятницю, позаяк цього дня Мухамед почав проповідувати,
буддисти – четвер і т.д. Але пошана до Бога в окремий святковий день є в усіх світових
релігіях [5].
Вона передбачає такі обов’язки вірних (у юдеїв були виписані спеціальні приписи
щодо суботи (Вих.23:10):

праця протягом шести днів і сумлінне виконання своїх обов’язків на роботі;

обов’язкове духовне спілкування з Богом у храмі через відвідування Служби Божої
або (якщо не дозволяють обставини) слухання по радіо Літургії чи Меси (наприклад, у ІваноФранківську на хвилі 105, 8 FM), читання її з молитовника, звичайну молитву різних намірів
удома, в лікарні, в дорозі тощо [10; 13; 16];

читання, вивчення Святого Письма і слухання його пояснення духовними особами;

відпочинок від важкої фізичної праці, яку можна відкласти чи перенести на будній
день (косіння трави, копання землі, прання, велике прибирання, будівництво, тощо), бо
людина іноді забуває чергувати працю з відпочинком і контролювати стан свого здоров’я.
Заповідь зобов’язує її відпочити у святковий день від важкої фізичної чи навіть розумової
праці, тобто змінити вид діяльності.

зміна фізичної праці на інтелектуальну, розумової – на духовну, читання літератури
чи відвідування театру, звичайними розвагами – кіно, танцями, іграми, не повинно носити
надмірний характер. Потрібно вибирати розумні розваги, які б були корисні для людини.
Розважатися потрібно в міру, а тому до розваг (за вимогами християнської етики) не
відносяться п’янство, токсикоманія, паління, наркоманія, гра в карти, бійки тощо (див.
Приклад Ісуса Христа в Кані Галилейській; притча про блудного сина (Лук. 15. 25)).
Святкування неділі не означає, що людина не може цього дня працювати взагалі.
Християни в неділю чи інший святковий день повинні старатися виконувати свої щоденні
обов’язки (наприклад, приготування їжі, але якщо цю їжу увесь тиждень готувала мати, то
вихідного дня – татова черга, а якщо батько має свої господарські клопоти, то це обов’язки
сина чи дочки), виконувати те, що є життєво необхідне для інших людей (наприклад,
оперування хворого, годування маленької дитини, догляд за важкохворими, праця на
телефонній станції). У християнській родині обов’язки повинні бути розподілені таким
чином, що кожен член родини має відпочити хоча б половину святкового дня.

Дотримання шістьох церковних заповідей, кожна з яких доповнює третю Божу
заповідь (ККЦ: 2180; 2187; Кан.1247, §1) [16].
Перша церковна заповідь наказує святкувати, крім неділі, і певні, визначені Церквою
дні тижня, щоб подякувати Господеві за особливі ласки. Це можуть бути великі релігійні
свята, які не завжди припадають на неділі:
Різдво Марії Богородиці ((8) 21 вересня),
день архистратига Михаїла – покровителя Києва ((8) 21 листопада),
Різдво Ісуса Христа (25 грудня (7 січня)),
Собор Пресвятої Богородиці та Йосифа Обручника (26 грудня, 8 січня),
день пам’яті першомученика Степана (27 грудня, 9 січня),
Обрізання Господнє, а також день пам’яті Василя Великого та початок Нового року
за старим юліанським календарем ((1) 14 січня),
Хрещення Ісуса Христа в р. Йордані – Богоявлення ((6)19 січня),
Трьох святих – Івана Золотоустого, Григорія Богослова та Василія Великого – ((31
січня) 12 лютого),
Стрітення Господнє ((2)15 лютого),
Благовіщення Пречистої Діви Марії (25 березня, 7 квітня),
В’їзд Господній в Єрусалим (в неділю за тиждень до Великодня) )
Воскресіння Ісуса Христа (дата Великодня міняється)
Вознесіння Господнє (завжди в четвер на 40-й день після Великодня),
Зіслання Святого Духа – день Пятидесятниці (Зелені свята, завжди на 50-й день
після Воскресіння),
Різдво Івана Хрестителя (24 червня, 7 липня),
день пам’яті апостолів Петра й Павла (29 червня, 12 липня),
Преображення (Перевтілення) Господнє – Спаса ((6)19 серпня),
Успіння Пресвятої Богородиці ((15) 28 серпня) та інші (дати подані за григоріанським
та юліанським календарями) та інші свята [16; 26; Р.І. 37].
Друга церковна заповідь вчить, як слід святкувати неділі і свята, тобто мету
відвідування храму та правила поведінки під час Божественної Літургії (Служби Божої),
утрені, вечірні, часів, панахиди, парастасу, похорону, Літургії Раніше Освячених Дарів тощо.
Третя – як дотримуватись посту. Ця церковна заповідь нагадує вірним, що піст – це не
тільки утримання від м’ясної їжі, але й від поганих думок, намірів, вчинків, дій, слів, а також
щоденні добрі вчинки.
Четверта – нагадує про обов’язки щодо св. Сповіді і св. Причастя та їх наслідків [3;
Р.І. 37].
П’ята – стосується заборони весіль і гучних розваг у визначений св. Церквою час
постів.
Шоста – стосується шкідливих видань (порнографії в усіх видах і аморальних видовищ
(див. далі Заповідь “Не прелюбодій”) [3; Р. І. 37].
Доктор теології Ф. Шпіраґо наголошує, що обов’язок кожного християнина – “суворо
дотримуватися церковних заповідей, тому що непослух щодо Церкви є непослухом щодо
Христа” (Ів. 20: 21; Мат. 18: 18; Лук. 10: 16) [16, с.288]. Шпіраґо підкреслює, що церковні
заповіді в окремих випадках священик чи єпископ в індивідуальному порядку за
необхідності для конкретної людини може відмінити або перенести їх дотримання на інший
час, але десять Божих заповідей відмінити не може.
Пошана до Бога в окремий святковий день передбачає:

обов’язкову добру старанну працю протягом шести днів. Після скоєння
первородного гріха – спроба перших людей оволодіти знаннями як Бог (Бут. 3: 1-24) – праця
стала для людини карою за цей гріх – обов’язком. Ісус Христос своїм власним прикладом
освятив працю: і розумову, і фізичну (Мт. 11: 30). А тому кожна людина повинна
добросовісно працювати на своєму робочому місці, виконувати обов’язки, покладені на неї її
становищем у суспільстві. “Така праця веде до досконалості людини”, - наголошує теолог
Шпіраґо, несе за собою вічну нагороду й приносить великі блага матеріальні, відганяє грішні
думки” [16, с. 282-283];

обов’язкове чергування праці з відпочинком для відновлення фізичного здоров’я
людини;

добру й сумлінну фахову підготовку (навчання), свідомий вибір професії або
відмову від неї, якщо людина не може її виконувати старанно й добросовісно.
Ф. Шпіраґо підкреслює, що несвяткуванням неділі, уникненням молитов і Богослужби
(шанування Бога), а натомість відвідуванням надмірних розваг, важкою фізичною працею у
свята люди чинять гріх, водночас накликаючи нещастя на себе, а ще більше на своїх
нащадків (хвороби, невдачі на роботі, зубожіння) та на сім’ю, родину, громаду, увесь народ
[16].
Заповідь про святий день має велике значення, оскільки систематично нагадує
віруючим про існування Бога, через молитву і Службу Божу дає можливість спілкуватися
людині з Богом, пам’ятати про відповідальність перед Ним та заохочує людину чергувати
працю із розумним відпочинком.
Отже, Бог як найвищий владика, вимагає від нас в першій Заповіді поваги та вірності, у
другій – шанування, у третій – служіння молитвою і працею. Такі морально-етичні вимоги
першої групи заповідей Божих.
2. 6. Морально-етичний зміст Божої заповіді
“Шануй батька і матір”
Великий чеський педагог, протестантський пастор, випускник двох католицьких
університетів Ян Амос Коменський у “Вступі” до своєї праці “Велика дидактика” писав: “У
лікаря, вчителя і священика є від Бога особливе призначення на землі: вчителю Бог доручає
чисту душу маленької дитини, яку вчитель має виховати, загартувати, приготувати до
життєвих випробувань; лікарю – Бог доручає лікувати людське тіло, а в разі потреби – й
душу; священику – Бог доручає душу людини, яка вже сформувалася, помилившись, зійшла
з праведної дороги, і яку треба навернути на правильний шлях”[6].
Ці всі обов’язки накладає на людину четверта у католиків, а третя у православних,
протестантів, юдеїв Заповідь Божа “Шануй отця твого і матір твою, то добре тобі буде і
довго будеш жити на землі” (Вих. 20:12) [4].
Четверта Заповідь “Шануй отця твого і матір твою…” (Вих.20:12) проголошує
пошану дітей до батьків, старших, державної і духовної влади, а також визначає їхні
обов’язки перед Богом і суспільством.
За твердженням Святого Письма, Бог установив дві влади: духовну і світську. Влада
духовна веде людей до вічної мети, а світська влада дбає про дочасне добро. Духовній владі
Бог доручив людські душі, світській – турботу про лад і мир між людьми.
“Католицький народний катехизм” наголошує на тому, що “Хтось мусить керувати
суспільством… бо всяка влада походить від Бога. Ті, хто знаходяться при владі, є слугами
Божими” [16]. У Біблії сказано: “Це бо Господь дав нам владу від Всевишнього – зверхність”
(Мудр. 6: 3) [4]. У зв’язку із цим апостол Павло вчить: “Кожна людина нехай кориться владі
вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом” (Рим.
13: 1) [4], а Петро розкриває ставлення християн до влади “Коріться ради Господа кожній
людській установі: чи то цареві, верховному володареві, чи то правителям, Ним посланим на
кару лиходіям і похвалу доброчинцям… Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі роблять
покривало злоби, але як слуги Божі… ” (І Петр. 2:13-17) [16, с. 299].
Ця Заповідь охоплює такі наші обов’язки щодо заступників Бога на землі –
священнослужителів (духовної влади):

визначаються обов’язки християн перед своїм небесним Отцем, Котрий нас
сотворив на свій образ і подобу (див. Р. ІІ. §§ 3-5);

пошана й повага до наших духовних наставників – папи, патріархів,
кардиналів, єпископів, священиків, педагогів і вихователів;

щодо наших земних батьків, опікунів та просто старших людей. Доктор Франц
Шпіраґо пише, що Бог спонукає виявляти пошану до всіх небесних і земних наставників у
особистих почуттях, повазі, молитві, добрих вчинках, виконанні їх порад, наказів та
обов’язків щодо них.
Заповідь виокремлює обов’язки дітей перед своїми батьками. Слід наголосити, що
батьками мали право називатися тільки ті люди, котрі відповідали моральним вимогам
віруючої людини. Навіть строгий Закон Мойсея не зобов’язував дітей, батьки яких
деградували чи відмовились від своїх обов’язків, поважати своїх родичів.

Тому Заповідь “Шануй батька і матір…” накладає на дітей обов’язки щодо
земних батьків, опікунів, педагогів, учителів-наставників та просто старших людей.
Окремо зі Святого Письма випливають обов’язки батьків та державних посадових осіб,
які накладає на них Заповідь четверта, а саме:

а) батьки зобов’язані займатися утримуванням своїх дітей, тобто годувати їх,
одягати, вчити до досягнення повноліття;

б) батьки зобов’язані дати добре християнське виховання дитині і добрий
приклад для наслідування. Ця вимога стосується також до опікунів, вихователів дитбудинків,
притулків, хрещених батьків – кумів, всіх, хто займається виховання молоді;

в) усі державні керівники й просто посадові особи (голови сільських,
міських і селищних рад, депутати всіх рівнів, голови державних адміністрацій, керівники
відділів освіти) зобов’язані займатися дітьми-сиротами.

Недаремно серед чотирьох найважчих гріхів, що кличуть про помсту з неба,
виокремлено – навмисне людиновбивство, гріх розпусти – содомський гріх, несплата
заробітної плати, покривдження будь-ким убогих, удів, сиріт.

За Декларацією ООН та законодавством України, права дітей захищає держава
та її представники, коли батьки чи інші дорослі порушують права дитини: б’ють їх, п’ють,
бешкетують, знущаються над нею тощо. Місцеві органи державної влади (голови сільрад)
зобов’язані порушувати питання про позбавлення таких родичів батьківських прав. А тоді
дитина дістає свою частку майна (наприклад, хати), дістає статус сироти і може мати певне
матеріальне забезпечення від держави (наприклад стипендію, пільги при вступі до ВНЗ
тощо).

Залишився за місцевими органами влади обов’язок накладати певні
адміністративні стягнення на батьків та дорослих, які сприяють та залучають дітей до
п’янки, куріння, наркоманії, розпусти (особливо перебування на весіллях у пізній час, участь
у розвагах дорослих тощо). Утім, але останнім часом деякі державні керівники на місцях
забули, що за ці обов’язки їх буде питати не тільки держава, але й Бог.
З огляду на те, що Бог установив дві влади: духовну і світську, окреслимо, за
катехизмом, обов’язки людей, котрі живуть у державі (рядових громадян):

дотримуватися державних законів (Конституції та інших законів);

поважати очільника держави, молитися за нього;

сумлінно сплачувати податки (без податків не існувала й не існуватиме жодна
держава у світі);

пам’ятати про свій обов’язок захищати Вітчизну;

беручи участь у виборах, християни повинні виявляти пильність, щоб до влади
прийшли порядні, достойні та побожні люди.
“Католицький народний катехизм”[16] визначає обов’язки і для керівників, які
обіймають високі державні пости:

сумлінно працювати задля добра людей на своєму державному посту;

бути справедливим у вирішенні державних справ;

бути добрим і порядним, слугувати прикладом для інших;

пам’ятати про відповідальність на своєму посту, не посідати його, якщо до
цього немає нахилів і здібностей, або ж залишити його, якщо на цьому посту посадовцеві
нічого доброго не вдається зробити (через тиск чи зовнішні перешкоди) [16, с.300].
У світовій історії та історії України маємо багато прикладів відповідального ставлення
посадових осіб до своїх обов’язків. Згадаймо хоча б діяльність володарки духу – королеви
Олени-Ольги, яка державні справи ставила вище власної гідності. Вона подалася морем до
Константинополя у травні 957 року. Візантійський імператор Костянтин, про що він зазначає
у своєму щоденнику, прийняв королеву Руси аж 9 вересня того ж року. “Але видно візита
королеви Олени була не дуже мила грекам, - пише історик І. Кузич-Березовський, - коли її
враз із супроводом заставили чекати на прийняття в пристані “Суд” повні три місяці” [27, с.
36]. Проковтнувши образу, вона терпляче чекала, щоб вирішити наболілі державні справи, і
таки дістала аудієнцію у візантійського імператора.
Викликає подив відданість справі свого народу гетьмана України Павла Полуботка,
який не тільки відкрито став на захист прав рідного народу, але, маючи впевненість у своїй
правоті, навіть у в’язниці заявив Петрові І на допиті: ”Бог швидко розсудить Петра з
Павлом”. Через місяць по цьому Петро І помер. А гетьман Павло Полуботок так і не сказав
чужинцям, де схований козацький скарб [8, с.190].
В історії України є постать, яка майже невідома широкому загалові українського
народу. Це високоосвічена, ерудована людина – гетьман Павло Скоропадський. Нащадок
козацького гетьмана, прийшовши до влади 1918 року, він почав будувати Українську
державу. За 6 місяців свого перебування при владі гетьман зробив для держави те, що всі
політичні демагоги до нього і після нього не зробили за 4 роки. Однак, гетьман був
державником, фахівцем військової справи. Різні “ізми” він не визнавав. Більшовикам,
соціалістам, анархістам, царським шовіністам такий державний діяч заважав розвалити
фундамент Української держави. Було використано невдоволення проти гетьмана, щоб
скинути його. Для уникнення кровопролиття та надання можливості, на його думку, комусь
іншому краще керувати державою П. Скоропадський добровільно відрікся від своєї влади.
Пізніше життя показало, що гетьман був на правильному шляху. Згодом засновник УВО
(Українська військова організація, засн. 1921 р.) та ОУН (Організація українських
націоналістів, засн. 1929 р.) Є. Коновалець зазначав: “Ми думали, що повалили гетьмана, а
завалили Українську державу” [30].
Маємо приклади відповідального ставлення до своїх обов’язків багатьох радянських
офіцерів напередодні та за часів Другої світової війни. Головнокомандувач ВійськовоМорським флотом СРСР Кузнєцов М. Г. 1941 року, маючи дані авіа– та морської розвідки, у
ніч на 20 червня привів флот СРСР у повну бойову готовність, а 21 червня наказав вивести
військові кораблі з місць їх постійної дислокації у відкрите море. Удосвіта, 22 червня
німецькі бомбардувальники почали скидати бомби на радянські порти, але ці бомби
потрапляли просто у воду, бо кораблів там вже не було. Своїм відповідальним рішенням
головнокомандувач не тільки зберіг флот СРСР від нищівного розгрому в перший день
війни, котрий зміг потім воювати з німцями всю війну, але й урятував сотні тисяч людських
життів. Правда, за це генерал Кузнєцов М. Г. відбув після війни 10 років ув’язнення в
радянських концтаборах [Комсомольская правда, 1988. – 21 червня].
Усі державні керівники чи ті, що мають вплив на політику держави, несуть
відповідальність перед Богом за свій народ. А коли ігнорують інтереси власного народу,
чинять тяжкий гріх проти Бога, порушуючи цю заповідь Божу.
Державним очільникам слід пам’ятати слова із Біблії (Вихід 20: 1-5): «Я Господь Бог,
Бог ревнивий, караю беззаконня батьків на дітях до четвертого коліна включно – тих, хто
ненавидить Мене і порушує Мої заповіді, й винагороджую до тисячного коліна тих, що
бережуть Мої Заповіді». Пророк Ісайя застерігає завойовників, що чигають на чужі землі та
поневолюють інші народи, такими словами: “Господь пануватиме над тими, що його
утискали. …Зламав Господь палицю безбожних” (Іс. 14: 2-21) [4].
Окремо слід сказати про роль духовної влади в суспільстві. Нагадаємо, що
християнське духовенство поділяється на дві великі групи – нижче духовенство і вище
духовенство. Тайна священства визначає певну ієрархію (див. Р. ІІІ. §7). Звичайно, що
кожен представник духовної влади виконує свою місію. Але ті країни, які мали свою сильну
(в політичному відношенні) церковну ієрархію (тобто сильну духовну владу), не зазнали
такого геноциду, як українці. Для прикладу візьмемо Польщу. Після Другої світової війни
більшовицький режим був установлений і тут. Комуністи Польщі старалися провести
колективізацію в сільському господарстві та ліквідувати поміщицькі фільварки. Поляки мали
Костьол (Римо-Католицьку Церкву). “Але ще до приходу москалів в 1944-1945 роках, підкреслює І. Кузич-Березовський, - з амвонів цілої Польщі залунали напімнення до
солідарності народу: Не граб нічого, що є ближнього твого, бо не знаєш, хто завтра буде
грабити твоє. Не дайтеся москалям розбити на класи, не робіть доносів і не грабте багатших
за вас, бо вони не вкрали в нікого поле й худобу, а доробилися тяжкою працею. Заховайте
єдність віруючого, старинного, культурного народу. Не грабте нікого. Нехай граблять
москалі. Велике було здивування москалів і польських комуністів, коли ніхто з бідняків не
хотів панського поля, ані йти до комнезаму” [29, с.7-8].
До слова, на 1981 рік, у Польщі почалася економічна криза, і політичний рух за
знищення елементів тоталітаризму, у її сільському господарстві було 52% землі у приватній
власності, тому реформу села вони провели набагато швидше, ніж українці. Поляки не мали
такого страшного вивозу до Сибіру після Другої світової війни, зберегли свою національну
валюту, армію, уряд, що й допомогло відродити незалежну польську державу в 80-90-х рр.
ХХ ст. Українська Автокефальна Православна Церква була знищена ще до війни, а
Українська Греко-Католицька – по війні, а московське православ’я слугувало і служить
інтересам Росії. Зі знищенням двох Українських Церков держава Україна більше не мала тої
духовної сили, яка б підтримувала її в національно-визвольній боротьбі. Залишились
невеликі загони УПА та греко-католицькі єпископи в Сибіру і священики в підпіллі. Тому і
сьогодні ще не маємо єдиного духовного проводу (об’єднаного патріархату).

Представники влади, котрі виконують обов’язки державних
службовців, за цією Заповіддю, несуть відповідальність за життя своїх підлеглих (солдатів,
студентів, учнів, робітників тощо) і за гріхи їх, якщо ці гріхи підлеглі вчинили з вини
керівника; відповідають перед Богом за свої гріхи і як рядова людина, і як керівник.
Християнська етика поділяє гріхи на групи:
а) тяжкі гріхи, що кличуть про помсту з неба;
б) гріхи проти Святого Духа;
в) головні гріхи (їх сім);
г) чужі гріхи і т. д.
Серед тяжких гріхів, що кличуть про помсту з неба, є такі, які стосуються і
державних керівників:
а) навмисне людиновбивство;
б) покривдження убогих, удів, сиріт;
в) содомський гріх (гріх розпусти та йому сприяння);
г) невиплата заробленої платні [4].
Звідси бачимо, як важливо для кожного громадянина України не лише знати Заповіді
Божі, але й старатися виконувати їх.
Той, хто грішить проти духовної або світської влади, накликає на себе ще на землі
Боже покарання, а після смерті чекає на нього вічний суд”:…Хто противиться владі,
противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають” (Рим. 13: 2)
[16, с 300].
У Заповідді зазначається: хто не шанує своїх батьків, не виявляє любові й пошани до
них, не слухає їх, очікують сором, нещасна смерть і вічний осуд [16, с. 299].
Гріхи проти цієї Заповіді будуть мати ті діти, котрі без причини зневажають своїх
батьків, не виявляють до них поваги і послуху, а також відповідного ставлення до духовних
та світських учителів і наставників (“Пильнуй сину, заповіді батька твого, не відкидай
навчання матері твоєї” (Припов. 6: 20); Див. також Приповідки Соломонові 3:1-12) [4].
Батьки, які відмовилися від своїх дітей, кинули їх напризволяще, не займаються
вихованням своїх дітей, не утримують їх, чинять тяжкі гріхи (відповідь цієї Заповіді:
“Розумний син звеселяє батька; а син безумний – горе матері своєї. Можна ручитися, що
безбожник не уникне кари; потомство ж праведних спасеться. Грішних переслідує нещастя, а
добро – нагорода праведним” (Припов. 10:1, 21; 13:13; 13:21)) [ 4].
Ось чому в Старому Заповіті написано: “Хто вдарить батька чи матір свою, хто
проклинатиме батька чи матір свою – буде покараний смертю” (Вих.. 20: 15, 17)) [4].
У Новому Заповіті Ісус Христос наголосив для батьків чи наставників, які подають
поганий приклад своєю поведінкою, то тим самим приводять до згіршення підростаючого
покоління: “Нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її
осквернити; лише те, що виходить з людини оскверняє людину. З нутра бо, з серця людини
виходять недобрі намисли, розпуста, злодійство, вбивство, перелюби, загребущість,
лукавство, обман, безсоромність, заздрий погляд, наклеп, бундючність, безглуздя. Уся ця
погань виходить із нутра й оскверняє людину” (Мр. 7:15, 21-23) [4].
Як бачимо, Заповідь щодо пошани батьків має дві сторони, тобто вона передбачає певні
обов’язки дітей перед батьками й батьків щодо дітей, а також обов’язки влади щодо
своїх підлеглих та громадян щодо своїх представників влади.
Якщо пам’ятати, що політична влада – це форма суспільного договору, то заповідь
“Шануй отця твого і матір твою” нас зобов’язує вчитися мистецтву такого договору –
мистецтву порозуміння.
2. 7. Морально-етичний зміст Заповіді
“Не вбий”
Подальші шість (сім) Заповідей вказують на обов’язки щодо нас самих, тобто вони
регулюють відносини людина – людина.
П’ята заповідь зобов’язує охороняти життя, шоста – невинність, сьома – оберігати
власність, восьма – честь, дев’ята і десята – родину і майно ближнього та захищати чистоту
наших помислів.
Надзвичайно велика увага приділяється (п’ятій – у католиків, а шостій – у
православних, протестантів, юдеїв) заповіді Божій – “Не убий” (Вих. 20: 13). Вона
проголошує цінність та неповторність людського життя і захищає недоторканість
людини, як творіння Божого [16; 39, с.3-7].
Перш за все слід наголосити, що вбивство людини було заборонено Богом з
найдавніших часів, коли загинув Авель, і про що підкреслено у біблійній книзі “Буття” (Бут.
4:13-15) [4].
Більшість віруючих сприймають вбивство людини як важкий фізичний акт насилля,
пов'язаний із стріляниною чи різаниною. Трагедія сьогоднішнього суспільства полягає у
тому, що, на жаль, людство винайшло багато новіших й майже невидимих людському оку
способів знищення людини, які іноді навіть неможливо зафіксувати спеціальними
діагностичними методами. У гонитві за прибутками багато людей у світі переступають усі
норми, що захищають людське життя й здоров’я людини. У змаганні технологій з
виготовлення продуктів харчування багато представників комерційних кіл пішли
найпростішим шляхом збільшення кількості дешевих харчових продуктів, замахнувшись на
основу основ існування цивілізації – людське життя.
Цинізм сьогоднішньої цивілізації проявляється насамперед у ставленні до смерті
людини як до звичайного явища. Звісно, що можна мати таке ставлення, коли людина є
важкохворою чи невиліковно хворою. Тоді є необхідність змиритися із усвідомленням факту
неминучої смерті. Але коли люди гинуть через алкогольне сп’яніння, наркоманію, через
конфлікти на побутовій основі, якими рясніють повідомлення засобів масової інформації,
пересічній людині стає страшно від буденного усвідомлення смерті. І найстрашніше в тому,
що смерть пропагується скрізь, особливо через кіно. Діти й підлітки до цього звикають. І
якщо це було б виправдано у час війни, то в мирний час – це не що інше, як цілеспрямована
заздалегідь продумана підготовка зростаючих поколінь до всіх видів насилля.
З огляду на це є дуже важливим завдання зрозуміти значення заповіді “Не убий”, яка є
в усіх світових релігіях і має один зміст.
Вона і визначає обов’язки кожного християнина та людини взагалі:

а) берегти своє особисте життя і життя ближнього;

б) берегти і захищати здоров’я свого ближнього;

в) продовжувати й захищати життя і здоров’я своїх дітей;

г) охороняти навколишнє середовище;

ґ) охороняти життя тваринного світу.
Життя – це найбільший дар Божий. Щодо особистого життя, то ця Заповідь, зокрема,
наголошує, що кожне людське тіло є оселею і знаряддям душі [16, с. 301], а тому людина
повинна дбати про своє власне здоров’я, лікуватися в разі потреби, не ставитися байдуже до
свого особистого життя.

“Католицький народний катехизм” Ф. Шпіраґо визначає такі обов’язки
християнина щодо свого здоров’я: підтримувати своє тіло у чистоті, дотримуватися гігієни
білизни й одягу, житла й постелі, чистоти повітря й природи, поміркованого ставлення до їжі
і пиття (Сир. 37: 31), сну і праці, а також уникнення хвороби (Сир.38: 1; 38: 4) [16].
Надмірні ризиковані розваги відносяться до гріхів проти заповіді “Не убий”, позаяк
здоров’ю людини. Ця Заповідь забороняє також вживання наркотиків та тютюну. Уже давно
відомо, що людина, яка курить сама стає хворою, отруює нікотином своїх дружину, дітей,
родичів, співробітників і підвищує небезпеку захворювання їх раком на 35%. Окрім іншого,
той, що курить ще й поширює інфекційні хвороби. Таким чином, він наносить шкоду не
тільки собі й оточуючим, але псує здоров’я ще не народжених дітей. Наступ проти отрути
вже почала українська інтелігенція [25], Науково–методичний центр превентивного
виховання АН України в Києві, проте тут підтримка законодавців, виконавчих структур,
Церкви.
Куріння цигарок [БМЭ. Т.28, с.797-863], уживання наркотиків і алкоголю – це
самогубство. Кожен наркоман – самогубець, бо він навмисно скорочує собі життя, шкодить
своїй майбутній ненародженій дитині: навмисно робить її калікою, здійснюючи подвійне
вбивство, або не дає народитись цій дитині через свою передчасну смерть чи викидні
дружини. Теж саме стосується і алкоголіків. Рівень алкоголізму у світі та в Україні зростає і,
найстрашніше, що він через поширення слабоалкогольних напитків перейшов до дітей. Поки
організм дитини чи підлітка росте й розвивається, він найуразливіший для отруєнь, оскільки
ще немає відповідної сили боротися зі шкідливими домішками. Тому в багатьох країнах світу
встановлено законами досить високий віковий ценз щодо повноліття – переважно 21-22
роки. До цього віку організм молодої людини встигає сформуватися і менш вразливий до
шкідливих впливів. До цього часу людина вже встигає усвідомити шкідливість алкоголю,
куріння чи наркоманії. На жаль, багато дорослих людей подають негативний приклад
зростаючому поколінню. Заповідь “Не убий” категорично забороняє таку поведінку.
Окремо слід сказати про самогубство людини. “Самогубство – найстрашніший з усіх
гріхів, учинених проти заповіді “Не убий”, позаяк у самогубстві, окрім гріха убивства, є ще
тяжкий гріх – відчай, ремствування на Бога і зухвалий бунт проти Промислу Божого”, підкреслює С. Слободський [37, с. 442], тобто це і є гріх проти Святого Духа.
Як би важко людині не було, вона не повинна втрачати надію на Бога. Закінчуючи
життя самогубством, людина проявляє боягузтво, страх перед життєвими випробуваннями і
порушує Божу волю і плани, втрачає надію на Боже милосердя, отже, чинить ще один
тяжкий гріх – хулу проти Святого Духа. Такі гріхи вчинив (повісився) Юда Іскаріотський,
розкаявшись у зраді Христа. Крім того, самогубство зменшує можливість каяття або взагалі
виключає його.
Ось чому Католицька і Православна Церкви не дозволяють заносити тіла самогубців до
церкви, бо вважають, що вони попали під вплив злого духа (Сатани) і можуть осквернити
храм, а ховають їх на цвинтарі в окремому куточку. За душі самогубців потрібно молитися,
тому, що невідомо з якими думками людина вчинила самогубство. Не завжди відомі всі
обставини скоєння самогубства: може, це було чиєсь вбивство з необережності, може,
людина вчинила самогубство в момент психічної хвороби, може вбивство видали за
самогубство тощо. Цю проблему порушує художній твір французької письменниці Жорж
Санд “Індіана”.
Відповіддю на запитання про значення молитви для самогубців стали об’явлення, котрі
мала в монастирі сестра Фаустина Ковальська й запровадження в католицизмі нового культу
– вчення про Боже милосердя, що передбачає молитву за нерозкаянних грішників повсякчас і
короткий молебень за них у час смерті Ісуса Христа на хресті в Томину неділю (див. Ч.ІІ.
Культ святих в католицизмі)
Більшість дослідників проблеми самогубства сходяться на думці, що воно впливає
негативно на живих людей, зокрема дітей, родичів, близьких, знайомих. Дуже цікаві
міркування для всіх про самогубство подає великий чеський педагог, випускник двох
католицьких університетів, протестантський єпископ Я. А. Коменський у “Вступі” до праці
“Велика дидактика”. Проблема самогубства – проблема сучасного суспільства, оскільки
кількість самогубців серед молодих людей у високорозвинених країнах становить – 7-9% від
всіх самогубців, а в Україні – 21% (дані станом на 2008 р.).
Заповідь накладає заборони щодо шкоди життю і здоров’ю свого ближнього, а саме
вбивство:
- забороняється навмисне вбивство чи з необережності, забороняється байдужість до
чужого людського життя; дії, що ведуть до пошкодження здоров’я ближнього як нанесення
важких тілесних ушкоджень, вбивство небезпечними (Власюк К. А чипси викиньте у смітник
// Експрес. – 2010. - №52. – 30 грудня – 6 січня. - С.9), зіпсованими продуктами чи напитками
тощо) [57].
- існують заборони щодо життя і здоров’я своїх дітей (заборона тілесних чи
моральних покарань, які шкодять фізичному і психічному стану дитини; абортів [13; 16; 39];
недбальства й байдужості в харчуванні дітей; байдужості в попередженні нещасних випадків
серед дітей [35]).
Багато юнаків і дівчат сьогодні виховуються так, що їм байдуже не тільки до чужої
людини, але й навіть до своїх рідних. Тому не дивно, що зросла кількість бійок, замовних
убивств, смертей через необережність чи п’янство у родинах [67]. Сюди відносяться і
викидні на нервовій основі [46; 62]. Вбити людину іноді можна навіть словом.
Учення Католицької Церкви акцентує новітні проблеми, які пов’язані із гріхом
убивства. Енцикліка Івана-Павла ІІ “Євангельське життя” [36] чітко дає відповіді на питання,
поставлені часом. Людина буває винною у вбивстві у таких випадках:
а) сама вчинила навмисне чи вбивство з необережності миттєво, чи поступово й
непомітно, у різний спосіб знищуючи чи виснажуючи організм людини;
б) коли людина сама не вчиняє вбивства, але ініціює, сприяє, допомагає, підмовляє,
наказує вбивати, переховує вбивцю;
в) коли бажає смерті іншій людині;
г) коли виснажує своїх підлеглих надмірною працею чи жорстокими покараннями й
прискорює їх смерть;
ґ) коли спонукає різними способами іншу людину до самогубства;
д) коли створює іншій людині такі умови, що приводять її до самогубства або
божевілля тощо;
е) коли байдуже ставиться до жінки, яка чекає дитину, або створює для неї стресову
ситуацію;
є) коли виконує ефтаназію [41];
ж) коли створює, поширює чи продає зіпсовані, заражені чи генетично-модифіковані
продукти харчування або ними сприяє пошкодженню здоров’ю людини [51; 60];
з) коли морить когось голодом або дає комусь померти голодною смертю [див.
матеріали про голодомори];
и) коли виконала аборт без медичних на те показників (не плутати із загрозою життю
жінки чи абортом в ходу або передчасними пологами) [61];
і) коли поширює або спокушає іншу людину до вживання спиртного, цигарок,
наркотиків, розпусти і т.д. [59; 69: 70];
ї) коли викрадає чужих дітей, бо більшість із них продають або для сексуального
насилля, або для торгівлі органами [60].
Такий вид убивства, як вбивство абортом, вимагає особливої уваги української
громадськості з ряду причин. Перш за все тому, що Україна посідає одне з перших місць у
світі за кількістю абортів, по-друге, ще й тому, що на цю проблему майже ніхто (крім
Церкви) не звертає уваги [61]. Не так давно ще папою Римським Іваном-Павлом ІІ була
проголошена святою ХХ ст. італійка Джанна-Беретта Молла, жінка-мати, яка незважаючи на
загрозу своєму життю (рак), відмовилась робити аборт і народила здорову дитину. (див.
Молла - первая замужняя женщина, ставшая святой в наши времена // http://
news.bbc.co.uk/hi/russian/news/newsid_3718000/ 718533.stm/ 18.03.2011 /18:22).
Отже, аборт – це штучне переривання вагітності. Католицька і Православна Церква
відносять це до навмисного вбивства і всіма можливими способами противляться йому. І для
того є низка причин.
Уже давно у світі медики пропагують методи штучного та природного планування сім’ї
та народжуваності. Католицька Церква через відповідні центри й фахівців-медиків підтримує
і пропагує серед віруючих і невіруючих методи природного планування народжуваності [20]
і виступає проти використання штучних методів контрацепції.
Досить тривала виховна діяльність автора з дітьми України в Республіканському
піонерському таборі “Молода гвардія” показала, що в школах ведеться недостатня
роз’яснювальна робота із цього приводу. Підлітки досить серйозно сприймають певні
медичні знання на цю тему. Практика показала, що трохи краще обізнані дівчата, аніж
хлопці. За результатами анкетування з’ясувалося, що більшість хлопців уяви не мають, як
відбувається аборт і які його наслідки. Аборт ототожнювався більшістю хлопців із
вживанням ліків, але аж ніяк не хірургічним (оперативним) втручанням.
Аналіз позиції Католицької Церкви щодо вищевказаних заборон показав, що Церква
вчасно помітила небезпеку, адже відбувається знищення генофонду української нації не
через фінансові чи технічні причини, а через звичайну неінформованість, навіть байдужість
медиків та законодавців.
Справа в тому, що вже давно пропагується у світі метод природного запобігання
вагітності, т.зв. метод Біллінґса. Із цим методом (за його простоту) знайомлять навіть
неграмотних жінок Індонезії та Африки, а для жінок України він невідомий. Суть цього
методу в тому, що жінка мусить вести спостереження за своїми виділеннями (білí), що
змінюються в залежності від готовності чи неготовності організму жінки до вагітності, щоб
з’ясувати час, коли яйцеклітина готова до зачаття. Яйцеклітина, готова до зачаття, живе
лишень одну добу протягом усього місячного циклу. Знаючи час її виходу, можна відкласти
або запланувати вагітність. Потім вона гине - і жінка вже не може завагітніти, про що
свідчать її виділення [20].
Окрім цього, науці відомі ще інші природні методи запобігання вагітності. Утім в
Україні використовується поки що найстрашніший спосіб – аборт. У кращому випадку наша
медицина пропонує методи штучної контрацепції проти яких теж виступає католицька
Церква. Чому? Виявляється, що внутрішньоматкові засоби не захищають організм жінки від
вагітності. Вагітність настає, але через природний рефлекс матки до викидання чужорідного
тіла відбувається викидень, що рано чи пізно приводить до інфікованості її порожнини [20].
Порошки і таблетки теж не захищають жінку від вагітності. Їх уживання веде до того,
що відбувається гормональний тиск на організм жінки. Якщо вагітність наступила, то,
внаслідок гормонального тиску на організм жінки, теж відбувається викидень. В обох
випадках уживання і використання контрацептивів не захищає жінку від вагітності, а лише
може привести до запальних захворювань матки, до автоматичного викидання плоду тоді,
коли жінка вже хоче зберегти вагітність і, зрештою, не є корисним для її здоров’я [20].
Звичайно, що для підлітків усі ці заходи є дуже небезпечні, отож вони, їх батьки, вчителі
повинні про це знати. Медикам слід започаткувати відповідну профілактичну роботу
насамперед серед педагогів, освітян. Почала в світі і в Україні цю роботу Римо-Католицька і
Греко-Католицька Церкви. При католицьких храмах і монастирях продається відповідна
література. Для педагогічних працівників шкіл пропонується відповідні заняття і перш за
все, опрацювання за
науково-популярною літературою різних способів природного
планування родинного життя (див. брошуру М. Вільсона “Кохання та планування сім ї”) [20].
З благословення єпископів УГКЦ в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі
створені Центри природного планування сім’ї. Фахівці-медики знайомлять майбутні
подружжя з природними методами планування родинного життя чи запобігання вагітності. У
деяких селах Івано-Франківщини профілактичну роботу з школярами та молоддю ведуть
керівники Марійських дружин або священики (села Красна, Федьків, с-ще Делятин
Надвірнянського району).
Самої профілактики запобігання вагітності просто замало. В Україні багатодітна жінка
часто-густо зазнає морального громадського осуду, ще гіршого ніж злочинець-убивця. Після
Чорнобильської катастрофи багато жінок попадають у дуже скрутну ситуацію через те, що
вже другу й третю дитину вони не можуть виносити без лікування в стаціонарі. А як і на кого
залишити старшу дитину чи дітей? Якщо за ними доглядатиме батько, бо мати зберігає другу
чи третю дитину, то допомоги таким сім’ям немає, то сім’я залишається без засобів до
існування. Українське законодавство не передбачає виходу із такої ситуації. Православна
Церква ніяк не реагує на цю ситуацію.
Одне чернече згромадження Католицької Церкви – Згромадження Волоченого
(Втіленого) Слова дає притулок жінкам і дівчатам, які чекають дитину, але не мають
матеріальних засобів існування для того, щоб цю дитину виносити й вигодувати й, при
потребі, закінчити навчання . У греко-католицькій Церкві є тільки одне жіноче чернече
згромадження Сестер Пресвятої Родини, яке допомагає багатодітним матерям, але ця робота
тільки почалася і триває поки що тільки в західних областях України.
Таким чином, передовсім варто, щоб держава краще дбала про багатодітних сімей.
Відтак міняти громадську думку в позитивний бік щодо матерів, які мають більше як одну
дитину. І без допомоги Церкви тут нічого не вдієш.
У світі ще гірша ситуація, адже в багатьох країнах багато сімей взагалі бездітні й вже
не можуть народити дітей через те, що стали безплідними внаслідок вакцинації та різних
медичних експериментів (Массовая стерилизация – уже реальность? //http://
ningma.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=681:2010-08-09-14-4147&catid= 55:politic&Itemid=53 / 27.10.2011/ 17:25).
Останнім часом постала низка проблем – проблема клонування, штучного запліднення
та проблема виготовлення препаратів, із людських ембріонів (йдеться про т. зв. плацентарні
препарати, які використовуються в косметології і не тільки там). Раніше для виготовлення
таких препаратів потрібна була просто плацента. Її можна було збирати після народження
кожної дитини. Тепер ситуація ускладнилась, оскільки для всіх таких косметичних
препаратів потрібні стовбурові клітини людського ембріона до 1-3 місяців життя [46].
Виникає питання, де ж їх взяти, якщо ця промисловість вже діє? Звичайно, там, де не знають
про природні методи запобігання вагітності або там, де не знають як новітніми способами
можна викликати викидень (певними косметичними засобами; засобами для розбавлення
фарб, лаків чи самими фарбами; відповідним музичним ритмом; певними магнітними
коливаннями; димом від спалювання окремих рослин, тютюновим димом; нестачею в
організмі людини одного із вітамінів або його передозуванням [БМЭ. Т.1, с.73-76, 227-236; 2,
с.73; 18]; передозуванням гормонами [БМЭ. Т.21, с.267-273], які використовують для
лікування; певними продуктами харчування [66]; зміною гормонального стану [63] чи
імунної системи людини [65] (див далі) тощо). Тим більше, що законодавством багатьох
країн дозволені досліди з ембріонами людини. Католицька і Православна Церква чітко
наголошують, що це є новітні злочини проти людства і людяності [35].
Утім, дозволеною справою, і навіть великою заслугою, є жертвування свого життя або
здоров’я заради захисту Батьківщини (уродженець Хмельниччини Володимир
Майборський – лігши на амбразуру дзота в 1944 році на підступах до м. Коломиї, врятував
багатьох своїх товаришів і … сам залишився живий), при захисті честі й гідності іншої
людини, заради врятування тілесного або духовного життя свого ближнього (у серпні 1944
року католицький священик Масиміліан Кольбе – засновник “міст Непорочної” в Польщі та
Японії, – у концтаборі Освєнцім пішов на голодну смерть замість свого співкамерника Ф.
Гайовнічека, у якого була дружина і 10 дітей) [49, с.10], заради християнської віри чи
справедливості (за свою християнську віру в 30-х роках ХХ ст. були вислані і сиділи в
концтаборах російський священик Павло Флорінський та українець Лука Войно-Ясенецький
– доктор медицини лауреат Сталінської премії, а пізніше православний єпископ Лука, автор
знаменитої праці “О духе, душе и теле”, що вийшла в Брюсселі 1954р. Греко-католицький
єпископ Станиславівської єпархії Григорій Хомишин був замордований у київській в’язниці,
греко-католицький священик Еміліан Ковч, котрий рятував євреїв та інших в’язнів таборів, –
у концтаборі та багато інших) Це підтверджує і Святе Письмо (Мт. 10. 39; І Ів.3:16) [1; 3].

Заповідь “Не убий” зобов’язує з повагою ставитися до природи, не
забруднювати її, до тварин, дбати про них, не знищувати їх без потреби. Екологічні
проблеми знайшли досить серйозне наукове відображення і висвітлення на сторінках
часопису “Київська Церква”, який виходив стараннями чернечого чину отців Василіан
(ЧСВВ з УГКЦ) [36; 38; 39; 42].
Ця Заповідь забороняє завдавати шкоду здоров’ю ближнього – шкодити сварками,
бійками, зіпсованими продуктами, недоброякісною їжею (виготовлену з генетично
модифікованих продуктів) [58], необережністю, небезпечними жартами, байдужістю,
стресом, дуелями; несправедливо і навмисно вбивати ближнього; вбивати абортом дітей чи
ефтаназією ближніх або давати пораду це зробити; ненавидіти ближнього і вбивати його
думкою і волею; зваблювати і спокушати когось до скоєння гріха; подавати згубний приклад
своїми поганими вчинками й робити справу, яка може комусь нашкодити.
Водночас дозволено у разі небезпеки захищатися при загрозі своєму чи чужому життю
і здоров’ю, під час війни, коли може статися насильство, поранення чи вбивство [16, с. 11].
Війна – велике суспільне зло, але вона може бути великим лихом, яке наслане на
грішників [16, с.443; 17]. За вбивство на війні відповідальність несуть ті політичні та
державні діячі, які розв’язали війну, а не рядові воїни.
Старшини й офіцери несуть відповідальність за життя своїх підлеглих та їх дії,
спрямовані на насильство, геноцид, мародерство, грабежі, розправи без судів і слідства,
розстріли полонених чи мирних жителів тощо. Про це у Святому Письмі написано: “Чи це
той, що обертав світ у пустиню, що міста руйнував, що бранців не пускав додому? Усі царі
народів у почестях спочивають кожен у своїм гробі. А тебе викинуто з гробу, мов пусту
галузку… Готуйтесь витинати його дітей за беззаконня їхніх батьків (Іс.14:2,17-19, 21)[1; 4].
Тільки люди, котрі під час війни воюють із мирним населенням, займаються грабежами
і мародерством, знущаються над полоненими, відповідають перед Богом і за міжнародним
законодавством про порушення правил війни.
Варто наголосити, що християнська етика окремо розглядає проблему смертної кари,
винесеної за вироком суду. Таке право залишається за законами, якими користується світська
влада в тому випадку, якщо влада інакше не може захистити суспільство від дуже
небезпечних злочинців або у суспільстві існує закон про смертну кару [5, с.11-12]. Між тим у
Київській Русі християнське законодавство (“Руська Правда”) такого вироку не передбачало.
У Святому Письмі, у книзі Буття, Бог забороняє Каїна – першого людиновбивцю – карати
смертю (див. Бут. 4: 1-24) [4].
Інші види вбивства ми розглянемо у наступних параграфах.
Ця Заповідь забороняє руйнувати своє власне життя самогубством, алкоголем,
наркотиками, нікотином, різними бойовими отруйними речовинами, застосовувати їх проти
інших людей, накладати на себе фізичні страждання, руйнувати і втручатися в чуже життя з
метою фізичного чи морального знищення, ненавидіти свого ближнього. Вимагає також не
вбивати без потреби тварин, не створювати їм фізичних страждань, захищати й берегти
природу [13, с.239; 16, с. 301-309]. Про це також наголошують енцикліки папи Римського та
християнська періодика [35; 36; 38; 40; 42].
Як бачимо, Заповідь Божа “Не убий” стоїть на захисті людського життя й проголошує
його як найбільший Божий дар, який ніхто не може у людини, крім Бога, забрати.
2. 8. Морально-етичний зміст Заповідей
“Не чини перелюбу (Не чужолож)”, “Не пожадай жінки”
Заповідь “Не пожадай жінки” тільки у католиків та лютеран існує як окрема
Заповідь, а в інших християнських конфесіях вона відноситься до останньої, десятої заповіді
про заздрість, хоча зміст, який вкладається у цю Заповідь католиками, такий самий, як і в
інших християнських конфесіях.
Уважне вивчення історії становлення християнського шлюбу та християнське вчення
Біблії про жінку багато років вважалося просто християнською традицією моралі, яка
ставила певні заборони (руйнувала Закон Мойсея про полігамний шлюб (Мт. 5: 27-31); й не
давала відповідь на ряд питань (заборона Вселенськими соборами давати шлюб
насильникам) і не мала під собою ґрунтовних наукових досліджень (чому християнство
проголошувало моногамний шлюб).
Шоста Заповідь “Не чужолож (Не прелюбодій – церков.-слов’ян. мовою)” (Вих. 20:
14) проголошує захист доброчесності людини, а Заповідь “Не пожадай жінки”
проголошувала гідність жінки і сім’ї.
Обидві Заповіді накладали такі обов’язки на віруючу людину:

мати скромну, добропорядну поведінку;

пристойно одягатися, сліпо не копіювати моду;

не пропагувати порнографію (по телебаченню чи на сцені в тому числі) й
зупиняти будь-які види сексуального чи фізичного насильства (над дітьми, жінками,
чоловіками);

не поширювати порнографію у будь-якому друкованому вигляді (газети,
часописи, кіно, живопис, книги, відео-, СД – диски, Інтернет-засоби) [69];

уникати слів (жартів), думок і прагнень, що ображають доброчесність,
гідність людини і приводять до гріха;

захищати й оберігати дітей, дівчат жінок і чоловіків від сексуального
насилля [59].
Виходячи із цього, Заповідь забороняє усе, що може ображати нашу невинність або
доброчесність інших людей, а саме:
- забороняє будь-які неприродні види сексу та дошлюбні та позашлюбні статеві стосунки,
думки, слова, погляди, прагнення і вчинки, що ображають доброчесність;
- огляди, демонстрацію, поширення і рекламу непристойних картин, кінофільмів,
театральних вистав, аморальних книжок (порнографічного характеру);
- носіння непристойного одягу, що порушує скромність людини і викликає хтиві думки;
- сутенерство, звідництво та продаж жінок, чоловіків чи дітей для розпусти;
- будь-яке сексуальне насильство, що чиниться фізично чи морально проти честі й гідності
людини; аморальна поведінка будь-кого в громадських місцях, розповсюдження порнографії
на телебаченні, через кіно- і відеофільми, через інтернет тощо.
Останні наукові дослідження в галузі вивчення молекул спадковості методом лазерної
спектроскопії підтвердили, коли лазерні фотони проходять через розчин ДНК, “записують”
інформацію про молекули, розмір, масу, показали, що подібний ефект виявився тоді, коли
випадково вставили пусту пробірку. Після року різноманітних експериментів доктор
біологічних наук, П. Гаряєв прийшов до висновків: навіть після знищення молекул ДНК, все
одно фонтом ДНК залишається. Звідси зрозумілі деякі парадокси при генетичних
дослідженнях [34; (А ЧТО ГОВОРИТ НАУКА?/ Тайну загадок рождения объясняет теория
телегонии //http:// www.ojasvi.kiev.ua/text/science/telegon.htm// 02.04.2011 13:32)]
Таким чином, явище телегонії (телегонія – вплив чоловічих статевих елементів на
організм жіночої особини (і навпаки) після першого статевого акту (першого схрещування)
на наступні покоління після схрещування з чоловічими особинами іншого виду або іншої
раси (у людей), пояснює правило “першої ночі”, що довгий час існувало в країнах Європи [8,
с.668] і наразі вимагає від усіх, хто причетний до виховання, докладного роз’яснення
наслідків полігамних статевих зв’язків, позаяк вони ведуть до виродження й винищення
народу, оскільки при цьому порушується імунна система людини, особливо жінки.
Католицька Церква канонізувала і визнала святою у 1950 році італійську дівчинку
Марію Ґоретті (1890-1902). Вона в 12-річному віці захищала свою честь від ґвалтівника,
діставши чотирнадцять ножових ран у груди, живіт, спину, але, не піддавшись нападникові,
6 липня померла від страшних ран і втрати крові (див. Життя святих, за упоряд. Г. Труха) [7.
Т.2, с.16-38].
Окремо слід сказати, що дана заповідь забороняє содомський гріх (тобто
гомосексуалізм, зоофілію, лесбіянство тощо). Ще до того, як Бог дав Мойсеєві скрижалі із
Заповідями, у містах Содом і Гомора люди жили у розпусті. За цей тяжкий гріх Бог знищив
міста Содом і Гомора з лиця землі (Бут. 19 : 1-29) [4, с.18].
Зрозуміло, чому ця Заповідь виступає проти різних видів гріха розпусти, через який
можна здійснювати повільне вбивство людини.
Автор “Катольцького народного катехизму” доктор Ф. Шпіраґо підкреслює, що
людина, яка свідомо і добровільно порушує шосту і дев’яту Заповідь Божу, скоює
тяжкий гріх [16, с. 310 – 311].
Із шостою Заповіддю перекликається дев’ята Заповідь Божа “Не пожадай жінки
ближнього свого” (Вих. 20: 17). Католицька Церква опирається на Новий Заповіт (Святе
Письмо), де чітко проголошуються революційні зміни у ставленні до жінки: вона перестає
бути власністю чоловіка. Тому Католицька і Лютеранська Церкви вважають: ставлення до
жінки має бути виділено в окрему Заповідь.
Ця Заповідь визначає статус жінки у християнському суспільстві і вимагає
рівноправного ставлення до жінки і чоловіка у питаннях віри та обов’язків перед Богом.
Визначаючи справжнє покликання жінки – материнство, проголошує її
право на
матеріальне забезпечення, на професію, на працю та оплату рівну із чоловіком, на шлюб чи
безшлюбність.
Заповіді “Не прелюбодій” та “Не пожадай жінки ближнього” слід розглядати у
контексті Тайни шлюбу. Серед 7 Святих Тайн важливе місце посідає Тайна шлюбу. У
ставленні до шлюбу є певні відмінності в католиків та православних. Католицька Церква,
зокрема, вважає, що шлюб є нерозривний, якщо він був укладений без якихось перешкод.
Православна Церква допускає розривність шлюбу, але лише через певні перешкоди чи
умови. Протестанти взагалі не визнають шлюб Святою тайною, а тому в них розлучатися
можна без кінця.
Шлюб – це добровільна згода (перед священиком і Церквою) на основі взаємної
любові чоловіка і жінки дістати благословення належати один одному аж до смерті,
бути вірними один одному та народити і виховати дітей (див. далі Р. ІІІ. §.8. Тайна
шлюбу).
Заповідь забороняє фізичне й моральне насилля над жінкою (і чоловіками теж),
дітьми чи підлітками (педофілію), дискримінацію її щодо професійної діяльності, порушення
прав сім’ї (тобто родини), прав материнства, дитинства.
Останнім часом виникла така проблема, як проблема сурогатного материнства. Там,
де законом дозволено сурогатне материнство, цей кривавий бізнес, породжує багато інших
злочинів. Якщо мати просто народила дитину поза шлюбом і бездітний батько, що перебуває
у шлюбі з іншою жінкою, визнає цю дитину й дає їй своє прізвище, а дитина залишається з
матір’ю, то загалом проблема якось розв’язується.
Але коли бездітна сім’я хоче усиновити дитину шляхом сурогатного материнства, але
забрати у матері дитину й зберегти все у таємниці, то в більшості випадків такі матері
загадково зникають. Тим більше, що зазвичай на сурогатне материнство йдуть здебільшого
багаті люди.
Чому Церква проти сурогатного усиновлення? Бо, виявляється, що тепер це дуже
прибутковий просто бізнес для злочинців, адже, як правило, дуже багаті родини йдуть на
сурогатне материнство. Знаючи, про багатство молодої сім’ї, навіть абсолютно здорових
чоловіка чи дружину можна легко зробити безплідними (способів найпростіших є зараз
достатньо) для того, щоб на усиновленні на них заробити гроші. У цьому випадку вже є гріх
вбивства поряд із гріхом розпусти.
Окрім цього, не всі жінки хочуть добровільно йти на сурогатне материнство. Для цього
зазвичай добираються жінки освічені й розумні, але малозабезпечені, особливо із країн Азії
та країн Східної Європи.
Для цього, як правило, використовуються жінки (часто проти їх волі), які вже народили
свою дитину, але у них або низький матеріальний рівень, або розпадається сім’я, або їх
вибрали за якісь зовнішні чи фізичні дані. У багатьох країнах світу щодо фізичного насилля
над жінкою або торгівлі жінками законодавство досить суворе.
За українськими законами (при їх ліберальності) цей бізнес можна поставити на
широку основу. При сучасних наукових відкриттях у царині медицини заставити жінку
завагітніти без її відома чи згоди можна дуже просто. А коли цей процес вже відбувся, їй
пропонують виїзд за кордон і вирішення нібито цієї проблеми. Відповідно за кордоном
жінку, яка залишилася без роботи в чужій країні, не складає труднощів змусити народити
сурогатну дитину. У кращому випадку вона залишиться жива. Ось тому, людям, що
заробляють на цьому гроші, дуже вигідна трудова еміграція саме жінок. У нашій країні про
це всі мовчать. А оскільки це вже подвійний злочин, то Церква теж засуджує подібну
практику й старається захистити жінок-емігранток від подібних ситуацій.
Таким чином, Заповіді “Не прелюбодій” та “Не пожадай жінки ближнього” захищають
не тільки гідність людини, сім’ї і суспільства, але й рятують суспільство від фізичного
знищення.
2. 9. Морально-етичне значення заповіді “Не вкради”
У Заповіді “Не кради” (Вих.20.15) проголошується право людини на приватну
власність, тобто власність, яку людина набула чесним шляхом (заробила (Бут. 3:19), купила,
успадкувала, отримала в як дарунок тощо).
Папа Лев ХІІІ у своїй енцикліці “Нові речі” пише: “Приватне посідання дібр – це
природне право людини, і виконування цього права, особливо в житті суспільнім, є не тільки
чимось законним, але й без сумніву конечним” [16, с. 139].
Людина може володіти такими видами власності:
індивідуальна (зубна щітка, рушник, білизна тощо),
особиста (книжки, ручки, портфель, машина та ін.),
приватна (будинок, квартира, яхта, фірма, завод тощо),
громадська (бібліотека “Просвіти”, гроші кредитної спілки, дитячий центр чи садок та
інше),
державна (шкільне майно, заводи, фабрики, будинок державної адміністрації тощо),
церковна (церковний рахунок у банку, майно церковного товариства “Карітас” та інше
майно).
Сьома Заповідь проголошує такі обов’язки перед віруючими:

чесно працювати, щоб мати певну власність, потрібну людині для життя та
існування, утримання сім’ї і дітей;

займатися меценатством та доброчинністю;

берегти свою і чужу власність;

захищати громадську, державну, церковну, приватну, особисту власність в
інтересах усього суспільства;

уникати несправедливого позбавлення якоїсь людини її власності державою
чи конкретною людиною;

повертати юридичному чи фізичному власникові його втрачену, загублену,
викрадену, пограбовану власність;

забороняти іншим людям чинити гріхи пограбування, крадіжки, розбою,
шахрайства тощо.
У цій Заповіді забороняється (тобто гріхи проти цієї заповіді):
- вандалізм – спосіб будь-яким чином шкодити чужій власності (підпал, фізичне
знищення і т.д.). Скільки прикладів вандалізму можна побачити у наших школах, вищих
навчальних закладах та інших навчальних закладах. Учні та студенти про це навіть не
підозрюють, що, пошкоджуючи майно, вони чинять тяжкий гріх;
- чинити крадіжку як особистого, так і державного чи церковного майна окремою
людиною чи групою людей. У нас, в Україні, прикладів розкрадання державного майна
більш ніж досить. Найстрашніше те, що це ніхто не вважає гріхом. Забувають державні
урядовці, і рядові громадяни, що за гріх відповідатимуть не вони, а їх діти чи навіть
правнуки;
- допускати й чинити розбій – насильне заволодіння річчю, фабрикою, заводом, фірмою
(т. зв. рейдерство) при нанесенні людині тілесних пошкоджень видимим шляхом;
- шахрайство – обман при торгівлі;
- лихварство – позичення грошей у борг під дуже великі відсотки;
- хабарництво – це підкуп посадових осіб, які незаконно беруть гроші від людини за
послуги, що їх посадові особи мають виконати безкоштовно;
- обман - це привласнення чужої власності хитрощами, порушенням законів, підміною
документів; останнім часом в Україні таким шляхом пробують нечестиві громадяни
привласнювати квартири, рахунки в людей у банках, які їм за законом не належать.
- здирство – тобто одержання значних сум грошей тоді, коли людина у біді (наприклад,
одержання великих грошей за ліки, коли вони терміново потрібно для хворого);
- затримання заробітної плати. У Святому Письмі в книзі Левіт про це написано
чітко: “Не затримуй у себе наймитової платні до ранку” (Левіт 19:11). Кілька років тому
ми жили в умовах, коли зарплати не виплачувалась взагалі. Зараз деякі керівники
міністерств, обласних рівнів, окремих установ та підприємств одержану на рахунок зарплату
утримують її ще тиждень-два й аж тоді виплачують людям. Затримання заробітної плати
відноситься до важких гріхів, що кличуть про помсту з неба ( див вище);
- привласнення позичених предметів;
- укривання знайдених предметів чи грошей;
- несплату боргів. Наразі один з великих банків “Україна” став банкрутом через те, що
боржники не повернули надані їм кредити (див. далі).
Гріхи проти сьомої Заповіді поділяють на легкі (коли їх можна відшкодувати) і важкі
(котрі принесли шкоду державі, народу, нації чи розорення окремій людині чи родині).
Серед новітніх гріхів, які швидше можна назвати злочином, варто виділити торгівлю
людьми для заготівлі людських органів та викрадення новонароджених дітей чи внутрішніх
органів [51; 60].
Ось тому сьома Заповідь при важких гріхах вимагає реституції – відшкодування – за
вчинену кривду майном, грошима, перепрошуванням чи милостинею, а також повернення
знайденого (чи викраденого) власникові.
Приклад реституції у Новому Заповіті подає євангеліст Лука, коли Ісус прийшов до
митаря Закхея, який сам вирішив виправити своє здирство: “Господи, ось половину майна
свого даю вбогим, а коли чимось когось і покривдив, поверну вчетверо. Ісус сказав до нього:
Сьогодні на цей дім зійшло спасіння” (Лук. 19: 8-9)[35].
Доктор теології о. Ю. Катрій у праці “Божі Заповіді. Дорога до нашого спасіння” [26,
с.146-147] приводить приклад реституції через багато років. Один громадянин Західної
Німеччини одержав пакунок з Америки, де був його годинник. Цей годинник забрав у нього
американський комендант табору полонених під час Другої світової війни. Він повернув
годинник власникові, просив у нього прощення та перепрошував за заподіяну кривду.
За роки радянського тоталітаризму в українців не тільки держава забрала все, але навіть
не навчила своїх урядовців вибачатися перед покривдженими. Так, родина Олени АрсеничКузич (1883 -1948) була вивезена до Сибіру в 1947 році, де й вона померла. З’ясувалось при
реабілітації, що Олена Арсенич-Кузич (посмертно), її невістка й дві онуки реабілітовані за
відсутністю злочину (див. Кузич-Білавич Л. “Сибірська сага. – Івано-Франківськ, 2008) [21,
с.50].
Цікаво, що папа Римський Іван-Павло ІІ просив вибачення за помилки минулого, хоча
ніколи не був до 2002 року в Україні, німці компенсовують гроші в’язням фашистських
концтаборів, а Москва і не думає виплачувати відшкодування в’язням радянських
концтаборів чи вибачатись за русифікацію українського народу, за вивезення й знищення
пам’яток української культури, за репресії проти священиків – автокефальних і грекокатолицьких – і віруючих, за захоплення і нищення храмів на Західній Україні після 1946
року.
Бог карає людей або їх нащадків (і переважно нащадків), що порушують цю
Заповідь, найчастіше злиднями та нестатками, бо євангеліст Іван наголошує: “Злодій
прийшов для того, щоб вкрасти, вбити і знищити; Я прийшов для того, щоб ви мали
життя і мали достаток”, – бо тільки Бог дає людині вічне життя.
2. 10. Морально-етичне значення Заповіді “Не свідчи брехливо”
У Заповіді “Не свідчи брехливо на ближнього свого” (Вих. 20: 16) (у католиків це –
восьма Заповідь, а у православних, протестантів і юдеїв – дев’ята) проголошується право
людини говорити правду та відповідальність за свої слова, пошана до людської гідності
й честі.
Вона визначає такі обов’язки християн:

говорити правду;

захистити ближнього від фальші й обману;

захистити честь, гідність і добру славу кожної порядної людини;

уникати обмовляння, сіяння незгоди, осудження та підозри, поширення ганьби,
несправедливого плямування чужої честі;

фальші, брехні усно чи у засобах масової інформації;

уникати брехливої присяги, а особливо на Біблії чи Євангелії;

не обманювати в торгівлі чи бізнесі.

До гріхів проти цієї Заповіді відносять також лайку, прокльони та ін. Іноді діти
й сучасна молодь запитують: чому не можна лаятися і вживати нецензурні слова?

Заповіддю це категорично заборонено робити батькам, чоловікам, молоді.
Особливо наголошується, що цього не слід робити при дітях і жінках, біля святих місць
тощо.
А висловлювати словами, думками прокльони - побажання якогось зла іншій людині,
згадуючи при цьому Бога або без згадки про Нього – теж забороняється. Про цю заборону ще
наголошував Старий Заповіт. У книзі Приповідок є такі рядки: ”Смерть і життя – у владі
язика… Уста безумного – його руїна, і губи його – сіть на його душу” (Припов. 18: 21, 7)[1;
4].
Виявляється, що ця давня заборона має під собою дуже вагоме підґрунтя. “У ХХ
столітті вчені-генетики виявили, що деякі слова (лайка, прокляття) викликають мутагенний
ефект дивовижної сили: стовбурчаться і рвуться хромосоми, міняються місцями гени…
Вчені зафіксували, що негативні слова викликають такий самий мутагенний ефект, як
опромінення силою 30 тисяч Рентген! Досліди показали: лихослів’я вбиває, благословення
воскрешає. Переконавшись, що нас чує ДНК, вчені пішли далі. За допомогою нової науки –
хвильової генетики – вони виявили, що у фізичних полях, які створюються навколо
хромосом і мають голографічну будову, закодована інформація про увесь організм – його
минуле, теперішнє і майбутнє. Цікаво, що молекули ДНК здатні обмінюватися
інформацією за допомогою електромагнітних, акустичних та світлових хвиль [Р.І. 51].
Учені прийшли до висновку, що ДНК розуміє людську мову… Людина подібна до пам’ятної
книги. Коли людина дотримується Божих законів, її нащадки успадкують благополуччя і
здоров’я. І навпаки, переступаючи Божі закони, людина ніби вириває шматки хвильових
структур ДНК і переставляє з місця на місце, внаслідок чого викривляються спадкові
програми кожної клітини. Увесь організм зазнає великого стресу, наче отримав сильне
радіоактивне опромінення. Це викликає мутації – починається виродження і вимирання
роду”, - зазначається у наукових дослідженнях [45; 50].
Останні новітні дослідження, які проводили з водою вчені різних країн показали, що
думкою, словом, звуком можна змінити молекулярну будову води в кращий або в гірший бік.
Оскільки людина на 80% складається з води, то, коли ми перебуваємо у присутності іншої
людини, говоримо, думаємо, слухаємо музику чи інші звуки, молекулярна будова води, яка
міститься в організмі людини, здатна змінитися знову ж таки на краще або на гірше.
Агресія, негативні думки, страх, передаються швидше, ніж позитивні емоції людини,
але найгірше, що вони здатні породжувати ще більшу агресивність в інших людей.
Тому, наголошують вчені, варто думати над словами й говорити в присутності іншої
людини тільки хороше, щоб не зіпсувати її і своє здоров’я. І, насамперед, це стосується
присутності вагітних жінок.
До речі, при цих дослідженнях з’ясувалося, що найкраще повертає організм людини до
нормального стану свячена вода та молитва (незалежно від релігійної конфесії).
Коли в сім’ю чи людське суспільство входять такі гріхи як прокльони, лайка тощо, то
така особа, громада чи держава не може нормально жити і розвиватися, вона морально, а
тепер вже зрозуміло, що й фізично, деградує.
Ось чому апостол Яків застерігає: ”Усі роди диких звірів та птахів, гадів та морських
потвор були приборкані і приборкуються людським хистом. Язика ж ніхто з людей не може
вгамувати: він – зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою. Ним
благословляємо Господа й Отця і ним клянемо людей, що створені на подобу Божу. З тих
самих уст виходить благословення і прокляття. Не слід, брати мої, щоб так було” (Яков. 3: 710) [35].
Поряд із цим Заповідь наголошує на забороні вищезгаданих гріхів, бо це може
призвести не тільки до моральних збитків людині, але й до її смерті та інших тяжких
наслідків.

Ця заповідь накладає дуже відповідальний обов’язок говорити правду під
час свідчення в суді та представникам засобів масової інформації, як і застерігає всіх від
поширення інформації, котра відноситься до державних чи корпоративних таємниць,
таємниць поштового листування, слідства, особистої наукової інформації чи електронної
переписки тощо.

А тому ця заповідь теж вимагає відшкодування (реституції) як
матеріального (штраф, милостиня, пожертва), так і морального (привселюдне вибачення
через засоби масової інформації, піст, молитва, проща і покута після Сповіді).
Так ми з’ясували значення слова, мови людини про яке Євангеліє від Івана каже:
“Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог” (Ів. 1:1)[45].
2. 11. Морально-етичне значення Заповіді
“Не пожадай ніякого добра, що є власністю ближнього твого”,
або “Не заздри”
Остання десята Заповідь у Біблії записана так: “Не зазіхатимеш на дім ближнього
твого; не пожадатимеш жінки ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола
його, ані осла його, ані чого-небудь, що належало б ближньому твоєму” (Вих. 20: 17;
Втор. 5: 21). Важко зараз уточнити, як саме її текст був записаний на кам’яних скрижалях.
Тому різні релігійні конфесії віднесли цю Заповідь за їх ставленням до майна до окремих
Заповідей: “Не пожадай жінки…” або “Не пожадай майна…”.
Католики і лютерани [9; 10; 16] Заповідь “Не пожадай жінки ближнього твого”
(дев’ята) виділяють окремо й розглядають із Заповіддю “Не чини перелюбу”, як окрему,
оскільки Ісус Христос змінив ставлення до шлюбу і до жінки (Мт.: 6:27, 31-32; 19: 3-9 ). За
їхнім же поділом Заповідь “Не пожадай майна і всього, що є у ближнього твого” є теж
окремою, але останньою десятою Заповіддю Божою, оскільки ця Заповідь регулює
внутрішній світ людини.
Юдеї, православні, частина протестантів [5; 13] хоч розглядають питання про жінку
окремо, записують останню Заповідь (про жінку і майно разом) в об’єднаному варіанті
поданому Мойсеєм у книзі “Вихід” (Вих. 20: 17) (див. таблицю 2.1 §2).
З погляду християнської католицької етики ми подали до останньої Заповіді лише
вимоги щодо майна: “Не пожадай ніякого добра, що є власністю ближнього твого” (у
православних, протестантів, юдеїв до даної Заповіді відносяться ще й вимоги щодо жінки,
які католики відносять до дев’ятої Заповіді) проголошує важливість людських думок,
тобто регулює міру людських бажань.
Остання Божа заповідь розглядає і вмотивовує майновий стан християнина (бідність
чи багатство – це Божа воля) і розкриває важливу проблему – проблему думки людини та її
вплив на навколишній світ і підкреслює, що гріх у думці – теж гріх [1; 4].
Окремою заповіддю Бог звертає увагу на типовий гріх людського серця – гріх
заздрості.
Заздрість може привести до найгірших злочинів. Про це неодноразово згадує Біблія, як
приклад згадується вбивство Каїном Авеля через заздрість Божої ласки чи інші (Бут 4: 3-8; І
Цар. 21: 1-29). Через заздрість диявола смерть увійшла у світ (Мудр. 2:24). Іван Золотоустий,
пояснюючи цю проблему, наголошує: “Ми боремося одні з одними, і саме заздрість озброює
нас одних проти одних… Ми проголошуємо себе членами одного й того ж організму – і
пожираємо одне одного наче дикі звірі” [16, с.574].
Ісус Христос, пояснюючи апостолам, яким шляхом досягти царства Божого згадує про
Заповіді блаженства (Нагірна проповідь Христа):
“Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться.
Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.
Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.
Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство небесне.
Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.
Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
Блаженні ви, коли Вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихе на Вас,
обмовляючи мене ради.
Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися (Мт. 5: 2-11; Лк.6: 20-23)” [4].
Із Нагірної проповіді Христа випливають обов’язки, які накладає Христос на своїх
послідовників (Лк. 6: 27 - 49).
У цій Заповіді визначені такі обов’язки християнина:

його справи щодо милосердя;

щодо добрих учинків, щодо вдячності Богові та іншим людям;

щодо утримання від різних видів гріхів (гріхи проти десяти Заповідей
Божих, головні гріхи, важкі й легкі гріхи, власні і чужі гріхи, гріхи, що кличуть про помсту з
неба тощо);
- щодо злих нахилів, спокус та дотримання головних доброчесностей [43].
Остання Заповідь забороняє гріх заздрості та пожадливості, так би мовити, гріх у думці
- провідний гріх багатьох народів, зокрема й українців [24].
Ця Заповідь має більше значення для морального самовдосконалення людини, аніж для
її майнового стану. Адже у своїй Нагірній проповіді Христос підкреслює, що важливе
значення для його послідовників матиме не майновий статус, а практичні дії чи вчинки
людини, а також як вона ставилися до своїх ближніх, переслідувачів чи ворогів.
Звідси випливають справи милосердя, які мала б чинити кожна людина щодо тіла і душі
іншої людини [34], тобто кожен християнин має подумати про те, чим може допомогти
іншим людям. І, звичайно, коли така допомога щира, то вона матиме велике значення для
душі людини.
Але це в тому випадку, коли християнина не роз’їдає із середини гріх заздрості. На
жаль, цей гріх дуже небезпечний тим, що породжує інші гріхи, бо коли одна людина
заздрить іншій щодо майна чи грошей, матеріальних статків чи посади, то вона старається у
кращому випадку сама заробити собі відповідну посаду чи матеріальні статки, коли ж вона
не може цього заробити чи їй це просто не призначено, починає шкодити тому, кому вона
заздрить через брехню і наклепи, обмови, відверту брехню, спробу підставити іншу людину,
а в гіршому випадку – знищити її чи когось із її рідних фізично (тобто гріх заздрості
переростає у гріх вбивства).
Іноді замість фізичного вбивства з людиною, якій заздрять, чинять вбивство моральне
чи застосовують моральну чи фізичну наругу, які не завжди можна помітити зразу. Якщо це
поставлено в систему, то може призвести до самогубства людини чи її дуже сильних
моральних випробувань. У таких випадках католицька етика наголошує, що врятувати від
духовної, а потім і фізичної смерті людину, якій заздрять, може врятувати тільки сильна віра
в Бога і вчить, що переслідували Христа – переслідуватимуть і його послідовників.
Серед гріхів проти Святого Духа виокремлено гріх, який називається гріхом
завидування ближньому Божої ласки.
Важко пояснити, чому Бог одній людині дає велике багатство, іншій - велику владу, а
ще іншій - розум і мудрість, а ще комусь - якісь таланти. Ці таланти можуть бути різними:
музичні чи художні, наукові чи дипломатичні, бізнесові чи політичні. Якійсь людині
вдається досягти певних щаблів у кар’єрі чи вона має авторитет з-поміж своїх колег або
підлеглих завдяки тривалій систематичній праці. В іншої людини – всі здобутки можуть
появитися одразу волею якогось випадку. Одні люди ставляться до таких подій спокійно,
інші починають заздрити.
Проте Божі плани невідомі: “Камінь, що відкинули будівничі, став наріжним каменем?
Від Господа це сталося і дивне в очах наших” (Мт. 21: 42). Когось Бог може обдарувати
грішми чи посадою, а комусь може дарувати політичний хист і мудрість, а насправді це може
бути випробування: і для тих, хто доробився своєї посади тяжкою працею, і для тих, хто
дістав якісь матеріальні блага чи посаду швидко. Як свідчить Святе Письмо, керівники, які
ігнорували Божі заповіді, незважаючи на даровану їм якусь Божу ласку (матеріальну чи
кар’єрну) дуже швидко втрачали все через те, що йшли проти Бога ( див. приклади з життя
царів Давида чи Соломона).
Тому у всіх випадках книги Старого Заповіту наголошують: гріх завидування
ближньому якоїсь Божої ласки – це не просто важкий гріх, це гріх проти Святого Духа, тобто
проти Божих планів і Божого Провидіння, і цей гріх є одним із небагатьох гріхів проти
Святого Духа, які не прощаються людям.
Можна знайти багато прикладів, описаних у художніх творах, коли через заздрість,
бажання помсти, через намагання мати те ж саме, що й інша людина (хоча це часто просто
неможливо), люди починають скоювати найстрашніші злочини.
Ось тому Ісус Христос удосконалюючи Закон Мойсея, де було записано: “Око – за око,
зуб - за зуб” (Мт. 5: 18-38), каже: “Яка користь Вам з того, що Ви любите тих, хто Вас
любить? Любіть ворогів своїх, добро чиніте тим, які ненавидять Вас… моліться за тих, хто
Вас зневажає” (Лк. 6: 26-27).
Доктор Ф. Шпіраґо наголошує, що дотримання Декалогу має велике значення для
кожної людини: “Хто дотримується всіх Заповідей Божих, того Бог на землі обдаровує
своєю ласкою і дає Своє благословення, а після смерті – вічне спасіння” [43]. Божі заповіді
(Декалог) не відмінить ніякий священнослужитель – вони є обов’язкові для всіх християн. У
книзі “Вихід” написано: “…Я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня
батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить мене, і
творю милосердя до тисячного покоління тим, хто любить мене і береже заповіді мої”
(Вих. 20:5-6) [35, с.77].
Як підсумок огляду другої групи заповідей, що регулюють відносини «людина людина» подає апостол Павло у І Листі до корінтян: “Чи ж не знаєте, що неправедні царства
Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані
перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані
злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують” (І Кор. 6: 9-10) [4].
Думку апостола Павла завершує апостол Петро у 1-му посланні: “Отцем звете того, хто
без уваги на особу буде судити кожного за його вчинками…” (1 Петр. 1:17) [35, с.289], бо
наголошує Христос: “Істинно кажу Вам: усе, що Ви зробили одному з братів моїх
найменших – ви мені зробили” (Мт. 25: 40). Особливо це стосується згіршення людини:
“Неможливо, щоб не з’являлися спокуси. Однак горе тому, через кого вони приходять.
Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив’язали йому до шиї, і він був вкинутий у
море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих (віруючих)” (Лк.17: 1-2; Мр. 9: 42-48; ІІ Петр.
2: 20-22; Прип.12:1).
Святий папа Климент І (88-97, покликаючись на апостола Павла і його “Послання до
корінтян”, пише: “Господні обітниці й погрози завжди сповнюються” (І Кор.27: 24), а тому
Свята Церква закликає віруючих усіма зусиллями своєї душі старатися виконувати десять
заповідей Божих.
Тут коротко розкрито тільки основні ідеї, що проголошуються Заповідями, бо інші
етичні поняття й категорії: совість, честь, гідність, доброта, щастя, працьовитість, мужність,
три Божі чесноти – віра, надія, любов тощо, є предметом розгляду в ін. навчальних
дисциплінах: “Християнська етика”, “Порівняльна етика”, “Релігійна етика”.
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
Де, коли був укладений договір між Богом і вибраним народом через Мойсея?
Чи існують подібні до Декалогу заповіді в інших релігіях народів світу?
Які цінності проголошують дві християнські заповіді любові?
Як поділяються Заповіді Божі в юдаїзмі і християнстві? Що між ними спільного і відмінного?
Які права людини, дані Богом, проголошуються у кожній із заповідей Божих?
Які обов’язки накладає на людину кожна Заповідь?
Якими гріхами ми порушуємо кожну із десяти заповідей?
ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА ДО ІІ РОЗДІЛУ:
Джерела:
1. Біблія: Книги Старого й Нового Заповіту. - К., 2004.
2. Джерела Канонічного права Православної Церкви. Вип. І. – Харків: Вид-ня УАПЦ, 1997. – 112с.
3. Прийдіте поклонімося. Молитовник. – Рим: Церква в потребі. – 1023с.
4. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. – Рим, 1990. – 1407с.
5. Всемирное писание: Сравнительная антология священных текстов / Под общ. ред. проф. П. С.
Гуревича: Пер. с англ. - М.: Республика, 1995. - 591с.
Довідково-енциклопедична література:
6. Геллей Г. Біблійний довідник. - Торонто: Всесвітня християнська місія, 1985. – 857с.
7. Життя святих. Духовні читання для українського народу на кожний день Божого року. /Написав
о. А. Й. Г. Трух . В 4-х тт. – Торонто – Львів: Вид-во оо. Василіян Т.І, 1952-1998. – 383 с.; Т. 2, 1956-1999.
– 478 с.; Т. 3, 1958-2000. – 462 с.; Т. 4, 1960-2001. – 378 с.
8. Скороход В. Ю. Словник іншомовних слів. /За ред. Чл. – кор. АН УРСР О. С. Мельничука. – К.:
Гол. Р ед. УРЕ. – 1977. – 775 с.
Підручники й посібники:
9. Катрій Ю. Я. Пізнай свій обряд! Літургічний рік української Церкви. – Рим – Торонто: Вид-во оо.
Василіян, 1981. – 483 с.
10. Кейлер Е. Основи християнської віри / Пер. з англ. Т. Коковського. – Тернопіль: Горлиця,
1998. – 355с.
11. Кияк С. Р. Християнська етика. - Івано-Франківськ: ІФТКДІ, 1997. - 240 с.
12. Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. – К.: Либідь, 2000. – 592с.
13. Нетрадиційні релігійні та містичні культи України / Петрик В. М., Сьомін С. В., Ліхтенштейн Є. В.,
Гринько В. В., Остроухов В. В. Заг. ред. В. В. Остроухова. – К.: “РОСАВА”, 2003. – 336с.
14. Степовик Д. В. Релігії, культи і секти світу. – Івано-Франківськ: Вид-во Івано-Франківського
духовного інституту, 1998. – 226с.
15. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – Люблін: Futura, 1991. – 362с.
16. Шпіраґо Ф. Католицький народний катихизм. – Львів: Свічадо, 1997. – 560с.
17. Гёче Г. Библейские истории: Пер. с венг. - Изд. 2- е. – М.: Политиздат, 1990.- 318с.
18. Ключ к пониманию Священного Писания. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1982. – 698с.
Монографії:
19. Великий А. Г. З літопису християнської України. Т.І. - Рим: Вид-во оо. Василіян, 1968. - 277с.
20. Вільсон М. А. Кохання та планування сім’ї / Пер. з англ. Н. Кравця. - Львів: Свічадо, 1993. - 56с.
21. Геник Л. Я. Релігійно-моральне виховання молоді в навчальних закладах Східної Галичини кінця
ХІХ - поч. ХХ ст. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - 272с.
22. Геник Л. Я. Роль кардинала Йосипа Сліпого у відродженні Української греко-католицької Церкви.
Рукопис.
23. Ґеник С. М. 150 великих українців. - Івано-Франківськ: Лілея - НВ, 2001. - 300с.
24. Ґеник, Степан. Тернистий шлях до волі. - Коломия: Вік, 1996.- 303с.
25. Ґеник С. М. Усе починається з родини. - Івано-Франківськ: Сіверсія, 1998. – 725с.
26. Катрій Ю. Я. Божі Заповіді: Дорога до нашого спасіння. – Нью-Йорк – Рим: Вид-во оо. Василіян,
1991. – 174с.
27. Кузич-Березовський І. Березівське боярство на тлі історії України. – Детройт: Наклад. Автора,
1962. – 320 с.
28. Кузич-Березовський І. ОРІЯНА, КІМЕРІЯ – ПраУкраїна. В 2-х кн. Кн. 1, 2. – Детройт, 1981. – 377
с., 289с.
29. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. – Львів: Світ, 1995. – 291с.
30. Кузич-Березовський І. Суверени України. – Мічиган, 1980. – 235 с.
31. Лежогубський Теодозій. Де знайти правду? (Діалог православного та греко-католицького
священиків).Вид. 2-е, допов. – Львів: Накл. Тов. Св. Ап. Павла, 1912. – 285с.
Статті:
32. Дивний Бог у святих своїх // Нова Зоря. – 2001. – Число 18. - 3 травня. – С.4.
33. Жмир В. Возлюби? // Філософська думка. – 2006. - №6.- С.125-136; 2007. - №2.- С.69-106.
34. Жуковський А. Телегонія. Чи можливе врятування нації не від війни, а від самих себе? // Пізнай
правду. – 2007. - №1. – Січень-лютий. – С.17.
35. Зоря, Євстратій. Сатанізм: Що це? – К.: Вид-во УПЦ КП, 1999. – 23с.
36. Іван – Павло ІІ. Енцикліка “Evangelium vitae” // Київська Церква. – 1999. - №7; 2000. - № 3, 4.
37. Ляхович Д. Еколого-етична повинність // Київська Церква. – 1999. - №5. – С.69-74.
38. Кучерявий В. Урбоекологія: гармонізація природного, соціального і техногенного середовища //
Київська Церква. – 1999. - №5. – С.75-76.
39. Москалик Я. Цінність християнського життя // Київська Церква. – 1999. - №4. – С.3-7.
40. Музичка І. Екологія – богословське і моральне питання // Київська Церква. – 1999. - №4. – С.6365.
41. Невгод В. Евтаназія – вчора, сьогодні, завтра // Людина і світ. - 2003. - №10. – С.62-64.
42. Пашук А. Філософсько-етичні основи екологічної свідомості // Київська Церква. – 1999. - №6. –
С.25-28.
43. Стефурак Н. Нас чує… ДНК // Галичина. – 2001. – 5 липня. – С.9.
44. Стойко С. Охорона природи, екологічна мораль, релігія // Київська Церква. – 1999. - №4. – С.6670.
45. Фурдуй Р., Швайдак Ю. Вначале было слово // Фурдуй Р., Швайдак Ю. Прелесть тайны. - К.:
Лыбидь, 1992. - С.89-105.
46. Щур, Едуард. Клітини яким судилося перевернути світ. – Науковий світ. – 2006. - №9. – С.20-21.
47. Щур Едуард. В Чи вічна наша душа? // – Науковий світ. – 2006. - №2. – С.17.
48. Заболевания // Жизнь и здоровье женщины. Т.2. 2-е изд., испр. и доп. – М.: Книжный дом АНС,
2005. – 816с. С.417-450.
49. Стажиньски Я. Святой и преступник // Любите друг друга. – Познань. – 1998. – С.9-11.
Інтернет:
50. Адамс Кіт: Нобель – за генне дослідження раку і діабету / http//www.bbc.co.uk/
ukrainian/entertainment/story/2007/10/0710.
51. В одній з приватних клінік Києва медики крали органи / http://www.arattaukraine.com/news_ua.php?division=29/27.05. 2009. 19:01
52. Нобелівська
премія
за
дослідження
нюху
/
http//www.bbc.co.uk/
ukrainian/entertainment/story/2007/10/0710
53. Нобеля в хімії дали за дослідження розщеплення протеїнів / http//www.bbc.co.uk/
ukrainian/entertainment/story/2007/10/0710
54. Фізика елементарних
часток святкує
«Нобеля» / http//www.bbc.co uk/
ukrainian/entertainment/story/2007/10/0710
55. Американский генетик клонировал человека британская телекомпания "Скай Ньюс", П.Завос
провел свои нынешние работы в одном из государств Ближнего Востока. 22.04.2009/ 14:49//
http://www.liga.net/
56. Беляметдинов Р. Р. Номотехнологии – много шума из ничего? // Человек. – 2008. - №1.- С.108121.
57. Биотеррористы способны нанести стране удар пострашнее ядерного // http://intvinter.net/ru/13.01.2009/10:39.
58. ВИЧ проникает в человека со скоростью 12 микрометров в секунду/http://kp.ua/29.03.2009/11:38.
59. Жуткие подробности пятичасового изнасилования 14-летней девушки в Запорожье/
http://zadonbass.org// 25 06. 2009 г./ 11:57.
60. За полгода в Украине пропали без вести 2223 ребенка и всего 105 из них
найдены//http://censor.net.ua / 04.06.2008 / 14:21.
61. Каткова О. Избежавшая смерти // Любите друг друга. - 2005. – №2. www.tchr.org/milujcie
//attachment:/249/header_02.gif //4.12.2009. 18:24/.
62. Китайские ученые: Стволовые клетки могут лечить женское бесплодие //
http://www.vovremya.info/Вовремя.info//13.04.2009/ 20:27.
63. Напитки из пластиковых бутылок могут вызывать гормональные нарушения / Новости без
политики /http://for-ua.com/ 23 мая 2009/ 07:44.
64. Петровский М. Грех против Святого Духа // Любите друг друга. - 2005. - №2 / у
http://www.catholic.by/start.htm/ 4.12.2009/ 18:10.
65. Португальские ученые обнаружили способ регулировать поведение иммунных клеток //
http://beauty.wild-mistress.ru/wm/beauty.nsf/publicall/2009-03-21-708181.html/21.03 - 23:11/ 20.05.2009.
66. Почему в СССР были запрещены микроволновки?/ Источник: vlasti.net // http://
www.marketgid.com /04.03.2009/23.01.
67. «Схватил малыша за одежду и бросил в ванную, сломав ему позвоночник…» Вольдемар
Кровавый // Фраза. - 2009. - http://www.fraza.ua/. 06.06.2009.11:03.
68. Тымкив Каролина. Скрытые гены. // Кореспондент. – 2009. - №9. - 13 марта /
http://korrespondent.net/8:47. (про ГМО)/
69. Украина стала мировым центром детского порно /10.12.07(16:38) / http://golos.in.ua/news/ 1.05.
2009/12:32.
70. Ученые выяснили, что презервативы усугубляют проблему распространения СПИДа /
http://korrespondent.net/ 20.03.2009/02:59.
71. Якутская шестиклассница родила в Международный женский день //http://www.rian.ru/ 06:38/
13.03.2009.
72. Kevin Knight. Acts of the Holy Apostlte Thomas // Catholic Encyclopedia//
http://www.newadvent.org/cathen/c.htm/ 26.02.2010/11.42.
73. Массовая
стерилизация
–
уже
реальность?//
http://ningma.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=681:
2010-08-09-14-4147&catid=55:politic&Itemid=53 / 27.10.2011/ 17:25).
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа