close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

код для вставкиСкачать
ЛЕКЦІЯ №1
Тема 1. РЕЛІГІЙНА ФІЛОСОФІЯ ХРИСТИЯНСТВА
Мета лекції:
1) З’ясувати на основі яких світоглядних уявлень про Всесвіт, духовний
світ, людину та її майбутнє виникло християнське етичне вчення.
2) Вивчити ряд нових релігійно-філософських понять: Cимвол віри,
абсолют віри, тринітологія, креатологія, ангелологія, антропологія,
Дух, душа, тіло, Месія, Спаситель, Христос, Сотерологія, Маріологія,
есхатологія тощо.
3) Навчитися робити порівняльну таблицю “Світоглядні ідеї світових
релігій”.
4) Виховувати розуміння і толерантне ствлення до різних Абсолютів віри в
людей.
План
1.1. Поняття про Святі книги – джерела релігійної етики (повторення вивченого на інших
дисциплінах).
1.2.Поняття про Символи віри.
1.3. Християнське вчення про Бога або тринітологія.
1.4.Креатологія.
1.5. Ангелологія. Первородний гріх ангелів і його наслідки.
1.6. Християнська антропологія. Первородний гріх людини і його наслідки. Обіцянка Месії.
1.7. Діва Марія та її роль в історії спасіння людства.
1.8. Ісус – Боголюдина. Сотеріологічна місія Христа.
1.9. Есхатологія або відповідальність душі після смерті
1.2. Поняття про Символи віри
Кожна релігія коротко подає основи свого віровчення на основі писаних текстів, що
визнані як святі, тобто як такі, що зафіксовані під впливом вищих надприродних сил (Бога,
Святого Духа, ангелів чи богів тощо). В юдаїзмі і християнстві визнані богонадхненними
книги Біблії, де відображено ідеалістичний світогляд на проблеми людства.
Основні ідеї християнства зафіксовані у Святому Письмі – Біблії (книгах Святого
письма Старого й Нового Заповіту) та у творах ранніх діячів Христової Церкви, яких
прийнято називати апостолами, Отцями і Вчителями Церкви.
Отцями Церкви – патристами – вважають тих давніх християнських письменників і
середньовічних філософів, які відзначились правовірною (ортодоксальною) наукою, святістю
життя, й визнані Церквою як свідки Божого Переказу. До яких належать:
Отці Церкви – Кипріян, Григорія Назіянзський (Назіянзін, Григорій Богослов),
Василій Великий, Атанасій (Афанасій) Великий, Іван Золотоустий, Теофіл (Феофіл)
Олександрійський, Іларій із Пуатьє, Амвросій Медіолянський, Августин Гіппонський,
Єронім Блаженний, Лев Великий, Оріген та Євсевій Кесарійський, Тертуліан (останні три
визнаються не всіма).
Вчителі Церкви – св. Атанасій (Афанасій, + 373), св. Василій Великий (+ 379), св.
Григорій Назіянзький (Богослов, + 390), Іван Золотоустий (+ 407), св. Амвросій
Медіолянський (+ 397), св. Єронім-Проспер Аквітанський (Ієронім Блаженний, + 427),
Августин (+ 430), св. Григорій Великий (+ 604), Єфрем Сирійський (+373), св. Кирило
Єрусалимський (+ 386), св. Кирило Олександрійський (+ 444), св. Іван Дамаскин (+ 750), св.
Іларій із Пуатьє (+ 366), св. Петро Хризолог (+ 450), св. Лев Великий (+ 461), св. Ісидор із
Севільї (+ 696)
Церковні письменники, які в особливий спосіб відзначилися святістю, богословською
та світською наукою і навчанням, діяли за надзвичайно складних ситуацій, називаються
Вчителями Церкви [41, с.52-53].
Саме Отці і Вчителі Церкви, пояснюючи тексти Святого Письма (Нового Заповіту) у
своїх працях та на перших Вселенських і помісних соборах, проаналізували основні ідеї
християнства, сформулювали їх у Символах віри й систематизували в богословську
дисципліну, яка називається догматикою, а зараз її можна означити як релігійну філософію
християнства.
Стисло ці ідеї християнської віри викладені в християнському Символі віри,
затвердженому на І і ІІ Вселенських соборах у Нікеї та Константинополі (див. Додаток А),
який більшість віруючих знає як “Вірую”.
Саме поняття “Символ віри” в давні часи церквою не використовувалося; уперше воно
зустрічається в Амвросія Медіолянського в його посланні до папи Сіріція І (384—399). У
східній традиції використовували іншу термінологію: учення віри. Перші собори називали
короткі тексти основних ідей віри “викладом основ віри” [89].
Cимвол віри – це короткий виклад основ християнської віри, який сформований на
основі текстів Святого Письма, тобто навчання Ісуса Христа, апостолів та їх учнів.
Перший Символ віри склали ще апостоли (його прийнято називати Апостольським) на
Апостольському соборі в Єрусалимі близько 50 р. н. е., відправляючись проповідувати
християнство за межами Палестини та Римської імперії, й вони мусили узгодити між собою
основні ідеї проповідей про Ісуса Христа й християнство [37, с.324]. До нас дійшов
найстаріший, записаний десь в ІІ ст. текст Символу віри, що зберігся в латинській традиції й
називається “Credo”[34, с. 23]. Цей Символ віри розкриває основні ідеї християнства (Див.
Додаток А).
Його текст коротший від Нікео-царгородського Символу віри, яким користуються і в
Україні віруючі православні й греко-католики. Крім Нікео-царгородського Символу віри
вченим, які досліджували історію християнства, стали відомі ще інші тексти символів віри, а
саме: Символ віри Григорія Чудотворця, Символ віри святого Атанасія, символ віри
Трідентського собору (див. Додаток А) тощо [22, с. 30; 33, с. 34; 16, с.405-406].
Нікео-константинопольський Символ віри був прийнятий і уточнений на двох
перших Вселенських соборах: Нікейському (325 р. н. е.) та Константинопольському (381 р. н.
е.), що починається словами: “Вірую в єдиного Бога Отця вседержителя...”, а тому саме у
“Вірую” - так коротко називають Нікео-царгородський Символ віри - розкриваються основні
ідеї релігійної філософії християнства, які взято зі Святого письма (зокрема Нового Заповіту)
і пізніше лягли в основу християнської догматики католицизму і православ’я.
Згодом Нікео-царгородський Символ віри був доповнений словосполученням “і Сина”
ісходить”. Ця проблема виникла на Заході, коли поширилась у західних християн чергова
єресь щодо походження Святого Духа. На одному із помісних соборів у Іспанії: Толедському
в 589 році для кращого пояснення суті Пресвятої Трійці до слів: “І в Духа Святого Господа
животворящого, що від Отця ісходить”, було додане словосполучення: “і Сина” і речення
змінилося так: “І в Духа Святого Господа животворящого, що від Отця і Сина ісходить”
[16, с.464]. Цей додаток, пізніше відомий під назвою “Філіокве” та став “проблемою
непорозуміння” між католиками та православними щодо їх уявлення про співдію осіб
Пресвятої Трійці між собою, яка є нерозв’язаною й досі (докладніше див. у § 5) [16, с.464465].
За часів Реформації низка нових протестантських Церков відкинули Нікеоконстантинопольський Символ віри, деякі повернулися до Апостольського Символу віри,
інші створили свої, наприклад Аугсбургзький символ віри (1530 р.) або Символ віри
Методистської церкви. Англіканська Церква в добу Реформації створила свій власний
Символ віри (Англіканський символ віри), який складається із понад 30 частин, де до
основних ідей християнства додано, що главою Церкви в цій країні є король та інші аспекти
управління церквою. Новий Символ віри існує в Лютеранській Церкві [див. Додаток А].
У християнських релігійних течіях нового й новітнього часу були створені свої
Символи віри [20, с.1].
Християнський (Нікео-царгородський) символ віри складається із кількох частин. Їх
можна об’єднати за такими напрямами: основні ідеї щодо уявлення про Бога і Пресвятої
Трійці, кожної Особи Божої, про майбутнє людства та людини, щодо Церкви та її ознак, про
Тайну хрещення [25].
Символ віри, започаткований апостолами, був доповнений діячами ранньої Церкви,
обговорювався й був затверджений на двох перших Вселенських соборах (325 та 375 рр.).
Через Символ віри апостоли, а відтак їх учні та послідовники поширювали основні ідеї
християнського вчення.
Таким чином, у Символі віри в перші століття поширення християнства були записані
основні положення християнського віровчення.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1.
2.
3.
4.
5.
Кого називають Отцями і Вчителями у християнстві?
Дати визначення Символу віри.
Назвати відомі Вам Символи віри.
Де і коли було затверджено відомий сьогодні у Східних Церквах «Нікео-царгородський Символ віри»?
На основі додатку А зробити порівняння й назвати спільні й відмінні риси різних Символів віри.
1.3. Християнське вчення про Бога або тринітологія
З’ясувавши, що християни вірять і визнають тільки одного Бога, варто визначити, яке
їх філософське бачення (тобто уявлення про Бога) Бога. Із усіх чотирьох Євангелій випливає,
що Бог один, але проявив себе людям у Пресвятій Трійці (Мт. 3: 15-17; Мр.1:10-11; Лк.3: 2122; Ів.1:19-34) [3]. Визначити, у чому ж суть Пресвятої Трійці та кожної із трьох іпостасей
окремо – завдання цього параграфа.
Сучасна релігійна філософія християнства перш за все опирається на ранню
християнську філософію, викладену у Святому Письмі (Біблії, тобто у книгах Старого й
Нового Заповіту).
Про те, що Бог є один, підкреслюють досить чітко уривки зі Святого письма: “Слухай,
Ізраїлю, що Господь Бог наш є Бог один” (Второзак. 6: 4), “Я перший, і Я останній, і Я той
самий” (Іс. 44: 6), окрім цього, про це згадують інші книги (Вих. 20: 1-2; Іс. 45: 6; Ів.1:1-3)
[3].
Новозавітна проповідь Ісуса Христа підтверджує ідею одності Бога: “Господь Бог наш є
Бог єдиний” (Мк.12: 29) [3]. Ісус Христос, коли вчить Апостолів молитися, то починає її
словами звертання до одного Бога: “Отче наш...” (Мт. 6: 9; Лук.11: 2), а пізніше перед
арештом звертається до Отця (Ів. 17: 1-26). Апостол Павло у Листі до корінтян теж поточнює
цю догму: “для нас, однак, є лиш один Бог, Отець, від якого все...” (І Кор. 8: 6), а в Листі до
ефесян підкреслює: “ Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх” (Еф. 4: 6) [3].
Позаяк Бог є один, то християнство відноситься до монотеїстичних релігій і тому
логічно є релігією, яка багато успадкувала від юдаїзму, оскільки користується, крім Нового
Заповіту, також і книгами Старого Заповіту [3]. Власне, у релігійній філософії юдаїзму ще в
біблійних книгах пророків сформувалося вчення, яке передбачало прихід Спасителя світу,
якого чекали не тільки юдеї, що вірили в одного Бога, але й язичники Сходу. Адже, як тільки
з’явилася вифлиємська зірка, вирушили до Палестини східні жерці-мудреці, щоб
поклонитися Спасителеві світу, зорю якого вони бачили на Сході (див. Євангеліє від Матвія
2:1-15) [3, с. 8; 5, с.513-517].
Тексти Біблії наголошують на тому, що “Бог є Дух” (Ів. 4: 24; Лк. 24: 39; 2 Кор. 3:17)
[3; 25, с.96; 22, с.58-60]. На основі Святого Письма всі катехизми християнської віри
(католицькі і православні підручники, де викладені у формі запитань і відповідей основні ідеї
християнства) [25; 26; 27; 38] теж наголошують, що “Бог є чистий і досконалий Дух” (Мт.
5: 28; Ів. 13: 19-20) [1, с.63; ]. Дух – це безсмертна і нетілесна істота, яка володіє розумом і
вільною волею.
Із текстів Святого Письма, узагальнених Іваном Дамаскиним, випливає, що Бог має
певні ознаки і властивості: Бог – Творець (Бут.1:1-29; Пс. 102 (101): 26-28), правда і
вірність (Пс.108 (107): 5), любов (Ів. 4: 8; І Ів. 4: 16), доброта (Втор. 10: 17-18) й таємниця (1
Тим. 6:16); Він є всемогутній (Втор. 32: 39; Мр.10: 28), нестворений, вічний (Пс. 90(89): 2;
102 (101): 26-28; Дан.13: 42; Одк.1: 8), незмінний (Мал. 3: 6), всюдиприсутній (Пс. 139 (138):
7-10; Євр. 4:13), справедливий Суддя (Пс.7: 12; 1 Петр. 1: 17), всезнаючий (Пс. 138: 2-3; Іс.
46: 9-11), найсвятіший (Іс. 6:1-5), намудрійший (Пс.104 (103): 24; Притч.1: 20; Ефес. 3:10; 1
Ів. 4: 8-9), найсправедливіший (Авак. 1:13; Єрем. 17: 10; Амос. 9: 2-4; Гал. 6: 7),
наймилосердніший (Пс.144: 8-9), найвірніший, тощо [3; 26, с.18; 46, с.77].
Утім, після первородного гріха, людина Бога не можна бачити щодня (Вих. 19: 20; 33:
20; Суд. 6: 22; І Цар. 19: 13; Іс. 6: 5; І Тим. 6: 16; І Ів. 4: 12), Його до кінця не можна пізнати
(Йов.11: 7-9), бо Він таємничий (Іс. 45:15), але можна відчути й зрозуміти через досконалий
лад у світі, пізнати у Його діях (Ів.10: 24-25) й побачити під виглядом різних предметів чи
істот (палаючий кущ, три подорожні) у виняткових випадках чи в майбутньому (Вих. 33:11;
Йов. 42: 5; Мт. 5: 8; Од. 22: 4) [Р.ІV.15, с.131-148; 46, с.67].
Бог є єдиним. Про це сказано у Біблії (Втор. 6: 4) та в інших рядках [3]. Але
християнство, на відміну від юдаїзму, має інше уявлення про одного Бога, бо в Євангеліях, а
пізніше в Діях апостолів та Листах апостолів підкреслюється дуже важлива догма: Бог один,
але Він триєдиний, тобто у трьох іпостасях (у Пресвятій Тройці), бо таким способом
проявив Себе людям у час хрещення Ісуса Христа в річці Йордан коли Ісус увійшов до річки,
пролунав голос із неба – символ самого Бога - Отця: “Це - Син мій улюблений”, і на плече
Ісусу сів білий голуб, в юдейській філософії – символ Святого Духа - у Трійці [1, с. 64]. Бог
об’явив себе людям у Трійці не тільки для того, щоб задовольнити людську цікавість до
пізнання, але передовсім, щоб спасти людей. Цей зв’язок обґрунтовують Євангелія (Мт. 3:1317; Мр. 1: 9-11; Лк. 3: 21-22; Ів.1: 31-34), показуючи, що хрещення Ісуса Христа в Йордані
збігається із Об’явленням Святої Трійці (Богоявленням) та початком публічної діяльності
Ісуса Христа: “Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого
Духа...” (Мт. 28:19) [1, с.44].
Згадка про Пресвяту Трійцю міститься в інших текстах Святого Письма, де
розповідається про Преображення Ісуса (Мат. 17: 1-9; Мр. 9: 2-10; Лк. 9: 28-36; ІІ Петра 1:1618) [3].
Тому, на основі згаданих уривків із Святого Письма, християни (католики і
православні) дотримуються догми про Пресвяту Трійцю, яка ще раз згадується в
апостольському привітанні “Благодать Господа Ісуса Христа і любов Бога і причастя Святого
Духа нехай буде зі всіма вами” (ІІ Кор. 13:13) [3].
У християнській (католицькій) теології властивості Пресвятої Трійці вивчає такий
розділ догматики й релігійної філософії, як тринітологія.
Вчення про Святу Трійцю, або тринітарний догмат, було узагальнені на основі
Святого Письма (хрещення Ісуса Христа в р. Йордані; Мт. 3: 13-17; Мр.1: 9-11; Лк. 3: 21-22;
Ів.1: 32-34; в Євангелії від Івана, де Ісус пояснює апостолам суть свого призначення та Його
відносин з Отцем й згадує про зіслання Святого Духа (Ів.14: 8-11; 15: 26-27; 16: 7-14) [1] і
затверджене на двох перших Вселенських соборах. За цим ученням, християни
поклоняються Єдиному Богові, який є одним, але проявив себе людям у Трьох Особах: Бог Отець Бог - Син Бог - Дух Святий. Постулюється, що вічний і безначальний Отець предвічно
народжує Сина, який є досконалим Одкровенням Отця, через що йменується ще Словом Логосом.
Джерелом цих постулатів є Новий Заповіт, де у Євангелії від Івана вимальовується
геометричний символ, яким можна зобразити суть відносин у Пресвятій Трійці –
трикутник. Він випливає із таких слів Ісуса Христа у Євангелії від Івана: “… я в Отці й Отець
у мені… А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в моє ім’я зішле…” (Ів.14: 10-13; 26). “Як
прийде Утішитель, якого зішлю Вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить. Ліпше,
щоб я від вас відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду –
пришлю його до вас ” (Ів.15: 26; 16: 7) [3; 1, с.1209-1211]. Хоча у Євангелії від Івана є такі
слова:“ Я прийшов і прийшов від Бога; бо Я не Сам прийшов, Він послав Мене…” (Ів. 8: 42).
Схема 1
Схема 2
у баченні православних
(за Іваном Золотоустим)
у баченні католиків (Філіокве) , що випливає із
Святого Письма (Ів. 13: 31-32; 14: 8-21, 23-26; 15:
23-27; 16: 7-8)
Mал. 1
Схематичне зображення співдії осіб Пресвятої Трійці
Отож відносини між Отцем і Сином описано чітко й видно Їх взаємопроникність.
Більше питань виникало й виникає, щодо Їх відносин зі Святим Духом – третьою особою
Пресвятої Трійці, а саме:
яка з трьох осіб Трійці головніша?
чи ці всі особи рівні між собою?
чи рівні особи Божі за силою впливу у Всесвіті й на людину?
як Вони співдіють між собою?
З рядків Євангелія від Івана випливає така схема 2 (мал.1) щодо співдії між собою осіб
Пресвятої Трійці.
Таким чином, на мал. 1, видно співвідношення осіб у Пресвятій Трійці, як подає Святе
Письмо.
Звичайно, що Пресвяту Трійцю дуже важко пізнати до кінця, адже Бог тільки проявив
себе людям у Трійці, а через те, що не можна до кінця пізнати Бога (догмат про обмежену
пізнаванність Бога), то неможливо до кінця пізнати Пресвяту Трійцю. Відтак і уявити, як
співдіють між собою всі три особи Пресвятої Трійці, дуже складно. І саме це стало
предметом тисячолітніх богословських суперечок, оскільки східна традиція (православних)
на основі Євангелія від Івана (“Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене”) та за
трактуванням Івана Золотоустого уявляє зіслання Святого Духа від Отця через Сина (див.
схему на мал.1).
Таємниця Пресвятої Трійці, існування в одній особі волі та природи Ісуса Христа,
проблема воскресіння, питання сотеріології Христа та інші особливості християнства є
предметом вивчення в окремій релігієзнавчій дисципліні - феноменологія релігії.
У працях Отців Церкви та на Вселенських соборах пізніше розглядалося питання про
можливість пізнання Бога через сотворіння.
Бог створив невидимий духовний світ – ангелів, матеріальний світ - природу, людину –
тілесну й духовну істоту. Бог природним чином може бути пізнаним через діяння Його
сотворінь (ангелів, живих істот у природі, людини). Це пізнання притаманне всім людям без
огляду на віру і на природне пізнання через ласку Божу. Природне пізнання має тут
дискурсивний характер, тобто з наслідків можна пізнати й зрозуміти причину.
Про пізнання Бога через сотворіння говорить також традиція Отців Церкви.
Ранньохристиянські апологети раціонально аргументують існування єдиного Бога. Цим
займались:
 Августин у “Апології і Діалозі із Юдеєм Трифоном”, у “Saermones” (Бесідах);
 Іриней з Ліону у “Adversus naereses”;
 Климентій Олександрійський у “Stromatiec”;
 Тертуліан у “Апологетику”;
 Оріген у праці “Проти Кельсія” (“Проти Цельса”);
 Іван Дамаскін у “Викладі православної віри”.
Згадані свідчення Святого Письма, в також вислови Отців Церкви знайшли свій вияв у
навчанні Церкви Христової про природну пізнавальність Бога [35, с.184].
І Ватиканський собор (1869–1870) висловився на цю тему так: “із створених речей
можна природним світлом людського розуму певно пізнати Бога, початок і кінець усіх
речей” [35, с.185].
Це вчення розвинув також ІІ Ватиканський собор (1962-1965): Церква вчить, що
“визнання Бога ніяк не противиться гідності людини тому, що ця гідність основується й
звершується в самому-таки Бозі: бо людина була поставлена Богом–Творцем у суспільності
розумною й свобідною; але передусім, як Син, покликана вона до об’єднання з Богом, і до
участі у Його щасті. Вчить вона крім того, що через потойбічну надію (можливість душі бути
біля Бога) не применшується значення земних обов’язків, але їх виконання скріплюється ще і
новими спонуками. І навпаки, з відсутності Божої основи й надії на життя вічне, як часто
воно сьогодні показується, поважно буває порушена людська гідність, а загадка життя й
смерті, вини й терпіння залишається без розв’язки, так що люди часто потрапляють у
зневіру” [35, с.186]. Звідси випливає, що Бога можна пізнати й зрозуміти, але не до кінця, бо
можливості людини трохи менші, ніж можливості Бога.
Властивості Бога, Його ознаки, людські можливості пізнання Бога, питання Божого
допусту розглядається філософією релігії і теодіцеєю.
Зі Святого Письма бачимо, що Бог існує у Трійці (тринітологія – учення про
Пресвяту Трійцю - спеціальний розділ релігійної філософії і фундаментальної теології), із
тих же біблійних текстів та проповідувань Отців Церкви випливає правда про природну
пізнавальність Бога – догмат християнської віри становить дуже важливу частину
релігійної філософії, оскільки дає відповіді на запитання про те, чи можна пізнати Бога, чи
можливо пізнати Бога до кінця, які є способи пізнаванності Бога, й відповідає на основне
питання філософії релігії: чи існує Бог та які докази існування Бога (апологетика – це
богословська дисципліна, яка систематизовано подає наукові докази існування Бога як
Абсолюту віри). Наукові докази існування Бога подав у другій половині ХІІІ сторіччя доктор
Фома (Тома) Аквінський (1225-1274) у своїх працях “Сума теології” та “Сума філософії”, де
обґрунтував існування Бога (онтологія – розділ філософії, що займається вивченням буття
Бога), одночасно започаткувавши новий напрям - томізм - у середньовічній релігійній
філософії (див. окремо програму з “Релігійної філософії”), бо Бог, як Творець, частково
доступний для пізнання людському розумові; а в цьому – у можливості досліджувати й
пізнавати Бога - наука і віра збігаються [13, с.232; 16, с.467-468].
Зрештою, як видно із вивчення особливостей Пресвятої Трійці, Бога легше пізнати
через окреме пізнання кожної Божої особи. Властивості Бога – Отця ми вже з’ясували вище,
як і те, що Бог є Творець (Креатор).
1.
2.
3.
4.
5.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
За об’єктом віри християн можна віднести до монотеїстів чи політеїстів?
Чим відрізняється християнський монотеїзм від віри в Бога в юдаїзмі?
Де у Святому письмі чітко згадується Пресвята Трійця?
У чому суть основних ідей тринітології?
Яка відмінність між особами Пресвятої Трійці?
6. Чим відрізняється філософське уявлення про співдію Трьох Божих Осіб у католиків і православних?
7. Чи можна пізнати Бога до кінця?
8. Чи можна пізнати Бога через його творіння?
9. Що вивчає філософія релігії та релігійна філософія? Чим вони відрізняються між собою?
10. Які феномени християнства є предметом вивчення у феноменології релігії?
1.4. Креатологія
Перша частина християнського Символу віри різних конфесій проголошує на основі
Святого Письма (Біблії), що Бог є один (Ів. 1: 1) і Він має здатність творити (Бут. 1: 1-29).
Якщо уважно проаналізувати Біблію, яка є основним джерелом християнської віри, то
можна помітити, що вже на самому початку першої біблійної книги Буття розкриваються
властивості одного Бога. Одна із них – властивість творити.
Символ віри це ще раз підкреслює: існує один Бог, який створив усе, а отже, Бог є
Творцем Всесвіту – креатором (з лат. creationis – творення) [18]. Це випливає із біблійної
книги Буття: “На початку Бог створив небо і землю”. Опис створення світу та всього живого
міститься в трьох перших розділах книги Буття (Бут. 1-3) [3; 36, с.21-29].
Досить довгий час дослідники Біблії вважали, що біблійний опис створення світу треба
розуміти буквально, дослівно. Як виявилось, у цьому описі є багато умовностей, а по-друге,
це тільки певна схема, послідовність творення. Утім часові рамки чи геологічні тонкощі не
могли бути подані детально через певну обмеженість, яку мав гаґіоґраф, коли робив цей
опис. Він мав на меті подати тільки одну правду віри – Бог є Творцем Всесвіту.
Про факт Божої креатології стверджують не тільки тексти Старого Заповіту, зокрема
книга Буття (Бут. 1: 1-29), але й новозавітні книги. Зокрема це подає Євангеліє від Івана (Ів.
1: 3) та Лист апостола Павла до Колосян: “бо в ньому все було створено, що на небі і що на
землі, видиме і невидиме... Він раніш усього, і все існує в ньому” (Кол. 1:16-17) [3].
Біблійний уривок із книги Буття: “На початку створив Бог небо і землю. Земля ж була
пуста й порожня та темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами” (Бут. 1: 12) [5, с.3]. “Темрява й безодня” (в оригіналі давньоєвр. - “тоху вабоху”) перекладається на
інші мови дослівно не тільки як конфлікт, хаос, боротьба, це словосполучення стосується
більше іншого, дуже важливого моменту творення – створення невидимого духовного
світу – світу ангелів [5].
Вираз “На початку” не потрібно трактувати у часовому значенні. Перед створенням не
було нічого, тому і час не існував. Слід радше розуміти його в онтологічному змісті буття.
Хронологія у цьому випадку не береться до уваги. Належить усвідомити, що перед тим “на
початку” нічого поза Богом не існувало. У книзі Буття (1:1) вжито два поняття: “небо” і
“земля”, що у біблійній мові вичерпують усю створену дійсність, у зв’язку із цим цей термін
означає, що Бог створив усе існуюче буття з нічого. Виникає, звичайно, певна складність.
Для семітів не існувало поняття “небуття”. Небуття є відсутністю будь-якого буття:
давньоєврейський вираз “Берешіт” (“Берешіт”- “На початку” такий заголовок першої
біблійної книги, що в українській традиції називається “Буття”- уточ. Г. Л.) слід розуміти як
“на початку, перед усяким буттям” [4, с.21].
У світлі традиції існувала думка, що біблійні тексти доводять створення світу “з
нічого” (лат. “ex nihilo”). Її поділяли, починаючи від пастиря Гермаса і закінчуючи св.
Августином. Ця правда віри була поглиблена богословами у дискусіях і суперечках із
стародавнім монізмом. Це єретичне вчення стверджувало існування тільки одного роду
буття, яким є вічна матерія. Ця правда віри багатогранно була висвітлена на Вселенських
соборах: IV Латеранському (1215) і І Ватиканському (1869-1870).
Із текстів Святого письма, випливають такі християнські правди віри:
 Існує один Бог, який усе створив.
 Створив усе “на початку”, а тому створював із нічого.
 Бог не використовував сторонньої допомоги (бо “сотворімо людину…” у множині
означає одного Бога у Пресвятій Трійці (Бут. 1: 26).
 Створив світ як добру дійсність.
 Піклується та управляє створеним світом (має Боже провидіння) [36, с.23].
Із цих правд віри випливає одна спільна догма, якої дотримуються католики й
православні: Бог є Творцем Всесвіту (креатором). Він сотворив духовний (ангелів, Неєм.9:
6; Пс.148: 2-5; Кол.1: 16; Євр.1: 14) і матеріальний світи (планети, природу, Бут. 1: 1-26;
людину - Бут. 1: 27; 2; 3) [3; 1, с.83-89] і має Боже провидіння, щоб керувати ним [46, с.166169; 1, с. 90].
Звісно одразу, виникає запитання про те, як Бог творив світ? На це запитання Святе
письмо відповідає тільки текстами, які свідчать, що творення Всесвіту – справа всієї Святої
Трійці - “сотворімо” (Бут. 1: 26) та що увесь він поділяється на матеріальний та духовний:
існують духовні, розумні і вільні буття: “Бо в ньому все було створене, що на небі і що на
землі, видиме й невидиме... для нього створене” (Кол. 1:16; Євр. 1:14) [3]. Але як саме, яким
способом відбувалося створення Всесвіту Святе письмо відповідає лише частково (Бут. 1: 126) [3].
Із тексту Біблії - книги Буття - можна зробити висновок, що Бог є Творцем Всесвіту; і
в час Божої креатології була така послідовність Божого творення: формування Ним іншого
духовного світу, природи, а наприкінці – людини.
Отже, перша й основна частина християнського Символу віри проголошує віру
християн в одного Бога (монотеїзм), який створив усе видиме й невидиме, тобто став
Креатором (Творцем).
Проблеми Божої креатології духовного світу та його наслідків вивчає такий розділ
богослов’я і релігійної філософії, як ангелологія, а процес створення людини, її складників
(дух, душа, тіло) та проблему буття людини - філософська антропологія.
1.
2.
3.
4.
5.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
З яких рядків Біблії випливає твердження, що Бог є творцем Всесвіту?
З чого Бог творив Всесвіт?
Який світ Бог створив?
Що таке Боже провидіння?
До якого напряму філософії можна віднести уявлення про створення Всесвіту у християн (матеріалістичного чи
ідеалістичного)?
1.5. Ангелологія та первородний гріх ангелів
Ми вже з’ясували, що крім Бога, який є чистим духом (Йо.4:24; Втор.4:12; І
Цар.19:11-13; Мудр.1: 6-10; 2 Кор.3:17), існує інший духовний світ: чисті духи (ангели) і злі
духи (Сатана і його помічники); до духовного світу відносяться й душі людей [3].
Проблема духовного світу, у який вірять християни, вивчалася ще за часів
Середньовіччя. Вона була узагальнена у працях сирійського філософа Псевдо-Діонісія
Ареопагіта “Про імена Божі”, “Про містичну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”, “Про
небесну ієрархію”, визнаних на церковному соборі 532 р. [45, с.221-222]. З його останньої
роботи випливає, що ангели мають відповідну ієрархію, як і увесь духовний світ.
Очолює ієрархію цього духовного світу сам Бог. Собі для допомоги Він створив ангелів
ще раніше від людей.
Ангели (гр. άνγελος - вісник, посланець) – це чисті духи, створені Богом. Ангели
мають тільки душу, розум, вільну волю, але з допуску Божого можуть брати тимчасово
форму будь-якого тіла, тобто ставати живими розумними істотами на час, коли виконують
свою місію (Бут. 18: 1-22; Суд. 2: 1; 7: 11-24; Пс.103: 4; Мт. 1: 12; Лк. 1: 26; Ів. 20: 12; Ефес.
6: 12). Вони є досконаліші, ніж люди, позаяк не тільки мають досконаліше знання, ніж
людина, і мають велику силу, але й можуть миттєво переміщуватися на величезні відстані в
космічному просторі; щоправда, не знають думок людей.
Мета творення ангелів - охорона трансцендентності Бога та посередництво між Богом
та людьми [14, с.17-18].
На якомусь етапі креатології стався конфлікт між частиною ангелів і Богом. Один із
ангелів, котрий захотів стати як Бог, тобто рівним Богові: “Вийду на хмарні висоти,
зроблюся рівнею Тому, що зветься Всевишній” (Іс. 14: 12), збунтувався проти Бога. Ісус
Христос сказав про них (ангелів), що вони не витримали випробування: “бо диявол
душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому” (Ів. 8: 44) [3,
с.125]. Ім’я цього ангела – Сатана (з давньоєвр. сатан – той, що протидіє; диявол - гр.
підбурювач, оскаржувач). За Сатаною пішла частина ангелів, які згрішили й збунтувалися
проти Бога (ІІ Пет. 2: 4; Юди 1: 6). Друга частина ангелів залишилася вірними Богові. Їх
очолив інший ангел – Михаїл (з давньоєвр. – хто, як Бог). Через те, що Михаїл очолив
ангельське військо його називають не просто ангелом, а архістратигом, тобто
воєначальником ангельського війська. У результаті боротьби добрих і злих ангелів –
перемогли добрі ангели на чолі із архістратигом Михаїлом і скинули Сатану та його
прихильників із небес на землю (Одкр. 12: 7-9) [3, с.315; див. Життя святих. Т.4, с.119-126].
Бог створив ангелів для Своєї слави і для того, щоб вони служили Йому і людям [1, с. 99100], а не для того, щоб вони шкодити людям чи Богові. Ангелів є незлічимо багато. Для тих
ангелів, що дуже тяжко згрішили, було створено пекло, частина їх туди була скинута (Ів. 8:
44; Іс. 14:12; Одкр. 12: 7-9; Юд. 6; ІІ Петра 2: 4) [3].
На основі Святого Письма сирійський філософ і богослов Псевдо-Діонісій Ареопагіт
поділив ангелів на 3 ступені (ієрархії) і 9 видів (чинів) (Дан. 7. 10). Це: херувими, серафими,
архангели, власті, господства та інші [1, с. 100-105; 38].
До вищого ангельського ступеня (ієрархії) належать: серафими, херувими, престоли,
що служать тільки Богові й виконують Його доручення.
Шестикрилі серафими з обличчям людей (полум’яні, вогняні, ті, що підносяться)
стоять найближче до Пресвятої Трійці (Іс.6:2, 6), полум’яніють любов’ю до Бога й інших
спонукають до цього [35, с.24]. Кожна пара крил мала своє призначення: одна, щоб затулити
обличчя від Господа на знак благоговіння, друга – ноги на знак покірності, а за допомогою
двох крил ангел літав, щоб виконувати свою місію і співати, звертаючись один до одного:
“Свят, свят, свят Господь Савваот! Земля і небо повна слави Його!” (Іс.6:1-4) [17; 22].
Перед Богом стоять багатоокі шестикрилі херувими (давньоєвр. колісниці), яким Бог
доручав охороняти вхід до раю, щоб грішні люди не скуштували плодів з дерева вічного
життя (Бут. 3: 24; ІІ Сам. 19:15; Єзек. 10:1-20; 28:14-16) і щоб зло не стало вічним. У низці
старозавітних книг Господь представлений таким, котрий посідає над херувимами, вони
оточують престіл Вседержителя на небесах і мають своє особливе служіння (Вих. 25:19-20;
Єзек. 28: 14; Одкр. 4: 7-8) – послати людям премудрість для істинного Богопізнання. Їх ім’я
означає “зіслання Премудрості” [35, с. 24].
Престоли є Богоносні - таємниче й недосяжно для нашого розуму носять Бога (І
Колос.1:16). На них спочиває сам Бог [47, с.187]
Середній ступінь ангельської ієрархії становлять господства, сили і влáди, що
допомагають представникам влади.
Господства володіють над усіма іншими середніми ангельськими чинами. Вони
наставляють і охороняють нашу, дану Богом, земну владу [36, с.24]. Про них Святе Письмо
наголошує: “…бо в ньому все було створене, що на небі і на землі, видиме і невидиме: чи то
престоли, чи господства, чи начала, чи власті…” (Колос.1: 15-16) [3].
Сили сповняють Божу волю. Вони творять чудеса і подають благодать чудотворення та
прозорливість праведникам, Божим обранцям. Вони допомагають людям нести свої
“хрести”, тобто підтримують у терпіннях, подають духовну силу і мужність (І Петр.3:22) [3].
Влáди (І Петр. 3: 22; Кол. 1: 16) мають владу приборкувати силу диявола. Вони
відвертають від людей його спокуси, укріплюють подвижників, допомагають у боротьбі зі
злими думками [35, с.24; ].
Над цими ступенями ангелів панує Ісус Христос: “Він (Христос) - голова усякого
начала (начальства) і власти” (Кол. 2: 10) [3].
До найнижчого ступеня ангельської ієрархії відносяться начала (начальства),
архангели та ангели, що виконують Божі доручення у спілкуванні з людьми та світом.
Начала (начальства, Кол. 1: 16) керують нижчими ангельськими видами (чинами),
наставляють їх на виконання Божої волі. Їм доручено керувати Всесвітом, охороняти
держави, народи, племена [35, с. 24].
Архангели повідомляють людям особисто про великі й дуже славні події, відкривають
пророцтва чи тайни віри (І Солун. 4:16).
Зі Святого Письма нам відомі імена таких архангелів: Гавриїл (Дан. 8:16; Лк.1:26),
Рафаїл (Тов. 3: 16; 12: 25) та ін.
Ангели – це та частина чистих духів, які спілкуються із людьми (І Пет. 3:22). Про це
неодноразово згадує Старий і Новий Заповіти. Приміром: звістити тайну Благовіщення:
“Шостого місяця ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галілеї, якому ім’я Назарет, до
Діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж Діви було Марія.
Ввійшовши до неї ангел, сказав їй: Радуйся, благодатна, Господь з Тобою! Благословенна ти
між жінками” (Лк. 1: 26- 28); чи “Аж ось ангел Господній їм з’явився, і Слава Господня їх
осіяла, й великий страх огорнув їх. Ангел же сказав їм: “Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику
радість, що буде радістю всього народу, бо нині в місті Давидовому народися Спаситель!”
(Лк 2: 9-10) [3]. Із учення про ангелів випливає, що ангели – найближчі до людей. Вони
сповіщають людям наміри Божі, наставляють людей на добрі справи.
Частина ангелів призначена для охорони віруючих, утримують людей від моральних
падінь і готові прийти на допомогу за їхнім проханням. Їх називають ангели-охоронці.
У Святому Письмі визначені певні функції ангелів, які варто виокремити, позаяк
ангели мають різні обов’язки перед Богом і людьми. До прикладу: “Хіба ж не всі вони
служебні духи, що їх посилають до послуг тим, які мають успадкувати спасіння” (Євр. 1: 14
); “(Пустий гріб): і ось великий зчинився землетрус, – ангел-бо Господній зійшов із неба,
приступив, відкотив камінь і сів на ньому. Вигляд його був, неначе блискавиця, а одежа, як
сніг біла. Зо страху перед ним сторожа затремтіла й стала, наче змертвіла... Тоді ангел
заговорив до жінок, кажучи: “Не бійтесь: знаю-бо, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Нема
його тут, бо він воскрес, як ото сам прорік. Ходіть, гляньте на місце, де він лежав. Та біжіть
притьмом, скажіть його учням, що він воскрес із мертвих. Ось він вас випередить у Галілеї, –
там ви його побачите. Я вам сказав” (Мт. 28: 2-7) [35, с.25].
Крім добрих ангелів, християни знають, що існують злі, недобрі ангели:
“(Спокушування Ісуса): Лишив тоді його диявол, і ось ангели приступили й почали йому
слугувати” (Мт. 4: 11). Відомо, що частина злих ангелів була скинута до пекла, яке було
створене, а частина з них залишена й на землі. Злі ангели - Сатана та його послідовники мають такі ж самі властивості та якості, які мають і добрі ангели, крім одної дуже важливої
властивості – злі ангели змагаються з Богом і стараються людей, які близькі до Бога за
духом, чи діями і вчинками, звести на погану дорогу чи нашкодити їм. Злі ангели теж
можуть приймати форму певного тіла для виконання якоїсь недоброї місії, й саме тим, вони є
небезпечні для людей: своїм підступом, оскільки можуть тимчасово приймати форму будьякого тіла і навіть оселятися в тілі людини. Такі випадки були неодноразові, оскільки навіть
у середньовіччі були запроваджені спеціальні таємні суди проти сатаністів, для цього й існує
в латинському обряді спеціальна посада читця-екзорциста (див. Розділ ІІІ. §5), що читає
молитви під час обряду виганяння диявола (екзорцизму).
На жаль, сатанізм як новітня течія не зник й існує у деяких країнах легально як
новітня релігія (див. Розділ ІІ. §3).
Таким чином, Псевдо-Діонісій Ареопагіт у праці “Про небесну ієрархію”
систематизував вчення про ангелів, тобто розкрив вчення про ангелів, яке вивчається і в
розділі релігійної філософії, що називається “Ангелологія”, і водночас наголосив, що слід
постійно мати на увазі і діяльність злих ангелів, яку систематизує розділ, названий
філософом “Демонологія”.
Ще в книзі Йова було записано, що людина може попасти під випробування диявола:
“А щоб я не згордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло посланця сатани,
щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору” (2 Кор. 12, 7). А тому за вченням Святого
Письма один із східних церковних письменників Псевдо-Діонісій Ареопагіт у праці “Про
небесну ієрархію” наголошує, що навіть злі ангели, тобто демони, діють з Божого допусту
(згадайте історію праведного Йова із Старого Заповіту). Закономірно, що звідси випливає
логічне запитання “Чому Бог не знищив злих ангелів?” і саме релігійна філософія
християнства, опираючись на вчення про Бога та його властивості, наголошує, що Бог
залишив шанс навіть Сатані покаятись, він може навернутись на добру дорогу й помиритися
з Богом. І тільки на Страшному суді Сатана втратить таку можливість.
Християнське вчення про ангелів визнають і інші монотеїстичні релігії (юдаїзм, іслам)
й вчать, що до:
вищої ангельської ієрархії належать: серафими, херувими, престоли, які спілкуються
тільки з Богом;
середню ангельську ієрархію становлять: господства, сили і власти, які опікуються
владою;
нижчої ангельської ієрархії входять: начальства, архангели, ангели, які, за
дорученням Бога виконують особливі функції і звертаються до людей [35, с.24-25].
Злі духовні сили очолює Сатана та його послідовники, які за різних часів пробували
досягати великого впливу на людину, щоб зробити її своїм послідовником: “Ваш батько є
диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку і
не стоїть на істині, бо істини немає в ньому” (Ів. 8: 44-45). Ось тому напрошується висновок,
що боротьба між Богом і Сатаною – це боротьба за людину та її душу. І поки більшість
людей добровільно, а не з примусу, буде слугувати й допомагати Богові та іншим людям
(Мт. 25: 35-40), до того часу зло не зможе перемогти у світі.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1.
2.
3.
4.
5.
6.
Хто такі ангели з погляду християнства?
Що таке ангелологія (або яке християнське вчення про духовний світ)?
Які властивості мають ангели?
На які три ступені поділяються добрі ангели? Яке їх призначення?
Чому Бог не знищив злих ангелів?
Яке майбутнє всіх ангелів?
1.6. Християнська антропологія
та первородний гріх людини
Християнське вчення про людину знаходить свій початок ще в Старому Заповіті. З
книги Буття (Бут.1: 27) випливає, що після створення духовного світу – світу ангелів, а
відтак матеріального світу – живої й неживої природи, Бог приступив до створення
особливої живої істоти – людини. З текстів Біблії видно, що людина була вінцем Божої
креатології.
Усі святі тексти різних релігій по-своєму висловлюють мету творення людини Богом.
Найточніше мета створення людини досить влучно висловлена японською релігійною
діячкою Мікі Накаямою (у книзі “Офудесакі”), яка, йдучи за християнською традицією,
слова книги Ісаї “усіх, … кого Я створив собі на славу” (Іс. 43:7) - мету Божої креатології, підсумувала так: “Я (тобто Бог) створив людей, оскільки бажав бачити радісним життя” [6,
с.106].
Святе Письмо завжди було джерелом віри для християн, а в ньому сказано, що людина
створена на образ і подібність Божу (Бут. 1: 26) і має в собі матеріальний і духовний
складники.
Більшість християнських теологів вважають, що людина має три складові: дух, душу,
тіло. Біблійна книга Буття пояснює, чому людина складається з тіла й душі (Бут. 2: 7) та
духа (Зах. 12: 1) [3].
Починаючи із дохристиянських часів та періоду перших християн і до наших днів,
психологами, релігійними філософами й теологами порушувалося питання про природу
людини та її душу. Вважається, що замість спекулятивного філософствування західні
церковні мислителі переймалися питаннями практичного богослов’я, зокрема
антропологічним питанням – дослідження природи людини та шляхів її спасіння. Суперечка
з цього приводу виникла на Заході на початку V ст., між відомим богословом єпископом
Августином з Гіппону і вченим-монахом із Шотландії Пелагієм (Морганом) [22, с.61].
Пелагій (бл. 360–після 418р.) та його послідовники (Целестій, Юліан) розвивали етико–
теологічне вчення про “свободу вибору”. Це вчення фактично продовжувало
антропологічно–гуманістичні погляди епохи еллінізму, зокрема стоїчної філософії та етики.
За Пелагієм, первородний гріх не зруйнував духовну природу людини. Гріховні вчинки
людей пояснюються слабкістю людської плоті. Пелагіанці стверджували, що людина має
сили не грішити. Вони наполягали на свободі людської волі, наголошуючи, що людина має
абсолютну свободу вибору між добром і злом. Тому спасіння досягається не стільки за
допомогою Божої благодаті, скільки завдяки зусиллям особистості, її волі, свободі вибору
[22, с.62].
Августин Блаженний (354–430рр.) написав низку творів, спрямованих проти
пелагіанства. Августин навчав, що справжня свобода є саме любов до добра, а не здатність
вибирати між добром і злом. У такому випадку сам Бог не є вільним, оскільки він не може
обрати зло через особливості Своєї природи, тому, що бо Бог є добро. За Августином,
людина перебуває у стані гріха через гріховну спадкоємність. Адам до гріхопадіння ще міг
вибирати між добром і злом. По гріхопадінню людська природа стала ушкодженою. Тож із
власної волі людина неспроможна зарадити своєму спасінню. Лише Бог через благодать
може оживити людську волю так, що людина виявиться здатною сприйняти спасіння. Проте
ця оживляюча, “непереборна” благодать дається лише обраним. Об’єктивно позиція
Августина зміцнювала позиції церкви у справі спасіння, адже саме історична християнська
церква тоді починала сприйматися як носій та охоронець благодаті, єдиний спосіб її
отримання пересічними вірянами.
Вчення Пелагія – пелагіанство – деякий час мало підтримку на Сході імперії, у
Палестині, а також у Константинопольського патріарха Несторія. Однак, з ініціативи
Августина кілька помісних соборів у Північній Африці та Римі засудили пелагіанство. Воно
було оголошено єрессю також і на третьому Вселенському соборі. Утім, засудивши Пелагія,
офіційна церква не прийняла цілком і поглядів Августина на свободу волі і проблему
спасіння. Так, Єронім Блаженний (342-420рр.), який також полемізував з Пелагієм, усе ж не
поділяв розуміння Августином благодаті, вважав, що людська воля теж бере участь у справі
спасіння. У церкві поширилися ідеї т. зв. семіпелагіанства (напівпелагіанства), авторами
яких були галльські богослови Іван Касіан і Фауст Рієзький (70–ті роки V ст.).
Семіпелагіанство значно пом’якшувало погляди Августина. Воно також було заслухане й
засуджене на одному з помісних соборів, з огляду на авторитет Августина. Однак,
формально заперечуючи напівпелагіанство, християнська церква як на Заході, так і на Сході
фактично поділяла це вчення [36, с.327].
Середньовічні філософи: Немесій Емесський (≈ 400 р.; “Про природу людини”),
Максим Сповідник (≈ 580-662рр.; “Містагогія”), Іван Дамаскин (≈ 675-753рр.; “Діалектика.
Філософські розділи”), Михайло Псьолл (1018-90-і рр. ХІ ст.; “Про душу і розум”), ПсевдоПсьолл (?-?; “Думки про душу”), Григорій Палама (1296-1359рр.; “Розділи фізичні,
богословські, етичні й практичні”, 1348 р.), а паралельно з ними західноєвропейські
середньовічні вчені: Августин-Аврелій (Блаженний, 354-430рр.; “Про вільний вибір”, “До
Євангелія від Івана”, “Про природу і походження душі”), Еріугена (Іван Скотт, ≈ 810-877рр.;
“Книга про Божу напередвизначеність”, “Про поділ природи”), Гуго Сен-Вікторський (≈
1096-1141рр.; “Про поєднання духа й тіла”), Альберт Великий (1193-1280рр.; “Книга про
природу й походження душі”), Дунс Скот Іван (1265-1308рр.; “Оксфордські твори”), Тома
(Фома) Аквінський (1225-1274рр.; “Сумма теологія”) та інші – всі разом приходять до
висновків, за Орігеном (185-254рр.), що людина – трискладова істота, яка має духа (spiritus),
душу (anima), тіло (caro) [11, с.142-187].
Біблійна книга Буття наголошує, що в момент творення Бог вдихнув духа живого в
матеріальне тіло людини й оживив її (Бут. 2:7). Звідси стає зрозумілим, що дух – це
нематеріальний складник природи людини, який походить від самого Бога. Св. Павло, а за
ним й Отці Східної Церкви розрізняють у людині тіло, душу й дух. Тіло росте, позаяк його
оживляє душа.
Душа - це особлива нематеріальна субстанція, що виникає в момент з’єднання духа з
тілом, основа в людині, її природа, яка становить суть її життя, є джерелом її психічних
явищ [14, с. 72; 28, с.213; 55, с.309;].
Про дух неодноразово згадується в Новому Заповіті. Про воскресіння дочки Яїра Євангеліє
від Луки підкреслює, що “дух повернувсь до неї” (Лк. 8: 55).
За Орігеном, дух – це та спіритуальна частина людини, в якій виражається наша
подібність до Бога, на якій всеблагий Творець за своїм першообразом зафіксував Духом
своїм вічний закон доброчинства. Це з’єднує нас із Богом [11, с.248].
За вченням християн, душа людини - одинична, неповторна, вічна, незнищенна,
залишає тіло в момент смерті людини (Мт. 10: 28). Дослідження в ділянці вивчення людини,
які проводилися протягом тисячоліть, дали підставу християнським антропологам та
феноменологам, біологам та психологам, фізикам і теологам, особливо протягом останнього
ХХ сторіччя, зробити певні висновки щодо душі людини, які були викладені у працях /за
ред. історика і релігієзнавця, психолога, психоаналітика, докт. філос. наук Гуревича П. С./
“Життя після смерті”[67] та “Життя земне і подальше”[68] Адже ще в Новому Заповіті
згадувалося, що:
- душі померлих можуть спілкуватися із живими (див. Поява Мойсея під час
Преображення Ісуса Христа (Мт. 17: 3) [3],
- пішли мертві з Шеолу в рай, коли Ісус Христос воскрес (Мт. 27: 53) [3], Марія
Богородиця (тобто її душа) з’явилась у Люрді, Фатімі, Гваделупе [58].
- мертві можуть воскреснути (воскресіння Лазаря, дочки Яїра (Лк.8: 40-56)) [3];
- душі померлих можуть миттєво переміщатися на великі відстані (див. праці “Життя
після смерті”[68] та “Життя земне й подальше” [67]);
- душі при відокремленні від тіла можуть бачити своє тіло [59; 66; 67];
- душі померлих можуть чути своїх близьких і чужих, але не завжди мають дозвіл
спілкуватися з ними (див. “Душі з чистилища”) [59; 67; 68];
- душі померлих можуть передавати живим певну інформацію [60; 67; 68].
- душі померлих можуть молитися за живих, але не можуть за себе [60].
- після смерті тіла людини душа, за католицькою догмою, відправляється до
чистилища (у православних – до передвер’я пекла чи раю – т. зв. митарства), щоб
очиститись від дрібних гріхів, а потім чекає на Страшний суд, який буде за другого приходу
на Землю Ісуса Христа (див. у Символі віри “і вдруге прийде…”). Про це часто говорить сам
Ісус Христос: “Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі й ангели всі з ним, тоді він сяде на
престолі своєї слави ”(Мт.24: 3; 25: 31) [3].
Людське тіло має властивість мінятися і зберігатися через перебування в ньому душі.
Тіло стало смертним (І Корін.15: 40-41) через первородний гріх. По смерті душі тіло може
розкладатися або не розкладатися, перетворюючись на мощі [43, с. 110; 49].
Таким чином, більшість християнських письменників-патристів бачили людину
трискладовою особою, душа якої після фізичної смерті тіла з’єднується з духом і йде до
чистилища (чи переддвер’я пекла або раю), до раю чи до пекла. Щодо чистилища теж є
суперечки між католицькими і православними теологами, але цю проблему ми більш
докладно розглянемо в параграфі, присвяченому християнській есхатології (Р.І. § 8).
Навіть сучасні дослідники вважають, що душа і дух людини – це різні субстанції,
оскільки дух – неосяжний, душа – інформаційно виражена частина духу [51, с.149].
Ми згадували вище, що людина є творіння Боже, створена на Його образ і подобу (Бут.
1:26). “Найвищий Авторитет - Бог є найперше втілення Добра, тобто “синтезом” ідеалів
Віри, Надії, Любові, Совісті, Справедливості, Правди, Краси, Сумлінності, Гідності, Щастя
тощо. Антиподом Бога є сили Зла, втілені в поняття Сатани. Життя кожної людини
позначене цим протистоянням. Людина постійно бореться із собою, що є насправді
боротьбою із злом у собі. Такий зв’язок Людини з Богом визначає й поняття Душі. Вона є
часткою Божого Єства в людині, одержима через спілкування з Ним. Чим частіший,
міцніший, стійкіший зв’язок людини з Богом, тим багатшою є її Душа, тим міцнішим є
осердя духовності”, - наголошує доктор філософських наук О. Вишневський [50].
Виходячи з такого поняття Бога, ми враховували і той факт, що людина є творіння
Боже, створена на Його образ і подобу. Як стверджують сучасні вчені-природознавці й
філософи Ю. М. Канигін і В. І. Кушерець, “Біблійна концепція створення та еволюції
людини знайшла підтвердження в результатах новітніх досліджень американських генетиків,
які довели, що всі сучасні люди походять від одного загального предка – жінки” [51, с.169170].
За людиною Бог залишив вільну волю, за якою кожній людині Бог залишає право
вибору і прийняття рішення. За ухвалене рішення чи вчинок людина буде відповідати сама.
Бог знає наперед, яке рішення прийме людина (Боже Провидіння), але Він не має права
втручатися у людські вчинки, адже право чинити свою волю має кожна особистість. Бог дав
людині вільну волю (свобідну волю), за якою вона може вчинити добрі чи погані вчинки,
за які сама ж і буде відповідати. Оскільки Бог не може втручатися у людські вчинки, щоб не
забрати у людини вільну волю, то люди можуть допустити добрі й злі дії чи вчинки
(теодицея - це розділ філософії релігії, який вивчає важливе філософське питання: чому Бог
допускає зло і не забирає у людини вільну волю). Бог всяке зло обертає на добро. Гріх,
скоєний людиною, рано чи пізно нагадає про себе відповідальністю за вчинене нею зло.
Перші люди до гріха в раю були наділені надприродними дарами (ніколи не хворіли,
мали дар вічного життя, володіли великою духовною силою, що давала можливість щодня
бачити Бога й спілкуватися з Ним без посередників: бачили Його маєстат, не займалися
важкою фізичною працею, а тільки доглядати райський сад). Але вони не просто порушили
Божу заборону і з’їли плід з дерева добра і зла, вони захотіли стати такими всезнаючими,
як Бог (Бут. 3: 3-7), вчинивши таким чином свою волю. Здійснивши первородний гріх,
люди втратили ці дари, а разом з ними і вічне життя й щастя: стали схильними до хвороб,
смертними, породивши, як наслідок, інші важкі гріхи (гріх людиновбивства Каїном Авеля,
гріх розпусти в Содомі і т. д.) [3, с.5].
Сутність самої людини та її будову – душу, дух, тіло – походження вивчає окрема
філософська дисципліна – філософська антропологія [11; 30; 61], яка складається із таких
розділів, як біблійна антропологія [69], патристична антропологія [11; 33], сучасна філософська
антропологія [61; 62; 72].
Релігійна філософія християнства розглядає дуже багато питань пов’язаних із
поєднанням в особі людини духа, душі й тіла (див. про це докладніше § 9. Есхатологія та
окремий лекційний курс “Релігійна філософія”).
У наступному параграфі на основі текстів Святого Письма (Біблії) з’ясуємо: яким чином
християни уявляють собі Бога та визначають Його прикмети. Вивченням Бога та його прикмет
займається теологія [3; 22; 35; 46].
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. Які складники людини виокремлює християнська антропологія?
2. Які основні ідеї християнської антропології?
3. Дати визначення духу, душі людини та вказати їх відмінності.
4. Яке, за вченням християн, майбутнє душі по смерті тіла людини?
5. Хто із середньовічних філософів і богословів займався вивченням християнської
антропології?
6. Чому довгий час існували дві різні теорії (про дихотоміїю та трихотомію) щодо складових
людини як творіння Божого?
7. Хто із сучасних учених досліджує питання християнської антропології?
1.7. Діва Марія та її роль в історії спасіння людства
Роль і місце Марії Богородиці в історії спасіння людського роду та народженні самого
Спасителя досліджує окремий розділ філософської науки та теології – маріологія.
Ми вже згадували про роль Марії у народженні Ісуса Христа та Його діяльності як
Месії. Але історія християнства мала, крім описаних у Біблії подій, інші, які збереглися в
усних переказах або були записані в працях інших сучасників первісного християнства,
учнів апостолів та перших християнських ієрархів, а також дійшли до нас у книгах, які
канонічне християнство називає апокрифами. З поміж цих творів важливе місце посідає
протоєвангеліє від Якова, яке через пізніші вставки не ввійшло до біблійного канону [10],
проте саме протоєвангеліє від Якова подає нам родовід Діви Марії тапояснює незрозумілі
місця з історії новозавітних подій.
Опираючись на протоєвангеліє від Якова [4; 10], коротко подамо життєпис Марії
Богородиці. Її батьки, Анна й Яким, були поважними людьми, оскільки її батько Яким –
священик Єрусалимського храму. Анна була багатою і праведною жінкою, але дітей у них не
було. Яким не хотів залишати свою дружину, але через бездітність вони обоє терпіли
постійні приниження, оскільки в тодішньому суспільстві це вважалося ознакою гріха чи
карою Божою [4, с.20-23]. Анна часто молилася і плакала, адже знала, що це не так. Одного
разу вони обоє із чоловіком у різних місцях дістали об’явлення від ангела, що Бог вислухав
їхню молитву і благословить їх дитиною, попри те, що Анна була вже немолодого віку. Коли
у них народилася дочка Марія, то, як дитину-первістка, вони пожертвували її Богові й
привели (по досягненні приблизно 4-6 років) до Єрусалимського храму. Ця подія лягла в
основу започаткування у східному й західному християнстві, особливо у східному, свята
Уведення у Храм Богородиці Діви Марії (21 листопада за н. ст., 4 грудня за ст. ст.), яке й
відзначається по сьогоднішній день [78].
Своє призначення на землі батьки Марії виконали, а оскільки були вже немолодими, то
залишили її на опіку Храму. З Євангелія від Якова випливає, що, коли Марія підросла,
батьків її вже не було. Вона виросла дуже вродливою. Було вирішено знайти їй чоловіка
праведного, який би нею опікувався (за тодішньою традицією жінка завжди мусила мати
опікуна або чоловіка, хто б її утримував).
Протоєвангеліє Якова розповідає про те, як було оголошено, що чоловіки з роду
Давидового, які є неодруженими або вдівці, прийшли до Єрусалимського храму. Вночі посох
Йосипа процвів. За чудом процвітання посоху було вибрано вдівця Йосипа за опікуна Марії,
хоч він був уже немолодого віку. Таке було одностайне рішення старійшин Храму [79]. У
протоєвангелії від Якова не вказується, чому така проблема виникла із дівчиною з роду
Давидового на ім’я Марія, згадується тільки, що вибирали їй чоловіка-опікуна, який би
сприяв їй в обіцянці (яку обіцянку вона склала – не уточняється). А коли Марія вже чекала
дитину, її та Йосипа Обручника (бо вони були ще заручені, а заручини тривали один рік і
розірвати їх було неможливо) було викликано знову до Храму як таких, що не дотримали
обітниці (якої? Обітниці назорейства – припущ. Г.Л.), але вони не відкрили правди в Храмі.
Так наголошує протоєвангеліє Якова [10].
Якщо Марія справді мала вийти заміж, то чому ж у першосвящеників викликало
здивування її материнство й обурення порушення нею та Йосипом Обручником обітниці
(обіцянки)? Про яку обіцянку йдеться? Відповідь знаходимо у Євангелії від Луки, де Марія
питає архангела Гавриїла, як же має здійснитися її материнська місія, коли вона “не знає
мужа”? (Лк. 1: 34) [3].
Уважний аналіз релігійних традицій, що склалися на території Палестини на рубежі
язичницького і християнського світів, показав, що серед народів, що прийняли віру в одного
Бога, за дуже давніх часів виник культ назорейства. Про культ назореїв серед чоловіків і
жінок докладно оповідає старозавітна книга Чисел (Чис. 6: 1-27). Назореї давали два види
обіцянок: вічні й тимчасові, але це, зазвичай, були чоловіки, які йшли пізніше проповідувати
[5, с.555-556]. Жінки-назорейки жили переважно при Храмі. Але той, хто дав обіцянку
назорейства, “всі дні назорейства хай буде святий Господові; він мусить повестися згідно з
обітницею, яку обіцяв, і за приписами закону про назорейство” (Чис. 6). Назореями були
знаменитий Самсон, який захистив землю юдеїв від филистимлян (Суд. 13: 1-5), та Іван
Хреститель (Лук.1: 80) [3].
Можна припустити, на основі сказаного вище, що Марія, перебуваючи в Храмі
(Єрусалимський храм був одночасно не тільки духовним центром), дала обітницю
назорейства, а тому й шукали для неї опікуна – віруючу і праведну людину - котра б
допомогла їй дотриматися обітниці назорейства. Отож, стає зрозуміло, чому викликали їх з
Йосипом до Храму, коли стало відомо про Маріїне материнство [10]: духовенство
припускало, що вони не дотримали обітниці назорейства.
Але Євангеліє від Луки пояснює, що з Марією відбулося чудо Боговтілення, яке
християни, католики й православні, відзначають як свято Благовіщення. Звідси й випливає:
1) догма про те, що Марія в особливий (чудесний) спосіб (лат. Virginalis Conceptio),
стала Матір’ю Божого Сина, тобто догмат про Боговтілення, й залишилася дівою після
народження Ісуса – догма, що визнається yсіма християнськими конфесіями [38, с.366 ];
Після ІІ Ватиканського собору сучасна офіційна назва свята в латинській традиції така:
Благовіщення Господа Ісуса Христа (Annuntiatio Domini Iesu Christi). Є кілька літургійних
обрядів, де свято Благовіщення візначається не 25 березня, а в грудні. Це в іспаномазарабському, амрозіанському та східно-сирійському обрядах [95].
2) догма про непорочне зачаття самої Діви Марії її мамою святою Анною [16, с.300].
Деякі сучасні дослідники наголошують, що з погляду відкриттів, якими володіє сучасна
наука про Всесвіт, то таке чудотворне зачаття є можливим (див. Фурдуй Р. С., Швайдак Ю.
М. Астральное зачатие // Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Прелесть тайны) [83, c.105-130]. Із
Нового Завіту випливає, що Марія дотримала свою обіцянку назорейства, і виконала Боже
призначення, не порушивши своєї назорейської обіцянки. Ось тому, на ІІІ Вселенському
(Ефеському) соборі у 431р. було проголошено догму про непорочне зачаття Марією Ісуса
Христа, тобто Третій Вселенський Собор в Ефесі кладе початок правдивому пошануванню
Пресвятої Діви Марії, проголошуючи її Богородицею [56, с.40].
Історики підтверджують, що Ісус Христос діяв у І столітті [Иисус Христос в
документах истории. Сост., ст. и коммент. Деревенского Б. Г. — Изд. 4-е, испр. и доп. СПб.: Алетейя, 2001. – 574 с.], а дослідники підкреслюють, що його ще називали «сином
Діви» [Мессорі В. Гіпотези про Ісуса. - Львів: Свічадо, 1998. - 295с.].
Археологічні розкопки підтверджують, що культ Марії існував ще у римських
катакомбах з ІІ століття. На всьому Близькому Сході він поширився з середини ІV
сторіччя, тому що на ІІІ Вселенському (Ефеському, 431 р.) соборі розглядалося питання про
ставлення до Марії - матері Ісуса Христа [21; 56, с.42-43]. Поступово культ Богородиці
поширився на всьому Середземномор’ї та Північному Причорномор’ї, у Західній Європі та
Азії. На Сході Марії Богородиці були присвячені численні акафісти. Отець східної Церкви
Іван Дамаскин дав теоретичне обґрунтування пошанування Марії Богородиці разом з
Андрієм Критським, котрий запровадив її культ у церковно-літургійне використання (ЕУ-2;
11, т. 4, с.1467) [78].
Ще у V-VІІІ століттях латинські поети Целюс Седулюс та Венанцюс Фортунатус
склали з тексту Євангелій молитву “Богородице Діво” [22; 56, с. 44]. Вона поширилася серед
усіх християн. Уже в ІХ ст. культ Марії Богородиці набрав широкого розповсюдження у
Візантії. З культом Богородиці пов’язують прийняття київськими каганами Аскольдом і
Диром християнства в період правління візантійського імператора Василя Македонця (867886)[57], що підтверджують іноземні та вітчизняні документи, зібрані всесвітньовідомим
українським вченим Михайлом Брайчевським [78].
Серед християнських храмів, існуючих у Київській Русі з Х ст., відомо про побудову
королем Володимиром Великим церкви Успіння Пресвятої Богородиці під іншою назвою –
Десятинна, а. храм Благовіщення над Золотими воротами у 1037 році наказав спорудити
київський король Ярослав Мудрий і віддав Україну під її покров: “Віддав людей своїх і
град Всеславиній, скорій на поміч християнам, святій Богородиці. Їй же і церкву на
Великих воротах створив в ім’я першого градського свята Благовіщення”, - так писав про
це митрополит Київський Іларіон у “Слові про Закон і Благодать” [78]. Тому можна
припустити, що дальший розвиток богородичного культу свій розвиток у Католицькій
Церкві дістав під впливом Сходу, в т.ч. й Київської Русі.
Минали сторіччя. У Західній Європі: появилися богородичні гімни і пісні, з ХІІ ст. – всі
три частини молитви “Богородице Діво”, дещо пізніше - молитва “Ангел Господній”, а з ХV
ст. - молитва на вервиці, яка прийшла від східних монахів, тощо [56, с.46]. Уже згодом, після
Реформаційного руху, який був спрямований проти марійського культу, з’явилися історичні
та богословсько-філософські трактати Петра Канізія “Сума християнської науки”, Марії де
Агреди “Містичне місто Бога – Божественна історія та життя Пречистої Богоматері”, ЛуїзіїМарії де Монфорт “Про правдиво досконалу набожність до Марії”, які пояснюють науку
Церкви про пошанування Марії Богородиці [58, с.49].
Очевидно, що поширенню богородичного культу сприяли появи з 9 по 12 грудня 1531
року індіанцю Хуану-Дієго Куаухтлатоатцін. Матері Божої в Мексиці (див. Гвадалупське
чудо. Т.2. Р.11. §3). Нерукотворний образ Діви Марії з'явився одному з перших християн
Мексики Хуану Дієго, після чого на його плащі чудом відобразився образ Богородиці. Цей
плащ став відомий, як ікона Матері Божої Гвадалупської. На місці зустрічі Хуана-Дієго з
Богородицею був збудований собор, що згодом став найбільшою святинею та місцем
паломництва не тільки у Мексиці а й у цілій Латинській Америці [96].
Пошану до Богородиці в Європі пропагували і чернечі згромадження, особливо з
поширенням протестантизму цим займалися отці-єзуїти (Товариство Ісуса). Отець-ісусівець
Йосиф Лейніс 1563 року створив у Італії першу Марійську дружину. Уже 1572 р. постала
Марійська дружина в Парижі, а невдовзі - в Німеччині [56, с.78]. Марійські братства - не
нове явище в християнстві. Вони були відомі ще з V ст. на Сході, а з ХІІ ст. - на Заході.
Марійські дружини, що виникли в Італії, були становими церковними організаціями. Вони
створювалися за заняттями та станом їх членів (наприклад, студентів, одружених жінок
тощо).
В Україні Марійські дружини теж пов’язані з культом Богородиці Діви Марії і мають
тривалу історію свого існування. В нашому християнському обряді Марію Богородицю
шанують і сьогодні з тим особливим пієтетом, з яким це робили ранні Отці й Вчителі
Церкви. У нашій богородичній хвалебній пісні - молитві східного обряду (в Літургії Івана
Золотоустого та Василія Великого) є такі слова: “Достойно є, і це є істина, величати Тебе
Богородицю, завжди Блаженну і Пренепорочну і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів
та незрівнянно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, дійсну
Богородицю,Тебе величаємо”[78, с.57].
Ми вже згадували, що херувими й серафими - це особливий ступінь ангелів, які
слугують тільки Богові й з людьми ніколи не спілкуються.
Серафими (давньоєв. м. - полум’яні) - ангели, що перебувають на найвищому ступені
небесної ієрархії. Шестикрилі серафими стоять найближче до Пресвятої Трійці (Іс. 6: 2).
Вони полум’яніють любов’ю до Бога й інших спонукають до цього.
Нижче від серафимів перебувають херувими. Багатоокі херувими (зіслання мудрості) це ті ангели, які допомагають людям пізнавати Бога (Бут.3:24) [35, с.24].
На думку східних Отців Церкви, Марія стоїть вище від цих ангелів. І не просто вище, а
її названо “чеснішою від херувимів”, які передавали людям Божу мудрість, та “незрівнянно
славнішую від серафимів”, які стоять найближче до Бога. За які ж заслуги Марія дістала такі
титули? За те, що свою волю підпорядкувала волі Божій та за свою непорочність, позаяк
тільки така особистість - чиста від первородного гріха - могла стати Матір’ю Сина
Божого, що й підтверджує запровадження у ранньому християнстві на Сході (VІ ст.), з 1140
р. – на Заході - свята Зачаття св. Анною Марії ((8) 22 грудня за ст.ст.), бо якби вона була
зачата звичайним способом, то ніхто б з такої нагоди свята не встановлював. Перша згадка
про непорочне зачаття св. Анни знаходимо в листах св. Савви 485 р., перші пісні написані в
VІІ ст. Андрієм Критським, про це ж згадує і Теодор (Федір) Студит [53, с.240-259].
Чудесні появи Пречистої Діви в Європі із численними оздоровленнями та зціленнями в
ХІХ ст. в Люрді, Ля-Салєтт, Парижі (Франція), Помнені (Німеччина), Нок Мюр (Ірландія)
збирали тисячі вірян [59]. Були появи Богородиці Діви Марії сестрі Катерині Лябуре ще на
початку ХІХ сторіччя, коли їй було передано опис маленького медальйона. На ньому
зображено Марію, яка стоїть на земній кулі як Цариця Неба і крушить голову Сатані.
Навколо зображення є надпис: “О Маріє, Непорочно Зачата, молися за нас, котрі до Тебе
прибігають”. На звороті 12 зірок символізують 12 чеснот Діви Марії (Ів.12: 1 і наст.). Хрест
символізує жертву Ісуса Христа на Голгофі, а літера “М”, на яку опирається хрест – слова
“Марія-Мати”. Ісус страждав на хресті, а Марія – під хрестом, а тому вона є нашою
співвідкупителькою. Унизу під літерою “М” зображено два серця – Пресвяте Серце Ісуса і
Непорочне Серце Марії. А їх однакове пошанування було відкрито трохи пізніше маленькій
Якинті у Фатімі 1917 р. [84].
Ці чуда й зцілення, появи Богородиці в країнах Західної Європи змусили папу
Римського Пія ІХ (1846-1878) серйозно вивчити всі конкретні випадки й апостольською
конституцією “Ineffabilis Deus”(“Несказанний Бог”), проголосити другу догму про
Непорочне Зачаття святою Анною Діви Марії (за н. ст. 8 грудня 1854 р.), яка тільки
підтвердила суть давньої східної традиції [36; 78].
Суть цієї догми та її розвиток підтверджені об’явленнями дівчинці-підлітку
Бернардетті Субіру біля містечка Люрд (Франція) Марії Богородиці з чудесними зціленнями,
що тут відбувалися згодом. Дівчинка мала багато проблем і врешті-решт на своє запитання
дістала відповідь від Прекрасної Пані: “Я непорочне зачаття”, яке тільки підтвердило вже
проголошену папою догму [59].
Як тепер уже стало зрозуміло (майже через століття): тодішні з’явлення Матері Божої
на європейському просторі були невипадковими; це було попередження про страшні
лихоліття, що очікували людство.
Напередодні Жовтневого перевороту в Росії, 13 травня 1917 року, в португальському
селі Фатіма трьом пастушкам з’явилася Мати Божа (Мадонна) й з’являлася їм кожного 13
числа ще шість місяців поспіль, просячи в дітей молитви на вервиці (молитви “Отче наш” та
“Богородице Діво”) за навернення грішників та відкривши дітям три таємниці. Востаннє, 13
жовтня 1917 року, холодного дощового дня, на підтвердження своїх розмов з дітьми
Мадонна показала чудо - танець сонця, яке бачили тисячі людей [59, с.25-26]. Під впливом
цієї та інших появ Марії Богородиці в Європі вже в ХХ ст. багато віруючих молодих людей
створили нові чернечі згромадження.
3) Свято Успіння Пресвятої Богородиці - величне богородичне свято – відзначалося
теж давно, точніше з ІІ сторіччя. Коли Матір Божа з Іваном Богословом стояли й прощалися
зі Спасителем, Ісус звераючись до близьких людей тільки їм зрозумілими словами, сказав
дуже коротко: “Жінко – ось син Твій! Сину – ось Мати твоя!” й тим самим забезпечив
Богородиці відповідну опіку в старості, оскільки був її єдиною дитиною [55]. За
християнськими переказами, Марія допомагала апостолам, а коли відчула близьку смерть,
захотіла із ними попрощатися і вислала за ними гінців, щоб всі зібралися. Господь чудесним
способом зібрав їх у домівці Марії. Запізнився тільки апостол Тома (Фома), який
проповідував дуже далеко, в Індії. До часу прибуття Томи Мадонни не стало, й апостоли
поклали її до гробу. Дізнавшись про це, Тома попросив їх відчинити гріб, щоб попрощатись
хоча б із тілом Марії Діви, але її тіла у гробі не було, що викликало переляк і сум’яття
апостолів. Аж зненацька у небі їм з’явилося видіння Марії Богородиці, яка радісно
сповістила, що Син забрав її до Себе [29; 66].
Після сповнення двох пророцтв Фатімської Мадонни - про Другу світову війну та
поширення комунізму з Росії багатьма країнами світу-, папа Римський Пій ХІІ (1939-1958)
своєю догматичною конституцією “Munificentissimus Deus”(“Щедрий Бог”) 1 листопада
1950 р. проголошує третю догму: про Успіння та тілесне в небовзяття Діви Марії Матері Божої.
Увесь християнський світ молився на вервиці за навернення грішників та посвячення
Росії Непорочному Серцю Марії, щоб зберегти мир у світі після Другої світової війни [59].
Поява Богородиці на початку 80-х років ХХ ст. в Югославії (Меджиґор’є) стали
попередженням про нову війну на Балканах [50. с.122, 181].
Православна Церква вірить і святкує так само свята Богородиці, але ці правди віри не
проголошені як догми [29; 39].
Відмінністю в католицизмі є те, що папа Павло VІ (1963-1978) проголосив 1964 р.
Марію Богородицю - Матір’ю Церкви [16, с.65].
Таким чином, сформувалися богородичні догми (про Боговтілення, про Непорочне
Зачаття, про Успіння та Небовзяття Марії Богородиці), які доповнюють христологічне
вчення, сформоване на основі Святого письма ще в перші століття поширення християнства.
Вони підтверджують догму про боголюдськість Ісуса Христа пояснюючи існування в Його
одній особі Божої і людської природи, Божої і людської волі.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. У чому полягає суть першої богородичної догми про Боговтілення?
2. Чим відрізняється у Східній і Західній Церкві вчення про Зачаття святою Анною Діви Марії?
3. Яка основна ідея богородичної молитви “Чеснішу від херуваимів, і незрівняноо славнішу від серфимів,
сущу Богородицю Тебе величаємо”?
4. У чому сутність третьої догми про Марію Богородицю? Коли і ким вона була проголошена?
5. Як і коли почав формуватися в християнстві богородичний культ?
6. Які основні ідеї молитви “Богородице Діво”? Чи можна на основі цієї молитви виокремити основні
богородичні догми?
7. У яких релігійних святах проявилися християнські догми про Марію Богородицю?
8. Чим відрізняється вчення про Богородицю у різних християнських конфесіях (католиків, православних,
протестантів)?
1.8.А) Ісус – Боголюдина. Б) Сотеріологічна місія Христа
Для більш досконалого усвідомлення відмінностей у Пресвятій Трійці слід більш
детально ознайомитися із християнським ученням про Ісуса Христа як Божого Сина.
Щодо кожної особи Божої окремо за різних часів склалися відмінні уявлення, але в ході
тривалих догматичних суперечок християни все ж виробили чітке вчення (догми) про
Трійцю та її іпостасі, яке опирається на біблійні тексти. Найбільше суперечок було, й вони
існують досі, щодо другої особи Пресвятої Трійці – Сина Божого – Ісуса Христа. Цим
займається такий розділ догматики та релігійної філософії, як христологія.
Тринітарні філософські суперечки були дуже тісно пов’язані з основними
христологічними питаннями – про поєднання Божого й людського у Христі (мал. 2).
Мал. 2.
Схематичне зображення природи Ісуса Христа [35, с. 194].
З Євангелія від Луки про момент Благовіщення (Лк.1:26-38) і далі, коли Ісус читав у
синагозі (Лк. 4: 16-19), ходив з апостолами, проповідував, зцілював, робив чуда і т.д. [3.
С.78] - випливає наявність чи поєднання Божої і людської природи в особі Ісуса Христа.
Немає нічого дивного, що вже до кінця І сторіччя н е. виникло багато єресей, які по-різному
пояснювали особу Ісуса Христа. Єресі виникали через те, що не тільки простим християнам,
але іноді й священнослужителям важко було зрозуміти суть поєднання в одній особі Ісуса
Христа божого і людського начал. Звідси починалися уявлення, щодо різних варіантів цього
поєднання. Одні єретики І ст. н. е. вважали, що Ісус народився простою людиною, а Богом
став після хрещення, інші вважали, що Ісус Христос був лишень Богом, а мав тільки
видимість людини, треті припускали, що Божа природа Ісуса Христа ввійшла в Нього
шляхом еманації і т.д. Зрештою, навіть євангеліст Іван наголосив у своєму Євангелії на те,
що в Христові присутні Боже й людське (Ів. 14-18), щоб заперечити деяким тодішнім
єретикам (юдаїзуючим, еклезаїтам, гностикам, Керінту, ебонітам тощо) [48, с.142-156]. Ця
єресь продовжувала існувати й у ІІ-ІІІ сторіччях, але була подолана на помісних соборах
окремих Церков. Отже, коли церковні ієрархи з’ясували це через листування між собою, то
дійшли висновку, що вони цю проблему розв’язалм соборно, всесвітньо (гр. мовою –
καθολικος, тобто по-католицькому) [65, Т.1, с.37].
Фактично формування догмату Боговтілення – вчення про Боголюдську природу Ісуса
Христа (у Христа дві природи – Божа й людська) – було започатковане у Євангеліях,
продовжувалось апостолами і вже наприкінці І ст. й знайшло своє відображення у дискусіях
на ІІІ Вселенському соборі (431 р., м. Ефесі) за імператора Феодосія Молодшого. Тоді як на
перших двох Вселенських соборах церковні богослови розв’язували і тринітарну проблему
(проблема Трійці), Ефеський собор відкрив епоху т. зв. чисто христологічних дискусій
(присвячених формуванню засад христології, тобто вчення про Христа). Утім проблема
розуміння суті Ісуса Христа була започаткована ще на І Вселенському соборі в Нікеї з єресі
Арія, коли в дискусіях з’ясовувалася природа Ісуса Христа: у Христа дві природи – Божа і
людська чи котрась одна? Прихильники двох природ Ісуса Христа називалися дифізитами
(від гр. phisis – природа, ди - два), а прихильники котроїсь одної природи в Ісуса Христа –
монофізитами (одна природа) [16, с.282].
На Ефеському соборі було засуджено вчення Константинопольського архієпископа
Несторія. Він вважав, що Діва Марія не була Богородицею, а Христородицею чи
Людинородицею (“антропотокос”). Бог же з’єднався з Христом, перебуваючи в Ньому, мов
у храмі, подібно до того, як у старозавітну епоху перебував у Мойсеї та інших пророках.
Виходячи із цього, Несторій заперечував досконалу Божественну природу Ісуса Христа,
визначаючи його як Богоносця. Несторій не зрозумів до кінця природи Ісуса Христа й не
зумів пояснити свої погляди, а тому Ефеський собор відкинув несторіанство як єресь і
ухвалив: визнавати з’єднання в Ісусі Христі, з часу втілення (олюднення), двох
сутностей: Божої і Людської. Було також визначено: визнавати Ісуса Христа досконалим
Богом і досконалою Людиною, а Пресвяту Діву Марію – Богородицею. Собор остаточно
затвердив Нікео – Константинопольський Символ віри [23, с.72].
Несторіанство було засуджене як єресь на ІІІ Вселенському соборі в Ефесі 431 р.
Потужним чинником антинесторіанського руху всередині Вселенської церкви стала боротьба
за вплив між Александрійською і Константинопольською церквами та їхніми настоятелями
– Кирилом Олександрійським та Несторієм, позаяк останній був архієпископом
Константинопольським. Суперечки не вщухали навіть після соборного засудження Несторія,
оскільки він користувався великим авторитетом серед східного духовенства. Знадобилося
втручання самого імператора Феодосія (Теодосія). Остаточна антинесторіанська формула
виникла внаслідок внутрішньоцерковного компромісу, відомого під назвою “Антіохійської
унії”. Ця формула (символ) проголошувала, що Христос є досконалим Богом і водночас
досконалою Людиною; “по Божеству” Він народжений предвічно, а “по людству” – від Марії,
заради спасіння людського. У Христі відбулося “незлитне з’єднання” два єства (дві природи)
[35, с.67-87]. На цій підставі Діва Марія вшановується як Богородиця [23, с.58]. Тому було
встановлено, що Христос має Божу і людську природу. Всі, хто визнавали цю догму,
вважалися правовірними християнами (гр. orthodoxia – правовір’я, правильна думка) [13,
с.167].
Проте Антіохійська унія виявилася тимчасовим компромісом. Суперечки відновилися
після зміни церковного керівництва у Константинополі та Олександрії. Внутрішньоцерковну
боротьбу загострили претензії Олександрійського патріарха Діоскора на домінування серед
східних патріархатів. У цій боротьбі використовувалися звинувачення у несторіанстві та
інших єресях. Приводом для виникнення нової дискусії та нового етапу
внутрішньоцерковної боротьби стала справа константинопольського архімандрита Євтихія,
який вважав, що Ісус Христос мав два єства (природи) лише до їх з’єднання (втілення,
олюднення), а по втіленню виникло одне єство (одна природа – грец. “монофюзіс”). По суті,
дискусія про дві природи Христа була викликана проблемою, сформульованою Аполлінарієм
Лаодикійським. Аполлінарій порушив питання про те, яким чином могли поєднатися дві
різносутні природи – досконала Божественна та недосконала людська. Рефлексія з приводу
догматичного положення про рівну досконалість Божественної і людської природи Христа
призводила до нових суперечок [23, с.58].
Патріарх Діоскор підтримав Євтихія на помісному Ефеському соборі 449 р. Цей собор
прийняв т. зв. монофізитську формулу, за якою Христос мав після втілення одну природу,
“втілену та олюднену”. Зміцнення впливу патріарха Олександрійського Діоскора викликало
спротив Константинопольського патріарха Флавіана. Арбітром у цій суперечці виступив
Римський папа Лев І, який підтримав ортодоксальну “Антіохійську” формулу про однакову
досконалість двох природ в Ісусі Христі. Позиція папи Лева І була покладена в основу
догматичного визначення, даного IV Вселенським собором 451 р. у Халкідоні. Була утверджена
формула про Христа як істинного Бога та істинну людину. Христос є однією з іпостасей
триєдиного Бога, яка виявляється істинно і досконало в двох природах: Божественній і
людській. Тут були розведені категорії єства - “природи” та єства – “сутності” (іпостась) [23, с.
58].
Халкідонський собор остаточно окреслив догматичні межі ортодоксального
(правовірного) християнства. Позиція папи Лева І (захисника ортодоксії – “правовір’я”)
здобула широку підтримку серед християн східної частини імперії. Папа Лев І і сьогодні
вшановується православною церквою як святий. Окрім того, собор зафіксував справді
глобальні інституції, організаційні зрушення у християнстві. У Вселенській церкві перемогла
т. зв. халкідонська течія. Ті помісні церкви, які прийняли рішення Халкідонського та
попередніх соборів, спрямовані проти аріанства, несторіанства та монофізитства, вважалися
носіями догматичної чистоти – ортодоксії або правовір’я (тепер правовір’я ототожнюється із
терміном православ’я, який поширився після VІІ Вселенського собору). Однаково
“правовірними” вважалися “халкідонські церкви” як на Сході, так і на Заході імперії, у тому
числі й Римська церква [23, с. 59].
За ініціативи імператора Юстініана ІІ був скликаний V Вселенський собор (553). Він
відбувся в умовах розділеної Римської імперії, яка розпалася після 476 р. Константинополь
став столицею східної частини – Візантії й місцем проведення собору [23, с.60].
Мета цього собору (його ще називають ІІ Константинопольський) – утвердження
рішення Халкідона. Було засуджене вчення “трьох глав” (богословів Феодора
Мансуестського, Феодорита Кирського та Іви (Йова) Едеського), які, на думку ортодоксів,
відстоювали залишки несторіантства і не визнавали рішень Халкідонського собору.
Окрім соборної діяльності та богослововіствування (трактати проти монофізитів),
імператор Юстиніан ІІ ініціював кодифікацію Візантійського законодавства. Важливим
компонентом Візантійського права була сфера державно–церковних відносин.
Найвідомішою є новела 6-го юстиніанського Кодексу, яка містить юридичне визначення й
філософсько–теологічне обґрунтування специфічної форми союзу та партнерства
Християнської церкви і держави – т. зв. “симфонії”[23, с.60].
Спроби утвердження Халкідонського віровизнавання та намагання залагодити
суперечності між ортодоксами і монофізитами спричинили дискусію з приводу т зв.
монофелітства (межа VI–VII ст.). Догматичне розв’язання христологічного питання на
Халкідонському соборі (дві природи й одна іпостась у Христі) для багатьох вимагало ще й
“психологічного вирішення”. А саме: як співвідносяться з наявністю двох природ у Христі
різні вияви боголюдського життя, тобто які його рішення та дії вважати породженням
людської волі, а які – Божественної? Отож оформилися два варіанти розв’язання проблеми:
єдиним носієм усіх Божественних та людських рішень вважається лише
Божественна природа Христа; їй належить усякий прояв волі;
оскільки визнані дві цілісні природи у Христі, то їм притаманні два роди
прагнення, два роди діяння; воля є невід’ємним складником обох начал Ісуса Христа.
Перше з наведених рішень, яке несло на собі відбитки монофізитства, дістало назву
монофелітство (від грец. монофеліс – “одна воля”). Однією з форм монофелітства був
монергізм. Монергізм був своєрідним ідейно–догматичним компромісом, спрямованим на
унію ортодоксів із монофізитами в умовах конфлікту між Візантією та Іраном. Візантійські
імператори Іраклій і Констанс підтримували в цьому Константинопольських патріархів.
Монергізм викликав спротив, особливо на Заході, і був засуджений на помісному
Латеранському соборі 649 р. Боротьба між Римом та Константинополем із цього приводу
тривала до кінця 70-х рр. VII ст., оскільки потрібен був час, щоб духовенство усвідомило
проблему Божої і людської волі в Христі [23, с.60].
На VI Вселенському соборі 680–681 рр. монофелітство, у тому числі монергізм, були
засуджені насамперед завдяки позиції Римської церкви. За визначенням собору
проголошувалося, що у Христі “дві волі, або хотіння, та дві природи, але дії відбувалися
нероздільно, незмінно, нерозлучно й незлитно. І два природних бажання не суперечать
одне одному. Його людське хотіння не суперечить і не протиборствує, а наслідує, або краще
сказати, підкоряється Його Божественному та всемогутньому хотінню” [36].
Відомо, що на Заході (в Західній Церкві) питання про триєдність Бога та сутність
Христа не викликали таких дискусій, як на Сході. Західна Церква протягом тривалого часу
задовольнялася визнанням regula fidei, а згодом прийняла Нікео – Константинопольський
символ віри - основу християнської ортодоксії. Вважається, що замість спекулятивного
філософствування західні церковні мислителі переймалися питаннями практичного
богослов’я, зокрема антропологічним питанням.
Отож, як було з’ясовано, історичність особи Ісуса Христа (див. збірник «Иисус Христос
в документах истории» Дєрєвєнского Б. Г.) не викликала сумнівів і вже в перші сторіччя
поширення християнства визнали, що Христос є Богом і правдивою людиною, має дві волі
й дві природи: Божу і людську [35, с.70].
Як поєднуються в Христі дві волі й дві природи, ці питання вивчає окрема
богословська дисципліна - християнська догматика (або розділ релігійної філософії христологія); і це докладно розкрито внаслідок проведених І-VІ Вселенських соборів, де
було розв’язано ряд догматичних проблем, які становлять основу християнської філософії, та
у працях багатьох відомих філософів християнства, зокрема євангелиста Івана Богослова,
Атанасія Великого, Івана Золотоустого, в рішеннях Ліонського (1274) та Флорентійського
(1441) соборів.
Але, як показує життя, вже у ХІХ-ХХ століттях почалися нові спекуляції щодо
визнання Ісуса Христа Богом і правдивою людиною, оскільки виникли новітні релігійні течії,
які визнають Христа лише людиною, ставлячи під сумнів його Божу сутність (див. окремий
лекційния курс “Новітні релігійні течії, секти і культи”).
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. З яких рядків Нового Заповіту випливає догма про дві природи Ісуса Христа?
2. З яких рядків Нового Заповіту можна зробити висновок, що Ісус Христос мав дві волі?
3. Чи правильне твердження, що “ортодоксальними Церквами можна називати ті Церкви, які
визнають одного Бога у Пресвятій Трійці та вчать, на основі Нового Заповіту, що Христос мав дві волі та
дві природи”?
4. Як перекладається слово “Месія” грецькою та українською мовою? Що воно означає?
1.8. Б) Сотеріологія
Існує ще одна причина, через яку постать Ісуса Христа викликала й спричиняє багато
суперечок. Це біблійна розповідь про первородний гріх. Хоча ця тема вивчається в курсі
біблієзнавства, але, щоб розкрити роль і значення Ісуса Христа в історії людства, варто
зупинитися і на історії християнства, оскільки католики і православні сприймають Ісуса
Христа та Його роль і місце у світі однаково.
Суть первородного гріха полягає в тому, що, створивиши людину, Бог дарував їй
вільну волю (свободу дії), тобто свої дії і вчинки людина може узгодити із волею Божою і
вчинити так, як вимагає чи хоче Бог, або вчинити проти волі Божої й діяти так, як вважає
сама людина. Дії людини можуть збігтися із Божою волею, а можуть бути кардинально
протилежними. Звідси випливає, й відповідальність людини, оскільки сама особистість має
Богом даровану можливість вчинити так, як вона хоче. Через те, що людина має право
вчинити свою волю і Бог їй в цьому не перешкоджає, існує гріх, зло, бо не всі люди роблять
добрі вчинки, які сходяться із Божою волею.
Отож першим людям Бог дав вільну волю: з’їсти плід з “дерева добра і зла” чи не
з’їсти, але дозволив скуштували плід з “дерева вічного життя” (Бут. 2-3) [3]. Змій, який
символізує Сатану, аргументував, які будуть переваги в людини, коли вона скуштує плід з
“дерева добра і зла”: люди стануть як боги й будуть знати добро і зло. Тому суть
первородного гріха полягає в тому, що людина захотіла стати як Бог, тобто рівною
Богові (Догмат, прийнятий на І Ватиканському (ХХ Вселенському) соборі). Тобто в
едемському саду людина повторила гріх Сатани, котрий теж захотів стати рівним Богові.
Звичайно, що і Сатана, і людина були покарані за свій гріх, адже Бог попередив людей,
що коли вони скуштують плід з “дерева добра і зла”, то напевно помруть [3]. Йдеться не про
физичну смерть, а про смерть духовну. Адже при покаранні Бог урахував підступність
Сатани, який діяв так, щоб сформувати собі в особі людства союзника у боротьбі з Богом,
оскільки людина не знала справжніх намірів Сатани. Тому покарання людини Богом було
таким, якого не чекав Сатана і, можливо, й сама людина:
1)
Сатані Бог пообіцяв, що він буде переможений “подоланий” тою, яка згрішила,
здавалося б, найбільше, - жінкою (Бут. 3: 14-16);
2)
жінці пообіцяв теж відповідні “труднощі” (Бут. 3:16);
3)
чоловікові дав обов’язок тяжко працювати тощо (Бут. 3:17-19);
4)
вигнав людей із раю, щоб вони не з’їли плоду з “дерева вічного життя”, щоб
зло не стало вічним (Бут. 3:21-24).
Однак Бог тим і відрізняється від своїх творінь, що Він може всяке зло обернути на
добро. І саме цим, Своїм провидінням, Всевишній відрізняється від людини та ангелів.
Звернімо увагу, які пророцтва дає Бог усім учасникам первородного гріха.
Найгірше згрішила жінка, бо Сатані вдалося її звести з дороги служіння Богові й
увести в спокусу. Здавалося вона мала б бути найбільше покараною. Отож, жінка була
покарана, оскільки внаслідок свого гріха:
а) вона втратила свою рівність із чоловіком (порівн. Бут. 1:27; і Бут. 3:16);
б) набула деякі фізичні проблеми (Бут. 3:16);
в) разом із чоловіком була вигнана із раю.
Водночас саме тій, що найбільше згрішила, Бог дає шанс стати на добру дорогу й
повернути собі все втрачене. Він обіцяє жінці, що вона буде мати велику ласку в Бога народити того, Хто подолає Сатану – противника Бога (Бут. 3:15). Цим самим Бог
наголошує, що Він не тримає зло і образу на тих, хто пішов проти Нього, позаяк саме жінці
Він обіцяє: саме вона зможе народити Спасителя всього людського світу.
Це стосується і до Сатани. Хоч Сатані вдалося обманути жінку, а за нею й чоловіка, Бог
дає шанс жінці реабілітуватися, тобто виправити зло, і Він обіцяє Сатані, що саме жінка
народить такого нащадка, який подолає союзників і спадкоємців Сатани, тобто подолає зло, і
воно не буде вічним (з погляду християнської теології це є обіцянка Спасителя) (Бут. 3:16)
[3].
Дуже важливо ще з’ясувати, що втратили всі люди внаслідок первородного гріха
прародичів?
Утратило людство дуже багато:
 Внаслідок гріха люди стали “нагі”, тобто слабкі й беззахисні, оскільки вони втратили
ту духовну силу, яка давала їм можливість бути подібними до Бога. Ця духовна сила
надавала їм право оглядати Бога “лицем в лице” й не дозволяла осліпнути, коли вони
розмовляли з Богом (Бут.2), адже з історії людства відомо, що світло від Божого маєстату
настільки яскраве, що звичайна смертна людина може від нього осліпнути.
 Люди вже позбавлялися можливості зустрічатися з Богом й оглядати Його лицем в
лице (Бут. 2). Могли лишень чути Його голос (Бут. 3: 8-13).
 Стали підвладні хворобам і смерті, бо не встигли з’їсти плоду з дерева “вічного
життя”.
 Були вигнані з раю.
 До гріха могли користуватися плодами раю і мали доглядати його, а після гріха –
дістали обов’язок: “тяжко працювати” (Бут. 3: 17-19).
 Жінка втратила рівність з чоловіком, але дістала обіцянку стати матір’ю Спасителя
людства.
Щодо того, чому цей гріх називається первородним, зазначимо, що він породив інші
гріхи, зокрема гріх першого людиновбивства: Каїном свого брата Авеля через заздрість. З
книги Буття важко сказати, чи Адам і Єва були першими людьми, але були першими, які
згрішили, бо свої імена дістали вже після гріха (Бут. 3: 17, 20) [3].
Для того, щоб зрозуміти, яке відношення до первородного гріха має Ісус Христос та
християнство, мусимо з’ясувати кілька моментів. У ситуації із Божою забороною зірвати
плід із “дерева добра і зла”, людина вчинила свою волю, а не Божу, що протягом тисячоліть
вело до морального і духовного занепаду людства (починаючи від потопу до війн, хвороб
тощо). Побачивши, що людство не готове почути Його пророків (див. пророчі книги Старого
Заповіту), Бог вирішив, що настав час послати Свого Сина.
Для цієї місії старанно вибирається мати майбутнього Божого Сина, яка виконає Божу
волю, а не свою, про що детально розповідає протоєвангеліє від Якова (див. § 9. Маріологія).
Звернімося ще до Євангелія від Луки, яке більш докладно, ніж інші, розповідає про подію
Благовіщення. Марія була з роду Давидового. Виховувалася при Храмі. Була заручена з
вдівцем Йосипом. Ангел сповіщає їй, що вона благословенна між жінками. Ця звістка в неї
викликає у неї певні роздуми і ангел пояснює їй, що вона зачне в своєму лоні сина.
Народивши його, назве Ісусом. Почуте викликає у Марії здивування, бо вона “не знає мужа”
(Лук. 1:34) і ангел пояснює їй про зіслання Духа Святого на неї.
І звідси випливають деякі запитання й поточнення:
1) якби Марія вела звичайне сімейне життя, у неї би не виникало запитання: “Як це
станеться?”;
2) а якщо такого життя не було, як вона мала пояснити Йосипові своє материнство? Він
міг їй повірити, а міг і не повірити;
3) за того часу, жінку, яка здійснювала перелюбство, каменували, що означало повільну
смерть. І Марія про це знала, оскільки виховувалася у тому самому суспільстві, де й жила.
Марія не знала достеменно: прийме її з дитиною Йосип чи ні? А може, вижене, і їй
доведеться втікати, або в гіршому випадку її каменують. Що може в цьому випадку сказати
дівчина-сирота, яка не має даху над головою і не знає, що саме її очікує з дитиною на руках?
Найлегший і найпростіший спосіб – відмовитися (тобто вчинити свою волю).
Але тим і відрізняється позиція Марії в тогочасному суспільстві, від позицій багатьох
жінок: вона в дуже скрутній для себе ситуації вибрала не свою волю, а вчинила волю Божу,
хоч не знала напевно, що її чекає в майбутньому. Але саме по тій причині вона й була
вибрана на матір Божого Сина, що мала велику віру в Бога. Бо тільки надзвичайно віруюча
людина могла піти на страшний ризик для себе й покластися на волю Божу. Марія пішла на
цей ризик, й мовила до архангела Гавриїла: “Я слугиня Господня: нехай станеться за
словом твоїм” (Лук. 1: 38) [3]. Отож Марія вирішила наперекір усім ймовірним
випробуванням, вчинити волю не свою, а Божу. Цими, здавалося б, простими словами згоди,
вона виконала Божу обітницю, погодившись народити Спасителя світу. Отож Марія Діва
стала тою жінкою, яка, незважаючи на ризик, учинила волю Божу, а не людську. За те, що
вона виконала пророцтво Боже, християнство величає її “новою Євою”.
Між тим Марія вчинила не тільки волю Божу. Своєю згодою вона відкрила можливість
виконати Богові Його обіцянку, стала на перешкоді планам Сатани, взяла на себе
відповідальність за народження Божого Сина. Знаємо із фрагментарних згадок із Євангелій
та апокрифів (див. Євангеліє від Якова) [4; 10], що Йосип спочатку не повірив Марії і почав
їй допомагати аж по втручанні ангела у сні (Мт. 1:19-25) [3; 10].
І, найцікавіше: при спільних зусиллях Бога та людей, тобто Марії та Йосипа, попри всі
несприятливі обставини, збулося обіцяне Господом – народився Син Божий (Мат. 2: 1-7;
перевірив храмові документи Юлій Африкан). Марія і Йосип Обручник зробили все від них
залежне, щоб Ісус виріс і пізніше виконав своє призначення на Землі. Знаємо, що Марії
довелося далі виховувати сина самій, але всупереч усьому вона вірила в Божу обіцянку,
вірила своєму Синові й допомагала Йому (згадаймо їх перебування на весіллі в Кані
Галилейській). І саме ця Маріїна віра, витримка, терпеливість та багато інших якостей
допомагали Ісусові виконати свою місію до кінця.
Роль і місце Марії у історії спасіння людства ми розглянемо в іншому параграфі,
котрий називається “Маріологія” (§ 9), а наразі зупинимося на питаннях, які хвилювали не
одне покоління християн: Яка ж саме роль Ісуса Христа у спасінні людства? Як Він виконав
своє призначення?
Його прихід, прихід Спасителя людства, Бог пообіцяв ще після гріхопадіння (Бут. 3:15).
Увесь Старий Заповіт подає пророцтва про прихід Месії (Спасителя): Месія народиться у
Вифлиємі (Міх.5:1), з покоління Давидового, від Діви (Іс. 7: 14; Єрем. 23: 5), про це
говоритиме зоря (Чис. 24. 17), три царі принесуть дари (Пс. 71: 10); буде Сином Божим (Пс.
2: 7), буде Богом і людиною одночасно (Іс. 9:5), буде чудотворцем (Іс. 35: 4-6), пророком і
учителем (Іс. 49. 1-6); буде зраджений за 30 срібняків (Зах. 11: 12 - 13) одним із товаришів
(Пс. 40: 10; Іван. 13: 30); Месія помре серед розбійників (Іс. 53. 12; Лук. 23:33),
молитиметься за ворогів своїх (Іс. 53: 15), помре добровільно за наші гріхи (Іс. 53:4-7);
повернеться на небо (Пс. 63: 34) і засяде праворуч Бога Отця (Пс. 109:1), в усіх куточках
Землі будуть приносити чисту жертву (Малах. 1: 11); вдруге прийде судити живих і мертвих;
душі будуть відповідати за свої добрі й погані вчинки (гріхи) [3; 42, с.121-125].
Три роки Ісус ходив по території Близького Сходу вдовж і впоперек, проповідуючи.
Одні міста й поселення сприймали Його ідеї одразу, інші дивувалися, а ще інші старалися
підступом та обманом знищити. Чому? Причин багато. Але важливе інше. Христос знав про
підступи й обман і прямо говорив своїм кривдникам, що ще не прийшла Його пора. Це
свідчить, що Він, Ісус Христос, чітко знав про своє призначення і старанно та спокійно його
виконував. Чи всі люди розуміли Його? Ні. Чи всі допомагали Йому? Небагато. Але з
кожним днем за Ним йшла все більша сила людей і це перелякало правлячу верхівку. Це і
була одна із багатьох причин, чому хотіли Його вбити. Друга, й дуже вагома причина, - це та,
що за своїми поглядами на багато подій та вчинками, Ісус відрізнявся від своїх сучасників.
Окрім цих двох, можна назвати багато інших причин, які спричинили переслідування Ісуса.
І, звичайно, не слід забувати, що Сатана теж сприяв цьому, оскільки сподівався, що йому
вдасться подолати Ісуса, а тому, як завжди, Сатана нацьковує (своїми способами) проти Ісуса
багатьох людей.
Невдовзі ось сталося те, до чого Сатана прагнув: Юда Іскаріотський зрадив Ісуса, Його
готуються заарештувати. Чи знав про це Ісус Христос? Знав. Інакше б не сказав Юді на
Тайній вечері: “Що робиш – роби негайно! (Ів. 13: 27), або “один із вас зрадить мене” (Мт.
26: 21). Але Ісус і відрізнявся від багатьох тим, що Він був і людиною, і Сином Божим
одночасно, тобто Богом в людському тілі, а Бог має здатність провидіння або наділяє ним
того, кому вважає, що треба так зробити.
Ісус приготував апостолів морально до цієї події (тобто своєї смерті), хоч не все міг їм
сказати одразу й докладно. Згадаймо, що Він говорить апостолам буквально перед Тайною
вечерею, під час та після неї в Гетсиманському саду (Мр. 14: 27; Ів. 14-16; 17: 4).
Однак найосновніше із усього Ним тоді сказаного – це є фрагмент Його молитви:
“Отче, коли Ти хочеш, віддали від мене чашу цю, тільки хай буде воля Твоя, а не моя”
(Мт.: 26: 39; Мр.14: 36; Лк. 22: 42). Ісус знає про можливі муки й переслідування, але,
незважаючи на це, просить у Отця, щоб Той виконав волю Свою й наголошує, що готовий
віддати себе на волю Божу. От і все. Це ті слова, на які Бог чекав тисячоліття. Знайшовся
чоловік, який готовий виконати волю Божу, а не свою. Цим рішенням Ісус Христос здолав
гріх Адама й зробив слабосильним Сатану, а ще узяв на себе всі гріхи людства, бо Син, якого
Бог послав у цей світ, полюбив цих складних, і здавалось би, негідних Його любові людей.
Христос не тільки полюбив, але й приготувався за них - померлих, існуючи, і ще
ненароджених - віддати своє життя і тим самим взяти на Себе їх гріхи. У цьому
вчинкові Ісуса Христа і полягає ідея відкуплення. Ось чому Ісуса називають Христос, що з
грецької означає – Спаситель. А далі Він просто витримав те, що йому було призначено
(муки), і помер. Так думали всі й Сатана теж. Як стверджують дослідники, дуже небагато
людей повірило Ісусовим словам про воскресіння, але стали свідками цієї події (лікар Пилата
сирієць Єйшу з п’ятьма помічниками; біограф правителя Юдеї та біограф Пилата грек
Гермідій; член синедріону Маферкант, що прийшов заплатити сторожі, що здала варту; а
також близько 200 інших свідчень – див. статтю “Воскресение Христово видевшее…” //
Наука и религия. - 2008. - №4.- С.31-32) [81] .
Але своєю смертю й воскресінням Ісус подолав смерть, відтворивши таким способом
для людства здатність повернутися до Бога – через воскресіння. Своєю смертю Ісус подолав
смерть і всьому людству подарував шанс вічного життя, тобто відновив для людини
можливість знову з’єднатися з Богом. Саме за те, що Христос вчинив волю Божу, а не свою,
Його називають “новим Адамом”.
Ісус Христос звільнив нас від трагічних наслідків первородного гріха, цей дар за
його заслуги ми й приймаємо у Святій тайні (таїнстві) хрещення (див. Р. ІІІ).
Ісус Христос (гр. - Христос; євр. – Месія, укр. – Спаситель) є не лише нашим
Спасителем, адже вже в момент розп’яття на хресті Він просив свого Отця “Отче, прости
їх, бо не відають, що чинять”. Тим самим Ісус виступив іще як найбільший гуманіст,
оскільки віддавав своє життя за людство, щоб взяти на себе гріхи всіх людей і спокутувати їх
на собі.
Вивченням особи Ісуса Христа, Його Божої і людської природи, Його Божої і людської
волі займається розділ філософської науки – христології, а Його роль у відкупленні людства
від гріхів та подоланні первородного гріха вивчає інший розділ філософії та догматики –
сотеріологія (гр. м. sôtêrion – спасіння, тобто наука про спасіння) [16, с.417].
Католицька теологія не розриває вивчення христології від сотерології, оскільки всі дії і
вчинки Ісуса Христа та Його відкупительна місія без Самого Христа були б не можливі. На
цьому більше акцентують деякі протестантські теологи, які навіть наскільки піднімають роль
Ісуса Христа, що наголошують, ніби Ісус відкупив нас від всіх гріхів і ми не повинні
сповідатися (кальвіністи), але за поглядами протестантського теолога Філіппа Меланхтона
(1497-1560) сотерологію слід відокремлювати від христології [14, с.300].
Щодо постаті Ісуса Христа, то в католиків і православних є догми, які були прийняті на
перших Вселенських соборах і які можна сформулювати так:
1) Ісус Христос був народженим від Марії Діви і Святого Духа (догмат про
Боговтілення);
2) Він є одночасно Боголюдиною, бо має водночас дві природи – Божу і людську - і
дві волі: Божу і людську (догма про боголюдськість Христа);
3) поєднання Божого і людського у Христі не означає з’єднання чи злиття Його
природ чи Його воль;
4) Христос був посланий у цей світ, щоб допомогти людині знайти шлях примирення
з Богом. Але людство наскільки впало у гріх, що його міг урятувати лише Ісус Христос,
взявши на Себе його гріхи. І Він, виконує волю Свого Отця, Котрий так сильно полюбив
створений Ним світ, що дозволив Своєму єдинородному Синові взяти на Себе гріхи людства,
померти за нього, ставши Спасителем, воскреснути й вознестися на небо (догма про смерть,
воскресіння й вознесіння Ісуса Христа);
5) За свою жертву Ісус Христос від Бога дістав особливу місію: усі, хто стануть його
послідовниками, тобто християнами, на Страшному суді будуть відповідати перед самим
Христом, бо Він є Суддею всіх християн. Про це ще пророкували книги Старого Заповіту:
“Всевишній громом ударить на небі, Господь судитиме аж по край світу, дасть потугу
Цареві, піднесе вгору ріг Помазаника свого” (І Сам.2: 10) [3];
6) Ісус вдруге прийде на Землю, коли буде відбуватися Страшний суд, щоб судити
живих і мертвих (Мт. 25: 1-13, 31-46; догма про другий прихід Ісуса Христа) [3].
Після ІІ Ватиканського собору вчення про роль Ісуса Христа у відкупленні людства
розширилось ще більше (див. термінологічний словник).
Друге пришестя Ісуса Христа, Його роль як Судді християн, майбутнє людства вивчає
інший розділ філософії й богослов’я – есхатологія.
Тому в наступному параграфі ми спробуємо визначити роль і місце Ісуса Христа у
майбутньому людства та схематично окреслити, яким християнство бачить майбутнє всього
світу та людини в ньому, як християнський світогляд визначає Страшний суд, рай, пекло чи
їх відсутність.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. У чому суть первородного гріха?
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
10.
Які можливості втратила людина через скоєння цього гріха?
Які кари отримали всі учасники первородного гріха?
Чи мав первородний гріх інші наслідки?
Як сповнилася Божа обіцянка про Спасителя світу?
У чому суть вчинків Діви Марії, які дають підстави називати її “новою Євою”?
У чому полягає відкупительна місія Ісуса Христа?
За які вчинки Христа називають “новим Адамом” та найбільшим гуманістом світу?
Які догми про Христа визнають католики й православні?
У яких релігійних святах проявилися христологічні догми?
1.9. Есхатологія або відповідальність душі після смерті
За всіх часів усі часи людина задумувалася над своїм майбутнім. Що буде з нею по
смерті? Чи буде людина коли-небудь щасливою? З яких умов людина може досягти щастя і
що таке щастя? Куди йде душа, якщо вона є, по смерті людини? Звісно, частину із цих
запитань розглядає релігійна етика.
Християнська етика вивчає цю проблему в спеціальному курсі. А проблеми
майбутнього людини, людства, планети, Всесвіту відносяться до розділу релігійної філософії
і догматики, який називається есхатологія.
Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») (гр. εςχατος – останній, λογος – вчення) –
релігійне вчення про кінцеву долю людства і Всесвіту; складова частина будь-якої релігії [18,
с.505].
Як наголошує російський дослідник - доктор філософських наук П. С. Гуревич
“Більшість релігій містить вчення, яке стверджує, що після нинішньої епохи страждань і
несправедливості настане вирішальний день, коли Бог підведе підсумок людській діяльності.
Зло буде подолано, і добро переможе. Як правило розвиток подій передбачає три етапи:
період нещасть і смути, коли зло і випробування йдуть висхідною лінією; день Страшного
суду, коли Бог рішучим втручанням викорінює зло; і настання нового благодатного часу,
який, за звичаєм, називають Царством Божим” [6, с.573].
Специфікою новозавітньогі теології відносно суду є те, що майбутнім суддею є Ісус
Христос. “І Він наказав нам проповідувати народові, і засвідчити, що він визначений Богом
суддя живих і мертвих” (Ді.10: 42; Ів. 5,22-27), але Він сам наголосив: „бо я не прийшов,
щоб судити світ, але щоб спасти світ”.
Учення про Страшний суд характерне для багатьох релігій світу (юдаїзму,
християнства, ісламу тощо). За біблійним вченням Старого Заповіту, якого дотримувалися
юдеї й визнавали християни, випливало, що має прийти Спаситель (Месія - досл. з
давньоєвр. м. – помазаник Божий). За юдейськими віруваннями - Месію ще очікують, бо
ті, хто ще досі дотримується Закону Мойсеєвого (Тори) - юдеї, не визнають Нового Заповіту
і Ісуса Христа - Месією. Але водночас юдаїзм і християнство однаково вірять, що буде
Страшний суд (Дан. 7: 10-14; Йоіл 2: 1-18; 4:1-14), але перш за все прийде Месія, який
визволить юдейський народ від всіх бід. А до зустрічі з Богом, тобто до Страшного суду,
кожна людина повинна готуватися: “Приготуйся до зустрічі Бога твого, Ізраїль” (Ам. 4:12)
[6. с.181].
Христос більш детально пояснює деякі моменти щодо майбутнього. Щоправда, Ісус на
запитання: “Коли буде Страшний Суд?”, наголошує: “А про той день і годину ніхто не знає,
ані ангели небесні, - лишень Отець” (Мт. 24: 36). Узагалі у Євангелії від Матвія Христос
докладно описує ситуацію перед Страшним судом, до якої закликає готуватися всіх.
Доповнює своє навчання притчами про весільний бенкет, про десять дів, про запрошених на
весілля (Лк. 14:16-24), про робітників на винограднику (Лк. 20: 9-19; Мт. 24; 25:1-13). Відтак
Ісус описує, як буде відбуватися Страшний суд і за яким принципом буде судити Син
Чоловічий усі народи: “Сяде на престолі своєї слави … і відлучить Він одних від одних. І
скаже тим, що праворуч: “Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину
Царство…, бо я голодував і ви дали мені поїсти; мав спрагу, і ви мене напоїли, чужинцем
був, і ви мене прийняли, нагий, і ви мене одягли, хворий, і ви прийшли до мене. Тоді
озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували?... А цар,
відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному із моїх братів
найменших – ви мені зробили… Тоді скаже тим, що ліворуч: “Ідіть від мене геть, прокляті, у
вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його… Істинно кажу вам: те, чого ви не
зробили одному із моїх братів найменших – мені також ви не зробили” (Мт. 25: 31- 46) [1; 3;
5].
Так Ісус Христос висловлює основний принцип, за яким Він буде проводити
Страшний суд, – віра і добрі справи.
Притчею про запрошених на весілля Ісус висловлює другий принцип – несподіваність
і готовність до Страшного суду кожної людини. Він попереджає про Страшний суд, і хто
послухає його попередження, той буде врятований, бо Суд настане несподівано (Лк. 17: 2037).
Християнська есхатологія опирається на всі повчання Ісуса Христа щодо майбутнього
людства: навчання про можливість воскресіння, про рай і пекло, висловлені у Біблії.
Христос чітко наголошував про те, що існує потойбічний світ. Він інший, аніж світ
земний (Лк. 20: 27-40).
Але потойбічний світ поділяється на кілька частин. І сам Христос в Євангелії від Івана
наголошує, що “В домі Отця мого багато жител” (Ів. 14:2).
Вчення про рай і пекло сформувалося в дуже давні часи та існує в теології і релігійній
філософії світових релігій. Навіть у багатьох національних релігіях існувало вчення про рай і
пекло, або вчення про добрий і поганий потойбічний світ. Ми детально не будемо
зупинятися на всіх аспектах цього питання, оскільки ця тема є предметом релігійної
філософії (тобто окремої дисципліни, що вивчається), тому тільки схематично окреслимо
християнське уявлення про рай і пекло, яке випливає із учення Самого Христа та Його
послідовників.
У притчі про Лазаря і багача Ісус розкриває вчення про рай і пекло (Лук. 16: 19-31) з
якого випливає, що це якісь особливі місця, між якими немає зв’язку і переходу. Кожне з
них має своє призначення і особливості. В юдаїзмі, за книгами Старого Заповіту,
сформувалося вчення про Шеол (Бут. 37: 35; 42: 38; Чис. 16: 30; І Сам. 2: 6; І Цар. 2:6, 9; Йов.
7: 9; Пс. 49: 15-16). Шеол (sheol - етимологія слова – невідома), перекладається як країна
тіней, могила або безодня (Втор. 32: 22; Чис.16: 33), глибини землі, які могли розступитися й
поглинути живих [14, с.404].
У юдейському світогляді Шеол – це місце, куди відправлялися душі померлих (Пс. 89:
49), де вони чекали на Страшний суд (Суд Божий). Шеол, за уявленням стародавніх юдеїв,
був таким місцем, де збиралися душі праведників і грішників (Йов. 3: 13-18). Правда,
складався він із двох “ярусів”. Унизу, на т. зв. першому ярусі, у непроглядній пітьмі
мучилися душі грішників (Іс. 14: 3-20), що чекали Суду Божого, як тіні (Йов. 26: 5-6). На
другому, вищому “ярусі”, спочивали душі праведників. Там було тихо й спокійно, оскільки
вони просто очікували на зустріч із Богом. До Шеолу Бог міг відправити душі померлих, Сам
Бог міг зайти до Шеолу і забрати душі звідти. Про це говорить книга Самуїла так: “Господь
мертвить і оживляє, він зводить до Шеолу і наверх виводить!” (І Сам. 2: 6; Библейская
энциклопедия. – М., 1995. – С.132, 143, 167).
За християнським вченням, до Шеолу під час воскресіння зайшов Ісус Христос і забрав
душі праведників (Мт. 27: 52-54), бо це була завершальна стадія месіанського післанництва
Ісуса Христа. Про це сказано в Апостольському Символі віри (Євр. 13: 20; І Петр. 3: 18-9),
згадує у своїх листах учень апостола Павла Климент Римський, це розглядав помісний собор
у Толедо (633 р.) [25, с.160].
У Новому Заповіті Христос розмежовує поняття шеолу, розділяючи рай і пекло, як інші
місця, й пояснюючи, що вони є відмінними й мають різне призначення.
У пекло Бог відправив частину ангелів, що згрішили (І Петр. 3: 18-20) [22, с.326-328].
Звідси випливає висновок, що пекло виникло після гріха ангелів. Зрештою, згадки про пекло
(ад) є в міфології багатьох народів. З грецької мови слово “ад” (“hádës”) означає підземне
царство, куди йдуть душі померлих грішників і де, за християнським ученням, вони
перебуватимуть до Страшного суду [13, с.174; 16, с.8].
Термін “рай” ототожнюють із поняттям “царство Боже”. Про нього згадує Ісус, коли
розмовляє із розбійником, розіп’ятим поряд із Ним на хресті, обіцяючи йому: “Істинно кажу
тобі: сьогодні будеш зі мною в раю!” (Лук. 23: 43).
Більш докладний опис “царства Божого” подано в Одкровенні Івана Богослова
(Апокаліпсисі) (Одкр. 4: 1-8; 7: 9-10, 13-17), але з інших рядків Одкровення випливає, що рай
пов'язаний із місцем перебування Самого Бога (Одк. 2: 7).
Крім понять “рай” і “пекло”, які пояснюють існування потойбічного світу, в
католицькій релігійній філософії та теології існує вчення про ще одне місце потобіччя –
чистилище. Прямої згадки про чистилище у Святому Письмі немає. Євангеліст Матвій
передає слова Ісуса Христа про можливість прощення Сином гріхів. Він пише так: “Усякий
гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. І коли хтось каже слово
проти Сина чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не
проститься ні в цьому світі, ні на тому” (Мт.12: 31-32). Із цих біблійних рядків випливає,
що гріхи можуть бути прощені і на тому світі. Але ті, хто є в Царстві Божому, тобто в раю,
вже не мають гріхів, які треба прощати. Де мають бути прощені легкі гріхи раптово
померлому? В апостола Павла в Листі до корінтян є згадка про “третє небо” (2 Кор. 12: 3-4)
[3]. Вочевидь, що на основі цих згадок із Святого письма й виникло вчення про чистилище,
спочатку в Отців Церкви, а пізніше на Вселенських соборах.
Православна Церква вчення про чистилище не приймає, тому протягом довгого часу
були тривалі богословські суперечки щодо самого поняття та існування третього, крім раю і
пекла, стану душі.
Якщо окреслювати всі три поняття, які символізують потойбічний світ, то можна
схематично описати весь шлях людської особистості від народження до смерті так: раз душа
людини формується в момент злиття духа з тілом, то з моменту зачаття формується
неповторна особистість людини. Після народження, як писав протестантський теолог і
педагог Я. А. Коменський, відбувається формування людського тіла й гартування душі. Але,
за його баченням, кожна людина має виконати на цій Землі своє певне призначення і аж тоді
людина помирає, а душа знову зливається з духом (Т.1. Велика дидактика: Вступ) [8].
Душі, які пішли із цього світу передчасно, мають певні проблеми, бо вони не встигли
виконати своє призначення, окреслене Богом на Землі, й можливо, не встигли відпокутувати
на Землі за свої гріхи. А найскладніше, зазначає Я. А. Коменський, становище у душ
самогубців, оскільки вони, не виконавши свого призначення на Землі, покинули передчасно
цей світ, й можливо, віддали свою душу дияволові. Тому душі людей, які пішли передчасно
із життя не за Божим призначенням, як і душі самогубців, можуть блукати у якомусь
невизначеному стані, а ще гірше – шкодити живим на Землі. Ті душі, які виконали своє
призначення у цьому світі, незалежно від віку, але за своїми моральними якостями вже є діти
Божі - йдуть до Бога, тобто в “царство Боже” або “рай”, Бог їх зразу ж забирає до себе [8].
Душі, які є грішними, можуть іти до пекла. Однак, у вченні про долю душі по смерті є
розходження в різних християнських конфесіях. Ще в середні віки між ученими-патристами
розгорнулася дискусія про шлях душі після смерті. Такі середньовічні Отці Церкви, як
Климент Олександрійський (150-215), Оріген (185-254), Іван Золотоустий (347-407) /східні
Отці Церкви/, Тертуліан (160-226), св. Кипріян (+258), Августин Блаженний (345-430)
/західні Отці Церкви/, по-різному описали процес очищення душі по смерті. Звідси
розуміємо, що вже за часів Середньовіччя порушувалися питання про те, що якщо душа без
гріхів іде до раю, то куди йде душа людини, яка померла не за Божим призначенням, тобто
людини, котра померла не своєю смертю, - відповіді були різними. Одні вважали, що душа
загиблої людини не може відправлятися до пекла, якщо у неї немає важких гріхів. Тоді,
постає інше запитання, де та душа має очиститись від малих і неважких гріхів? Ян Амос
Коменський, за вченням протестантів, вважав, що така душа блукає між небом і землею,
поки піде до раю чи до пекла, й може нашкодити живим [8].
Католики й православні вірять, що душа по смерті має шанс воскреснути; і, як записано
у Біблії (ІІ Мак.12: 38-46), живі моляться за померлих. Культ померлих існував ще за
дохристиянських часів, адже в усіх світових релігіях існує віра в душу та її життя в певний
спосіб після смерті. У католиків протягом тривалого часу сформувалося вчення про
чистилище. Православні вчення про чистилище відкидають, але у них є поняття про
“переддвер’я пекла чи раю” або “митарства”.
Відносно чистилища після смерті (purgatorium = чистилище, очищення, очищаючий
вогонь) римо-католицька теологія розуміє як певну подію поза смертю, під час якої залишки
гріху, які ще залишились в людині знищуються [84].
Звідки взялося це вчення про чистилище чи митарства? Шляхом застосування логічних
законів щодо трактування Біблії (ІІ Мак. 12: 38) випливає, що за померлих треба молитися.
Євангелії від Луки (16: 19) навчає про існування раю і пекла. Якщо душа померлого
потрапила до раю, то за нього вже не треба молитися, позаяк він уже біля Бога. Якщо що ж
душа покійного опинилась у пеклі – молитва йому не допоможе, бо звідти дороги назад
немає. Чому ж тоді за померлих треба молитися і молилися за них за старозаповітніх часів?
Виходить, що душа не миттєво потрапляє до раю чи пекла, якщо має якість певні перешкоди.
Цими перешкодами можуть бути дрібні гріхи, ненавмисні вчинки, що привели до чогось
поганого, тощо. Тоді душа померлого може бути в “третьому небі” (2 Кор. 12: 3), де їй
прощаються якісь гріхи (Мт. 12: 31-32). Учення про це “третє небо” не розвинуто у Святому
Письмі. Правда, у Листі апостола Павла до корінтян (1 Кор.3:10-15) є згадка про можливість
спасіння душі через очищення вогнем, хоча не сказано: де цей вогонь буде діяти і який
характер цього вогню. Стає зрозумілим навіть на основі непрямих згадок із Біблії, що
померлі можуть пройти очищувальний вогонь на шляху до раю. А якщо вони “на шляху до
раю”, то тоді дійсно за померлих є сенс молитися й молитва має велике значення для них.
Ось так шляхом логічних міркувань над уривками зі Святого Письма і виникло в католиків
вчення про чистилище.
Формувалося це вчення на попередніх соборах, що передували спільному ХVІІ
Вселенському собору (Ферраро-Флорентійському, 1431–1449) католиків і православних, де
власне, зав’язалася плідна й творча дискусія, щодо проблеми існування чистилища. До
єдиної спільної думки не дійшли, але погодилися в одному, що раз за померлих є
необхідність молитися і про це згадує Святе Письмо, то мусить бути якийсь певний
невизначений стан душі, поки вона потрапить до раю чи до пекла. Якщо за померлих
моляться і одні, й другі, то такий стан душі існує. А як його називати: чи так, як вже склалося
у східній традиції, - митарства, переддвер’я пекла чи раю, чи так, як у західній, чистилище, адже це не суперечить вченню про молитву і не нашкодить, а тільки допоможе
душам померлих. Розходження щодо терміна існують і досі, проте за померлих моляться, як і
молилися тисячі років тому католики й православні, що означає фактичне визнання
невизначеного стану душі після смерті.
У католиків протягом багатьох сторіч більш широко розвинулося вчення про
чистилище [52, с.259]. За їхнім баченням, чистилище – це такий стан (чи місце), у якому
перебуває душа після смерті, яка померла у мирі з Богом, не вчинила смертних гріхів,
але не може зразу ж піти до раю через дрібні гріхи [14, с.401].
Розглядалося це вчення ще на помісних соборах Католицької Церкви та на ХІ
Вселенському соборі (ІІІ Лятеранському, 1179 р.) і ХVІІ Вселенському соборі (ФеррароФлорентійському, 1431–1449 рр.). Із західних Отців Церкви проблему чистилища вивчали св.
Августин Блаженний та Тома Аквінський [16. с.489-490].
Догма про чистилище була поставлена на обговорення 1439 р. на ФеррароФлорентійському соборі й остаточно затверджена в 1562 р. на ХІХ Вселенському
(Тридентському) соборі 1545–1563 рр.
За католицьким баченням, чистилище – це певний стан душі, поки вона очищається від
малих чи щоденних гріхів. Упродовж двох тисячоріч у середовищі богословів, медиків,
психологів, біологів, фізиків сформувалося певне вчення про душу, хоча його не вивчала
окремо філософія та не визнавали вчені-матеріалісти.
За вченням, що склалося на сьогоднішній день на основі численних досліджень про
душу [30; 51; 67; 68], можна зробити низку узагальнень:
 душа кожної людини – одинична і неповторна, особлива й незнищенна;
 душа має здатність покидати тіло й повертатися назад до нього;
 душа, поки вона не покинула цей світ, має здатність бачити і чути все, що
відбувається з її тілом та з нею самою;
 душа може незрозумілим чином отримувати інформацію від померлих осіб та з різних
кінців Землі;
 поки душа йде до “світла”, тобто до Творця, вона має можливість пригадати все своє
життя;
 їй допомагають у цій “дорозі по темним тунелем” невидимі духовні сили, бо вони
“несуть” душу до Творця;
 якщо людина свого призначення на Землі ще не виконала, “голос із яскравого світла”
наказує їй повертатись назад на Землю;
 душа, що тимчасово покинула Землю має здатність “бачити” померлих родичів чи
близьких і знайомих [66; 67].
Ці висновки – це результати узагальнення сотень дослідів, проведених ученими різних
країн і представленими у книзі “Жизнь после смерти” [67].
Для формування чітких відмінностей про душу в середовищі богословів та науковцівприродознавців варто порівняти вчення про душу в католицькому богослов’ї та з посеред
дослідників.
Наявність чистилища католицька теологія обґрунтовує такими логічними
міркуваннями:
1. За кожен гріх людині й належить кара.
2. Душа, яка не вчинила смертних гріхів, а за легкі відбула вже кару на Землі, - чиста
й свята, йде до раю.
3. Душа, що вчинила тяжкі смертні гріхи і перед смертю за них не покаялась перед
Богом, після смерті йде до пекла.
4. Душа, що вчинила багато гріхів у своєму житті, та каятись почала досить пізно,
або й перед самою смертю вже не може попасти до пекла, позаяк таки помирилася з Богом,
однак і до раю її не не допускають ще численні гріхи. “Не ввійде до нього ніщо нечисте і хто
чинить мерзоту і лжу...”, - наголошує євангеліст Іван Богослов (Одк. 21: 27).
Де буде така душа? За вченням католицьких теологів, така душа мала б опинитися в
місці, де має очиститися від гріхів і відбути за них покуту по смерті, - у чистилищі [53, с.259262].
Протягом багатьох сторіч були зафіксовані різні випадки, що стосувалися спілкування
душ померлих із живими [60]. Але оскільки до недавнього часу наука не сприймала жодних
богословських аргументів, то вчення про чистилище майже невідоме широкому загалові не
тільки вірян, але й сучасних науковців.
Із матеріалів, зібраних ще Вчителями Церкви, із хронік монастирів, де були описи
чистилища, на основі досліджень та матеріалів, зібраних католицькими теологами,
випливає, що:
а) душа, якщо має легкі гріхи й не встигла за них відбути покуту на Землі, має
очиститися від таких гріхів шляхом терпінь у чистилищі; ще Вчителі Церкви вважали, що в
чистилищі люди приймають муки за гріхи, вчинені думкою [60, с.17];
б) очищається у чистилищі душа шляхом “горіння” у вогні, сила якого послаблюється
поступово із зменшенням кількості гріхів. Це відбувається через молитви й богослужіння за
душі померлих, що здійснюються на Землі живими;
в) померлі в чистилищі можуть молитися за живих на землі, але за себе не можуть
молитися [60. С.18; 66];
г) померлі душі, що перебувають у чистилищі, знають, хто за них молиться на Землі
[59, с.32];
ґ) за окремі заслуги (систематичні пости, молитви за живих і померлих, за часті сповіді,
добрі вчинки для інших людей тощо) душі, що опинилися в чистилищі, можуть від Бога
отримати певні ласки Божі – зменшення кар чи часу перебування в чистилищі, право
звернутися (в різний спосіб) [67; 68; 60, с.29-30] до когось живих на Землі із проханням про
молитву чи богослужіння за свою душу та інше [59, с.28];
д) час у чистилищі проходить набагато повільніше, ніж на Землі, а тому навіть кілька
діб перебування в ньому для душ померлих здаються роками [60, с.27-28; 67; 68];
е) вогонь очищення в чистилищі подібний до вогню із пекла, адже, за припущеннями
богословів, чистилище міститься близько біля пекла [60];
є) молитви, Служби Божі живих родичів чи друзів за душі померлих, що перебувають у
чистилищі (переддвер’ї пекла чи раю, в митарствах), послаблює їх терпіння, прискорює їм
перехід до раю [60, с.19, 32];
ж) душі в чистилищі знають, котрі душі померлих уже перейшли до Царства Божого
[59, с.31-32; 66; 67];
з) душі в час терпіння в чистилищі знають, за які гріхи й провини земного життя вони
терплять і на скільки часу засуджені на такий спосіб очищення [60];
и) по смерті людини зразу ж відбувається перший суд [60, с.48], і вона потрапляє до
раю, пекла чи чистилища, а відтак - у майбутньому - буде Страшний суд (Од. 20: 12-13).
Деякі душі можуть перебувати в чистилищі аж до часу Страшного суду, особливо, якщо за ці
душі ніхто не молиться [59, с.33];
і) єдине запитання при “спілкуванні ”, на яке нікому із живих не дали відповідь душі з
чистилища: дата смерті тої чи іншої людини та час Страшного суду (Мт. 36) [3];
ї) під час першого суду, що відбувається зразу ж по смерті людини, вона на мить
оглядає Бога, і це має для душ надзвичайну притягальну силу, оскільки, побачивши все це,
душі повертаються до чистилища й відбувають там свою покуту мовчки й терпляче,
прагнучи якомога швидше наблизитися до Бога, щоб назавжди опинитися в раю [60].
“У розумінні сьогоднішнього богословія чистилище набуває передусім персонального
виміру: чистилище не розуміється як „місце”, але як подія, яка відбувається в самій людині.
Передусім чистилище розуміється як терпіння задля звершення: йдеться про блаженне
терпіння, оскільки воно є визволяюче та удосконалююче, і хоча одночасно є болючим” [84].
Звідси чітко видно, яким є християнське уявлення про рай, тобто місце, де перебуває
Бог і куди прагнуть потрапити всі душі померлих.
Надія, з якою книга Мудрості протиставляється цьому досвіду, описується у книзі
Псалмів (Пс. 73: 23.) “Душі праведних ... є в Божих руках, жодна мука не торкнеться їх.
Очам безумних вдалось, що вони вмерли..., однак вони в мирі... Їхня надія повна безсмертя...
Ті, що звірились на нього зрозуміють правду, і вірні в любові перебуватимуть при ньому”
(Мудр 3:1-4.9). Об’єктом надії є постійне взаємовідношення з Богом. Так само, як у
апокаліптиці, надія супроводжується ідеєю суду (Мудр. 3:7…; 4:20-5,23). На відміну від
псалмів (Пс. 49 та Пс.73) більш ясніше прогнозується блаженне майбутнє після смерті [84].
Із учення про рай випливають певні християнські уявлення і вчення про пекло (ад).
“Вже в самій назві виявляється негативний характер пекла: «пекло» (lat. Infemum: місце
внизу, місце темнот) є протилежне «небу»; термін «вічне прокляття» звучить в латинській
мові «damnum» (втрата); тобто йдеться мова про «втрату вічної блаженності» та йде мова
про “не сповнення надії” [85].
За згадками у Біблії стає зрозумілим, що пекло - це місце, куди потрапляють душі, що
вчинили смертні гріхи й не покаялись за них перед Богом. Але пекла можна уникнути, якщо
за життя не чинити важких гріхів і намагатися порозумітися із Богом.
1. Пекла можуть уникнути всі, хто хоче помиритися з Богом, навіть перед смертю
(примирення одного із розбійників, розіп’ятих із Христом, Лк. 23: 39-43) [3].
2. Його можна уникнути, якщо людина бажає виправитися чи покаятись, хоча б у думці
(див. РОЗДІЛ ІІІ. §4. Тайна каяття: 5 умов доброї Сповіді).
3. Поки людина живе на Землі, для неї дуже важливо старатися уникати смертних
гріхів.
Учення про рай і пекло ще раз повертає нас до проблеми Страшного суду та природи
людини після її смерті. За християнським вченням про Страшний суд, душі померлих,
незважаючи на те, де вони на цей момент перебувають, будуть відповідати перед Богом, а
християн буде судити Ісус Христос. Як же можна судити померлого? Із християнського
вчення про потойбічний світ випливає, що душі не помирають, а тільки міняють своє місце
перебування і переживають певний особливий стан у чистилищі, раю, чи пеклі. На момент
Страшного суду всі мертві мають воскреснути. У воскресіння померлих не вірили й
заперечували це явище сучасники Ісуса Христа – садукеї та не визнавали життя душі по
смерті (Лк.20: 27).
Вчення про воскресіння мертвих започатковане у книгах Старого Заповіту (Йов.19:
25-27; Дан.12:1-4), яке визнавали фарисеї, його продовжує формувати Ісус Христос ще до
своїх страстей (мук). Чуда Ісуса Христа, які згадуються в Новому Заповіті, стосувалися
воскресіння померлих (воскресіння сина вдови (Лук. 7:11-17), воскресіння дочки Яіра (Мт. 9:
18-26; Мк. 5: 35-43; Лк. 8: 40-56), воскресіння його друга Лазаря (Ів. 11: 1-44)). Після
поховання у гробі відбулося воскресіння самого Ісуса Христа (Ів.19: 38-42; 20: 16-18).
Воскреснувши, Ісус ще 40 днів перебував на Землі, аж до свого Вознесіння на небо (Мк. 16:
19; Лк. 24: 51; Ді.1: 1-2). Він зустрічався із апостолами, своїми учнями, розмовляв із ними, їв
і пив за столом (Лук. 24: 13-32; 33-49), але Його тіло набуло зовсім інших фізичних
властивостей: Він міг проходити через замкнуті двері чи через стіну (Ів. 20: 19-23), міг
одночасно з’являтися своїм учням і апостолам у різних місцях (Мр. 16: 9-14), хоч апостоли
його бачили, а невіруючий Тома (Фома) зміг навіть доторкнутися до ран від цвяхів, що були
на руках і на тілі (Ів. 20: 24-29). Звідси стає зрозумілим, що по воскресінні тіло Христа
змінилося. А на цій біблійній основі («Тож Творець світу, який творив людину, коли вона
повстала, який дав буття всім істотам, - віддасть назад вам у своєму милосерді дух та
життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля його святих законів” (2 Мак. 7: 23))
християнство вчить, що так само зміняться і тіла всіх померлих людей, які через заслуги
Ісуса Христа теж дістали можливість воскреснути (2 Мак. 12: 26-29), що й було зафіксовано
у Символі віри: “очікую воскресіння мертвих…”[25; 26; 27].
Таким чином, із християнського есхатологічного вчення випливає, що:
- у майбутньому буде другий прихід Ісуса Христа з метою зупинити зло й відділити
грішників та покарти їх; цей прихід Месії ще називають Страшним судом;
- під час Страшного суду через безсмертя душі мертві воскреснуть,
- пройдуть Страшний суд (християни відповідатимуть перед Ісусом Христом),
опиняться хто в раю, хто в пеклі,
- а тіла їх матимуть зовсім інші фізичні властивості (Мт. 36), ніж до смерті,
- і після цієї події настане зовсім інший порядок взаємин між людьми,
- й зміняться їх фізичні можливості;
- живі, котрі перебуватимуть на Землі на той час, теж попадуть під Страшний суд, а їх
долю буде визначено за християнськими принципами (чи пам’ятали вони про свої обов’язки
і чи здійснювали добрі вчиники).
Таким чином настане зовсім інший порядок відносин між людьми, який не знатиме зла
– Царство Боже.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів
1. Які основні ідеї старозавітного вчення про Шеол?
2. У чому полягає суть християнського вчення про Страшний суд?
3. За якими принципами Ісус Христос буде судити християн на Страшному суді?
4. Для чого існує чистилище?
5. Чим відрізняються погляди різних християнських конфесій у вченні про місце душі після її
смерті?
6. Чим живі люди можуть допомагати душам померлих?
7. За які вчинки чи бездіяльність люди потраплять до пекла?
8. За християнським вченням, що потрібно кожній людині для того, щоб вона помирилася з
Богом і попала до раю?
9. Чи відомі ознаки, час і місце Страшного суду?
10. Які основні ідеї християнської есхатології?
ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА ДО І РОЗДІЛУ:
Джерела:
1.
Біблія / перекл. з рос. Синодального вид. патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Вид-ня УПЦ КП, 2004. – 1415с.
2. Джерела канонічного права Православної Церкви. Вип. І. – Харків: Видання Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, 1977. – 112с.
3.
Святе Письмо. - Рим, 1990. - 1422с.
4. Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии / Акад. Обществ. Наук при ЦК КПСС. Ин-т науч. атеизма;
Редкол.: А. Ф. Окулов (председ.) и др. – М.: Мысль, 1989. – 336с.
5.
Библия: Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1973. – 2357с.
6.
Всемирное писание: Сравнительная антология священных текстов / Под общ. ред. проф. П. С. Гуревича: Пер. с англ. - М.:
Республика, 1995. - 591с.
7.
Евсевий Памфил. Церковная история. – М.: Издание Спасо-Преображенского Валааламского монастыря. 1993.
8.
Коменский Я. А. Избранные произведения в 2-х тт. Т.1. – М.: Просвещение, 1983.
9.
Коран / Пер. с араб. акад. И. Ю. Крачковского. – М.: АНС-ПРИНТ, 1990. – 511с.
10. Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. – М.: Политиздат, 1990. – 474
с.
11. Человек: Мыслители прошлого, настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний мир – эпоха Просвещения / Редкол.: И.
Т. Фролов и др.; Сост. П. С. Гуревич.- М.: Политиздат, 1991.- 462с.
12. Элиаде М. Священные тексты народов мира / Пер. с англ. В. Федорина. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – 624с.
Довідково-енциклопедична література:
13. Кишеньковий словник атеїста. - К.: Політвидав, 1978. - 263с.
14. О’Колінз Д., Фаруджі Е. Малий теологічний словник / Заг. ред. доктора С. Мудрого. – Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1997. –
448с.
15. Релігієзнавчий словник / за 34окл. А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392с.
16. Атеистический словарь / Абдусамедов А. И. И др. под общ. ред. М. П. Новикова. 2-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1986. –
512с.
17. Булгаков С. В. Православие: Праздники и посты. Богослужения и требы, расколы, ереси. – М.: Современник, 1994. - 575с.
18. Словарь иностранных слов. – 18 изд., стер. – М.: Рус. яз., 1989. – 624с.
19. Христианство: Энциклопедический словарь: В 3 т. / Ред. кол.: С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская
Энциклопедия, 1993-1995.
Підручники й посібники:
20. Бедуел, Ґі. Історія Церкви / Пер. з фран. – Львів: Свічадо, 2000. – 299с.
21. Вепрук В. І. Догматичне богослів’я: Підручник. – Чернівці: Рута, 2002. – 543с.
22. Головащенко С. І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1999. – 352с.
23. Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. Авт. та упор. В. І. Лубський, В. М. Козленко, Т. Г. Горбаченко. - Київ: Тандем,
1999. - 408с.
24. Катехизм Католицької Церкви / За рішенням Синоду єпископів УГКЦ. – Жовква: Місіонер, 1997. - 772с.
25. Катехизм християнської віри. – Вільнюс, 1990. – 238 с.
26. Катехізис. – К.: Либідь, 1993. – 80 с.
27. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Торонто-Рим, 1981. - 485с.
28. Кияк С. Р.Апологетика (Оборона християнської віри). – Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1997. -384с.
29. Козовик І. Антропологія. – Івано-Франківськ: ІФТКДІ, 1998.
30. Костюк П. Нарис історії Вселенської Церкви. – Івано – Франківськ: Вид-во ІФТА “Гостинець”, 2002. – 473с.
31. Крип’якевич І. Всесвітня історія у 3 кн. Кн.2.: Середні і нові часи. – К.: Либідь, 1995. – 422с.
32. Лаба В. Патрологія. Вид. 2-е. – Рим: Укр. катол. ун-ту ім. Св. Климента папи, 1974. – 552 с.
33. Лінч Д. Середньовічна церква. Коротка історія / Пер. з англ.. В. Шовкуна – К.: Основи, 1994. - 492с.
34. Марусяк М. Біблійна історія Старого Завіту. – Чернівці: Вид-во Київського патріархату УПЦ та ЧНУ, 2001. – 627с.
35. Основи доґматичного богослов’я: Нотатки з лекцій проф. Романа Роґовського / Упоряд. С.-Я. Стасяк і Р. Завіла. Вид. 4-е, випр. –
Львів: Місіонер, 1997. – 311с.
36. Рижкова С. А. Типологія релігій. Курс загального релігієзнавства. - К.: Кондор, 2005. – 448с.
37. Санніков С. В. Огляд історії християнства. Навч. посіб. – К. Світ знань, 2007. – 720с.
38. Слобідський С. Закон Божий. Вид.3-є. – К.: Вид від. УПЦ КП, 2004. – 655с.
39. Степовик Д. В. Візантологія. Лекційний курс для вищих духовних закладів України. - Івано-Франківськ: Івано-Франківська
теологічна академія, 2002. - 354с.
40. Хома І. Нарис історії Вселенської Церкви. Рим: Український католицький ун-т ім. Св. Климента папи. – Рим – Львів: СТРІМ. –
1990-1995. – 300 с.
41. Чобич С. І. Історія християнської церкви. В 4 ч. – Львів: Добра справа, 2001. - 600с.
42. Шпіраґо Ф. Католицький народний катихизм. – Львів: Свічадо, 1997. – 560с.
43.
44.
45.
46.
47.
288с.
48.
49.
Барт К. Очерк догматики / пер. с нем. Ю. А. Кимелёва. – С.-Пб.: Алетейя, 1997. – 272с.
История древнего Рима. Изд. 2-е, перераб. и доп. /Под ред. В. И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1981. – С.294-316.
История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И. И. Богута. – М.: Мысль, 1991. – 590с.
Катехизис католической Церкви. - М.: Рудомино, 1996. - 758с.
Кастальский – Бороздин Алипий, Белов Исайя. Догматическое богословие: Курс лекций. – М.: Свято-Троицкая лавра, 1998. –
Поснов М. Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.
Тальберг Н. История Христианской Церкви. – М.- Нью-Йорк, 1991. – Т.1.-352с.; Т.2. - 142с.
Монографії:
50. Геник Л. Я. Релігійно-моральне виховання в українських навчальних закладах Східної Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. –
Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 273с.
51. Канигін Ю. М., Кушерець В. І. Біблія і сучасна наука. – К.: Знання України, 2005. – 226с. – Бібліогр. С.224-225. / ISBN 966-316-0799.
52. Козовик І. Чи людина має душу? Яка вона?. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2000. – 104с.
53. Лежогубський Т. Де знайти правду? Вид. 2-е, доп. – Львів, 1912. – 285с.
54. Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських архиєреїв. В 4-х ч. Ч. ІІ. – Рим, 1967.- 602 с.
55. Нагаєвський І. Рим і Візантія (до 1054р.). – Рим: вид-во оо. Василіян, 1967. – 243с.
56. Нагаєвський І. Християнська наука. - Рим: Вид-во Українського католицького університету ім. Св. Климента папи, 1989.
57. Олійник Т. Сила Хрищення: Основні засади Духовного життя. – Прудентопіль: Вид-во оо. Василіян, 1988. - 330с.
58. Ортинський І. Під Твою милість прибігаємо. Роздуми про історію та суть Марійської побожності. – Рим – Фрайбурґ. – ІваноФранківськ: Вид-во оо. Салезіян, 1995. – 187 с.
59. Появи Пречистої Діви від 1830 до 1958. – Торонто: Вид-во оо. Василіян, 1959. – 138с.
60. Сабол С. Душі з чистилища. Вид. 2-е. - Бучач: Вид-во Василіан, 1992. – 64с.
61. Вальверде К. Философская антропология / Пер. с исп. Г. Вдовина.- М.: Христианская Россия, 2000.- 411с.
62. Войно-Ясенецкий Л. Дух, Душа, Тело.- Брюссель: Жизнь с Богом, 1988. - 191с.
63. Волконский А. Католичество и священное предание Востока. – Париж: Миссион, общество св. Кирилла и Мефодия, 1933. – 436
с.
64. Бондарев Г. А. Триединый человек тела, души и духа: Опыт осмысления методологии о духе. – М.: Универсальная книга, 1999.
– 688с.
65. Гонсалес Х. История христианства. В. 2-х тт. Т.1.: От основания Церкви до эпохи Реформации. – Санкт-Петербург: Библия для
всех, 2005. - 400с.
66. Донини А. У истоков христианства: от зарождения до Юстиниана) / Пер. с итал. – М.: Политиздат, 1979. – 341с.
67. Жизнь земная и последующая / Сост. П. С. Гуревич, С. Я. Левит: Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1991. - 415с.
68. Жизнь после смерти / Под ред. П. С. Гуревича. - М.: Советский писатель, 1990. - 319с.
69. Иванов Н. И сказал Бог ...(Библейская онтология и антропология). Изд. 2-е.- Клин: Христианская жизнь, 1999. - 367с.
70. Карташёв А. В. Вселенские соборы. – М.: Республика, 1994.-542с.
71. Ковальский Я. Папы и папство. – М.: Политиздат, 1991. – 236с.
72. Кураев А. Куда идёт душа: Раннее христианство и переселение душ. - Ростов - на - Дону: Троицкое слово. - 2001.-576с.
73. Семь Вселенских Соборов / По руководству Четьх-Миней св. Дмитрия Ростовского, сост. архиєп. Аверкий Таушев. – С.-Пб.:
Возвращение, 1995. – 144с.
74. Раген И. Книга о Марии / пер. с фран. – М.: Символ, 1991. - 64с.
75. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240с.
76. Schneider A. A history of western art. – Melbourne-Oxford: Brown & Benchmark Publishers, 1994. – 512p. (C.78-131).
77. Willoughby D. The World of music. – Chicago-Toronto-London: Brown & Benchmark, 1996. – 381p.
78.
79.
80.
Статті:
Геник Л. Я. Марійські дружини в Україні // Рідна школа. - 2002. - №10. – С. 34-37.
Гречко І. Великий поділ християнства і його трагічні наслідки // Київська Церква. – 2000. - №4. – С.104-107.
Мерзлюкін В. Родовід Пресвятої Діви Марії та походження “братів Господніх” // Апологет. – 2003. – Вересень - листопад. – С.27-
45.
81.
82.
83.
129.
Белецкий А. И. “Воскресение Христово видевшее…”// Наука и религия. – 2008. -№.4. – С.31-32.
Крывелёв И. Арианство // Философская энциклопедия. Т.1. - М.: Совэнциклопедия, 1960. - С.90.
Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Астральное зачатие // Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Прелесть тайны. – К.: Лыбидь, 1992. – С.105-
Інтернет:
84. Апостольська_конституція /http://uk.wikipedia.org/wiki/Апостольська_конституція //10.12.2011 /15:38
85. Еcхатологiя//http://www.kyrios.org.ua/theology/eshatologia/191-eshatogia.html// 29.05.2011/ 16:26.
86. Апостолы // Любите друг друга. - 2009. - №5 // http://media.catholic.by/ lubite/n0/article1. htm
87. Вселенские соборы/ Википедия // http://ru.wikipedia.org/wiki
88. Климент І (папа Римский) // Словари и энциклопедии на Академике // http://dic.academic.ru / 12.12.2009/ 21.04.
89. МОНОФИЗИТСТВО//http://drevo.pravbeseda.ru/index.php/ 4/03.2009/16:14.
90. Сикст І (папа Римский) / Словари и энциклопедии на Академике // http://dic.academic.ru /4.12.2009/ 21.06.
91. Символы веры // Википедия //http://ru.wikipedia.org/wiki /29.04. 2009/ 6:28.
92. Pope Leo XІІІ // Catholic Encyclopaedia // http://www.newadvent.org/cathen/04215b.htm/ 16.12.2009/18.12.
93. St. Albertus Magnus / Catholic Encyclopaedia//http://www.newadvent.org/cathen/04215b. htm/ 16.12. 2009/ 17.56.
94. The Council of Florence // Catholic Encyclopaedia//http://www.newadvent.org/cathen/ 04215b.htm
95. The Gallican Rite/Jenner, Henry. The Gallican Rite // The Catholic Encyclopedia. Vol. 6. New York: Robert Appleton Company, 1909. 29
Apr. 2011/ <http://www.newadvent.org/cathen/06357a.htm>.
96. Kevin Knight. Acts of the Holy Apostle Thomas // Catholic Encyclopaedia // http://www.newadvent.org/cathen/c.htm /
26.02.2010/11.42.
97. La Villa de Guadalupe, Mexico D.F./http://www.youtube.com/watch?v=jJgH8oqmMu4/07.12.2011 21:00
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа